Український гетьманат у протистоянні держав Європи з Османською імперією (1667–1699 рр.): міжнародне становище, зовнішня політика, зміна сюзеренів

Певна кількість необхідного матеріалу знаходиться у великому рукописному зібранні Бібліотеки Національного інституту ім. Оссолінських у Вроцлаві. Серед її зібрань треба відзначити ті, які стосуються досліджуваних проблем. Звертають на себе увагу тексти польсько-турецьких договорів 1672, 1676 та 1699 рр., листи королів Речі Посполитої до українських гетьманів, письмові накази (ординанси) великого коронного гетьмана та воєводи Руського воєводства С. Яблоновського з розпорядженнями до козацької старшини виступати проти турецьких і татарських військ тощо. Велике значення мають також колекції рукописів Бібліотеки Польської Академії Наук у Кракові. Треба відзначити, що мікрофільмовані копії всіх фондів вище згаданих архівосховищ і відділів рукописів знаходяться у Відділі мікрофільмів Національної Бібліотеки у Варшаві.

Значний масив матеріалу, що стосується висвітлення зазначеної проблематики, міститься у фондах Російського державного архіву давніх актів у Москві (фонди: 68 “Зносини Росії з Молдавією і Волощиною”, 79 “Зносини Росії з Польщею”, 89 “Зносини Росії з Туреччиною”, 124 “Малоросійські справи”, 210 “Розрядний приказ”, 229 “Малоросійський приказ”). Документи, які тут зберігаються, репрезентують всі основні види історичних джерел. Найбільший інтерес викликає дипломатичне листування московських царів з урядами Речі Посполитої, Османської імперії та Кримського ханства у зв'язку з визначенням міжнародно-правового статусу Українського гетьманату в другій половині XVII ст. Викликають інтерес універсали та службові листи лівобережних гетьманів І. Брюховецького, Д. Ігнатовича (Многогрішного), І. Самойловича, І. Мазепи, в яких з'ясовано ставлення їхніх урядів до Високої Порти, Криму та Польщі.

Важливий актовий матеріал, що ілюструє деякі аспекти зазначеної проблеми, знаходиться у книгах гродських судів Києва, Володимира, Овруча, Луцька, Кременця, земських судів Володимира і Луцька, а також колекції мікрофільмів. Вони зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України в Києві. Більша частина матеріалу з його фондосховищ, що має відношення до теми, була опублікована у декількох томах наймісткішого видання джерел з історії України, який видавався протягом майже 50 років - “Архиве Юго-Западной России, издаваемом Временною комиссиею для разбора древних актов” (Ч. 3, Т. І. - Ч. 7, Т. ІІІ; К., 1863-1910). Тому під час пошукової роботи були використані актові записи лише декількох фондів, які частково доповнюють масив документів, розроблений у XIX ст. членами Київської археографічної комісії. Із рукописного зібрання Національної бібліотеки ім. В. Вернадського використано документи і матеріали з декількох фондів, в яких знаходяться універсали гетьманів П. Дорошенка та Ю. Хмельницького, а також їхнє листування з кримськими ханами.

Дисертація має досить широку джерельну базу, яка містить також й опубліковані архівні матеріали. Їхня найбільша кількість міститься у збірниках, що укладені українськими, російськими і польськими археографами у другій половині ХІХ ст. Серед них - “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею” (Т. ІІ.-XV; Санкт-Петербург, 1861-1892); “Акты, относящиеся к истории Западной России” (Т. V; Санкт-Петербург, 1853); “Дополнения к актам историческим, собранные и изданные Археографическою комиссиею” (Т. ІІІ.-ХІІ; Санкт-Петербург, 1848-1872); “Полное собрание законов Росийской империи” (Собр. 1. - Т. 1; Санкт-Петербург, 1830); “Volumina legum. Przedzuk zbioru praw staraniem XX pijarуw” (Т. III-VI; Petersburg, 1859-1860); “Acta Historica res gestas poloniae illustrantia ab anno 1507 usoue ad annum 1795. Pisma do wieku i spraw Jana Sobieskiego / Zebr. Fr. Kluczycki”. (Vol. 1-2; Krakуw, 1880-1883) та ін. Хоча вміщені у цих виданнях матеріали відрізняються за типологічними і видовими ознаками, вони, однак, допомагають реконструювати картину міжнародного життя східноєвропейського регіону, дають змогу зрозуміти напрями зовнішньої політики Українського гетьманату та його стосунки з Москвою, Варшавою та Стамбулом протягом 1667-1699 рр. Певну частину відомостей про міжнародне життя Центрально-Східної, Східної та Південно-Східної Європи, а також російсько-турецькі стосунки містять “Памятники дипломатических сношений древней России с державами иностранными” (Т. 1-9; Санкт-Петербург, 1851-1868) та інші корпуси наративу.

Значну кількість архівних джерел опрацьовано і видано М. і Д. Бантиш-Каменськими, а згодом І. Крип'якевичем, І. Бутичем, Ю. Мициком та польськими дослідниками минулого століття А. Грабовським, Й. Німцевичем, Е. Отвіновським, А. Хелселем та ін. Були використані зарубіжні збірники документів і матеріалів ХІХ-ХХ ст., що допомогли висвітлити окремі аспекти протистояння між країнами Європи та Османською імперією в другій половині XVII ст. Деякі документи міжнародно-політичного і військового спрямування вміщені в додатках до праць вітчизняних та іноземних дослідників М. Андрусяка, Я. Волінського, Я. Віммера, В. Маєвського, В. Станіславського. Частина матеріалів публікувалась на сторінках археографічних, джерелознавчих та історичних періодичних видань в Україні, Польщі, Австрії, Росії, Румунії, Молдавії та Туреччині.

Також використано велику кількість опублікованих джерел літописного, епістолярного та мемуарного характеру. Крім творів козацьких літописців, опрацьовувалися також історична поема українського священика Й. Шумлянського та щоденникові записи лівобережного козака М. Мовчана - безпосередніх учасників одного з найбільших військових зіткнень, що відбулися між Європою та Османами в другій половині ХVІІ ст. - Віденської битви. Залучалися й свідчення інших очевидців тогочасних подій. З польського боку це листування Яна ІІІ Собеського з своєю дружиною М. Казимирою (Марисенькою), яка здійснювала нагляд за “козацьким набором”, а також щоденники королевича Якуба Собеського і руського шляхтича М. Дяковського. З боку турків - хроніки Сілігдара Мегмед-аги та Мегмед-Гірея, спогади Гасана Езірі, “книга подорожi” Евлія Челебі, історія Мустафи Наїми. Цінні відомості знаходяться у мемуарах політичних і військових діячів Речі Посполитої С. Яблоновського, С. Процького, С. Друшкевича, Я. Паска, К. Сарнецького, В. Коховського, а також французів Ф. Дюпонта, Ф.-П. Далєрака, італійця М. д'Авіано, шотландця П. Гордона, молдаванина Й. Некульчі та ін.

Принагідно зауважимо, що незважаючи на відсутність єдиного корпусу архівних документів, недостатню репрезентативність необхідних матеріалів у вітчизняних архівосховищах, вважаємо, що в дисертаційній роботі вдалося досягнути розкриття поставленої мети і завдань дослідження. Наявний масив архівних документів і матеріалів поряд з великою кількістю опублікованих джерел дає достатні можливості для всебічного висвітлення задекларованої проблеми.

У другому розділі - “Ґенеза протистояння країн Центрально-Східної, Східної і Південно-Східної Європи з Османською імперією та козацька Україна” - розглянуто складні процеси поширення впливу Османської імперії на європейський континент та заснування першої християнської Священної Ліги, а також проблеми протистояння та налагодження взаємостосунків між Військом Запорозьким, з одного боку, та Османською імперією і Кримським ханством, з другого. Особлива увага була звернена на особливості османсько-кримської політики щодо козацької держави за правління гетьмана Б. Хмельницького та історіографічну дискусію навколо цього питання.

Важливим етапом у протиборстві та дипломатії між Віднем і Стамбулом став укладений 11 листопада 1606 р. цісарем і султаном, а також залежним від Порти трансільванським князем Житваторокський мир, який завершив австрійсько-османську П'ятнадцятилітню війну 1591-1606 рр. Згідно з його умовами Трансільванія визнавалася васалом Османської імперії. Її залежність полягала у сплаті туркам щорічної данини та наданні в разі потреби війська, а також в обов'язковому затвердженні султанами нових князів, що обиралися на державних зборах князівства. Водночас угорські князі звільнялися від постачання до Стамбула продовольчого податку. Обидві високі сторони зберегли свої військові завоювання - у турків залишалися трансільванські міста Каніжа і Ерлау, а австрійці задовольнилися Вайцом і Ноградьським комітатом. На захопленій території Угорщини Османами було утворено чергову турецьку провінцію (еялет) з центром в Буді, що на Дунаї. Ця адміністративна одиниця стала найбільш заглибленим у Центрально-Східну Європу володінням Високої Порти. Це турецько-османське примирення дало змогу Стамбулу звернути свої погляди в бік Речі Посполитої.

Протягом першої половини XVII ст. Військо Запорозьке відігравало надзвичайно важливу роль в антиосманській боротьбі й по суті стало форпостом християнських країн Європи у Північному Причорномор'ї та на Чорному морі. Однак з утворенням протягом 1648-1649 рр. нової ранньонаціональної держави - Українського гетьманату - ситуація в цьому європейському регіоні зазнала змін. Особливості турецької політики гетьмана Б. Хмельницького полягали в тому, щоб в особі Османської імперії забезпечити собі надійного союзника (через набуття номінального васалітету) й таким чином позбавити турецького султана можливості за спиною гетьманства вступити у коаліцію з Річчю Посполитою. Крім того, мир зі Стамбулом унеможливлював також укладення кримсько-польського союзу і поглиблення мирних стосунків з Бахчисараєм, війська якого суттєво допомагали туркам у війні з Річчю Посполитою.

Очевидно, що повністю втілити свої плани в життя Б. Хмельницькому не вдалося. Адже татари періодично відмовлялися від підтримки Війська Запорозького й переходили на бік польського короля, що змушувало гетьмана знову шукати підтримки у Москви. Османська імперія, втягнута у війну з Венецією на Середземному морі, також не змогла надати необхідного військового захисту козацькій України ні в 1651, ні в 1653, а ні в 1655 рр., коли оголошувалося про підлеглість гетьмана султану (саме ці аспекти українсько-турецьких відносин й до цього часу дискутуються у вітчизняній та зарубіжній історичній науці). Зовнішньополітичні заходи Українського гетьманату щодо Стамбула, Бахчисарая, Варшави та Москви поступово трансформувалися в політику, яка передбачала полівасалітетну підлеглість новоутвореного державного організму.

Період з кінця 1640-х рр. і до середини 1660-х рр., незважаючи на окремі конфліктні роки, характеризувався поглибленням контактів (головним чином, це виявлялося у прагненні гетьманських урядів здобути військову підтримку турків і татар у боротьбі з Варшавою та Москвою) між козацькою державою та Османською імперією й залежним від неї Кримським ханством. В обмін на співпрацю українці відмовилися від військових походів на Чорне море, до Молдавії та Причорномор'я. Проте, якщо у першій половині ХVІІ ст. козацька загроза становила для Османів одну з першочергових зовнішньополітичних проблем, то в другій половині століття спроби встановити контроль над Українським гетьманатом призвели головні східноєвропейські держави - Туреччину, Польщу й Росію - до серйозної конфронтації, що спричинила ряд війн між ними.

У третьому розділі - “Український гетьманат в епіцентрі дипломатії та війн між Річчю Посполитою, Московською державою та Османською імперією” - з'ясовано напрями дипломатії Варшави, Москви, Стамбула, Бахчисараю та Ясс щодо Чигирина в період від Андрусівського перемир'я 1667 р. між Польщею та Росією до Журавненського миру 1676 р. між Туреччиною і Польщею, досліджено специфіку зовнішньої політики гетьманського уряду П. Дорошенка та спробу султана Османської імперії Мегмеда ІV утворити Українське (Руське) князівство тощо.

Після укладення 10 серпня 1664 р. в угорському містечку Вашварі мирного договору між Туреччиною й Австрійською імперією під зверхністю Османської імперії залишилося Трансільванське князівство і більшість комітатів Угорщини. Водночас турецько-австрійський мир 1664 р. справив помітний вплив на розвиток подій в Україні. Адже тепер у Стамбула з'явилася реальна можливість втрутитись у довготривалу боротьбу, яку вели між собою Москва та Варшава за право зверхності над Українським гетьманатом. Крім того, завершувалася довголітня війна Високої Порти з Венеціанською республікою, а отже, турки могли звернути свою увагу на Чигирин, Київ та Кам'янець-Подільський. Це й підштовхнуло Варшаву та Москву до підписання миру за рахунок поділу України в Андрусові (1667 р.). Ситуація, яка склалася, активізувала дії тогочасних зверхників гетьманства (як правобережного, так і лівобережного) щодо пошуків шляхів підтримки своїх планів в особі турецького султана. На їхню думку, він зміг би забезпечити цілісність козацької держави та її реальну участь у міжнародних відносинах Центрально-Східної Європи. Однак Османська імперія, яка спочатку виступала гарантом української державності (що було закріплено у Бучацькому мирі 1672 р. та Константинопольському договорі 1678 р. з Варшавою) з Московським царством, також була змушена підписати угоду про розподіл сфер впливу в Україні (Бахчисарайський мир 1681 р.). Водночас, протягом останньої чверті XVII ст. Висока Порта робила все можливе для того, щоб не віддати землі правобережної частини Українського гетьманату під владу польського чи московського монархів. Кримське ханство, за дорученням турецьких султанів, виступало посередником (а деколи й партнером) у переговорах Османської імперії з Річчю Посполитою та Московською державою. Починаючи з 60-х рр. XVII ст., Бахчисарай проводив дипломатичну лінію щодо нейтралізації польських і російських впливів на Український гетьманат і підпорядкування його правителів своїй протекції. Постійні вторгнення кримських військ на українські землі, що супроводжувалися багатотисячними "ясирами", знекровлювали їхній економічний потенціал та дестабілізували політичну ситуацію в країні.

Прагнення української еліти, яскравим виразником якої у досліджуваний період був Петро Дорошенко, до порозуміння з польсько-литовською владою на умовах політичної, адміністративно-територіальної та національно-культурної автономії наштовхувалися на нерозуміння з боку королівських урядів Міхала Корибута Вишневецького та Яна ІІІ Собеського, а також сеймової шляхти. Корона Польська з огляду на різні причини намагалася інкорпорувати козацьку державу й повернутися не до умов Гадяцької угоди 1658 р., а до тих стосунків, які існували з українським козацтвом напередодні 1648 р. Саме це й було однією з причин, яка підштовхувала гетьманський уряд П. Дорошенка до турецької, а згодом і московської протекції.

У цей час міжнародні інтереси Османської імперії полягали в тому, щоб послабити позиції урядів Польщі та Росії й зашкодити їм створити “єдиний фронт” проти турецьких планів завоювання європейського регіону. Задля цього Мегмеду IV необхідно було стабілізувати політичну ситуацію на Правобережній Україні, якій відводилася роль своєрідного плацдарму для поширення султанського впливу в Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Саме тому Порта, “помилившись” з підтримкою П. Дорошенка, звернулася до призабутої ідеї створення Українського (Руського) князівства на чолі з сином Б. Хмельницького Юрієм. Але вже вкотре цей напрям зовнішньополітичної орієнтації Туреччини не спрацював. Так само виявилася нежиттєздатною й модель князівського управління Україною. Водночас дії султана Мегмеда IV щодо опанування українськими землями вказували на тверді наміри Високої Порти щодо подальшого утвердження її впливу в цьому регіоні Центрально-Східної Європи.

У четвертому розділі - “Проблеми турецького протекторату над Правобережною Україною та позиція Лівобережного гетьманства (1669-1683 рр.)” - досліджено такі питання, як підпорядкування частини правобережних українських земель Високій Порті та її васалові - Молдавському князівству, заснування османської провінції на Поділлі, політику лівобережного Українського гетьманства щодо участі у війні з Османською імперією.

Зважаючи на інкорпораційну політику щодо козацької держави Варшави і Москви, гетьманський уряд П. Дорошенка запросив османську армію для допомоги та в результаті довготривалих переговорів і обміну посольствами протягом 1669-1670 рр. визнав залежність від Високої Порти. Протягом 1674-1675 рр. за допомогою довговічного союзника турків Кримського ханства гетьман намагався замирити Османську імперію з Московським царством і створити антипольський блок держав у складі України, Московії, Туреччини та Криму. Однак, з огляду на позицію царського і султанського урядів, Дорошенку не вдалося досягнути примирення двох “високих” сторін. Під натиском військових сил Москви та Батурина цей український гетьман змушений був скласти булаву на користь лівобережного правителя І. Самойловича та його сюзерена - російського царя Олексія Михайловича.

Султан Мегмед IV був зацікавлений у створенні на території Західного Поділля провінції Османської імперії - еялету Каманеджі, який став найбільш заглибленим у європейський континент на північ від Стамбула володінням Високої Порти. Проте відносно легка перемога над підрозділами Речі Посполитої на Поділлі не дала туркам можливості об'єктивно оцінити військові сили своїх християнських супротивників у майбутньому. А це водночас підштовхнуло султана Мегмеда ІV та його великого візира Кару Мустафу нарешті розпочати втілювати у життя так довго виношувані всіма Османами плани щодо завоювання “золотого яблука” світу, столицею якого для них уявлявся Відень.

З огляду на українсько-московський договір 1672 р. та мілітарну потугу Війська Запорозького, до зовнішньополітичних побажань Лівобережного гетьманства уважно прислухалися в Москві. У цей час Батурин намагався перешкодити царям укласти “вічний мир” з Річчю Посполитою, що водночас позбавляло Росію можливості допомогти австрійському імператору та польському королю у війні з Османською імперією. Зважаючи на виснаження ресурсів України у війні з Портою протягом 1676-1681 рр. та пам'ятаючи про жорсткий спротив Польщі утвердженню козацької держави ще з часів Хмельниччини, І. Самойлович намагався відмовити російський уряд від пропонованого Варшавою спільного походу проти турків у район Дунаю та виступав проти урядування на Правобережній Україні від імені турецького султана молдавського господаря Г. Дуки. Саме під час цієї короткочасної молдавсько-української персональної унії після довготривалих війн між Річчю Посполитою, Османською імперією, Московською державою, Кримським ханством та Українським гетьманатом відбулися певні позитивні зрушення у напрямі стабілізації суспільно-політичного життя в цьому регіоні.

У п'ятому розділі - “Україна у боротьбі за панування у Центрально-Східній Європі між Габсбургами та Османами” - вивчені: передумови утворення антитурецької коаліції європейських держав; політичні плани польських королів щодо залучення козацтва у війну з Високою Портою; набір і фінансування козацьких полків та шляхетського війська з руських воєводств Речі Посполитої; просування османської армії вглиб Австрійської імперії та облога нею Відня; хід битви між арміями європейської коаліції та Османської імперії 12 вересня 1683 р. й участь у ній вихідців з українських земель; реакція в Україні на перемогу християнських країн тощо.

Протягом 1683-1684 рр. у Європі відновився союз держав із гучною і релігійно визначеною назвою - Священна Ліга. Одним з головних ініціаторів і учасників цієї міжнародної коаліції була Річ Посполита. Слід відзначити, що рівень прихильності польсько-литовського короля Яна ІІІ Собеського до українського козацтва визначався його бажанням утримати Правобережну Україну під своєю владою, а також ступенем військової загрози з боку Османської імперії. Адже турки у цей час загрожували не тільки східним володінням Речі Посполитої, але й столиці Австрійської імперії Відню - одному з найбільших міст тогочасної Європи. Не випадково польський король почав ревно виконувати попередні зобов'язання щодо надання допомоги Габсбургам. У зв'язку з цим, враховуючи великий військовий досвід українців, були розіслані “закличні” універсали на території правобережної і лівобережної частин Українського гетьманату, а також на Запорозьку Січ.

У цьому розділі дисертації вдалося визначити обсяги фінансування та кількість українських козацьких полків у подіях, коли на землях Австрійської імперії та Речі Посполитої зіштовхнулися інтереси християнських й мусульманських країн Центрально-Східної та Південно-Східної Європи. Участь “козацької” та “шляхетської” України у перемозі європейської коаліції держав над Османською імперією під Віднем була хоча й не такою вже помітною, на перший погляд, але досить суттєвою. Адже поруч з більш ніж трьома сотнями козаків (серед них на сьогодні відомі імена полковника Апостола, сотників Чомухи і Потаренка, простих козаків Михайла Мовчана, Тарана та Яреми) у Віденській битві 1683 р. брала участь не тільки велика кількість шляхти, міщан та селян українського походження з Київщини, Волині, Брацлавщини, Підляшшя, Східної Галичини, а й військові підрозділи, очолювані навіть уніатськими (С. Вітвицький) і православними (Й. Шумлянський) священиками з українських/руських земель Речі Посполитої. Разом з тим, слід відзначити, що й на боці Османської імперії у складі військ молдавського господаря Г. Дуки та угорсько-словацького “короля куруців” І. Тьокьолі також воювала певна кількість козаків з Правобережжя та українців із Закарпаття.

Віденська перемога європейської коаліції над турками у 1683 р. мала великий розголос в Україні й отримала своє висвітлення у літописних творах Р. Ракушки-Романовського, С. Величка, Г. Грабянки, щоденнику М. Мовчана, поемі Й. Шумлянського, у ряді вітчизняних історичних дум та пісень.

У шостому розділі - “Українське козацтво проти Високої Порти та її союзників (1683-1684 рр.)” - досліджено: участь козацтва у військовій кампанії польсько-австрійських сил в Угорщині та Словаччині; боротьбу підрозділів гетьмана С. Куницького з турками на Поділлі та його похід до Молдавії й Північного Причорномор'я, а також рецепцію цієї виправи в окремих країнах Європи та Азії.

Під час боротьби з Османською імперією у 1683 р кількатисячне козацьке військо у складі армії Речі Посполитої поділялося на полки, які, в свою чергу, ділилися на сотні, а ті - на курені. Українські підрозділи спочатку підпорядковувалися польному гетьману Корони Польської М. Синявському, а після його хвороби - великому коронному гетьману С. Яблоновському. Невідомо, чи обрали згідно із звичаєм прибулі до Угорщини козаки наказного гетьмана. Очевидно, що безпосереднє командування здійснювалося полковниками, які збиралися на військові (похідні) старшинські ради. На ці ради також запрошувалися генеральний писар та військовий суддя. Традиційні функції виконувала середня старшинська ланка, до якої входили полкові писар, осавул, хорунжий та сотник. Своя старшина була і в козацьких сотнях, яку, окрім сотника, представляли сотенні осавул, хорунжий та курінний отаман. Найнижчу ланку репрезентували “служиві молодці”, з яких призначалися прапорний, пушкарі, довбиш і трубач. Окремі козаки виконували роль лікарів, яких називали цирульниками. Зазвичай під час походу в козацькому війську був і свій священик - капелан.

У марші територіями Угорщини і Словаччини військо польського короля Яна ІІІ Собеського нараховувало лише 16 000 вояків, адже з більш ніж 22 000-ої армії, яка була під Віднем, близько 1 300 було вбито, 1 500 - поранено, а майже 4 000 захворіло (з них багато вмерло) на дизентерію й інші “військові” хвороби. Козацька складова (більше 3 000 чол.) разом з хоругвами української шляхти з руських воєводств Речі Посполитої під час походу проти турків становила майже половину від загальної кількості армії Яна ІІІ Собеського на кінцевому етапі Віденської кампанії.

Гетьман С. Куницький під час свого короткочасного урядування (серпень 1683 р.-березень 1684 р.) від імені польського короля зумів здійснити ряд заходів щодо відновлення на правобережних землях України не лише інститутів козацької держави, які були знищені тут у попередні роки, а й традиційного військового устрою. Похід 5 000-6 000-го українського війська до Молдавії і в Північне Причорномор'я - одна із ланок боротьби християнських монархів Європи з Османською імперією. Здобувши перемогу над мусульманськими силами під Віднем, польсько-литовський король Ян ІІІ Собеський та австрійський імператор Леопольд І Габсбург при моральній і матеріальній підтримці римського Папи Інокентія ХІ та за допомогою Війська Запорозького перейшли у наступ на позиції Османів не тільки у Центрально-Східній, але й Південно-Східній Європі. Зважаючи на те, що похід українського війська до Молдавії та Буджаку був складовою частиною воєнних планів європейської коаліції, загальна кількість українських козаків, які взяли участь в антиосманській кампанії 1683 р. (включно з їхньою участю у Віденській битві та поході до Угорщини й Словаччини), складала 9 000 - 10 000 чоловік. Боротьба українського козацтва з Османською імперією та її васалами протягом останніх десятиліть XVII ст. відображена на сторінках “летючих листків”, історико-публіцистичних брошур та мемуарів очевидців, які виходили друком, розповсюджувалися або зберігалися в рукописах в Австрії, Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, Швейцарії, Венеції, Польщі, Туреччині, Криму, Молдавії та інших країнах.

У сьомому розділі дисертації - “Особливості відносин гетьманських урядів України з другою Священною Лігою під час війни з Османською імперією (1684-1699 рр.)” - досліджено проблеми: утворення другої Священної Ліги та її стосунків з правобережним Українським гетьманством; особливої позиції лівобережного уряду І. Самойловича щодо участі у спільних діях з європейською коаліцією; діяльності турецько-татарських гетьманів на південно-західних землях України та Придністров'ї; участі козацького війська на чолі з І. Мазепою у війні з Османською імперією та Кримським ханством, а також хитросплетіння міжнародної дипломатії, пов'язані з укладенням Карловицького миру 1699 р.

Відразу ж після утворення нової європейської Священної Ліги представники Ватикану налагодили стосунки з урядами козацької України. Крім того, Річ Посполита, у руслі попередньої традиції, намагалася використати козацтво Південно-Східної Київщини та Східного Поділля як додаткову військову силу в боротьбі проти Османської імперії та залежних від неї країн. Правобережці разом із запорожцями запрошувалися для участі в багатьох військових походах польсько-литовської армії. Варшава також підтримувала проведення українцями самостійних бойових операцій, що не суперечили військовим планам Священної Ліги.

Лівобережний гетьманський уряд продовжував надавати московському цареві необхідні консультації щодо розвитку міжнародних подій у східноєвропейському регіоні, в т. ч. і щодо російсько-турецьких переговорів, які завершилися укладенням Бахчисарайського миру 1681 р. Звичайно, І. Самойловича, як і його попередників, найбільше турбувало питання об'єднання українських земель. Намагання уряду лівобережного Українського гетьманства проводити власну зовнішню політику та військові дії, спрямовані на приєднання Правобережжя, розходилися з планами Варшави і Москви, які були одними з активних учасників антитурецької Священної Ліги у цьому регіоні Європи. Однак, незважаючи на це, Лівобережне гетьманство (яке знаходилося під протекторатом Московського царства) взяло активну участь у війні країн Священної ліги з Османською імперією протягом 1686-1699 рр.

В останні десятиліття XVII ст. під владою Стамбула і Бахчисарая продовжували залишатися Молдавське князівство, а також частина правобережних українських земель. Незважаючи на міжнародні угоди, частина території південно-західної України ще протягом тривалого часу управлялася козацькими гетьманами, які визнавали протекцію Османської імперії й одночасно безпосередньо були залежними від Кримського ханства.

Підводячи підсумки участі Українського гетьманату у війні коаліції європейських держав з Османами, необхідно зазначити, що в останній чверті XVII століття керівники правобережного Війська Запорозького А. Могила, С. Палій, Г. Іванович (Гришко), С. Іванович (Самусь), а також лівобережні гетьманські уряди І.Самойловича й особливо І. Мазепи у війні з турками і татарами прагнули використати всі можливі матеріальні та людські ресурси країни. Треба відзначити вагому участь багатотисячного українського війська у взятті Азову, а також Кази-Кермену, Мустріт-Кермену, Іслам-Кермену, Мубарек-Кермену й битвах за інші турецькі фортеці у пониззі Дніпра та Бугу, на Дністрі, а також Північному Причорномор'ї та Молдавії. Узгоджені військові дії українських козацьких полків з Лівобережжя, Правобережжя та Запорожжя здійснювалися на виконання військових планів держав Священної Ліги, які після Віденської битви 1683 р. продовжували вести війну з Османською імперією та її васалами у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Протягом 1684-1699 рр. українське козацьке військо здійснило 9 великих (кількість підрозділів - від 10 до 60 тис. чол.), близько 10 середніх (від 5 до 10 тис.) та 50 менших (від 300 осіб до 5 тис. чол.) походів до Кримського ханства та контрольованих турками і татарами Молдавського князівства, пониззя Дніпра, Бугу, Дністра і Дунаю, Північного Причорномор'я та Приазов'я, а також декілька морських виправ на Чорне море.

Річ Посполита була впевнена, що з укладенням у 1699 р. Карловицького миру з султаном, за яким під владу короля поверталися втрачені землі Правобережної України, зникала й турецька загроза, а, отже, відпадала необхідність в утриманні найманого козацького війська. У зв'язку з підписанням перемир'я з Високою Портою у Сербії, війну проти Османської імперії та Кримського ханства припинила й Московська держава, а, отже, й залежний від неї Лівобережне гетьманство.

У висновках наводяться нові теоретичні узагальнення та викладаються основні результати дисертаційного дослідження, що виносяться на захист, а також концептуально окреслюється авторське розуміння проблеми. Насамперед воно полягає в тому, що міждержавні відносини, які склалися у зв'язку протистояння між європейськими державами та Османською імперією у другій половині XVII ст., значно впливали на міжнародний політико-правовий статус Українського гетьманату (в т. ч. і його територіальну цілісність), уряди якого прагнули проте вплинути на політичну ситуацію в регіоні.

Уточнені попередні оцінки дослідників відносно того, що вже починаючи з 1650-х рр. Висока Порта, разом з її головним васалом Кримським ханством, почала розглядатися козацькою Україною як потенційний протектор/сюзерен, а отже - союзник. Політику лавірування гетьмана Б. Хмельницького між Варшавою, Москвою та Стамбулом продовжили його наступники на гетьманській посаді, які у 1660-х-першій половині 1670-х рр. неодноразово змінювали своїх монархічних зверхників, зокрема, звертались за підтримкою до Османської імперії. Головною мотивацією такої полівасалітетної зовнішньої політики було отримання від султана, короля чи царя кращих “прав і вольностей” для Українського гетьманату та його убезпечення від чужоземних вторгнень. Визнання гетьманом П. Дорошенком васальної залежності від султана Мегмеда IV у 1669-1670 рр. мало на меті порушити плани Польщі щодо реваншу за попередні поразки, а також передбачало розрив умов Андрусівського перемир'я та Московського мирного договору 1667 р. між Річчю Посполитою й Московським царством задля об'єднання право- і лівобережної частин козацької держави під однією булавою.

Вдалося встановити, що автономістські прагнення правителів однієї з частин Українського гетьманату збігалися з планами Високої Порти щодо розширення підвладних територій у цьому регіоні Європи. Після підкорення Молдавії, Волощини, Трансільванії та частини Угорщини прийшов час і для України. Походи багатотисячних турецьких військ у 1672, 1674, 1677 та 1678 рр. на українські землі, з одного боку передбачали підтримку боротьби гетьманів П. Дорошенка та Ю. Хмельницького проти Польщі та Московії, а з іншого, закінчилися утворенням османської провінції на Західному Поділлі, зруйнуванням столиці гетьманату Чигирина та перетворенням значної частини Правобережної України в “пустинне поле”. Військова і дипломатична протидія Варшави, Москви та Відня унеможливлювала реалізацію політичних проектів гетьманів П. Дорошенка, Ю. Хмельницького і молдавського князя Г. Дуки щодо утворення Українського (Руського) князівства під протекторатом Стамбула.

Зроблено висновок, що гетьманський уряд Лівобережної України, який разом з Московською державою спочатку відвоював Чигирин у Дорошенка й потім захищав його від турків та сина Хмельницького, мав власний погляд на перспективи розвитку тогочасної міжнародної ситуації. Гетьман І. Самойлович, виношуючи плани об'єднання право- і лівобережної частин колись єдиного гетьманату, спонукав свого протектора московського царя Федора Олексійовича припинити війну з Туреччиною згідно з Бахчисарайським миром 1681 р. та перешкоджав планам Москви щодо примирення з Річчю Посполитою. Саме цей турецько-московський договір певним чином стабілізував ситуацію на українських землях і дозволив Високій Порті перегрупувати власні сили й підготуватися до вирішальної сутички з Австрійською імперією за Відень.

Визначено, що Річ Посполита не могла примиритися з тим, що на її “східних кресах” утворилася козацька держава. Протягом 50-х-початку 80-х рр. XVII ст. польські королі Ян ІІ Казимир, Міхал Корибут та Ян ІІІ Собеський не визнавали прав українських гетьманів на самостійне володарювання. Реалізацією цієї політики стали військові походи 1663/1664, 1667, 1671, 1673 р. та 1674 рр. в межі України. Разом з тим, події польсько-турецьких війн 1667-1672 рр. та 1673-1676 рр. змусили Варшаву задуматися над питанням підсилення власної боєготовності. У зв'язку з цим, королями була започаткована практика створення маріонеткових козацьких урядів. Водночас необхідність допомоги Австрії у війні з Османами у Центральній Європі активізувала пошуки уряду Речі Посполитої щодо підтримки цих планів козацтвом не лише з Правобережжя, але і з Лівобережжя та Запорожжя.

Проаналізовано тексти міжнародних угод другої половини XVII ст. (1667-1699 рр.) й окреслено, що якщо в Андрусівському перемир'ї 1667 р., Бучацькому перемир'ї 1672 р., ратифікованому в 1678 р. Журавненському договорі, Бахчисарайському трактаті 1681 р., Вічному мирі 1686 р. про Український гетьманат йшлося як про розділене між Польщею, Росією і Туреччиною державно-політичне утворення, то в польсько-турецькому Карловицькому договорі 1699 р. про Правобережну Україну вже згадувалося лише як про територіальну одиницю Речі Посполитої, а на землях т. зв. Ханської України пропонувалося скасувати уряд “українського козацького гетьмана” Бібліотека Музею ім. кн. Чарторийських у Кракові, відділ рукописів. - Од. зб. 616, арк. 265 а - 267 а (латинська копія); Архів Головний актів давніх у Варшаві. - Ф. “Архів Коронний Варшавський”, к. 78, т. 503, № 832 (турецький оригінал). Опубліковано в: Ottoman-Polish diplomatic relations (15th-18th Century) / An Annotated Edition of `Ahdnames and Other Documents by Dariusz Kolodziejczyk. - Brill-Leiden-Boston-Koln, 2000. - p. 588, 589.. Натомість османсько-російський Константинопольський мир 1700 р. (укладений між Стамбулом і Москвою невдовзі після двохстороннього Карловицького перемир'я 1699 р.) не змінював політико-правовий статус іншого автономного державного утворення - Лівобережного гетьманства, яке перебувало під царським сюзернітетом. Таким чином, за Батурином у той час все ж таки зберігалася обмежена міжнародно-правова суб'єктність.

У результаті дослідження також з'ясовано, що після перемоги європейських держав над турками під Віднем у планах Українського гетьманату сталися кардинальні зміни. Був створений фронт антиосманської боротьби у підпорядкованих султанові територіях західних Поділля та Молдавії, а також у межах володінь Туреччини і Криму у Північному Причорномор'ї. Важливою сторінкою цих подій став похід у листопаді 1683 - січні 1684 рр. козацьких підрозділів на чолі з гетьманом С. Куницьким у район Кишинева і Тягині (Бендер), а потім вглиб території Буджацької орди - на Килію, Білгород (Ак-Керман) та Ізмаїл. Хоча похід українського війська завершився невдало, султанські васали були змушені відтепер враховувати можливість такого нападу, що спричинило переміщення з Центрально-Східної Європи значних сил для оборони та утримання молдавських і причорноморських фортець.

Вперше в історіографії сформульовано дефініцію, що в другій половині 80-х-90-х рр. XVII ст. Лівобережна та Правобережна Україна разом із Запорозькою Січчю виступали важливим фактором в міжнародних планах утвореної 1684 р. європейської Священної Ліги (до неї увійшли Відень, Варшава та Венеція під патронатом Ватикану, а у 1686 р. долучилася Москва), які були направлені на боротьбу з турецькою загрозою в Центрально-Східній, Східній та Південно-Східній Європі. Військові кампанії українського війська на чолі з І. Мазепою поряд з перемогами Австрійської імперії над турками в Угорщині змусили Османів наприкінці XVII ст. задуматися щодо укладення з Священною Лігою мирного договору. Підписання протягом 1699 - 1700 рр. відповідних мирних договорів Австрії, Польщі, Венеції та Московії з Туреччиною означало завершення війни між учасниками довголітнього конфлікту.

Міжнародне та військове протистояння між країнами Європи й Османами на довгі роки втягнуло Український гетьманат у вир війн між ними. Все це вимагало значних матеріальних втрат та людських ресурсів, що значно послаблювало економічно і політично молоду державу. Виступаючи суб'єктом міжнародних відносин за доби Б. Хмельницького, розколота на різні політичні утворення протягом 1667-1699 рр. ранньомодерна Українська держава поступово почала перетворюватися на об'єкт впливу країн Центрально-Східної, Східної і Південно-Східної Європи та Османської імперії.

Основні публікації автора

1. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663-1713 рр.). - К.: Видавничий дім “КМ Академія”, 2004. - 250 с.

2. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. (видання друге, доопрацьоване). - К.: Арістей, 2005. - 640 с.

3. Український гетьманат: проблема міжнародного утвердження. - К.: ІАА “Наш час”, 2007. - 156 с.

4. Переяслав 1654 року та проблема міжнародного утвердження Українського гетьманату. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2003. - 154 с.

5. Петро Дорошенко. - К.: ТОВ “Атлант ЮЕмСі”, 2007. - 64 с.

6. Культура дипломатичних відносин // Історія української культури. - Т. 3. - К.: Наукова думка, 2003. - С. 264-292.

7. Воєнне мистецтво // Там само. - С. 293-316.

8. Міжнародні відносини і дипломатія Українського гетьманату після завершення Національної революції // Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. - Т. 1. - К.: Видавничий дім “КМ Академія”, 2006. - С. 387-426.

9. Боротьба українського козацтва за об'єднання Право- та Лівобережної України // Там само. - С. 471-530.

10. Правобережне Військо Запорозьке у геополітичних планах Османської імперії (1676-1685 рр.) // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - К.: “Мотор-Січ”, 1997. - С. 171-182.

11. До питання про політичні стосунки між королем Яном ІІІ Собеським та гетьманами України // Український історичний збірник. - Вип. І. - К.: Інститут історії України НАНУ, 1997. - С. 61-100.

12. З історії політичної боротьби в Українській державі у 60-70-х рр. ХVІІ ст.: діяльність гетьмана Михайла Ханенка // Середньовічна Україна. Збірник наукових праць. - Вип. 2. - К.: Інститут історії України НАНУ, 1997. - С. 171-184.

13. Міжнародний статус Правобережної України в останній чверті ХVІІ ст. // Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. - К.: Генеза, 1998. - С. 142-152.

14. Козацтво Правобережної України у політичних планах королівського уряду Речі Посполитої. 1674-1702 рр. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Зб. наукових праць. - К.: Інститут історії України НАНУ, 1998. - С. 240-260.

15. Гетьман С. Куницький у боротьбі Правобережної України та Речі Посполитої проти Османської імперії (1683-1684 рр.) // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії ХІ-ХVІІІ ст. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2000. - С. 314-322.

16. Попередник гетьмана Мазепи - Іван Самойлович // Борисфен - 2001. - № 3 - С. 10-12.

17. "Ucraina terra Cossacorum" та східноєвропейська політика Яна ІІІ Собеського (1674-1696 рр.) // Україна і Польща - стратегічне партнерство на зламі тисячоліть. - Част. 1. - К.: “Твім інтер”, 2001. - С. 48-60.

18. Наказний гетьман Правобережної України Григорій Іванович (Гришко) та аннтитурецькі плани “Священної ліги” у 1689-1692 рр. // Історико-географічні дослідження в Україні. Зб. наук праць. - Число 5. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2001. - С. 117-131.

19. Україна і Польща у період правління короля Яна ІІІ Собеського: у пошуках втраченого миру // Укр. істор. журн. - № 1. - 2002. - С. 38-52.

20. Організація дипломатичної служби гетьманом Б. Хмельницьким // Борисфен. - № 2. - 2002. - С. 11-12.

21. Cтавленик турецького султана в Україні молдавський господар Г. Дука (1681-1683 рр.) // Київська старовина - 2002. - № 4. - C. 126-140.

22. Міждержавні відносини у Європі на зламі Середньовіччя і Ранньомодерного часу: проблема сюзеренно-васальних стосунків // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.) - К.: Інститут історії України НАНУ, 2002. - С. 151-171.

23. Українсько-молдавська персональна унія 1681-1683 років // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - Вип. 11. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2002. - С. 3-20.

24. Документи про фінансування козацьких полків Річчю Посполитою та Ватиканом у 80-90-х роках XVII століття // Український археографічний щорічник. - Нова серія. Випуск 7. - К., Нью-Йорк, 2002. - С. 340-356.

25. Переяславська угода 1654 р. у контексті міжнародного утвердження ранньомодерної Української держави: причини, укладення, наслідки // Укр. істор. журн. - 2003 - № 1. - С. 68-81; № 3. - С. 43-62; № 4. - С. 46-61.

26. Проблема ратифікації Переяславсько-Московських домовленостей 1654 року // Переяславська рада 1654 року (історіографія і дослідження). - К.: Смолоскип, 2003. - С. 764-774.

27. Відповідь Українського гетьманату на російсько-польські домовленості в Андрусові 1667 р. // Україна в Центрально-Східній Європі (від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.). - Вип. 3. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2003. - С. 193-206.

28. Особливості зовнішньої політики гетьмана Б. Хмельницького // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. Історичні науки. - Т. 11. - Кам'янець-Подільський: Інформаційно-видавничий відділ КПДПУ, 2003. - С. 78-92.

29. Самійло Іванович (Самусь) - полковник та наказний гетьман правобережної частини Українського гетьманату // “Істину встановлює суд історії”. Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. - Т. 2. - К., 2004. - С. 276-290.

30. Особливості зовнішньої політики І. Самойловича та проблема міжнародного становища Українського гетьманату в 1672-1686 рр. // Укр. істор. журн. - 2005. - № 2. - С. 48-67.

31. Український гетьманат - Трансільванське князівство: міжнародне утвердження за допомогою політики полівасалітетності (XVII ст.) // Україна - Угорщина: спільне минуле та сьогодення. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2006. - С. 154-176.

32. Ще раз про Віденську битву 1683 р. та участь в ній українського козацтва включно з його походами до Угорщини, Молдавії та Буджаку // Україна в Центрально-Східній Європі. - Вип. 6. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2006. - С. 609-625.

33. Гетьманування Петра Дорошенка: причини “вірності” та “зради” королю, султану й царю (1665-1676 рр.) // Укр. істор. журн. - № 1. - 2007. - С. 39-60.

34. Українське гетьманство у війні європейської Священної Ліги з Османською імперією 1684-1699 рр. // Terra Cossacorum: Студії з давньої і нової історії України. Науковий збірник на пошану д. і. н., професора Валерія Степанкова. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2007. - 233-260.

35. Український відгомін битви європейської коаліції з Османами під Віднем 1683 р. // Україна в Центрально-Східній Європі. - Вип. 7. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2007. - С. 197-215.

36. Зовнішньополітичні наслідки договору 1654 р. та проблема територіального поділу Української держави у 60-70-х рр. ХVІІ ст. // Українсько-російський договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавних стосунків. Матеріали науково-теоретичного семінару. - К., Інститут історії України НАНУ, 1995. - С. 28-42.

37. Крымская политика гетманских правительств Украины во второй половине XVII в. // Проблемы политической истории Крыма: итоги и перспективы. - Симферополь, 1996. - С. 104-106.

38. Конотопська битва 1659 року в контексті міжнародної ситуації у Східній Європі // Конотопська битва 1659 р. Матеріали наукової конференції. - К., 1996. - С. (0,5 д. а.).

39. Політичний статус Правобережної України у світлі міжнародних відносин країн Східної та Південно-Східної Європи (ост. чв. ХVІІ-поч. ХVІІІ ст.) // Третій Міжнародний конгрес україністів: доповіді і повідомлення: Історія. Ч. 1. - Харків, 1996. - С. 82-88.

40. Правобережна Україна і Річ Посполита: до проблеми політичних стосунків між С. Палієм та королівськими урядами // Семен Палій та Фастівщина в історії України. - К., 1997. - С. 14-20.

41. Чи вирішена проблема участі українських козаків у битві під Віднем 1683 року ? // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. - Черкаси, 1997. - Вип. 6. - С. 78-84.

42. Європейські витоки політики “полівасалітету” та її апробація Українським гетьманатом // П'ятий конгрес Міжнародної асоціації українознавців. Історія. Частина 1. - Чернівці: В-во Чернівецького ун-ту, 2003. - С. 315-318

43. Дипломатія Української козацької держави // Політика і час. - 2003. - № 3. - С. 80-95; № 4. - С. 83-96.

44. “Воєвода і господар земель Молдавських та України” за протекції Османської імперії Г. Дука // Україна - Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє. Збірник наукових праць. - К., 2004. - С. 162-169.

45. Міжнародне значення першої Української національної революції та проблема Переяслава 1654 року // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ Козацтва. - Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2005. - Вип. 1. - С. 68-72.

46. Булава Війська Запорозького під захистом шведської корони // Пилип Орлик - гетьман і автор першої конституції України. - Мінськ: Посольство України в Республіці Білорусь, 2006. - С. 60-72.

47. Особливості турецької політики Б. Хмельницького // Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на Півдні України. - Одеса: Фенікс, 2007. - Вип. 2. - С. 5-16.

Размещено на Allbest.ru