Українська історіографія "Весни народів" 1848 року в Галичині

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМ. М.С. ГРУШЕВСЬКОГО

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Українська історіографія "Весни народів" 1848 року в Галичині

Спеціальність: Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Заник Лариса Дмитрівна

Київ, 2007 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається науково-теоретичними та національно-політичними чинниками, оскільки осмислення феномену “Весни народів” 1848 року в Галичині в українській історичній та суспільній думці триває близько півтора століття. Упродовж цього часу нагромаджено велику кількість літератури, що відображає сутність цього явища загалом та різних його аспектів. Між тим, маємо парадоксальну ситуацію, коли українські вчені, починаючи з кінця XIX ст., й до сьогодні, визнають, що воно ще не отримало глибокого комплексного висвітлення.

Отож, по-перше, одним з актуальних завдань української історичної науки є підготовка фундаментального дослідження з історії “Весни народів” 1848 року в Галичині. Корисним внеском у його вирішення може стати комплексний аналіз історіографічних джерел із цієї теми. Він сприятиме з'ясуванню як здобутків, позитивних напрацювань, так і прогалин і вузьких місць її вивчення. Кожна генерація українських істориків, незважаючи на відмінності методологічних засад та ідейних підходів, зробила свій внесок у вивчення цієї складної й багатогранної проблеми. Її виважене неупереджене висвітлення слугуватиме розвитку сучасної української історіографії.

По-друге, суспільно-політичний аспект актуальності дослідження “Весни народів” у Галичині зумовлений, окрім іншого, ще й сучасними зовнішньополітичними орієнтирами та розбудовою громадянського суспільства в Україні. В історичній літературі різних періодів існує розуміння, що 1848 рік висунув на порядок денний питання, які довелося вирішувати на наступних етапах розвитку українського руху. Йдеться про проблеми етнонаціональної ідентичності та соборності українського народу, його інтеграції в загальноєвропейський простір, прилучення до європейських цінностей тощо. Перебуваючи в складі Австрійської імперії та переживши разом з її іншими народами бурхливе революційне піднесення, вже в середині XIX cт., галицькі українці прилучилися до парламентської боротьби та практичної діяльності у вищих законодавчих органах влади. Завдяки тісним міжслов'янським зв'язкам вони запозичували форми національно-культурної самоорганізації, вчилися співіснувати у полікультурному середовищі, пізнавали вияви плюралізму в середині самого українського суспільства. Вивчення цього досвіду, відображеного в історичній літературі, цікаве і корисне для сучасного періоду державотворення в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках науково-дослідної програми Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Етнополітичні та культурні процеси в країнах Центральної і Південно-Східної Європи XIX-ХХ ст. Мета дисертації полягає в комплексному аналізі основного доробку українських істориків щодо вивчення “Весни народів” 1848 р., у Галичині, в з'ясуванні їхніх здобутків, вузьких місць, дискусійних проблем та перспектив подальшого дослідження. Реалізація цієї мети передбачає розв'язання таких основних завдань:

- виявити, систематизувати, класифікувати основні групи історіографічних джерел з історії “Весни народів” 1848 р., у Галичині та з'ясувати повноту й об'єктивність їх інформативних можливостей;

- показати контр версія відображення істориками організаційного становлення та розвитку українського й польського національних рухів у Галичині за доби “Весни народів“;

- з'ясувати традиційні підходи і нові тенденції вивчення міжетнічних відносин у Галичині та проблем етнонаціональної ідентичності і національно-політичних орієнтацій українців краю за доби “Весни народів“;

- окреслити здобутки і прогалини дослідження українською історіографією національно-культурного життя, економічних перетворень та соціальної боротьби селянства в 1848-1849 рр., у Галичині;

- проаналізувати теоретико-методологічні підходи і дискусійні положення у вивченні ролі та місця “Весни народів” 1848 року в українському національному відродженні XIX ст.;

- на основі узагальнення досвіду історіографічного дослідження “Весни народів” 1848 р., у Галичині визначити його загальні здобутки, вузькі місця та шляхи подальшого вивчення проблеми.

Об'єктом дослідження є наукові, науково-популярні та публіцистичні праці українських істориків середини XIX - початку ХХI ст., що відображають комплекс проблем суспільного розвитку під час “Весни народів” у Галичині. Зважаючи на їх величезний обсяг та розмаїту ідеологічну і теоретико-методологічну спрямованість, вважаємо, що здобутки іноземних, зокрема польських істориків, щодо висвітлення цієї проблеми неможливо належним чином проаналізувати в одній дисертаційній роботі, тому вони заслуговують на окреме вивчення.

Предметом дисертаційного дослідження є процес нагромадження знань та головні вияви і тенденції розвитку української історіографічної традиції щодо вивчення національних рухів у Галичині періоду “Весни народів“.

Методи дослідження. При вирішенні його завдань використовувалися як загальнонаукові, так і спеціальні методи історіографічного пізнання - проблемно-хронологічний, порівняльного аналізу, історично-ситуативний, біографічний, історичної типології та ін. Це дозволяло простежити зародження, розвиток та провідні тенденції дослідження “Весни народів” 1848 р., у Галичині та особливості відображення цієї проблеми в історіографічних джерелах.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від середини XIX ст., до початку XXI ст. Нижня межа відображає започаткування наукового осмислення історії “Весни народів” 1848 року в Галичині та появу перших науково-документальних праць про неї. Верхня межа пов'язана із сучасним трактуванням в українській проблеми історіографії.

Територіальні межі дисертаційної роботи визначаються у двох площинах. З одного боку, вони охоплюють Галичину, передусім її східну частину з етнічно домінуючим українським населенням. У середині ХІХ ст., вона перебувала у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії та стала тереном революційних процесів, що відбувалися у більшості європейських держав. З іншого боку, йдеться про території розвитку національної історіографії, тобто етнічної України та країн, де існують наукові установи українського зарубіжжя.

Наукова новизна дисертації полягає у створенні цілісного образу української історіографії “Весни народів” 1848 року в Галичині. Вона претендує на те, щоб вважатися одним з перших спеціальних, комплексних, узагальнюючих досліджень цієї проблеми. Автори більшості наявних публікацій обмежувалися або характеристикою праць, що стосувалися окремих її аспектів, або ж стислим оглядом літератури. Зібравши, систематизувавши, творчо проаналізувавши публікації українських дослідників історії “Весни народів” у Галичині, автор виклала власне бачення головних тенденцій розвитку української історіографії даної теми, запропонувала свої оцінки її суперечливих проблем, а також визначила головні надбання, прогалини та окреслила подальші перспективи вивчення цього історичного явища.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що узагальнений у ньому фактологічний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при підготовці узагальнюючих наукових праць та навчально-методичної літератури з української історіографії, а також історії України, особливо проблем, пов'язаних з розвитком суспільних рухів, міжнаціональних відносин, культурно-освітнього життя та ін. Окреслений у дисертації “історіографічний образ” “Весни народів” 1848 року в Галичині сприятиме подальшому науковому вивченню історії українського національного відродження XIX ст. Особистий внесок здобувача. В опублікованій у співавторстві з проф. Б.П. Савчуком статті дисертантці належить розробка і написання тексту статті на основі спільно розроблених напрямів та плану проведення дослідження. Апробація результатів дослідження. Результати досліджень у вигляді доповідей та повідомлень було оприлюднене на таких міжнародних, всеукраїнських наукових конференціях:

- Міжнародній науковій конференції “Духовна вісь України: Галичина-Наддніпрянщина-Донеччина” (м. Івано-Франківськ, 23-25 червня 2004 р.);

- Міжнародній науковій конференції “Українсько-польські стосунки в українському і польському джерелознавстві та історіографії” (м. Херсон, 17-18 вересня 2004 р.);

- Другій міжнародній науковій конференції “Соборність України: історична спадщина і виклики часу” (м. Переяслав-Хмельницький, 19-20 травня 2005 р.);

- Міжнародному науковому конгресі “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (до 150-річчя від дня народження) (м. Львів, 27 вересня - 1 жовтня 2006 р.);

- Третій всеукраїнській науковій конференції “Соборна Україна: історична ретроспектива” (м. Черкаси, 9-10 грудня 2005 р.), а також на звітних наукових конференціях (2003-2007 рр.) та на засіданнях кафедри історіографії і джерелознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Основні положення дисертації викладено в 6 публікаціях, 5 із них уміщено у фахових виданнях.

Структура роботи складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел (717 позицій). Загальний обсяг дисертації 244 с.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено хронологічні межі та територіальні рамки, визначено об'єкт і предмет, а також мету та основні завдання дисертації. Охарактеризовано її методологічну основу, визначено наукову новизну та науково-практичне значення, відображено апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Методологія, ступінь наукової розробки та джерельна база дослідження” визначено методологію та стан і ступінь наукової розробки досліджуваної теми, здійснено систематизацію, класифікацію історіографічного джерельного комплексу, показано загальні тенденції та особливості окремих етапів його розвитку.

Теоретичні проблеми розвитку історичної науки в Україні дискутуються в академічних колах, зокрема активно розробляються І. Вербою, Я. Дашкевичем, Л. Зашкільняком, Я. Калакурою, Г. Касьяновим, І. Ковальченком, І. Колесником, К. Кондратюком, А. Коцуром, В. Коцуром, В. Кравченком, В. Масненком, В. Потульницьким, О. Реєнтом, П. Соханем, Н. Яковенко та багатьма іншими вченими. Їхні напрацювання щодо методології, понятійно-категоріального апарату, інструментарію та з інших важливих питань вітчизняної історіографії дали важливе методологічне підґрунтя для написання дисертаційної роботи.

Її джерельну базу становить сукупність історіографічних джерел, що несуть аналітичну інформацію, дають оціночні характеристики феномену “Весни народів” 1848 р., у Галичині. На основі формально-функціонального критерію у джерельному комплексі дослідження виокремлюємо такі його основні види:

- спеціальні монографічні роботи і наукові статті;

- узагальнюючі історичні праці, де революційні події розглядаються в загальному контексті української історії;

- дисертаційні роботи й автореферати дисертацій;

- наукові коментарі до збірників документів;

- науково-популярні публікації;

- критико-бібліографічні і довідникові видання;

- рецензії.

В якості другорядних джерел до нього включаємо твори публіцистичного і мистецтвознавчого характеру, які не завжди мають пряме відношення до історичної науки, але претендують на об'єктивне відображення суспільних реалій, так званого “віяння часу“. В предметне поле дослідження не включаємо мемуарну літературу й епістолярні видання, дотримуючись думки вчених, які відносять їх до історичних, а не до історіографічних джерел. Їх розглядаємо в контексті аналізу історичних праць.

Відповідно до пануючих ідеологем, методологічних підходів та загальної періодизації української історичної науки історіографічний комплекс джерел досліджуваної теми умовно поділяємо на такі основні групи:

1) праці українських істориків Галичини другої половини XIX - 30-х років ХХ ст.;

2) роботи радянських авторів;

3) публікації дослідників українського зарубіжжя;

4) доробок науковців України доби новітньої державності.

Названі групи не мають внутрішньої концептуальної цілісності, в середині кожної з них, особливо першої і четвертої, існують істотні відмінності у висвітленні історії “Весни народів“. Праці другої і третьої та частково третьої і четвертої груп у хронологічному відношенні дещо “накладаються” одна на одну, що важливо враховувати при їхньому порівнянні. Погляди окремих істориків також зазнавали еволюції, що позначалося на характері їхніх праць.

В українській історіографії Галичини другої половини 30-х років ХХ ст., вирізняються два етапи, які розмежовують революційні події 1917-1920 рр.

Плідний період дослідження “Весни народів” припадає на кінець XIX - початок ХХ ст., коли вона стала предметом наукових зацікавлень плеяди істориків-інтелектуалів, більшість з яких була просякнута ідеями романтизму. На характер досліджень істотно впливала їхня прихильність до певних політичних течій: русофільства (Ф. Свистун, О. Мончаловський, М. Зубрицький, ін.), народовства (К. Левицький, ін.), радикалізму (І. Франко, О. Терлецький, І. Кревецький, В. Будзиновський, М. Возняк). Написані з певних ідейних позицій праці історично-публіцистичного та критико-аналітичного характеру часто пропонували доволі суб'єктивні погляди на історію Галичини середини XIX ст. Більшість з них були написані на методологічних засадах позитивізму, що сприяло нагромадженню документальної бази і фактологічного матеріалу, який слугував основою для розвитку аналітичних досліджень.

Вагому роль у вивченні революційних рухів у Європі та Галичині відіграв І. Франко, який присвятив цьому близько двох десятків спеціальних праць. Саме вони сприяли утвердженню в науково-історичному лексиконі поняття “Весна народів“. Серед представників львівської історичної школи найбільше спричинилися до вивчення цього явища репрезентанти її державницького напряму: О. Терлецький, С. Томашівський, І. Крип'якевич, Л. Цегельський. Вагомий вплив на подальші дослідження даної теми справили погляди М. Грушевського. Найвідомішим її дослідником виступив І. Кревецький, причому історики до сьогодні не просунулися далі його розробок з багатьох питань історії “Весни народів” у Галичині. У її вивченні помітний внесок зробили такі національно зорієнтовані українські дослідники, як В. Гнатюк, Ю. Кміт, Ю. Левицький, М. Лозинський, М. Павлик, І. Созанський та ін. З іншого боку, праці деяких авторів із москвофільського середовища ставили передовсім ідеологічні завдання, тому їх важко визнати за наукові.

У 1920-30-х роках ще помітнішою стала тенденція щодо розгляду “Весни народів” через призму злободенних проблем сучасного суспільного розвитку, зокрема польсько-українських стосунків.

Водночас з'являються науково-популярні праці, які відзначалися виразним національно-патріотичним спрямуванням. Ці та інші риси чітко простежуються у роботах М. Андрусяка, І. Брика, М. Возняка, М. Голубця, І. Крип'якевича, М. Стахіва та ін.

Великим обсягом праць із досліджуваної теми представлена радянська історіографія, яка, не виходячи за межі певних ідеологічних канонів, зазнала помітної внутрішньої еволюції. Історики 1920-30-х років (М. Балабанов, М. Наваловський, Ф. Ястрєбов) та кінця 40-х - початку 50-х років (В. Довженок, А. Ніфонтов, І. Федосов, ін.) революційні події 1848 р., розглядали передусім у контексті суспільних процесів на Правобережній Україні та в Росії. Плідним етапом їхнього вивчення став кінець 1950-х - 60-ті рр., коли з'явилися наукові статті, монографічні і дисертаційні дослідження В. Бориса, Г. Гербільського, М. Герасименка, Е. Косачевської, А. Коваленка, М. Кравця, Ф. Стеблія. У той час до наукового обігу залучили чи не найбільше джерельних матеріалів. З кінця 60-х посилювалася тенденції до звуження показу національного руху в Галичині, порівняно з іншими регіонами України.

На здобутках і спрямованості історіографії “Весни народів” українського зарубіжжя позначилися різні суспільні та науково-теоретичні чинники. У 1960-70-х роках ця тема осмислювалася переважно на основі напрацювань української класичної історіографії (Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко). Інший рівень досліджень запропонувала зарубіжна англомовна історіографія, представлена професійними істориками українського походження, що спиралися на здобутки як української класичної історіографії, такі західної методології (М. Богачевська, І. Лисяк-Рудницький, І.П. Химка, П. Магочий та ін.). Їхні надбання викликали неоднозначну реакцію в наукових колах України, однак стимулювали вивчення українського національного руху доби “Весни народів” у Галичині.

У сучасній історіографії “Весни народів” 1848 р., відобразився весь комплекс проблем пострадянської історичної науки України. Умовно виокремлено три етапи розвитку досліджень цієї теми:

- 1991-1994 рр. - поступова відмова від притаманних радянській історіографії стереотипів мислення;

- 1994-1996 рр. - застосування західної методології до вивчення історії Галичини середини XIX ст., розширення тематики її вивчення;

- з 1997-1998 рр. - з'являються аналітичні праці, підготовлені на значній джерельній базі.

Провідну роль у вивченні теми завжди відігравали львівські історики. На архітектоніці їх сучасних досліджень позначилися вікові зміни: поряд із представники старшої генерації (Я. Грицак, Я. Дашкевич, Я. Ісаєвич, К. Кондратюк, С. Макарчук) окремі її аспекти активно розробляє молодше покоління істориків (М. Мудрий, О. Сухий, О. Турій та ін.). Відзначмо творчі напрацювання Ф. Стеблія: згідно з нашими узагальненнями, впродовж півстолітньої творчої діяльності науковець написав близько 140 праць, присвячених революції 1848-1849 рр., у Галичині.

Київські вчені історію Галичини, як правило, висвітлюють у контексті загальноукраїнських процесів, що зумовило особливості їхніх поглядів і на “Весну народів” (О. Реєнт, В. Сарбей та ін.).

Утім, попри велику кількість праць з даної проблеми не було здійснено її спеціального науково-історіографічного дослідження. Один з перших історіографічних оглядів цієї теми представлений у дисертації В.Бориса (1958), присвяченій селянському питанню в революції 1848 р.

Українська історіографія “Весни народів” у Галичині має, по суті, лише два спеціальних монографічних дослідження - Е. Косачевської (1965) та М. Данилака (1972). При оцінці загального рівня наукової розробки теми вчені звернули увагу на необхідність перегляду багатьох трактувань українського руху в Галичині у середині XIX ст. Домінуючі у певні періоди підходи до її вивчення представлені у статтях Л. Олійника (1973) і М. Мудрого (1999). У контексті різної проблематики на певних зрізах історіографії цієї проблеми зосереджували увагу Я. Дашкевич, Я. Грицак, К. Кондратюк, С. Макарчук, В. Мандзяк, М. Мудрий, Ф. Стеблій, О. Сухий, О. Турій та ін.

Важливу групу історіографічних джерел становлять праці з історії окремих регіонів, у яких також висвітлено “Весну народів” у Галичині (Львова, Перемишльщини, Станіславщини, Стрийщини, ін.).

Ця тема широко представлена у довідниковій літературі (радянській, українського зарубіжжя, сучасній), що відображає її місце в українській історії, засвідчує суспільне визнання пов'язаних з нею подій.

Загальний обсяг історіографічних джерел з історії “Весни народів” 1848 р., відображають бібліографічні видання (І. Левицький, П. Магочий, Ю. Никифорчук, Н. Пашаєва, Ф. Стеблій та ін.), де вони представлені у систематизованому вигляді. Мемуарна й епістолярна спадщина українських діячів Галичини середини ХІХ ст. (Я. Головацький, О. Заклинський, А. Шанковський, Б. Дідицький, А. Дуткевич, Л. Трещаковський, Ю. Желеховський, Г. Гинилевич, Й. Лозинський. М. Левицький, Г. Яхимович та ін.), впливала на наукове осмислення феномену “Весни народів” не лише як цінне історичне джерело, але й як історіософське бачення пов'язаних з нею подій.

Для історичної біографістики “Весни народів” 1848 р., у Галичині (Г. Дем'ян, О. Петраш, Ф. Стеблій та ін.) властива змістовна прив'язка до діячів “Руської Трійці“. Відзначмо велику кількість публікацій, присвячених поглядам І. Франка на цю проблему (І. Гуржій, С. Злупко, М. Кравець, З. Кузьміна, М. Шалата, С. Шевченко, Я. Товстуха).

Починаючи з 1898 р., її вивчення також стимулювала практика приурочення праць черговим ювілеям революції 1848 р.

Таким чином, нагромаджено значну кількість публікацій з історії “Весни народів” 1848 р., у Галичині, однак науковий ступінь її вивчення ще не відповідає сучасним вимогам української історичної науки. Її дослідження супроводжувалося складними й суперечливими тенденціями, зумовленими ідейними поглядами авторів та їхньою прихильністю до певних методологічних течій. Історіографії цього суспільного феномену притаманна певна тяглість, наступність: кожна генерація істориків робила свій внесок у її розвиток.

У другому розділі “Відображення в історичних працях суспільно-політичних процесів у Галичині за доби “Весни народів” аналізуються дослідження з проблем організаційного оформлення польського й українського рухів, міжетнічних відносин, боротьби за національно-демократичні права та національно-політичних орієнтацій українців Галичини в середині XIX ст. Одне з головних місць в історіографії посідає питання інституціонального становлення українського й польського національно-політичних рухів, яке здебільшого висвітлюється за проблемно-хронологічним принципом. Процес самоорганізації українців переважно подається у “дзеркальному” виглядів - як адекватна відповідь на дії і заходи поляків. Акцентується увага на виникненні і діяльності Польської національної ради (ПНР) та передусім Головної руської ради (ГРР). На відміну від довоєнних істориків, які першочергову роль у постанні ГРР відводили австрійському чиннику, в радянських, а особливо в сучасних дослідженнях та працях українського зарубіжжя, посилювалася думка, що, крім “антипольських мотивів“, цей акт став наслідком внутрішнього розвитку українського руху. Існує традиція прив'язувати його до національного відродження 1830-40-х рр. (С. Макарчук, Ф. Стеблій, М. Шалата та ін.), а також наголошувати на провідній ролі греко-католицького духовенства в тогочасних подіях (К. Студинський, Ю. Кміт, А. Великий, І.П. Химка, О. Турій, ін.).

Проаналізовано погляди вчених на інтелектуально-організаційний потенціал ГРР та її роль у розгортанні революційного руху 1848-1849 рр.

Зважаючи на відсутність в українській історіографії його періодизації, було запропоновано власне вирішення цієї проблеми. Показано доволі “трафаретну” схему висвітлення істориками діяльності ГРР, які зосереджують увагу на етапних подіях розгортання українського руху в краї. З'ясовано історичні оцінки відозв ГРР, а також її пресового органу “Зорі Галицкої“.

В останнє десятиліття з'явилися спеціальні публікації, присвячені національній символіці української “Весни народів” (А. Гречило, І. Сварник, В. Пилипович, ін.).

При висвітленні центрального аспекту міжнаціональних відносин - “Руського собору” - у дослідників різних періодів переважають акценти на його опозиційності до ГРР (Ф. Свистун, І. Левицький, Г. Гербільський, М. Лозинський, Е. Косачевська, Н. Пашаєва, М. Данилак, М. Возняк, Ф. Стеблій, Я. Ісаєвич). Сучасні науковці, крім того, також розглядають його через призму національно-політичного полонофільства греко-католицького духовенства (О. Турій). Узагальнено розмаїття поглядів на окремі аспекти діяльності цієї інституції. Червоною ниткою через історіографію “Весни народів” проходить проблема поділу Галичини. Показаний “алгоритм” її висвітлення в науковій літературі (виступ українців, контракція поляків, парламентські дебати тощо). Публікації з даного питання визначаються розмаїттям підходів й оцінок, утім за глибиною викладу неперевершеною залишається спеціальна історично-документальна студія І. Кревецького (1910). Постання національної гвардії, окрім його праць, зазвичай розглядається доволі спрощено, при цьому часто не показується їхній поділ на польські та українські.

З різних позицій історики висвітлюють впливи “австрійського чинника” на революційні події 1848 р., а також виборчої кампанії в Галичині. Зокрема, за міжвоєнного періоду ХХ ст., шукалися аналогії із тодішніми виборчими кампаніями, радянські автори акцентували на їхній “антидемократичності” та парламентській діяльності селянських депутатів. Сучасні науковці проводять думку, що саме тоді українці вперше виступили на парламентській арені, прилучаючись до європейських демократичних цінностей.

Листопадове 1848 р., повстання у Львові знайшло достатнє відображення у спеціальних (Ю. Левицький, І. Франко, Ф. Стеблій, ін.) та в загальних (Ф. Свистун, К. Студинський, Е. Косачевська, В. Борис, А. Коваленко, Я. Кісь) працях дослідників різних періодів. Утім, залишаються дискусійними чимало аспектів цієї проблеми, зокрема щодо участі в ньому українців, ролі і значення повстання в розгортанні революційного процесу тощо.

В історіографії побутує погляд, що “Весна народів” 1848 р., зумовила виникнення української військової організації, яка мала три складові: національна гвардія, народна самооборона, батальйон руських стрільців. Він бере початок з документальних студій І. Кревецького (1905) та простежується в публікаціях В. Щурата, І. Крип'якевича (1915, 1916), М. Андрусяка (1932) і сучасних істориків.

В узагальнюючих працях проблема національної гвардії виправдано розглядається в контексті відповідних суспільно-політичних процесів. Проблему етнонаціональної ідентифікації галицьких українців у революції 1848 р., історики розглядають у таких площинах:

- ставлення австрійських чинників до політичної самостійності галицьких українців;

- трактування останніх лідерами польського руху;

- самостійна ідентифікація галицьких українців та їхні погляди на національну єдність усього українського народу.

Розмаїття цих поглядів коливається від ототожнення москвофільськими істориками (М. Мончаловський та ін.) “галицьких рутенів” із росіянами до позиції, що віденський уряд сприяв етнічній самоідентифікації українців краю. Немає одностайності й у поглядах на роль релігійного обряду в цьому питанні (І.П. Химка, О. Турій та ін.).

Дискутується тема національно-політичних орієнтацій галицьких українців. При цьому історики завжди зверталися до визначної пам'ятки суспільної думки “Слово Перестороги” В. Подолинського. Трудність її вивчення полягає в необхідності відійти від усталених стереотипів, коли увага фокусувалася на національно спрямованих течіях українського руху, а інші - “реакційні” - вважалися безперспективними для вивчення. Дослідники українського зарубіжжя (П. Магочий, ін.) та сучасні вчені України (Я. Дашкевич, С. Макарчук, Ф. Стеблій, О. Аркуша, М. Мудрий, О. Сухий, О. Турій) з дещо відмінних позицій обстоюють загалом спільну думку, що виникнення в національному русі пропольської, проросійської, русинської та української течій стало закономірним наслідком його внутрішнього розвитку.

Глибоку історіографічну традицію має вивчення “української течії“, яка пов'язувалася з ім'ям В. Подолинського (М. Лозинський, М. Возняк, М. Голубець, М. Данилак, Г. Гербільський, Ф. Стеблій), хоча автори українського зарубіжжя (М. Богачевська, П. Брок, М. Шлемкевич) висловлюють полярні погляди та стриманіше оцінюють її значення і впливи. Проаналізовано різні оцінки пропольських орієнтацій в українському таборі. Простежено еволюцію поглядів істориків на австрійську та москвофільську течії з акцентом на новітні дослідження з даних питань (С. Макарчук, Я. Дашкевич, О. Сухий, О. Турій, М. Мудрий, О. Аркуша та ін.).

Узагальнено науковий доробок з історії Слов'янського з'їзду 1848 р. (І. Франко, К. Студинський, І. Созанський, І. Брик, М. Ковалевський, В. Жачек, І. Лисяк-Рудницький, Ф. Стеблій, М. Кріль, Я. Грицак, О. Киричук, ін.), що став знаковою подією у розвитку міжслов'янських відносин.

Отже, широкий комплекс проблем, пов'язаних з розгортанням суспільно-політичних рухів, посідає одне з центральних місць в українській історіографії “Весни народів” 1848 р.

Контраверсійність їхнього висвітлення зумовлювалася як різними ідейними поглядами й методологічними засадами окремих груп дослідників, так і суперечливим характером самих політичних процесів. Важливу тенденцію їхнього вивчення знаменує відхід від моноцентризму, коли історики зосереджували увагу, а то й обмежувалися вивченням українського руху, оцінюючи його з різних ідеологічних позицій, без урахування складних тогочасних реалій.

У третьому розділі “Висвітлення в українській історіографії національно-культурних та соціально-економічних зрушень у Галичині у 1848-1849 рр.” проаналізовано відображення в ній здобутків і невикористаних можливостей українців у цих сферах національного життя.

В українській історіографії склалася ситуація, коли дослідники, починаючи від І. Франка, М. Грушевського, визнають, що “Весна народів” принесла головні зміни в культурній царині, однак пов'язані з нею події розглядають побіжно, як другорядні, бо основну увагу зосереджують на суспільно-політичній проблематиці.

Це пояснюється пануванням в історіографії певних ідеологем та методологічних підходів. Попри відсутність комплексних досліджень, з'явилася значна кількість публікацій, присвячених окремим аспектам культурно-освітнього життя галицьких українців у 1848-1849 рр. При цьому існує розуміння того, що за доби революційних потрясінь взаємозалежність культурних і політичних процесів стала найтіснішою. Дослідники “Весни народів” 1848 р., звертали увагу передусім на її “знакові” події, зокрема пов'язані із виникненням Галицько-руської матиці та З'їзду руських учених. Загалом їх висвітлено доволі однотипне, хоча, спираючись на ширше коло джерел, автори повсякчас розкривали нові важливі грані й суперечливі моменти цих важливих подій і явищ процесу українського відродження (М. Возняк, Н. Пашаєва, Р. Горак, Я. Гнатів, О. Сухий та ін.).

У різних ракурсах дослідники підходять до висвітлення “мовного питання” в революції 1848-1849 рр., акцентуючи увагу на головних “віхах” його вирішення. Не вироблено єдиних поглядів на роль ГРР у цих процесах та на проблему кодифікації української літературної мови, а головний внесок у їхнє вивчення до сьогодні належить авторам кінця XIX - початку ХХ ст., передусім М. Возняку.

Найбільша кількість публікацій присвячена різним аспектам розвитку письменництва галицьких українців у середині XIX ст. Сучасні автори (Я. Ісаєвич, М. Шалата, ін.) відмовляються від побутуючого в наукових колах “збідненого” образу тогочасного літературного руху, який утверджувався у першій третині ХХ ст. (І. Франко, М. Голубець). Чимало прихильників збирає традиція представлення тогочасних культурно-освітніх діячів як духовних спадкоємців “Руської Трійці” (В. Щурат, Ф. Стеблій, О. Петраш, ін.).

При вивченні цієї проблеми акцентується увага на визначних постатях, чий талант з особливою силою розкрився за доби динамічних суспільних змін. У різних іпостасях показано діяльність Я. Головацького (К. Студинський, М. Гнатюк, Ф. Стеблій, М. Шалата, ін.). Особа іншого “будителя” І. Вагилевича переважно висвітлюється у зв'язку з виданням “Денника руського” (І. Свєнціцький, Г. Дем'ян, П. Брок, Р. Іваничук, ін.). Найколоритнішими фігурами тієї доби постають М. Устиянович і А. Могильницький. Поряд з ними в сучасних студіях розкривається творчий здобуток маловідомих поетів, прозаїків, перекладачів, що дебютували в ту переломну епоху. Проаналізовано історіографічні джерела, які відображають тогочасні зрушення в розвитку історичної науки (Д. Зубрицький, А. Петрушевич, І. Вагилевич та ін.). У такому контексті вивчалися праці, присвячені польсько-українській полеміці з її специфічними формами і проявами.

Багато узагальнюючих та спеціальних публікацій (М. Возняк, ін.) достатньо глибоко з'ясовують таке явище, як спалах українського театрального руху в Галичині у 1848-1849 рр.

Відзначмо наукову розвідку Р. Пилипчука, який уточнив погляди І. Франка на це питання. Сучасні дослідники плідно вивчають церковне красномовство (С. Кукула) та іконографічні джерела (С. Малець, С. Костюк) тієї доби. Їхніми зусиллями ґрунтовно висвітлена роль Львівської Ставропігії у тодішньому національному русі (О. Киричук, І. Орлевич).

Важливу складову досліджуваної теми становить проблема економічних перетворень і соціальної боротьби селянства в середині ХІХ ст., у Галичині. Вона відображає таку тенденцію історіографічного процесу, коли три чверті праць із цього питання з'явилися за радянського періоду. Певний внесок тут зробили дослідники кінця XIX - початку ХХ ст., а напрацювання українського зарубіжжя і сучасних науковців зовсім незначні. Довоєнні студії, передусім праці І. Франка, заклали основи вивчення цієї теми, однак упродовж століття українська наука повільно просувалася у вивченні багатьох, сформульованих тоді положень і висновків.

Зосередивши увагу на акті скасування панщини та соціальних рухах селянства, дослідники розглядали їх не як “одноактові” процеси і явища, а як такі, що хронологічно виходять за межі 1848-1849 рр. Такий підхід сприяв повнішому відтворенню “історичного образу” відповідних процесів і явищ, які вивчалися у широкій історичній ретроспективі.

В історіографії значною мірою під впливом І. Франка вкоренився погляд, що скасування панщини було вимушеним кон'юнктурним політичним актом. Присвячені цій проблемі праці В. Будзиновського носять полемічний характер, хоча вони написані на основі джерельних матеріалів. І. Кревецький один із перших розкрив суть додаткових форм праці селян на дідичів (“помічні дні“). Тенденції і здобутки вивчення цього питання дослідниками радянського періоду визначаються наступним чином. По-перше, вони пройшли позитивну внутрішню еволюцію, яка простежується через порівняння праць Ф. Ястрєбова, В. Бориса, М. Кравця, М. Герасименка, І. Гуржія, Ф. Стеблія, Е. Косачевської, М. Данилака, С. Трусевича та ін. По-друге, завдяки залученню до наукового обігу різноманітних джерельних матеріалів було нагромаджено й систематизовано величезний емпіричний матеріал.

У дисертації показано властиві радянській історіографії підходи й оціночні характеристики аграрних перетворень у Галичині в 1848-1849 рр., та внесок окремих авторів у висвітлення цієї проблеми. Для неї властиве комплексне відображення аграрних відносин на всіх західноукраїнських землях - у Галичині, Буковині, Закарпатті. В такому ж ключі вивчали і селянський рух 1848-1849 рр., розгортання якого виправдано пов'язували з подіями попереднього десятиліття. Поряд з докладним висвітленням різних форм соціального протесту, окрему увагу історики приділили аграрним страйкам і бойкотам. Не втратили актуальності сформульовані у 1960-70-х роках висновки і трактування масової селянської боротьби як невід'ємної складової загальнодемократичного громадсько-політичного руху й “особливого явища” масових рухів слов'янських та інших народів Австрійської імперії в роки революції.

Проблема культурно-освітніх та соціально-економічних перетворень отримала достатньо широке відображення в українській історіографії “Весни народів” 1848 р., у Галичині. Втім, широкий комплекс пов'язаних з ними питань не знаходив адекватного відображення на різних етапах історіографічного процесу. Найбільший внесок у їхнє вивчення зробили науковці довоєнного та радянського періодів, а сучасні історики приділили їм неадекватно мало уваги, порівняно із суспільно-політичною проблематикою.

У розділі ІV “Українська історіографія про роль і місце “Весни народів” 1848 р., у Галичині в українському національному відродженні ХІХ ст.” проаналізовано парадигми і концепції, які визначають її роль і значення в історичному розвитку України та Європи ХІХ ст. Показано тенденцію вивчення національного відродження XIX ст., з двох методологічних позицій: класичної української історіографії (М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич) та західної історично-соціологічної течії (П. Магочий, О. Пріцак, І.П. Химка, Д. Решетар, А. Каппелер, ін.). Розбіжності між ними стосуються головно визначення етапності та характеру цього процесу. Посилюється тенденція до поєднання напрацювань цих двох наукових традицій (І. Лисяк-Рудницький, Я. Грицак, ін.). Оригінальні погляди на проблему пропонують Я. Дашкевич, О. Реєнт, Ф. Стеблій та інші історики.

Аналіз теорій і поглядів дослідників на періодизацію українського відродження XIX ст. показав, що кінець 1840-х років майже завжди визнається за одну з рубіжних точок, яка визначає його етапність. У такому контексті мала місце тенденція щодо певної “взаємоприв'язки” діяльності Кирило-Мефодіївського товариства та ГРР для показу “паралельності” розгортання цього процесу в Наддніпрянщині та Галичині. Ця проблема викликала наукові дискусії (Я. Грицак, А. Каппелер, І. Лисяк-Рудницький, П. Магочий, В. Сарбей, І.П. Химка та ін.), в яких вирізняються голоси про загальне перебільшення ролі періодизацій у нашій історіографії (Я. Дашкевич та інші).

Дослідники приділили багато уваги осмисленню впливів “Весни народів” 1848 р., на історичний поступ українського народу. Слідом за І. Франком утверджувалася думка, що вона відкрила нову добу його національного розвитку, але не розв'язала всіх нагальних завдань. У працях міжвоєнного періоду та в сучасних дослідженнях проглядається тенденція щодо екстраполяції історичного досвіду української “Весни народів” на сьогодення з акцентами на її європейські цивілізаційні впливи.

Одним із центральних і дискусійних аспектів досліджуваної теми залишається питання щодо визначення характеру української “Весни народів” 1848 р., як історичного процесу, руху, явища. Найбільше прихильників, зокрема серед істориків першої третини ХХ cт., та сучасних авторів, має позиція, що саме тоді український національний рух переріс із літературного в політичний, хоча вона не виключає різні акценти і трактування. Свою традицію, попри відмінну аргументацію (М. Данилак, Я. Дашкевич, Ф. Стеблій та ін.), має точка зору, що такий перехід розпочався раніше, зокрема від “Руської Трійці“, а 1848 рік став його завершальним акордом.

Сучасні дослідники критикують радянські типології українського національного руху доби революції 1848-1849 рр., здійснені зокрема на основі порівняння з іншими європейськими народами. Але при цьому вони ще не запропонували свого цілісного бачення даної проблеми.

Плідними і перспективними стали дослідження української “Весни народів” у розрізі проблем регіоналізму та соборності українських земель. За радянського періоду ця тенденція проявилася у висвітленні революційних подій у синхронній площині на всіх західноукраїнських землях - у Галичині, на Буковині і Закарпатті. У єдиному історичному контексті також розглядалося розгортання селянського руху на цих теренах та на Правобережжі. Вивчався вплив революційного руху в Галичині на весь український національний рух. Широке розмаїття оцінок з боку істориків різних періодів і течій викликали відозви ГРР про єдність українського народу.

Отже, осмислення ролі та місця “Весни народів” 1848 р., в українському національному відродженні XIX ст., має глибоку історіографічну традицію, що знаходить вияв у розмаїтті поглядів, оцінок, трактувань, зумовлених різними методологічними й ідеологічними підходами. Штучне застосування західних теорій до вивчення української історії викликало почасти справедливу критику з боку вітчизняних учених, що, однак, не повинно означати повної відмови від їх творчого використання. Так само і національно-патріотичні почування не повинні перешкоджати визнанню того факту, що українство з обох боків російського кордону надто довго розвивалося в різних державно-політичних умовах, тому намагання за будь-яку ціну синхронізувати етапність процесів їх національного відродження кінця XVIII - початку ХХ ст., часто здійснюються без урахування суспільних реалій. Напрацювання істориків засвідчують, що “Весна народів” 1848 р. - переломна віха розвитку українського національного руху, проте залишається дискусійним питання щодо характеру спричинених нею трансформаційних змін.

ВИСНОВКИ

У “Висновках” викладено підсумкові положення дослідження.

1. Історіографічний комплекс джерел з історії “Весни народів” 1848 р., у Галичині відповідно до пануючих ідеологем, методологічних підходів та загальної періодизації української історичної науки умовно поділено на чотири основні групи. До першої віднесено праці українських дослідників Галичини другої половини XIX - 30-х років ХХ ст., які належали до двох течій національного і москвофільського спрямування, будували свої дослідження на засадах позитивізму та започаткували ґрунтовне вивчення “Весни народів” 1848 р. До сьогодні залишається неперевершеним їхній доробок у вивченні окремих аспектів цієї проблеми. За міжвоєнного періоду стало виразнішим намагання актуалізувати її висвітлення через призму польсько-українських стосунків. До другої групи відносимо радянську історіографію, що зазнала змістовної еволюції як у загальному трактуванні революції 1848 р., так і в оцінках її певних зрізів. Третя група - праці дослідників українського зарубіжжя - також має свої особливості: порівняно з україномовними авторами, якісно інший рівень праць з історії “Весни народів” представили англомовні вчені, які намагалися поєднати досвід української класичної історіографії та методологію західної науки. Четверта група - це дослідження сучасних вітчизняних науковців, у яких відобразилися головні тенденції становлення пострадянської історичної науки в Україні. Еволюція осмислення ними даної теми проявлялася у складних пошуках нових методологічних засад, розширенні джерельної бази, наростанні полеміки при з'ясуванні окремих її аспектів та ін. Названі групи не мають внутрішньої концептуальної цілісності, в середині кожної з них існують відмінності у висвітленні історії “Весни народів“.

2. Вказані та інші тенденції й особливості історіографічного процесу найвиразніше позначилися на аналізі суспільно-політичних процесів, висвітлення яких загалом носить полемічний версій характер. Важливою рисою їхнього відображення в літературі став моноцентризм, коли українські історики акцентували увагу, а іноді й обмежувалися висвітленням українського національного руху, тому польський рух і австрійський чинник вивчалися як “другорядні“, головно під кутом їхнього впливу на становище в українському таборі. Основним предметом студій стали “знакові” події і явища “Весни народів” 1848 р., однак вони потребують комплексного висвітлення з поглядаду історичної альтернативності. Недостатньо дослідженим залишається польський рух, який переважно трактується з позицій “українських інтересів“, він погано персоніфікований, майже нез'ясована його ідейно-організаційна еволюція та структуризація.

3. Вивчення складного комплексу проблем, пов'язаних з національною ідентичністю та суспільно-політичними орієнтаціями галицьких українців за доби “Весни народів“, має глибоку історіографічну традицію, хоча прорив у їх неупередженому переосмисленні відбувся в останні роки. Будучи одностайними в думці, що саме тоді українці Галичини остаточно відмежувалися від поляків, науковці по-різному визначають інші “вектори” формування їхньої етнонаціональної самоідентифікації. Важливим здобутком дослідження цієї проблеми стало визнання, що всі чинні в той час ідейно-політичні течії (проавстрійська, пропольська, проросійська, українська) - це закономірний результат внутрішнього розвитку українського національного руху в краї.

4. Попри широке відображення в історіографії національно-культурного життя галицьких українців у 1848-1849 рр., його окремі аспекти з'ясовано неоднаково повно. Головним предметом досліджень стали знову ж таки “знакові” події, явища, персоналії. Водночас у поглядах учених почала домінувати думка, що “Весна народів” не гальмувала, а стимулювала національно-культурний поступ українців. Глибшого вивчення заслуговує тогочасний розвиток історичної думки, гомілетики, а також іконографічні джерела. Комплексне вивчення соціально-економічних перетворень за доби революції 1848-1849 рр., започаткували історики довоєнного періоду. Вагомим внеском у їхнє дослідження стали праці радянських авторів. Вони не втратили значущості для сучасної науки, яка загалом повинна повернутися обличчям до даної тематики.

5. Наукове осмислення ролі та місця “Весни народів” 1848 р., у Галичині в українському національному відродженні XIX ст., представлене значним розмаїттям концепцій і трактувань, багато з яких через застосування різних методологічних підходів залишаються дискусійними, суперечливими. Однак це не повинно спонукати до відмови від використання доробку як української класичної історіографії, так і зарубіжних соціологічних теорій. Національно-патріотичні почування не повинні перешкоджати визнанню відмінностей процесів національного відродження українців Австрійської та Російської імперій. З напрацювань учених випливає, що 1848 рік став переломним у розвитку українського національного руху, але потребує окремого вивчення питання про тогочасний характер трансформаційних змін, яких він тоді зазнав.

6. Констатуючи факт нагромадження великої кількості праць з історії “Весни народів” 1848 р., слід визнати, що в них переважають схематичність відображення подій та їх доволі стереотипні трактування й оцінки. Це свідчить про існування власної історіографічної традиції висвітлення цієї теми, але рівень дослідження окремих її аспектів ще не відповідає сучасним вимогам української історичної науки. Автори різних періодів вказували на потребу створення комплексного узагальнюючого дослідження про “Весну народів” 1848 р., у Галичині. Сьогодні для цього маємо всі необхідні передумови: науково-інтелектуальний потенціал, відповідну джерельну базу, потужний здобуток української та зарубіжної історіографії. Першими кроками на цьому шляху має стати створення загальної періодизації революційного процесу в Галичині у 1848-1849 рр., а також комплексне вивчення його окремих “зрізів” - суспільно-політичного, культурно-освітнього, національного, соціально-економічного. “Весну народів” 1848 р., у Галичині слід вивчати як поліетнічне явище та органічну складову загальноєвропейського революційного процесу. Наукові розробки мають ураховувати “методологічний плюралізм“, а національно-патріотичні почування не повинні нав'язувати висновки і трактування, що не відповідають історичним реаліям.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПУБЛІКАЦІЙ

історіографічний міжетнічний революція

1. Заник Л. Українсько-польські відносини під час революції 1848-1849 рр., в українській історіографії // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск 16. - Херсон: Видавництво ХДУ, 2004. - С. 114-119.

2. Заник Л. “Весна народів” 1848 року в Галичині та її відгомін у Наддніпрянській Україні (історіографія питання) // Україна соборна: Збірник наукових статей. - К., 2005. - Випуск 2. - Частина 1. - С. 323-327.

3. Заник Л. “Весна народів” 1848 року в Галичині у західноукраїнській історіографії кінця ХІХ - початку ХХ століть // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Збірник наукових праць. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. - Випуск 10. - Рівне: Рівненський державний гуманітарний університет, 2006. - С. 224-231.

4. Заник Л. Галицька “Весна народів” 1848 року в контексті історіографії українського відродження ХІХ ст. // Схід. - 2006. - №5. - С. 61-66.

5. Заник Л. Актуальні проблеми української історіографії національно-культурного руху за доби “Весни народів” 1848 року в Галичині // Мандрівець. - 2006. - №6. - С. 41-46.

6. Заник Л. Проблема москвофільської орієнтації за доби галицької “Весни народів” 1848 року в українській історіографії // Схід. - 2007. - №1. - С. 49-53 (у співавторстві із Б. Савчуком, особистий внесок - 50%).

Размещено на Allbest.ru