Рух декабристів в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 9

Дзержинської міської ради

Рух декабристів в Україні

Виконав:

учень 11-Б класу

Горлов В.

Перевірив:

учитель історії

Лещенко Ю.В.

Дзержинськ 2012



Зміст

декабристський рух повстання

Вступ

Розділ 1. Причини появи декабристського руху та основні течії

1.1 «Союз порятунку»

1.2 «Союз благоденства»

1.3 Південне та північне товариства

Розділ 2. Діяльність декабристів в Україні

2.1 «Руська правда» П. Пестеля

2.2 Повстання декабристів

2.3 Історичне значення руху декабристів

Висновки

Список використаних джерел та літератури



Вступ

Політичні рухи та течії завжди цікавий матеріал для вивчення. Як раніше так і сьогодні політичні ідеї керують думками суспільства. Актуальність даної теми полягає у тому, що сьогодні Українське суспільство теж знаходиться під впливом різноманітних і часом суперечливих ідей. Ця робота дасть можливість розглянути виникнення, дію і наслідки таких ідей.

Декабристи мають давню історіографію. Її можна поділити на два періоди: радянський та сучасний.

Радянські дослідники розглядали повстання декабристів як шлях народу до соціалістичної справедливості, ще одну ланку до революції у суспільстві та державі.

Народження пострадянського декабристознавства ознаменувалося появою узагальнюючих робіт В. Федорова в Росії та М. Савичева в Україні.

Книга В. Федорова пізніше зазнала суворої (можливо, занадто суворої) критики. Історика звинуватили у небажанні переходити на “нові рейки”. У його праці, крім низки фактичних помилок, знайшла втілення стара методологія, оскільки рух декабристів розглядається за стереотипами 1950-х рр. Книзі М. Савичева з рецензентами поталанило більше, хоча і їй притаманні подібні недоліки. Але це - з висоти сьогоднішнього розуміння. На початку 1990-х рр. ці книги виглядали революційними, а тепер можуть розглядатися як перехідні ланки від радянського до сучасного декабристознавства. М. Савичев, до речі, прагнув врахувати все розмаїття існуючих думок про рух декабристів і на їх основі будував деякі власні гіпотези.

Мета - дослідити вплив політичних течій на українське суспільство початку ХІХ ст., на прикладі руху декабристів.

Виходячи з поставленої мети, робота потребує вирішення наступних завдань:

розглянути причини появи декабристського руху та основні течії;

дослідити діяльність декабристів в Україні

Об'єкт дослідження - декабристський рух в Російській імперії на початку ХІХ ст.

Предмет дослідження - рух декабристів в Україні.

Робота складається з вступу, двох розділів і висновків.



Розділ 1. Причини появи декабристського руху та основні течії

1.1 «Союз порятунку»

У березні 1816 року гвардійські офіцери (Олександр Муравйов і Микита Муравйов, капітан Іван Якушкін, Матвій Муравйов-Апостол і Сергій Муравйов-Апостол, князь Сергій Трубецькой) утворили перше таємне політичне товариство "Союз порятунку" (з 1817 "Товариство істинних і вірних синів вітчизни"). У нього входили також князь І.А. Долгоруков, майор М.С. Лунін, полковник Ф.М. Глінка, ад'ютант графа Вітгенштейна (головнокомандуючого 2-ю армією), Павло Пестель та інші.

Статут товариства ("Статут") був складений Пестелем в 1817. У ньому виражена мета його: подвизатися всіма силами на користь загальну, підтримувати всі добрі заходи уряду і корисні приватні підприємства, перешкоджати всякому злу і викорінювати соціальні пороки, викриваючи відсталість і неуцтво народу, несправедливий суд, зловживання чиновників і безчесні вчинки приватних осіб, здирства і казнокрадство, жорстоке поводження з солдатами, неповага до людської гідності та недотримання прав особистості, засилля іноземців. Самі члени суспільства зобов'язувалися вести себе і чинити у всіх відносинах так, щоб не заслужити ні найменшої докору. Приховану мету суспільства становило введення в Росії представницького правління. [3, с. 56]

На чолі "Союзу порятунку" стояв Верховний собор з "бояр" (засновників). Решта учасників ділилися на "чоловіків" і "братів", яких передбачалося згрупувати по "округах" і "управам". Проте цьому завадила нечисленність суспільства, що нараховував не більше тридцяти членів.

Пропозиція І.Д. Якушкіна здійснити царевбивство під час перебування імператорського двору в Москві викликало восени 1817 розбіжності серед членів організації. Більшість відкинуло цю ідею. Було вирішено, розпустивши суспільство, створити на його основі більш численну організацію, яка могла б вплинути на громадську думку.

1.2 «Союз благоденства»

У січні 1818 був утворений "Союз благоденства". Про існування цієї формально таємної організації було досить широко відомо. В її лавах налічувалося близько двохсот осіб (чоловіки старше 18 років). "Союз благоденства" очолювався Корінний управою (30 засновників) та Думою (6 осіб). Їм підпорядковувалися "ділові управи" і "побічні управи" в Петербурзі, Москві, Тульчині, Полтаві, Тамбові, Нижньому Новгороді, Кишиневі, їх налічувалося до 15.

Метою "Союзу благоденства" проголошувалося моральне (християнське) виховання і освіта народу, допомога уряду в благих починаннях і пом'якшення долі кріпаків. Прихована мета була відома лише членам Корінний управи, вона полягала у встановленні конституційного правління і ліквідації кріпацтва. "Союз благоденства" прагнув до широкого поширення ліберальних та гуманістичних ідей. Для цього використовувалися літературні та літературно-просвітницькі товариства ("Зелена лампа", "Вільне суспільство любителів російської словесності", "Вільне суспільство установи училищ по методі взаємного навчання" та інші), періодичні та інші видання.

На нараді в Петербурзі в січні 1820 року при обговоренні майбутньої форми правління всі учасники висловилися за встановлення республіки. Разом з тим були відкинуті ідея царевбивства і ідея про тимчасовий уряд з диктаторськими повноваженнями (запропонована П.І. Пестелем).[7, с. 92]

Статут товариства, так звана "Зелена книга" (точніше її перша, легальна частина, надана А.І. Чернишовим) був відомий самому імператору Олександру, який давав його читати цесаревичу Костянтину Павловичу. Спочатку государ не визнавав у цьому суспільстві політичного значення. Але погляд його змінився після звісток про революції 1820 року в Іспанії, Неаполі, Португалії та бунту Семенівського полку (1820).

Пізніше, у травні 1821 року, імператор Олександр, вислухавши доповідь командира гвардійського корпусу, генерал-ад'ютанта Васильчикова, сказав йому: "Люб'язний Васильчиков! Ви, який служите мені з самого початку мого царювання, ви знаєте, що я поділяв і заохочував всі ці мрії і ці помилки (vous savez que j'ai partag et encourag ces illusions et ces erreurs), - і після довгого мовчання додав: - не мені личить бути строгим (ce n'est pas a moi svir)". Записка генерал-ад'ютанта А.Х. Бенкендорфа, в якій відомості про таємні товариства викладені були з можливою повнотою і з найменуванням найголовніших діячів, також залишилася без наслідків; після смерті імператора Олександра вона була знайдена в кабінеті його в Царському Селі. Прийнято були тільки деякі запобіжні заходи: в 1821 році зроблено розпорядження про влаштування військової поліції при гвардійському корпусі; 1 серпня 1822 року надійшло височайше повеління про закриття масонських лож і взагалі таємних товариств, під якими б найменуваннями вони не існували. Разом з тим від всіх службовців, військових і цивільних, відібрана була підписка про неналежність їх до таємних товариств.[10, с. 107]

У січні 1821 року в Москві був скликаний з'їзд депутатів від різних відділів "Союзу благоденства" (з Петербурга, з 2-ї армії, також кілька людей, що жили в Москві). На ньому через загострення розбіжностей і прийнятих владою заходів було вирішено розпустити суспільство. Насправді передбачалося суспільство закрити тимчасово для того, щоб відсіяти і ненадійних, і занадто радикальних його членів, а потім відтворити його в більш вузькому складі.

1.3 Південне та північне товариства

На основі "Союзу благоденства" навесні 1821 року виникли відразу 2 великі революційні організації: Південне товариство в Києві та Північне суспільство в Петербурзі. Більш революційне і рішуче Південне товариство очолив П.І. Пестель, Північне, чиї установки вважалися більш помірними - Микита Муравйов.

Політичною програмою Південного товариства стала "Руська правда" Пестеля, прийнята на з'їзді в Києві в 1823 році.

Південне товариство визнало опорою руху армію, вважаючи її вирішальною силою революційного перевороту. Члени товариства мали намір взяти владу в столиці, змусивши імператора відректися. Нова тактика Товариства зажадала організаційних перетворень: у нього приймалися тільки військові, пов'язані переважно з регулярними частинами армії; посилювалася дисципліна всередині Товариства; від усіх членів вимагалося беззастережне підпорядкування керівному центру - Директорії.[12, с. 82]

У березні 1821 року за ініціативою П.І. Пестеля Тульчинська управа "Союз благоденства" відновила таємне товариство під назвою "Південне товариство". Структура суспільства повторювала структуру "Союзу порятунку". У суспільство залучалися виключно офіцери і в ньому дотримувалася строга дисципліна. Передбачалося встановити республіканський лад шляхом царевбивства і "військової революції", тобто військового перевороту.

Південне товариство возглавлялось Корінною думою (голова П.І. Пестель, охоронець А.П. Юшневський). До 1823 року в складі суспільства знаходилося три управи - Тульчинська (під керівництвом П.І. Пестеля і А.П. Юшневського), Васильківська (під керівництвом С.І. Муравйова-Апостола і М.П. Бестужева-Рюміна) і Каменська (під керівництвом В.Л. Давидова і С.Г. Волконського).[1, с. 39]

У 2-й армії незалежно від діяльності Васильківської управи виникло ще одне товариство - Слов'янський союз, більш відоме як Товариство об'єднаних слов'ян. Воно виникло в 1823 році в середовищі армійських офіцерів і налічувало 52 члени, виступало за демократичну федерацію всіх слов'янських народів. Оформилася остаточно на початку 1825 року, воно вже влітку приєдналося до Південного товариства як Слов'янської управи (в основному, стараннями М. Бестужева-Рюміна). Між членами цього товариства було багато підприємливих людей і противників правила не поспішати. Сергій Муравйов-Апостол називав їх "ланцюговими скаженими собаками".

Залишалося до початку рішучих дій увійти в зносини з польськими таємними товариствами. Переговори з представником польського Патріотичного товариства (інакше Патріотичного союзу) князем Яблоновським вів особисто Пестель. Метою переговорів ставилося визнати незалежність Польщі і передати їй від Росії провінції Литву, Поділля і Волинь, а також приєднання до Польщі Малоросії.

Велися також переговори з Північним товариством декабристів про спільні дії. Угоди про об'єднання перешкоджали радикалізм і диктаторські амбіції лідера "південців" Пестеля, яких побоювалися "сіверяни".[5, с. 84]

У той час, як Південне суспільство готувалося до рішучих дій у 1826 році, задуми його були відкриті уряду. Ще до виїзду Олександра I в Таганрог, влітку 1825 року, Аракчеєвим були отримані відомості про змову, послані унтер-офіцером третього Бузького уланського полку Шервудом (якому згодом імператор Микола дарував прізвище Шервуд-Вірний). Він був викликаний до Грузино і особисто доповів Олександру I всі подробиці змови. Вислухавши його, государ сказав графу Аракчееву: "Відпусти його до місця і дай йому всі засоби до відкриття зловмисників".

25 листопада 1825 року Майборода, капітан Вятського піхотного полку, яким командував полковник Пестель, повідомив під всеподданнейшем листі різні викриття щодо таємних товариств. До викриття планів товариства також причетний А.К. Бошняк, який служив чиновником при начальнику Південних військових поселень графі І.О. Вітте.

Таким чином, декабристи боролися за повалення царату та скасування кріпацтва. Основні гасла декабристів були гаслами буржуазної революції, яка змітає феодалізм і дає можливість розвинутися капіталістичному ладу. Особливістю російського історичного розвитку було те, що почин у боротьбі проти феодалізму взяли на себе революціонери з дворян.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, Вітчизняна війна 1812 року, яка призвела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним життям Європи. Цілі рухи декабристів відображали історичні завдання, що виникли у розвитку Росії того часу. Рух декабристів виник на ґрунті російської дійсності.

1821 року внаслідок реорганізації своїх об'єднань майбутні декабристи створили два осередки: Північне товариство з центром у Петербурзі та Південне, засоване в Тульчині (з 1821 керівниками були П.І. Пестель, М.П. Бестужев-Рюмін, С.І. Муравйов-Апостол, С.Г. Волконський та ін.). Незабаром, крім Тульчинської управи, були засновані ще Кам'янська на чолі з В.Л. Давидовим та С.Г. Волконським та Васильківська, яку очолив С.І. Муравйов-Апостол. Хоч учасники таємних товариств обговорювали й узгоджували питання спільних дій, між двома організаціями були значні розходження. Південне товариство було радикальніше за Північне, яке обмежувалося у своїх планах поваленням абсолютизму й установленням конституційної монархії.



Розділ 2. Діяльність декабристів в Україні

2.1 «Руська правда» П. Пестеля

Своєму проекту «Руська правда» Пестель дав назву на честь стародавнього законодавчого пам'ятника Київської Русі в 1824 році до того часу проект не мав назви. Конституційний проект Пестеля був результатом тривалої та наполегливої праці. Робота над проектом тривала впродовж десяти років. Пестель зібрав велику бібліотеку політичної літератури, його проект свідчить, що він був обізнаний щодо розвитку світової політичної думки другої половини ХVIII--початку ХІХ сторіч.

Конституційний проект Пестеля неодноразово обговорювався на засіданнях Південного товариства і до безпосередньої праці над текстом залучались окремі його члени. Юшневський Олексій Петрович на слідстві зізнався що він виправляв стиль «Руської Правди», одну з глав було доручено написати Муравйову-Апостолу Сергію Івановичу. На Київському з'їзді 1823 року основні положення проекту були обговорені та одностайно затверджені керівниками Південного товариства.[2, с. 36]

В «Руській правді» планувалось створити 10 розділів:

про межі держави;

про різні племена, що населяють Російську імперію;

про стан суспільства;

про народ і відношення його до політичного і суспільного устрою, пропонованого проектом;

про народе і громадянський стані;

про Верховное правління;

про місцеву владу;

про влаштування безпеки в державі;

про правительство та добробуту державі;

наказ для створення зводу законів в державі.

Написані та остаточно відредаговані тільки два перших розділи і більша частина третього, четвертий і п'ятий були написані на чернетці. Останні п'ять розділів зовсім не написані, збереглися тільки підготовчі матеріали. Знищення абсолютизму і відміна кріпацтва -- основні питання політичної ідеології декабристів.

Пестель вважав кріпацтво ганебною справою, противною людству.

«Руська правда» проголошувала рішуче та повне знищення кріпацтва. Пестель високо цінував особисту свободи людини. Визволення селян без землі, тобто надання їм тільки особистої свободи, вважав уявним визволенням. Пропонував визволення селян з землею. Аграрний проект докладно розроблено в «Руській правді». Вся земля сільськогосподарського призначення в кожній волості поділяється на дві частини: перша частина є суспільною власністю, вона направляється в общинний розподіл між всіма хто бажає займатися землеробством, вона не може виступати об'єктом купівлі-продажу. Друга частина землі -- приватна власність. Общинна частина поділяється між волостними общинами. Кожного громадянина майбутньої республіки повинно бути приписано до якоїсь волості. І має право коли завгодно отримати земельний наділ,що йому належить. На думку Пестеля це гарантувало населенню захист від голоду і злиднів. Друга частина землі знаходиться у приватній власності, частково може належати і державі. Кожний росіянин, який бажає розширити своє земельне господарство може купувати землю із другої частини. Необхідним для здійснення свого проекту вважав відчудження землі у поміщиків двома шляхами: за винагороду і мала місце конфіскація. При повному знищенні кріпацтва, землеволодіння поміщика частково зберігалося (не більше 5 тисяч десятин). Винагороду за землю, яка відходила селянам, поміщики отримували від держави. Таким був проект знесення кріпацтва Павла Пестеля.[2, с. 143]

Павло Пестель -- переконаний противник самодержавства, його він називав тиранією. Самодержавство за проектом ліквідовувалося і фізично знищувався весь царський рід. Пестель -- прихильник царегубства. «Руська правда» проголошувала республіку.

Всі стани в державі знищувалися, ліквідовувалися всі соціальні привілеї. Проголошувалась рівність всіх перед законом. Визнавалось право кожного громадянина на участь в державних справах. Гільдії, цехові об'єднання знищувалися.

Громадянського повноліття росіяни по проекту досягали в 20 років. Усі громадяни чоловічої статі, досягнув 20 років, отримували виборчі права. Жінкам виборче право не надавалось. Проект не передбачав наявність майнового чи інших цензів. Передбачалась свобода друку та свобода віросповідання.

Запроваджено гласний суд присяжних рівний для усіх громадян. Проголошувались священне право приватної власності і повна свобода занять для населення, свобода торгівлі. Пестель виступав за широкий розвиток промисловості в Росії.

Пестель виступав проти федеративного устрою держави, прибічник єдиної республіки з сильною централізованою владою.[9, с. 18]

Республіка була розподілена на губернії, які в свою чергу ділились на повіти, а повіти - на волості. Кожний рік проходили волостні збори всіх мешканців волості, які обирали своїх депутатів до: волостних зборів, повітових зборів, губернських чи окружних зборів. До місцевих органів влади вибори були прямими. Окружні збори обирали преставників до вищого законодавчого органу -- Народного Віче. Таким чином, вибори до Народного Віче були двохступеневі.

Народне Віче -- вищий орган законодавчої влади в державі, однопалатний. Обиралось Віче на 5 років. Щороку переобиралась одна п'ята частина депутатів. Тільки Народне Віче мало право приймати закони, оголошувати війну, укладати мир. Ніхто не мав права розпускати Народне Віче.

Виконавча влада в Росії належала б Державній думі. Склад Державної думи -- 5 членів, обраних Вічем на 5 років. Щороку переобирався один член думи. Обов'язки голови виконував той, хто працював останній (5-й) рік.

Кордони Російської республіки повинні були за проектом розширитися до своїх «природних» меж. Національному питанню Пестель не надавав значення, право відділення від Росії інших національностей не визнавав. Усі народи, які населяли Російську державу повинні були злитися в єдиний руський народ і втратити свої національні особливості, а населення України вважав за істинних росіян. Усі народи незалежно від національності отримували рівні політичні права, але одночасно пропонувались дуже жорсткі заходи проти кавказьких народів. Пестель пропонує поділити усі кавказькі народи на два разряди -- мирні і «буйні», перших залишити на їхніх землях, надати їм російське правління, а других примусово переселити малими групами по усім руським волостям. Він вважав бажаною і християнізацію неруських народів.[6, с 82]

Що стосується Польщі, Пестель Павло Іванович визнавав за нею право на відділення від Росії, але тільки за наступних умов: в Польщі здійснюється революція і проголошується республіка на принципах «Руської правди».

Столицею Російської республіки мав стати Нижній Новгород.

2.2 Повстання декабристів

Дворянські революціонери Північного і Південного товариств у відповідності з угодою про спільні дії, укладеною в 1824 р., готували військове повстання, початок якого орієнтовно призначався на літо 1826 р. До цього часу передбачалось виробити й прийняти спільну узгоджену програму. Над нею посилено працювали М.М. Муравйов і П.І. Пестель. Мала бути проведена агітаційна робота серед солдатів гвардійських і армійських військових частин, які повинні взяти участь в перевороті. Передбачалось значне чисельне зростання таємних товариств та досягнення безумовної погодженості їх практичних дій під час військового повстання, на підготовку якого виділявся досить значний час -- 2 роки.

Повстання в Петербурзі повинне було стати прологом революції в Росії. Південне товариство забезпечувало її на півдні військовими силами 2-ї армії.

Микола І був ще 12 грудня попереджений офіцером-зрадником Я.І. Ростовцевим про змову і намір виступити в день присяги -- 14 грудня 1825 р. Декабристи невдовзі дізналися про розкриття їх плану. 13 грудня увечері відбулася остання підготовча нарада К.Ф. Рилєєва, І.І. Пущина, С.Г. Краснокутського, О.О. Бестужева, А.П. Арбузова, С.П. Трубецькогоі Є.П. Оболенського. Вони прийняли остаточне рішення про початок повстання.

Готуючи повстання 14 грудня 1825 р., Північне товариство дбало про те, щоб одержати підтримку Московської управи, а також Південного товариства, яке мало під своїм впливом досить значні військові сили 2-ї армії.[7, с. 301]

13 грудня в Москву був відряджений корнет Кавалергардського полка П.М. Свистунов з листом С.П. Трубецького до генерал-майора М.Ф. Орлова, якому пропонувалось приїхати й взяти участь в повстанні і дальших революційних перетвореннях Росії. Крім того, Свистунов мав доручення особисто зустрітися з членом товариства С.М. Семеновим, який служив у канцелярії Московського військового генерал-губернатора, інформувати про наміри Північного товариства й передати завдання Московській управі. Незалежно від цього І.І. Пущин за два дні до повстання в листі повідомив Семенова про намір Північного товариства скористатися обставинами для відкритого повстання та просив інформувати про це М.Ф. Орлова. П.М. Свистунов не зміг виконати доручення, а лист І.І. Пущина адресат отримав уже після невдачі повстання в Петербурзі.

На Україні, внаслідок доносів, царському урядові вдалося розгромити Тульчинську управу і значно ослабити Директорію Південного товариства. 13 грудня 1825 р. П.І. Пестеля було заарештовано в Тульчині. Слідом за керівником Південного товариства арештовано О.П. Юшневського, О.П. Барятинського, братів Крюкових, М.І. Лорера та ін. На волі залишався член Директорії С.І. Муравйов-Апостол, якого П.І. Пестель призначив начальником над військами, які передбачалось підняти на повстання, а М.П. Бестужева-Рюміна його помічником. Васильківська управа ще не зазнала втрат. Тульчинська фактично вже не існувала. Кам'янська не мала сил для виступу. С.Г. Волконський, який з 1821 р. командував 1-ю бригадою 19-ї піхотної дивізії, мав у своєму підпорядкуванні лише одного офіцера -- члена товариства і тому не міг розраховувати на успіх виступу: солдати бригади до повстання не були підготовлені. [4, с. 78]

Як і слід було чекати, організацію повстання взяв на себе підполковник С.І. Муравйов-Апостол, який командував батальйоном в Чернігівському піхотному полку (9-ї піхотної дивізії), користувався повагою солдатів та авторитетом серед офіцерів.

Щоб виклопотати М.П. Бестужеву-Рюміну дозвіл для поїздки в столицю, С.І. Муравйов-Апостол (з братом М.І. Муравйовим-Апостолом) 24 грудня 1825 р. поїхав до м. Житомира в штаб 3-го піхотного корпусу і звідти мав намір відвідати полки, де служили члени товариства і готувалися до повстання. 25 грудня вони дізналися про поразку повстання в Петербурзі, але це не похитнуло рішення про виступ на півдні. С.І. та М.І. Муравйови-Апостоли, повертаючись з Житомира, заїхали спочатку в м. Троянов до командира Александрійського гусарського полку О.З. Муравйова, а потім в м. Любар, де стояв Охтирський гусарський полк під командуванням члена товариства А.З. Муравйова. Однак А.З. Муравйов не наважувався негайно розпочати повстання.

На чолі повстання став підполковник С.І. Муравйов-Апостол -- освічений, талановитий і хоробрий офіцер, відомий товаришам по таємному товариству своєю ініціативністю, рішучістю, наполегливістю, послідовністю та відданістю справі революції. Він користувався заслуженою популярністю серед солдатів і повагою офіцерів, не щадив життя для блага своєї батьківщини. Навіть Микола І, якому С.І. Муравйов-Апостол на допиті сміливо назвав свій намір «благим і чистим», мусив визнати, що цей офіцер і дворянин «обдарований надзвичайним розумом», «в усіх своїх думках зухвалий і самовпевнений до божевілля, але водночас потайний і надзвичайно твердий».[13, с. 79]

Сподвижником С.І. Муравйова-Апостола виступив М.П. Бестужев-Рюмін, відданість якого революційній справі таємного товариства була відома всім офіцерам. їх єднала міцна дружба, заснована на спільності думок, поглядів і планів боротьби за краще майбутнє Росії. «Сергій Муравйов і Бестужев-Рюмін, -- свідчив П.І. Пестель, -- складають, так би мовити, одну людину». Це визначення найкраще виправдалося під час повстання Чернігівського піхотного полку.

Ніч з 30 на 31 грудня офіцери й солдати Чернігівського піхотного полка готувалися до походу, оголошеного у вечірньому наказі С.І. Муравйова-Апостола. Унтер-офіцери й солдати чистили гвинтівки, готували запас бойових патронів, ретельно перевіряли амуніцію, несли караульну службу. Настрій у всіх був піднесений.

31 грудня об 11-й годині дня Чернігівський піхотний полк зібрався на площі готовий до походу: в повному озброєнні і спорядженні.

В цей час до Василькова прибув прапорщик І.І. Муравйов-Апостол, посланець Північного товариства. Це посилило ентузіазм і віру солдатів у справедливість задуманої справи. Поразка повстання у Петербурзі не зломила мужності й рішучості офіцерів і солдатів.

Офіцерам Чернігівського піхотного полку посланець заявив: «Мій приїзд до вас в урочисту хвилину... примусив мене забути про минуле. Може ваша справа вдасться, але якщо я помилявся в своїх сподіваннях, то не переживу невдачі і клянусь честю впасти мертвим на фатальному місці». Ці слова зворушили присутніх, а поручик О.Д. Кузьмін рішуче заявив: «Клянусь, що мене живого не візьмуть! Я давно сказав: «Свобода або смерть!». І молоді патріоти, сповнені надій і революційного запалу, дотримали своєї клятви.

За наказом С.І. Муравйова-Апостола було прочитано перед строєм Чернігівського піхотного полку революційний документ, що закликав солдатів до збройної боротьби, -- «Православний катехізис». Цей документ вперше похитнув віру солдатів у непорушність особи царя і кріпосницького ладу, засвітив у їх свідомості вогник боротьби за свободу. С.І. Муравйов-Апостол закликав солдатів зброєю відстоювати свої права.

Чернігівський піхотний полк, окрилений надією на успіх справи, рушив у похід з вигуками «ура!». Жителі Василькова, проводжаючи повсталих воїнів, зичили їм успіху, і ця підтримка підбадьорювала офіцерів і солдатів. Надвечір того ж дня полк вступив до Мотовилівки, де наступного дня повстанці отримали поповнення -- мушкетерську роту під командуванням підпоручика А.А. Бистрицького. Тепер повстанців налічувалося близько 1000 чоловік, їх очолювали 19 офіцерів.[15, с. 207]

Посилаючи 31 грудня в м. Бишев загін з 20 солдатів на чолі з офіцером для підготовки квартир для Чернігівського піхотного полка, С.І. Муравйов-Апостол сподівався приєднати до повстання кременчуцький піхотний полк, штаб-квартира якого знаходилась в м. Брусилові, куди пролягав і маршрут походу повстанців. Залишивши чотирьох солдатів-квартир'єрів у Бишеві, цей загін 1 січня 1826 р. рушив на розшуки полка. 2 січня київський судовий чиновник при допомозі двох унтер-офіцерів Кременчуцького піхотного полка заарештував чернігівців-квартир'єрів.

В Мотовилівці повсталий полк 1 січня відпочивав. Сердечно зустрічали селяни повстанців, висловлювали їм свою солідарність. Селяни піклувалися про солдатів, вбачаючи в них своїх захисників і визволителів ш. Так було в усіх селах, де проходив полк. Головнокомандуючий 1-ю армією Ф.В. Сакен 12 січня 1826 р. в листі, всупереч правді, намагався переконати царя, що нібито населення йому «віддане» і не мало зв'язків з повстанцями.

Вранці 2 січня 1825 р. Чернігівський піхотний полк продовжив похід. Щоб дезорієнтувати урядові каральні війська, С.І. Муравйов-Апостол змінив маршрут, повернувши на Білу Церкву, де його не чекали царські власті і не було артилерії. Він розраховував на приєднання 17-го Єгерського полку, з яким налагоджено зв'язок через офіцера Ф.Ф. Вадковського. Останній приїжджав до Василькова і обіцяв від імені своїх товаришів підтримку. О 4-й годині дня повстанці вступили в село Пологи за 15 верст від Білої Церкви. Послана вперед розвідка принесла невтішні вісті: 17-й Єгерський полк царське командування відправило з Білої Церкви в невідомому напрямку. В Пологах чернігівці залишилися на ночівлю.

Вдень 3 січня повсталий полк з Пологів рушив у напрямку Ковалівки і Триліс, маючи намір відновити маршрут походу через Бишев і Брусилів на Житомир. Реальність здійснення цього плану була незначна, бо дорогоцінний час втрачено і царське військове командування вжило заходів, щоб відвернути ненадійні військові частини від зустрічі з повстанцями.[11, с. 45]

Дізнавшись від розвідки про напрям руху Чернігівського піхотного полка, генерал-майор Ф.К. Гейсмар вишикував у бойовий порядок загін з чотирьох ескадронів кавалерії Маріупольського і принца Оранського гусарських полків з двома гарматами 5-ї кінно-артилерійської роти на висотах між селами Ковалівкою і Устимівкою.

Коли колона повсталого полка з'явилася на відкритому засніженому полі, Ф.К. Гейсмар наказав кінно-артилерійській роті висунути вперед гармати, а ескадронам риссю йти на зближення з повстанцями, щоб не допустити їх до лісу і розташованих поблизусіл.

Помітивши наближення кінноти в бойовому порядку, С.І. Муравйов-Апостол наказав солдатам зарядити рушниці, а офіцерам -- построїти полк в каре і швидким кроком наступати на гармати карателів. Повстанці не стріляли, розраховуючи на те, що їм вдасться перетягти на свій бік послані проти них війська. Але вони помилилися.

Коли чернігівці підійшли на відстань 200 кроків до гармат, Гейсмар наказав розстрілювати їх картечним вогнем. Однак при перших гарматних пострілах повстанці трималися стійко і не втрачали бойового порядку. Але після 7--8 пострілів гармат вони не витримали й почали розбігатися. Тяжко поранений в голову С.І. Муравйов-Апостол з прапором в руках намагався зібрати повстанців, але охоплені панікою солдати зламали бойовий порядок і відновити його офіцери вже не змогли. Розгром повсталого полку довершила кавалерійська атака.

Спочатку гусари не наважували діяти шаблями проти своїх. Але ганебний приклад подав генерал Гейсмар, який власноручно зарубав поручика М.О. Щепилла. Гусари кинулися на повстанців, які, не витримавши атаки, припинили опір. І.І. Муравйов-Апостол, усвідомивши другу поразку повстання, не витримав і тут же застрелився. Крім двох офіцерів, Чернігівський піхотний полк втратив 6 солдатів убитими і 22 пораненими.[14, с. 148]

Каральний загін захопив у полон 5 офіцерів і 859 солдатів та унтер-офіцерів Чернігівського піхотного полку, яких спочатку доставлено в Триліси, а звідти 4 січня -- в Білу Церкву під посиленою вартою. Поранений в бою О.Д. Кузьмін в Трилісах покінчив життя самогубством -- пострілом з пістолета. Три офіцери і шість солдатів було поховано в братській могилі поблизу Триліс.

Причини поразки військових повстань в Петербурзі і на Україні тотожні: декабристам не вдалося підняти на боротьбу солдатські маси, перебороти їх інертність, пасивність, царистські ілюзії, рабську покірність самодержавству; збройні повстання відбувалися без урахування елементарних принципів, що повинні забезпечити перемогу.



2.3 Історичне значення руху декабристів

Перше в Росії збройне революційне повстання проти самодержавства й кріпосництва зазнало поразки: сили реакції, витримавши натиск революціонерів, переважили.

Царське самодержавство, скориставшись поразкою повсталих військ, вчинило над декабристами жорстоку розправу, якою реакція намагалася залякати передові сили Росії.

По всій Росії прокотилася хвиля арештів учасників декабристського руху, переважно офіцерів і солдатів. Близько трьох тисяч арештованих заповнили царські в'язниці в Петербурзі, Могильові та Білій Церкві. Головною катівнею слідства над декабристами стала Петропавлівська фортеця з її похмурими казематами.

17 грудня 1825 р. цар для розшуку співучасників таємних товариств призначив Слідчий комітет на чолі з військовим міністром графом О.І. Татіщевим. Членами комітету були брат царя М.П. Романов, генерал-ад'ютант О.І. Чернишов, директор поштового департаменту О.М. Голіцину; начальник Головного штабу генерал-ад'ютант І.І. Дібич, начальник штабу гвардійського корпусу генерал-ад'ютант О.X. Бенкендорф, колишній учасник змови проти Павла І сенатор П.В. Кутузов, черговий генерал Головного штабу О.М. Потапов. Все це -- махрові реакціонери, кріпосники, переконані монархісти, запопадливі служаки, тілом і душею віддані самодержавству. Хіба можна було чекати від них справедливості й законності щодо революціонерів-декабристів? Звичайно, ні.

Слідчий комітет діяв під безпосереднім наглядом Миколи І, якому доповідали про зізнання кожного декабриста. Слідство велося жорстоко, з уживанням усіх катівських засобів, щоб примусити арештованих до зізнання. Більшість декабристів тримались мужньо. Через півроку Слідчий комітет представив царю «Донесення» (17-го червня 1826 р.), що містило звинувачення на кожного ув'язненого декабриста. Відтоді почався другий етап царського судилища.[6, с. 91]

1 червня 1826 р. Микола І підписав маніфест про створення Верховного кримінального суду з 72 осіб, а 3 червня це нове царське судилище вже почало читання матеріалів «Донесення» Слідчого комітету. Головою Верховного кримінального суду призначено М.М. Сперанського (декабристи висували його кандидатом у Тимчасове верховне правління). Список осіб, що віддавалися до суду, складався з 121 особи: 61 члена Північного і 60 членів Південного товариства. їх доля фактично вже була вирішена Миколою І, а суд мав лише виконати його волю.

Рішенням Білоцерківської військово-судової комісії 376 солдатів і унтер-офіцерів, учасників декабристського руху, позбавлено орденів і медалей, в тому числі 112 -- за участь у Вітчизняній війні 1812 р.

Нещадною розправою над декабристами царизм намагався посіяти в суспільстві страх і запобігти новим виступам передових сил проти існуючого ладу в майбутньому.

Багаторічна напружена діяльність таємних товариств і збройне повстання декабристів дали ряд важливих уроків, що їх врахували наступні покоління борців визвольного руху в Росії.[4, с. 72]

Декабристи були визначними революціонерами. Вони рішуче виступили проти сил реакції, що гальмували прогрес країни. Своєю тривалою боротьбою дворянські революціонери накопичили певний позитивний досвід, який дістав високу оцінку й сприяв розвиткові визвольного руху в Росії. Варто вказати на найголовніші моменти цього досвіду:

Висунення в програмі найпекучіших завдань, що виникли в ході соціально-економічного і політичного розвитку суспільства Росії -- ліквідацію самодержавства і скасування кріпосного права, що сприяло б розвиткові капіталізму й нових суспільних відносин.

Визнання безумовно необхідним елементом революційної боротьби гуртування сил однодумців у таємних політичних товариствах, що вносило елементи організованості й цілеспрямованості у початковий період визвольного руху.

Усвідомлення необхідності проведення соціальної революції в інтересах всього народу.

Проголошення вперше в історії Росії лозунга республіки, переваги якої над конституційною монархією декабристи твердо визнали після тривалих дискусій і суперечок.

Розуміння того незаперечного факту, що без участі хоча б невеликої частини народу (в даному випадку -- солдатських мас російської армії) неможливо здійснити революційний переворот на практиці.

Спроба здійснення революційного перевороту не шляхом вузької змови, а відкритим збройним повстанням, захопленням влади й передачею її до рук обраних народних представників.

Прояв патріотизму, героїзму і самовідданості в нерівній боротьбі проти старого ладу.

Поразка декабристів зумовлювалась і цілим рядом негативних факторів, що зрештою послужили певними застережними уроками наступним поколінням борці визвольного руху.

Декабристи не усвідомлювали вирішальної ролі народних мас у суспільному розвитку, боялися наростання класової боротьби селянства проти поміщиків, а тому не могли очолити рух мас в революції.

Декабристи не спиралися в своїй діяльності на прогресивний на той час клас чи суспільний прошарок, здатний не лише взяти владу, а й здійснити прогресивні перетворення. Таким класом могла стати буржуазія, яка тоді лише формувалась і не була спроможною підтримати дворянських революціонерів.

Дворянські революціонери, керуючи політичним рухом, не змогли подолати пасивності солдатських мас, придавлених муштрою, темрявою неписьменності, царистськими ілюзіями, не зуміли переконати колишніх кріпаків у кончій необхідності соціальної революції, підготувати з них свідомих борців й повести за собою на штурм старого ладу.

Декабристи розпочали повстання без врахування того факту, що в Росії ще не визріла революційна ситуація. Вони обрали моментом для виступу династичну кризу -- тимчасове й незначне явище, що не являло собою кризу «верхів», а лише вносило деяку дезорганізованість в середовище панівного класу -- поміщиків і царизму.

Наявність в ідеології й тактиці дворянських революціонерів істотної долі консервативних традицій, що віками складалися в середовищі дворянства як привілейованої касти, спричинилася до нерішучості, схильності до компромісів, пасивності перших борців за свободу.[1, с. 69]

Безперечною заслугою дворянських революціонерів було те, що вони заради інтересів народу, зокрема селянства, знехтували власними привілеями й виступили проти свого класу. Але ті ж декабристи, дбаючи про поліпшення долі народу, водночас боялися залучати його до боротьби. Це був парадокс, породжений умовами кріпосної епохи. Загальну думку про ставлення дворянських революціонерів до народних мас висловив О.В. Поджіо: «Народ знемагав у рабстві, в невігластві, і ми ухилялися від нього; уникали цього вибуху... Військові поселення, варварське обходження поміщиків та притаманне всім самоуправство з селянами, -- які були б для нас сили; -- але ми їх обминули, щоб не ввергати суспільство в неминучі розрухи...». О. О. Бестужев-Марлінський також відверто визнавав: «Ми найбільше боялися народної революції; бо вона не може не бути кровопролитною і тривалою...»

Декабристи очолили кілька тисяч солдатів і вступили в боротьбу, майже напевне знаючи наперед чи відчуваючи приреченість своєї благородної справи на невдачу, І все ж нерівний поєдинок їх із самодержавством відбувся й означав початок фатального кінця старого ладу. З іскри, викресаної цією героїчною сутичкою революціонерів з царизмом, з часом розгорілось велике полум'я російської революції.

Важко переоцінити значення десятирічної діяльності таємних товариств дворянських революціонерів та їх збройного повстання проти самодержавства. Грім гармат на Петровській площі в Петербурзі та на засніжених полях України провістив початок визвольного руху, в якому декабристи стали піонерами. О.І. Герцен через 25 років після цих подій проникливе писав: «Мовчанню, німій бездіяльності було покладено край; з висоти своєї шибениці ці люди збудили душу в нового покоління.

Десятиріччями лютувала царська реакція, придушуючи будь-які прояви опозиції та протесту в суспільстві. Але революційні ідеї, посіяні декабристами, не загинули. Вони знайшли собі шлях до умів і сердець нового покоління борців за свободу.



Висновки

Таким чином, можна зробити наступні висновки. Декабристи боролися за повалення царату та скасування кріпацтва. Основні гасла декабристів були гаслами буржуазної революції, яка змітає феодалізм і дає можливість розвинутися капіталістичному ладу. Особливістю російського історичного розвитку було те, що почин у боротьбі проти феодалізму взяли на себе революціонери з дворян.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, Вітчизняна війна 1812 року, яка призвела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним життям Європи. Цілі рухи декабристів відображали історичні завдання, що виникли у розвитку Росії того часу. Рух декабристів виник на ґрунті російської дійсності.

1821 року внаслідок реорганізації своїх об'єднань майбутні декабристи створили два осередки: Північне товариство з центром у Петербурзі та Південне, засноване в Тульчині (з 1821 керівниками були П.І. Пестель, М.П. Бестужев-Рюмін, С.І. Муравйов-Апостол, С.Г. Волконський та ін.). Незабаром, крім Тульчинської управи, були засновані ще Кам'янська на чолі з В.Л. Давидовим та С.Г. Волконським та Васильківська, яку очолив С.І. Муравйов-Апостол. Хоч учасники таємних товариств обговорювали й узгоджували питання спільних дій, між двома організаціями були значні розходження. Південне товариство було радикальніше за Північне, яке обмежувалося у своїх планах поваленням абсолютизму й установленням конституційної монархії.

Десятиріччями лютувала царська реакція, придушуючи будь-які прояви опозиції та протесту в суспільстві. Але революційні ідеї, посіяні декабристами, не загинули. Вони знайшли собі шлях до умів і сердець нового покоління борців за свободу.



Список використаних джерел та літератури

1. Мироненко О.М. “Руська Правда” П.І. Пестеля / О.М. Мироненко // Юридична енциклопедія: в 6 т. Т. 5: П-С / редкол.: Ю.С. Шемшученко та ін.. - К.: Укр. енцикл., 2003.

2. Муравьев Н. Проект конституции / Н. Муравьев // Избранные социально-политические и философские произведения декабристов. - М., 1951.

3. Мироненко О.М. Конституційний проект М.М. Муравйова / О.М. Мироненко // Юридична енциклопедія: в 6 т. Т. 3: К-М / Ю.С. Шемшученко та ін. - К.: Укр. енцикл., 2001.

4. Горбатенко В.П. Південне товариство / В.П. Горбатенко // Юридична енциклопедія: в 6 т. Т. 4: Н-П / Ю.С. Шемшученко - К. : Укр. енцикл., 2002.

5. Горбатенко В.П. Північне товариство / В.П. Горбатенко // Юридична енциклопедія: в 6 т. - Т. 4: Н-П / Ю.С. Шемшученко - К.: Укр. енцикл., 2002.

6. Восстание декабристов. Документы / под. ред. М.В. Нечкиной. - М.: Гос. изд-во полит. лит., 1958. - 692 с.

7. Исторические записки. - М.: Наука, 1975. - 392 с. - Т. 96.

8. Казьмирчук Г.Д., Латиш Ю.В. (упор.) Декабристи в Україні: дослідження й матеріали. - К.: Літера, 2001 - 432 с.

9. Казьмирчук Г., Латиш Ю. Українські декабристи чи декабристи на Україні?: Рух декабристів очима істориків 1920-х років. - К.: Літера, 2000 - 267 с.

10. Ланда С.С. Дух революционных преобразований (Из истории формирования идеологии и политической организации декабристов (1816-1825) / Ланда С.С. - М.: Мысль, 1975. - 382 с.

11. Нечкина М.В. Движение декабристов: в 2 т. - М.: Изд-во АН СССР, 1955.

12. Семенова А.В. Временное революционное правительство / Семенова А.В. - М.: Мысль, 1982. - 206 с.

13. Сыроечковский Б.Е. Из истории движения декабристов / Сыроечковский Б.Е. - М.: Изд-во МГУ, 1969. - 372 с.

14. Федоров В.А. Декабристы и их время / Федоров В.А. - М.: Изд-во МГУ, 1992. - 272 с.

15. Довнар-Запольский М.В. Идеалы декабристов / Довнар-Запольский М.В. - М., 1906.

Размещено на Allbest.ru

...