Громадсько-політичний та культурний вплив Почаївського монастиря на населення Волині (ХІХ - початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ»

Дудар Василь Леонідович

УДК 94 (477) “18”:323.35

ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ ТА КУЛЬТУРНИЙ ВПЛИВ ПОЧАЇВСЬКОГО МОНАСТИРЯ НА НАСЕЛЕННЯ ВОЛИНІ (ХІХ - ПОЧАТОК ХХ СТ.)

07.00.01 - історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Переяслав-Хмельницький - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький педагогічний університет імені Григорія Сковороди», МОН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Коцур Віктор Петрович, ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький педагогічний університет імені Григорія Сковороди», МОН України, ректор, завідувач кафедри історії та культури України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Шип Надія Андріївна, Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі, МОН України, завідувач кафедри суспільних наук кандидат історичних наук, Молчанов Володимир Борисович, Інститут історії України НАН України, старший науковий співробітник.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сьогодні, коли в Україні відзначається 1020 річчя запровадження християнства, історія православної церкви в Україні залишається однією із найпроблемніших ділянок сучасної історичної науки. По-перше, до початку 1990-х років на цю тему було накладено «табу» радянською політичною системою. І саме тому більш ніж сімдесятирічний розрив між науковими дослідженнями із цієї теми завдав значної шкоди вітчизняній науці, оскільки з української історіографії було викреслено цілий масив літератури різних шкіл та напрямів, різних ідеологічних підходів та вподобань. По-друге, з наукового обігу, фактично, було вилучено величезну кількість першоджерел, частина з яких була втрачена назавжди, а частина стала доступною для широкого кола дослідників лише тепер. Як наслідок, сучасна українська історична наука поки що не має чіткої концепції історії церкви в Україні (на відміну, наприклад, від російської історичної науки).

Слід відзначити, що Почаївська лавра впродовж останніх двох століть була об'єктом вивчення багатьох дослідників, які у своїх публікаціях намагалися всебічно показати місце і роль святині в житті й долі українського народу. Проте історія Почаївського монастиря ХІХ ст. не знайшла спеціального і комплексного висвітлення в сучасній історичній літературі.

Насамперед це стосується наукового вивчення діяльності духівників монастиря в громадсько-політичній сфері, дещо меншою мірою - у культурній. Тому виникає необхідність ознайомитися з тими аспектами церковного життя, що донині залишалося поза увагою історичних досліджень.

У період суворого і чіткого підпорядкування церков, ієрархів, духовенства державній системі Почаївський монастир став вагомим інструментом самодержавного впливу на населення Волинської губернії. Звідси постає необхідність детального дослідження громадсько-політичної та культурної діяльності духовенства обителі.

Результати таких досліджень є певним внеском у дослідження загальних процесів і змін не тільки в церковному, а й у суспільному житті Волинської губернії в ХІХ - на початку ХХ ст., доповнюючи новими нюансами загальну історичну палітру тогочасної його організації. Величезний і малодосліджений пласт становить документальна спадщина, що залишилася від діяльності єпархіальних органів влади та духовенства Почаївської лаври ХІХ ст., яка є важливим джерелом для вивчення церковно-політичної історії не тільки даного регіону, а й для всього українського народу.

Вибір для дослідження громадсько-політичного та культурного впливу ченців на населення Волині через діяльність духовенства Почаївського монастиря мотивується тим, що дана обитель була на той час найбільшою і найчисельнішою релігійною організацією губернії. Монастиреві властиві давність церковних традицій, визначні святині, що мали не тільки неабияке значення для всього православного світу, а й породжували неповторну своєрідність церковного життя Волинської єпархії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження є складовою частиною плану науково-дослідної роботи кафедри історії та культури України Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди «Соціально-політичні процеси в Україні XVIII - ХХ ст.»

Мета дослідження. Виходячи з актуальності теми, спираючись на досягнення української і зарубіжної історіографії в дослідженні історії Почаївського монастиря, ураховуючи недостатню наукову розробку питання його громадсько-політичного життя, автор визначив таку мету: показати вплив громадсько-політичної та культурної діяльності духовенства Почаївського монастиря на населення Волині.

Метою зумовлено основні наукові завдання, які необхідно розв'язати у процесі вирішення даної наукової проблеми:

- виявити, систематизувати і дати аналіз джерел та літератури з проблеми громадсько-політичної та культурної діяльності монастиря;

- показати становлення монастиря як великого релігійного та культурно-освітнього центру на Волині;

- простежити тенденції щодо одержавлення духовенства;

- охарактеризувати вплив монастиря на громадсько-політичне життя населення Волині у зазначений період;

- засвідчити значення монастиря для культурного розвитку населення Волині.

Об'єктом дослідження є Почаївська Свято-Успенська лавра в ХІХ - на початку ХХ століття під кутом зору духовно-ідеологічних відносин священства з державою та місцевим населенням.

Предметом дослідження - громадсько-політична та культурно-освітня діяльність монастирського духовенства в зазначений період.

Хронологічні рамки дослідження включають період від 1795 р., тобто від моменту входження Волинських земель до складу Російської імперії після третього поділу Речі Посполитої, до 1914 р. - початку Першої світової війни, коли в монастирі зупинилися австрійські війська.

Територіальні межі дослідження локалізуються територією Волинської єпархії ХІХ - початку ХХ ст., яка щодо цивільного адміністративного устрою українських земель того часу співпадала з межами одноіменної губернії і протягом усього століття залишалася незмінною.

Дисертаційна робота виконана в межах історії України, але окремі її теоретичні положення і висновки дотичні з політологією, українознавством, релігієзнавством, історією Росії та Російської православної церкви.

Методологічною основою дослідження є принципи науковості, історизму, що формують у науковця засади конкретно-історичного підходу до певних процесів і явищ, водночас вимагають дослідження не окремих випадків історії, а всієї сукупності причин і мотивів, що зумовили наявність даного факту; об'єктивності (передбачають відтворення об'єкта таким, яким він є насправді, і, головне, незалежно від людської свідомості. Тобто, наукова об'єктивність вимагає прагнення до неупередженості, що реалізується в ході співставлення різних точок зору на проблему, яка досліджується).

Ураховуючи багатоплановість теми, автор використав такі науково-дослідницькі методи дослідження як порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, системно-логічний, ретроспективний і статистичний.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що на основі маловивчених історіографічних та архівних джерел здійснено комплексну реконструкцію статусу духовенства Почаївської Свято-Успенської лаври у ХІХ - на початку ХХ ст. На основі значного за обсягом кола архівних джерел та літератури досліджуються причини втручання світського законодавства у власне пастирсько-богословські функції священнослужителів. Уперше висвітлюється вплив національно-політичного фактора на діяльність церковних структур окремо взятої адміністративної одиниці. Новим є і аналіз боротьби різних прошарків священства за збереження чи знищення традиційних форм церковного життя єпархії.

Удосконалено історіографічну та джерельну базу дослідження шляхом уведення до наукового обігу нових матеріалів.

У дослідженні дістали подальший розвиток окремі аспекти історії Почаївського монастиря ХІХ століття. Наукова новизна дисертації виявляється і в тому, що дана проблема в такому ракурсі практично не розроблялася сучасними дослідниками, а це у свою чергу призводило до недостатнього висвітлення церковно-державних відносин навіть у вітчизняних навчальних посібниках, що своїм змістом стосувалися питань церковної історії.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення дисертації, викладений у ній фактологічний матеріал і висновки можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з історії України та православної церкви в Україні, історичного краєзнавства Волині та її регіонів, історико-краєзнавчих розробок парафіяльного життя, проведення спецкурсів тощо.

Особистий внесок дисертанта. Наведені в дисертації наукові результати та висновки отримані автором особисто. Наукові статті дисертанта в фахових виданнях є одноосібними.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідалися та обговорювалися на засіданнях кафедри історії та культури України Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Результати дисертації апробовані в формі виступів на загальноуніверситетській студентській науково-практичній конференції «Сучасні проблеми науки і освіти молоді в Україні» (17 травня 2006 р., м. Переяслав-Хмельницький); науково-практичній конференції «Єфремівські читання» (17-18 травня 2007 р., м. Переяслав-Хмельницький), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Головні напрямки досліджень молодих учених у контексті Болонського процесу» (10 квітня 2008 р., м. Переяслав-Хмельницький).

Публікації. Основні положення і висновки дослідження викладені в 4-х одноосібних наукових статтях у фахових виданнях, визначених ВАК України, 2 - у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій.

Структура дисертації обумовлена змістом, метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить - 192 сторінки, з них основного тексту - 172 сторінки, список використаних джерел та літератури - 20 сторінок (242 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі «Огляд історіографії та джерел» аналізується історіографічна спадщина та характеризуються джерела з історії громадсько-політичної та культурно-освітньої діяльності Почаївського монастиря в ХІХ - на початку ХХ століття.

У першому підрозділі «Огляд історіографії» розглядається стан наукової розробки теми нашого дослідження. Громадсько-політична та культурна діяльність монастирського духовенства у зазначений період ще не була предметом окремого комплексного монографічного дослідження.

В історіографічному процесі досліджуваної проблеми нами виділено три етапи. Перший (дореволюційний, або російсько-імперський) історіографічний етап охоплює ХІХ - початок ХХ (1917 р.) століття. Другий (радянський) історіографічний етап охоплює 1917 - 1991 рр. Третій (сучасний) історіографічний етап розпочався із здобуттям Україною незалежності.

Перший етап характеризується значною кількістю довідників, у яких зібрана інформація з історії православних монастирів в Україні («Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края», видана П. Батюшковим (1888), М. Переверзєва «Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии» (1914), А. Хойнацького «Очерки из истории Православной церкви и древнего благочестия на Волыни» (1878). Але в основі цих публікацій були не стільки комплексні наукові дослідження, скільки статистика, що регулярно надходила до вищих церковних установ від місцевого духовенства.

Серед праць цього періоду слід виділити роботу уродженця Волині, професора богослов'я Ніжинського історико-філологічного інституту Андрія Федоровича Хойнацького «Почаевская Успенская Лавра. Историческое описание. Иллюстрированое издание Почаевской Лавры. Первое» , видану друкарнею монастиря в 1897 р. Цей твір, хоч і розглядає церкву як релігійно-політичну організацію, проте трактує історію та діяльність монастиря в дусі ідеологічних вимог самодержавства.

Вагомим дослідженням дореволюційного періоду є «Сказание о Почаевской Лавре» намісника монастиря архімандрита Амвросія. Ця праця використовувалася всіма наступними дослідниками. Амвросій Лотоцький у 1860-1865 рр. був намісником Почаївської Лаври, що й дало йому можливість подати історію монастиря на основі актів та документів, які зберігалися в архіві обителі.

Праці загального характеру, у яких висвітлювалась історія духовної освіти в Російській імперії, з'явилися ще в ХІХ ст. Це роботи С. Миропольського «Очерк истории церковно-приходской школы» (1910), М. Барсова «Школы на Волыни и Подолии» (1863), Г. Фальборка та В. Чарнолуського «Народное образование в России» (1900). У них аналізується ставлення духовенства до народної освіти, дається оцінка заходам, які вживало синодальне керівництво для поширення мережі початкових церковних шкіл.

З появою у другій половині ХІХ ст. в монастирі регулярних часописів вивчення різноманітних аспектів історії та діяльності Почаївської лаври, її духівників стало більш масштабним і цілеспрямованим (М. Теодорович, В.Туркевич, А. Хойнацький, Е. Крижановський та ін.). У своїх творах автори намагалися показати всі сфери діяльності монастирського духовенства, проте громадсько-політичний аспект, на відміну від культурно-освітнього, залишався не розкритим.

Для дореволюційної літератури характерною є наявність праць як світських, так і церковних авторів, але лише окремі аспекти нашої теми знайшли в них своє висвітлення.

У радянську добу панування атеїстичного світогляду наклало відбиток і на дослідження з історії Почаївської Свято-Успенської лаври. Проблематика державно-церковних відносин спиралася на основні принципи ставлення більшовицької партії і Радянської держави до релігії, православної церкви, духовенства.

Критиці православного духовенства були присвячені праці російських (Д.Венедиктова, С. Данилова) та українських (Г. Денисова, П. Карпенка) авторів. За змістом і структурою вони є однотипними і мають виключно антицерковний характер. Священики, за думкою цих авторів, є експлуататорами, брехунами, розпусниками, ненажерами і користолюбцями.

Проте були дослідники, які дещо по-іншому підходили до вивчення історії та діяльності монастирського духовенства. Це переважно праці вихідців із Волині, книги яких видані на території України та за кордоном в обмеженій кількості, а також і праці закордонних дослідників.

Ідеться про книгу почаївця І.Дубилка «Почаївський монастир в історії нашого народу» та праці митрополита Іларіона (Івана Огієнка) , присвячені монастирю та Іову Желізу.

Питання місця і ролі Почаївського монастиря та лаври аналізують у своїх дослідженнях і такі автори, як І. Власовський у «Нарисі історії Української Православної Церкви» (Нью-Йорк, 1956), Д. Дорошенко в «Історії України»

Семен Жук (Антонович) , використовуючи матеріали попередників та архівні документи монастиря, аналізує у своїй роботі становлення обителі, підкреслюючи її важливість саме для українського народу. У своєму дослідженні С. Жук звертає увагу і на культурно-освітню діяльность монастиря, зокрема, видавничу справу.

У міжвоєнні роки польському досліднику Юзефу Дуткевичу вдалося розшукати у лаврському архіві та опублікувати три архітектурні проекти Успенського собору, незважаючи на те що в ХІХ столітті відомий монастирський історіограф Амвросій заявляв про їх відсутність.

Ще ряд польських авторів, зокрема В. Вуйчик, Є. Поплатек, Є. Ковальчек, видали праці, присвячені становленню архітектурного ансамблю Почаївської Лаври у XVIII - XIX ст.

Історія Почаївського монастиря стала предметом наукового розгляду в середині ХІХ ст. і продовжувала перебувати у сфері зацікавлень науковців до початку ХХ ст., але процес її вивчення був перерваний у часи панування в історичній науці радянської ідеології.

У 1990-х рр. відбувається суттєве пожвавлення у сфері досліджень на церковно-історичну тематику, з'являється низка монографій і статей, у яких звертається увага на роль Української церкви в державотворчих процесах, політичних і культурних взаєминах з Росією. Водночас робляться спроби оцінити місце Почаївської лаври в духовному житті українського народу, її значення як феномена української культури.

Ідеться про А. Гудиму та його статтю «Почаївський монастир в історичній долі українства». Також згадаємо тези Т. Горбаченко і В. Лубського про роль даної обителі та її вплив на духовне життя українського народу.

Ю. Свідерський подає історію монастиря від часу його заснування і до наших днів. Досить глибоко поданий аналіз того періоду, коли він належав прихильникам унії, простежений її вплив на життя українського народу.

Необхідно відзначити розробку сучасними істориками церкви різних аспектів матеріального становища парафіяльного духовенства. Ґрунтовні праці із цього питання належать О.П.Крижанівському та С. М. Плохію . Щоправда, автори ставлять собі за мету розгляд матеріального забезпечення духовенства лише першої половини ХІХ ст.

Багато уваги сучасні дослідники присвятили вивченню історії становлення архітектурного ансамблю монастиря. Вагомою є праця «Почаївська Свято-Успенська лавра» , видана у 2000 р. київськими науковцями П.А. Ричковим та В.Д. Луцом.

Помітним внеском у висвітлення діяльності православного духовенства в Україні у ХІХ - на початку ХХ ст. є праці сучасних українських дослідників Н.А. Шип , В.Б. Молчанова.

Історіографію доповнюють дисертаційні дослідження сучасних авторів В. Перерви та Г. Степаненко.

Зокрема у своєму дослідженні В. Перерва простежив еволюцію державної політики щодо правового забезпечення діяльності київських митрополитів та їх вікаріїв, духовної консисторії і правлінь, благочинних та рядових священиків єпархії. Виявив різнопланові конфліктні ситуації світського і церковного права та їхній вплив на церковне життя з урахуванням регіональних особливостей митрополії.

У дисертації Г. Степаненко комплексно проаналізована і створена цілісна картина освітньої діяльності православного духовенства, показане її суспільне значення, досліджена просвітницька діяльність викладачів і вихованців духовних семінарій України. Але вона написана на матеріалах Київської, Подільської, Харківської та Катеринославської губерній, тому освітня діяльність духовенства Волині, зокрема і Почаївського монастиря, не знайшла в ній відображення.

У другому підрозділі «Джерельна база» аналізуються джерела, на яких базується дослідження, що включає в себе документи державних архівів, дані статистики, періодичних видань.

Джерельною базою дисертації є комплекс архівних та опублікованих документів офіційного характеру, матеріалів періодичних видань, залучення яких дозволило дати відповіді на поставлені в роботі завдання.

Першорядну вагу в дослідженні теми має комплекс документів фонду «Почаївська Успенська Лавра» (ф. 258), який зберігається в Державному архіві Тернопільської області і справедливо вважається одним із найцінніших і найоб'ємніших його фондів, заслуговує всебічного та об'єктивного вивчення. За повнотою відображення різних питань дисертаційної тематики матеріали фонду доцільно розподілити на такі основні групи: 1) розпорядчі документи вищих органів державної і церковної влади Росії (царські грамоти, укази Сенату і Синоду), що регламентували внутрішнє життя Лаври, дарчі записи на лаврські маєтки; 2) справи, що репрезентують видавничу діяльність Лаври (організація друкарського виробництва; реєстри, каталоги видань та інші форми їх обліку; обставини друку окремих видань, способи їх розповсюдження); 3) матеріали стосовно особового складу печерської братії (формулярні та іменні списки, справи про прийом та переміщення, надання духовних звань, духовні заповіти), що характеризують різнопланову діяльність лаврського чернецтва, зокрема навчання і викладання в навчальних закладах, службу в церковних установах Росії. Переважна частина використаних у дисертації матеріалів фонду вперше вводиться в науковий обіг.

У дослідженні використано також матеріали Центрального державного історичного архіву м. Києва (ЦДІАК України). Це фонди: 127 (Київська духовна консисторія), 442 (Канцелярія київського, волинського та подільського генерал-губернатора) та фонд Почаївського історико-художнього музею (Відділ рідкісних документів).

Значна кількість джерел з досліджуваної тематики опублікована в серійних археографічних виданнях: «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собраные археографической комиссией» ; «Архив Юго-Западной России» . У них відображено деякі особливості державно-церковних відносин і конфесійного життя в Україні того часу.

Зручними в користуванні є окремі збірки законодавчих актів, що регулювали церковне життя на рівні парафії і були своєрідними юридичними посібниками для священнослужителів. Серед них є тематичні збірники, присвячені розгляду юридичного забезпечення окремих сторін парафіяльного життя.

Із наративних джерел у дисертації використана мемуарна література, зокрема короткий опис Почаївської лаври, написаний під час подорожі князем М.С.Голіциним . Цей твір був надрукований у журналі «Киевская Старина» у 1882 р.

Відомий історик М. Костомаров відвідав монастир у 1845 р., про це він розповідає в «Автобіографії» .

Незамінним джерелом щодо вивчення видавничої діяльності Почаївської лаври XІХ - початку ХХ ст. є самі монастирські стародруки, найціннішим за повнотою з яких є каталог, зібраний Я.Запаско та Я.Ісаєвичем , котрі включили до свого видання стародруки не лише вітчизняних, а й зарубіжних архівів та книгосховищ.

Із 70-х рр. ХІХ ст. (1867 р.) при лаврській друкарні почали виходити і періодичні видання: «Волынские епархиальные ведомости» (орган Волинського єпархіального архірея), «Почаевский листок», «Почаевские ведомости», політичний тижневик «Почаевские известия» та «Волынская земля». Усі ці видання належали православній церкві, інспірувалися та існували за матеріальної підтримки російського самодержавства.

Для наукового аналізу нами також використані матеріали, що зберігались у фондах Почаївського історико-художнього музею. Це записи Кременецького земського суду, а також господарські та економічні звіти.

Отже, джерельна база, наявна на сьогоднішній день, цілком достатня для вивчення громадсько-політичної та культурної діяльності духовенства Почаївського монастиря.

У другому розділі «Становлення Почаївського монастиря як провідного релігійного та культурно-освітнього центру на Волині» аналізується поетапна розбудова та поступове перетворення монастиря із чернечого притулку в загальнонаціональну святиню.

У підрозділі 2.1. «Заснування та розбудова монастиря на горі Почаївській» розглядаються основні версії початку чернечого життя на Почаївських пагорбах.

Перші століття проживання ченців на Почаївській горі не знайшли відображення в писемних історичних джерелах, а тільки в монастирських переказах та легендах. Дослідники не мали під руками достатніх історичних даних, на основі яких можна було б достовірно відтворити ті події, що й досі залишаються нам невідомими.

Серед дослідників монастиря як у діаспорі, так і в Україні все більшого обґрунтування набуває твердження, що християнство в Галичині і на Волині було поширене задовго до Володимирового хрещення Київської Русі.

Цей новий підхід не лише вносить значні корективи у датування і визначення часу заснування монастиря, він узагалі інакше трактує історію Почаївської святині.

Перше відоме посилання на Почаїв як на реально існуючий населений пункт знаходимо лише під 1450 роком у так званій Литовській метриці. У ній серед численних майнових записів є королівська грамота про надання права земельного володіння.

У XVI ст. в письмових джерелах уже згадується Почаївський православний монастир. Експлуатуючи селян, одержуючи численні пожертвування магнатів, обитель швидко багатіла. У середині XVIІ ст. монастирю вже належали землі не лише в Почаєві, але й у багатьох навколишніх селах.

Значною подією в історії монастиря стало пожертвування, яке здійснила власниця Почаєва і кількох навколишніх сіл удова пані Гойська. Її дар створив міцні матеріальні засади існування для обителі. З того часу, власне, й розпочинається її нове життя. Маючи матеріальні засоби, монастир міг працювати над зміцненням та поширенням своїх моральних та релігійно-виховних впливів, як того вимагав час.

У другій половині XVII ст., незважаючи на вкрай несприятливі суспільно-політичні обставини, Почаївський монастир не зупинився у своєму розвитку. Невпинно зростала кількість монахів, примножувалася народна слава про почаївські святині. Заможні православні прочани несли сюди щедрі пожертви. Не дивно, що на початок XVIIІ ст. Почаївський монастир за своїм суспільно-політичним значенням став найбільшою православною оселею на Волині.

У підрозділі 2.2. «Греко-католицький період в історії Почаївського монастиря» аналізується подальша розбудова обителі під безпосереднім керівництвом ченців Василіанського ордену, яким монастир належав понад століття ( 1721 - 1831 рр.).

Усі історики Почаївської лаври вказують, що ні в її архіві, ні деінде не залишилося ніяких документів, у яких був би зафіксований момент, коли православний монастир став уніатським. У 1721 році остаточно оформилися відношення І. Виговського з унією. З того ж року обитель, витримавши 125-літню боротьбу з уніатськими впливами (від Берестейської унії в 1596 р.), стає вже греко-католицьким монастирем і належить до чину (або ордену) Св. Василія Великого.

З усієї системи церковного життя православної церкви східного обряду уніати зберегли тільки церковнослов'янську мову і незначний зовнішній обрядовий бік богослужіння. Вони організували тут друкарню, у якій було видано багато книжок богослужбового, проповідницького, катехизного й господарського змісту на церковнослов'янській, українській, польській і латинській мовах.

Саме в греко-католицький період існування Почаївського монастиря поступово перебудовуються храми та інші споруди святині, внаслідок чого він набуває зовсім іншої архітектурної зовнішності. Користуючись значними прибутками від маєтностей колишнього православного монастиря, василіани привели до ладу господарство й відбудували ті споруди, які ще можна було відновити.

Друкарня стає одним із головних осередків видавничої діяльності ордену після отримання в 1732 році спеціального королівського привілею на видання церковної літератури. Поява багатотиражної друкованої книги сприяла більш швидкому і масовому обміну культурними цінностями та їх засвоєнню. Тому вивчення вітчизняних стародруків дає цінні матеріали для висвітлення історичних процесів взаємовідносин та взаємовпливів між народами, давніх джерел їх культурного єднання.

Але найбільший розквіт монастиря і містечка припадає на другу половину XVIII ст. Польський магнат граф Микола Потоцький фундував монастиреві значні грошові пожертви, на які спорудили величний Успенський собор. Масштабна перебудова монастиря збігалася в часі ще з однією досить важливою подією. У 1778р. польський король Станіслав Август надав Почаєву статус міста на основі Магдебурзького права. Ця обставина стала важливим чинником у подальшому економічному розвитку містечка, яке отримало змогу самостійно вирішувати свої нагальні життєві проблеми. Виготовлення церковної атрибутики, торгівля та обслуговування паломників-прочан стали пріоритетними напрямками в діяльності місцевого населення.

У 1795 р. відбувся третій поділ Польщі. Багато польських земель, а також Волинь із Почаєвом були приєднані до Російської імперії. На тих землях розпочалося навернення уніатів до православної церкви.

На початку ХІХ ст. серед двадцяти шести монастирів Василіанського чину, що входили до складу греко-католицької єпархії на теренах тодішньої Російської імперії, Почаївський монастир був одним із найбільших і найбагатших. Одних лише власних підданих він мав 234 особи, не рахуючи численних прихожан. Його капітал під відсотками перевищував 144 тис. рублів. Значний прибуток приносили щорічно й тисячі паломників з усіх країв - представників не лише греко-католицької, але й римо-католицької та православної церков.

У підрозділі 2.3. «Передача Почаївського монастиря православним Московського патріархату» висвітлюється проблема переходу монастиря в руки православних ченців.

Починаючи з 1795 р., після третього поділу Речі Посполитої, за яким територія Волині відійшла до Росії, згідно з указом Катерини ІІ починається методичний наступ царизму та Святішого Синоду на позиції об'єднаної (греко-католицької) церкви.

У 1830 р. українські землі опинилися у вирі революційних подій. У листопаді спалахнуло національно-визвольне повстання поляків проти режиму Російської імперії. Серед тих, хто підтримував польське повстання, були мешканці почаївської обителі, адже там проживало чимало ченців польського походження. Після придушення виступу російський уряд особливу увагу приділив Почаївському монастирю. Відкрито засвідчивши свою підтримку повстанцям, василіани потрапили у досить скрутне становище. Головнокомандувач І-ої армії генерал граф Сакен та волинський і подільський губернатор Левашов відразу ж донесли цареві, що духовенство Почаївського монастиря активно допомагало повсталим полякам. Для з'ясування обставин Микола І призначив Військову комісію, яка розпочала своє слідство у травні 1831-го року.

Проте головним наслідком підтримки почаївськими ченцями-василіанами польського повстання 1830-1831 рр. став перехід монастиря до православних Московського патріархату.

У третьому розділі «Почаївський монастир у ХІХ - на початку ХХ ст. і його місце у суспільно-політичному житті Волині» аналізується роль монастирського духовенства, насамперед, керівництва обителі у церковно-державних відносинах зазначеного періоду, а також досліджуються шляхи одержавлення їхніх пастирських обов'язків.

У підрозділі 3.1. «Суспільно-політична діяльність духовенства монастиря в умовах посилення самодержавного впливу» доводиться, що царизм безапеляційно втручався у внутрішні справи монастиря.

Церква ніколи не була байдужою до суспільного ладу, ідеологічних і політичних проблем, хоча вперто підкреслювала свій нейтралітет і соціальну універсальність. Функції соціального регулятора вона виконувала, охороняючи привілеї експлуататорського класу і проповідуючи бідним терпимість і чекання потойбічного раю. Частина українського духовенства, особливо верхівка духовної ієрархії, унаслідок тривалої русифікаторської політики служила своєрідною зброєю царського режиму.

Завдяки активній господарській діяльності Почаївської лаври, монастир на початок ХХ ст. став одним із найбагатших і найвпливовіших у Російській імперії. Він володів низкою майстерень, свічковим заводом, який мав від 10 до 12 тисяч карбованців прибутку на рік. Близько 4 тисяч карбованців щороку приносила монастиреві торгівля святою водою. При обителі працювало два великих платних готелі, найбільша на території західних губерній друкарня. Земельні наділи монастиря складали 1370 десятин і продовжували зростати. Проте, незважаючи на внесок архіреїв ХІХ ст. у подальшу розбудову святині, основним їх завданням залишалося надання лаврі рис православного монастиря та сприяння поширенню і закріпленню позицій московської церкви серед населення Волині.

Духовенство Почаївської Свято-Успенської лаври у ХІХ ст. стало дієвим органом політичної освіти населення. Інформація, що стосувалася державних подій та осіб, була надзвичайно широко представлена у богослужбовій та проповідницькій діяльності священнослужителів. У той час саме вона заміняла малодоступні для широкого загалу засоби масової інформації. Для прищеплення прихожанам вірнопідданських почуттів та виховання в них загальноросійського патріотизму царські та синодальні укази давали в руки кожного духівника чималий арсенал засобів впливу.

Серед священиків та ченців Почаївської Свято-Успенської лаври йшов процес формування прошарку свідомих адептів Російської імперії. Такі духівники зі щирим завзяттям святкували монарші ювілеї та подібні свята, оточуючи їх особливою увагою. На честь імператора, під чітким керівництвом священнослужителів, миряни зводили храми, прикрашали ікони, здійснювали численні пожертви на будівництво чи ремонт храмів тощо.

Залучали священнослужителів і до боротьби з різними антидержавними ідеями. Наприклад, відразу в декількох номерах єпархіального часопису були розміщені статті, які різко засуджували новий економічно-політичний устрій, що активно поширювався на теренах Російської імперії.

Державне, не завжди компетентне регулювання церковного життя монастиря, насадження засобів політичного виховання в річному циклі богослужінь та церковній проповіді, монархічні мотиви в іконографії, намагання привести до єдиного шаблону будь-які територіальні чи національні прояви у церковній обрядовості спричинили чималу кількість штучних нашарувань, що часом негативно відображалося на статусі духовенства і церкви в очах мирян.

Особливе занепокоєння у лаврського керівництва викликав недостатній рівень викладання Закону Божого у школах єпархії, що призводило до втрати церковно-приходськими школами досить вагомого засобу для досягнення свого основного завдання - морально-релігійного виховання дітей у дусі Московської церкви.

Так, Почаївським місіонерським з'їздом у 1909 р. було прийнято постанову, затверджену архієпископом Антонієм, про необхідність викладання Закону Божого у школах парафії тільки духівниками. Виключення могли становити лише школи, що розташовуються на околицях парафії. Там даний предмет дозволялося викладати учителям, проте духівник зобов'язувався хоча б один раз на тиждень відвідати школу. Священики, які ухилялися від нових обов'язків, позбавлялися всіляких привілеїв та нагород.

У підрозділі 3.2. «Політизація діяльності духовенства через «Союз русского народа» на початку ХХ ст.» розкриваються причини посилення громадсько-політичного впливу монастирського духовенства на місцеве населення, зокрема через діяльність монархічних консервативних рухів.

Геополітичне становище України між католицькою Польщею і православною Росією у територіальному складі останньої зводило нанівець самостійне релігійно-національне життя. Помітне пожвавлення католицького руху на Правобережній Україні вимагало активнішої діяльності православних пастирів.

Унаслідок революційних подій у 1905 р. в Україні значно активізувався церковно-православний рух, який був наймасовішим за складом серед політичних рухів, його відмінною рисою була присутність у його рядах представників усіх соціальних груп. Найбільшим формуванням був Союз російського народу (СРН).

Найчисленнішим і найрозгалуженішим відділом СРН у Південно-Західному краї був Почаївський відділ. У 1908 р. він включав 1155 організацій і об'єднував, за даними поліції, 104289 осіб; переважну більшість його членів складали селяни-общинники.

Для поширення своїх ідей у маси керівники відділу, більшість із яких були безпосередньо духівниками монастиря, активно застосовували періодичну пресу. Місцевим селянам добре був відомий друкарський орган Почаївського відділу СРН «Почаевские известия».

Щоб залучити населення Волині до вступу в СРН, у Почаєвській лаврі заснували «Почаєвський народний банк». Безпосереднім членам організації обіцяли земельні наділи.

Агітатори союзу (переважно із числа духівників лаври) виступали також за передачу земельних ділянок панів-католиків селянам, щоб послабити позиції прихильників католицької церкви в регіоні.

Тому в 1909 р. популярність праворадикального руху на Південному-Заході Росії продовжує зростати, що засвідчила делегація представників СРН з Почаєва, яка привезла до Петербургу мільйон підписів під вірнопідданською адресою.

Активне співробітництво частини духовенства із СРН нерідко породжувало в населення недовірливе ставлення до церковнослужителів, які замість чергового богослужіння проводили у храмах політичну агітацію.

У 1913 р. Святійший Синод ухвалив рішення, яке забороняло особам духовного звання брати участь у діяльності політичних партій та рухів. Найсильніше це позначилося на державно-охоронному русі в Південно-Західному краї, де особливу роль відігравала Почаївська лавра. Керівник почаївського відділу СРН архімандрит Віталій вимушений був залишити свою посаду.

У четвертому розділі «Вплив Почаївського монастиря на культурно-освітнє життя Волині в ХІХ - на початку ХХ ст.» досліджується культурно-освітня діяльність духовенства обителі.

У підрозділі 4.1. «Культурно-освітня діяльність ченців Почаївського монастиря в ХІХ - на початку ХХ ст.» простежена роль, яку відігравали священнослужителі обителі у розвитку церковно-приходських шкіл та інших духовних закладів регіону.

Світська влада Російської імперії мало дбала про розвиток початкової освіти населення в першій половині ХІХ ст. При цьому перевага надавалася не планомірній підготовці кваліфікованих учителів, а використанню безкоштовної праці духовенства. Саме із цією метою в основу освітньої системи було покладено парафіяльні училища.

На початок ХІХ ст. припадає особливе пожвавлення культурно-освітньої діяльності. При монастирі було відкрито три школи, у яких здобували освіту діти із заможних сімей з усієї Волині та Галичини.

При монастирі існувала також світська повітова школа з 3-4 річним освітнім курсом. У ній навчалися діти переважно заможної польської та української місцевої шляхти, але були в ній учні з інших повітів Волині та із сусідніх регіонів. Учителями в цій школі служили переважно вчені ченці-василіани, іноді (рідше і світські особи.

Довгий час при Почаївському монастирі функціонувала малярська школа, яка готувала фахових іконописців, а також майстерня церковних устаткувань та прикрас, школа дереворитного різьбярства і гравіювання.

У середині ХІХ ст. у дев'яти українських губерніях із населенням 23,5 млн. осіб було 1320 початкових шкіл різних типів, у яких навчалося 67 129 учнів. У Волинській губернії один учень припадав на 435 жителів. Майже 98% дітей шкільного віку не навчалися.

У 1869 р. при монастирі було відкрито велику ремісничу школу. Окрім спеціального вивчення різноманітних ремесел, завданням даного закладу було надання учням (хлопчикам) загальної освіти. Для цієї мети при лаврі були вчителі з повною середньою освітою. 28 серпня 1886 р. реміснича школа була замінена на більш потрібну на той час двокласну церковно-приходську школу. У цій школі було 25 учнів, що навчалися на повному монастирському утриманні, а 10 - на половинному.

Через 4 роки, 6 листопада 1890 р., монастир відкрив двокласну церковно-учительську школу, яка готувала учительські кадри для церковно-приходських шкіл Волині. Згодом (офіційно через відсутність відповідного приміщення) її було переведено до Житомира, де вона продовжувала працювати й утримуватися за кошти Почаївської лаври.

Ураховуючи багатонаціональний склад населення Волині, у 1897 р. при обителі було відкрито народну школу для дітей усіх віросповідань. Вона розташовувалася за межами монастирських мурів у приміщенні нижнього лаврського готелю. Учителі діючої при обителі чотирикласної ЦПШ зголосилися безкоштовно навчати дітей місцевого населення.

Освітні впливи обителі стосувалися і життя селян. Культура ведення сільського господарства в монастирі була вищою, ніж у довколишнього населення. Так, селяни, які працювали на монастирських маєтках, переймали значно вищу культуру ведення городництва, садівництва та різноманітного домогосподарства і впроваджували її вдома.

Духовна освіта на кінець століття стала професійною та становою і в основному працювала на потреби православної церкви. Щодо початкової народної освіти, яка була світською владою передоручена православному духовенству, то вона на Волині забезпечувалася переважно системою церковнопарафіяльних шкіл. За своєї відносної користі ці навчальні заклади все ж залишалися елементарними, примітивними і в другій половині ХІХ ст. на тлі європейської організації освіти мали вигляд анахронізму.

У підрозділі 4.2. «Видавнича діяльність духовенства Почаївського монастиря у ХІХ - на початку ХХ ст.» досліджується видавнича справа обителі.

Поява багатотиражної друкованої книги сприяла більш швидкому і масовому обміну культурними цінностями, їх освоєнню, відкривала нові можливості інтенсифікації культурного спілкування народів. Тому вивчення вітчизняних стародруків дає цінні матеріали для висвітлення історичних процесів взаємовідносин та взаємовпливів між народами, давніх джерел їх культурного єднання.

У період підвладності Почаївської лаври Росії монастирська друкарня продовжувала свою видавничу діяльність. Видавались у ній переважно книжки богослужбові (мали добрий, чіткий шрифт, особливо «Минеї») та з історії монастиря.

Із 70-х років ХІХ ст. Почаївська лавра друкувала «Волинські Єпархіальні відомості» - орган Волинського Єпархіального Архієрея, згодом із популярним до них додатком - «Почаївський листок» - з метою поширення релігійних і моральних впливів серед української людності в дусі російського історичного православ'я.

«Почаївським листком» розпочали видавати з 1887 р. з метою релігійно-морального виховання простого народу. Окрім пояснення недільних та святкових читань, у журналі друкувались історичні відомості про Волинських святих, про місцеві чудодійні ікони, про саму лавру. Там також розміщувалися відомості про місцеві, як правило, греко-католицькі звичаї, які називалися чужими і недопустимими для православної церкви.

Після російської революції 1905 року почаївська друкарня видавала політичний тижневик «Почаевскія Извєстія» і газету «Волинская земля». Видання ці були російсько-шовіністичними, неприхильно й вороже налаштовані до українського національного руху.

У 1914 р. типографія Почаївської Успенської лаври переїхала на Андріївський хутір Київської губернії. Незважаючи на умови військового часу, журнал видавався регулярно, але в 1916 р. зменшив свій обсяг до 30-50 с. і одночасно збільшив ціну. Це пояснювалося тими причинами, що в умовах військового часу різко піднялася ціна на папір, а більшість послушників, у тому числі й тих, які входили до редакції, пішли на фронт. У зв'язку із цими проблемами в середині 1916 р. часопис був на грані закриття, але, переживши цей період, був ліквідований лише в лютому 1917 р.

ВИСНОВКИ

1. Отже, незважаючи на багатоплановість історіографічного матеріалу, в історичній науці немає комплексного та всебічного дослідження питання впливу духовенства Почаївського монастиря на громадсько-політичне та культурно-освітнє життя населення Волині в ХІХ - на початку ХХ ст.

Введення до наукового обігу нових архівних документів дозволило розкрити маловідомі сторінки з громадсько-політичного та культурного впливу духовенства Почаївського монастиря на населення Волині досліджуваного періоду.

У роботі застосовується запропонована автором класифікація історіографії історії Почаївського монастиря за хронологічним принципом, що дало змогу виділити три основних етапи його розвитку (російсько-імперський, радянський та сучасний).

2. Показано, що протягом століть заснований на землях Волині монастир поступово ставав важливою складовою духовного та культурного життя українського народу.

Приваблюючи земельних інвесторів (Потоцьких, Домашевських, Блудових, Гойських), духовенство, окрім економічної, отримувало значну політичну підтримку.

Протягом василіанської доби, що тривала більше століття, перебудовуються храми та інші споруди, внаслідок чого лавра набуває зовсім іншої архітектурної зовнішності. Користуючись значними прибутками від маєтностей колишнього православного монастиря, василіани налагодили господарство, зробили друкарню одним із головних осередків видавничої діяльності та культурного впливу на населення Волині.

3. У 1831 р. в результаті поразки польського повстання обитель було передано православним Московського патріархату. Це дещо обмежило спектр впливу його керівництва, зробивши їхню діяльність спрямованою на русифікацію місцевого населення.

Самодержавна імперська політика мала мету нівелювати національні особливості населення ново приєднаних територій. Засобом русифікації українців було обрано православну церкву, водночас остання була противагою католицьким впливам на Правобережжі.

Досить ефективне використання духовенства для здійснення антиукраїнських акцій сприяє швидкому перетворенню церкви на знаряддя русифікаторської та централізаторської політики. Як результат, духовенство Почаївської Свято-Успенської лаври у ХІХ ст., особливо в другій його половині, стає дієвим органом політичної освіти населення. Це, насамперед, відбилося на богослужбовій та проповідницькій діяльності. Потягом другої половини ХІХ - на початку ХХ ст. у монастирі не відбулося жодної служби без згадки про імператора або його родину. Кожен візит монарха чи членів його родини супроводжувався великою кількістю церковних заходів.

4. Довели, що серед керівної верхівки монастиря відбувався активний процес формування прошарку свідомих адептів Російської імперії. У полум'яні патріотичні промови перетворювали проповіді священиків під час визначальних подій, які відбувалися як результат вдалої зовнішньої чи внутрішньої політики Російської імперії.

Через ці обставини в обителі склалося сприятливе підґрунття для діяльності «Союзу русского народа», головною метою якого було формування в населення проросійських настроїв.

Державне, хоча й не завжди компетентне регулювання церковного життя монастиря, політизація богослужіння стали причинами відторгнення чималої кількості парафіян від православ'я. Активне співробітництво частини духовенства із СРН нерідко породжувало в населення недовірливе ставлення до церковнослужителів, які замість чергового богослужіння проводили в храмах політичну агітацію.

5. У культурно-освітній сфері керівництво обителі намагалося слідувати ідеям самодержавного курсу, метою якого було адміністративно і духовно підпорядкувати освіту всіх рівнів православноцерковній владі.

Уже до середини ХІХ ст. у Волинській губернії один учень припадав на 435 жителів, а загалом у дев'яти українських губерніях із населенням 23,5 млн. осіб було 1320 початкових шкіл різних типів, у яких навчалося 67 129 учнів.

У Почаївській лаврі впродовж другої половини ХІХ - на початок ХХ ст. існувало 4 різних школи, проте мета і завдання в цих навчальних закладів були одні й ті ж: русифікація краю та виховання свідомих патріотів Російської держави.

Поряд із цим при монастирі засновувалися пасіки, сади, огороди, ремісничі майстерні, у яких учні шкіл навчалися раціональному веденню господарства та освоювали деякі ремісничі професії.

Щодо діяльності друкарні при монастирі, то її розквіт припав все ж таки на XVIII ст., коли в Почаєві заснувалося постійне видавництво. Лаврські книжки того періоду відзначалися гарним зовнішнім виглядом, мали оригінальні, часом розкішні прикраси.

У період підвладності Почаївської лаври Росії монастирська друкарня продовжувала видавати переважно книжки богослужбові та з історії Почаївського монастиря. Видавництво обителі також розпочало випуск періодичної преси, переслідуючи мету поширення релігійних і моральних впливів серед української людності в дусі російського православ'я.

Список опублікованих робіт за темою дисертації:

1. Дудар В. Громадсько-політична діяльність духовенства Почаївської Свято-Успенської лаври у ХІХ ст. // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. - Тернопіль: Астон, 2007. - Вип.19. - С. 129-133

2. Дудар В. Культурно-освітня діяльність Почаївського монастиря у ХІХ ст. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І.С. Зуляка. - Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2007. - Вип. 1. - С. 191-193.

3. Дудар В. Господарська діяльність ченців Почаївського монастиря в роки унії (1721-1830) // Часопис української історії / За ред. доктора історичних наук, професора А.П. Коцура. - Київ, 2008. - Вип. 9. - С. 10-14.

4. Дудар В. Історія Почаївської Свято-Успенської лаври (історіографічний аспект питання) // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наук. праць / Відп. редактор О.Я. Пилипчук. - К., 2007 - Вип 28. - С. 124- 130.

5. Дудар В. Почаївський монастир. Історія походження // PEREYASLAVICA: Наукові записки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» / Релігійне життя Переяславської землі (ІХ - ХХІ ст.): Зб. наукових статей. - Випуск 1 (3). - К. - 2007. - С. 51- 53.

6. Дудар В. Політизація діяльності духовенства Почаївського монастиря через «Союз русского народа» на початку ХХ ст. // Соціально-гуманітарні студії: Зб. студентських та аспіратських наукових робіт. - Тернопіль: Астон, 2008. - С. 86-89.

АНОТАЦІЯ

Дудар В.Л. Громадсько-політичний та культурний вплив Почаївського монастиря на населення Волині (ХІХ - початок ХХ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. - ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди». - Переяслав-Хмельницький, 2008.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню громадсько-політичної та культурно-освітньої діяльності духовенства Почаївської Свято-Успенської лаври в умовах посилення державного впливу на землях Волинської губернії, яка в результаті третього поділу Речі Посполитої увійшла до складу Російської імперії. Проаналізовано стан вивчення діяльності монастирського священства на основі опрацювання комплексу різнопланових джерел, вивчено і усунено ряд неточностей і відступів від історичної правди, характерних для попередніх історичних епох та конфесійної заангажованості дослідників. Розкрито суспільно-політичний, культурно-освітній та видавничий аспекти діяльності лаврського духовенства. Показано вплив, який здійснював монастир на різні сфери життя населення Волині.

Уперше висвітлено вплив національно-політичного фактора на діяльність окремо взятої церковної структури. Новим є й аналіз боротьби різних прошарків священства за збереження, з одного боку, та знищення традиційних форм церковного життя єпархії - з іншого.

Ключові слова: Почаївська Свято-Успенська лавра, духовенство, чернецтво, монастир, Волинська єпархія.

АННОТАЦИЯ

Дудар В.Л. Общественно-политическое и культурное влияние Почаивского монастыря на население Волыни (ХІХ - начало ХХ ст.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - ГВУЗ «Переяслав-Хмельницкий государственный педагогический университет имени Григория Сковороды» - Переяслав-Хмельницкий, 2008.

...