Гетьманська влада в Українській козацькій державі першої чверті XVIII ст. (на прикладі діяльності І. Скоропадського)

Через самодержавну політику Петра І стосунки володаря булави з низовиками складалися особливо негативно. На Січі без ентузіазму сприйняли звістку про обрання нового гетьмана. Певною мірою запорожців образив той факт, що іхніх представників не запросили на елекцію до Глухова. Одну з причин руйнації в Україні вони вбачали у властолюбстві й продажності лівобережних старшин, їхньому непатріотизмі. Офіційно ж влада І. Скоропадського поширювалася і на Запорожжя. В основному він прагнув використовувати запорожців як в інтересах Української козацької держави, так і Росії. Неможливість здійснення цієї мети обумовила ліквідація в травні 1709 р. Чартомлицької (або Старої чи Базавлуцької) Січі за наказом манарха. Її землі приписали до Миргородського полку, а маса запорожців зазнала репресій, багато з них було страчено. Відбулася іміграція останніх на територію володінь кримського хана (с. 163-170).

Ці акти на початку правління І. Скоропадського ще раз яскраво засвідчили нетерпиме ставлення царя і його оточення до самобутності українців, зокрема їхніх своєрідних збройних сил. Одночасно ці події в свідомості волелюбних представників корінного етносу не могли не викликати негативні асоціації стосовно і гетьманської діяльності.

Аналіз джерел того часу дозволяє з певністю твердити: низовики цілком усвідомлювали, що політика Петра І зводить нанівець “вольності” українців і не без участі володаря булави. Протистояти цьому, на їх думку, могла тільки Січ, опираючись на політику попередніх гетьманів, зокрема Б. Хмельницького та І. Мазепи, зорієнтовану на спілку з королем шведським і панством кримським. Козаки добре розуміли “неприродність” свого становища в Російській державі, заперечували доцільність підпорядкування України уряду в Москві. Зрештою “низове товариство” 1711 р. розмістилося в урочищі Олешки біля Кардашинського лиману, на південь від впадіння Інгулу в Дніпро (на території сучасного м. Цюрупинська Херсонської області). Розпочалося їх багаторічне протистояння в союзі з турецькими та кримськими можновладцями гетьманській і царській владі, що час від часу супроводжувалося кривавими нападами на українські землі. Це, правда, не виключало періодичних пошуків запорожців мирного шляху для відновлення функціонування Старої Січі.

В історії взаємин гетьмана -- царя -- низовиків помітну роль відіграли П. Орлик і кошовий отаман К. Гордієнко. Наприклад, перший відстоював козацькі інтереси перед монархами Швеції, Туреччини, Німеччини, Речі Посполитої. Єдиною його вимогою було лише те, щоб запорожці ніколи не корилися і не приставали на пропозиції нестерпного йому російського уряду (с. 175-182).

На початку 20-х років стосунки січовиків з ханською владою вкрай загострилися. Зважаючи на це, Ібрагім-паша під час російсько-турецьких переговорів 1722 р. порушив питання про можливість повернення козаків у межі Гетьманщини. Однак тоді воно так і залишилося невирішеним.

Особливу увагу в розділі приділено військовій діяльності гетьмана. Коли про військовий талант І. Мазепи сучасники, а за ними й історики висловлювалися по-різному: від визнання за ним геніальності в цьому аспекті діяльності до повного заперечення фаху Як, скажімо, на думку Д. Бантиша-Каменського,-- “быв дурным воином, Мазепа был искусным министром, умел давать советы, полезные государству и стране, им управляемой”., то про І. Скоропадського ні в джерелах, ні в історіографії не існує більш-менш повних і виважених характеристик. Найчастіше можна знайти лише невиразні згадки про його участь у тому чи іншому поході проти ворога. Однак, будучи поряд з І. Мазепою на вістрі політичного життя країни, беручи безпосередню участь у воєнних кампаніях кінця XVII -- початку XVIIІ ст. супроти вояків Кримського ханства, Туреччини, Речі Посполитої, Швеції й т.д. він, безперечно, знав про кращих не тільки українських і російських полководців того часу, а й іноземних. Доведено, що І. Скоропадський був добре обізнаний з сучасними йому методами ведення бою. Джерела зафіксували і неабияку винахідливість останнього у застосуванні військових заходів. Так, 1708 р. армія Карла XII широким фронтом несподівано наблизилася до кордонів Гетьманщини. В ході її наступу на Стародубський полк, який тоді очолював І. Скоропадський і мав важливе стратегічне значення, стався цікавий випадок. Місцевий селянин, спеціально підісланий до ворожого табору полковником, пообіцяв провести шведський загін на чолі з Лагеркроном до Стародуба найкоротшим шляхом, а завів зовсім не туди. Завдяки чому до міста встигли підійти російські війська й вдало відбити напад ворога. Схожий вчинок, добре відомий з історії, здійснив герой національно-визвольної боротьби російського народу проти польської та шведської інтервенції початку XVII ст. селянин І. Сусанін (с. 183-190).

Будучи гетьманом, І. Скоропадський часто обговорював питання військової тактики і стратегії зі своїми генеральними страшинами та полковниками, учасниками Північної війни 1700--1721 рр. генерал-фельдмаршалом Б. Шереметєвим, одним з найближчих до Петра І, керівником Посольського приказу, державним канцлером Г. Головкіним, а також генерал-майором Г. Волконським, московським комендантом, полковником М. Гагаріним. Внаслідок спільних нападів володаря булави та драгунських загонів генерала Ренне напередодні битви під Полтавою окремі шведські частини змушені були відступити з свого табору під с. Жуки.

Проте слід констатувати: після подій 1708--1709 рр., через недовіру сюзерена українським козакам, військова діяльність І. Скоропадського стає менш виразною, епізодичною. Правда, гетьман і надалі “насмілюється” радити цареві та його деяким міністрам, як краще було б чинити з супротивником у межах України, а ті, траплялося, приймали такі пропозиції “за благо”. Він знав про всі військові дії, що мали хоч якесь відношення до Гетьманщини, і коли дозволяли обставини, в силу своїх можливостей керівника держави, коригував на користь українців (191-195).

Четвертий розділ -- “Гетьманські заходи в галузі економіки” -- містить детальний аналіз внутрішньої політики вищої влади стосовно народного господарства на Лівобережжі. В першу чергу розглянуті проблеми, які існували в першій чверті XVIII ст. у торгівлі. Відомо, що купівля і продаж предметів широкого вжитку та користування відігравали чи не найважливішу роль у поповненні державного бюджету Гетьманщини, забезпечували значні постійні надходження з неї до московської казни. Великі кошти з прибутків від торгівлі йшли на утримання власних адміністрації та війська, витрачалися на господарські потреби міст, розкватрировані на території регіону російські армії, сановників тощо. Поступово номінальні гроші набували першочергового значення при всіляких розрахунках, витісняючи різного роду “натуральні дачі” й побори. Потреби в них невпинно зростали, особиво під час довготривалих війн. Оскільки деякі грошові одиниці були в постійному обігу козацької держави, корінні жителі нерідко називали їх “українськими” або “черкаської лічби”.

Наприкінці XVII -- на початку XVIII ст. у торгівлі регіону спостерігалися досить своєрідні, неоднозначні явища. Одні з них переконливо свідчили про її неухильний розвиток, незважаючи на певні труднощі в народному господарстві (зруйновані населені пункти під час військових походів, загибель людей, періодичні неврожаї тощо), інші -- про згортання деяких її напрямів. Доказом першому були, наприклад, активізація діяльності й розширення кола осіб, “бавячихся купеческим промыслом”, і тих, хто мав сталий “торг”, а також збільшення кількості торговельних осередків. Якщо в 1665 р. останніх налічувалося трохи більше 40, то в період, що досліджується їх функціонувало вже понад 100. За обсягами торговельних операцій особливо виділялися серед таких центрів Київ, Ніжин, Стародуб, Чернігів, Переяслав, Почеп, Кролевець, Прилуки. В Стародубському полку, який протягом кількох років очолював І. Скоропадський, домінувала купля-продаж прядива, худоби, шкіри, меду і т.д. З багатьох міст Гетьманщини товар везли до Москви. Сума від його реалізації там становила 20 і більше тис. крб. Поглиблювався зв'язок торговельного капіталу з виробництвом.

У далекосяжні плани Петра І входило запровадження в усій Російській державі монопольного права на продаж спиртного і тютюну. Значення такої торгівлі (тільки для національних потреб) добре розумів і уряд І. Скоропадського. Гетьман особисто видав десятки універсалів приватним особам і православним монастирям з привілеями на виготовлення та реалізацію спиртних напоїв в окремих районах. А деякі можновладці самі привласнювали їх собі (полковники гадяцький М. Милорадович, полтавський І. Черняк, чернігівський П. Полуботок та інші).

Із втягненням місцевої торгівлі у всеросійський ринок неабияк зріс податковий тиск на неї митних чиновників з Росії. Ще за гетьманування І. Мазепи місцеві купці сплачували чітко встановлені податки за вільну торгівлю як на території Української козацької держави, так і за її межами -- так звані евекту й індукту. Вони в основному становили 2% від вартості товару. В Речі Посполитій збиралися також гроші за транзит. Відразу після подій, пов'язаних з переходом Мазепи на бік шведів, обставини в цій сфері радикально змінилися, причому на гірше для українців. Безпосередньо індукту з лівобережних полків цар віддав на відкуп чужій інтересам Гетьманщини людині -- відомому на той час “фінансистові” С. Рагузинському. Він особисто керував збиранням коштів за вивіз товарів за кордон, кладучи чималі суми у власну кишеню. Певну ж частину зібраних податків Рагузинського зобов'язували щорічно сплачувати в скарбницю держави. Офіційно він вважався підпорядкованим гетьманату, а законодавчо його статус визначили царський указ та відповідний універсал І.Скоропадського.

Стан зовнішньої торгівлі цікавив володаря булави не лише як державного діяча, а й як людину, що безпосередньо нею займалася. Так, через свого економа -- управителя він організував по всьому Стародубському полку скуповування прядива, яке потім вивозили за кордон.

Наявний фактичний матеріал переконливо свідчить про те, що від початку і до кінця свого правління І. Скоропадський особисто та через високих російських сановників намагався відстояти інтереси українських купців на всіх географічних напрямках їхньої діяльності: в Польщі, Балтиці, Валахії, Молдові, Криму, Слобожанщині і т.д. Особливо наполегливо він прагнув поліпшити умови для них на території Речі Посполитої, де вони чи не найбільше потерпали від постійних зловживань і репресивних заходів. Навіть Д. Апостол, який дещо суб'єктивно ставився до свого попередника, був змушений визначити 1729 р., що той неодноразово звертався з цього приводу в Колегію іноземних справ і очікував звідти відповідного рішення, а від царя -- указу (с. 198-220).

Загалом українська економіка, зокрема її торговельна сфера, з початку XVIII ст. і приблизно до 1714 р. мала більш-менш сприятливі умови. Однак потому, внаслідок запроваждення царатом монополії на продаж понад десяти товарів, обмеження для козацької держави зовнішньої торгівлі, суцільне порушення прав і вигод місцевого купецтва, періодичні пограбування його московськими та польськими чиновниками, вільному економічному існуванню Гетьманщини було покладено край. Постійні ж намагання І.Скоропадського поліпшити стан справ у цій сфері якщо й давали позитивні наслідки, то лише на короткий час. До того ж нерідко вони мали локальний характер.

І все ж, зважаючи на складні обставини, за яких довелося діяти володарю булави, насамперед через великодержавну та репресивну політику Петра І, думаємо, правильним буде твердження: І. Скоропадський, порівняно зі своїми попередниками, проводив чи не найактивнішу діяльність щодо захисту національної торгівлі (принаймні за кількістю різного роду відповідних заходів, скарг, “прошеній” тощо).

В першій чверті XVIII ст. Гетьманщина продовжувала залишатися регіоном, що значною мірою залежав від стану справ у сільському господарстві. Мануфактурне виробництво тільки-но починало набирати темпи. З погляду американського професора економіки М. Чировського, існували дві причини переважання саме сільського господарства в економіці краю -- географічне середовище й іноземна агресія. По-перше, вигідності аграрного сектора сприяли особлива родючість землі та сприятливий клімат. По-друге, величезний промисловий “потенціал мінералів, енергії й праці” в Україні не міг розвиватися внаслідок зовнішнього втручання та через воєнні фактори.

Великі непередбачені витрати з Військового скарбу йшли на ліквідацію наслідків стихійних лих, неврожаїв, пожеж, епідемій тощо. Заходи, які стосувалися боротьби з ними, так чи інакше входили до компетенції гетьманського правління. Володар булави давав щодо цього безпосередні вказівки відповідальним особам, сповіщав у Москву або Санкт-Петербург і отримував звідти різні розпорядження. Так, 1710--1711 рр. І.Скоропадський був змушений вжити всіляких заходів для того, щоб локалізувати територію поширення епідемії “морової язви” в Києві, Чернігові, Переяславі, Сосниці та багатьох інших населених пунктах, а також забезпечити постачання хліба в райони, котрі постраждали від недороду. При цьому слід зазначити, що проблеми, пов'язані з такими й подібними лихами, вирішувалися на “всеросійському” рівні. У столицях ретельно стежили за тим, щоб пошесті не перетинали кордони Української козацької держави (с. 224-227).

Багато сил та енергії, коштів витрачав І. Скоропадський на благоустрій міст і містечок, впорядкування шляхів і пошти тощо. А до всього цього додавалися ще й клопоти, пов'язані з відправкою на вимогу царя та його сановників висококваліфікованих майстрів і працівників до Росії на будівництво та інші роботи. Протягом усього правління гетьман опікувався ремісницькими цехами, боронив їх у разі потреби від сваволі державців. Також постійно цікавився прибутками міських органів управління, особливо Київського магістрату, з приводу надходжень “до скрині” якого він видав навіть окремий універсал полковій і сотенній страшині.

Господарська діяльність І. Скоропадського мала безпосереднє відношення до історії розвитку поштової справи в Україні. Він займався налагодженням трактів, забезпечував функціонування спеціально збудованих для цього станцій, призначав поштмейстрів. У Гетьманщині при Генеральній військовій та полкових канцеляріях утримували окремих розвізників державної кореспонденції й посилок, яких вибирали з-поміж козаків-підпомічників. Поштові відділки існували на багатьох шляхах, що в різних напрямках розбігалися від резиденції в Глухові: на Польщу, в Крим, Слобожанщину, Росію і т.д. За І. Скоропадського склалися й нові напрямки, по яких пішла кореспонденція. Наприклад, відомий такий факт. Наприкінці 1708 р. Петро І перебував у Полтаві. Проте незабаром монарх планував перевести всю свою армію до Сум, де хотів розмістити штаб. Отож новообраному володареві булави довелося зайнятися налаштуванням пошти між цими містами належного рівня. Траплялося, гетьман зобов'язував місцевих державців і духовенство сплачувати певну суму грошей на утримання пошти.

Велику увагу приділяв І. Скоропадський збереженню національних збройних сил, які були не лише важливою ознакою державності, але й певним гарантом незалежності Гетьманщини. Через безперервні війни, що їх вела Росія, та нехтування Петра І життям козаків постала пряма загроза існуванню українського війська. Коли врахувати той факт, що кожного разу у віськовому поході чи на будівництві каналів гинуло в середньому 30 відсотків, а то й більше боєздатних вояків, відбувалося фактичне розорення їхніх учасників, масові падежі коней і волів, то можна твердити не тільки про цілеспрямований підрив царатом економічного потенціалу країни, а й про здійснення ним геноциду щодо місцевого населення. Поряд з козаками від хвороб і каліцтв часто вмирали й посполиті, котрих залучали до таких заходів як допоміжну робочу силу, використовували як погоничів і т.д. Під кінець правління гетьман розробив цілу програму, щоб українське військо уникло остаточної руйнації й передав її на розгляд до Сенату. Проте після його смерті становище в цьому аспекті не змінилося на краще (с. 231-234).

Вкрай негативні наслідки для господарства України мало постійне перебування тут великої кількості царських військ. Витрати, пов'язані з розквартируванням і утриманням їх, природно, лягли на посполитих і рядових козаків. Нерідко це призводило до непорозумінь і сутичок між військовими та жителями. Перманентні звертання гетьмана ослабити тягар перебування військ з Росії не знайшли підтримки в московського уряду (нібито через складну загальну ситуацію в державі). Значну проблему становило й забезпечення ратних людей підводами. Їх нерідко не повертали, а це ускладнювало ведення народного господарства.

1719 р. гетьман, генеральні старшини та полковники рішуче виступили проти заходів всевладного царського фаворита О. Меншикова, спрямованих на те, щоб усі українці, включаючи й соціальну еліту, повністю взяли на себе забезпечення російської армії на території регіону. В першу чергу, зрозуміло, відстоювалися попередні привілеї державців. Однак і надалі мало що змінилося: перебування чужих військ у Гетьманщині супроводжувалося насильствами і зловживаннями російського офіцерства, генералітету та сановників. Розміщені по хатах, останні, як правило, вимагали додатково від селян і рядових козаків свічок, одягу, харчів, а коням -- сіна та вівса, і це ще більше розорювало господарів. Щоправда, починаючи з 20-х років ситема утримання “консистентів” тут набула більш усталених форм (235-240).

На той час Петра І захопила ідея перетворення Лівобережжя та Слобожанщини на регіони масового розведення овець. Він мав особисту розмову з цього приводу з володарем булави, під час якої дав різні вказівки, як це, на його розсуд, краще зробити. На гетьмана покладалася відповідальність за розшук людей здатних забезпечити функціонування вівчарних “заводів”. Справа ця, звичайно, була багато в чому корисною, однак її реалізація передбачала перетворення українських земель на придаток Росії по розвитку вівчарства, головним чином, грубововного. Схоже мали на меті й заходи царського уряду, спрямовані на збільшення виробництва прядива в Гетьманщині, що здійснювалися у відповідності з указом від 27 серпня 1721 р. “О размножении в Малой России доброй пеньки”. І.Скоропадський для цього мав призначити спеціальних уповноважених з полкової чи городової старшини.

До компетенції вищої за рангом особи в регіоні входили питання господарської діяльності не лише українців, а й усіх іноземців, які тут проживали. Наприклад, велика увага у цьому плані приділялась грекам, вірменам, полякам та іншим. Окремим з них надавалися значні персональні пільги.

Як свідчать джерела, з метою більшого використання надходжень до Військового скарбу на потреби народного господарства, І. Скоропадський вдавався навіть до певного приховування від московських чиновників розмірів прибутків. Проте не варто й перебільшувати його заслуги в економічному розвитку країни. Реально (на цьому треба наголосити) через різні об'єктивні й суб'єктивні фактори йому вдалося здійснити не так уже багато, та й то здебільшого в інтересах державницької еліти Гетьманщини.

Значне місце в розділі відведено аналізу одному з найважливіших тогочасних питань у житті населення Української козацької держави -- вищої влади і поземельних відносин. Зокрема докладно обгрунтовується положення про те, що період гетьманства І.Скоропадського став своєрідним етапом у перерозподілі земельної власності. Його аграрна політика помітно сприяла процесу нагромадження земельних багатств у формі спадкової власності за рахунок скорочення маєтків, що надавалися в тимчасове держання. Набагато частіше, ніж його попередники, він, нерідко супроти власного бажання, жалував сановників з Росії та іноземців. Фактично за нього було “розпорошено” основний земельний фонд Гетьманщини, а рангове володіння, в тому числі й “гетьманського достоїнства”, почало активно зникати. Шляхом роздачі козацької землі І. Скоропадський одним з перших володарів булави обумовив перетворення представників порівняно вільного військового стану на залежних посполитих (у майбутньому кріпосних). Незважаючи на те, що він у своїх універсалах продовжував покликатися на звичаї в царині поземельних відносин, застосовував Литовський Статут, норми Магдебургії, “давнє природнє право”, все очевидніше в законодавчих актах автономії виявлявся вплив російських законів. Частіше, ніж до цього, юридичні акти почали підміняти прямі вказівки чи побажання сюзерена та сановників з Росії, чим порушувалися, а то й руйнувалися традиції поземельних стосунків на території Лівобережжя, що оформилися ще за часів Національної революції й Визвольної війни середини XVII ст. (с. 262-266).

У п'ятому розділі -- “Зміни в соціальних відносинах” -- схарактеризована внутрішня політика І. Скоропадського стосовно станів, з яких складалося суспільство Української козацької держави першої чверті XVIII ст. Зокрема встановлено, що за його правління на території регіону “послушенство” на окремих осіб або державу в цілому виконували посполиті фактично всіх категорій (в другій половині XVII ст. їх було значно менше). Новим явищем стало масове залучення до нього козаків, які юридично вважалися вільними людьми. Обсяг і форми ренти здебільшого не були сталими: гетьман скасовував її одні види або впроваджував нові. Розміри та характер поборів багато в чому визначали місцеві природні умови, потенційні можливості безпосередніх виробників, які потрапили в особисту чи поземельну залежність. В останні роки життя та діяльності І.Скоропадського натуральну й відробіткову ренту почали поступово “витісняти” (замінювати) грошові збори, що обумовлювали відповідні соціально-економічні зрушення в країні.

Найбільш експлуатованою частиною посполитих були селяни та міщани приватних, монастирських і рангових маєтностей. Мешканці магістратських, ратушних, вільних військових володінь, а також на слободах юридично не належали приватним особам, тому-то виконували повинності дещо в менших обсягах, мали більше можливостей для переходів на нові місця мешкання. Проте стосовно посполитих усіх категорій гетьман проводив політику, спрямовану на поступове прикріплення їх до землі можновладців. Особливо це проявилося на початку 20-х років (с. 276-288).

Залучений фактичний матеріал дозволяє констатувати: з самого початку правління І.Скоропадський домагався значної незалежності старшин у військових справах від російських воєвод і генералів. Хотів, щоб козаків, крім їхнього безпосереднього обов'язку -- служби, ні в які приватні “услуги” ніхто не примушував. Ще 1709 р. він виступив за “козацьку вольність”. Саме тоді володар булави наважився захищати своїх підлеглих навіть перед вищими сановниками Росії. Так, опікуючись роменськими старшинами, він примусив кн. Д. Голіцина офіційно вибачитися за утиски над тими (1710). Гетьманськими універсалами в категоричній формі заборонялося будь-кому зі старшинської адміністрації чи приватних осіб втручатися у внутрішні справи державця на території його маєтка, “чинити перешкоди, перепони и трудности”. Істотним становим привілеєм старшин і шляхтичів, які становили десь усього 1% від населення, було їхнє повне звільнення від державних повинностей і поборів. Вони мали широкі можливості в промисловій і торговельній діяльності. Шляхтичів і старшин суворо заборонялося “порабощать” і переводити на статус залежних посполитих. Особливо пильно І. Скоропадський стежив за дотриманням законності в поземельних справах між можновладцями, хоч сам її нерідко порушував у своїх інтересах (с. 290-297).

Часто гетьман брав у свою особливу “оборону” й протекцію певних осіб, навіть тих з них, хто скоїв злочин. Тому ті ставали не підвладними для суддів. У випадках, коли старшина відмовлявся виконувати рішення суду, то знову втручався він, як людина, що оусоблювала вищу владу.

За рядовими козаками, як старшинами і шляхтичами, законодавчо були закріплені права на спадкове землеволодіння, вільний продаж-купівлю ділянок, декларативно проголошувалась станова незалежність (на відміну від посполитих). Правда, їхні законні привілеї, як вже зазначалося вище, можновладці постійно порушували. Незважаючи на підтвердження в “статтях” 1722 р. “давнього” юридичного статусу козацтва, практичне становище його більшості мало чим різнилося від селянського чи міщанського. Так, 1717 р. І.Скоропадський зобов'язав козаків Мринської сотні виконувати 1/3 частину “послушенства” тамтешніх підданих. Тобто мова вже йшла лише про менший обсяг повинностей, аж ніяк не про соціальні привілеї.

На початку 20-х років (напередодні сметрі володаря булави) Петро І, зацікавлений в максимальному використанні майже дармової військової сили українського козацтва, доручив президенту Малоросійської колегії С. Вельямінову дещо поліпшити його становище. Крім того, він вимагав від старшин і російських поміщиків неодмінно повідомляти про “закріпачених” ними козаків і звільняти останніх. Проте змін на краще в цьому аспекті не сталося.

Принципово слід зазначити, що гетьманство І. Скоропадського стало своєрідним “піком” збагачення та могутності для українських православних монастирів. Після нього почалися значні обмеження привілеїв духовенства та секуляризація земель місцевої церкви.

Новим у вітчизняній історіографії є погляд на реформування І. Скоропадського в галузі національного судочинства. Український правник О. Кістяківський, готуючи до видання рукопис видатної юридичної пам'ятки “Права, по которым судится малороссийский народ...” (1879), спробував обгрунтувати тезу, ніби перші наміри скласти збірник норм поведінки для населення Гетьманщини та його переклад на “великоросійську” мову слід віднести до гетьманування Д.Апостола та царювання Петра ІІ. Схожу думку згодом підтримали й інші дослідники. Вона фактично стала загальновизнаною. Тільки О.Лазаревський заперечив: переклад, коли і не зводу законів, то прав малоросійських почато за ініціативи І. Скоропадського за рік до його смерті. Положення про значну роль останього в цьому аспекті й обгрунтовано на сторінках дисертації. Зокрема доведено, що необхідність перекладу збірника нормативних актів для широкого застосування серед місцевого населення у володаря булави не викликала сумнівів. Він вважав цю справу своєю прерогативою.

“Згорнув” діяльність національного судочинства, зрозуміло, Петро І. Спочатку той послав 14 листопада 1721 р. гетьману “грамоту” щодо заснування в Глухові підпорядкованим російським сановникам військової й судової канцелярій. А 29 квітня 1722 р., звинувативши всіх суддів Гетьманщини у зловживаннях, підготував грунт для ще більшої їхньої залежності від волі Москви. Незабаром головним суддею в Українську козацьку державу призначено С.Вельямінова (с. 310-313).

Одним з важливих аспектів для дослідження стала узгодженість гетьманської влади і функціональних повноважень Генеральної військової канцелярії -- вищої адміністративної установи з часу утворення Української козацької держави. Генеральна військова канцелярія, так само як і резиденція володаря булави, змінила кілька міст: Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. У ній було зосереджено всі важелі не лише управління обширного регіону, а й судочинства. Однак вона значною мірою залежала від волі гетьмана й ні перед ким не звітувала за свою діяльність, окрім нього. Коли ж керманич був відсутній, наприклад, у військовому поході, її вищі урядовці правили від його імені. Правда, в судових справах остаточне рішенння, як правило, належало генеральному судді (здебільшого він не запрошувався на засідання канцелярії, а діяв автономно). Гетьман нерідко особисто визначав, кому з генеральних старшин необхідно прибути на чергові збори членів цієї установи. Виняток становив лише генеральний писар, присутність якого була обов'язковою.

Загалом до компетенції установи входили державні й військові справи, а також усякого роду “чолобитні”, що стосувалися головно Гетьманщини або населення суміжних з нею територій. Генеральний писар мав відразу сповістити про них керманича, а той -- накласти відповідну резолюцію щодо їхнього розгляду й вирішення. Коли до канцелярії надходили “чисто” судові заяви, то з наказу гетьмана вони пересилалися до суду належної категорії (в залежності від значущості) -- генерального, полкового чи сотенного.

Реформи Петра І щодо Лівобережжя на початку 20-х років перетворили Генеральну військову канцелярію на орган дуже “пасивної” форми управління. А після І.Скоропадського від неї відібрано фінансову й судову функції.

Ще більш вразливим уряд І. Скоропадського, а ситуацію на підпорядкованій йому території нестабільнішою, робили різні прояви масових протестів. Це давало зайвий привід вищим сановникам Росії для перманентного втручання у внутрішні справи Гетьманщини.

За нашим переконанням, для глибшого усвідомлення й повнішого висвітлення теми, визначеної в дисертації, доцільно було також розглянути (відповідно до конкретних завдань, сформульованих автором на початку дослідження) аспекти, пов'язані з суспільно-політичним розвитком Гетьманщини в другій половині 20-х -- 60-х роках XVIII ст. Такий підхід, думається, дозволив зробити значно ширші узагальнення, а також відповісти на принципові питання: поперше, наскільки діяльність І. Скоропадського вклалася в основні тенденції всієї еволюції національної влади в межах Російської держави, починаючи від Б.Хмельницького і кінчаючи К. Розумовським; по-друге, чи знайшли його ідеї та концепції щодо управління краєм певне втілення в заходах наступних володарів булави.

Аналіз конкретного фактичного матеріалу дозволяє констатувати, що в першій чверті, так само як і середині XVIII ст., існували і вимагали свого вирішення схожі проблеми в плані суспільно-політичного устрою Лівобережної України. К. Розумовському вдалося на деякий час відновити до певної міри політичний статус у регіоні, що існував напередодні виборів володарем булави І. Скоропадського. Проте, не викликає сумніву, що жодний з трьох останніх гетьманів вже не міг протидіяти антиукраїнській політиці абсолютистської монархії в Росії, змінити загальний хід еволюції (зникнення) державної влади в Гетьманщини (с. 324-334)..

У висновках підсумовані результати дослідження, сформулювані положення, які винесені на захист:

-- гетьманська влада на початку правління І. Скоропадського мала досить широкі політико-адміністративні й економічні повноваження, які свідчили про наявність українського автономного утворення у складі Російської держави;

-- всупереч багатьом негативним оцінкам, що мають місце на сторінках праць окремих істориків щодо діяльності І. Скоропадського, відстоюється принципова характеристика його як непересічної особи в історії українського народу;

-- обґрунтовується думка про те, що формування суспільно-політичних поглядів І.Скоропадського пройшло кілька етапів і сталося під прямим впливом керманичів Лівобережної Гетьманщини І. Самойловича та І. Мазепи. Разом з тим у своїй практичній діяльності в ранзі володаря булави він, відстоюючи “давні” права і вольності українців, посилався на нормативні акти, прийняті Б. Хмельницьким;

-- методи гетьмана в справі збереження державності мали головно пасивні формі: письмові чи усні протести та прохання. Він особисто, на відміну від Б. Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І. Мазепи та деяких інших українських політиків другої половини XVII--XVIII ст., не бачив можливості існування Гетьманщини поза складу Російської держави;

-- І. Скоропадський виступав як принциповий противник будь-яких територіальних відчужень від Лівобережної України разом з Києвом і Київщиною, прагнув їх об'єднання з усім Правобережжям і встановлення чітких державних кордонів;

-- незважаючи на антиукраїнську політику царського уряду, гетьман проводив (хоча і досить обмежену із зрозумілих причин) постійну зовнішню політику, в якій, безперечно, до певної міри простежувалися тенденції, започатковані Б. Хмельницьким;

-- він визначився як вмілий воєначальник, добре обізнаний з сучасними йому методами і тактикою ведення бою. Фактично всі зовнішні фактори за умов війн чи походів, що мали безпосереднє чи опосередковане відношення до Гетьманщини, І. Скоропадський прагнув повернути на користь своєї країни;

-- в політиці володаря булави яскраво проявилися намагання примирити різні, часом опозиційні, групи державницької еліти, Запорожжя з Глуховим і Москвою, що за тих об'єктивних і суб'єктивних обставин здійснити було неможливо;

-- незважаючи на поступове обмеження політичної влади з боку царату, внутрішня діяльність І. Скоропадського охоплювала всі сфери народного господарства Української козацької держави. Отримуючи великі прибуткі до Військового скарбу, він значні кошти вкладав на розбудову країни (благоустрій міст, будівництво шляхів і монастирів, розвиток пошти тощо). І. Скоропадський, як ніхто з лівобережних гетьманів, прагнув відстояти місцеві збройні сили та фінансову систему, сприяв розвиткові місцевої торгівлі;

-- в історії Гетьманщини І. Скоропадський перший вжив заходів, спрямовані на підготовку збірки законодавчих актів для широкої судової практики, зобов'язав відповідних чиновників організувати переклад прав з польської на українську мову;

-- в першій чверті XVIII ст. подальший розвиток товарно-грошових відносин і посилення соціального визиску, на які помітно впливала кріпосницька політика російської монархії, значно прискорили зростання великої земельної власності -- основи тодішніх виробничих взаємин. 1708--1722 рр. стали особливим і переломним етапом у її перерозподілі;

-- виступаючи за збереження козацького устрою, гетьман разом з тим став першим з керманичів Лівобережжя, хто офіційно почав перетворювати представників порівняно вільного військового стану на залежних посполитих;

-- на гетьманування І. Скоропадського припав “пік” у збагаченні й могутності українських православних монастирів, за яким розпочалися поступова секуляризація церковної земельної власності й послаблення влади духовенства;

-- офіційна ліквідація гетьманської влади в Українській козацькій державі Петром І переважно мала суб'єктивний характер і не була обумовлена внутрішнім соціально-економічним розвитком регіону. Цей акт не скасував повністю ознаки державності в Лівобережній Україні.

В додатках визначені найважливіші дати в житті та діяльності І. Скоропадського (із зазначенням сумнівних, таких, що потребують уточнення і встановлених безпосередньо автором), а також основні населенні пункти та час перебування в них гетьмана.

Список опублікованих наукових праць

1. Українська козацька держава в другій половині XVII--XVIII ст.: кордони, населення, право. -- К.: Основи, 1996. -- 224 с.

2. Гетьман Іван Скоропадський. -- К.: Інститут історії України НАН України, 1998. -- 207 с.

3. Класи -- стани та їх еволюція на Лівобережній Україні в період пізнього феодалізму // Український історичний журнал, 1985. -- №3. -- С. 71-80.

4. Основні закономірності розвитку торгівлі і місцевих ринків на Україні у XVIII ст. // Український історичний журнал, 1986. -- №8. -- С. 17-18.

5. До питання про утворення національної території України (XVIII ст.) // Народна творчість та етнографія, 1988. -- №1. -- С. 28-38.

6. Зміни в соціальній структурі селянства Лівобережної й Слобідської України у XVIII ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. -- К., 1989. -- Вип. 15. -- С. 70-76.

7. Дальший розвиток української народності і поступове переростання її у буржуазну націю (друга половина XVII--XVIII ст.) // Радянська школа, 1990. -- №1. -- С. 22-26.

8. Розвиток елементів капіталізму в сільському господарстві, аграрних відносинах і промисловості та їх вплив на економічну спільність народності // Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. -- К.: Наукова думка, 1990. -- С. 165-176.

9. Формування національної території у XVIII ст. Зміни в народонаселенні // Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. -- С. 98-109.

10. Зміцнення економічних зв'язків -- важлива умова переростання народності в буржуазну націю // Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. -- С. 176-189.

11. Іван Скоропадський // Історія України в особах IX--XVIII ст. -- К.: Україна, 1993. -- С. 359-365.

12. Право в Українській козацькій державі (друга половина XVII--XVIII ст.) -- К.: Інститут історії України НАН України, 1994. -- 48 с.

13 Іван Скоропадський // Володарі гетьманської булави. -- К.: Варта, 1994. -- С. 403-417.

14. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної та Слобідської України (друга половина XVII--XVIII ст.). -- К.: Інститут історії України НАН України, 1994. -- 107 с.

15. Державні кордони України та їх поступова ліквідація наприкінці XVII--XVIII ст. // Історія українського середньовіччя: козацька доба. Зб. наук. праць: У 2-х ч. -- К., 1995. -- Ч. 1. -- С. 50-71.

16. Здобутки і втрати союзу з царями // Історія України: нове бачення: У 2-х т. -- К.: Україна, 1995. -- Т. 1. -- С. 219-244.

17. Гетьман Іван Скоропадський і запорожці (1708--1722 рр.) // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. Мат-ли міжн. наук. конф. -- Київ -- Запоріжжя, 1997. -- С. 87-102.

18. Ліквідація козацької державності // Історія України. -- К.: Альтернативи, 1997. -- С. 114-125.

19. Як запорожці в Петра І “вольності” виборювали // Київська Старина, 1997. -- №5. -- С. 12-23.

20. Олешківська Січ (1711--1728 рр.) // Козацькі Січі (нариси з історії українського козацтва XVI--XIX ст.). -- Київ -- Запоріжжя, 1998. -- С. 132-148.

21. Політичний портрет гетьмана Івана Скоропадського // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. -- К.: Геназа, 1998. -- С. 161-175.

22. Військова діяльність гетьмана І. Скоропадського (1708--1722 рр.) // Сторінки воєнної історії України. Зб. наук. статей. -- Вип. 2. -- К.: Інститут істрії України НАН України, 1998. С. 77-102.

23.Гетьман Іван Скоропадський // Український історичний журнал, 1998. -- №6. -- С. 77-102.

24. Основні етапи життя і формування суспільно-політичних поглядів Івана Скоропадського // Історія України, 1999. -- №7 (119). -- С. 5.

25. Гетьман І. Скоропадський -- політичний діяч // Історія України, 1999. -- №12 (124). -- С. 1-3.

Размещено на Allbest.ru