Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ІСТОРИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТА ПРОЦЕС ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ В ЧИЛІ І ГВАТЕМАЛІ У 80-90-ТІ РР. ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність: Всесвітня історія

ПАЛІЙ ЮЛІЯ ПЕТРІВНА

Донецьк, 2008 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність дослідження. На початку ХХІ ст., суттєво почав зростати інтерес дослідників до проблеми демократизації як до глобального процесу та до факторів, які її обумовлюють. Багато в чому це з'ясовується тим, що демократизація, яка у 1998-2007 рр., охопила більшість країн Латинської Америки та дістала назву “четвертої хвилі”, супроводжується тенденціями, що раніше не були властиві становленню демократії. Ці новітні історичні реалії спонукають до перегляду застарілих й невиправданих часом концепцій політичної модернізації та створюють додатковий імпульс для дослідників: формується нова предметна сфера аналізу, складаються нові теоретичні підходи до розуміння демократизації. Латиноамериканісти дістають можливість, по-перше, здійснити порівняльний аналіз історичних етапів становлення демократії у регіоні та, по-друге, з'ясувати типологічні риси процесу демократизації взагалі для країн, у яких мали місце аналогічні за тенденцією процеси починаючи з середини ХХ ст., але у особливих географічних, соціально-економічних, культурних та міжнародних умовах.

Червоні, чорні (коричневі), сині (колір демократизації), монотонні сірі (неоліберального одноманіття) десятиліття та семиліття; хвилі наступу авторитаризму та демократії, посилення та послаблення залежності - такою постає історія Латинської Америки, починаючи зі стартової лінії системної кризи, яка вирує або тліє у цьому регіоні з 30-х років ХХ ст.

Те, що відбувається тут у останнє 75-річчя, - це скоріше стисла нова та новітня історія Європи ХІХ та ХХ ст.

Некритичне, сліпе сприйняття північноамериканських політичних інститутів правлячими елітами Латинської Америки на початку ХХ ст., так і не допомогло досягненню політичної стабільності та високого життєвого рівня, забезпеченню всебічного дотримання прав людини. Однак на початку ХХІ ст., в умовах глобалізації, яка посилюється, Латинська Америка з регіону “стабільної нестабільності” перетворюється на регіон “нових демократій”. Таким чином, вивчення історичних тенденцій розвитку та процесу демократизації Латинської Америки, політичних процесів та структур регіону з точки зору динаміки та балансу авторитарних та демократичних форм влади, що мали місце починаючи з другої половини ХХ ст., стає актуальною проблемою латино американістики.

Зважаючи на актуальність і значущість вказаної проблеми, є нагальна необхідність збагнути сутність демократизації в Чилі і Гватемалі у 80-90-і рр. ХХ ст., визначити її місце й роль у глобальному процесі демократизації, з'ясувати можливі історичні тенденції розвитку регіону.

Зв'язок роботи з науковими проблемами, планами, темами. Дослідження здійснене в межах науково-дослідницької роботи кафедри Всесвітньої історії Донецького національного університету за темою “Історія соціальних та національно-визвольних рухів країн Європи та Америки в ХVII - ХХ ст.” (номер держ. реєстрації 01.86.0099079).

Метою дисертаційного дослідження є вивчення процесів модернізації економічних, політичних і гуманітарних структур країн Латинської Америки, зокрема в Чилі і Гватемалі, з погляду динаміки і балансу авторитарних і демократичних форм влади і визначення основних історичних тенденцій розвитку регіону у 80-90-і рр. ХХ ст.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

- розглянути сучасний стан наукової розробка зазначеної теми;

- визначити теоретико-методологічні засади, репрезентовані у основних концепціях політичної модернізації і демократизації, та використати їх в процесі вивчення й узагальнення процесу демократизації в Чилі і Гватемалі;

- дослідити історичні чинники процесу демократизації Чилі і Гватемалі;

- виявити історичні фактори, що впливають на мінливість існуючих моделей демократизації, та ризики, що загрожують стабільності у регіоні;

- проаналізувати сутність та внутрішню логіку розвитку політичної модернізації та демократизації Чилі і Гватемали;

- з'ясувати специфіку демократизації країн регіону в їх взаємозв'язку з глобальними процесами демократизації;

- дати оцінку ймовірності відродження авторитарних тенденцій (ймовірність реверсивної хвилі в Чилі і Гватемалі);

- визначити основні критерії та напрямки політичної модернізації з урахуванням своєрідності і суперечливості латиноамериканського досвіду;

- з'ясувати місце і роль процесу демократизації Чилі і Гватемали становленні та трансформації “нових демократій” світу.

Об'єктом дослідження виступає процес демократизації, те середовище, в якому здійснюється демократичний транзит у Чилі і Гватемалі, основні його виміри: конституційний, електоральний, гуманітарний і економічний, а також тенденції історичного розвитку цих країн.

Предметом дослідження є процес становлення та моделі демократизації у Гватемалі (олігархічна модернізація), Чилі (прагматична, раціональна модель “керованої демократії”) та перехід країн регіону до партіцепаторної демократії.

Хронологічні межи дисертаційної роботи охоплюють період з 80-х до кінця 90-х років ХХ ст., тобто до початку “четвертої хвилі” демократизації.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що на основі широкої та різноманітної джерельної бази здійснено комплексне вивчення процесу становлення, розвитку демократизації Чилі і Гватемали. Вона визначається такими науковими результатами дослідження:

- встановлено, що попередні концептуалізації “умов демократизації” потребують або серйозної трансформації, або взагалі відмови від раніш підтверджених емпіричних узагальнень;

- з'ясовано, що ліберальна модель демократії під час її практичного застосування до Чилі і Гватемали не придатна (показник рівня економічного розвитку як пояснювальна змінна не працює для регіону в цілому, а також до конкретних країн), політична демократія залежить не тільки від економіки та соціальних умов;

- показані композиції політичних інститутів, орієнтація на економічне зростання (неоліберальна модель) супроводжується також зростанням соціально-економічної нерівності, що, у свою чергу, підриває демократичний консенсус;

- доведено, що досвід демократизації в Чилі і Гватемалі переконує у найважливішому значенні культурної дифузії демократії, складні аграрні суспільства з відповідною соціальною та культурною структурою (наприклад, у Гватемалі) можуть розглядатись як придатні для дифузії демократії; обґрунтовано, що перехід від авторитарного або диктаторського режиму до демократії здійснюється через тимчасові уряди трьох типів:

1) революційні тимчасові уряди, які з'являються в наслідок внутрішніх революцій;

2) уряди, в яких авторитарні еліти та їх демократичні опоненти розділяють владу в очікувані нових виборів (Чилі);

3) уряди, які тимчасово керують країною до нових виборів, після чого керуюча еліта передає владу демократично обраному уряду.

Теоретичне та практичне значення дослідження визначається тим, що висновки, узагальнення, наукова інтерпретація та емпіричні матеріали можуть бути використані в процесі викладання загальних курсів, для розробки оглядів, навчально-методичних посібників, написання наукових робіт з сучасної історії Латинської Америки, політичних систем регіону. Досвід вивчення процесу демократизації в Чилі і Гватемалі може бути використаний для створення модерної теорії демократичних транзитів, а також у справі практичного опрацьовування антикризових стратегій. Матеріали і висновки дисертації можуть використовуватись при розробці та викладанні вузівських курсів і спецкурсів з сучасної історії країн Азії, Африки і Латинської Америки, філософії, соціології і політичних наук, а також у створенні підручників і навчальних посібників з вказаних дисциплін.

Особистий внесок здобувача полягає в постановці наукової проблеми й самостійному її вирішенні, що дозволяє більш глибоко та всебічно розглянути історичні тенденції розвитку та процес демократизації в Чилі і в Гватемалі наприкінці ХХ ст. Усі результати, викладені у дисертаційній роботі отримані здобувачкою повністю самостійно, вони містяться в 7 фахових статтях та матеріалах конференцій.

Апробація результатів дослідження. Окремі положення та узагальнення розробленої автором наукової концепції були оприлюднені на наукових зібраннях, зокрема на ХІХ Міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” м. Донецьк, 24.05.2006 р., на науковій конференції, присвяченої 70-річчу історичного факультету ДонНУ “Історичні і політологічні дослідження” м. Донецьк, квітень 2007 р., а також на науково-методичних семінарах. Отже, основний зміст дисертації пройшов апробацію в науковому середовищі і загалом отримав схвалення. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри всесвітньої історії Донецького національного університету.

Структура дисертації підпорядкована її меті та завданням. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків. Загальний обсяг становить 203 с., обсяг основного тексту дисертації - 173 с., список використаних джерел складається з 332 найменувань на 27 с., додатків - 2 с.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та необхідність дослідження проблеми, її значення в світі потреб сучасної історичної науки, визначені мета і завдання, предмет та об'єкт дослідження, хронологічні та територіальні межі, подана характеристика методологічних засад і методів, використаних у дисертаційній роботі. Викладена наукова новизна й практична значимість отриманих результатів, дана характеристика апробації роботи.

Першій розділ дисертації - “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження”. В ньому проаналізовано масив публікацій, автори яких так чи інакше торкались проблеми демократизації в Чилі і Гватемалі. Всі ці роботи умовно можливо поділити на дві великі частини: першу складають праці українських та російських авторів, другу - твори західних дослідників.

В центрі уваги російських та вітчизняних дослідників З. Романової, А. Стеценка, Л. Окунєвої, О. Строганова, В. Кириченка, Є. Камінського, А. Бредіхина, С. Баришнікова, О. Ткача та ін. знаходиться новий цикл соціально-політичного розвитку та демократизації країн Латинської Америки, який дістав назву “четверта хвиля” 1998-2007 рр.

К.Л. Майданик доводить, що “четверта хвиля” - це “соціальний”, лівий варіант демократизації. Країни регіону демонструють антисистемну, альтернативну до пануючої на Заході тенденцію; категорії та протиставлення двох попередніх століть майже повністю зберегли своє значення та значущість для Латинський Америки.

В.М. Давидов стверджує, що “четверта хвиля” - це безпрецедентно широкий та безпрецедентно масовий політичний поворот крупного регіону світу, який охоплює 33 країни.

Латинську Америку початку ХХІ ст., можливо порівняти із Європою 1789-1950 рр., незважаючи на те, що близькість ідейних тенденцій (та задач) лівих рухів цих двох регіонів поєднується із відмінностями в обличчі їх соціальних носіїв. К.А. Хачатуров досліджує особливості переходу від авторитаризму до демократії в країнах Латинської Америки, зокрема в Чілі у другій пол. 80-90 рр. ХХ ст., через зміну ролі армії, католицької церкви та зовнішньої політики.

З.В. Івановський досліджує репресії армії проти своїх опонентів, а також діяльність католицької церкви в умовах диктатури. Він показує становлення політичної системи країн Латинської Америки та Карибського басейну, починаючи з моменту отримання незалежності до сучасного періоду. Б.Ф. Мартинов характеризує бачення доктрин безпеки військовими та громадянськими урядами та аналізує геополытику в окремих країнах Латинської Америки. Процес демократизації країн Латинської Америки почав вивчатися в рамках теорії політичної модернізації, яка виникає у США наприкінці 50-х років ХХ ст.

Сформувавшись як теоретичне обґрунтування політики Заходу до країн, що розвиваються, концепція політичної модернізації перетворилась на обґрунтування загальної моделі глобального процесу цивілізації, характерних рис та напрямків переходу (транзиту) від традиційного суспільства до раціонального в наслідок науково-технічного прогресу, соціально-структурних змін, перетворення нормативних систем.

Концепція модернізації була заснована на методології аналізу традиційного та сучасного суспільства, яку розроблювали М. Вебер, Ф. Теніс та Е. Дюркгейм, базувалась на критеріях соціального та політичного розвитку, які були сформульовані Т. Парсонсом, Л. Паєм.

Класичними стали дослідження модернізацій, що були здійснені Г. Алмондом, Д. Аптером, С. Ліпсетом, Ш. Ейзенштадтом, Д. Ростоу та Ф. Шміттером.

С певною часткою умовності можна говорити про існування двох етапів та відповідно двох напрямків у розвитку теорії модернізації.

У ліберальному варіанті (друга половина 50-х років ХХ ст.) її суть зводилась до обґрунтування необхідності імпорту країнами Латинської Америки ідей, які, вже готові та апробовані у розвинутих країнах, політичних інститутів (централізована держава, багатопартійна система, загальні альтернативні вибори, поділ влади) та цінностей (економічна та політична свобода, індивідуалізм).

Політична модернізація на цьому, початковому етапі розвитку сприймалась К. Білзом, П. Калвертом, Х.Ф. Кляйном, Р.Ч. Чілкотом, Д. Кунео, Дж. Даллесем, Х. Кантором, Е. Ліувеном та А.Р. Макдональдом як:

1) демократизація за західним зразком;

2) умова та наслідок успішного соціально-економічного росту;

3) результат активної співпраці країн Латинської Америки з розвинутими державами Західної Європи та США.

Невдача політичної модернізації у 50-60 ті роки ХХ ст., сприймалась як наслідок не сприйняття правлячими елітами країн регіону “правил гри”, запропонованих США, що й перетворило їх у антипод Заходу та маргиналів світової історії, економіки та політики.

У межах ліберального підходу виокремлювались два типи модернізації:

а) первинна, оригінальна, спонтанна модернізація, яка була характерна для країн, що вже здійснили перехід до раціональних структур в наслідок поступового, довгого розвитку внутрішніх процесів (Англія, США);

б) вторинна віддзеркалена модернізація, яка є характерною для країн, що внаслідок певних чинників відстали у своєму розвитку та сьогодні внаслідок широкого використання досвіду передових держав намагаються наздогнати їх за рівнем та якістю життя.

Із середини 60-х років ХХ ст., ліберальна теорія модернізації була піддана критиці з двох сторін: із боку “радикалізації” та з боку “консерваторів”.

“Радикали” вказували на свідомо ідеологічний характер інтерпретації процесу модернізації, на її “однолінійний” підхід, на експансію західних цінностей та моделей, які є непридатними для інших цивілізацій. Теоретики “залежного” розвитку країн Латинської Америки (П. Баран, А.Г. Франк, П. Андерсон, Е. Хобсбаум, Г. Кітчінг, К. Ліз, Б. Андерсон, Р. Пребіш, С. Фуртадо, С. Амін) запропонували критичне розуміння капіталізму і імперіалізму та висунули альтернативні рецепти побудови соціалізму “зверху” шляхом створення однопартійної держави, оминаючи етап буржуазної демократії. Такі проблеми краще всього були представлені в праці П. Барана “Політична економія росту” (1962), яка здійснила вплив на подальший розвиток теорії “залежності” на декілька поколінь латиноамериканістів. Праця П. Барана спонукала на радикальні узагальнення, зроблені у дослідженнях Ф.Е. Кардозо і Е.Ф. Фалетто.

Друга група критиків (“консерватори”) зробила акцент на внутрішніх протиріччях процесу модернізації, на конфлікті політичної участі та інституціоналізації, на збереженні політичної стабільності та порядку (це умови успішного соціально-економічного розвитку), на відповідності характеру та спрямованості процесів розвитку національним та історичним особливостям країн, що розвиваються.

За два десятиліття, що минули з моменту закінчення Другої світової війни, успішні перевороти мали місце у 17 з 20 латиноамериканських країн (конституційний лад зберігся тільки у Мексиці, Чилі та Уругваї). Революційне насилля, повстання та громадянські війни розколи Кубу, Болівію, Перу, Венесуелу, Колумбію, Гватемалу та Домініканську Республіку. Архаїчні, олігархічні диктатури у Гаїті, Парагваї та Нікарагуа підтримували існування поліцейських режимів. Повсюди у Латинський Америці відбувалося послаблення політичного порядку, підрив авторитету, ефективності та легітимності влади, відсутні стабільні політичні інститути. На думку С. Хантігтона, характерною рисою ситуації був не політичний розвиток, а політичний занепад.

У 60-ті роки ХХ ст., складається консервативний варіант теорії модернізації, найбільш помітним представником якого стає С. Хантінгтон, автор “Політичного порядку у суспільствах, які змінюються” (1968). Хантінгтон підкреслював, що насилля та нестабільність у регіоні в значний мірі були продуктом швидких соціальних змін та швидкої мобілізації нових груп до політичного життя у поєднані з повільним розвитком політичних інститутів. У цілому існують дві концепції політичного розвитку Латинської Америки у другій половині ХХ ст.: політичної модернізації, якою описується перехід від традиційних структур до сучасних політичних, та модернізації, якою описуються проблеми “третьої хвилі” демократизації. Дослідження процесів демократизації у країнах Латинської Америки, які були здійснені У. Макклінтоном, Л. Даймондом, Дж. Лінцем, С. Ліпсетом, Л. Уайтхедом, Г.О. Доннелом, Ф. Шміттером, А.Ф. Ловенталем, Т.Н. Роконом та М.Дж. Мітчеллом, узагальнив С. Хантінгтон у фундаментальній монографії “Третя хвиля. Демократизація у кінці ХХ століття” (1991).

С. Хантінгтон виокремив декілька моделей переходу до демократії. Першу модель він позначив як циклічну. Суть її у зміні авторитарного режиму демократичним, а демократичного авторитарним. Друга модель позначається ним як модель другої спроби. Демократія в країнах, які здійснюють модернізацію, встановилась тільки після другої спроби транзиту. Авторитарний режим змінюється на демократичний. Внаслідок низької ефективності демократія зазнала поразки, після чого знов встановлюється авторитарний режим, якій у другий раз змінюється демократичним. Третю модель С. Хантінгтон називає моделлю перерваної демократії. Вона характеризується поразкою демократичних сил та невдачею переходу до демократії. Четверта модель пов'язується ним із прямим переходом від авторитаризму до стабільної демократії.

Разом із тим Т. Карл та Ф. Шміттер в праці “Шляхи переходу до демократії у Латинський Америці, Південній та Східний Європі” підкреслюють, що “пошуки причин демократії на основі ймовірних зв'язків з економічними, соціальними, культурними, психологічними або міжнародними факторами поки що не дали ані загального закону демократизації, ані створення його у найближчому майбутньому, незважаючи на нещодавнє зростання випадків”. Відповідно до цього вони відкидали проблему “набору єдиних та однакових умов” внаслідок “чутливого” до обставин розуміння демократичних переходів. Д. Руешемейер, Е. Стеренс і Дж. Стеренс заперечили припущення про однорідність причинних структур демократизації. Використовуючи однакові ключові змінні, якими обіймаються процеси демократизації у Європі, Латинській Америці і Карибському басейні, дослідники зробили висновок про те, що “з'єднання причин і, отже, шляхів до демократії (і диктатури) було різним у різних історичних контекстах і в різних регіонах.

Відзначена характеристика “третьої хвилі” демократизації у Латинській Америці загострила проблему дослідження співвідношення глобальні фактори-локальні фактори. Відомий чилійський фахівець А.Ф. Талавера обґрунтовує тезіс, що подальша глобалізація політичних процесів створює погрозу демократизації. Талавера переконаний у тому, що існує особливий латиноамериканський спосіб дії в глобалізованому світі: “Чилі, а, можливо, і вся Латинська Америка виробляє альтернативу модель сучасності, що буде консервативною в питаннях моралі й орієнтованою на родину, але в той же час підтримуючою вільну та відкриту економіку”.

Після невдачі неоліберальних реформ 70-80-х років ХХ ст., значна кількість фахівців стала залучати до аналізу не тільки фактори, що мають відношення до зовнішніх умов демократизації, але й фактори, що є внутрішніми для політичної системи, а саме інституціональні фактори. Цей напрямок може було б позначити як інституціоналізм та екологізм, як новий інституціоналізм. Новий інституціоналізм як методологічна орієнтація дослідження демократії ґрунтується на переконанні, що політична демократія залежить не тільки від економіки та соціальних умов, але й від композиції політичних інституцій. Змістовно ці питання розкриті у праці Д.Харві “Скорочена історія неолібералізму” (2005, переклад російською зроблений у 2007).

“Третя хвиля” демократизації поставила проблему умов й механізмів встановлення демократії, демократичної дифузії - демократичної еволюції. Традиційні дослідження процесів демократизації, як правило, характеризується еволюційним підходом. Суть останнього полягала в тому, що для встановлення демократії необхідні визначені умови, до яких суспільство ще повинно дозріти. Тим самим заперечувалася можливість демократизації в до індустріальному суспільстві при збереженні в ньому традиційних соціально-економічних, технологічних і культурних форм. Однак досвід демократизації в Латинській Америці доказує, що демократичні інститути найчастіше не просто мирно співіснують з традиційними структурами, але й проникають у суспільство, ґрунтуючись на його традиціях. За Р. Гастілом, культурна дифузія демократії стає більш значущим процесом, ніж еволюційна підготовка умов.

Джерельна база дослідження репрезентована шістьма основними групами джерел.

Перша група - це законодавчі акти (конституційні акти, декларації, закони), у яких знайшли юридичне закріплення демократичні зміни в Гватемалі і Чилі.

Друга група - це документи ідеологічного походження, в яких віддзеркалені процеси і наслідки політичної модернізації та демократизації у регіоні: маніфести, декларації і резолюції політичних партій Гватемали та Чилі, а також міжнародних конгресів.

Третя група - матеріали соціологічних досліджень щодо процесів демократизації (нами використані матеріали А. Лейпхарта, а також Міжнародної програми соціальних досліджень (ISSP), якою були охоплені 24 країни світу, включаючи Чилі, Аргентину, Перу, Колумбію, Венесуелу та Нікарагуа.

Четверту групу складають праці з теорії демократизації та модернізації Латинської Америки (Н. Боббіо, Е.Ф. Кардозо і Е. Фалетто, Т. Карла і Ф. Шміттера, Р. Пребіша).

П'яту групу складають матеріали щодо характеристики соціально-економічного розвитку регіону у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст.: дослідження та статистичні видання Економічної комісії ООН для Латинської Америки та Карибського басейну (ЕКЛАК) заснованої у 1948 р. - “CEPAL Review”, “Economic Survey of Latin America and the Caribbean”, “Statistical Yearbook For Latin Аmerica and the Caribbean”, дослідження, доклади інституту економічного та соціального планування Латинської Америки и Карибського басейну (ІЛПЕС), Сантьяго, заснованого у 1962 р., та підпорядкованого ЕКЛАК, а також робочі матеріали, дослідження СЕП (Centro de Estudios Publicos) - Estudio Nacional de Opiniyn Publica. До цієї групи джерел слід також відносити матеріали Центрального Банка Чилі (БСС) - Indicatores Econymicos y Sociales 1960-2006, Santiago, Світового банку (Міжнародного банку реконструкції і розвитку) - World Development Indicatory; Міжнародної організації праці (МОП), а також матеріали Національного Інституту статистики (Чилі).

Шосту групу становлять матеріали періодичної преси Гватемали (“Пренса лібре”) та Чилі (“Меркуріо”).

Теоретико-методологічною основою дисертації є діалектична теорія пізнання, як вчення про загальні основи розвитку суспільства. Основним конкретно-історичним методом дослідження виступив історично-системний метод, згідно з яким процес переходу до демократії сприймається як система взаємопов'язаних та взаємообумовлених компонентів в конкретно-історичних умовах. Виходячи з предмету дослідження, провідним конкретним методом виступив структурно-функціональний аналіз. Розв'язанню завдань на окремих етапах дослідження було підпорядковано інші загальнонаукові та спеціально-історичні методи: аналіз і синтез, сходження від абстрактного до конкретного і від конкретного до абстрактного, класифікація і типологія, а також порівняльно-історичний, хронологічний, логічний та описовий. Основоположними принципами дисертаційного дослідження є принципи історизму та об'єктивності. Використання принципу історизму дозволило розглянути предмет дослідження як процес становлення та моделі демократизації в Чилі та Гватемалі з точки зору розкриття передумов, закономірностей в конкретно історичній ситуації. Згідно з вимогами принципу об'єктивності враховувалися всі чинники та умови процесу становлення демократизації та перехід країн регіону до демократії. Використання зазначених методів і принципів наукового пізнання обумовлювалося специфікою об'єкту дослідження та реалізовувалося відповідно до поставлених завдань.

Другий розділ дисертації “Авторитаризм і демократія: альтернативи розвитку Чилі” присвячено дослідженню економічного успіху (неоліберальні реформи) та політичній поразці авторитаризму на основі обмеженого консенсусу під час правління А. Піночета і поверненню до демократичного варіанта політичної модернізації.

Історично для політичної системи Чилі були характерні “європейські” риси: значний ступінь політизації суспільства, масові партії, високий рівень їх організації та змагальності. Найважливішою особливістю політичної культури цієї країни була стабільність її демократичних інститутів. Економічні реформи уряду Народної єдності, при всій соціалістичній орієнтації, відповідали старій моделі. Сприймаючи інтеграції широких трудящих мас, політика Альєнде у той же час відштовхувала середні шари та буржуазію своїм радикалізмом та погрозою полишення їх соціального статусу. Загальна дезінтеграція, почуття хаосу, що насувається, економічна криза породили надії на прихід “сильної руки”, що природно асоціювалось із армією. Непримиренний догматизм політичних супротивників, неможливість встановлення між ними діалогу призвели до втрати суспільством опору втіленню авторитарних очікувань. Кульмінацією нездатності демократичних структур Чилі керувати результатами модернізації стає переворот 1973 р.

Спочатку діяльність військового уряду сконцентрувалась на виконані карально-стабілізаційних завдань, однак зближення військової верхівки з новою чилійською правою, інтереси якої вимагали розробки економічної стратегії, що якісно відрізнялась від практики останніх 40 років, дозволили режимові доволі швидко створити програму економічних перетворень.

Зворотним для становлення економічної моделі стає 1974 р., коли демохристиян та військових на ключових змінили економісти-технократи. Найважливішим результатом економічних перетворень стала трансформація “економічних груп”, які монополізували економіку країни. Сформувались нові економічні агенти і нова технократична еліта, що були більш модернізованими та інтегрованими у світову економічну систему. Внаслідок “неоліберальної революції” виникла нова ментальність, головними цінностями якої стали індивідуалізм, прагматизм та особистий інтерес; ідеї демократії сприймались як щось вторинне відносно до особистого успіху. Дезінтегроване, деполітизоване суспільство стало основою політичної моделі режиму.

В дисертації зазначено, що спроба створити органічну політичну систему авторитаризму зазнала краху, свідома самоізоляція правлячої еліти сприяла цьому, а це дозволило опозиції перехопити не тільки політичну, але й і економічну ініціативу. “Довершеність” чилійської моделі модернізації торкалася лише макроекономічних факторів, що не торкалося переважної більшості населення. Демократичний уряд, що прийшов до влади у 1989 р., зумів консолідувати суспільство. Пом'якшений неолібералізм, економічні успіхи та послідовна боротьба за розширення демократичного простору, легальна зміна піночетівської конституції дозволили вперше у ХХ ст., здійснити наступність політичної влади. Можна констатувати, що консенсус, що нині склався навколо основних принципів щодо економічного та політичного курсу, є максимальним за всю історію країни. Лівоцентристські уряди Чилі віддали пріоритет збереженню макроекономічної рівноваги, уникаючи популістських рішень, що дозволило їм зберегти довіру основних підприємницьких груп Чилі, вести з ними діалог з метою продовження економічного росту.

Настрій чилійського суспільства в 90-і роки можна охарактеризувати як помірний соціальний оптимізм, який базується на успіхах економічного розвитку і деякому поліпшенні розподілу доходів у країні.

Третій розділ дисертаційного дослідження - “Центральна Америка: трансформація регіону революцій і політичної нестабільності в регіон нових “демократій” містить виклад та аналіз історичних умов, соціально-економічного і політичного розвитку на прикладі Гватемали, які здійснили демократичний транзит у період “третьої хвилі”.

У розділі наголошується, що авторитарні або диктаторські режими Гватемали мають такі спільні признаки:

1) відсутність або провал реального модернізаційного проекту, який якісно змінює основи традиційних структур;

2) нездатність режимів досягнути ані національного, ані мажоритарного консенсусу;

3) крихкість, слабкість консенсусу у верхівці, яка поєднується тільки корупцією та застосуванням сили щодо антирежимних сил;

4) диктаторські режими Гватемали представляли собою політичне оформлення традиційної системи олігархічного або кланового панування, економічною основою якої був контроль над виробництвом кількох експортних продуктів.

Безпосереднім результатом соціально-економічної модернізацій, яка здійснювалась у цій країні в умовах контр-реформістських та репресивних режимів, стали революції та громадянські війни. Авторитарні режими Гватемали не змогли забезпечити навіть мінімальне розширення консенсусу у суспільстві, а запізніла модернізація стала детонатором політичного вибуху, аналогом якого може бути тільки мексиканська революція 1911-1917 рр.

Заблокованість політичних здвигів у центральноамериканських країнах стала наслідком специфічного співвідношення сил у пануючому блоці - між військовими, олігархією та буржуазією.

У Гватемалі армія представляє собою єдиний “зрілий” владний інститут та, фактично, основну політичну партію пануючих соціальних груп - олігархії та буржуазії. Економічна модернізація у Гватемалі була набагато глибшою, ніж у інших країнах регіону, а соціальні проблеми - незрівнянно більш гострими, та правлячим групам вдалося забезпечити наступність існуючої системи влади та здійснити перехід до цивільного правління. У цьому напрямку також діяли США, що здійснювали економічний, політичний та військовий тиск. Однак не меншу роль відігравали також внутрішні фактори. Громадянська війна у Гватемалі призвела до поляризації суспільства, а не до формування широкої антидиктаторської коаліції, як це мало місце, наприклад, у Нікарагуа. Ситуація багатолітнього воєнного протиставлення, хоча й не призвела прямо до покріплення консенсусу у еліті, однак спонукала її більш активно шукати політичний вихід. З плином часу сама довга тривалість війни, її патовий характер парадоксальним шляхом почали працювати на підкріплення цивільного правління та збереження існуючої системи влади. Домінуючим фактором суспільної свідомості все більш становилась стомленість від війни, предметом консенсусу, що постійно зростав у суспільстві, стало прагнення до миру та цивільного правління.

В дисертації підкреслено, що внаслідок переходу до цивільного правління у Гватемалі здійснилося розширення політичної сфери, збільшення кількості політичних агентів, а це суттєво розсунуло межі політичного маневру влади та можливість поширення консенсусу за межі еліти на більш широку частину суспільства. Це розширення меж консенсусу, яке стало результатом економічної модернізації та громадянської війни, у свою чергу, сформувало можливості для політичної демократизації. Однак у Гватемалі переборений розкол пануючого класу породжує ситуацію постійної політичної кризи. У пост конфліктних країнах, де ідея національного примирення в 90-і роки мала безсумнівний пріоритет, збереження тендітного миру залишається найважливішою задачею для урядів, що прагнуть усталити свою легітимність і створити механізми соціальної і політичної стабілізації. У Гватемалі імпульс конституційним реформам був даний мирним процесом, і в цьому складається принципова відмінність від ходу аналогічних реформ у країнах Південної Америки.

В четвертому розділі дисертації - “Латинська Америка на переході в нову політичну реальність” висвітлюються сучасні тенденції економічного і соціального розвитку, проблеми і перспективи консолідації демократій Латинської Америки в умовах “четвертої хвилі”.

У 80-ті роки ХХ ст., країни Латинської Америки вперше у своїй історії розвивалися без диктатур, що остаточно відійшли в минуле. Повсюдно встановилися конституційні режими представницької демократії. Такі зміни були обумовлені перетворенням Латинської Америки на регіон із досить зрілою економічною і соціальною структурою. Однак представницька демократія все ще залишається тендітною, хитливою, функціонує далеко не в повному обсязі, для регіону характерні президентські республіки з перевагою сильної виконавчої влади над парламентами. Притому виразно позначилася тенденція до подовження президентських повноважень більш ніж на другий термін підряд (Аргентина, Бразилія, Перу, Венесуела). Зберігався вплив на владу різних неконституційних “груп тиску”. Військова верхівка, що відійшла у тінь з політичної авансцени, зберігає важелі тиску на владу та не полишає спроб втручання у хід подій. Особливості суб'єктивних якостей політичних лідерів, їхні авторитарні устремління часто переважають над програмними установками і демократичними партійними нормами. Продовжувався подальший розвиток позапартійних соціальних “низових” рухів, альтернативних традиційній партійно-політичній боротьбі. Хоча партизанський рух у Латинській Америці сприймається як історичний анахронізм, виступи індіанців мексиканського штату Чьяпас і труднощі врегулювання латентного конфлікту в Колумбії демонструють, що ця сторінка історії регіону ще не перегорнута остаточно.

У процесі демократизації в Латинській Америці відбулися значні позитивні зрушення: в усіх країнах регіону регулярно проводяться вибори, у результаті яких відбувається (хоча й обмежена) циркуляція політичних еліт, має місце децентралізація політичної влади, інституціоналізується партійно-політична система, більш строго дотримується принцип поділу влади, підсилюється парламентський контроль над виконавчою владою, удосконалюється судова система. В цілому процес демократизації відбувається в умовах так званого подвійного переходу від авторитаризму до демократії і від крайніх форм державного регулювання до ринкової економіки.

ВИСНОВКИ

1. Домінанта авторитаризму виявляється найбільш чітко у середині ХХ ст., що у певній мірі співпадає із тенденцією до економічної самостійності у Латинській Америці. Поширення авторитаризму пояснюється не тільки тим, що для цього виду режимів мались достатні підстави, а й тим, що авторитаризм став силою, яка просувала вперед процеси індустріалізації, економічної і соціальної модернізації. Більш того, у Гватемалі та Чилі авторитаризм заклав передумови та можливості власного заперечення та наступної демократизації політичної сфери;

2. Наведений у дослідженні матеріал дозволяє зробити висновок, що така функціональність притаманна однак не авторитаризму взагалі, а лише його конкретному різновиду, який ми називаємо “авторитаризмом модернізації” або “авторитаризмом розвитку”;

3. Авторитаризм модернізації у 50-80-ті роки ХХ ст., використав дві моделі соціально-економічної політики - етатистську і неоліберальну. Для першої були характерні домінуюча роль держави в народногосподарському комплексі, міцне держ. підприємництво та переважно адміністративні методи регулювання держсектору та економіки у цілому. Друга модель базувалась на більшій економічній самостійності підприємців, господарських методах регулювання ринкової економіки. Етатистська модель реалізувалась як через авторитаризм (Бразилія), так і через демократію (Чилі 1960-х років). Неоліберальна модель також використала обидві ці форми;

4. Досвід країн Латинської Америки не дає підстав для встановлення однозначного, жорстко детермінованого зв'язку між соціально-економічною та політичними сферами. В цей період відбувалось не тільки затвердження вказаних моделей, але й випробування однієї за другою. Перехідний зв'язок соціально-економічного і політичного факторів залишився багатозначним: перехід до неолібералізму може йти як через авторитаризм, так і через його модифікацію для наступного перетворення у демократію;

5. Вирішальною умовою успіху модернізації стає розширення кола бенефіціантів, втягнення у процес модернізації все більш широких масивів населення. Якщо це не відбувається, то поглиблення і збереження соціальної поляризації може підірвати соціальний консенсус (Чилі). Найбільш надійним засобом підкріплення і розширення політичного консенсусу є ефективна економічна політика правлячої еліти. Однак і легітимність національного лідера є також важливою умовою функціональності політичного авторитаризму. До інших умов успішності функціонування авторитарної влади можна віднести наявність міцної інституціональної ланки у політичній системі, на яку може спиратися лідер (армія, партія);

6. Оптимальна політична стратегія авторитарного режиму міститься у формуванні та поступовому розширенні соціально-політичної коаліції, що його підтримує. Соціальні коаліції, відкритість, здатність до діалогу визначають здатність авторитарних режимів або до самостійного перетворення, або до лібералізації. Авторитаризм розвитку містить у собі потенції лібералізації, що реалізуються тим вірніше, чим більш успішною стає політика економічної модернізації. Внаслідок цього перехід від авторитаризму до демократії став помітною тенденцією у країнах Латинської Америки починаючи з 1980-х років;

7. Політична демократія передбачає декілька умов - не тільки консенсус у суспільстві, але й достатньо масовий, економічно незалежний середній клас, правову культуру, що зміцнюється, звичку до діалогу та компромісу. Зовнішній фактор якщо не генерує демократію, то стимулює її або підтримує;

8. Демократичні структури Латинської Америки мають значну специфіку у порівнянні з класичними західними аналогами: етнічний та професійний корпоративізм, висока ступінь персоналізації в політиці, патрон-клієнтські відносини, велика роль традиційних цінностей у політичній культурі. Свою специфіку має також громадянське суспільство;

9. Оскільки світовий контекст базується на активізації взаємозв'язків між всіма континентами світової співдружності, на механізмі синхронної взаємодії між ними, то шанси демократії у Латинській Америці представляються переважними, ніж шанси авторитаризму.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Палий Ю.П. Проблемы и перспективы консолидации демократий Сальвадора и Гватемалы // Історичні і політологічні дослідження. / Гол. Редактор П.В. Добров. - Донецьк, 2003. - №5-6. - С. 260-265.

2. Палий Ю.П. Глобализация и регионализм в Латинской Америке: основные предпосылки интеграции // Історичні і політологічні дослідження. / Гол. Редактор П.В. Добров. - Донецьк, 2004. - №3. - С. 203-208.

3. Палий Ю.П. Политическая модернизация в странах Латинской Америки // Історичні і політологічні дослідження. / Гол. Редактор П.В. Добров. - Донецьк, 2005. - №2. - С. 213-219.

4. Палий Ю.П. Политика левого центризма в Латинской Америке на рубеже веков // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, 2007. - №2. - С. 219-225.

5. Палій Ю.П. Основні тенденції економічного та соціально-політичного розвитку країн Латинської Америки // Історія української науки на межі тисячоліть. К., - 2007. - №31. - С. 146-156.

6. Палий Ю.П. Историография проблемы демократизации стран Латинской Америки (вторая половина ХХ в.) // Історичні і політологічні дослідження. / Гол. Редактор П.В. Добров. - Донецьк, 2007. - №5-6. - С. 39-46.

7. Палий Ю.П. Левоцентристский проект в Центральной Америке. Сто дней президентства Даниэля Ортеги // Історичні і політологічні дослідження.: матеріали наукової конференції, присвяченої 70-річчю історичного факультету ДонНУ / Гол. Редактор П.В. Добров. - Донецьк, 2007. - №1-2. - С. 384-387. історіографічний демократизація джерелознавчий

8. Палий Ю.П. Проблемы и перспективы консолидации демократий Латинской Америки // Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості: Матеріали ХІХ міжнарод. науково-практичної конференції. - Донецьк: ШП “Наука і освіта”, 2006. - С. 201-205.

Размещено на Allbest.ru