Літературні організації в суспільно-політичному житті України (1920-1932 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 930.8(477: 1920-1932): 883.2

Літературні організації в суспільно-політичному житті України (1920-1932 рр.)

07. 00. 01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Борисенко Мирослав Володимирович

Київ 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Київського університету імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться “22”__листопада_____1999 р., о_14__годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському університеті імені Тараса Шевченка (252033, м.Київ, вул.Володимирська,60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (252033, м.Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “ 20 “____жовтня_________1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент БОЖКО О.І.

АНОТАЦІЯ

Борисенко М.В. Літературні організації в суспільно-політичному житті України (1920-1932рр.) - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. - Київський університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1999.

Дисертація присвячена аналізу ролі літературних організацій в суспільно-політичному житті України. На основі багатого фактичного матеріалу автор досліджує проблему відносин між радянською владою та літературним рухом в Україні в 1920 - 1932 рр.

Ключові слова: літературні організації, українська література, українізація, уніфікація, літературна дискусія, суспільно-політичний розвиток України.

більшовицький літературний суспільний

АННОТАЦИЯ

Борисенко М.В. Литературные организации в общественно-политической жизни Украины (1920-1932 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. - Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев, 1999.

Диссертация посвящена малоизученной проблеме подчинения литературных организаций и всего литературного процесса политическому догмату большевиков в 1920 - 1932 гг. В диссертации дан анализ разнообразных литературных организаций 1920-х годов - их происхождение, степень зависимости от властных структур, основные программные документы, этапы развития. На основе архивных документов изучено становление цензорского аппарата и его влияние на культурный процесс в Украине.

Особое внимание уделяется основным тенденциям в общественно-политической жизни Украины. В диссертации рассматривается становление партийного и советского аппарата в УССР в первые мирные годы, его политика по отношению к украинской интеллигенции и путям развития украинской культуры.

Основной причиной литературной полемики середины 1920-х годов, что переросла в общественно-политическую, стало несоответствие между рудиментами национально-культурного возрождения начала ХХ века, что особенно ярко проявилось в период революции 1917-1920 гг., и унификаторскими тенденциями тоталитарного режима. Этот глубокий конфликт послужил толчком к развитию полемики вокруг таких важных для украинской нации вопросов, как место украинской культуры в европейском контексте, основные пути развития украинской литературы, влияние на нее русской культуры и многие другие.

Свободное обсуждение этих тем могло привести к отрицанию в украинском обществе основных постулатов коммунистической идеологии. Поэтому понятна реакция И.Сталина на памфлеты М.Хвылевого. Письмо И.Сталина Л.Кагановичу весной 1926 г. послужило предлогом для сворачивания политики украинизации и превращению литературной дискуссии в политическую кампанию.

Разгром литературной оппозиции стал началом унификации идеологического фона в украинском обществе. Начинается целеустремленная политика направленная на унификацию всей культурной жизни в стране. При этом ЦК КП(б)У использовало противоречия между некоторыми литературными организациями в своих целях.

В работе детально проанализированы методы большевиков в борьбе за встановление политического и идеологического контроля над литературными организациями.

Острота борьбы между властью и оппозиционными представителями литературных организаций привела к репрессиям среди культурной элиты Украины. В 1929 г. большевики полностью установили свой контроль над литературным процессом. Таким образом, закончился первый этап унификации литературной жизни в Украине. Административным путем в 1932 г. все украинские писательские организации были объединены в союз писателей, что свидетельствовало о завершении и ее второго етапа.

Тотальная унификация структуры и деятельности литературных организаций происходила в общем ключе борьбы большевиков за власть в Украине. Ликвидация разнообразия в культуре и насильственное насаждение единого метода привели к огромным потерям в украинской литературе.

Ключевые слова: литературные организации, украинизация, унификация, литературная дискуссия, общественно-политическое развитие Украины.

ANNOTATION

Borysenko M.V. Literature organizations in Social and Political life of Ukraine (1920-1932). - Mаnuskript.

Thesis for Candidate's Degree by speciality of the 07.00.01 - History of Ukraine. - Kyiv University named after Taras Shevchenko, Kyiv 1999.

Thesiss of dissertation is dedicated to the analysis of role literary organizations in social and political life of Ukraine. The author, basing himself on rich actual material, hereby explores the problem of relationship between Soviet government and literature movement in Ukraine in 1920s - beginning of 1930s.

Key words:, Literary organizations, ukrainian literature, ukrainization, unifickation, literary discussion, Social and Political development of Ukraine.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена логікою проблеми та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів (7 параграфів), висновків (загальний обсяг тексту основної частини дисертації -178 с.), списку використаних джерел і літератури (13 с., 205 назв).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Література, як і мистецтво в цілому, є складовою частиною культури, в якій відображаються всі суспільно-політичні й духовні процеси, що притаманні суспільству на тому чи іншому етапі існування. Кожна історична епоха породжує своє мистецтво, з своїми видами, формами й стилями, які вбирають у себе всю складність періоду.

Отже, визначення основних напрямів підкорення владою літературного життя України в 1920-х роках є необхідним для історичної науки сьогодення. По-перше, порівняльний аналіз суспільно-політичних процесів та культурного життя України в зазначений період дає можливість повніше реконструювати процес встановлення тоталітарного режиму в Україні в 1920-х роках. По-друге, вивчення літературного життя в добу сталінізму, як складової частини тоталітарної культури, дає можливість детальніше пізнати це явище, яке в українській історичній науці не досліджувалося. По-третє, комплексне вивчення літературного життя в контексті суспільно-політичного процесу, їх взаємовпливи, відносини та суперечності відкриває широкі можливості перед історичною наукою для більш повного та об`єктивного пізнання.

Нині існує ряд проектів, часто протилежних, геополітичної орієнтації незалежної України. У своїй більшості вони, як і в дискусії літераторів 1920-х років, зводяться до дилеми - Схід чи Захід, від вирішення якої ставиться в залежність історична доля як національної держави, так, власне, і самого народу.

Об`єктом дослідження є літературні організації в Україні 1920 -1932 рр., їх діяльність, устрій, культурні та ідеологічні засади, а також їхнє місце й роль у суспільно-політичному житті країни.

Предметом дослідження є конкретні заходи партійного й радянського керівництва по підпорядкуванню своєму впливові всіх сторін життя літературних організацій України в 1920-1932 рр., методи і засоби їх реалізації та реакція на них українських письменників.

Мета дослідження полягає в комплексному аналізі, на основі узагальнення і критичного осмислення всіх доступних джерел та наукових публікацій, літературного життя в Україні в суспільно-політичному контексті.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити основні завдання:

- розкрити основні протиріччя у суспільно-політичному житті України першої половини 1920-х років;

- дослідити процес встановлення більшовицького контролю над літературним життям в цей період;

- всебічно висвітлити діяльність літературних організацій у першій половині 1920-х років;

- здійснити систематичний і детальний аналіз боротьби суспільно-політичних ідей у ході літературної дискусії 1925-1926 рр.;

- реконструювати процес перетворення літературної дискусії на політичну кампанію;

- дослідити силові методи органів влади на завершальному етапі літературної боротьби;

- визначити основні етапи підпорядкування владою структури й діяльності літературних об`єднань на початку 1930-х років.

Методологічною базою роботи є поєднання двох концептуальних підходів при дослідженні історичного процесу: позитивістської концепції історичного пізнання та структурно-системного підходу.

Методи дослідження: проблемно-хронологічний, порівняльний, метод логічного аналізу та узагальнення.

Хронологічні рамки дослідження обмежуються 1920-1932 рр. Початок періоду пов`язаний з остаточним встановленням політичної влади більшовиків на території України. Кінцеві рамки роботи обмежені 1932 р., коли партійні органи повністю встановили контроль над літературою.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що автор уперше в історіографії комплексно дослідив закономірності та особливості уніфікації владою літературного життя України в 1920-1932 рр. Політика більшовиків у галузі культури показана, як один з напрямів утвердження тоталітарного режиму в Україні. Розроблено авторську концепцію уніфікації структури й діяльності літературних об`єднань.

Досліджено основні методи більшовиків, спрямовані на підкорення літературного життя ідеологічним догмам.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що зроблені в ній висновки розширюють і поглиблюють теоретичні знання про закономірності й особливості зв`язків між культурою та владою.

Матеріали дисертації будуть корисними при підготовці узагальнюючих і спеціальних праць з історії України ХХ ст., створенні посібників і підручників, підготовці нормативних курсів з історії України.

Апробація результатів дослідження здійснювалася у формі обговорень на засіданнях кафедри і доповідей на наукових конференціях: Третя Міжнародна науково-методична студентська історична конференція (К., 1996); Друга Всеукраїнська науково-практична конференція молодих науковців. Національні та етносоцільні процеси в Україні. Матеріали (Чернівці, 1997); Міжнародна наукова конференція “350-річчя Української держави Богдана Хмельницького” (К., 1998).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Огляд історіографії та джерельна база дослідження” розглядається стан наукової розробки проблеми.

В українській історичній науці проблема уніфікації літературного життя, як явище комплексне й багатогранне, не розглядалася. За тоталітарного режиму вийшла низка праць, присвячених культурному будівництву. Ці дослідження ставили за мету нав`язати читачам думку про вирішальну й керуючу роль КП(б)У в розвитку української культури, звичайно ж, замовчуючи участь партії в репресіях проти видатних культурних діячів. Використання цих досліджень є перспективним лише з огляду на великий масив документів, що були залучені дослідниками.

Набагато активніше у 1950-х - 1960-х роках досліджувалися окремі аспекти даної теми літературознавцями. Правда, з властивими для всіх гуманітарнх наук недоліками.

В цей час з`являються й перші публікації присвячені літературним організаціям. Головним недоліком цих робіт було замовчування окремих сторінок з літературного життя, невірне трактування подій та фактів.

Крах політичної системи в Радянському Союзі призвів до значних поступок і в ідеології. В суспільстві поширюється рефлексія та переоцінка свого минулого, з`являються нові історичні розвідки, друкуються заборонені раніше документи, повертаються забуті імена. З часом дослідники переконуються, що соціалістичний реалізм є наслідком уніфікаторської політики партії й складовою частиною такого малодослідженого у вітчизняній історіографії явища, як тоталітарна культура. З`являються нові публікації, зокрема В. Агеєвої та Є. Добренка (написані в руслі дискусії “Культура і культ. Правда життя і напівправда літератури”), в яких автори розглядають причини звуження жанрової та сюжетної палітри 1920-х років.

Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років питання літературного життя України досліджуваного дисертантом періоду розглядалися літературознавцями в ряді статей, опублікованих в українській періодиці

Літературній дискусії присвячена окрема праця відомого українського літературознавця Ю. Коваліва, що стала першою роботою в Україні з приводу найсуперечливішого явища української літератури ХХ ст.

На особливу увагу заслуговує робота М.Жулинського, присвячена “забутим” іменам. Автор аналізує твори учасників літературного процесу в Україні 1920-х років, подає цікаві біографічні дані, розкриває трансформацію поглядів літераторів, їхнє ставлення до влади.

Наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років у серіях “Бібліотека поета” та “Бібліотека української літератури” почали друкуватися твори раніше заборонених авторів. Ці публікації мають більш інформативний характер.

Вагоме значення для даної теми має також підручник, підготовлений співробітниками Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, особливо його друге видання.

З початком перебудови політичної системи перед історичною наукою відкрилися можливості для об`єктивнішого висвітлення історії України. На початку 1990-х років особливу увагу дослідників привертає період українського відродження 1920-х років.

Плідно ця тема розробляється в Інституті історії України НАН України, співробітники якого підготували низку монографій, що значно розширюють наукові знання з цього періоду. Це були перші об`єктивні дослідження з історії культурного розвитку України 1920-х - 1930-х років.

Проблемам національного та культурного розвитку, ліквідації атрибутів незалежності України, створення передумов для тоталітарного режиму присвячені праці українського дослідника Ю.Шаповала.

Наприкінці 1990-х років з`явилося кілька статей, в яких розглядається проблематика співвідношення літератури і влади, створення цензорського апарату в Україні в 1920-х роках.

Для вивчення даної теми корисними є також праці С. Кокіна, О. Мовчан, Б. Андрусишина, О. Реєнта, О. Бриндака, присвячені різним сторінкам вітчизняної історії 1920-1930-х років.

Якщо питанням тоталітарного режиму й культури в українській історіографії приділяється увага лише в останнє десятиріччя, то в зарубіжній україністиці ця проблема вивчається з післявоєнного періоду.

Так, монографія відомого американського літературознавця Джорджа Лакія “Літературна політика в Радянській Україні 1920-1950рр.” є найбільш грунтовним дослідженням політики більшовиків у галузі літератури в 1917-1934 рр. Однак автор не мав можливості залучити архівні матеріали. Крім того, брак інформації з України в той час позбавив дослідника можливості всебічно дослідити це питання.

Інформативною є також праця Ю.Лавріненка, що містить антологію репресованих у радянській Україні письменників.

Названі праці лише започаткували нову недосліджену проблематику. В період “холодної війни” інтерес у Західному світі до подій та процесів, що відбувалися за “залізною завісою”, зростав, що підштовхнуло до появи нових публікацій з цієї тематики.

У 1985 р. в Канаді вийшла книга М.Шкандрія “Модернізм, марксизм та націоналізм. Літературна дискусія 1925-28 рр.”. На сьогоднішній день це найбільш повне дослідження одного з найцікавіших моментів у новітній історії України. Дослідник не зупинився на простому висвітленні подій 1925-1928 рр. Шляхом порівняльного аналізу М.Шкандрій наочно продемонстрував залежність культурної політики від політичної боротьби в тоталітарному суспільстві.

На особливу увагу заслуговують праці Ю.Шереха (Шевельова). Зокрема ті, що стосувалися проблематики літератури 20-х років, базувалися на новітній європейській методології, відзначалися об`єктивністю та послідовністю.

Огляд історіографії свідчить, що у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі запропонована тема розроблена недостатньо і заслуговує на окреме дослідження.

Джерельна база дослідження складається з архівних документів, спогадів учасників літературного процесу, публікацій в тогочасній періодиці та збірників документів. Значну частину її становлять неопубліковані архівні матеріали. Серед них - матеріали фондів Центрального державного архіву громадських об`єднань України, насамперед Загальний фонд ЦК КП(б)У (Ф.1, оп.20).

Мало дослідженими є документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Матеріали, що зберігаються тут, належать переважно цензурним органам, котрі підпорядковувалися Головному управлінню політичної освіти (Головполітосвіта) та Центральному управлінню у справах друку (ЦУСД), а з 1925 р. Головному комітету з питань літератури (Головліт). Ці документи зберігаються в фонді Народного комісаріату освіти України (Ф. 166).

Окремі матеріали, що присвячені цій темі, зосереджені в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва. Це переважно документи особистого характеру - приватні листи, анкети, статті, уривки творів учасників літературного процесу. Найповнішим є фонд відомого українського новеліста, критика, активного учасника літературних подій - О. Досвітнього (Ф.144, Особова справа О. Досвітнього). Використані також документи з (Ф.34, Особова справа М. Зерова), (Ф.47, Особова справа Г. Косинки), (Ф.112, Особова справа С. Пилипенка).

Важливі документи зібрані в Інституті рукописів Національної бібліотеки імені В. Вернадського НАН України. В роботі використані матеріали Ф.131 (Листи М. Могилянського до М. Хвильового), Ф. 96 (Протоколи засідань жюрі на конкурс журналу “Червоний шлях) та інші.

Важливим джерелом дисертації є опубліковані праці учасників культурно-літературного процесу 1920-1932 рр., які відображають різні його сторони.

Змістовним видом джерел є тогочасна періодика. Основні думки учасників літературних дискусій публікувалися на сторінках газет та журналів.

Значно розширюють джерельну базу дослідження і відповідні збірники документів органів влади, або окремих літературних організацій.

Одним з найоб`ємніших видань, що всебічно висвітлює всі джерела - маніфести, резолюції літературних організацій, теоретичні статті - є двотомне видання, підготовлене відомими на той час літературознавцями А. Лейтесом та М. Яшеком. У першому томі зібрано основні документи, що висвітлюють розвиток літературних організацій в Україні в 1920-х роках, другий присвячений біографічним та бібліографічним даним з літературного життя.

Важливе значення для досліджуваної теми має повне видання творів М. Хвильового під редакцією Г. Костюка. В роботі над підготовкою документів до зібрання брали участь Ю. Шерех та Ю. Лавріненко.

Джерельну базу даного дослідження доповнюють спогади та щоденники учасників літературного руху в Україні в 1920-х роках.

За радянського часу найбільш грунтовною та докладною була робота Ю. Смолича. Його спогади видавалися кілька разів у різних варіантах. Найціннішими для даної теми є перша та остання збірки спогадів автора. Багато фактів з літературного й суспільно-політичного життя України в 1920-х роках подає у своїх спогадах відомий майстер психологічних творів, багаторічний в`язень ГУЛАГу Б. Антоненко-Давидович. Досить повною та об`єктивною є робота Г. Костюка, яка дає дуже вичерпні відомості про події в літературному середовищі наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років. На особливу увагу дослідників заслуговують щоденники С. Єфремова. В них автор, що був одним з найвідоміших критиків та літературознавців початку ХХ ст., описує деякі події з літературного життя, дає вичерпні характеристики багатьом партійним діячам.

Окремий масив джерел складають рішення, протоколи засідань, звіти партійних та радянських органів, які стосувалися літературного життя 1920-х років.

Аналіз джерельної бази свідчить, що запропонована тема в достатньому обсязі забезпечена науковим матеріалом.

У другому розділі “Літературне життя України першої половини 20-х років” розкрито початкові тенденції встановлення тоталітарного режиму в Україні. В цьому відношенні характерні кроки більшовиків на ліквідацію багатопартійності в політичному середовищі, що розпочалися в 1917 р., й логічно завершилися в 1920р., з розпуском найпотужнішої ліво-центристської партії в Україні - “боротьбистів”. Звертається увага й на монополізацію влади у виборних органах.

Для утримання свого політичного домінування в Україні більшовики активно використовували засоби масової інформації. Встановивши контроль над усіма газетами, радянська система застосовувала його для поширення власного позитивного іміджу. Цензура забороняла використання будь-яких даних, що могли б, на її думку, дискредитувати владу. Натомість слухняні засоби масової інформації всіляко поширювали неправдиву інформацію про стан в країні та за її кордонами.

Політика українізації, розпочата КП(б)У в 1923 р., розглядається як тимчасовий тактичний маневр політичного керівництва з метою прихилити на свій бік українську інтелігенцію. Політика українізації носила поверховий характер. Вона відображала слабкість позицій більшовиків в Україні й сильні традиції українського національного відродження, особливо в культурі.

З метою поширення ідеологічного впливу на широкі народні маси більшовики повинні були встановити ідеологічний та адміністративний контроль над літературою, оскільки вона відігравала значну роль у духовному житті суспільства.

Вплив на літературне життя України більшовики здійснювали за двома напрямами. Перший - адміністративний - полягав у поширенні цензури, забороні цілого ряду літературних творів, вилученні й знищенні книжок та фільтрації надходжень літератури з-за кордону, монополізації видавничої справи. На початку 1920-х років цензорські функції здійснювали місцеві партійні органи. В 1922 р. за розпорядженням Агітпропу при ЦК КП(б)У було створено Центральне управління у справах друку (ЦУСД), що перебрало на себе усі функції по боротьбі з небажаною для режиму літературою. Другий напрям здійснювали безпосередньо органи ЦК КП(б)У - відділ преси та Агітпроп, котрі поширювали більшовицьку ідеологію. Їхня діяльність була спрямована на підтримку лояльних письменників. Іноді партійні чиновники прямо вказували літераторам, які теми потрібно висвітлювати у творах - продрозверстка, боротьба на селі, бандитизм, роль комуністів у соціалістичних перетвореннях тощо. Одночасно вони визначали ступінь “шкідливості” того чи іншого видання.

Партійне керівництво намагалося обмежити свободу митців, нав`язуючи їм ідеологічні та політичні мотиви творчості. Ці кроки були спрямовані на уніфікацію жанрового, стильового та змістовного розмаїття в літературі. Така політика вела до примітивізації мистецтва, зниження його естетичної вартості.

Однак, незважаючи на ці послідовні кроки влади, літературне життя в Україні на початку 1920-х років значно активізувалося. Це пояснюється значним впливом подій 1917-1920 рр. на українську інтелігенцію та літераторів зокрема. Інша причина полягала у слабкості та невизначеності режиму стосовно подальшого розвитку культури в Україні. Крім того, група націонал-комуністів у середині партії сприяла розвитку національних письменницьких сил.

На початку 1920-х років в Україні з`явилося багато нових літературних організацій. Вони репрезентували всю палітру мистецького життя України. Нерідко навколо таких спілок гуртувалися художники, режисери, актори. Письменники старшого покоління та ті, що перебували під впливом європейської культури, об`єднувалися навколо “неокласиків”. До них належали М. Зеров, М. Бургард, М. Драй-Хмара, М. Рильський та інші. Представники молодшого покоління, що увійшли у літературу в роки громадянської війни, мали свої організації. Футуристи - Комункульт, пізніше Аспанфут. Існували також спілка селянських письменників - Плуг, та пролетарських - Гарт.

Все це досить позитивно позначилося на літературному процесі. В Україні поширюються модерні мистецькі форми, з`являються нові імена, отримують поштовх до розвитку різноманітні стильові напрями. Одночасно в середовищі молодих українських письменників поширюється усвідомлення приналежності їх до української культури. Вони відчувають себе її творцями, що починають нову сторінку в історії України. Звідси оптимізм, віра в “загірні комуни”, усвідомлення себе як частинки всесвітньої культури.

Однак вже з 1923 р. помітно іншу тенденцію, абсолютно протилежну. Багато молодих прокомуністично налаштованих письменників помічають велику різницю між ідеалами та реальністю. Вони розуміють, що більшість проголошених лозунгів насправді виявилася фікцією. Поширюється апатія, зневір`я, байдужість. Про це наочно свідчать тогочасні твори, які відбивали душевні настрої авторів. Аналізуючи творчість М. Семенка, М. Хвильового, Є. Григорука, В. Підмогильного можна сказати, що в цей період вони переживали значну внутрішню психологічну кризу.

Таким чином, початок 1920-х років характеризувався існуванням двох абсолютно протилежних напрямів у суспільстві. Перший - це формування тоталітарної системи, що відзначалася уніфікаторськими тенденціями в культурі. Другий - активний сплеск національного мистецтва, який призвів до пожвавлення різноманітних стилів та напрямів у літературі. Цей прихований конфлікт став одним з атрибутів суспільного й культурного життя початку 1920-х років і призвів у подальшому до гострої боротьби.

У третьому розділі “Літературна дискусія та її політичні наслідки” розглядаються причини, хід та наслідки літературної дискусії. За основу визначення хронології дискусії береться період 1925-1926 рр. (Див.: М. Наєнко. Наука і коньюнктура. - К.,1993). Вибір такої періодизації зумовлений тим, що саме в цей період піднімалися основні суспільно-політичні питання - місце і роль мистецтва в суспільному житті, вибір духовних орієнтирів, критики навколо впливу російської культури на українську.

У розділі доводиться, що поштовхом до літературної дискусії стала криза в середовищі українських літераторів. Ідейне підгрунтя полягало в спробах молодих літераторів переосмислити наслідки впливу російської народницької літератури на українську. Крім того, літературна дискусія засвідчила живий відгук серед українських письменників на ті зміни, що відбувалися в культурному просторі Європи.

Літературна дискусія розпочалася в 1925 р. як виключно мистецька полеміка. Іноді вона навіть більше нагадувала зведення особистих рахунків. Однак дискусія одразу стала подією номер один в культурному житті України, оскільки М. Хвильовий уперше висловився проти засилля утилітарного методу в літературі, що давно хвилювало багатьох письменників. Перший етап засвідчив також розгубленість та неспроможність партійного керівництва чітко сформулювати свою позицію стосовно шляхів розвитку української культури. Червнева постанова КП(б)У наочно продемонструвала, що в той час більшовики ще не виробили основні засади політики в галузі літератури. І якщо вони могли боротися з своїми ідеологічними противниками карально-репресивними засобами, то з членами партії їм доводилося рахуватися. Крім того, участь у дискусії одного з представників націонал-комуністичної групи в КП(б)У - В.Блакитного - начебто надавала їй офіційного статусу.

Дискусія зумовила також розмежування серед літераторів. Влітку 1925 р. Гарт перестав існувати як всеукраїнська організація. Більшість письменників, котрі вийшли з Гарту, створили нову організацію з претензійною назвою Вільна академія пролетарської літератури. Ваплітяни відкрито проголосили примат мистецького хисту над ідеологічними догмами.

В цей же період сформувалися два табори: один очолював М.Хвильовий, другий - лідер “масовістів” С.Пилипенко. Обговорення в Україні такого, на наш погляд, простого питання, як елітарність та масовість у літературі в той час обов`язково мала привести до питання -Європа чи Просвіта.

В 1926 р. починається другий етап дискусії. Характерною її ознакою було те, що в уявленнях М.Хвильового Просвіта асоціюється з Москвою. Оскільки письменник говорив про психологічну Европу як основний мистецький орієнтир, то рано чи пізно він мусив більш чітко сформулювати антитезу європейській “фаустівській душі”. Памфлети з циклів “Думки проти течії” та “Апологети писаризму” (1926 р.) показують трансформацію поглядів письменника. Він відкрито виступає проти культурного епігонства як одного з найганебніших явищ у літературі. М.Хвильовий виступив також проти культурного домінування Росії в межах України.

На цьому етапі до літературної дискусії залучаються партійні органи.Переломним моментом став лист Й.Сталіна до Л.Кагановича(квітень 1926 р.), в якому “вождь народів” цілком відверто заявив, що українізація призвела до появи буржуазно-націоналістичних ухилів. Це стало сигналом для згортання політики українізації. Відтоді головними опонентами М.Хвильового стають “чиновники від літератури”. Архівні документи та публікації того часу свідчать про участь в дискусії головного організатора кампанії переслідування опозиціонерів - А.Хвилі, який тоді займав посаду голови Агітпропу при ЦК КП(б)У. Цей факт ще раз підкреслює головну роль більшовицької партії в переслідуваннях письменників.

Велика увага в дисертації приділяється методам політичного цькування, що були вироблені КП(б)У в 1926р. Вони багато в чому були використані в політичних актах, спрямованих проти опозиції. Характерною ознакою цього періоду стало використання більшовиками репресивних органів у дискусії.

Тиск здійснювався і на літературні організації, зокрема на ВАПЛІТЕ та на неокласиків. Політика постійного політичного залякування членів спілки давала свої результати. Для того, щоб зберегти організацію, М.Хвильового, М.Куліша та М.Ялового було виведено зі складу керівництва.

Літературна дискусія 1925-1926 рр. мала важливі політичні наслідки. По-перше, вона послужила поштовхом до згортання українізації. По-друге, саме в цей період були вироблені основні методи боротьби партії більшовиків з опозицією. Відбувся розкол у письменницькому середовищі за лояльністю до режиму. Крім того, матеріали дискусії пізніше активно використовувалася каральними органами для фальсифікації політичних справ.

У четвертому розділі “Встановлення монополії режиму в літературі в 1927-1932 рр” розглядається політика партійних органів, спрямована на ліквідацію плюралізму в літературному житті. Перший її етап - 1927-1928 рр. - характеризувався особливо активним наступом більшовиків в ідеологічній сфері.

У січні 1928 р., під тиском партійної критики, загальні збори ВАПЛІТЕ ухвалили рішення про саморозпуск. Ініційований згори “саморозпуск” ВАПЛІТЕ свідчив про початки й організаційної уніфікації. Постійні переслідування з боку партійних органів і ортодоксально налаштованих критиків змусили М.Хвильового та його однодумців до більш поміркованої діяльності.

Новим етапом у літературному житті стала поява в грудні 1928 р. нового часопису під назвою “Літературний ярмарок”. Над цим виданням працювали М.Хвильовий, Г.Епік, О.Вишня, О.Досвітній, Ю.Смолич, М.Куліш та багато інших талановитих письменників. Вони розуміли, що відкрита дискусія неможлива, тому вдалися до езопівської мови, натяками, колоритними шаржами, бурлескними сценками висміювали утилітарні позиції своїх противників. Тим часом партійне керівництво активно використовувало внутрішні суперечності між організаціями для розпалювання боротьби між ними.

Наростання тоталітарних тенденцій в суспільстві, що проявлялися в згортанні НЕПу та українізації, посиленні репресій, змусили письменників відмовитися і від цієї поміркованої тактики. Створена в 1929 р. організація ПРОЛІТФРОНТ стала поворотним моментом в українській літературі. Вона знаменувала закінчення цілої епохи літературного розквіту.

У 1930 р. більшовикам вдалося нейтралізувати неокласиків процесом СВУ, а прихильників активного романтизму - постійними переслідуваннями у пресі. Це дало можливість перейти до створення єдиної організації. В процесі боротьби за монополію партійне керівництво використовувало також суперечності між літературними організаціями, провокувало внутрішню боротьбу.

Після ліквідації ПРОЛІТФРОНТу в 1931 р. літературне життя в Україні завмерло. Існування літературних організацій, що стояли на однакових ідеологічних позиціях, мало демонструвати демократичність більшовицької політики.

У 1932 р., коли уніфікаторські тенденції в суспільстві досягли визначальної межі, всі літературні організації було ліквідовано і натомість створено спілку письменників України. Об`єднання всіх письменницьких сил в одній спілці давало змогу більшовикам активно маніпулювати літераторами, використовуючи їх у своїх інтересах. Спілка письменників також часто використовувалася і як поліційно-каральний орган.

У висновках містяться підсумки проведеного дослідження, які виносяться на захист:

Особливістю суспільно-політичного життя України першої половини 1920-х років було співіснування двох протилежних напрямів. Перший - це початок утвердження тоталітарної моделі суспільства, другий - це відголоски національно-культурного відродження. Ці дві тенденції постійно вступали в протиріччя й яскраво проявлялися в суспільно-політичному житті;

У першій половині 1920-х років відбувався процес встановлення ідеологічного та адміністративного контролю органів влади над літературним життям. Цей процес розвивався у двох напрямах - конструктивному та репресивному. Конструктивний проявлявся в утвердженні політизованої літератури, яка б виконувала пропагандистсько-агітаційні функції. Головним організатором цієї політики виступав ЦК КП(б)У, діючи через підзвітні йому органи - відділ агітації і пропаганди (Агітпроп), відділ преси, Головне управління політичної освіти (Головполітосвіта). Репресивний напрям полягав у створенні широкої мережі цензурних органів, що повинні були обмежувати творчість літераторів. Головним цензурним органом в Україні стало Центральне управління у справах друку, що існувало при НКО, але підпорядковувалося ЦК КП(б)У;

Діяльність літературних об`єднань характеризувалася невизначеністю та мінливістю, що було викликано творчими пошуками в середовищі українських літераторів. Особливістю цього процесу було співіснування нових для української літератури напрямів з традиційними національними формами. В цей період в Україні існували різноманітні літературні течії та напрями (імаженізм, акмеїзм, футуризм, символізм), що свідчить про органічний зв`язок української культури з культурою Європи. Таким чином, поєднання нових європейських тенденцій зі зростаючим національним мистецтвом спричинило появу нових явищ в українській літературі;

Ідейне підгрунтя літературної дискусії було тісно пов`язане з національним відродженням, виходом української культури на європейський простір та усвідомленням її ролі в загальноцивілізаційному контексті. Національно-культурне піднесення початку 1920-х років, що було логічним продовженням українського відродження 1917-1920 рр., вступало в конфлікт з уніфікаторськими намаганнями режиму. Цей конфлікт став головною причиною літературної дискусії;

Основні положення дискусії були діаметрально протилежними русифікаторській політиці Москви, що й викликало згортання українізації та посилення ідеологічного наступу більшовиків у літературі. Протягом 1925 р. головними учасниками дискусії були літератори, однак після листа Й.Сталіна Л.Кагановичу (в квітні 1926 р.) ситуація змінилася. Опонентами М.Хвильового стають високопоставлені партійні працівники. Партійні органи через контрольовані ними засоби масової інформації почали активно втручатися в літературну дискусію, перетворюючи її на політичну;

Перший етап уніфікації літературного процесу розпочався в 1927 р. Партійні органи вдавалися до відкритого шантажу, конфісковували або забороняли друкувати твори авторів, котрі не схвалювали політику КП(б)У, нагнітали атмосферу підозрілості, нетерпимості та ворожості до всіх проявів вільнодумства. Ліквідація в 1928 р. ВАПЛІТЕ й вимушене визнання зверхності більшовицької ідеології більшістю українських письменників свідчили про завершення першого етапу;

Ліквідація ідейної опозиції серед письменників створила умови для початку в 1929 р. другого етапу - організаційної уніфікації літературного життя. Під прицілом більшовицької критики опинилися не тільки конкретні письменники, а й цілі літературні організації та групи. Було використано також репресивну систему, що заклало початок політики масових репресій серед учасників літературного руху.Під тиском цих обставин в 1930 р. талановиті літератори були змушені капітулювати. Остаточна уніфікація структури да діяльності літературних організацій завершилася в 1932 р.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

Статті

1. Більшовицька влада і літературний рух в Україні 1920-1923рр. //Міжнародна наукова конференція “350-річчя Української держави Богдана Хмельницького”. - К., 1998. - С.145-150.

2. Формування позитивного образу партії більшовиків в українській пресі 1920-1921 рр.//Нова політика. - 1998. - №3. - С.7-11.

3. Ставлення режиму до літературної дискусії 1925-1926рр. //Пам`ять століть. - 1999. - №1. - С.111-116.

4. Урбаністичні процеси в українській літературі 20-х років //Збірник наукових праць. Етнічна історія народів Європи. - К., 1999. - С.3-5.

5. Архівні матеріали як джерело до вивчення літературного життя України в 20-х рр. ХХст.//Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія. - Вип.41. - К.,1999. - С.43-46.

Тези й повідомлення

6. Відображення суспільних процесів у творчості Миколи Хвильового //Третя міжнародна науково-методична студентська історична конференція. - К., 1996. - С.113-114.

7. Проблема визначення мистецтва та його функцій в українському літературному середовищі 20-х років //Друга всеукраїнська науково-практична конференція молодих науковців: Національні та етносоцільні процеси в Україні. Матеріали. - Чернівці, 1997. - С.134-137.

8. Ідеологічний наступ владних структур на творчість українських літераторів у 1921-1922 рр. //Наукові записки з української історії.- Вип.У. - Київ-Переяслав-Хмельницький-Чернівці, 1998. - С.51-52.

Размещено на Allbest.ru

...