Діяльність ВЧК на Півдні України в період революції та громадянської війни 1917-1922 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський державний університет ім. І.І.Мечникова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.02 - всесвітня історія

Діяльність ВКЧ на півдні України в період революції та громадянської війни 1917-1922 рр.

Шкляїв Ігор Миколайович

Одеса - 1998

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Кожна держава, яка бажає зберегти свою самостійність, політичну та економічну незалежність, повинна турбуватися про власну безпеку. Для цього утворюється розгалужена структура органів розвідки, контррозвідки та політичної поліції.

Політична поліція - є одним з важливих урядових заснувань і ніяка держава існувати без неї не може. Політичний розшук діяв, діє і буде діяти в умовах суворої таємності, інакше він не впорається з головним своїм завданням - запобіганням державних (політичних) злочинів. Історія спецслужб завжди викликає надзвичайний інтерес. У відношенні сучасного політичного розшуку він може бути задоволений лише частково - знайомством з історією російської таємничої поліції та ВЧК.

У роки громадянської війни ВЧК перетворилася у струнку каральну систему, яка швидко і оперативно реагувала на будь-яку антирадянську діяльність. Проблема державного насильства в історії нашої країни, адекватність "червоного" та "білого" терору, роль ВЧК в перемозі більшовизму - ці питання мають актуальний характер і в наш час.

Актуальність даної проблеми визначається, важливістю формування, на сучасному етапі державотворення в Україні, повноцінної системи органів державної безпеки; вивчення історії діяльності ВЧК, аналізом структури, компетенції та функціонування органів надзвичайних комісій - репресивної системи більшовизму, яка на регіональному рівні Півдня України мала свої особливості.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація має зв'язок з міжкафедральною науковою комплексною темою "Південь України в ХІХ-ХХ століттях. Історія. Історіографія. Джерела." кафедр історії України і Нової та новітньої історії історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І.Мечникова. Дослідження також вносить певний вклад в реалізацію державної програми "Реабілітовані історією", мета якої - повернення забутих імен та реабілітація жертв репресій 20-50 років.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є всебічний комплексний аналіз репресивної діяльності Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, її роль в перемозі більшовизму в специфічних умовах південноукраїнського регіону. Для досягнення поставленої мети визначені слідуючи завдання:

- порівняти діяльність надзвичайних комісій Півдня України у центральними органами ВЧК і ВУЧК, методи їх роботи на конкретному прикладі місцевого значення;

- проаналізувати стратегію і тактику боротьби Одеської губернської ЧК, як найбільшої в регіоні, з антирадянським підпіллям, озброєним селянським рухом, карною злочинністю, її розвідувальну і контррозвідувальну діяльність;

- дати оцінку політичній ситуації на Півдні України в роки революції та громадянської війни, виявити її основні тенденції та специфіку зміни політичної влади в регіоні;

- сформулювати практичні рекомендації і пропозиції, спрямовані на створення повноцінної системи органів державної безпеки України з урахуванням позитивного і негативного досвіду діяльності ВЧК.

Наукова новизна дисертації. В дослідженні вперше на основі широкого кола архівних і опублікованих джерел зроблена спроба відходу від домінуючих раніш в радянської історичної науці спрощених формулювань та стереотипів про місце і роль ВЧК в історії радянської влади. У той же час, заперечується і характерний для багатьох сучасних публікацій максималістський підхід абсолютного несприймання та замовчування діяльності ВЧК в роки громадянської війни.

В дисертації детально розглянуті механізми і способи реалізації більшовицької стратегії боротьби з контрреволюцією, конкретні методи переслідувань і знищення політичної опозиції каральними органами.

На основі зібраного, узагальненого та апробованого історичного матеріалу автор вперше дає розгорнуту картину політичної, військової та каральної діяльності місцевих надзвичайних комісій та їх озброєних формувань, виділяє її специфічні риси цієї діяльності, уточнює існуючі оцінки історичних фактів та подій. Регіональний характер дослідження допомагає більш глибоко розкрити ці явища.

Дисертантом вперше до наукового обсягу введено значну кількість джерел, в тому числі раніше недоступних дослідникам матеріалів фондів спецзберігання. Головні положення дисертації, які виносяться на захист:

- радянська влада цілком свідомо утворила ВЧК, розуміючи що тільки подібні репресивні органи можуть зберегти однопартійну диктатуру. Жодна з протиставлених у громадянській війні сил не змогла утворити аналогічну організацію, яка б контролювала практично усі сфери людської діяльності. Це сприяло перемозі більшовизму на території колишньої Російської імперії;

- надзвичайні комісії стали частиною радянського державного апарату. Вони мали функції позасудової репресії, надзвичайними як по режиму своєї діяльності, так і по суворості застосування санкцій;

- у період "червоного терору" в діяльності ЧК мав перевагу правовий нігілізм, масові розстріли мирного населення, постійні порушення правил проведення арештів, обшуків та конфіскацій. У той же час, ВЧК ефективно боролась з карною злочинністю, створила розвідувальний і контрарозвідувальний апарат, який протистояв аналогічним органам європейських держав;

- на регіональному рівні в умовах гострої політичної боротьби утворення надзвичайних комісій мало свої особливості. Радянська влада надзвичайну комісію по боротьбі контрреволюцією утворила лише в квітні 1919 року, а до того часу функціонувала на протязі менш двох місяців в 1918 році завуальована "автономна колегія по боротьбі з румунською та українською контрреволюцією". Повноцінна ЧК, яка мала свої озброєні формування і ефективно придушила антирадянське політичне підпілля та озброєний селянський рух стала діяти лише з лютого 1920 року.

Практичне значення результатів дослідження. До наукового обсягу введено велику кількість матеріалів з російських та національних архівів. Ці матеріали, а також результати дослідження можуть бути використані науковцями для подальших розробок проблеми, при написанні праць з історії Росії та України періоду громадянської війни. Матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці лекційних курсів, спецкурсів з краєзнавчої тематики, а також в лекційно-пропагандистської та музейної роботі.

Особистим внеском автора є обґрунтоване положення про специфіку політичної боротьби на Півдні України в 1917-1922 роках, роль і місце органів ВЧК в громадянській війні, дослідження проблеми взаємовідношень каральних органів радянської влади центру та регіону, історичних умов створення надзвичайних комісій, їх структури та конкретної діяльності.

Особиста участь автора в отриманні наукових результатів доведена його персональними розробками, які знайшли відображення в наукових статтях, виступах з доповідями на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях, спецкурсах для студентів історичного факультету Одеського держуніверситету, науково-популярних роботах в місцевої пресі.

Апробація дисертації. Основні положення і висновки дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри Нової та новітньої історії історичного факультету Одеського державного університету ім. І.І.Мечникова, знайшли відображення в доповідях на наукових конференціях "История и археология Нижнего Подунавья" (1989 рік), "Проблемы истории и археологии Нижнего Поднестровья" (1990 рік), "Сучасна етнокультурна та етнополітична ситуація на Півдні України і актуальні проблеми державного управління" (1996 рік), "Февральская революция и судьбы демократии в России" (1997 рік), а також у публікаціях дисертанта: "Мишко Япончик" (Український історичний журнал, 1991, ь2), "Мишка Япончик (применение метода сравнительного анализа в исторической биографистике)" (Записки історичного факультету. Вип.2, Одеса, 1996), "Мятеж" (Аккерманские древности, Белгород-Днестровский, 1997), "Одесская Губчека как орган внесудебной репрессии" (Записки історичного факультету, Вип.5, Одеса, 1997), у співавторській праці "История КПСС: Лекции. 1918-1941" (М., 1989), в багатьох газетних науково-популярних статтях.

Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновку та списку використаних джерел і літератури. Обсяг дисертації становить 163 сторінки, з них - список використаних джерел (190 найменувань) - 15 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

надзвичайний комісія контрреволюція репресивний

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета і завдання роботи, її наукова новизна, практичне значення, визначені хронологічні та географічні рамки дослідження, розкривається апробація дисертації.

Перший розділ "Історіографічний огляд та джерельна база дослідження" присвячений аналізу джерел та літератури з визначеної теми дисертації. Тут розкривається рівень історіографічної розробки теми, окреслено її джерельну базу, наведено методологію та методику дослідження.

Вивчення історії ВЧК уявляє собою актуальну і малодосліджену проблему, як в загальноросійському масштабі, так і на регіональному рівні Півдня України. У вивченні історії ВЧК, на наш погляд, можливо визначити наступні етапи: 1917 - перша половина 20-х років, коли в пресі публікуються конкретні документи та постанови ВЧК, з'являються перші мемуари як партійних функціонерів, працюючих в надзвичайних комісіях по боротьбі з контрреволюцією, так і мемуари емігрантів, які побували у катівнях ЧК; друга половина 20-х - середина 50-х років, коли практично історія органів державної безпеки різнобічно та глибоко не досліджується і не узагальнюється; друга половина 50-х - 1985 рік, час певної лібералізації та суворо дозованої інформації про діяльність ВЧК; 1985 рік ю до теперішнього часу, коли використовуючи раніше недоступні архівні документи з українських та російських архівів, праці західних авторів, з'явилась можливість надати об'єктивний аналіз конкретної роботи цього органу.

Історіографія історії ВЧК бере свій початок з 20-х років. В ці роки дослідники здійснювали спроби проаналізувати діяльність ВЧК та підкреслити кінцевий результат: розгром антирадянських повстань та заколотів, селянських виступів, викриття діяльності антирадянських партій та організацій, а також суди над ними. Найбільш характерні тут праці В.Ф.Владимирової та А.Буйского, в яких, з марксистських позицій систематизовано одержаний історичний матеріал.1 Заслуговують на увагу також роботи Бройде С. і М., Т.П.Самсонова, в яких зібрано багатий фактичний матеріал по конкретним антирадянським виступам. 2

У другій половині 30-х - початку 50-х років в документальних публікаціях, книгах та наукових статтях з'являються повідомлення про участь чекістів у ліквідації антирадянських виступів та заколотів. Найбільш характерні для цього часу праці В.Н.Алексеєва, Н.А.Корнатовського, Л.Бичкова, В.Панферова.3 Однак аналіз розвитку організаційно-правової структури репресивних органів в різні періоди громадянської війни ці видання не давали. Наукова аргументація в них чи взагалі була відсутня, чи мала декларативний характер, що було, очевидно, пов'язано з культом особи Й.В.Сталіна.

У період хрущовської відлиги (друга половина 50-х - початок 60-х років) починають намічатися ті напрямки вивчення історії ВЧК, розгорнуте дослідження яких буде здійснюватися у подальші роки. Основною темою стають питання, пов'язані з партійним керівництвом діяльності ВЧК та роллю В.І.Леніна у визначенні завдань, організаційної структури, компетенції ЧК, принципів підбору і розміщення чекістських кадрів, правової регламентації їхньої роботи та контролю над нею. Не менш перспективною стає тематика, яка була присвячена найбільш видатним операціям та оперативним розробкам ВЧК в перші роки радянської влади. В цьому зв'язку слід відзначити узагальнюючи монографії П.Г.Софінова і Д.Л.Голінкова, збірку статей під редакцією А.І.Николаєва. 4

Новим явищем в історіографії цього періоду стали дослідження про діяльність місцевих надзвичайних комісій. Був створений ряд робіт про історію ЧК союзних республік, у тому числі і України. Харківські вчені Л.Н.Маймескулов, А.И.Рогожин, В.В.Сташис утворили фундаментальну працю, присвячену Всеукраїнської надзвичайної комісії. Н.Я.Мільштейн і Н.С.Сташкевич дослідували діяльність чекістів Білорусії та Туркестана.5 Значний доробок з вивчення боротьби Червоної армії проти інтервентів та білогвардійців в роки громадянської війни в Україні, агітаційно-пропагандистської роботи більшовиків, поразки озброєної внутрішньої контрреволюції внесли монографії Н.Ф.Каткова, А.А.Кучера, А.А.Олейникова, хоча історичний матеріал, зібраний і узагальнений в них, надається з односторонніх прорадянських позицій.6 Новим етапом у вивченні історії ВЧК можна вважати період, який почався у 1985 році. Публікація нових документів, дискусія в суспільстві змусила регіональні управління КГБ опублікувати збірки статей, присвячених 70-річчю ВЧК-КГБ. Були надруковані об'ємні роботи, присвячені Московському та Ленінградському обласним управлінням КГБ. В Україні були опубліковані збірки статей, присвячених історії надзвичайних комісій Одещини, Вінниччини, Миколаївщини та ВУЧК в цілому.7

Нажаль, ці праці мають, в основному, науково-популярний характер і не можуть претендувати на повне висвітлення діяльності місцевих ЧК та узагальнення історичного матеріалу.

В післяперебудовний період стала можливим публікація праці англійського фахівця з таємної війни Кристофера Ендрю та відомого перебіжчика, в минулому полковника КГБ О.Гордієвського. Цінність цього дослідження складається з використання рідкісної інформації Гордієвського, котрий на протязі 20 років служив в КГБ, готував ряд видань внутрішнього користування та мав доступ секретних розвідувальних матеріалів.8 Більш серйозною роботою, пов'язаною з таємною диверсійною діяльністю радянської розвідки, стали спомини генерал-лейтенанта НКВД П.Судоплатова, який конкретизував цілий ряд нелегальних операцій та розкрив методику роботи спецслужб від ВЧК до КГБ.9 З придбанням незалежності, в Україні з'явилася можливість широкої публікації історичних досліджень, присвячених репресіям які виконували чекісти в роки громадянської війни. У Києві вийшло два номери спеціального журналу "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ". Харківські дослідники зробили спробу узагальнити на сучасному рівні діяльність ВУЧК. Збірка "Провинциальная ЧК" підіймає проблему чекістського терору на території України, однак автори часто свідомо підмінюють політичні проблеми національним питанням.10

В цілому, аналіз досліджень історії ВЧК приводить до висновку, що ліквідаційна стратегія і тактика більшовизму, репресії проти політичних ворогів, напрямки та методи каральних органів висвітлювались в них досить епізодично і не дістали належної оцінки.

Для вирішення завдань дослідження автором було опрацьовано значну кількість джерел. В дисертації використовувалися опубліковані матеріали: окремі слідчі документи, резолюції конференцій та звіти про діяльність місцевих надзвичайних комісій.11 Окремий блок джерел складають численні збірки документів та матеріалів про діяльність ВЧК, особистих відділів, військ ВЧК, прикордонної охорони, міліції. На жаль, ці збірки документів спрямовані переважно для центральних регіонів СРСР, тому великий обсяг фактичного матеріалу, відносно південноукраїнського регіону, вивченій недостатньо та підбір документів наданій з точки зору подання лише позитивного матеріалу.12

Негативні документи зібрав та опублікував відомий емігрантський дослідник Ю.Фельштинський.13 Матеріали та документи органів ВЧК, які знаходяться в архівах Російської Федерації і України, мають важливе значення для вивчення як історії південноукраїнського регіону, так і минулого СРСР в цілому. Вони дають додаткову можливість для правдивого осмислення політичної та економічної ситуації, відношення населення до радянської влади та комуністичної партії, діяльності органів держбезпеки.

До наукового обігу автором залучені матеріали державного архіву Одеської (ДАОО) області, Центрального державного архіву вищих органів влади України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Центрального государственного архива Советской армии (ЦГАСА России), Центрального государственного военно-исторического архива России (ЦГВИА России), Государственного архива Российской Федерации (ГАРФ), а також деякі документи архіву служби безпеки України в Одеської області.

Для вивчення контексту подій використовувалися мемуари відомих чекістських діячів минулого: М.Лациса, Я.Петерса, А.Малицкого, С.Дукельского та інших.14 У другому розділі "Створення і діяльність ВЧК у період становлення національної державності України" аналізуються обставини і фактори виникнення ВЧК, як репресивної системи більшовицької диктатури. Після жовтневого перевороту, вже у грудні 1920 року опір більшовикам у всеросійському масштабі посилився. Перед Радою Народних Комісарів постало питання про створення спеціального, оперативного, мобільного органу, який повинен був займатися охороною державної безпеки. Нарадою РНК 7 грудня 1917 року була створена Всеросійська надзвичайна комісія при Раді Народних Комісарів по боротьбі з контрреволюцією та саботажем (голова Ф.Е.Дзержинський). ВЧК займалася припиненням та ліквідацією контрреволюції і саботажу, мірами боротьби з цими злочинами (конфіскація майна, позбавленням продовольчих квитків та інші), попереднє слідство та віддання винних до суду Військово-революційного трибуналу. Відповідно апарат ВЧК був створений з трьох відділів: інформаційного, організаційного ( з березня 1918 року - немісцевий) та відділу боротьби. У подальшому були створені відділи по боротьбі з спекуляцією та злочинами за посадою. На основі декрету РНК "Социалистическое Отечество в опасности" (21 лютого 1918 року) ВЧК пояснює, що буде застосовувати надзвичайні міри ( аж до розстрілу) по відношенню до контрреволюціонерів, шпигунів, саботажників, спекулянтів та інших ворогів революції.

Положення про місцеві ЧК було видано 28 жовтня 1918 року, коли Петроградська та Московська ЧК показали свою ефективність в боротьбі з контрреволюцією при повної відсутності законів та підзаконних актів, регламентуючих діяльність ЧК. До кінця 1918 року було створено 40 губернських та 356 повітових ЧК.

Незважаючи на те, що до грудня 1918 року радянська Росія визнавала незалежність Української держави, В.І.Ленін вже 5 липня 1918 року віддає розпорядження Я.М.Свердлову по організації ЧК для України. Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами по посаді була створена 3 грудня 1918 року. З травня 1919 року надзвичайні комісії діяли у всіх губерніях і волостях України. Літом 1919 року більша частина України перейшла під владу Добровольчої армії генерала А.І.Денікіна та Директорії, в зв'язку з чим ВУЧК була "расскасирована".

Тільки після військової перемоги над Добровольчою армією в Україну повернулись чекісти. 17 березня 1920 року замість ВУЧК було створено Центральне управління надзвичайними комісіями України (Цупрчрезком).

Боротьба за владу на Півдні України мала свої характерні особливості. Важливе стратегічне становище, потужна промисловість, національна строкатість, вигідне географічне положення - все це визначало особливу загостреність політичної боротьби. Попередником надзвичайної комісії на Півдні України стала Вища автономна колегія по боротьбі з румунською та українською контрреволюцією, яка була створена у структурі одеського раднаркому в березні 1918 року. Але за неповні два місяці свого існування цей орган обмежився лише інформаційною діяльністю.

В умовах австро-германської окупації в південноукраїнському регіоні була створена ефективно діюча система здобуття військової інформації, яка дістала назву - підпільна ЧК. Були підготовлені бойові диверсійні загони, склади зі зброєю, працювали підпільні типографії. Все це дозволило, не чекаючи частин Червоної армії, вже 5 квітня 1919 року захопити владу в Одесі - регіональному центрі.

У третьому розділі "Створення Одеської надзвичайної комісії та її збройних формувань в квітні-серпні 1919 року" йде мова про каральну політику більшовиків та перші прояви політики "червоного терору" в південноукраїнському регіоні. Одеська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем була створена 5 квітня 1919 року на засіданні Ради робітничих депутатів. Першим головою ОЧК став керівник підпільної контррозвідки областкому КП(б)У П.І.Онищенко. В Україні при губернських ЧК утворювалися відділи: таємно-оперативний, юридичний, інструкторський, комендатура та допоміжні підрозділи.

Для зміцнення позицій ОЧК колегія ВЧК направила до Одеси 79 професійних співробітників на чолі з секретарем Ф.Е.Дзержинського С.Ф.Реденсом. Він почав жорстко виконувати постанови партійних органів про "червоний терор", розпочалися масові розстріли "ворогів радянської влади" та "буржуазного елементу".

Надзвичайно складна обстановка, яка утворилась влітку 1919 року в регіоні (заколоти отамана Н.А.Григорьєва та німців-колоністів), сприяла різкому посиленню репресивної політики, яку здійснювала ОЧК. В місті була створена Рада оборони округу і при ньому засновано надзвичайний революційний трибунал, почалися масові обшуки, розстріли дезертирів, політичних та карних злочинців.

Однак результати політики "червоного терору" виявились прямо протилежними: розлючені продрозверсткою та насильною мобілізацією в Червону армію, селяни взялися до зброї, в містах на Півдні України почали активно діяти та консолідувати свої сили антирадянські організації різного політичного напрямку. Активна діяльність антирадянських організацій, незадоволеність селянства Півдня України політикою продрозверстки, корупція серед роздутого бюрократичного апарату радянських органів влади значно послабили позиції більшовизму у регіоні. Разом з новим добре підготовленим наступом Добровольчої армії, все це привело до ліквідації радянської влади на Півдні України.

В четвертому розділі "Надзвичайні комісії Півдня України в період закінчення громадянської війни" розглядається розвідувальна діяльність чекістів у більшовицькому підпіллі під час знаходження в регіоні Добровольчої армії, організація повноцінної Одеської губернської надзвичайної комісії та її контрарозвідувальна робота, боротьба ОГЧК проти антирадянського політичного підпілля, селянського збройного руху та карної злочинності.

Апарат місцевих ЧК досить ефективно використовувався більшовиками для ведення підпільно-диверсійної та розвідувальної роботи, для чого Зафронтбюро асигнувало значні кошти. Таким чином були враховані недоліки діяльності більшовицького підпілля періоду австро-германської окупації, коли дуже відчувалася нестача матеріальних коштів та професіоналів, спеціально підготовлених для дій в умовах великого міста.

З лютого 1920 року в південноукраїнському регіоні радянська влада заснувала репресивну систему, в яку входили Одеська губернська надзвичайна комісія, особливий відділ ВЧК узбережжя Чорного та Азовського морів, органи військового революційного трибуналу, губкомдезертир, концентраційний табір. Для посилення жорстких заходів в умовах війни Цупрчрезком та ОГЧК першими в Україні застосували систему надзвичайних судових трійок. Багато уваги приділялося ОГЧК боротьбі з румунською та польською розвідками. На протязі 1920-1921 років було проведено цілий ряд бойових операцій проти агентури цих держав. Репресивні міри застосовувались до також національного українського та великоросійського підпілля. В Одесі були заарештовані та розстріляні полковник Гусак-Гусаченко, отаман Усієвич, секретар місцевої "Просвіти" Кравець, офіцер армії УГА Климович, в Єлисаветграді полковник Беличенко та отаман Мусий. Ліквідована краща в роки громадянської війни розвідувальна організація Добровольчої армії - "Азбука", на чолі якої знаходився відомий в Росії політичний діяч В.В.Шульгін. Для боротьби з селянським збройним рухом уряд радянської України утворив Постійну нараду по боротьбі з бандитизмом, яка застосовувала не тільки військові, а також репресивні міри по відношенню до мирного населення. Тільки з введенням нової економічної політики різко зменшилась соціальна база антирадянського селянського руху. У органів та військ ВЧК стало менше оперативної роботи. На Півдні України були розбиті формування отаманів Кошового та Заболотного, пішов на спад махновський рух.

Встановлення однопартійної системи практично утворило політичну диктатуру в державі і зробило непотрібними відношення з лівими політичними партіями. В зв'язку з чим були організовані за допомогою органів ЧК політичні провокації, які поставили ці партії поза радянським законом.

В період закінчення громадянської війни радянська влада апробувала свої засоби боротьби з карною злочинністю. Карний розшук та особлива група ВУЧК на Півдні України у 1920-1922 роках без судових справ фізично знищили кілька тисяч карних злочинців. Цей метод використовували тоталітарні режими і у наступний час.

ВИСНОВКИ

Таким чином, підводячи підсумки дослідження, можна відзначити, що перші спроби утворити репресивно-каральні органи радянської влади в регіоні відносяться до посткорніловських подій, коли не існувало реальної політичної влади. В Одесі з кінця вересня 1917 року починає функціонувати "Бюро по боротьбі з контрреволюцією", яке мало прямий зв'язок з Петроградом та поставляло інформацію про політичне становище в регіоні безпосередньо у петроградський ВРК, а з грудня у ВЧК. Наступна спроба мала місце після січневих подій 1918 року. В структурі одеського Раднаркому була створена "автономна колегія по боротьбі з румунською та українською контрреволюцією". Ця колегія обмежила свої дії закриттям буржуазних газет та арештами представників великого капіталу.

Вперше, найбільша в регіоні Одеська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією (ОЧК) була створена 5 квітня 1919 року на її чолі став П.І.Онищенко. За погану роботу він на початку червня був знятий з посади і головою ОЧК став К.С.Саджая, якому на допомогу був направлений секретар Ф.Е.Дзержинського С.Ф.Реденс з 79 професійними співробітниками московської ЧК. Виконуючи рішення партійних органів, надзвичайні комісії регіону почали масові розстріли "буржуазного елементу".

В серпні 1919 року співробітники та батальйон одеської ЧК панічно втікають з міста, навіть не зробивши спробу опору частинам Добровольчої армії. Причому вагон з архівами та документами ЧК згорів на залізничному вокзалі.

7 лютого 1920 року в Одесу знов увійшли частини Червоної армії. А вже 8 лютого в місті була утворена одеська губернська надзвичайно-слідча комісія по боротьбі з контрреволюцією (ОГЧСК) на чолі з Б.Северним. Після інспекції представниками Цупрчрезкома Балицкого та Жукова, які знайшли масу недоліків та порушень, ОГЧСК була перетворена в одеську губернську надзвичайну комісію (ОГЧК). Очолив її, знову з'явившийся в Одесі С.Ф.Реденс. Влітку 1920 року ОГЧК очолив М.Дейч, при якому вперше в Україні була використана система організації надзвичайних судових трійок, у конвеєрному порядку засуджуюча арештованих до розстрілу.

В лютому 1922 року ВЧК була реорганізована в ГПУ, яке вже заснувало розгалужену систему таємно-освідомчого апарату та фізичну ліквідацію відкритих противників радянської влади. В даному дослідженні, на основі переважно вперше введених у науковий обіг архівних документальних матеріалів, автором відтворена історія репресивних органів радянської влади в Одеській губернії та на регіональному рівні. Жорстка позиція більшовицького уряду у внутрішній політиці, яка здійснювалась органами надзвичайних комісій по боротьбі з контрреволюцією, надала можливість більшовикам одержати перемогу в ході громадянської війни. Вироблена система масового терору, яка охопила практично всі сфери людської діяльності, вперше була апробована ВЧК та її органами на місцях (в Україні ВУЧК). Подальша історія органів ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ лише підтверджує цей висновок.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Шкляев И.Н. Одесская Губчека как орган внесудебной репрессии // Записки історичного факультету. Вип.5. - Одеса, 1997. - С.271-283.

Шкляев И.Н. Мятеж // Аккерманские древности. Вып.1. - Белгород-Днестровский, 1997. -С.204-208.

Шкляев И.Н., Петрова Н.А. Особенности менталитета населения Одессы в 1917 году // Февральская революция и судьбы демократии в России. Тезисы докладов и сообщений международной научной конференции. - Ставрополь, 1997. - С.92-94. Шкляев И.Н. Мишка Япончик (применение метода сравнительного анализа в исторической биографистике) // Записки історичного факультету. Вип.2. - Одеса, 1996. - С.97-106.

Шкляев И.Н. К проблеме этнопсихологии населения Одессы периода революции и гражданской войны // Сучасна етнокультурна та етнополітична ситуація на Півдні України і актуальні проблеми державного управління. Матеріали регіональної науково-практичної конференції. - Одеса, 1996. - С.75-76.

Шкляєв І.М. Мишко Япончик // Українськй історичний журнал. - ь 2. - 1991. С.112-115. Шкляев И.Н. М.А.Муравьев в Одессе // Тезисы второй историко-краеведческой, научно-практической конференции, посвященной 200-летию основания Одессы. ю Одесса, 1991. ю С.227-229.

Шкляев И.Н. К оценке мятежа в немецких колониях южного Поднестровья // Проблемы истории и археологии Нижнего Поднестровья. Тезисы докладов и сообщений научно-практической историко-краеведческой конференции. - Белгород-Днестровский, 1990. - С.32-33.

История КПСС: Лекции. 1918-1941 гг. /Сагарев Л.Н., Гошуляк В.В., Дербенев Н.Е., Калмакан И.К., Шкляев И.Н. ю М.: Изд. МО СССР, 1989. ю С.5-45.

Шкляев И.Н. К некоторым вопросам истории ВУЧК (Региональные особенности создания Одесской губЧК) //Тезисы 23-й научно-технической конференции. ю Пенза: Изд. ПВАИУ,1989. ю С.16-18.

Шкляев И.Н. Документы к истории корниловского мятежа 1917 г. // Тезисы первой областной историко-краеведческой, научно-практической конференции, посвященной 200-летию Одессы "Воспитание историей". ю Одесса, 1989. ю С.87-88.

Шкляев И.Н. Подпольная контрразведка Одесского областного комитета КП(б)У во время австоро-германской оккупации и англо-французской интервенции // Тезисы первой областной историко-краеведческой, научно-практической конференции, посвященной 200-летию Одессы "Воспитание историей". ю Одесса, 1989. ю С. 53-54.

Шкляев И.Н. Деятельность Одесской Губчека на временно оккупированных территориях Бессарабии (1920-1922 гг.) // История и археология Нижнего Подунавья. Тезисы докладов научно-практической конференции. - Рени, 1989. - С.138-139.

Размещено на Allbest.ru