Ідея державності в програмних та теоретичних документах українських політичних партій та організацій: 1900 р. - березень 1917 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський державний університет ім. І.І.Мечникова.

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук 07.00.01 - історія України

ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ В ПРОГРАМНИХ ТА ТЕОРЕТИЧНИХ ДОКУМЕНТАХ УКРАХНСЬКИХЗ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ:1900 Р. - БЕРЕЗЕНЬ 1917 РОКУ

ШИШКО Олександр Григорович

Одеса - 1998

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. ХХ сторіччя Україна завершує як суверенна і незалежна держава. Утворення Української держави в 1991 р. - найважливіша подія в історії України ХХ ст., яка стала логічним завершенням багатовікових змагань українського народу за свою державність.

Невід'ємною складовою державотворення в Україні став процес формування багатопартійної системи, утворення політичних партій різної ідеологічної спрямованості, які пропонували свої шляхи вирішення перспектив суспільної практики. В історії України вже були періоди функціонування власної партійної системи, тому дослідження історичної традиції має теоретичне і практичне значення.

Процеси, які відбуваються у всіх сферах суспільного життя України потребують глибокого аналізу: вивчення як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду для вироблення найбільш оптимального механізму вирішення суспільних проблем. Одним із важливих елементів такого досвіду є період у вітчизняній історії початку ХХ ст., коли перед українським народом стояли подібні завдання. Найбільш важливим завданням того часу були питання соціально-економічного і національного визволення. Національне визволення передбачало утворення власної держави, хоча б у формі автономії, для забезпечення можливості розвиватися на власному культурному, економічному і політичному ґрунті. Причому, проблема національного визволення бачилась найбільш складною, тому що переважна частина українського народу перебувала у складі російської держави, де навіть найменший прояв культурної самобутності розглядався як посягання на основи "єдиної" і "неподільної" Російської імперії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов'язаний з темою досліджень кафедри історії України Одеського державного економічного університету:"Проблеми формування української державності: історія та сучасність", досвід може бути використано при розробці теоретичних положень адміністративної та державно-правової реформи, яка проводиться в сучасній Україні.

Мета і задачі дослідження. Враховуючи актуальність даної проблеми, наукове і практичне значення, спираючись на досягнення попередніх дослідників та зважаючи на недостатній рівень її розробленості з позицій нових вимог і завдань, дисертант поставив перед собою мету: визначити суть ідеї державності України, проаналізувати основні складові цієї ідеї, з'ясувати та висвітлити основні тенденції та найхарактерніші особливості при її розробці у програмних та теоретичних документах українських політичних партій в період з 1900 р. до березня 1917 року.

У відповідності до мети дослідження дисертант прагнув розв'язати такі задачі: розглянути особливості утворення та діяльності українських політичних партій, як основних носіїв ідеї державності; визначити їх політичну направленість, соціальну базу та рівень ідейного впливу на широкі верстви населення; проаналізувати програмні та основні теоретичні документи всіх українських політичних партій, в тій їх частині, що стосувалася питання політичного переустрою України, з метою утворення Української держави; визначити ступінь розробки кожною партією питання щодо правомірності і необхідності здобуття Україною своєї державності, щодо шляхів і методів реалізації цієї мети, щодо повноважень і функцій органів державної влади в Україні; встановити рівень співпраці різних партій при вирішенні загальнонаціональної мети - утворення власної держави; проаналізувати основні праці визначних політичних діячів України того часу, в яких порушувалися питання державності України; дослідити конституційні проекти як концентроване вираження державного і суспільного ладу, який мав бути заснованим у відповідності до них; узагальнити досвід теоретичної розробки проблеми державності України початку ХХ ст. і зробити практичні висновки.

Об'єктом дисертаційного дослідження стали такі українські політичні партії та організації: Революційна українська партія (РУП), Народна українська партія (НУП), Українська соціалістична партія (УСП), Українська соціал-демократична спілка ("Спілка"), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), групи українських есерів, Українська демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП), Товариство українських поступовців (ТУП), Союз визволення України (СВУ).

Автор, головним чином, аналізує програмні та теоретичні документи цих партій, в тій частині, де розглядалися питання політичного переустрою України. Також досліджуються теоретичні роботи з даної проблеми відомих українських політичних та громадських діячів початку ХХ ст., зокрема, М.Грушевського, Д.Донцова, Л.Юркевича /Рибалки/ та ін.

Предметом дослідження став процес формування та розвитку державницької ідеології українських політичних партій Наддніпрянської України початку ХХ ст.

Наукова новизна отриманих результатів визначається тим, що вперше досліджується розробка ідеї державності України в програмних і теоретичних документах політичних партій початку ХХ ст. в усіх її багатогранних проявах. Новий підхід заключається в тому, що не тільки наводяться положення партійних документів, в яких зафіксовано той чи інший аспект ідеї державності, висвітлюються погляди провідників партій щодо зазначеної ідеї, а й з'ясовуються передумови її відродження на початку ХХ ст.; причини того, чому вона існувала у двох варіантах (самостійність і автономія); чому, під впливом яких обставин кожна з партій утвердилася на одному з варіантів; з'ясовуються, за умови наявності, причини еволюції досліджуваної ідеї як в програмних документах партій, так і в поглядах їх провідників. Задля цього зроблено спробу дослідити в комплексі матеріал: програмні і теоретичні документи політичних партій і організацій, резолюції з'їздів цих партій, в тій їх частині, де розроблялася ідея державності України; проекти цих документів; статті в періодиці, в яких обговорювалися ці документи; статті і книги провідних політичних діячів України, присвячені досліджуваній проблемі, чи в яких вони торкалися цього питання; конституційні проекти. У дисертації показано, що до вироблення державницької програми зверталися всі політичні течії України, але ступінь розробки ними цієї програми значно різнився, як і бачення її реалізації. Доводиться теза, що ідея державності України не стала об'єднавчим чинником національно-визвольного руху, політичні партії претендували на одноосібне лідерство в цьому питанні.

Головні положення дисертації, які виносяться на захист:

- утворення українських політичних партій ознаменувало перехід до найвищої (політичної) стадії національно-визвольного руху в Україні;

- політичний рух в Україні початку ХХ століття складався з трьох політичних течій: національно-радикальної або самостійницької, соціал-демократичної, ліберально-демократичної або поступової;

- специфічною рисою українських політичних партій було домагання вирішення національного питання в Україні, здобуття нею власної державності;

- ідея державності України була представлена двома формами держави: самостійна українська держава, автономія України у складі федеративної Росії;

- право України на самостійну державу відстоювала національно-радикальна течія політичного руху;

- статусу автономної держави у складі федеративної російської республіки домагалися соціал-демократична і ліберально-демократична течія національно-визвольного руху;

- ідея державності України в будь-яких варіантах відкидалася всіма російськими політичними течіями.

Практичне значення отриманих результатів дослідження. Результати дослідження можуть бути використані при подальшому науковому дослідженні проблеми, при підготовці навчально-методичних посібників, при розробці і читанні лекцій з історії України і політології, спецкурсів з питань державного будівництва.

Особистий внесок дисертанта. Дисертантом визначено ступінь розробки кожною партією ідеї державності, зроблено порівняльний аналіз положень програмних документів партій соціал-демократичного і ліберально-демократичного спрямування. щодо автономного статусу України.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження знайшли відображення в доповідях на Міжнародній науково-теоретичній конференції, присвяченій 200-річчю міста Одеси /Одеса, 1994/; на Міжнародній науковій конференції "Відродження української державності: проблеми історії та культури" /Одеса, 1996/; на Міжнародній науково-методичній конференції "Заселення Півдня України: проблеми національного та культурного розвитку" /Херсон, 1997/; на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми сучасної політики та шляхи її здійснення" /Одеса, 1993/; на Всеукраїнській науково-методичній конференції "Проблеми поширення досвіду викладання та вивчення історії України в технічних вищих навчальних закладах" /Київ, 1993/; на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Південь України і складання української державності: історія і сучасність" /Одеса, 1994/, а також у публікаціях дисертанта: "Еволюція поглядів українських соціал-демократів на проблему державності України на поч. ХХ ст." // Записки історичного факультету. - Вип.5. - Одеса, 1997. - 0,3 др.арк.; "Розробка ідеї державності України партіями ліберально-демократичного спрямування (1903-1905 рр.)"// Вісник соціально-економічних досліджень. - Вип.1. - Одеса: АТЗТ ІРЕНТТ, 1997. - 0,5 др.арк.; "До питання про розробку ідеї державності України самостійниками. 1900-1905 рр." // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1998. - № 2. - 0,3 др.арк.

Методологічною основою дисертації стали сучасні методи і підходи в історичних дослідженнях: неоскептицизм (метод критичного аналізу, "деміфологізації" історичних процесів і явищ; історико-психологічний метод ("людина сучасна вивчає людину минулого"); метод дослідження ідей, свідомостей, ментальностей; цивілізаційний системний метод (цілісний погляд на об'єкт дослідження); метод історичних співставлень та аналогій.

Структура та об'єм дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків. Обсяг дисертації становить 174 сторінки, крім цього список використаних джерел (213 найменувань) нараховує 15 сторінок, 6 додатків - 18 сторінок. Загалом - 207 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета і задачі дослідження, його наукова новизна, визначено хронологічні та географічні рамки роботи, показано її практичне значення, вказується на методологію дослідження, розкривається апробація дисертації.

Перший розділ "Історіографічний та джерелознавчий огляд проблеми" присвячено аналізу джерел та літератури з теми дисертаційного дослідження. В ньому розкривається рівень історіографічної розробки теми, окреслено її джерельну базу.

Історія українських політичних партій початку ХХ ст., основні напрями їх діяльності знайшли своє відображення в історичній літературі чи не з самого початку їх існування. Особливе місце в цих дослідженнях займала проблема розробки цими партіями національного питання і такої важливої його складової як ідея державності. Вказаній проблематиці присвятили свої праці немало дослідників, але в той же час узагальнюючої роботи, в якій би фундаментально подавалась історія всіх політичних партій вказаного періоду, в тому числі проблема формування та розвитку ідеї державності в програмних та теоретичних документах цих партій так і не з'явилось.

Наукову літературу із вказаної проблеми, умовно, можна поділити на дві основні групи. Перша - це праці загального характеру, в яких висвітлено історію однієї чи декількох політичних партій і, які містять матеріал, який дає змогу з'ясувати ступінь розробки тією чи іншою партією ідеї державності України. Друга - наукові публікації, які розкривають той чи інший період в історії партій або носять проблемний характер, пов'язаний з партійним життям і, при цьому, в загальному контексті розглядається державницька ідеологія тієї чи іншої партії.

До першої групи належать наукові праці різних періодів таких вчених як М.Грушевський, В.Дорошенко, Д.Дорошенко, Й.Гермайзе, М.Попов, М.Волін, М.Сос-новський, І.Курас, О.Копиленко, Г.Касьянов, В.Сарбей, Т.Гунчак, І.Калмакан і О.Бриндак та інші.

Праці М.Грушевського¹ можна розглядати і як джерельну базу, і як історіографічні роботи. Вони дають змогу дослідити як погляди самого вченого і політика на проблему державності України, так і розкривають позицію різних політичних сил в Україні та Росії щодо цієї проблеми.

1921 року вийшла з друку праця Володимира Дорошенка "Революційна Українська партія"², у якій подається її історія до ІІ-го з'їзду, багато уваги приділяється розробці партією національного питання, виясняються причини переходу на позиції автономізму.

Фундаментальним дослідженням історії РУП-УСДРП стала монографія Йосипа Гермайзе³, в якій він детально розглядає процес зародження партії, основні етапи її становлення, ідейну еволюцію, організаційну структуру, причини розбіжностей в партії, серед яких особливу увагу звертає на різні підходи у вирішенні національного питання.

Дмитро Дорошенко⁴ одну із своїх праць присвятив вивченню життя і громадської діяльності Євгена Чикаленка. Одночасно в роботі висвітлюється історія поступових партій, значна увага приділяється розробці цими партіями ідеї державності України у такій її формі як автономія.

Досліджувана проблема знайшла своє відображення ще в одній роботі Д.Дорошенка "Історія України. 1917-1923"⁵, де в першому розділі книжки "Українство в часі світової війни" серед інших питань розглядається й національне, особливо в діяльності ТУПу і СВУ.

Серед радянських дослідників першими хто звернувся до проблеми історії українських партій були М.М.Попов і М.С.Волін. Але в їх роботах увага не акцентується на проблемі державності, хоч позиція цих партій щодо неї висвітлюється.

В першій половині 70-х років вийшла праця дослідника з діаспори М.Сосновського, присвячена життю та діяльності Дмитра Донцова. В ній, на основі різнопланового матеріалу і, в значній мірі, на роботах самого Д.Донцова, детально аналізуються його погляди, особливо з національного питання, їх еволюція, висвітлюється полеміка, яку він вів як з однопартійцями, так і з представниками інших політичних течій.

В радянській Україні в 70-х - 80-х роках теж з'явилися праці з досліджуваної проблеми. Ними стали монографії відомого українського історика І.Ф.Кураса, в яких в основному розглядалася історія української соціал-демократії. В цих роботах дається оцінка українським партіям, і в тому числі їх ставленню до питання державності України, відповідно до ідеологічних вимог того часу, але й сьогодні вони мають певну значимість через викладений в них досить багатий фактичний матеріал.

В ряді монографій, які вийшли останнім часом, знайшли своє відображення деякі аспекти даної теми. Так, у роботі О.Л.Копиленка серед іншого аналізуються погляди М.Грушевського на українське тобто національне питання. Георгій Касьянов розглядає роль української інтелігенції у політичних процесах на рубежі століть, в тому числі її внесок у теоретичні розробки проблеми національного визволення України. У монографії Тараса Гунчака, присвяченій політичній історії України першої половини ХХ ст., в загальних рисах розкривається позиція українських партій щодо державності України. Українська ідея в дослідженні О.С.Забужко розглядається через філософський аспект. Досліджуючи історію української соціал-демократії початку ХХ ст., Володимир Головченко значну увагу приділяє розробці в її середовищі ідеї державності України. В колективній монографії "Українська державність в ХХ столітті" проаналізовано основні державницькі концепції та ідеї, в тому числі й зарубіжні, але початок століття тут подано схематично.

В монографії І. Калмакана та О.Бриндака прослідковується історія українських політичних партій та аналізується їх діяльність від самого початку їх утворення (кінець ХІХ ст.) до сьогодення. Значне місце в роботі займає й період початку ХХ ст., де з'ясовується позиція партій стосовно питання державності України.

Другу групу використаної літератури складають роботи, в яких досліджується той чи інший аспект діяльності українських політичних партій, але з обов'язковим наголосом на питання державності України. З таким підходом історіографія проблеми бере свій початок ще в дореволюційний період.

Уже в 1905 в “Літературно-Науковому Вістнику” з'явилася стаття М.Лозинського “Українська Народна Партія”, в якій автор висвітлює процес утворення партії, детально аналізує теоретичні документи цієї партії, які в основному стосувалися проблеми самостійності України. В працях І.Стешенка, П.Лукашевича, В.Дорошенка побіжно розглядалося питання державності України в діяльності українських партій.

Безпосередні учасники подій, пов'язаних з діяльністю перших українських політичних партій, продовжували висвітлювати їх історію і в 20-30-х роках. Стаття Арнольда Ріша в журналі "Летопись революции" була присвячена історії "Спілки". Автор серед іншого зупиняється на мотивах переважання соціальних аспектів в її діяльності над національними. Окремі розділи його праці присвячені складу, чисельності, ідейній спрямованості "Спілки". Причини переважання соціальних аспектів в діяльності “Спілки” над національними з'ясовує й М.Меленевський.

З початку 30-х років і до кінця 80-х історія українських партій по суті перебуває поза дослідницьким процесом, якщо вони й згадувалися то лише як об'єкт критики. Новий етап вивчення проблеми почався на початку 90-х років. Започаткували ці зміни виступи учасників "круглого столу" на засіданні Вченої ради Інституту політичних досліджень, яка відбулася 18 червня 1990 р. Результатом проведеного "круглого столу" стала поява низки статей у збірнику "Наукові праці з питань політичної історії". Першими з'явилися роботи П.М.Шморгуна, В.А.Борисенка. В них, звичайно, більше уваги приділялося історії партій і лише в загальних рисах висвітлювалась позиція щодо державності України.

В цьому плані виділялась робота М.Ю.Козицького і О.В.Поліщука, в якій аналізовано ставлення до проблеми української державності різних політичних сил від кирило-мефодіївців і до членів ТУПу, в тому числі і з західного регіону України. Історія захисту національних інтересів України в І-й і ІІ-й Державній Думі депутатами з України знайшла відображення в праці М.Ю.Козицького і В.І.Доморослого. Особливе місце посідає робота І.А.Ковальчука, присвячена історіографії проблеми.

Роботи В.Г.Сарбея носять загальнотеоретичний характер щодо розуміння особливостей національно-визвольного руху в Україні на початку ХХ ст., з'ясування умов, в яких зароджувалася й формувалася ідея української державності, який вплив процеси цього періоду мали на подальшу історію України.

Роль політичних партій та історична доля державності є предметом дослідженнь М.О.Скрипника.

В цей період було опубліковано ряд робіт присвячених політичним персоналіям того часу, де автори значну увагу зосереджували на ставлені своїх героїв до ідеї державності, а також визначали їх роль у теоретичній її розробці. Для проникнення епохою того часу, обстановкою в партійному середовищі, де дискутувалася ідея державності неабияке значення має мемуарна література.

Серед дисертацій, що були захищені останнім часом, знайшли своє відображення різні аспекти діяльності українських політичних партій, в тому числі й ставлення чи ступінь розробки ідеї державності тією чи іншою партією в певний період її існування. Особливо в цьому плані вирізняються роботи Т.С.Геращенко та В.І. Головченка. Слід відмітити й дисертацію В.Б.Ковальчука¹, який дослідив ступінь розробки ідеї державності та практичну роботу по втіленню її в життя на початку ХХ ст. українськими партіями Східної Галичини.

Для написання даної роботи були використані опубліковані і неопубліковані джерела. Найбільш повно документи з даної тематики були опубліковані в збірнику за редакцією Т.Гунчака і Р.Сольчаника². В першому томі цього збірника вміщено програми майже всіх (крім УНП) політичних партій і організацій.

В збірнику "Вивід прав України"³, вміщено лише маніфест М.Міхновського "Самостійна України", перший його розділ і дві праці М.Грушевського, присвячені українсько-російським взаєминам. У збірнику документів "Багатопартійна українська держава"⁴ досліджуваний період представлено лише програмою, статутом і резолюціями з'їздів УСДРП.

Основу дисертації склали архівні документи. В Центральному державному історичному архіві України (ЦДІА України) використано фонди 274, 275, 304, 320, 336, 1335, 1439. В основному ці фонди містять матеріали губернських жандармських управлінь, які відображали діяльність політичних партій Росії, в тому числі й українських. Найбільше документів з даної теми зосереджено у 274 (Київське губернське жандармське управління) і 275 (Київське охоронне відділення) фонді. В них, зокрема, знаходяться програми УСДРП, УДП, платформа УРП, резолюції ІІ-го з'їзду РУП, доклад УСДРП міжнародному конгресу в Штутгарті, численні брошури УРП, Заява УДП з'їзду земських і міських діячів у Москві. Фонд 304 містить матеріали з історії НУП, зокрема "Десять заповідей" цієї партії. У фонді 320 зберігаються документи, які свідчать про розповсюдження національно-визвольних ідей серед різних верств населення, а у фонді 336 про діяльність "Братства тарасівців". Матеріали фонду 1335 відображають діяльність "Спілки", а у фонді 1439 зберігається програма УДРП, програма ТУП на вибори до ІV-ї Державної Думи. У фондах цього архіву зберігаються листівки, заяви, відозви, газети, часописи, матеріали слідчих справ, в яких прямо чи опосередковано розглядається проблема державності України тією чи іншою партією.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВ України) використано фонди 3805 і Р-4405. Фонд 3805 містить матеріали ЦК РУП-УСДРП (до 1917 року), в основному це матеріали редакцій часописів "Праця" і "Селянин", що складаються з переписки цих редакцій з іншими редакціями та листування з дописувачами. Фонд Р-4405 має назву "Союз визволення України", документи якого відображають теоретичні й практичні засади цієї організації. Це, зокрема, відозви СВУ, звіти органів СВУ про свою діяльність взагалі і про роботу серед українських полонених, різноманітні інструкції, листування редакції "Вістника СВУ", окремі номери "Вістника", промови, статті членів СВУ, в яких наявна інформація про діяльність та завдання Союзу.

Багато цінного матеріалу почерпнуто із періодичних видань того часу. Серед них: "Гасло", "Праця", "Літературно-науковий вістник", "Україна", "Наш голос", "Дзвін". Матеріали опубліковані на їх сторінках дають можливість прослідкувати еволюцію тієї чи іншої ідеї, виявити різні підходи до її формування, зрозуміти суть розбіжностей з тих чи інших питань як всередині партії, так і в міжпартійних стосунках.

У другому розділі "Організаційні та ідеологічні засади українських політичних партій початку ХХ ст." розглядається процес формування власної політичної системи в Україні, основу якої склали новостворені партії, об'єктивні та суб'єктивні передумови цього процесу, подається аналіз їх ідейних засад.

Національні інтереси України на початку ХХ ст. вимагали виведення визвольного руху на якісно новий політичний рівень. Реалізація цих інтересів в значній мірі залежала від того, чи Україна набуде державного статусу і якщо набуде, то в якій формі - незалежної чи автономної держави. Політичний етап національно-визвольного руху означав створення політичних партій, які й покликані були дати відповідь на вище поставлене питання. Звичайно, й самі партії повинні були пройти етап організаційного й ідеологічного оформлення.

Першою в Наддніпрянській Україні засновано РУП, яка на перших порах носила аморфний характер, бо до неї ввійшли представники радикальної, соціал-демократичної, соціал-революційної течії політичного руху. Але вже приблизно з 1902 р. в ній починають домінувати соціал-демократичні ідеї і тому її ряди залишають радикальні й соціал-революційні елементи. Рішення І з'їзду РУП, наступні заяви ЦК партії засвідчили про повний перехід її на соціал-демократичні позиції. Та в 1904 р. загострилися протиріччя уже в середовищі українських соціал-демократів, які призвели до появи у січні 1905 р. нової партії - "Спілки". Причиною розколу стало національне питання й, зокрема, питання організаційної самостійності партії. РУП залишилась на позиціях партійної незалежності, а "Спілка" стала автономною частиною меншовицької фракції РСДРП. Соціальною базою та об'єктом роботи РУП стає ремісничий, фабричний та сільський пролетаріат, причому в основному українського походження.

Прихильники національно-радикальних ідей (які полягали в домаганнях здобути незалежність України будь-якими засобами) в 1902 р. заснували УНП, яка проте не мала чіткої організації й не здобула значного впливу на громадськість України. Соціалісти-революціонери в цей період спромоглися на створення окремих гуртків, які діяли окремо і не мали організаційного зв'язку.

З 1903 р., коли було вироблено платформу УЗО, починається історія партій національно-демократичного спрямування, ідейною основою яких стали демократичні загальнолюдські цінності. Творила ці партії свідомо налаштована українська інтелігенція. В 1904 р. засновано УДП, яка стала першою партією, що виробила свою програму. Проте й тут стався розкол, і наприкінці року радикально настроєні її члени утворили УРП.

Під час революційних подій 1905-1907 рр. діяльність партій значно активізувалася. Вони включилися і намагалися очолити революційний рух, приймали участь у виборчих кампаніях до Державних Дум (соціал-демократи вибори до І Думи бойкотували), проводили свої з'їзди, конференції, приймали на них програми, резолюції тощо. У грудні 1905 р. РУП перейменовано на УСДРП, прийнято програму партії в основу якої було покладено теоретичну частину Ерфуртської програми німецької соціал-демократії, яка передбачала соціально-економічну еволюцію суспільства. УДП й УРП об'єдналися в УДРП. "Спілка" своєї програми не виробила, а мала тільки Статут, який визначав її статус у складі РСДРП.

Після 1907 р. діяльність партій по суті припиняється, активність проявляли лише провідники, ідеологи цих партій. Українські ліберали створили безпартійну організацію - ТУП. Прихильники ідеї самостійності з початком світової війни створили СВУ, для пропаганди цієї ідеї як в самій Україні, так і за її межами.

Чисельність членів українських партій була незначною (РУП - 300-400 членів; УСДРП понад 3 тис. чол.; “Спілка” - 6-7 тис. /І.Курас/, 10 тис. /А.Ріш). Сфери впливу в основному охоплювали центральні губернії України, на сході й півдні їх вплив був незначним.

У третьому розділі - "Стан розробки ідеї державності України в програмних і теоретичних документах політичних партій. 1900-1907 роки" досліджується місце ідеї державності в програмних документах політичних партій, ступінь її розробки кожною партією.

Розробка ідеї державності на початку ХХ ст. в Наддніпрянській Україні ґрунтувалась на розумінні самобутності українського народу, була логічним продовженням ідей автономізму XVІІ-XVІІІ ст., федералістських поглядів кирило-мефодіївців, М.Драгоманова, політичних положень українських партій Галичини, гуртків і організацій підросійської України.

РУП власної політичної програми не виробила, а її роль виконувала на перших порах брошура М.Міхновського “Самостійна Україна”. Сама назва якої говорить про реалізацію ідеї державності у формі незалежної самостійної Української держави. Для цього, переконливо доводив автор брошури, Україна має всі історичні, юридичні, економічні і культурні передумови, а тому може використовувати всі можливі засоби для реалізації цієї мети. Не з'ясованим лишилося тільки питання політичного устрою майбутньої України.

Однак ідея самостійності України не знайшла широкої підтримки ні в партії, ні в Україні загалом. Тому її прихильники заснували нову партію (УНП) і відчайдушно продовжували пропаганду своєї ідеї, розповсюджуючи відозви і прокламації. Погляди самостійників було узагальнено в програмі УНП, новаціями якої було визначення в загальних рисах політичного устрою України як президентської республіки на федеративних засадах. Допускалась і автономія як етапний період на шляху до самостійності.

Починаючи з 1902 р. РУП почала поступово відмежовуватись як від брошури, так і від ідеї самостійності. З остаточним переходом на соціал-демократичні позиції і зовсім відмовляється від цієї ідеї, про що засвідчив і “Нарис програми РУП”. “Нарис” закликав до перетворення Росії на федеративну республіку і встановлення в Україні автономії, розкриваючи суть останньої. Наскільки питання державного ладу виявилось непростим для партії засвідчила дискусія на шпальтах “Праці” в 1905 р. Так, для Д.Антоновича національне питання взагалі було “неіснуючим”, а М.Порш, навпаки, доводив необхідність його розробки і включення в партійну програму.

Наступним етапом розвитку ідеї державності в середовищі РУП став “Проект програму РУП”, який в грудні 1905 р. на з'їзді партії затверджено як програму. В цій програмі в загальних рисах визначено повноваження загально-федеральних органів влади і набагато детальніше відтворено функції органів влади автономної України. Деякі положення національної програми деталізовано в резолюціях з'їздів і конференцій партії.

“Спілка” своєї програми не виробила, в практичній діяльності пріоритет надавала вирішенню соціальних питань, як передумови вирішення всіх інших, в т.ч. й національних.

Партії національно-демократичного спрямування з самого початку зайняли позицію автономії України у федеративній Росії. Уже в платформі УЗО (1903 р.) зроблено спробу виписати повноваження центральних органів влади, зокрема двопалатного парламенту, але повноваження органів влади в Україні подано більш схематично. Однак, в програмі УДП і така деталізація була опущена, її положення носили загальний декларативний характер.

Найбільш детально питання державності України було розроблено в платформі УРП. Новації полягали в тому, що прозвучав лозунг повної політичної самостійності українського народу, але реально оцінюючи ситуацію партія залишилася на позиції автономії. В документі детально виписано повноваження федерального парламенту і організації державного і суспільного ладу в Україні.

Програма УДРП в основному містила положення програм своїх попередниць, особливо УРП. Суттєвим доповненням було положення про домагання автономного статусу для всієї етнічної України. Положення про політичну самостійність було опущено.

В цьому розділі на основі порівняння положень програм РУП-УСДРП та поступових партій, які знаходились на позиції автономії України, доведено, що останніми більш детально було розроблено як функції загально-федеральних органів влади, так і органів державної влади в Україні.

У четвертому розділі - "Розвиток ідеї державності теоретиками національно-визвольного руху в період з 1907 р. до березня 1917 р." розкрито подальшу еволюцію ідеї державності в зазначений період.

Найактивніше в розробку теоретичних засад національного питання загалом й ідеї державності зокрема включилися провідники української соціал-демократії. Уже в 1907 р. М.Порш видає працю “Про автономію України”, в якій з'ясовує причини національного поневолення, серед яких виділяє поділ суспільства на класи й класові протиріччя. Щоб обмежити владу буржуазії, яка зацікавлена в існуванні централізованої держави, автор закликає поневолені народи, і особливо український, установити автономний лад, виступаючи прихильником національно-територіальної автономії.

Безумовним лідером в розробці цього питання був Л.Юркевич (Рибалка), який в цей період стає одним з провідних ідеологів українських соціал-демократів. Ним, по суті, була розроблена ціла теорія, в якій обґрунтовувалося положення про поєднання ідеї класової місії українського пролетаріату з ідеєю його лідерства у національно-визвольному русі. Для цього соціал-демократи повинні зайнятися національно-культурною діяльністю, сприяючи формуванню у робітництва національної свідомості. Це було незвичним як для більшості українських соціал-демократів, в середовищі яких переважав класовий, революційний підхід до вирішення суспільних проблем, так і вступало в протиріччя з національною програмою українських поступовців, в якій ставилась мета об'єднати всі верстви населення задля національного визволення. Цю програму Юркевич вважав неприйнятною не тільки через її аполітичність, угодництво щодо російського уряду, а й через те, що вона не враховувала інтереси робітничого класу. Навпаки, доводив Юркевич, українська інтелігенція в переважній більшості (за виключенням сільської) сама є носієм чужої культури, є пасивним елементом національного руху, а тому не може його очолити.

Погляди Л.Юркевича мали раціональне зерно, але їх абсолютизація призводила до протиставлення іншим течіям визвольного руху, розбиваючи та послаблюючи його. Такий ідеологічний егоцентризм зашкоджав, передусім, самій українській соціал-демократії.

Крім українських лібералів, Юркевич вів дискусію з національного питання і з більшовиками, які в особі В.Леніна проголосили лозунг права націй на самовизначення аж до утворення самостійних держав. Юркевич показує всю облудність цього лозунгу, тому що на той час ні одна з поневолених націй не ставила питання про відокремлення, навпаки, актуальним був лозунг автономії, що передбачав самовизначення народів в межах єдиної держави, що викликало потребу створення національних робітничих партій. А саме цього й намагались не допустити більшовики, піднімаючи “самостійницький прапор”. Згубність цього лозунгу для Юркевича полягала ще й в тому, що в Україні програму “політичного сепаратизму” розробляли “шовіністи й реакціонери”, а тому більшовики опосередковано ставали на сторону цих сил.

Особливе місце серед теоретичних розробок цього періоду займають погляди Д.Донцова, який спочатку був активним діячем української соціал-демократії, а в 1913 р. вийшов з її лав, що стало наслідком зміни його поглядів.

Їх еволюція пройшла від захоплення революційними, соціалістичними ідеями, від критики націоналізму до вироблення програми “політичного сепаратизму”. Дослідження україно-російських взаємин, вивчення творів західних класиків соціалізму безпосередньо, а не з російських публікацій, аналіз поглядів російських лібералів переконало Донцова в шкідливості впливів російської культури на Україну загалом, і в політичній сфері зокрема, на безперспективності співіснування України і Росії в одній державі. Звідси його висновок про орієнтацію на Захід, на західну культуру, про розрив з Росією. Але усвідомлюючи складність набуття незалежності, Донцов пропонує свою програму відірвання від Росії з одночасним входженням на правах широкої автономії до Австро-Угорщини, а вже потім домагатися політичної незалежності. Погляди Донцова викликали неоднозначну реакцію, стали об'єктом критики, що, серед іншого, свідчило про їх реальний грунт.

Провідники національно-демократичної течії визвольного руху в зазначений період, створивши безпартійну організацію ТУП, перейшли знову в основному до культурно-освітньої діяльності. Українська преса, “Просвіти”, наукові товариства, видавництва, українські часописи за кордоном, різного роду з'їзди, кооперативний рух, що діяли під егідою ТУПу, сприяли поширенню національної свідомості, не дозволяли згаснути визвольному рухові. Діячі ТУП, співпрацюючи з російськими кадетами, продовжували боротись за українську мову, в тому числі з думської трибуни, а значить заявляли про існування України з її національними інтересами. Недоліком їх роботи залишалась слабка соціальна програма. Політичні вимоги ТУП знову чітко зазвучали напередодні подій 1917 р.

В роки першої світової війни ідея самостійності України набуває широкого поширення в зв'язку з діяльністю СВУ. Ця організація пропагувала цю ідею як в самій Україні, так і в багатьох європейських країнах, де вона знаходила певну підтримку. Однак, сподівання на практичну допомогу в її реалізації з боку Німеччини та Австро-Угорщини виявилися марними. Найбільшого успіху в пропаганді своїх ідей СВУ досягла в таборах для українських військовополонених.

В розділі доводиться теза, що теоретичний рівень розробки ідеї державності провідниками політичних партій в зазначений період значно зріс, були запропоновані нові підходи й концепції щодо її втілення, але об'єднавчим чинником визвольного руху вона не стала.

У п'ятому розділі “Питання державного ладу в Україні в конституційних проектах початку ХХ ст.” аналізуються документи, в яких ідея державності набула певного політичного, юридичного оформлення. Такі документи виробили поступова і самостійницька течії визвольного руху.

Конституційний проект Михайла Грушевського містив загальну схему політичного переустрою Росії. За цією схемою, після встановлення конституційного ладу в Росії країна мала перебудуватися на федеративній основі. Всім народам надавалося право встановити національно-територіальну автономію. Управляти автономією мав сейм, обраний загальним, рівним і таємним голосуванням. На місцях обиралися відповідні органи самоуправління. Сейм і місцеві органи діставали широкі повноваження в місцевому законодавстві, розпорядженні фінансами і обласним земельним фондом, в організації освіти, духовних справах тощо. Центральним (федеративним) органам залишалося право нормування загальних засад державного і суспільного ладу, розпорядження коштами, необхідними для утримання органів центрального управління. Передбачалася децентралізація церкви і проходження військової служби на власній етнічній території.

Конституційний проект УНП суттєво відрізнявся від розробок М.Грушевського не тільки тим, що передбачав утворення самостійної держави з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу, судову, а й тим, що пропонував установити в Україні президентську республіку. Грушевський свої пропозиції викладав у журнальних статтях, УНП розробила юридичний документ зі своєю структурою та логікою. Загалом поява конституційних проектів, хоч і різнопланових, позитивно впливала на формування політичної свідомості українського суспільства.

ВИСНОВКИ

державність український політичний партія

Теоретичні розробки ідеї державності українськими політичними партіями початку ХХ ст. стали тим підґрунтям на якому базувалося її втілення в життя в період Української революції 1917-1920 рр., на основі якого розвивався національно-визвольний рух 20-80-х рр., і, нарешті, було проголошено Українську державу в 1991 р.

Створення українських партій ознаменувало перехід до вищої політичної стадії визвольного руху, одним із завдань якої було вирішення проблеми державності України. Процес організаційного оформлення партій відбувався паралельно з формуванням їх ідеологічних засад, причому останні нерідко були причиною об'єднання чи навпаки дроблення партій.

Українські партії представляли три основні напрями національно-визвольного руху: ліберально-демократичний, соціал-демократичний, самостійницький. Консервативний напрямок представлений не був. Вплив партій в основному поширювався на центральні й західні губернії України, робота проводилась серед селянства, українського робітництва й національно свідомої інтелігенції. Чисельність їх була невеликою: від кількох сотень членів до кількох тисяч. Діяльність партій була позначена як міжпартійними протиріччями, так і внутрішньопартійними чварами.

Складність загальнополітичного життя в Російській державі, труднощі партійного будівництва не могли не позначитись ступені розробки ідеї державності кожною з партій. В досліджуваний період усі партії разом розробили досить широке коло питань щодо ідеї державності. Але провідну роль тут відігравали партії ліберально-демократичного спрямування. Розробки представників цих партій базувалися на загальнолюдських цінностях, майбутнє українського народу розглядалося ними в контексті загальнолюдського поступу, без загострення національного фактору. Вони були прибічниками еволюційного шляху розв'язання національного питання. Звідси логічно випливала їх основна політична мета - запровадження в Україні національно-територіальної автономії і перетворення Росії у федеративну республіку з конституційним ладом. На цьому їх політична програма завершувалась, державна самостійність, навіть як перспектива, ними не розглядалась. Слабким місцем у програмі лібералів був соціально-економічний блок, як економічне підґрунтя національного визволення. А загалом, діяльність українських поступовців в цей період стала своєрідною підготовкою до національної революції, і всі їх хиби і досягнення, багато в чому, і визначили долю цієї революції.

Значна роль в розробці державницької ідеї належить українським соціал-демократам, яку вони розробляли зі соціально-класових позицій, виходячи з інтересів, в першу чергу, робітництва. Але соціальної програми в її національному варіанті вони так і не виробили.

Політична програма соціал-демократів теж відзначалася незавершеністю. Початковий етап їх діяльності засновувався на програмному документі: “Самостійна Україна”. Згодом відбувається повне відходження: автономія України у федеративній Росії. Теза про самостійність України переходить в розряд політичного ідеалу, без деталізації його досягнення. Для українських соціал-демократів національне питання, а саме - форма майбутнього державного устрою України та проблема самостійності партійної організації (як варіант злука з РСДРП) стала причиною розколу, що значно перешкодило поширенню їх ідей, впливу, розвитку.

Таким чином, українські ліберали і соціал-демократи мали спільну мету - ліквідація самодержавства і відродження державності України у формі національно-територіальної автономії у складі федеративної Росії. Задля досягнення першого вони ще допускали спільність дій, щодо другого відкидали будь-які форми співпраці. Це унеможливлювало створення єдиного національно-визвольного фронту, згубно впливало на весь українських рух.

Осібне місце в цьому русі займала й самостійницька течія, хоч її представники, по суті, першими на ідейному рівні порушили питання державності України, причому у формі самостійної, незалежної Української держави. Ця ідея була для них визначальною на протязі всього досліджуваного періоду. Але вони не займали поважного місця у визвольному русі, їх організації були нечисельними і невпливовими, як через несприйняття основної вимоги самостійників, методів її досягнення, так і через експресивність поведінки лідерів цієї течії.

Та попри все, заслугою самостійницького руху була стабілізація ідеї самостійної Української держави, реалізація якої і стала головною метою української нації в ХХ ст.

Таким чином, завдяки українським політичним партіям початку ХХ ст. проблема державності України була виведена на ідеологічний рівень, на рівень практичної політики, вона стала стержнем національного питання в Україні.

ПЕРЕЛІК НАУКОВИХ ДРУКОВАНИХ ПРАЦЬ

Шишко О.Г. Еволюція поглядів українських соціал-демократів на проблему державності України на поч. ХХ ст. // Записки історичного факультету. - Вип.5. - Одеса, 1997. - С.104-110.

Шишко О.Г. Розробка ідеї державності України партіями ліберально-демократич-ного спрямування (1903-1905 рр.) // Вісник соціально-економічних досліджень. - Вип.1. - Одеса: АТЗТ ІРЕНТТ, 1997. - С.284-292.

Шишко О.Г. До питання про розробку ідеї державності України самостійниками. 1900-1905 рр. // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 1998. - № 2. - С.121-125.

Размещено на Allbest.ru