Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису 07.00.02 - всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Колоніальна політика Іспанії в Африці у 1956-1975 рр.

Шелюто Володимир Михайлович

Харків - 1998

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Луганському державному педагогічному університеті ім. Т. Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, доцент Бур'ян Михайло Степанович Луганський державний педагогічний університет ім.Т. Шевченка, професор кафедри всесвітньої історії, декан історичного факультету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

БЄЛОВОЛОСОВ Ю.Г. Донецький державний університет, професор кафедри нової та новітньої історії,

Кандидат історичних наук, доцент КОМШУКОВ А.А. Харківська академія культури, доцент кафедри історії України та музеєлогії

Провідна установа: Київський національний університет ім. Т. Шевченка, кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн

Захист відбудеться 21 січня 1999 р. о 15-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського державного університету (310077 м. Харків, пл. Незалежності, 4, ауд ІV65

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського державного університету

Автореферат розісланий 11.12.1998 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради

к. і. н., доцент Є.П. Пугач

Загальна характеристика роботи

Дисертація присвячена дослідженню колоніальної політики Іспанії в Африці в 1956-1975 роках. Хронологічно дослідження охоплює період від часу втрати Іспанією своєї головної африканської колонії Північного Марокко до подій, що ознаменували завершення процесу розпаду іспанської колоніальної імперії - переходу Західної Сахари під суверенітет Марокко та Мавританії. Отже, мова йде про час, коли була здійснена деколонізація іспанських володінь в Африці.

Актуальність дослідження. Історія колоніальної політики Іс-панії в Африці на відміну від політики інших європейських держав до цього часу мало досліджена. Внаслідок цього історія колоніалізму в цілому не постає в усій своїй повноті.

Вивчення форм та методів пригноблення й підкорення, які застосовувала іспанська влада в Західній Сахарі та Екваторіальній Гвінеї, лишається вкрай необхідним, бо наслідки колоніальної політики ще й зараз відчуваються народами цих країн, незважаючи на те, що Іспанія давно перестала бути колоніальною державою. Аналіз та узагальнення досвіду взаємовідносин європейських держав (у тому числі Іспанії) з їхніми колоніями, які здобули державну незалежність, особливо актуальна у зв'язку з розпадом СРСР та проблемою вибору форм стосунків між колишніми республіками. У кінці XX століття, коли європейські держави втрачають свої ос-танні колонії (наприклад, у 1997 році Гонконг перейшов під суверенітет Китаю), дуже важливо об'єктивно й неупереджено проаналізувати історію колоніалізму, критично визначитись щодо сталих і в той же час застарілих оцінок.

Цілі та завдання дослідження. Автор цієї роботи ставить перед собою мету: на основі аналізу опублікованих джерел, котрі раніше не були предметом дослідження, беручи до уваги сучасні результати вивчення проблеми політики Іспанії щодо її африканських колоній, вивчити процес деколонізації іспанських володінь в Африці у 1956-1975 роках. У процесі реалізації поставленої мети виникла потреба зробити джерелознавчий аналіз деяких важливих документів. Відсутність у працях, що стосуються колоніальної політики Іспанії в Африці, історіографічного огляду спонукає автора почати з аналізу літератури з цієї теми. Дисертація висвітлює ряд проблем, опрацьованих якоюсь мірою в історіографії західно-європейських країн, але залишених поза увагою вітчизняними африканістами.

Дисертант ставить перед собою такі завдання:

виявити загальне й специфічне у формах та методах іспанської колоніальної політики в Західній Сахарі та Екваторіальній Гвінеї;

показати роль представників генералітету, підприємництва та католицької церкви в процесі вироблення й здійснення колоніальної політики в Африці;

розкрити основні риси іспанської колоніальної доктрини періоду правління Ф. Франко;

подати періодизацію колоніальної політики в Західній Сахарі та Екваторіальній Гвінеї;

схарактеризувати національно-визвольний рух в африканських колоніях Іспанії;

простежити за еволюцією системи колоніального управління.

На підставі вивчення комплексу важливих проблем дисертант намагається зробити необхідні корективи в оцінці цілей, завдань та методів іспанської колоніальної політики в Африці в зазначений період, що усталилися в історичній літературі.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше у вітчизняній історіографії (як і в російській та інших країн СНД) досліджуються форми та методи іспанської колоніальної політики в Західній Сахарі та Екваторіальній Гвінеї, а також проблема іспано-марокканських відносин; робиться спроба переглянути деякі усталені погляди на проблему відносин франкістської Іспанії з країнами Африки; аналізуються конкретні проблеми іспанських колоній, подається огляд літератури з теми дослідження.

Практичне значення дисертації в тому, що її основні положення й висновки, а також наявний у дисертації фактичний матеріал можуть бути використані дослідниками історії міжнародних відносин, колоніальної політики, національно-визвольного руху. Висновки дисертації можуть допомогти науковцям в подальшій розробці проблематики колоніалізму, неоколоніалізму та деколонізації, а також викладачам під час підготовки вузівських курсів та спецкурсів з новітньої історії. Матеріали дослідження можуть бути використані для вивчення історії африканських країн (Західної Сахари, Марокко, Екваторіальної Гвінеї).

Апробація праці. Основні положення дисертації було викладено в друкованих працях автора, його доповідях та повідомленнях на науково-практичних конференціях Луганського педінституту (1989-1995 рр.): дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри всесвітньої історії Луганського педінституту, на засіданнях відділу комплексних проблем міжнародних відносин Інституту сходознавства Російської АН.

Публікації. Основні положення й результати дисертації викладені в 9 публікаціях.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Робота віконана на 162 сторінках друкарського тексту. Список використаної літератури охоплює 156 джерел.

Основний зміст дисертації

У вступі подано загальну характеристику й обґрунтовано хронологічні рамки обраної теми, визначено її актуальність, наукову новизну, поставлено цілі й завдання дослідження, схарактеризовано практичну значимість дисертації.

іспанія африка колоніальна політика

Перший розділ складається з двох параграфів і присвячений характеристиці джерел та історіографії проблеми, що вивчається. У першому параграфі подається огляд іспанської, французької, германської, англійської, американської та радянської історіографії проблеми.

Дисертант умовно виділяє два основні напрямки іспанської історіографії:

1) апологетичний, що представлений вченими, публіцистами та журналістами, які підтримували колоніальну політику іспанського керівництва (Л. Саєс де Ховантес, Х.М. Кордеро Торрес, Т. Боррас-і-Бермехо, Д. Севілья Андрес, Ф. Сантамарія Кесада, Х. Янгас Міравете, Л. Рубіо Гарсіа, Л. Гомес Тельо та ін.);

2) критичний (Х. Альфонсо Маестре, Р. Кріадо, С. Балагер, Р. Вірт та ін.).

В історії вивчення колоніальної політики Іспанії в Африці дисертант виділяє два етапи.

Перший етап представлений працями іспанських істориків, написаними в період правління Ф. Франко. Статті та монографії того часу майже виключно апологетичного характеру й базуються на принципах іспанської колоніальної доктрини, а саме принципі геополітичної єдності Європи та Африки, асиміляції та паніспанізму. Більшість цих робіт написано співробітниками Інституту африканських досліджень (ІДЕА), створеного у 1946 році при Генеральному управлінні Маррокко та колоній.

Найдокладнішим серед загальних досліджень політики Іспанії в Африці названого періоду слід визнати роботу Л. Саєса де Ховантеса "Іспанський африканізм". У формі есе автор розповідає про особливості іспанського колоніалізму, протиставляючи його колоніалізму інших європейських держав. Л. Саєс де Ховантес робить висновок про сприятливий вплив іспанського колоніалізму на африканські народи.

Другий етап почався в 1975 р., коли Іспанія втратила свою останню африканську колонію - Західну Сахару. Спроба підпорядкувати собі колишні колонії, щоб експлуатувати їх природні багатства, виявилась безуспішною.

І все ж для деяких іспанських дослідників та політиків проблема колоніальної політики в Африці набула практичного, прикладного характеру. Вивчення недавнього минулого здійснювалось, виходячи саме з цього. На сторінках іспанської періодики з'являються статті Х. Кола Альбериха, А. Карро Мартінеса та ін., які в цілому позитивно оцінюють колоніальну політику Іспанії. У таких роботах історія іспано-африканських відносин - це історія дружніх стосунків, братерства і взаємодопомоги.

Але не цей напрямок був визначальним в іспанській історіографії даного періоду. Робота Р. Кріадо "Сахара: агонія і смерть колоніальної мрії", що з`явилася в 1977 р., - найсерйозніше дослідження проблеми колоніальної політики Іспанії в Північній Африці. Ця робота мала на меті розвінчати колоніальну політику Іспанії в Західній Сахарі, засудити форми й методи колоніалізму. Р. Кріадо став першим, хто приступив до вивчення механізму колоніальної політики Іспанії в Західній Сахарі. З приводу постійних змін юридичного статусу Західної Сахари Р. Кріадо писав, що за їх допомогою іспанський уряд намагався розтягнути на невизначений строк процес деколонізації, сподіваючись зберегти під своїм контролем вигідну у військово-стратегічному відношенні й багату на корисні копалини територію. Робота Р. Кріадо написана з антифранкістських позицій. Це ж можна сказати й з приводу книги С. Балагер і Р. Вірта "Фронт Полісаріо: остання війна", присвяченої становленню й розвитку національно-визвольного руху в Західній Сахарі.

У цілому дана проблема в іспанській історіографії вивчена недостатньо. Деякі питання економічної та соціальної політики, національно-визвольного руху залишилися поза увагою авторів розвідок та монографій іспанських вчених, політиків та публіцистів. Через те були використані роботи з даної проблеми авторів з Франції, Німеччини, Великобританії, США та арабських країн. Більшість з них або присвячено історії колоніалізму в цілому, або ж носять краєзнавчий характер. Так, серед книг, написаних французькою мовою, перш за все слід відзначити роботи А. Гаудіо, К. Бонтемса, І. Ассидон, М. Барб`є, Р. Резетта, які переважно присвячені західносахарському конфлікту. У них засуджується колоніальна політика Іспанії в Африці.

Найвизначніше дослідження з даної проблематики в німецькій історіографії - надрукована в Західному Берліні дисертація Б. Хорнеман-Рай "Іспанська заморська політика в Африці з 1945 р. з зосередженням уваги на Іспанській Гвінеї". На матеріалі періодики та аналізу іспанських законів автор розкриває особливості економічної, соціальної, культурної політики в Екваторіальній Гвінеї в післявоєнний період, побіжно зачіпає проблему вироблення основних напрямків "африканської політики" іспанськими правлячими колами, аналізує еволюцію системи управління колонією. Б. Хорнеман-Рай пропонує періодизацію історії колоніальної політики Іспанії в Екваторіальній Гвінеї, а також розкриває міжнародний аспект проблеми.

Англомовна історіографія представлена переважно працями, присвяченими Західній Сахарі. Найперше, це країнознавче дослідження англійця Дж. Мерсера "Іспанська Сахара" та монографія американця Т. Ходжеса "Західна Сахара: витоки війни в пустелі".Т. Ходжес спирається на велику кількість джерел і стверджує, що дійсний інтерес до своєї "колонії в пустелі" Іспанія виявила лише після відкриття тут великих родовищ фосфоритів. Т. Ходжес критично ставиться до іспанської колоніальної політики в Західній Сахарі, називаючи її лицемірною. Він підкреслює, що органи опосередкованого управління (Джемаа й кабільдо) були створені з метою увічнення іспанського колоніального панування на цій те-риторії. В інших роботах англомовних дослідників та публіцистів, зокрема Дж. Греттона, В. Томсон та Р. Адлофа, розглядається іспанська колоніальна політика як одна з передумов західносахарського конфлікту.

Багато зробив для дослідження колоніальної політики в Екваторіальній Гвінеї М. Лінігер-Гумас. У роботах М. Лінігера-Гумаса подаються відомості про економіку та культуру Екваторіальної Гвінеї, про формування національно-визвольного руху в цій африканській країні.

У пропонованій дисертаціі аналізуються лише ті праці арабських істориків, які були написані чи перекладені європейськими мовами і стали доступними для дисертанта (Р. Лазрак, А.Б. Міске, Абдельазіз Бенабделлах). Вони присвячені в основному або проблемі марокканських кордонів, або національно-визвольному руху в Західній Сахарі. Ведучи мову про історіографію Екваторіальної Гвінеї, треба відзначити книгу Д. Ндонго Бідгойо "Історія й трагедія Екваторіальної Гвінеї". Ця робота - перше дослідження історії Екваторіальної Гвінеї, здійснене представником корінного населення країни. В ній автор подає цінні свідчення про діяльність іспанської колоніальної адміністраціі, наводить статистичні дані з економіки, детально аналізує план економічного та соціального розвитку Екваторіальної Гвінеї. У цілому, історики, що працюють у країнах Африки, не пропонують будь-яких оригінальних концепцій, які б могли серйозно змінити уявлення про колоніальну політику Іспанії в Західній Сахарі та Екваторіальній Гвінеї в 1956-1975 рр.

У радянській історіографії проблема іспанської колоніальної політики в Африці спеціально не розроблялась. Це було зумовлено недостатньою кількістю джерел та труднощами, пов'язаними з їх ознайомленням, зокрема недостатньою розробкою історії Іспанії порівняно з іншими європейськими країнами, а також тим, що іспанські колонії в Африці були нечисленними за кількістю населення й невеликими територіально, що послаблювало інтерес до іспанської колоніальної політики радянських дослідників. У 60-70 рр. вийшло декілька монографій радянських дослідників (Л.П. Манасерян, Р.М. Аваков, В.Г. Расніцин, Н.С. Луцька), присвячених новітній історії Марокко, у яких побіжно йшлося про колоніальну політику Іспанії в цій країні. Дослідження ґрунтуються на авторитетній джерелознавчій базі, однак не всі висновки авторів, на нашу думку, беззаперечні. Так, дії Армії визволення Марокко в Іфні та Західній Сахарі розглядались у 60-і роки як національно-визвольна боротьба цих країн, а вже в другій половині 70-х та 80-і роки дії Марокко в Західній Сахарі кваліфікувалися як агресія по відношенню до народу цієї країни, дійсним виразником інтересів якого радянські дослідники Х.К. Касум-Заде, Д.Б. Малишева вважають Фронт ПОЛІСАРІО.

У другому параграфі дається аналіз джерел.

Іспанський уряд з великим небажанням дозволив опублікувати матеріали, які містили інформацію про "заморські території" Іспанії. Але при всьому тому не можна стверджувати, що опублікованих джерел з історії іспанської колоніальної політики в Африці в цей період немає взагалі. Такі публікації є, хоч їх кількість і характер, на наш погляд, не дають можливості висвітлити проблему в усій повноті.

Дисертант виділяє сім груп опублікованих джерел:

1. Нормативно-правові акти, що стосуються Західної Сахари, Екваторіальної Гвінеї, Іспанського Марокко. Дослідження законів, декретів, ордонансів, опублікованих в "Офіційному бюлетені Держави" і збірниках, укладених Т. Табернеро Хакобо та Г. Лазаро Мі-гелем, дозволяє судити про структуру та функції системи управління колоніями, про еволюцію побічного управління, про характер економічних та соціальних відносин в африканських колоніях Іспанії.

2 Договори та угоди, укладені Іспанією з країнами Африки, зокрема "Декларація про принципи" 1975 року. Аналіз дипломатичних документів дозволяє судити про характер відносин Іспанії з країнами Африки, насамперед з Марокко, про економічні, культурні зв'язки Іспанії зі своїми колишніми колоніями.

3. Тексти виступів та праці іспанських політичних діячів Ф. Франко, Л. Карреро Бланко, Х. Діаса де Вільєхаса-і-Бустаманте, Ф.М. Кастієлли, А. Карро Мартинеса. Ці документи дають можливість судити про економічні, політичні та військово-стратегічні цілі іспанського керівництва на африканському континенті.

4. Політичні та публіцистичні роботи державних та громадських діячів Марокко, Західної Сахари, Екваторіальної Гвінеї, зокрема А. аль-Фасі, А.Б. Міске, Т. Обіанг Нгема Мбасого та ін. Названі автори, свідки та учасники подій, дають оцінку іспанської колоніальної політики, приділяють значну увагу характеристиці національно-визвольного руху в іспанських колоніях.

5. Офіційні статистичні матеріали, які через фрагментарність наведених даних мають для подальшого дослідження порівняно мен-ше значення, ніж інші джерела, однак їх використання необхідне для аналізу економічних та соціальних відносин в африканських колоніях Іспанії.

6. Матеріали періодичної преси Іспанії та інших країн. На сторінках журналу "Африка" та ін. давався огляд життя колоній, було опубліковано безліч документів з питань колоніальної політики Іспанії в Африці. На основі аналізу матеріалів іспанської преси складається уявлення про ті прийоми та методи, яким "Національний рух", генералітет, підприємці й католицька церква віддавали перевагу при розв'язанні проблем, пов'язанних із "заморськими територіями" Іспанії.

7. Документи міжнародних організацій, зокрема ООН, ОАЄ, Міжнародного суду. На основі цих документів ми можемо виявити позицію різних країн стосовно деколонізації залежних від Іспанії територій, визначити місце іспанської колоніальної політики в міжнародних відносинах, розібратися в причинах західносахарського конфлікту та інших конфліктних ситуаціях, які виникали у колоніях при здійсненні іспанським урядом окремих політичних акцій.

Як показало дослідження, практично кожне з розглянутих джерел відображає погляди зацікавлених сторін чи конкретної особи. Повнота, точність, достовірність даних залежить при цьому не тільки від позиції, але й від ступеня обізнаності самих авторів та укладачів. Тому тільки критичне ставлення до всього комплексу документів та матеріалів дає можливість висвітлити проблеми колоніальної політики Іспанії в Африці у період, що вивчається.

Хоч відсутність ряду джерел не дозволяє вповні остаточно вивчати названу проблему, однак дисертація має на меті підсумувати весь нагромаджений досвід дослідження та визначити основні перспективи подальшого вивчення іспанської колоніальної політики в Африці.

Другий розділ дисертації присвячений колоніальній політиці Іспанії в Африці до 1956 року. У ньому підкреслюється, що головним об`єктом колоніальної експансії з боку Іспанії на початку ХХ століття було Марокко. Але через суперництво з Францією Іспанії так і не вдалося розширити свої володіння у цій країні. Колоніальний режим як форма всебічного пригноблення населення, яка включала систему колоніального управління, механізм економічної експлуатації, склався тут у 20-30-і рр.

Щодо території Західної Сахари, то її колонізація відбувалася дуже повільно, хоч Іспанії в цьому ніхто не перешкоджав. Недостатня активність у проведенні колоніальної політики пояснюється не тільки несприятливими кліматичними умовами пустелі й опором кочових племен, але й тим, що іспанські чиновники, військові та підприємці до самого відкриття тут великих родовищ корисних копалин на початку 40-х років не бачили особливого сенсу в підпорядкуванні собі території, що опинилася поза увагою провідних колоніальних держав. Лише на початку 50-х років у Західній Сахарі колоніальний режим утвердився остаточно.

Прагнення Іспанії зберегти за собою колоніальні володіння в Африці пояснювалося не лише економічними мотивами, але й причинами геополітичного характеру: щоб захистити південні кордони.

У третьому розділі - "Іспанська колоніальна політика в Іфні та Західній Сахарі (1956 - 1975 рр.), що складається з семи параграфів, розглядається колоніальна політика Іспанії в Північній Африці.

Перший параграф присвячений іспано-марокканським відносинам у 1956-1958 рр. Тут простежуються зміни в іспанській політиці стосовно Марокко - від захисту мусульман французької зони протекторату до спільної з французами операції "Аквілон" проти марокканців. Іспано-марокканський конфлікт 1957-1958 рр. стає предметом спеціального аналізу: висвітлюються причини конфлікту, його наслідки. Унаслідок примирення між двома країнами, коли Іспанія поступилася Марокко територією Тарфаї, на деякий час Західна Сахара була захищена від нападів марокканців, однак територіальні домагання на неї з боку короля Марокко не припинялись.

У другому параграфі дається характеристика економічної та соціальної політики Іспанії в Західній Сахарі. У дисертації відзначається, що іспанські компанії АІМ, ЕММІНСА, ІНІ, ФОСБУКРАА здійснювали активну економічну політику в країні. У 60-і роки помітно зріс обсяг інвестицій в економіку Сахари. Активну участь у розробці природних родовищ Бу-Краа взяли іноземні компанії. Економічному піднесенню Західної Сахари в кінці 60-х та на початку 70-х років сприяла переорієнтація в соціальній політиці іспанського уряду. Діяльність іспанських компаній стимулювала руйнування патріархальних відносин у середовищі корінного населення. Тубільці переходили до осідлого життя, наймаючись на роботу в іспанські компанії.

Третій параграф присвячений проблемі Іфні та Західної Сахари в іспано-марокканських відносинах після конфлікту 1957-1958 рр. до підписання Феського договору 1969 р. Територіальні відносини розв`язувались у цей період шляхом переговорів. Ф. Франко та Хасан ІІ були зацікавлені в дружніх відносинах між країнами, а через те йшли на взаємні поступки. Встановлення "духу Барахаса" в іспано-марокканських відносинах було результатом довгого переговорного процесу. Феський договір 1969 року поклав край іспанській колоніальній присутності в Іфні. Така поступливість з боку Ф. Франко пояснюється тим, що Іспанія вирішила зміцнити свої позиції на міжнародній арені й намагалася відкласти розв'язання проблеми деколонізаціі Західної Сахари, а також послабити напруженість у стосунках з шерифською монархією.

Розгляду іспанської колоніальної політики в ООН та ОАЄ присвячено четвертий параграф дисертаційного дослідження. У ньому подано аналіз резолюцій цих міжнародних організацій, підкреслено їхню непослідовність.

У п`ятому параграфі характеризується система управління територією Західної Сахари. Головною тенденцією розвитку системи управління став перехід від прямого управління до опосередкованого.

У зв`язку з наданням у 1958 році Західній Сахарі статусу провінції відбулася перша реорганізація структури адміністративного апарату. У 1962 році були створені перші органи опосередкованого управління кабільдо (провінційна рада), аюнтам'єнто (муніципалітет) та "хунтас локалес" (органи місцевого самоврядування). Другий етап адміністративної реформи почався у 1967 році заснуванням Генеральної Асамблеї Сахари (Джемаа) вищого представницького органу в системі управління. Нарешті, третій етап реформи розпочався у 1973 році наданням права "внутрішнього самоврядування" Західній Сахарі.

Шостий параграф присвячений формуванню національно-визвольного руху в Західній Сахарі. У 6070х роках тут виникає ряд політичних та військових організацій. Їх особливістю була зорієнтованість не стільки на захист інтересів народу своєї країни, скільки на реалізацію загальнодержавних інтересів Марокко та Іспанії. Іспанський уряд прагнув до створення політичної організації проіспанського напрямку, якій він сподівався передати владу після проголошення незалежності Західної Сахари. Такою організацією стала партія Національної Єдності Сахари (ПУНС). За приєднання території Західної Сахари до Марокко виступали Фронт Визволення Сахари, МОРЕХОБ, "Рух 21 серпня". Організацією, що виступила за національну незалежність Західної Сахари, був Фронт ПОЛІСАРІО.

В останньому параграфі третього розділу мова йде про Мадридську угоду 1975 року між Іспанією, Мавританією та Марокко, що поклала край іспанському колоніальному пануванню в Африці. Іспанія фактично зняла з себе відповідальність за майбутнє Західної Сахари й усунулася від розв`язання проблеми, давши змогу марокканцям окупувати цю країну.

Четвертий розділ присвячений колоніальній політиці Іспанії в Екваторіальній Гвінеї у 195668 рр. і відносинам цих країн у 196875 рр. У розділі п`ять параграфів.

У першому параграфі схарактеризовано еволюцію системи управління даної колонії. У 1958 р. іспанський уряд, намагаючись уникнути здійснення деколонізації, оголосив свої африканські території провінціями Іспанії. Формально Іспанія перестала бути колоніальною державою. Ідучи на певні поступки корінному населенню Екваторіальної Гвінеї, іспанський уряд намагався розколоти національно-визвольний рух у цій країні і тим самим на невизначений строк відсунути надання незалежності.

Дисертант виділяє в еволюції системи управління три етапи. Перший етап характеризується відсутністю будь-яких елементів опосередкованого управління, нерівноправністю у правовому відношенні іспанських колоністів і корінного населення, авторитарним характером влади генерал-губернатора. Другий етап почався з прийняття у 1959 році закону про організацію та юридичний режим іспанських провінцій. На основі цього закону відбулися істотні зміни в адміністративно-територіальному поділі території. Іспанська Гвінея була поділена на дві провінції Фернандо-По та Іспанську континентальну Гвінею, були організовані органи опосередкованого управління: "хунтас весиналес", "аюнтам'єнтос" (муніципалітети) на чолі з алькальдами, провінційні ради (депутації). Найвищою посадовою особою в Іспанській Гвінеї залишився генерал-губернатор, який керував охороною громадського порядку, призначав й усував посадових осіб, контролював діяльність органів місцевого самоврядування. У кожній з провінцій були встановлені посади цивільних губернаторів, які здійснювали безпосереднє керівництво на підпорядкованій їм території. Третій етап еволюції системи управління в Іспанській Гвінеї пов`язується з наданням цій території статусу автономії на основі закону про автономний режим африканських провінцій від 20 грудня 1963 р. За цим законом посаду генерал-губернатора було скасовано. Верховний комісар, що був призначений іспанським урядом, виконував не лише представницькі функції, але й здійснював координацію органів влади Гвінеї зі структурами виконавчої влади Іспанії, відповідав за охорону громадського порядку, оборону та безпеку, а також був представником Іспанської Гвінеї на міжнародній арені. Найвищим органом у системі опосередкованого управління стала Генеральна Асамблея, якій було надано переважно дорадчий характер. Рада управління здійснювала функцію виконавчої влади. Однак обидва ці органи були залежні від верховного комісара, який мав право вето. Прийняття закону про автономію стало напівзаходом і не відбивало прагнення народу Іспанської Гвінеї до незалежності.

У другому параграфі названого розділу розглядається економічна та соціальна політика Іспанії в Екваторіальній Гвінеї. Аналіз економічних відносин свідчить про відчуження більшості корінного населення від власності, опіку над якою до 1959 р. здійснював напівдержавний Патронат тубільців. Переважна частина сільськогосподарської продукції вироблялась на великих плантаціях іспанських колоністів. Дефіцит трудових ресурсів спонукав іспанських плантаторів вербувати робітників у сусідній Нігерії. Значна частина іспанських фірм була зацікавлена в здійсненні торговельних операцій з Іспанською Гвінеєю. Економіка країни активно реагувала на швидке зростання прибутків в експорті. На початку 60х років тут склався механізм внутрішньогосподарської інтеграції, що поєднувала в цілісний організм різноманітні соціально-економічні уклади. Промисловість Іспанської Гвінеї розвивалась однобічно й була низькорентабельною.

Соціальна політика Іспанії в Екваторіальній Гвінеї була пов`язана не тільки з економічним розвитком цієї країни, але й з розповсюдженням культурного впливу й католицької релігії. На відміну від політики Великобританії, у якій расовий критерій був основним, іспанська колоніальна доктрина офіційно проголошувала здійснення "асиміляції". Значну роль у здійсненні цих заходів відіграли місії католицької церкви.

У третьому параграфі досліджується проблема виникнення політичних організацій в Екваторіальній Гвінеї. Расова дискримінація, юридичне безправ'я, злиденність, важка праця на плантаціях активізували боротьбу корінного населення за свої права. Більшість політичних організацій виникли в кінці 50х на початку 60х років у сусідніх країнах. Поява таких організацій при всій їх різноманітності відображала зміни в настроях народів Іспанської Гвінеї. Це свідчило про зростаючий потяг до організованої боротьби. Деякі з цих організацій вели збройну боротьбу проти іспанського колоніалізму (ІПГЕ, МОНАЛІГЕ, ФРЕНАПО), інші виступали за переговори з іспанським урядом та вимогою надання автономії (МУНГЕ). Деякі з них мали етноцентричний характер (Спілка бубі, Спілка ндове, Демократична спілка фернандіно), з'явилися й професійні (УГТГЕ) організації. Виникнення політичних організацій в Іспанській Гвінеї свідчило про зростання національної самосвідомості народів цієї країни. Характер, форми й методи антиколоніальної боротьби були різноманітними й не завжди результативними. Національно-визвольний рух очолила нечисленна інтелігенція, основною рушійною силою стало селянство.

Четвертий параграф даного розділу дисертації присвячений Мадридській конституційній конференції 19671968 рр., яка мала на меті виробити основний закон майбутньої держави. На першому етапі конференції виявилась полярність у позиціях не лише між іспанською та гвінейською делегаціями, але й між членами делегації Екваторіальної Гвінеї. Якщо представники основних партій виступали за створення єдиної держави, то Спілка бубі наполягала на відокремленні острова Фернандо-По від континентальної частини Ріо-Муні. Другий етап конституційної конференції ознаменувався тим, що перемогу в дискусії здобула сторона, яка виступила за єдність та неподільність території. Прийнята конституція проголошувала Екваторіальну Гвінею незалежною республікою, яка складалася з двох провінцій Ріо-Муні та Фернандо-По. 12 жовтня 1968р. відбулося проголошення незалежності Екваторіальної Гвінеї, що поклало край колоніальному періоду в історії цієї країни.

Останній параграф розділу присвячений першим рокам незалежності Екваторіальної Гвінеї та її відносинам з Іспанією у 19681975 рр. Після проголошення незалежності Екваторіальної Гвінеї в цій країні був встановлений диктаторський режим Ф. Масіаса. Причини встановлення подібного режиму криються не тільки в економічній відсталості цієї африканської країни й колоніальній спадщині, що дісталась їй від іспанського управління, але й в міжплеменній ворожнечі. Після обрання Ф. Масіаса президентом відбулося погіршення стосунків Екваторіальної Гвінеї з Іспанією. У країні почалась антиіспанська компанія, результатом якої стало те, що іспанські колоністи звільнили Екваторіальну Гвінею.

Висновки

Втрата економічного та політичного впливу Іспанії у Латинській Америці та Азії спонукала іспанські правлячі кола та підприємців звернути увагу на африканські колонії Західну Сахару та Іспанську Гвінею. Однак більшість проектів "освоєння" колоній, розширення торговельного обміну з ними, збільшення інвестицій, створення там основ промислової та сільськогосподарської інфраструктури не дали суттєвих економічних зрушень. Іспанія слабко розвивала виробничі сили своїх колоній, використовуючи їх в основному як сировинний додаток до метрополії та насаджуючи в них систему монокультури. Хоч матеріальний потенціал колоніальних володінь відігравав значну роль у розвитку Іспанії, господарсько-економічні зв'язки метрополії зі своїми колоніями були дуже слабкими та нерозвинутими.

У активному здійсненні колоніальної політики були зацікавлені іспанський генералітет, духовенство Іспанії, що мало за мету розповсюдження католицизму в країнах Африки; іспанські промислові та торговельні компанії, які отримали високий прибуток від вивезення какао, кави та цінної породи деревини з Екваторіальної Гвінеї, від розробки фосфоритних родовищ Західної Сахари; урядовці Генерального управління африканських територій і провінцій і колоніальної адміністрації. У той же час проблема колоній в Африці залишалася для правлячих кіл Іспанії проблемою периферійною, яка не вимагала постійної та пильної уваги з боку держави, кортесів та уряду.

Іспанське керівництво не мало чітко виробленої стратегії щодо майбутнього своїх колоній. Саме цим пояснюється невдала політика "соціального перехоплення", спроби нав'язати неоколоніалістичні форми експлуатації своїм колишнім колоніям. У період деколонізації іспанська колоніальна доктрина характеризується непослідовністю, що особливо яскраво простежується на прикладі Західної Сахари. Не бажаючи втратити цю територію, іспанські правлячі кола спочатку, як ми переконалися, гальмували процес її деколонізації, а потім пішли на згоду, яка не врахувала прагнень значної частини народу Західної Сахари до створення незалежної країни. Згодом це стало однією з причин серйозного конфлікту в даному регіоні.

Відносини Іспанії з її північно-африканськими володіннями будувалися за принципом геополітичної єдності Європи та Африки. При цьому Іспанії відводили роль "рятівника" європейського континенту від комуністичної експансії, що загрожувала, на думку іспанських політиків, "з півдня більше, ніж зі сходу". Таким чином, Іспанія та її володіння в Африці повинні були стати водорозділом, який розмежовував сферу впливу двох світових систем.

У протистоянні Сходу і Заходу Іспанія повинна була триматися осторонь як від радянського комунізму, так і від західноєвропейського лібералізму, залишаючись при цьому християнською державою. У той же час, враховуючи, що територія Іспанії та її африканських володінь могла опинитися в центрі боротьби двох світових систем, правлячі кола цієї країни були готові стати на бік Заходу.

Відносини між Іспанією, Францією та Великобританією були складними. Як ми пам'ятаємо, ще під час Другої світової війни іспанці прагнули розширити свої володіння в Африці за рахунок французьких колоній. Щоправда, поширення національно-визвольної боротьби на території іспанських колоній змусило уряд цієї країни піти на співробітництво з французькими збройними силами.

Що стосується відносин з Великобританією, то тут головний вузол протиріч сформувався навколо проблеми Гібралтару. Іспанський уряд вважав окупацію Гібралтару незаконною та неодноразово піднімав цю проблему в ООН та інших міжнародних організаціях.

На формування іспанської колоніальної політики в Африці вплинули різні політичні, релігійні та інші організації. Вплив "Національного руху" на політичну систему Іспанії та її колоній полягав у тому, що, як правило, усі вищі урядовці належали до цієї організації. Напівдержавними організаціями були вертикальні профспілки та сільськогосподарські кооперативи, які перебували під контролем іспанської адміністрації.

Держава захищала також суспільні, релігійні та приватні організації, діяльність яких не завжди відповідала інтересам діяльності керівництва Іспанії. До таких, передусім, належали католицька церква, а також різні об'єднання підприємців, культурні організації, що мали своє представництво в іспанських кортесах і структурах опосередкованого управління іспанськими колоніями. Вплив опозиційних організацій на формування іспанської колоніальної політики був важливим, але не визначальним. І все-таки вони підштовхнули іспанський уряд до здійснення ряду економічних та адміністративних реформ у колоніях.

Політичні організації іспанських колоній поєднували збройні методи боротьби з організацією страйків, акцій громадської непокори, подання петицій до ООН, пропагандистської роботи.

Найважливішою умовою зміцнення іспанської колоніальної держави на африканських територіях у названий період було розповсюдження католицизму. Здійснювалося воно переважно за допомогою місіонерської діяльності, зокрема на території Екваторіальної Гвінеї. У Західній Сахарі та Іспанській зоні Марокко католицька церква мала вплив на події, що відбувались, і пішла на згоду з мусульманським духовенством. Однак, зважаючи на різні підходи в різних регіонах, місіонерська діяльність католицької церкви підтримувалася партією "Національного руху" та іспанським урядом.

Розповсюдження католицтва сприяло утвердженню політики "іспанізації" корінного населення.

Хоч статус колоній і правовий статус корінного населення неодноразово змінювався, становище, по суті, залишилось без змін. "Іспанці-мусульмани" та "чорні іспанці" фактично вважалися громадянами другого ґатунку. У той же час велику увагу іспанська влада приділяла вихованню корінних жителів Західної Сахари та Екваторіальної Гвінеї в дусі відданості "матері-Іспанії", генералісимусу Ф. Франко та ідеалам "Національного руху".

Намагання створити "туземну" еліту, яка б вірою й правдою служила іспанцям, якоюсь мірою були успішними, особливо в Західній Сахарі. Підтвердженням тому була діяльність Джема - а в цій країні. Тоді ж із "туземної" еліти вийшли й керівники національно-визвольного руху в африканських колоніях Іспанії. Отже, результат політики "іспанізації" колоній був неоднозначним.

Одним з методів іспанської колоніальної політики стала так звана "асиміляція". Дослідження показали: хоч іспанські ідеологи проголосили ідею "асиміляції" іспанської й африканської культур, насправді африканська культура всюди витіснялася іспанською.

Іспанське колоніальне управління базувалося на принципах централізму, так званого "органічного представництва" та принципу єдності дій державних та церковних інститутів. Як відомо, іспанські кортеси у цей період фактично не були законодавчою владою, а виконували лише дорадчі функції при голові держави. Виходячи з цього, Джемаа в Західній Сахарі та Генеральна Асамблея Екваторіальної Гвінеї були дорадчими органами при генерал-губернаторі (верховному комісарі), який мав досить широкі повноваження і був безпосереднім представником каудильйо в "заморських територіях" Іспанії. Після надання іспанським колоніям статусу провінції централізація влади не послабла, а посилилась. Відбувся певною мірою механічний перенос структури управління провінціями з метрополії на територію колоній.

Іспанська колоніальна політика в Африці була дуже схожою з португальською. Для обох країн було характерне здійснення політики "асиміляції", поділ корінного населення на повноправних та неповноправних та використання релігії для проникнення та закріплення свого впливу в "заморських територіях".

Що стосується процесу деколонізації в іспанських колоніях в Африці, то не можна не помітити того, що він також мав свої особливості. Іспанії не вдавалося створити чогось подібного до Британської Співдружності або Французького Союзу. Негнучка та недалекоглядна політика іспанських правлячих кіл зумовила остаточне відокремлення Іспанії від африканських колоній. Лише частині була надана незалежність, решта були анексовані іншими державами.

Особливості іспанської політики в Африці далеко не в останню чергу визначалися тим становищем, яке посідала в аналізований період Іспанія в системі міжнародних відносин. Його можна схарактеризувати як політичну ізоляцію. Це зв'язувало руки каудильйо та його оточенню, які змушені були шукати зближення з країнами "третього світу" і, найперше, Північної Африки.

Іспанія значною мірою винна в тому, що доля її колишніх колоній склалася досить драматично. Надання президенту Екваторіальної Гвінеї майже необмежених повноважень за конституцією, яка була створена на основі іспанського "органічного закону" 1966р., сприяло встановленню в цій невеличкій країні одного з найбільш кривавих режимів в Африці. Іспанська політика деколонізації в Західній Сахарі була однією з причин ескалації одного з найтриваліших збройних конфліктів у Північній Африці.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Возникновение политических организаций в Экваториальной Гвинее (конец 40х начало 60х гг. ХХ в.) // Сборник статей: Луганский государственный педагогический институт им. Т.Г. Шевченко. Серия: История и социальнополитические науки. Луганск: ЛГПИ, 1993. С.7277.

2. Диктатура Ф. Масиаса в Экваториальной Гвинее и ее крах // Сборник статей: Луганский государственный педагогический институт им. Т.Г. Шевченко. Серия: История и социальнополитические науки. Луганск: ЛГПИ, 1993. С.7885.

3. Возникновение политических организаций в Западной Сахаре (60е 70е гг.) // Сборник статей: История, педагогика. Вып.1. Ч.2. Луганск: ЛГПИ, 1994. С.5664.

4. Испаномарокканский конфликт 1957 1958 годов // Сборник статей: История, педагогика. Вып.2. Ч.2. Луганск: ЛГПИ, 1996. С.3345.

5. Система управления территорией Западной Сахары // Сборник статей: История, педагогика. Вып.2. Ч.2. Луганск: ЛГПИ, 1996. С.4653.

6. Громадянська непокора. Інтелігенція // Словникдовідник термінів з конфліктології /За редакцією: проф. М.І. Пірен, проф. Г.В. Ложкіна/ Чернівці Київ, 1995. С.5556, 113114.

7. Мадридское соглашение 1975 года // Матеріали міжвузівської науково-теоретичної конференції, присвяченої 75-річчю Луганського сільськогосподарського інституту. Луганськ: ЛСГІ, 1996. С.2223

8. Политические партии африканских колоний Испании (50е 70е гг. ХХ в.) // Научные труды Международной научнопрактической конференции ученых Московского государственного автомобильно-дорожного института (Технического университета и Луганского сельскохозяйственного института (4 5 декабря 1997 года). - Москва - Луганск: Издво МАДИ (ТУ) - ЛСХИ, 1997. С.42.

9. Шелюто В.М. Рассмотрение проблемы Испанской Гвинеи в ООН (19581967годы) // Научные труды международной научнопрактической конференции ученых Московского государственного университета им. М.В. Ломоносова, Московского автомобильнодорожного института (Технического университета) и Луганского государственного сельскохозяйственного института (2829 мая 1998 года). Москва Луганск: Издательство МГУ МАДИ (ТУ) ЛСХИ, 1998 С.4344.

Анотації

Шелюто В.М. Колоніальна політика Іспанії в Африці у 19561975 рр. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 всесвітня історія. Харківський державний університет. Харків, 1998.

У дисертації проаналізована проблема іспанської колоніальної політики в Марокко, Західній Сахарі, Екваторіальній Гвінеї періоду деколонізації. Базуючись на численних джерелах та літературі іспанською, французькою, англійською та російською мовами, автор досліджує економічну, культурну, соціальну політику Іспанії в її африканських володіннях, становлення та розвиток національно визвольного руху в колоніях, міжнародні угоди Іспанії з африканськими країнами.

Ключові слова: Іспанія, Африка, колоніальна політика, деколонізація.

Шелюто В.М. Колониальная политика Испании в Африке в 1956 1975 гг. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 всемирная история Харьковский государственный университет. Харьков, 1998 г.

В диссертации исследована проблема испанской колониальной политики в Марокко, Западной Сахаре и Экваториальной Гвинее в период деколонизации. Основываясь на многочисленных научных источниках и литературе на испанском, французском, английском и немецком языках, автор рассматривает экономическую, культурную и социальную политику Испании в ее африканских владениях, становление и развитие национально-освободительного движения в колониях, международные договоры и соглашения Испании с африканскими странами.

Ключевые слова: Испания, Африка, колониальная политика, деколонизация.

Shelyuto V. M. The Spaіn colonіal polіcy іn Afrіca іn 19561975 years. Manuscrіpt.

Thesіs іs claіmіng for academіc degree of candіdate of scіences. The specіalіty іs 07.00.02 "The World Hіstory" Charckov Unіversіty. Charckov, 1998.

Іn the thesіs was іnvestіgated the problem of Spaіn colonіal polіcy іn Morocco, West Sahara, Equatorіal Guіnea іn the perіod of decolonіsatіon. Based on many sources and lіteratures of Spanіsh, French, Englіsh, German and Russіan іs іnvestіgated economіc, culture, socіal polіcy of Spaіn іn the Afrіcan colonіes, buіldіng and development of natіonallіberatіng movement іn the colonіes, іnternatіonal treatіes of Spaіn wіth Afrіcan countrіes.

Key words: Spaіn, Afrіca, colonіal polіcy, decolonіsatіon.

Размещено на Allbest.ru