Військове будівництво в Україні періоду Центральної Ради

Кістяк українських військ на Лівобережжі становили регулярні частини: Гайдамацький кіш Слобідської України С. Петлюри (300 чоловік), Курінь Січових Стрільців Є. Коновальця (600 чоловік), Запорізький курінь ім. кошового Морозенка (450 чоловік). У стадії організації перебували полки - 1-й Республіканський, 1-й Залізничний, бойовий курінь УПСР та інші.

Розгортання агресії більшовицької Росії проти УНР штовхнуло Центральну Раду на прийняття 9 січня 1918 р. четвертого Універсалу, що формально розривав державний зв'язок із Росією і проголошував повний суверенітет України. Цим актом український уряд прагнув підкреслити міждержавний характер українсько-російської війни, а не внутрішній, як його трактували більшовики, сподівався підняти боєздатність українських частин, котрі тепер мали боронити власну державу. Проте ці сподівання не виправдалися. В січні 1918 р. ініціатива у бойових діях цілком переходить до російської сторони. Більшість важливих адміністративних центрів Лівобережжя опинилася під контролем більшовиків. В середині січня розпочалися бої за київський стратегічний плацдарм. У боротьбі за Київ співвідношення бойових сил було не на користь українців. Зі сходу столицю блокувало 16-тисячне російське угрупування, в самому місті у розпорядженні більшовицького ревкому, що підняв заколот проти уряду УНР, перебувало 2 тис. червоногвардійців, до яких приєдналася частина гарнізону. Крім того, у столиці перебувало 15 тис. колишніх царських офіцерів вороже налаштованих до української влади. Частини Армії УНР у Києві, що брали активну участь в обороні, нараховували всього 5 тис. осіб. Бої за столицю тривали більше тижня і закінчилися поразкою української сторони. 26 січня 1918 р. Центральна Рада та уряд УНР залишили Київ. Разом з ними столицю покинули регулярні частини, що нараховували 3 тис. чоловік. Вони були реорганізовані в Окремий Запорізький загін під командуванням генерала К.Прісовського.

Наслідком зимової кампанії 1917 - 1918 рр.стала окупація більшовиками переважної частини території УНР. Вільними залишалася північно-західна Волинь і частина Поділля, а також сільські провінції Правобережжя та Лівобережжя, що контролювалися Вільним козацтвом.

На початку лютого 1918 р. регулярні частини Армії УНР зосередилися на Волині. На Поділлі перебували іррегулярні відділи, а також рештки від демобілізованих українізованих частин.

Поразка УНР у війні з більшовицькою Росією пояснюється причинами:

-чисельною перевагою більшовицьких регулярних військ над українськими;

- вичерпанням мобілізаційною резерву країни. Український уряд не міг провести мобілізації, бо її основний резерв - селянство уже був використаний у ході чотирирічної війни як фізично, так і морально. В той же час він не зміг залучити до служби зросійщених промислових робітників, які загалом вороже ставилися до українського військового і національно-визвольного руху;

- допущеними Центральною Радою помилками в галузі військового будівництва: тривалим негативним ставленням до ідеї формування національної регулярної армії, недовірою до вищих офіцерів, передчасним оголошенням демобілізації українізованих частин;

- перевагою більшовицької популістської пропаганди над ідейними впливами Центральної Ради на солдатів і матросів;

- недостатнім досвідом уряду УНР в галузі військового будівництва і оперуванні наявними у нього військами;

- браком досвідчених патріотично-налаштованих військових фахівців.

Головним підсумком українського військового руху в період грудня-січня 1917-1918 рр. стало його виділення із контексту загальнонаціональної визвольної боротьби в окремий елемент державного будівництва, а саме військового. Значною мірою до цього спричинилися й міжнародні реалії, у яких опинилася Україна. Поставлений перед фактом агресії більшовицької Росії, уряд УНР змушений був переглянути свої установки щодо військової політики і перевести їх у практичну площину. Наслідком цього стало утворення наприкінці 1917 р. регулярної Армії УНР. Власне ця невелика за кількості армія продовжувала нести на собі тягар оборони держави і попри все врятувала її від ліквідації російськими більшовиками в січні 1918 р.

У четвертому розділі “Національне військове будівництво після Брестського мирного договору з країнами Четверного Союзу” розглядається боротьба Армії УНР та інших українських військових формувань за звільнення України з-під більшовицької окупації весною 1918 р., а також перехід до розбудови регулярних Збройних Сил.

У результаті підписаного 27 січня (9 лютого) 1918 р. мирного договору УНР з країнами Четверного союзу - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною Україна вийшла із світової війни. Одним із вирішальних чинників, що спонукав Центральну Раду погодитися на підписання сепаратного миру були широкі верстви солдатів-українців. Значною мірою під їх тиском вона вчинила те, чого вима-гали самостійницькі кола ще весною - літом 1917 р. - проголосити незалежність України і укласти сепаратний мир. Однак це було зроблено лише тоді, коли УНР опинилася перед загрозою бути ліквідованою більшовиками. Проте укладений мирний договір вона не могла використати для зміцнення свого становища. Малочисельна Армія УНР не могла дати ефективної відсічі російським військам і звільнити від них територію країни. Тому її уряду довелося звернутися за допомогою до Німеччини та Австро-Угорщини.

Уже в ході зимової кампанії 1917 - 1918 рр. стало очевидним, що найбоєздатнішими частинами Армії УНР є регулярні відділи, які винесли на собі весь тягар боротьби з російськими військами. Реорганізувавшись у Окремий Запорізький загін, вони стримали на початку лютого 1918 р. просування російських військ на захід і перейшли у контрнаступ. Лише 19 лютого розпочався наступ союзних німецьких, а 27 лютого австро-угорських військ. Отже, незважаючи на поразку, Армія УНР не була деморалізована, спроможна до продовження боротьби й першою повела наступ на Київ.

Українські війська наступали трьома ударними групами. Запорізький загін генерала К. Прісовського із Коростеня вирушив на Житомир, атакував його і 24 лютого здобув. Запеклі бої відділи загону вели за Бердичів, який обороняли більшовизовані частини колишньої VІІ армії. 26 лютого містом оволоділи українці. Далі наступ групи К. Прісовського розгорнувся у напрямку залізниці Бердичів - Козятин - Фастів - Київ.

Друга група українських військ, основу якої складали Гайдамацький кіш Слобідської України і курінь Січових Стрільців, повела наступ у напрямку Сарни - Коростень - Київ.

Третя група просувалася по шосе Житомир - Київ. В останніх числах лютого українсько-німецько-австрійські союзні війська підійшли на підступи до Києва. В їх авангарді рухалися українські частини. Особливо вперті бої з більшовиками точилися на р. Ірпінь, останньому оборонному рубежі більшовицьких військ перед Києвом. Після його здобуття, 29 лютого більшовики поспішно залишили Київ. 1 березня до столиці вступили українські війська, а наступного дня сюди прибули Центральна Рада та уряд УНР. Одночасно до до Києва прибули й німецькі війська. Далі військові операції розгорталися на півдні і Лівобережжі.У складі австро-угорських військ, що наступали в напрямку чорноморського узбережжя перебували УСС.

До кінця квітня 1916 р. всю територію УНР було звільнено від більшовиків.

Паралельно з розгортанням наступу проти більшовицьких військ, уряд УНР в середині лютого розпочав вживати активних заходів спрямованих на розбудову армії, надання її суто регулярного характеру. Вони стосувалися передусім двох аспектів: завершення демобілізації старої армії, рештки якої ще перебували на території України, та концентрації розрізнених українських частин у боєздатні регулярні відділи, з допомогою яких можна було б продовжувати боротьбу. Найбоєздатнішою українською частиною був Запорізький загін під командуванням генерала К. Прісовського. Після звільнення Києва від більшовиків цю частину було розгорнуто у Першу Запорізьку дивізію, яку очолив генерал О. Натієв. У ході боїв з більшовицькими військами дивізія постійно поповнювалася новосформованими частинами, і вийшла за рамки штатного розпису. Тому у першій половині квітня у Харкові вона була реорганізована в корпус, що налічував близько 9 тис. осіб. Його можна вважати регулярною армійською одиницею.

Протягом березня-квітня військове міністерство УНР проводило реорганізацію існуючих і створення нових частин. Серед них виділявся своєю боєздатністю курінь Січових Стрільців під командуванням Є. Коновальця, що також у березні розгорнувся у полк трьохтисячного особового складу. Запорізький корпус і полк УСС склали основу регулярної Армії УНР. Під кінець березня вона нараховувала 15 тис. військовиків.

Значну допомогу в розбудові регулярної Української армії надав Союз Визволення України (СВУ). Вже на початку 1918 р. він домігся від німецьких та австрійських властей дозволу на формування із військовополонених українців колишньої російської армії окремих частин. У другій половині лютого з'явилося ще дві регулярні формації Армії УНР - дивізії “Синьожупанників” у складі 5-6 тис. осіб і “Сірожупанників” - 4 тис. вояків.

Національне військове будівництво піднялося на якісно новий рівень: уряд УНР беззастережно став на шлях розбудови регулярної армії. Цьому сприяла й позиція голови Центральної Ради М. Грушевського, який наголошував, що “треба... поставитись до армії не як до якоїсь свалки, куди скидають найменш цінні, на ніщо краще не придатні елементи, а як до окраси держави і нації, її почесної варти”.

15 березня на засіданні уряду військовий міністр полковник О. Жуковський виклав основні напрями діяльності підлеглому йому міністерства. Їх суть полягала у підготовці призову до служби в армії, організації інструкторської школи для підготовки офіцерів, відкриття Академії Генерального штабу. Міністерство передбачало, що у травні 1918 р. армія мала отримати 250-тисячне поповнення. У березні було проведено реорганізацію Генерального штабу Армії УНР. До його складу увійшли визначні військові фахівці - генерали В. Сінклер, О. Галкин, С. Дельвіг. За наказом військового міністерства від 19 березня і 3 квітня розформуванню підлягали всі іррегулярні частини, у тому числі й Вільне козацтво. Останнє рішення очевидно було передчасним, адже загони Вільного козацтва можна було використати при комплектуванні регулярних частин. В армії запроваджувалося єдиноначалля, виборні органи скасовувалися, діяльність політичних партій заборонялася.

1 квітня наказом по військовому міністерству в Армії УНР запроваджувалися скасовані у січні Центральною Радою військові звання і відповідні відзнаки на уніформі. У квітні військове міністерст-во намагалося розпочати створення українського Військово-Морського Флоту. Однак уряд УНР, заявивши на Брестських переговорах про неприналежність Криму до України позбавив себе можливості поставити Чорноморський флот під свій контроль. Його спроба у квітні 1918 р. організацією військової експедиції на чолі з полковником Н. Болбочаном приєднати Крим до УНР викликала різкий спротив у німецького командування й закінчилася безрезультатно. Німеччина сама стала зазіхати на флот, тому хоча він і підняв 29 квітня українські прапори на знак визнання влади Центральної Ради, був захоплений німцями. Отже, розпорядження військового міністерства УНР щодо створення українських Військово-Морських Сил на Чорному морі не були реалізованими.

Квітень-березень 1918 р. став періодом розбудови регулярної Української армії. Військове міністерство приступило до формування кадру восьми територіальних піхотних корпусів і окремої дивізії для Таврії. Поряд з цим передбачалося формування чотири з половиною дивізії кінноти. У повітах розпочалася організація першого призову до “Української Народної Армії”, як офіційно стали називатися Збройні Сили УНР. Загальна чисельність Української армії на квітень 1918 р. без гарнізонів становила близько 40 тис. солдатів та офіцерів. У гарнізонах налічувалося 20 тис. осіб.

Таким чином, на початку 1918 р. відбулася докорінна переорієнтація військової політики Центральної Ради на користь розбудови боєздатної регулярної армії. Проте це сталося запізно. Звільнивши до кінця квітня 1918 р. за допомогою німецько-австрійських військ територію УНР, Центральна Рада і уряд республіки опинилися під тиском 450-тисячної “союзницької” армії. Іноземна військова присутність негативно вплинула на хід національного військового будівництва і внутріполітичну ситуацію загалом, що й привело до державного перевороту 29 квітня 1918 р.і заміни республіканського режиму гетьманатом.

Висновки. У державному відродженні України 1917-першої чверті 1918 рр. чільне місце посідав український військовий рух, який своєю масовістю, радикалізмом та організованістю вирішальним чином впливав на національно-державотворчі процеси, став каталізатором загальнонаціональної боротьби за відновлення незалежності України.

Незважаючи на суперечливий, не позбавлений помилок процес військового будівництва 1917-першої чверті 1918 рр., можна констатувати, що Центральній Раді вдалося створити регулярну національну армію, яка відіграла провідну роль у становленні суверенної Української держави і взяла на себе функції її оборони. Захистивши її від знищення більшовицькою Росією, вона врятувала український визвольний рух та державне відродження від поразки на першому найвідповідальнішому етапі його становлення. Військове будівництво в Україні з березня 1917 по квітень 1918 р. пройшло ряд етапів.

Перший - березень-квітень 1917 р.- стихійне наростання української національно-визвольної боротьби у частинах російської імперської армії і відсутність спеціальних координуючих структур. формування українських Збройних Сил. Український військовий рух мав яскраве державницьке спрямування. Його наслідком стала поява українізованих військових формувань в рамках старої імперської армії та тилових частин на території України і перетворення їх в національно-територіальні, тобто в основи національної армії.

Другий - травень-червень 1917 р., коли створюються перші керівні національні армійські структури - Український Генеральний Військовий Комітет та Всеукраїнська Рада військових депутатів. Український військовий рух та військове будівництво опинилися в епіцентрі ідейної боротьби двох тенденцій в національному політичному проводі України - автономістської та самостійницької. Логіка українського військового руху об'єктивно виштовхувала Україну за рамки автономного статусу, якого дотримувалася Центральна Рада, бо власні Збройні Сили ставили на порядок денний питання її суверенітету. Автономізм Центральної Ради став підгрунтям її антимілітаризму, що фатально вплинув на подальшу долю державного будівництва загалом.

У третьому етапі - липень-жовтень 1917 р. йде становлення українських військових структур. Глибока криза загальноросійських державних та військових органів влади змусила їх санкціонувати українізацію армії. Формування українських частин набрало легітимного характеру, що сприяло державному будівництву, яке проводила Центральна Рада. До її компетенції поступово переходила військова справа - найважливіший компонент державотворення.

Четвертий етап - листопад 1917-лютий 1918 рр. характеризувався стрімкою еволюцією військового будівництва від стихійних методів творення армії до появи власне національної державної військової політики. Центральна Рада відходить від концепції заміни постійної армії народною міліцією і ставить військове будівництво на грунт створення регулярної Української армії. Саме в даний період з'являються державні військові установи, що перебирають на себе функції організації й будівництва Збройних Сил. На зламі 1917 -1918 рр. з'являється регулярна Армія УНР. Однак її сили та боєздатність виявилися недостатніми, щоб відбити агресію більшовицької Росії. Це стало наслідком невідповідності федералістської концепції державотворення, якої тривалий час дотримувалася Центральна Рада і реальними потребами України, що силою обставин стала суверенною державою й самостійно мала дбати про свою оборону. Не останню роль у послабленні Української армії відіграли грубі помилки в галузі військової політики: відсутність чіткої концепції військового будівництва, недовіра з боку державного керівництва до військових фахівців, політизація самого військового будівництва. Негативно впливала на армію непослідовність Центральної Ради у розв'язанні наболілих соціальних питань, особливо аграрного, що найбільше хвилювало селянську за складом Українську армію.

Під впливом поразки у війні з більшовицькою Росією керівництво країни остаточно відійшло від антимілітаристського курсу.

П'ятий етап припадає на період відновлення влади Центральної Ради в Україні - березень-квітень 1918 р. Його характерна риса - чітко окреслена тенденція на побудову боєздатної, достатньо чисельної регулярної армії. Стихійність, притаманна для попередніх етапів військового будівництва, була подолана. В УНР повним ходом йшла розбудова армії, але вже в умовах німецько-австрійської військової присутності. Це негативно впливало на весь процес військового і державного будівництва, що й врешті привело до насильного повалення 29 квітня 1918 р. республіканського режиму в Україні.

Створені в період Центральної Ради національні Збройні Сили й надалі продовжували займати чільне місце у боротьбі України за незалежність.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу.- Львів; Кальварія,1997.- 15,12 др.а.

2. Національна революція 1917 - 1921 рр. Відновлення державності України //Курс лекцій з історії України та її державності.- Львів: Вид-во ДУЛП,1997.- З др.а.

3. Симон Петлюра і формування української військової доктрини // Вісник Державного університету “Львівська політехніка”. Держава та армія.- 1998.-№ 344.- Вип.І.- С. 23 - 28.

4. Останній шанс. Другий зимовий похід Армії УНР //Варшавські українознавчі записки.- Варшава: Кафедра україністики Варшавського ун-ту, 1996.- Ч.3.- С. 161 - 169.

5. Україна напередодні Першої світової війни //Історія України та її державності.- Львів: ДУЛП, 1995.- Ч.2.- С. 68 - 87.

6. До історії створення полку ім. Б. Хмельницького у 1917 році // Вісник державного університету “Львівська політехніка”. Держава та армія.- 1998.- №344.- С. 29 - 34.

7. Україна в роки Першої світової війни //Історія України та її державності.- Львів: ДУЛП. - Ч.2.- С. 88-105.

8. Змарнована сила. Козацтво - то не тільки Запорозька Січ //Наука і суспільство.- № 10-12.- С. 24-26.

9. Українська національна революція та її самореалізація в державотворчих процесах України 1917 - 1920 рр. //Українська державність: історія і сучасність. Матеріали наукової конференції. Січень 1993.-К.,1993.- С.236 - 238.

10. Михайло Грушевський про місце збройних сил в державному будівництві України 1917 - 1918 рр. //До 130-річчя з дня народження М.С. Грушевського. Матеріали наукової конференції 29 червня 1996 р.-Львів; ДУЛП, 1996.- С. 11 - 12.

11. Нелегка дорога до порозуміння. До питання генези українсько-польського військово-політичнго співробітництва 1917 - 1921 рр.-Львів: Українські технології,1997.- З др. а. (співавт.: Гудь Б.В.)

12. 3 історії боротьби Центральної Ради за відновлення української державності //Вісник Львівського політехнічного інституту. -Львів, 1992.-№268.- С.3 - 17 (співавт.: Дещинський Л.Є.).

1З. Роль Брестського миру в становленні української державності // Вісник Львівського політехнічного інституту.-1992.-268.- С.18 - 23 (співавт.: Барановська Н.М.).

14. Розбудовуючи Українську державу, мусимо засвоїти уроки Центральної Ради //Розбудова держави.- 1993.- №7.-С. 21 - 29 (співавт.: Дещинський Л.Є.).

15. М. Грушевський і розробка зовнішньополітичної концепції України 1917 - 1918 рр.: теорія і практика //Михайло Грушевський і Західна Україна. Збірник наукових праць.- Львів; Світ,1995.- С.301 -303 (співавт.: 3інкевич Л.).

16. З історії створення Збройних Сил Української Народної Республіки //Розбудова держави.- 1996.-№6.- С.50 - 55 (співавт.: Дещинський Л.).

17. Про ставлення Центральної Ради до ультиматуму Раднаркому у грудні 1917 р. //Вісник Державного університету “Львівська політехніка”.- 1995.-№296.- С.55 - 62 (співавт.: Цубов Л.).

18. Загальнонаціональний визвольний рух українського народу за відновлення своєї державності (лютий 1917-березень 1921 рр.). /Бібліографічний покажчик/.- Львів: ДУЛП,1992. -25 с.

Размещено на Allbest.ru