Суспільно-політичний розвиток України в 1953-1964 рр. (на матеріалах західних областей)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ім. І.КРИП`ЯКЕВИЧА НАН УКРАЇНИ

УДК 947.087 (477.8)

Суспільно-політичний розвиток України в 1953-1964 рр. (на матеріалах західних областей)

07.00.01. - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Корнейко Алла Олександрівна

ЛЬВІВ 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії слов`янських народів Волинського державного університету ім. Лесі Українки.

Науковий керівник - БАРАН Володимир Кіндратович, доктор історичних наук, проректор з гуманітарних питань Волинського державного університету ім. Лесі Українки, зав. кафедри історії слов`янських народів.

Офіційні опоненти - ВАСЮТА Сергій Іванович, доктор історичних наук, професор кафедри українознавства Тернопільської академії народного господарства

ЛУЦЬКИЙ Олександр Іванович, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип`якевича НАН України.

Провідна установа - Інститут історії України НАН України.

Захист відбудеться 9 березня 1999 року о 17.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.222.01 в Інституті українознавства ім. І.Крип`якевича НАН України (290026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип`якевича НАН України (290026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розіслано 8 лютого 1999 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Ф.І. Стеблій

Анотація

Корнейко А.О. Суспільно-політичний розвиток України в 1953-1964 рр. (на матеріалах західних областей). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут українознавства ім. І. Крип`якевича Національної академії наук України, Львів, 1999.

Дисертація присвячена дослідженню перебігу суспільно-політичних процесів у західноукраїнському регіоні в 1953-1964 рр.

Авторка аналізує прояви активізації суспільного життя в краї у перше післясталінське десятиріччя, досліджує вплив на цей процес зовнішніх і внутрішніх факторів.

У роботі висвітлено особливості десталінізаційного процесу в регіоні, проаналізовано спроби вдосконалення радянської політичної системи, досліджено специфіку реабілітації західних українців. Значну увагу приділено аналізу еволюції західноукраїнського антирежимного руху, запропоновано періодизацію останнього відповідно до форм і методів діяльності. Дисертантка досліджує особливості церковно-релігійного життя краю, хід широкомасштабної антирелігійної кампанії кінця 50-х - першої половини 60-х рр.

Ключові слова: суспільно-політичне життя, західноукраїнський регіон, десталінізація, радянська політична система, реабілітаційний процес, антирежимний рух, державно-церковні відносини, антирелігійна кампанія.

Аннотация

Корнейко А.А. Общественно-политическое развитие Украины в 1953-1964 гг. (на материалах западных областей). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Институт украиноведения им. И. Крипякевича Национальной академии наук Украины, Львов, 1999.

Диссертация посвящена исследованию хода общественно-политических процессов в западноукраинском регионе в 1953-1964 гг.

Автор анализирует проявления активизации общественной жизни в первое послесталинкое десятилетие, исследует влияние на этот процесс внешних и внутренних факторов.

В диссертации освещаются особенности десталинизационного процесса в регионе, проанализированы попытки усовершенствования советской политической системы, исследована специфика реабилитации западных украинцев. Особое внимание уделяется анализу эволюции западноукраинского антирежимного движения, предложена периодизация последнего в соответствии с формами и методами деятельности. Диссертантка исследует особенности церковно-религиозной жизни края, ход крупномасштабной антирелигиозной кампании конца 50-х - первой половины 60-х гг.

Ключевые слова: общественно-политическая жизнь, западноукраинский регион, десталинизация, советская политическая система, реабилитационный процесс, антирежимное движение, государственно-церковные отношения, антирелигиозная кампания.

Annotation

Corneyko A.A. Socially-political development of Ukraine in 1953-1964 (on materials of Western Ukraine). Manuscript

Dissertation towards getting scientific degree of candidate of historical sciences, specialization 07.00.01 - history of Ukraine - Institute of Ukraine Studies named after I. Krypyakevich of National Scientific Academy of Ukraine, Lviv, 1999.

The paper investigates socially-political life of Western Ukraine in 1953-1964. The author's research of the development of the region is based on the analysis, systematization and generalization of different sources. The topic and sources analyzed in this theme has not been previously elucidated in national and foreign literature.

The author made historical review of the problem: research of socially-political situation in Western Ukraine during the Soviet power. A conclusion was made that in this time preconditions of specific course of social and political processes in the region were put.

The candidate analyzes animation of social situation in the region after Stalin's death, researches influence on this process by "Notes about the situation in the Western regions in Ukraine" by L. Beriya and other events, deal with arrest and conviction of author of this document.

Direction of destalinization is described in this work. Attempts of the government to perfect Soviet political system are elucidated. The author research run of process had an influence on animation of the socially-political life of this region. Criterion of political loyalty, as a main principle of rehabilitation made some peculiarities of it in Western Ukraine: differences in scales and character of rehabilitation. The candidate shows selection of rehabilitative process and especially in the autumn 1956 in discriminating politic. The author describes transformation of forms of opposing to Soviet system in the new historical conditions; makes periodization of Western Ukraine.

The author describes transformation of forms of opposition to Soviet system in the new historical conditions; makes periodization of West Ukrainian movement and singles out three periods: period of armed struggle, period of "transition group" and a period of dissident movement. This investigation also underlines formation of the new stages which was accompanied with an extensive build up of the social basis of the opposition and change of the tactics from armed struggle to peaceful constitutional conflict resolution. The author draws a conclusion about a continuity of the national-liberation movement of the West Ukraine region during the Soviet power.

The dissertation also researches "state-church" relationship. The author underline the fact that the "state-church" relationship were stipulated on the one hand by an attempt of the totalitarian power to control social life of the people and opposition of the religious circles. The candidate researched religious life in the region in the second part of the fifties. Analyzed the position of Russian orthodox church Ukrainian Greek -Catholic church and other religious trends. The author discovered regional peculiarities of the anti church campaign, which took place in the 1958-1964. The candidate analyzes the consequences of this campaign in Western Ukraine and forms of resistance of local religious society and how this two factors influenced the social situation in the region.

On the basis of this analysis, facts and other historical details a conclusion had been drawn concerning the diversity of the development of Western Ukraine in 1953-1964.

Key words: socially-political life; West Ukrainian region; destalinization; Soviet political system; rehabilitation process; anti regime movement; church relations; anti religious campaign.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Наукове відтворення історії українського народу є важливою передумовою його повноцінного національно-духовного життя. Об`єктивний аналіз історичного досвіду сприяє вирішенню сучасних проблем, визначенню домінуючих суспільних орієнтирів подальшого розвитку держави.

Особливий науковий інтерес викликає минуле західноукраїнського регіону. Історичний розвиток краю, зокрема у радянський період, вирізняється на загальноукраїнському тлі наявністю ряду специфічних особливостей, що ставить перед вітчизняною історичною наукою завдання його комплексного дослідження. Пропонована робота є спробою аналізу суспільно-політичних процесів у Західній Україні в 1953-1964 рр., під час так званої „хрущовської відлиги", які ще не знайшли глибокого висвітлення в історичній літературі.

Зв`язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна тема „Суспільно-політичний розвиток України в 1953-1964 рр. (на матеріалах західних областей)" є складовою частиною наукових досліджень та навчальних програм історичного факультету Волинського державного університету.

Мета і завдання дослідження полягають у висвітленні основних аспектів суспільно-політичного життя у Західній Україні в 1950-х - на початку 1960-х рр.

У контексті загальної мети дисертантка поставила завдання дослідити:

- суспільно-політичну ситуацію в регіоні у першій половині 50-х рр.;

- процеси десталінізації суспільно-політичного життя, їх специфіку в краї;

- спроби реформ радянської політичної системи;

- форми, методи та етапи протистояння режимові;

- церковно-релігійне життя в регіоні у другій третині 1950-х - першій половині 1960-х рр.

Методологічною основою дисертації є принципи історизму, наукового та об`єктивного підходу до висвітлення теми. Вибір науково-дослідницьких методів зумовлений методологічними засадами написання роботи та специфікою предмета дослідження. Авторка використовувала методи ретроспекції, узагальнення і систематизації однотипних фактів, порівняльного аналізу.

Огляд наукової літератури з досліджуваної теми здійснено відповідно до хронологічного та тематичного принципів історіографії.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження визначається тим, що на основі критичного осмислення архівних матеріалів та інших джерел, а також зарубіжної та вітчизняної історіографії досліджено суспільно-політичне життя в західноукраїнському регіоні в період реформ 50-х - початку 60-х рр., які були спробою удосконалення радянської тоталітарної системи. На основі аналізу маловідомих і раніше не використовуваних архівних документів та опублікованих джерел висвітлено специфіку розвитку краю у зазначений період.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з політичної історії України новітнього часу, при розробці спеціальних навчальних курсів для історичних факультетів, а також у науково-краєзнавчій та виховній роботі.

Результати дослідження апробовані на засіданнях кафедри історії слов`янських народів Волинського державного університету ім. Лесі Українки, у виступах на наукових конференціях, а також у публікаціях дисертантки.

Структура дисертації побудована за хронологічно-проблемним принципом. Робота складається із вступу, п`яти розділів основної частини, кожен з яких, окрім першого - „Стан наукової розробки теми", поділено на параграфи, висновків, додатків і списку джерел та літератури (261 позиція).

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її наукову новизну і практичне значення, сформульовано мету і завдання, визначено методологічні засади дослідження.

У першому розділі „Стан наукової розробки теми" проаналізовано етапи і характер вивчення вітчизняною та зарубіжною історіографією суспільно-політичних процесів у СРСР і зокрема в Україні у післясталінське десятиріччя, а також охарактеризовано джерельну базу дослідження.

Розвиток Радянського Союзу в 50-60-х роках ХХ ст. привертає увагу багатьох учених. Зумовлено це, насамперед, неоднозначністю окресленого періоду, коли, з одного боку, проявилася глибока криза радянської тоталітарної системи, а з іншого - було здійснено перші спроби її реформування з метою підкоригувати збанкрутілий політичний курс. Тогочасні процеси в СРСР стали однією з ланок у ланцюжку подій, які вразили в 50-60-х рр. більшість країн так званого соціалістичного табору.

Історіографію проблеми поділено за хронологічним принципом: радянська, сучасна вітчизняна і зарубіжна.

Варто зазначити, що у працях першої групи проблема дослідження не знайшла об`єктивного наукового висвітлення. Розвиток західноукраїнських земель після вересня 1939 р. розглядався виключно у контексті історії Радянської України як складової частини СРСР, що апріорно нівелювало своєрідність історичних процесів та явищ на західноукраїнських теренах.

Однак у радянській історіографії, особливо другої половини 80-х - початку 90-х рр., можна простежити кілька підходів до цієї проблеми. Представники одного з них розглядали тогочасні процеси як закономірний і необхідний етап реформування системи, як важливий фактор її удосконалення. Інша група авторів твердила, що реформи окресленого періоду виявили неспроможність тодішнього партійно-державного керівництва країни піднятися до усвідомлення необхідності радикальних змін і тим самим засвідчили неможливість перебудови радянського суспільства. Разом з тим в історіографії утвердилася й течія, представлена, головним чином, працями дослідників, які сьогодні очолюють партії і рухи „лівого" спрямування (в тому числі й відроджені компартії Росії і України). Згадувані автори розцінюють події 50-60-х рр. у Радянському Союзі як неправомочну ревізію основних засад соціалізму, засуджуючи їх ініціатора М. Хрущова.

На загальносоюзному тлі не вирізнялася оригінальністю й українська радянська історіографія. Більше того, у ряді випадків вона характеризувалася особливою догматичністю і консерватизмом. Основні зусилля українських істориків спрямовувалися на апологетику політики партійно-державного керівництва Радянського Союзу щодо України і західноукраїнських земель зокрема. У зв`язку з цим замовчувалися такі важливі моменти розвитку краю у післясталінські роки, як, наприклад, пожвавлення суспільно-політичного життя, викликане доповідною запискою Л. Берії та обговоренням її громадськістю регіону. Навіть у другій половині 80-х рр. цей конкретний факт і тогочасні події в цілому або ігнорувалися, або оцінювалися прорежимною історіографією не інакше, як намагання Л. Берії розпалити національну ворожнечу і підірвати основи соціалізму.

Зміна історичних умов на початку 90-х рр. привела до розриву зі старою методологією, до поступового звільнення історичної науки від ідеологічної заангажованості. Розпочався якісно новий етап у дослідженнях суспільно-політичних процесів другої половини 50-х - початку 60-х років як в Україні в цілому, так і в її регіонах. Доступ до архівних матеріалів дозволив історикам більш об`єктивно розкрити суперечливий і драматичний характер тих подій, непослідовність і обмеженість політики кремлівського керівництва щодо УРСР.

У 90-х рр. з`являється ряд праць узагальнюючого характеру. У них зроблено спробу розглядати історію України на нових концептуальних засадах - у контексті світового історичного процесу. Разом з тим значну увагу автори приділяють і своєрідності суспільного та політичного життя в радянський період на західноукраїнських теренах.

Окремо можна виділити групу праць, у яких висвітлюється дещо вужче коло проблематики з історії України ХХ ст. Політичні наслідки встановлення в Україні сталінської тоталітарної системи стали предметом дослідження ряду робіт Ю. Шаповала. Вчений одним із перших у сучасній вітчизняній історіографії описав події навколо згадуваної „Доповідної записки" Л. Берії. Однак він обмежився аналізом позиції правлячої верхівки республіки, не приділивши належної уваги тому суспільному резонансу, який викликав документ у регіоні.

Спробою аналізу масштабів і характеру репресивних заходів радянського тоталітаризму щодо населення України стали монографії І. Винниченка та І. Біласа. Дослідження останнього становить особливу цінність з огляду на надзвичайно багатий документальний матеріал, зібраний у „закритих" до останнього часу архівах.

Суспільно-політичні процеси, які відбувалися в 50-х рр. у Західній Україні, є об`єктом вивчення праць О. Рубльова і Ю. Черченка та Б. Яроша. Згадані автори сходяться у висновку, що особлива брутальність політики сталінського керівництва в регіоні була зумовлена посиленою громадською активністю свідомої частини західного українства і, насамперед, інтелігенції краю. Проаналізовані у зазначених працях сюжети політичної історії періоду агонії сталінізму дають можливість створити цілісну картину суспільно-політичної ситуації в західних областях республіки напередодні досліджуваного періоду.

Значний інтерес у контексті висвітлення багатьох аспектів історії України післясталінської доби викликають праці В. Барана. У них на широкій джерельній основі аналізуються процеси суспільно-політичного розвитку УРСР у зазначений період. Історик детально висвітлює хід десталінізації в Україні, вказуючи на наявність трьох етапів останньої, історію державно-церковних відносин у повоєнні десятиріччя, окремі аспекти національного та культурно-духовного життя республіки.

У 90-ті рр. з`являється низка вузькопроблемних наукових досліджень, що стосуються окремих аспектів історії України 50-60-х рр. У них опосередковано розглядається також хід відповідних процесів і явищ у західних областях. Так, абсолютно закрита для радянської історіографії тема українського антирежимного руху, істотне місце в якій займає дослідження західноукраїнського компонента, досить детально висвітлюється як на сторінках ґрунтовних монографій, так і в менш масштабних наукових розробках.

Серед перших варто назвати праці Ю. Курносова та Г. Касьянова. Ю. Курносов розглядає соціальний феномен українського інакомислення в умовах радянської тоталітарної держави. Автор розробляє періодизацію руху опору в Україні, аналізує соціальну базу останнього в хрущовські та брежнєвські часи тощо.

У центрі уваги дослідження Г. Касьянова - протистояння української інтелігенції тоталітарній державі і спроби національно-культурного відродження 60-х рр. Розвиток руху опору розглядається на тлі поступового занепаду радянської тоталітарної системи і її часткової еволюції до авторитаризму. Саме цим автор пояснює тривале існування опозиційного руху в Україні. Чи не вперше у вітчизняній історіографії науковець робить спробу виділити специфічні особливості західноукраїнського руху опору, однак детальний аналіз питання у роботі відсутній.

Висвітленню ряду аспектів антирежимного руху присвячені також праці Т. Батенка, Ю. Зайцева, О.Кучерука та ін.

Певний внесок у дослідження проблеми післясталінської історії України зробили зарубіжні вчені. Вивчення питань суспільно-політичного розвитку Радянського Союзу і його регіонів у період хрущовського правління зарубіжними радянологами розпочалося вже із середини 50-х рр. Оцінюючи реформи по лібералізації системи загалом позитивно, тогочасні і пізніші автори вказували разом з тим на їх непослідовність. Причину цього вони вбачали у „традиційному сталінському вихованні" тих керівників, які декларували і проводили в життя суспільні та політичні зміни. Дослідники сходяться на думці, що в силу цих причин реформи в кінцевому підсумку не могли вийти і не вийшли за рамки догматичного соціалізму.

Предметом значного інтересу західних авторів були й окремі аспекти суспільно-політичного життя СРСР в окреслений період. Проблема реабілітації жертв сталінських репресій знайшла висвітлення у працях голландського вченого Альберта ван Гудовера, який не лише висвітлює теоретичні засади реабілітації, а й робить висновок, що остання стала специфічним засобом боротьби з „культом особи". Об`єктом дослідження ряду авторів став рух опору в УРСР. На особливу увагу заслуговують праці Дж. Берча, К. Фармера і деяких інших істориків. Спираючись на досить обмежене коло джерел, головним з яких є матеріали самвидаву, вчені аналізують структуру, демографічний і професійний склад, методи діяльності і програмні засади руху опору в Україні. Виникнення опозиції режимові вони пов`язують із конфліктом, який виник між дисидентами і державою в національному питанні.

Значну увагу загальним та окремим проблемам „хрущовської доби" приділяють сучасні російські дослідники Г. Арбатов, Н. Барсуков, Ю. Борисов, А. Голубєв, Б. Старков та ін.. Спроби реформування політичної системи, реабілітація, послаблення ідеологічного диктату в громадсько-політичному житті - ці та ряд інших питань піднімають згадані автори. Позитивно оцінюючи внутрішню політику тогочасного керівництва, вони наголошують на половинчастості здійснюваної в країні десталінізації. Зрозуміло, що дослідження російських авторів зорієнтовані насамперед на висвітлення питань післясталінської історії СРСР. Однак цінність цих робіт у контексті піднятої нами проблеми полягає у тому, що вони в комплексі змальовують загальнодержавну ситуацію, на фоні якої особливо чітко простежується своєрідність суспільно-політичного розвитку Західної України.

Окрему групу літератури складають дослідження українських діаспорних авторів. Значна частина праць, яка була написана ще в роки існування Радянського Союзу, досить детально аналізувала питання, абсолютно „закриті" для підцензурної офіційної історіографії, і тим самим заповнювала штучно створюваний ідеологічним диктатом вакуум у ряді напрямів історичних досліджень.

Найбільший масив літератури стосується питань розгортання в Україні антирежимного руху. Серед робіт, присвячених згаданій проблемі, варто відзначити наукові розробки С.Галамая, В. Мороза, М. Прокопа та ряду інших.

С. Галамай створює цілісну картину боротьби свідомого українства проти тоталітаризму протягом 60-ти років під радянською владою, особливо детально зупиняючись на збройній боротьбі загонів ОУН-УПА. Однак питанням діяльності опозиції в умовах хрущовських реформ автор приділяє невиправдано мало уваги. В. Мороз, розглядаючи події 60-х рр. в Україні, до певної міри заповнює цю прогалину. Зокрема, він аналізує діяльність так званих „перехідних груп", але, на нашу думку, дещо переоцінює ступінь спорідненості останніх зі збройним підпіллям попереднього етапу.

Однією із найґрунтовніших спроб комплексного аналізу українського руху опору стала праця М.Прокопа. Особливо цінним є використання автором великого обсягу статистичного матеріалу при висвітленні соціальної структури та географії руху в „дисидентські" 60-70-і рр. Спільним недоліком згаданих праць є зосередження уваги виключно на „видимих" проявах активної опозиції режимові і відсутність глибокого аналізу інших, так званих пасивних форм опору.

Серед узагальнюючих робіт варто виділити ряд досліджень І. Лисяка-Рудницького, які торкаються проблем післясталінського розвитку західноукраїнського регіону в розрізі історії України другої половини ХХ ст.

Загалом праці західних науковців відзначаються скрупульозним використанням усіх доступних джерел. Однак відсутність в авторів можливості використання архівних матеріалів дещо знижує наукову цінність досліджень.

Отже, огляд літератури дає підстави стверджувати, що хоча вітчизняними і зарубіжними науковцями створено цілу низку праць як із загальних, так і з окремих вузлових питань історії України 50-60-х рр., все ж спеціального дослідження суспільно-політичних процесів у західному регіоні республіки ще немає. Тим часом, без глибокого аналізу тогочасних подій в краї не можна відтворити загальної картини суспільно-політичного життя України в окреслений період. Цим і зумовлюються мотиви, які спонукали автора досліджувати цю проблему.

Джерельну базу запропонованої роботи склали різнопланові за характером походження та змістом, опубліковані та ще не відомі широкому загалу документальні матеріали ряду центральних та місцевих архівів.

Особливу цінність становлять документи, позначені грифом „цілком таємно", фонду ЦК КПУ (ф.1) Центрального державного архіву громадських об`єднань України. Численні доповідні, інформації, звіти, що надходили з областей, досить детально ілюструють особливості функціонування системи, непослідовність і незавершеність здійснюваних реформ. З фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України варто виділити насамперед фонди Президії Верховної Ради УРСР та Ради Міністрів УРСР (ф.ф.1; 2) як найбільш наповнені офіційною документацією. Крім того, автором використовувалися документи фондів Прокуратури УРСР (ф. 288), Головного управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР (ф. 4605), об'єднаний фонд уповноважених Ради у справах Руської православної церкви та Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР (ф.4648).

Досить важливим для дослідження проблеми є використання документів місцевих архівів - Волинської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Чернівецької областей. Особливий інтерес становлять фонди партійно-державних органів, обласних прокуратур, уповноважених Ради у справах РПЦ і Ради у справах релігій та деякі інші.

Увесь масив зібраних архівних джерел можна поділити на матеріали юридичного, статистичного і наративного характеру. Серед документів першої групи - численні законодавчі акти, постанови і розпорядження союзного і республіканського урядів, а також конституції УРСР 1954 і 1977 рр.

Окрім офіційної документації центральних органів влади, до роботи залучено матеріали обласних партійно-державних органів.

Серед документів статистичного характеру вкажемо на численні інформаційні звіти, що надходили до центру з місць і стосувалися широкого кола питань суспільно-політичного життя. Це інформації про склад керівних працівників західноукраїнського регіону, статистичні дані про хід реабілітації, відомості про кількісний і якісний склад депутатського корпусу місцевих Рад, додатки до щорічних звітів обласних і республіканських уповноважених Ради у справах РПЦ і Ради у справах релігій тощо. Однак використання статистичних матеріалів вимагає певної обережності з огляду на можливість навмисної підтасовки і перекручення даних на догоду політичній кон`юнктурі.

Важливими наративними джерелами є мемуари та спогади учасників тогочасних подій. Але використання їх у науковому дослідженні потребує критичного підходу через суб`єктивність викладу матеріалу.

До роботи було залучено також самвидавні документи, які вдалося розшукати у колись „закритих" фондах центральних архівів.

Крім того, для дослідження визначених у дисертації проблем були широко використані збірники документів і матеріалів, укладені як вітчизняними вченими в радянський і пострадянський період, так і західними істориками.

У другому розділі „Пожвавлення суспільно-політичного життя у 1953-1956 рр." проаналізовано зміни у громадсько-політичному житті регіону на початку окресленого періоду.

Розділ складається з двох параграфів. У першому охарактеризовано суспільно-політичну ситуацію в краї на початку 50-х рр. Це був період, коли процес становлення радянської тоталітарної системи в регіоні загалом завершився. Становлення більшовицької державності супроводжувалося абсолютизацією насильства. Репресивні заходи стали найяскравішим виявом режиму і застосовувалися до представників усіх соціальних груп.

Горезвісна колективізація прирекла на депортацію до Сибіру та фізичне винищення сотні тисяч селян. Лише в 1951-1952 рр., після прийняття відповідного урядового документа, на спецпоселення було відправлено понад 1,5 тис. сімей західноукраїнських „куркулів". Особливих переслідувань зазнавала місцева інтелігенція. Відповідно до „рознарядки" п`ятий відділ Міністерства державної безпеки займався саме цією категорією населення. Він підготував довідку „Про засміченість вищих навчальних закладів і установ політично неблагодійними елементами", згідно з якою під особливий нагляд у 1951 р. було взято 1335 західноукраїнських науковців.

Прагнення радянського режиму уніфікувати систему духовних ціннісних орієнтацій західних українців проявилося у діяльності щодо ліквідації у 1946-1949 рр. Української греко-католицької церкви. Організована і проведена сталінським керівництвом акція супроводжувалася масовими арештами, розстрілами та депортаціями представників кліру. УГКЦ змушена була піти у глибоке підпілля.

Влада жорстоко розправилася з учасниками збройного національно-визвольного руху: з 1944 по 1953 рр. було репресовано понад 500 тис. осіб, з них близько 200 тис. - членів родин учасників ОУН і УПА.

Яскравою характеристикою політичного життя суспільства і складовою процесу „радянізації" регіону була кадрова політика управлінських структур. Аналіз її дає підстави для висновку про тотальну недовіру до місцевих українців. Корінне населення не допускалося до управління життям краю, відверто зневажалися його національні інтереси, неприховано нехтувалися мовні потреби тощо.

З метою нівелювання місцевої самобутності і денаціоналізації Західної України відбувалося масове засилля у промислових центрах російськомовного населення з центральних районів Радянського Союзу.

Усе це посилювало гостроту суперечностей соціального та суспільно-політичного характеру і зумовлювало специфіку ситуації у західному регіоні України на початку 50-х рр.

У другому параграфі проаналізовано суспільно-політичне життя в регіоні з часу смерті Сталіна до початку 1956 р. Слід зазначити, що 1953-1956 рр. вітчизняна історіографія традиційно датує початковий період лібералізації суспільства у загальносоюзному масштабі. Дисертантка звертає увагу на те, що на теренах Західної України можна простежити два етапи цього процесу.

Перший припадає на час різкого пожвавлення суспільно-політичного життя в краї, викликаного не тільки смертю Сталіна та початком загальної лібералізації в СРСР, а й появою „Доповідної записки" Л. Берії до ЦК КПРС від 16 травня 1953 р., в якій детально аналізувалося становище в західноукраїнському регіоні. У документі наводилися викривальні за своєю суттю факти про масові репресії щодо західного українства, про політику русифікації. На підставі статистичних даних про кількість місцевих і приїжджих кадрів в управлінських структурах робився висновок про цілеспрямовану дискримінацію населення Західної України.

Цю інформацію було сприйнято в регіоні як початок демократизації і практичного викорінення найбільш одіозних наслідків внутрішньої політики режиму. Тому обговорення доповідної, всупереч бажанню державного і партійного керівництва, перетворилося на засіб засудження системи в цілому, на яскраву демонстрацію готовності західноукраїнського суспільства до докорінних змін у громадсько-політичному житті.

Протягом короткого часу в ряді установ та організацій, особливо ідеологічних, було розпочато розробку програми виправлення становища. Передбачалося висунення на керівні посади представників місцевого населення та залучення до партійно-господарської діяльності західноукраїнської інтелігенції, ширше впровадження української мови тощо.

Однак більшість рішень не було виконано. Після арешту Л. Берії - фактичного ініціатора цих подій - розпочинається другий етап лібералізації в Західній Україні, який суттєво відрізнявся від попереднього насамперед відсутністю радикальних висновків і обережністю офіційно здійснюваних заходів. Тогочасне суспільно-політичне життя регіону характеризувалося деякою двозначністю. З одного боку, попередні ухвали щодо покращання становища в краї офіційно не скасовувались, а з другого - санкції на їх втілення від партійної верхівки теж не надходили.

Окрім того, функціонери різних рівнів намагалися якомога швидше „відректися" як від самого Берії, так і від участі в обговоренні доповідної. Наведені у документі факти оголошувались провокаційними, спрямованими на розпалювання міжнаціональної ворожнечі й послаблення позицій партії в регіоні.

Ці події суттєво загальмували пожвавлення суспільно-політичного життя, однак зупинити процес було вже неможливо. Насамперед похитнулася віра в непорушність одіозних порядків, насаджуваних у сталінські часи, що засвідчили численні антирежимні прояви. Активізувала свою діяльність західноукраїнська інтелігенція, до лав якої після початку реабілітаційних процесів повернулося з ув`язнення і заслання чимало видатних діячів науки та культури.

Хоча партійно-державні структури не відмовилися від сталінських методів керівництва регіоном, що проявилося у продовженні репресій щодо активних учасників національного руху, у практичній незмінності кадрової та національної політики, все ж пожвавлення суспільно-політичного життя у другій третині 50-х рр. об`єктивно сприяло послабленню тиску тоталітарного режиму в Західній Україні.

У третьому розділі роботи „Розгортання десталінізаційних процесів" аналізуються заходи нового кремлівського керівництва щодо подолання деяких наслідків сталінської внутрішньої політики. Апогей цих процесів припав на період відкритої критики сталінізму, який розпочався з 1956 р.

Зініційована згори десталінізація не зачепила фундаментальних принципів радянського керівництва в західному регіоні України. Йшлося, головним чином, про наміри удосконалення радянської політичної системи та здійснення ряду заходів щодо реабілітації окремих груп репресованих.

У першому параграфі досліджується політичне життя західноукраїнського регіону. В окреслений період у ньому відобразилися загальні тенденції спроб реформування політичної парадигми радянського суспільства.

Прийняті у 50-х рр. законодавчі акти щодо „розширення повноважень" низових ланок компартійної ієрархії і представницьких органів влади, зокрема постанова ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. „Про покращання діяльності Рад депутатів трудящих та посилення їх зв`язку з масами", ряд інших урядових і партійних ухвал, і бурхлива діяльність щодо втілення їх у життя, очевидно, повинні були стати ілюстрацією „активізації" основних ланок радянської політичної системи.

На фоні такої діяльності ситуація в західному регіоні україни характеризувалася рядом специфічних особливостей. Насамперед майже не змінилися засади формування корпусу управлінських кадрів у регіоні. Частка місцевого населення у складі партійно-державної бюрократії, допущеної до здійснення політичної влади, залишалася мізерною. Особливо це стосувалося посад номенклатури ЦК КПУ, де цей показник у другій половині 50-х рр. не перевищував 12-15%. Політична недовіра до західних українців взагалі, незалежно від ступеня їх лояльності режимові, залишалася визначальним принципом політики радянської влади в регіоні.

Під пильним наглядом центру продовжували залишатися західноукраїнські компартійні структури, представницькі та громадські організації. Особливо жорсткому контролю та регламентації підлягала діяльність місцевих Рад. Партійно-державні інстанції ретельно перевіряли та узгоджували тексти доповідей, які проголошувалися на засіданнях, розробляли сценарії проведення сесій тощо. Інакше кажучи, усі спроби реформування політичної системи на теренах Західної України залишалися лише видимістю демократизації режиму, позаяк правляча партійно-державна верхівка не могла погодитися на послаблення нагляду за „непокірним" регіоном.

Другий параграф присвячений дослідженню реабілітаційного процесу в Західній Україні, який справив найпотужніший вплив на суспільно-політичну ситуацію в регіоні.

На початок 50-х рр. у таборах і колоніях ГУТАБу та на спецпоселеннях залишалося понад 200 тис. західних українців. Перегляд справ жертв репресій розпочався уже невдовзі після смерті диктатора. Це була селективна реабілітація окремих партійних і державних діячів. Для більшості репресованих західних українців початок реабілітації датується травнем 1954 р., коли ухвалою уряду було розпочато перегляд справ спецпідсудності, в тому числі по „контрреволюційних статтях". Серед перших реабілітованих мешканців західних областей УРСР були представники інтелігенції, селяни-„куркулі", священики УГКЦ. Однак на звинувачених в „українському буржуазному націоналізмі", які становили основну частину репресованих, реабілітація не поширювалась. Отож, уже перші кроки щодо подолання наслідків сталінської внутрішньої політики продемонстрували, що домінуючим принципом реабілітації став критерій політичної лояльності системі. Це суттєво обмежувало реабілітаційні процеси, особливо в західному регіоні України, де на кінець досліджуваного періоду майже 25% репресованих у сталінські часи продовжували залишатися в місцях ув`язнення.

З весни 1956 року в регіоні розпочався новий етап реабілітаційного процесу, ознакою якого стало звільнення репресованих „за націоналізм". Однак майже одночасно у суспільно-політичному житті Західної України починають проявлятися тенденції, аналіз яких дає підстави твердити про часткове згортання лібералізаційних процесів. Восени 1956 р. розпочалося законодавче оформлення обмежувально-дискримінаційної політики щодо частини реабілітованих західних українців. Останнім заборонялося повертатися у західні області УРСР під загрозою кримінального переслідування. Більше того, до осіб, які вже оселилися у рідних місцях, у ряді випадків застосовувалося примусове виселення, а частину реабілітованих „активних учасників" і „керівників націоналістичного підпілля" було повернуто на спецпоселення як звільнених „передчасно" і „необґрунтовано". У 1957 р. для організації „видворення небажаних елементів" за межі регіону в областях було створено спеціальні комісії.

Усе це стало виявом специфічності реабілітаційного процесу в західному регіоні України, що й позначилося на особливостях суспільно-політичного життя в краї. Складовою цього процесу була і реабілітація колишніх членів КПЗУ, значну частину яких згодом було поновлено в партії.

У четвертому розділі „Антирежимний рух" досліджується діяльність західноукраїнської опозиції в 50-60-х рр.

У русі опору на теренах західних областей України простежується кілька етапів, які відтворюють цілісну картину еволюції антирадянської опозиції в регіоні: від збройних формувань „оунівсько-упівського" типу та „перехідних груп" до класичного дисидентства 60-х рр.

У першому параграфі розглядається зміна тактики опозиції, її перехід від збройної боротьби до створення „перехідних" груп. Початок досліджуваного періоду збігся з прикінцевою фазою „збройного" етапу в русі опору Західної України. Хоча ще протягом кількох років націоналістичне підпілля було діяльним, однак усе очевиднішою ставала безперспективність збройного протистояння переважаючим силам військово-поліційної держави.

Розгром мережі ОУН і УПА у 1955-1956 рр. не знищив ідеї протистояння владі, але продиктував зміну тактики і методів боротьби. Проявом цього стало виникнення у регіоні антирежимних груп та організацій, за основними критеріями якісно відмінних від „старого" націоналістичного підпілля, однак генетично пов`язаних з ним, - „перехідних" груп. Їх діяльністю розпочався новий етап антирежимного руху, який умовно можна окреслити другою третиною 50-х - першою половиною 60-х рр. Характерним для нього є поєднання збройного опору режимові і мирних пропагандистських методів боротьби.

Новий етап однією з перших репрезентувала молодіжна націоналістична група, яка в 1952-1954 рр. діяла на Волині. Будучи нечисленною і перебуваючи на початковій фазі організаційної побудови, група фактично відмовилася від збройної боротьби і звернулася до інших методів діяльності (анонімні „протестні" акції, поширення націоналістичної літератури, пропаганда національних ідей тощо).

Дещо іншої тактики дотримувалися „Об`єднана партія визволення України", що діяла в 1953-1958 рр. на Станіславщині, Закарпатська молодіжна організація „Вільна гвардія" (1956 р.), „Українська націоналістична організація ім. С. Бандери", яка була створена у Львівській області й проіснувала до 1961 р. Домагаючись державної незалежності України, згадані групи не виключали можливості застосування збройної сили і здійснення диверсійних терористичних актів, що істотно наближувало їх до традицій боротьби ОУН-УПА.

Більш послідовною була діяльність Українського національного комітету, який діяв на Львівщині в 1959-1961 рр. УНК мав досить високий рівень організаційної побудови, розгалужену мережу низових структурних ланок. Програма організації визначала форми і методи боротьби, висуваючи на перше місце пропагандистську діяльність, але залишаючи за собою право у виняткових випадках скористатися зброєю.

Створений в Галичині Український національний фронт активну діяльність розгорнув у „дисидентські" 60-ті рр. Однак дослідження концептуальних поглядів організації дає підстави вважати УНФ типовим представником „перехідних" груп. Головною метою організації було утвердження самостійної Української держави шляхом агітації за вихід України зі складу СРСР. Разом з тим УНФ не відмовлявся від застосування за певних обставин і методів збройної боротьби.

Діяльність „перехідних" груп була своєрідним „зондуванням" радянської післясталінської дійсності на предмет пошуку найраціональніших форм опозиції.

Другий параграф присвячений дослідженню якісно нового етапу еволюції західноукраїнської опозиції, яким був дисидентський рух. Однією з передумов переходу антирежимного руху до „неофіційно опозиційних", напівлегальних форм боротьби стало часткове зниження ступеня тоталітаризації суспільства, зумовлене хрущовськими реформами. Для нового етапу характерною стала зміна форм і методів протистояння режимові, найпоширенішими з яких стали громадські акції, а також поширення самвидавних праць. Суттєво змінилася і соціальна структура опозиції: збільшилася питома вага інтелігенції, яка закріпила за собою провідні позиції. Початком нового етапу стала діяльність Української робітничо-селянської спілки. Аналіз програмних документів організації якнайповніше ілюструє концептуальні погляди західноукраїнських опозиціонерів на дисидентському етапі. Кінцевою метою спілка проголошувала створення незалежної Української держави, досягнути чого передбачалося виключно конституційними методами. Тим самим УРСС започаткувала новий, „безкровний" етап національно-визвольних змагань.

Важливою складовою руху опору в 60-х рр. була діяльність шістдесятників, що знаменувала собою часткову легалізацію опозиції. Широке використання шістдесятниками для пропаганди своїх ідей офіційних, дозволених владними структурами заходів (вечори, концерти, ювілейні дати тощо) надавало західноукраїнському рухові опору культурницько-просвітницьких рис. Однак, на відміну від аналогічних тенденцій в антирежимному русі Наддніпрянської України, західноукраїнське культурництво не відступало від державно-самостійницьких ідеалів. Домінування у концептуальних поглядах місцевих опозиціонерів політичних ідей зумовлювалося насамперед високим рівнем національної свідомості і стійкими політичними традиціями західного українства, сформованими у ході багаторічної боротьби з режимом.

Зростання масової суспільно-політичної активності викликало занепокоєння партійно-державного керівництва. З кінця 1962 р. було розгорнуто ідеологічну кампанію переслідування політичної опозиції, яка закінчилася судовою розправою 1965-1966 рр. і продемонструвала реальні наміри післясталінського керівництва щодо „оздоровлення" суспільно-політичного життя України та її західного регіону.

Аналізові становища релігії та церкви в краї присвячений п`ятий розділ „Церковно-релігійне життя".

Державно-церковні відносини були важливою складовою суспільно-політичного життя західноукраїнського регіону в окреслений період.

У першому параграфі досліджується церковно-релігійна ситуація, яка склалася в краї у другій третині 50-х рр. Традиційні особливості духовного життя західних українців полягали у визнанні пріоритетності загальнолюдських орієнтацій, сповідуваних релігією, перед класовими, політичними цінностями та догмами, що зумовлювало міцні позиції церковних інститутів у регіоні. На західні області припадала майже половина зареєстрованих у республіці релігійних громад. Специфічною для регіону була висока релігійність населення, що зумовлювало значний відсоток здійснюваних у краї релігійних обрядів.

Після офіційної ліквідації у 1946-1949 рр. Української греко-католицької церкви і переходу останньої у глибоке підпілля, провідні позиції в духовному житті регіону зайняла Руська православна церква. Однак у ряді областей, де православ`я традиційно не мало значного впливу, в першій половині 50-х рр. зросла кількість громад релігійних конфесій, віднесених радянською ідеологією до сектантства. У Львівській, Закарпатській і Чернівецькій областях особливий вплив мали римо-католицька і реформатська церква, а також громади адвентистів сьомого дня. Ровенщина стала осередком євангельських християн-баптистів. З нелегальних релігійних напрямів у Західній Україні найбільшого поширення набули „п`ятидесятники" та „свідки бога Єгови".

З осені 1955 р. серед чинників активізації суспільно-політичного життя регіону почала знову зростати роль УГКЦ. Це було зумовлено масовим поверненням у регіон внаслідок реабілітаційного процесу уніатських священиків. У Галичині активізувалася діяльність „невозз`єднаного" духовенства. Подібна ситуація викликала занепокоєння як партійно-радянського керівництва, так і Московської патріархії, адже загрожувала самовідновленням греко-католицької церкви. Тому в 1956 р. було розроблено заходи щодо остаточного припинення діяльності УГКЦ. Священиків-уніатів, які нелегально відправляли службу і здійснювали релігійні обряди, піддавали кримінальному переслідуванню, застосовували Указ Президії Верховної Ради СРСР від 23 липня 1951 р. „Про заходи боротьби з антигромадськими паразитичними елементами" та ряд заходів „по лінії РПЦ". Нова хвиля репресій щодо уніатського духовенства, а також політичне переслідування найвпливовіших греко-католицьких єпископів призвела у 1957 р. до згортання легальної діяльності УГКЦ.

У другому параграфі дисертантка досліджує хід антицерковної кампанії 1958-1964 рр., яка у Західній Україні мала два етапи. У 1958-1960 рр. антицерковні заходи тут не набули таких масштабів, як у цілому в Україні. Із загальної кількості ліквідованих у республіці релігійних громад частка західних областей становила близько 10%. Причина „особливого підходу" до цього регіону була зумовлена високою релігійною свідомістю широких мас населення і тому радикальні обмежувальні заходи могли викликати тут загальне невдоволення. На кінець 50-х рр. 46,5% усіх зареєстрованих в Україні церковних общин знаходилися саме у західних областях. Порівняно незначне скорочення кількості громад у регіоні призвело на початку 60-х рр. до суттєвих диспропорцій у розміщенні останніх між Західною і Східною Україною. Тому в ході другого етапу антицерковної кампанії, який розпочався із січня 1961 р., основним завданням стало усунення цих диспропорцій. Боротьба з релігією у західному регіоні велася особливо жорстко. Серед найпоширеніших методів - зняття під будь-яким приводом з реєстрації релігійних громад; відкликання місцевими уповноваженими Ради у справах РПЦ чи Ради у справах релігій служителів культу; примушування віруючих до виходу зі складу церковних органів під загрозою адміністративних санкцій тощо. Складовою кампанії була ліквідація монастирів, центрів паломництва - так званих „святих місць" і осередків духовної освіти.

Загальним підсумком антицерковного походу в регіоні стала втрата близько половини діючих православних храмів, 51% сектантських організацій, 16 із 20 монастирів і скитів. Було закрито єдиний в регіоні центр духовної освіти - Волинську семінарію, ліквідовано усі місця паломництва та ін.

Населення регіону бурхливо реагувало на антицерковні заходи властей. Численні петиції і скарги у найвищі державні інстанції, багатолюдні зібрання, що переростали у несанкціоновані мітинги, організація цілодобових чергувань біля ще не відібраних монастирів і храмів - такими були форми і методи протистояння антирелігійним діям партійно-радянських органів влади.

У процесі дослідження теми дисертаційної роботи автор дійшов таких висновків:

1. Суспільно-політичний розвиток Західної України у 50-х - на початку 60-х рр. характеризувався рядом специфічних рис, що були зумовлені своєрідністю історії краю в радянський період. На початку 50-х рр. завершився процес становлення радянської тоталітарної системи в регіоні. Проявом його став масовий терор, репресії цілих соціальних груп - інтелігенції, духовенства, селян. Складовими цього процесу була політична недовіра до корінного населення, що стало основою кадрової політики, засилля у промислових центрах „російськомовного елементу", тотальна русифікація тощо.

2. Десталінізація і лібералізація на теренах Західної України пройшла два етапи. На першому (травень-червень 1953 р.) різкому пожвавленню суспільно-політичного життя сприяло обнародування „Доповідної записки про становище у західних областях УРСР" Л. Берії, який містив викривальну інформацію про діяльність радянської влади в регіоні. Її обговорення перетворилося на засіб засудження системи. Після арешту Л.Берії в липні 1953 р. партійно-державна верхівка поспішно відреклася від цього документа, започаткувавши другий етап лібералізації. Він характеризувався намаганням влади стримати наростання суспільно-політичної активності в регіоні.

3. Десталінізаційні процеси у Західній Україні проявилися у спробах удосконалення радянської політичної системи за допомогою деякого розширення повноважень її низових ланок, що сприяло певному розгортанню ініціативи і пожвавленню діяльності місцевих Рад та самодіяльних громадських організацій. Однак цей процес був приречений на невдачу через непорушність основ діючого політичного механізму і небажання партійно-державних інстанцій послаблювати тотальний контроль за діяльністю усіх ланок політичної системи.

4. Значний вплив на суспільно-політичну ситуацію в регіоні мала реабілітація західних українців. Домінуючим принципом її став критерій політичної лояльності системі. Цей процес мав ряд специфічних особливостей. Це, насамперед, якісні відмінності у масштабах реабілітації в регіоні і країні в цілому, а також у характері останньої щодо різних категорій репресованих. Вибірковість реабілітаційного процесу особливо проявилася з впровадженням з осені 1956 р. обмежувально-дискримінаційної політики щодо частини реабілітованих західних українців. Ці заходи мали на меті перешкодити пожвавленню національних аспектів у суспільному житті регіону

5. Виявом активізації суспільно-політичної ситуації в регіоні була діяльність опозиції. Рух опору в Західній Україні в 50-х - на початку 60-х рр. пройшов кілька етапів, які відображають його еволюцію: від збройних формувань „оунівсько-упівського" типу та створення „перехідних груп" до класичного дисидентства 60-х рр. Становлення нових етапів супроводжувалося розширенням соціальної бази опозиції і зміною тактики діяльності від виключно збройної боротьби до поєднання збройних і пропагандистських методів, а згодом до суто мирних конституційних дій.

...