Національно-визвольний рух в Україні (середина 1950-х – початок 1990-х років)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП'ЯКЕВИЧА

На правах рукопису

УДК 325.8(477)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ (СЕРЕДИНА 1950-Х - ПОЧАТОК 1990-Х РОКІВ)

Спеціальність: 07.00.01 - історія України

РУСНАЧЕНКО АНАТОЛІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

Київ - 1999

Дисертацією є монографія.

Офіційні опоненти:

Баран В.К., завідувач кафедри історії слов'янських народів Волинського державного університету, доктор історичних наук;

Білас І.Г., народний депутат України, доктор історичних наук;

Дашкевич Я.Д., директор Львівського відділення Інституту української археографії ім. Грушевського НАН України, доктор історичних наук.

Провідна установа: Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться 6 липня 1999 р. о 11-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.222.01 Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України за адресою: м. Львів, вул. Козельницька, 4.

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України.

Автореферат розіслано 11 травня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, к.і.н. Ф.І. Стеблій.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Актуальність теми. Набуття незалежності Україною ставить на порядок денний дослідження причин, що привели до кризи і зламу системи тоталітаризму в СРСР, до з'яви нових незалежних держав на їх теренах. Виникає необхідність виявлення основних сил і факторів, які привели до незалежності України з тим, щоб врахувати ці фактори для дальшого розвитку суспільно-політичних процесів і в нашій державі, і в країнах Східної Європи. Національно-визвольний рух був найвагомішою такою силою і причиною нашої незалежності.

Ця незалежність постала в Україні в результаті тривалих процесів творення і розвитку модерної української нації, як наслідок трьох періодів визвольного руху протягом всього XX століття. На його початку український народ був майже виключно селянським народом як за родом занять, так і за місцем проживання. Провідною верствою українського руху протягом століття була інтелігенція міста і села.

В час першого періоду визвольних змагань український рух виступив за створення власної держави, хоч формування цілком сучасної нації ще не було на той час завершено. Це стало згодом однією з найвагоміших причин втрати незалежності. Власне, з цього періоду (1917 - 1921 рр.) і можна говорити про формування сучасної української нації, позірне визнання якої відбилося у факті існування української соціалістичної держави. Протягом наступних десятиліть (аж до 1991 р.) Україна була колонією Росії у складі СРСР. Цей підневільний стан республіки посилювався й існуванням жорсткого тоталітарного режиму на її території, який спричинився до багатомільйонних жертв. В рамках даної системи влади відбулося об'єднання майже всіх українських етнографічних земель. Це теж був чинник творення сучасного українського народу. Іншим таким чинником, дія якого, проте, була вельми суперечливою, стало те, що в результаті прискореної індустріалізації і насильницької колективізації в республіці з'явилося індустріальне суспільство. Відбулася урбанізація українського населення, різко зріс його освітній рівень. З часом місцева номенклатура починає відчувати близькість своїх інтересів і населення, виникає локальний патріотизм, в неї поволі прокидаються національні почуття. Зрозуміло, за відсутності сприятливої міжнародної обстановки в умовах достатньої стабільності імперської тоталітарної влади ці чинники ще не означали можливості (як показує досвід визвольних змагань 1940-50-х років) досягнення незалежності. Зі зміною геополітичної ситуації з кінця 1980-х років, із загостренням системної кризи в СРСР український рух отримує нові перспективи.

Стан наукової розробки проблеми. До кінця 1980-х років проблема українського визвольного руху, зрозуміло, була об'єктом наукових досліджень лише західних істориків і політологів, переважно українського походження. В останні роки до неї звертаються вже й вітчизняні автори. Так чи інакше ці питання знайшли відображення в деяких загальних роботах з історії України: Ореста Субтельного, Аркадія Жуковського, Володимира Барана, Бориса Левицького, Ярослава Білінського.

Ці роботи якоюсь мірою є підсумковими й у вивченні явища тоталітаризму, що розпочалося ще в 30-х роках. Без досліджень тоталітарної системи в цілому незрозумілими видаються й підстави, суть і причини опозиційного, національного руху. Першою значною роботою по вивченню того явища була праця Ганни Арендт "Походження тоталітаризму". Автор відзначає, що тоталітарна держава застосовує для цілеспрямованого обману мас пропаганду й терор, які набувають чи не абсолютного характеру, і прагне перетворити не лише суспільство, а й природу людини. Класичну розробку дане питання отримало в книзі Карла Фрідріха і Збіґнєва Бжезінського "Тоталітарна диктатура і автократія". Вони ж виділяють і 6 основних критеріїв для тлумачення тоталітарного синдрому.

Розвиток тоталітаризму, особливо в СРСР, призвів згодом до появи різноманітних оцінок авторитарних форм правлінь як стадій розвитку цієї системи. Тоді ж з'являється і перша робота М. Джіласа. З поглядом "з середини" на тоталітарне середовище. Взагалі з цього ряду досліджень виділяється праця А. Авторханова "Технологія влади", як методологічною так і фактичною стороною справи. З другої половини 1980-х років в СРСР з'являється чимало робіт для характеристики і первинного дослідження тоталітарних процесів у Союзі РСР. Це, зокрема, роботи А. Бутенка, Д. Волкогонова, Л. Гордона, Е. Клопова та ін. Щоправда, не всі автори тоді пішли вперед від історичних і теоретичних оцінок цього явища, даних у свій час дисидентами. Але, без сумніву, певна, а подекуди й значна, дослідницька робота з конкретної історії була таки проведена. З українських істориків у цьому напрямку цікавими є роботи І. Біласа, С. Білоконя, Ю. Шаповала.

Слід зауважити, що теоретичні й практичні розвідки в цьому плані були здійснені свого часу ще публіцистами ОУН-УПА, в тому числі Я. Старухом, П. Полтавою, Й. Позиченюком та ін.

Класичні концепції тоталітаризму як моделі мали на увазі, що будь-які суттєві відступи від моделі є неможливими, інакше таке суспільство вже не можна визначати як тоталітарне. Вважалося також, що запущений тоталітарний механізм обов'язково приведе суспільство до свого ідеалу, який неможливо порушити зсередини. Ці концепції не пропонували більш-менш задовільних пояснень змінам всередині суспільства тоталітарного типу. Між тим, вже в середині 1950-х дослідники, та ж сама Г. Арендт, виявили ці зміни в існуючій тоталітарній системі. Але з того було зроблено різні висновки: чи то про неможливість застосування терміну тоталітаризм до суспільств типу СРСР, чи то про "відлиги" в розвитку даного суспільства. Поволі, на 80-ті роки в дослідженнях і суперечках пробивається думка про розуміння тоталітаризму не як моделі, а як процесу; тоталітарний ідеал, що його описували концепції Фрідріха, Бжезінського, почасти Арендт і їхніх послідовників є лише мислима концепція. В реальному житті вона ніколи не набуває повного втілення. Такий погляд на тоталітарне суспільство дозволяє по-новому поглянути на ті процеси, що відбувалися в усіх суспільствах радянського типу, особливо Східної Європи та СРСР. Неможливість досягнення всезагального контролю над суспільством, його розвитком пояснюють й існування сил опору тоталітаризму, в тому числі на національному, соціальному ґрунті.

Інша складова нашої теми - національні проблеми в теоретичному і в практичному аспектах є темами невичерпними в сучасних етнополітичних дослідженнях, в т. ч. і стосовно зіткнення ідеологій націоналізму та комунізму. Роботи, що стосуються національно-визвольного руху безпосередньо умовно можна поділити на дві групи: до першої належать праці, написані поки що переважно зарубіжними науковцями. Вони висвітлюють історію руху до поч. 1980-х років. До другої групи можна зарахувати роботи, що стосуються подій в Україні в останні роки. Проте монографічних досліджень небагато і стосуються вони, як правило, чи не всього періоду руху в цілому, чи то всіх українських проблем. До останніх тому слід передусім віднести загальні роботи Богдана Кравченка, Богдана Нагайла і Віктора Свободи. Два збірники статей "Україна семидесятих" та "Україна після Шелеста" 9. Дуже примітною є праця учасниці дисидентського руху Людмили Алексєєвої. Український рух як національно-визвольний був визначений вперше у циклі статей Івана Геля і Мирослава Прокопа.

Тривалий час у зарубіжних дослідженнях українські проблеми того часу трактувалися або з досить песимістичними висновками (Ю. Бірч) або як конфлікт ідеологічних, культурних цінностей, відчуження між владою та українськими дисидентами.

З робіт українських істориків останніх літ слід назвати праці В. Мороза, Ю. Курносова, О. Зайцева. Ґрунтовний аналіз місця інтелігенції в русі опору тоталітарному режимові подано в праці Г. Касьянова "Незгодні".

На жаль, сьогодні практично немає досліджень інших соціальних рухів спротиву, зокрема, робітництва, за винятком статті згаданої Л. Алексеєвої та кількох розвідок у "Сучасності" кінця 70-х років.

Звичайно, ця проблема заледве що й окреслена в сучасній історіографії.

Відносно ширше коло істориків, політологів висвітлює, аналізує національний рух в Україні з кінця 1980-х років. Найбільш ґрунтовними з них є монографічні дослідження О. Гараня, А. Камінського, Т. Кузьо і А. Вільсона. Українські дослідники цієї проблеми на перше місце в досягненні Україною незалежності ставлять перш за все (за невеликим винятком) рух широких мас, новоутворених партій і рухів, досить добре розглянута при цьому і протилежна сторона - КПУ та її спільники. В деяких зарубіжних дослідженнях головну роль у незалежницьких домаганнях покладають на колишню й діючу партноменклатуру та її ставлеників. З'явилося декілька серйозних наукових статей, автори яких оцінюють зовнішньополітичні чинники незалежності.

Соціальний протест, який супроводжував українську революцію останніх років і особливо в кінці 80-х, на жаль і на подив водночас, став темою монографічних досліджень майже виключно за межами України. До таких слід віднести книги Д. Маплса, В. Коннера.

Підсумовуючи, можна сказати, що відбувається становлення історіографії проблем визвольного руху в Україні даного періоду. Фактори і сили, що так чи інакше сприяли наближенню незалежності України: її модернізація, націонал-комунізм (на завершальному етапі) і національно-визвольний рух. Немає, однак, комплексного підходу до питання незалежності, з показом реальної ваги кожного з названих вище факторів. Майже немає й окремих праць з оцінкою тої чи іншої сили впливу на цей процес. Є певна кількість робіт, що стосуються теми нашої дисертації. Більшість із них, проте, писана політологами, а не істориками. Всім цим роботам, як на мене, бракує логічної завершеності у висвітленні проблеми в хронологічних рамках даного періоду. Досить вузькою, з погляду сьогодення, є і джерельна основа досліджень, переважає києвоцентризм викладу джерел (особливо у висвітленні останнього етапу руху). Практично немає досліджень інших рухів спротиву системі, зокрема робітничого руху. Національно-визвольний рух, його ідеї і роль у житті суспільства другої половини ХХ ст., в досягненні незалежності Україною хіба що названі. Тим часом існування в середині системи тоталітаризму національного руху, опозиції змушує нас по-новому оцінювати твердження й уявлення про цілковиту політичну покірність і силу всебічного тоталітарного контролю в суспільстві радянського типу. Певним поясненням такого стану сучасної історіографії може бути те, що йдеться про події ще зовсім недавнього минулого.

Об'єктом дослідження є національно-визвольний рух і робітничі протести в Україні, система влади в республіці в цей історичний період.

Предметом дослідження є діяльність державних і партійних органів у галузі національної політики в СРСР та УРСР, в центрі й на місцях, підпільних груп, неформальних об'єднань, утворень, партій і рухів, організацій, окремих осіб, стан суспільної непідцензурної думки в республіці.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з середини 1950-х і до початку 90-х років. На середину 50-х років завершується друга спроба здобуття незалежності в історії України ХХ століття. Ця потуга відбувалася як у мирних, так і переважно воєнних формах. Мирні засоби змагань в умовах протистояння двох тоталітарних режимів - СРСР і Німеччини були досить обмеженими. Однак, з огляду на ті ж умови, збройна боротьба, яка була успішною в інших країнах, на інших континентах, тут бажаного результату не досягла. Сили були надто нерівні. Рух того часу існує як добре організований, але згодом зосереджується майже виключно в Західній Україні. З середини 50-х збройний опір режимові був придушений. Але продовжували діяти ще сотні підпільних груп, організаційно пов'язаних з ОУН-УПА. Виникають підпільні групи, які з попереднім періодом були пов'язані хіба що ідейно. З діяльності цих груп і культурно-національного руху кінця 1950-х - початку 60-х років починається новий період національно-визвольного руху в Україні. Його особливості визначали як поразки визвольних змагань 40-50-х років, так і культурно-національний рух на зламі вже 50-60-х років. Суттю цього періоду був перехід від переважно збройних форм боротьби за незалежність до мирних засобів, в тому числі й легальних. Відбувалася певна ревізія ідейних програмових засад руху в напрямку їхньої демократизації. Було використано, хоч і меншою мірою, також організаційний досвід попереднього періоду, щоправда, не безпосередньо, а через "вбирання" того досвіду новими поколіннями. Власне, наступне покоління і творить майже виключно учасників цього періоду руху.

З кінця 1980-х років рух набуває масового характеру, в нього включаються й інші покоління борців. Кінцевим підсумком цього періоду визвольного руху стає здобуття політичної незалежності Україною в кінці 1991 р., що логічно й історично є завершенням даного періоду національного руху в Україні.

В історичному плані 50-90-ті роки - це також період переходу від класичного сталінізму до його пом'якшених тоталітарних форм у напрямі еволюції останніх до авторитаризму.

Методологічні засади дослідження. В роботі над дисертацією застосовано принцип історизму на ґрунті історико-порівняльних та аналітичних методів. Використовувалися також і предметно-хронологічний та системно-структурний методи дослідження, комплексний підхід до явищ, що стали об'єктом вивчення.

Метою даної роботи є дослідження причин, умов і етапів розвитку національно-визвольного руху та робітничого спротиву в цей історичний період у контексті розвитку тоталітарної системи в Україні та за її межами; впливів цих рухів на демократичні процеси в республіці; місця національного руху в здобутті незалежності нашою країною; ролі й місця кожного з даних рухів в антитоталітарному опозиційному русі. Виходячи з цієї мети, дисертант виносить на захист такі основні положення та висновки:

1. Проаналізований у дисертаційній роботі дисидентський і правозахисний рухи слід розглядати як прояви перш за все українського національно-визвольного руху. Ці рухи мали програми, цілі, були структуризовано тією чи іншою мірою, мали певну кількість учасників, які вели роботу, спрямовану на демонтаж існуючої системи влади в країні, за утвердження незалежної української держави. Тому головна увага в роботі зосереджена на цих системно-структурних та ідейних засадах руху, розвитку позацензурної української суспільно-політичної думки. В цілому під національно-визвольним рухом мається на увазі рух, що його веде більша чи менша організована частина народу за досягнення своєї державної незалежності;

2. Проявами цього визвольного руху слід вважати діяльність перехідних груп на межі 1950-60-х років, а також інших підпільних груп на національному ґрунті, які існували протягом майже всього періоду, що розглядається в дисертації;

3. Ідеологічними підвалинами руху був націоналізм, національна ідея чи й звернення в ряді випадків до національної політики істинного (як здавалося тим людям) марксизму-ленінізму, а також демократичні традиції сучасного світу;

4. Розвиток національно-визвольного руху відбувався в безпосередньому зв'язку з еволюцією тоталітарної системи в останні чотири десятиліття. Це зумовлює певну періодизацію руху в рамках даного періоду, пов'язану, звісно, з розвитком його ідейних та організаційних форм;

5. В умовах всезагальної кризи, яка охопила Радянський Союз в кінці 80-х років, саме національно-визвольний рух був тією політичною силою, що вирішила долю України на користь існування її як незалежної і самостійної держави;

6. Значний спротив системі влади в цей період виявило робітництво. Страйки робітників у 1950-80-х роках, спорадичні й неорганізовані, переростають у могутній робітничий рух, що виступає проти тоталітаризму і влади компартії. Робітничий рух стає найбільшим і наймогутнішим союзником національно-визвольного руху на етапі революційних перетворень кінця 80-х - початку 90-х років.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше в історіографії здійснено дослідження національно-визвольного руху в Україні останніх чотирьох десятиліть на основі документальних архівних матеріалів, що тривалий час були недоступні для дослідників. В роботі вперше також розглядаються на документальний основі витоки сучасного робітничого спротиву, а згодом і руху, після завершення складання промислового робітничого класу на власній базі. Тому новим є і застосування, й апробація деяких малодоступних видів історичних джерел, що до цього часу не застосовувалися в подібних дослідженнях, зокрема матеріали слідчих кримінальних справ з архівів СБУ, архівів самвидаву і громадсько-політичних організацій кінця 80-х - поч. 90-х років. Здійснено також аналіз розвитку тоталітарного режиму в СРСР на ґрунті УРСР в його еволюції до авторитаризму, і того, як ця еволюція режиму зумовлювала і впливала на український опозиційний рух.

Науковим відкриттям є дослідження діяльності нелегальної течії українського руху в даний період і перш за все - підпільних груп кінця 1950 - поч. 60-х років. Віднайдені також програмові документи національного руху. Дисертант розшукав також низку документів, які свідчать про досить значний розмах робітничих протестів, найперше - на економічній підставі, в тому числі - масових страйків. Виявилося, що в Україні діяли також певні робітничі таємні організації політичного і профспілкового спрямування.

Теоретичне значення дисертації. Дослідження пропонує певну модель розгляду тоталітарної системи і стану колоній в колишньому СРСР та державних утвореннях подібного типу. Ця модель показує, що такі режими мали певні рамки у своєму розвитку до демократичних змін. Оскільки режим був не лише тоталітарним, а й імперіалістичним, то першою межею його спроможності до реформування стало національне питання, другою - місце компартії в системі влади. Власне, тоталітарна система породжувала опір до себе і перш за все національний. Національний опір системі у вигляді визвольного руху носив своєрідний характер щодо аналогічних рухів в інших нетоталітарних, нерадянських системах, але ці відмінності стосуються скоріше масштабів даного опору ніж його структури. Стримуваний, цей рух за перших же сприятливих умов набуває широти і розмаху, як це сталося в Україні в кінці 1980-х. Сила таких рухів полягає в тому, що вони є не лише національними, антиімперськими, а й антитоталітарними, антикомуністичними, що в кінцевому підсумку забезпечило успіх і українському рухові. Число його учасників протягом тривалого часу було відносно невеликим, структуралізація відбувалася через

самвидав, водночас відбувалося формування підпільних і напівнелегальних течій, груп. Третій період українського визвольного руху в ХХ столітті виявив нам ревізію і розвиток основних ідеологій у вітчизняній суспільно-політичній думці - комунізму і націоналізму. Їхнє зіткнення, реалії ХХ ст. породили певний відхід од цих двох ідеологій у вигляді течії, що сприйняла, засвоїла і розвивала демократичні цінності сучасного суспільства.

Виконана робота показує, що постійною проблемою для тодішньої влади залишався пасивний і активний спротив населення її політиці. В даному разі треба сказати, що робітничі страйки і робітничий рух в Україні були таким самим явищем опору як і в інших країнах підрадянського блоку, а в кінцевому підсумку національний і соціальний рухи стали союзниками в боротьбі з існуючим режимом. На мою думку, це засвідчує реальну можливість поєднання національних і соціальних факторів у революціях подібного типу. постсталінський національний визвольний україна

В цілому наше дослідження дозволяє говорити про важливу роль у розпаді СРСР і становленні незалежних держав (на прикладі України) суб'єктивних чинників опору і боротьби з даним режимом. Цей фактор, наклавшись на соціально-економічні процеси, що відбувались у країні і, зокрема, в середовищі номенклатури, і вирішив долю незалежності.

Практичне значення дослідження. Матеріали дисертаційної роботи можуть бути використані як посібник для вивчення історії України ХХ століття у середніх і вищих навчальних закладах. Відповідно доцільним було б їхнє використання у просвітницькій роботі та патріотичному вихованні.

Дану роботу можна використати для порівняння (а в деяких моментах як модель) при вивченні, дослідженні попередніх періодів українського визвольного руху і передусім - 1940-50-х років. Теоретичні і практичні набутки нашої роботи стали б у пригоді й при проведенні порівняльних студій з дисидентського, опозиційного руху як в СРСР (у різних республіках), так і в Східній Європі. Матеріали дисертації могли б бути корисними і при написанні теоретичних робіт з історії сучасних національних рухів в Україні та за її межами.

Реконструкції підпільної, чи нелегальної, течії руху, організованих форм опору режимові можна застосовувати і до вивчення інших опозиційних рухів того часу. Тут придалися б і підходи до аналізу та використання значної маси відкритих для наукового обігу дисертантом документів численних вітчизняних архівів і особливо - спецслужб, центральних партійних органів.

Структура дисертації. Робота є двотомною монографією, перший том якої є власне дослідження, другий - збірник документів.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

В першому розділі дисертації "Історіографія і джерела до вивчення проблеми" здійснено аналіз сучасного стану вивчення проблеми та підходів до її розв'язання. Оскільки про це вже значною мірою йшлося вище, тут торкнемося лише деяких загальних зауважень і джерельної бази нашого дослідження. В цілому вони ще перебувають на етапі становлення, що зумовлено не тільки близькістю подій для дослідників, а й тим, що західні історики, наприклад, були позбавлені важливих джерел та й тривалий час недооцінювали можливості національних рухів. Нині вітчизняні вчені, схоже, недооцінюють вивчення національних і соціальних проблем, як взаємозалежних, а то й переплетених. Методологічно плідним було б звернути увагу науковців не лише на поверхню політичних процесів, а й на явища, які відбувалися всередині суспільства, в побуті, поведінці, на роботі. Це в свою чергу вимагає й залучення всієї різноманітності вже відомих архівних матеріалів, і пошуку нових.

Джерелами нашого дослідження стали як нечисленні опубліковані збірники документів чи окремі документи, опубліковані спогади учасників руху, так і передусім архіви різних державних і громадських організацій в Україні та за її межами 18. До числа опублікованих документів належать перш за все видання "Смолоскипа" і здійснені ним друки "Українського вісника", документів дисидентського руху, а також декілька видань, здійснених в останні роки в Україні. Ці публікації в цілому задовільно показують легальну течію руху та намагання влади загальмувати його, приборкати, знищити його учасників. Але в цих виданнях немає кількох важливих програмових документів руху, вони ж не містять і специфіки формування та структуризації руху, чимала частина пропонованої цими джерелами інформації є неповною, обмеженою, або й вельми суб'єктивною. Нещодавно з'явилося кілька досить задокументованих спогадів, написаних у ті часи матеріалів, які з більшою вірогідністю і точністю фіксують і дух того часу, й обставини подій, які відбувалися, виходячи за рамки звичайних життєписів, спогадів. До таких публікацій належать, зокрема, документальні спогади Л. Лук'яненка, П. Шелеста, праця Ю. Бадзя.

При написанні роботи дисертант використав також матеріали архівів. Умовно ці архіви можна поділити за приналежністю на три групи. До першої належать колишні партійні архіви, передусім - Центральний державний архів громадських об'єднань України. В останньому є чимало матеріалів, що стосуються діяльності самої тоталітарної системи та її інститутів, і насамперед, партії, правоохоронних і державних органів. Зустрічаються тут і повідомлення з місць, з різних відомств про розвиток національного руху та його носіїв, матеріали самвидаву. Незважаючи на певного роду упередженість, або й перекручення в цих документах, вони є цінними джерелами до вивчення як самого руху, так і умов, у яких він відбувався, підстав і випадків прояву соціального спротиву. Щодо останнього, то це майже єдине джерело для вивчення, оскільки опублікованих матеріалів, свідчень такого роду майже немає, як немає їх і в доступних нам інших видах джерел. Подібна характеристика стосується до певної міри й обласних державних архівів. Вони представлені автором з основних регіонів України.

До другої групи архівів належать архіви Служби безпеки України та її обласних управлінь. Можливими для використання в цих архівах (до того ж зі значними труднощами) стали тільки слідчі кримінальні справи обвинувачених і осуджених, а згодом реабілітованих (в 90-ті роки) осіб. Ці справи є, як правило, багатотомними і об'ємними документами, що містять дуже багато різноманітної інформації не лише про учасників визвольного руху, а й про його супротивників. Наявними в цих документах є не лише дані, вже відомі спецслужбі, а й певного роду оперативна інформація, документи самвидаву, механізм зміни ставлення до руху тощо. Дослідникові при цьому, однак, слід бути дуже уважним щодо можливої свідомої чи несвідомої фальсифікації доступних йому документів.

Значний інтерес становлять і матеріали архівів третьої групи - громадсько-політичних організацій та партій України останнього етапу руху даного періоду. Я намагався залучити передусім програмові документи, дані про склад цих організацій, взаємини з іншими партіями та рухами, матеріали, що характеризують організаційні і теоретичні засади руху. Найбільш вдалими щодо цього виявилися архіви НРУ, УРП, страйкових робітничих комітетів.

Окрему групу документів складають матеріали, виявлені дисертантом в Архіві самвидаву в Мюнхені, а також в Архіві Інституту відкритого суспільства (Будапешт). Ці матеріали стосуються як українського самвидаву, так і подібного йому самвидаву з інших республік колишнього Союзу.

Масовими джерелами слід вважати й різного роду неформальні видання кінця 80-х - поч. 90-х років, віднайдені дисертантом. Вони добре відтворюють обстановку в Рэсі і поза ним у різних областях України. Знову ж найбільшу вартість для нас тут являли рухівські видання, які виходили більш-менш систематично. За цими документами можна прослідкувати хронологію становлення й повільну політичну еволюцію руху, переслідування владою його учасників, ідейні пошуки в Русі.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що історіографія, джерельна основа нашої проблеми, в цілому перебувають ще на етапі свого становлення. Збирання, систематизації і розширення потребують названі вище групи джерел з різних архівів, втім, можливо, як і коло цих архівів. Попри все це, наш історіографічний аналіз дозволяє стверджувати, що розгляд українського опозиційного руху останніх десятиліть як переважно національно-визвольного має тенденцію до повновартісного вираження в історичних вітчизняних дослідженнях останніх років.

Другий розділ "Тоталітарна система в СРСР і УРСР". Тут дисертант прагнув з'ясувати і викласти причини й умови розвитку національного руху в республіці. Це досягається за рахунок аналізу системи влади й управління, ролі компартії, становища України в Союзі, політики русифікації, що проводилася владою.

Без сумніву, характер режиму, що існував тоді в СРСР та УРСР, найкраще визначити терміном - тоталітаризм. За М. Кертісом, критеріями такої влади є: 1) офіційна ідеологія, що має на меті побудову політичного та соціального порядку і створення нового типу особистості; 2) монополія на контроль за особистим життям індивідів з метою забезпечення конформізму; 3) терор і політична поліція; 4) ієрархічна однопартійна система; 5) підміна особистих інтересів суспільними; 6) централізація влади, недопущення опозиції та інакомислення; 7) непідконтрольність вищій владі; 8) контроль над засобами масової інформації та освітньою системою мобілізації громадян; 9) відсутність справжніх вільних виборів; 10) монопольний контроль над зброєю і збройними силами; 11) відмова громадянам на вільний виїзд за кордон; 12) централізована планова економіка з контрольованим споживанням; 13) особиста диктатура вождя. Це був тоталітаризм лівого типу, який після смерті Сталіна поволі еволюціонізував у напрямі до авторитаризму. При владі перебував "новий клас" - політична бюрократія. Корені цього класу - в комуністичній партії. Саме вона є складовою частиною, серцевиною та основою нового класу, до якого входять ті, хто професійно займається партійною і керівною роботою, маючи таким чином і економічну владу й переваги, і привілеї. Аби система не постраждала в цілому, вожді того класу змушені були провести після смерті Сталіна помірковану десталінізацію режиму. Було засуджено його (сталінізму) екстремальні прояви, але осудові, звичайно, не підлягали ні ідеологічні, ні економічні, ні політичні основи режиму. Однак чимало людей пішли далі контрольованої десталінізації. Прецедент критики культу особи спричинився до сумніву в дієвості системи в цілому, що стало одним з витоків інакомислення.

В Україні десталінізація проявилася насамперед у призначенні нового першого секретаря ЦК КПУ й утворення або розширення за рахунок союзних відомств функцій деяких республіканських міністерств, числа тих самих міністерств поряд із загальним розширенням компетенції уряду республіки. Розпочалася реабілітація осіб, засуджених у роки диктатури. Подальший розвиток отримали народне господарство, розв'язання соціальних проблем до певного мінімуму.

У політичній сфері головне, чого добився М. Хрущов,- це зміцнення акцентів влади: партійний апарат став першим у трикутнику влади, потіснивши поліцейський апарат.

В книзі наведено дані про характер, склад компартії республіки в цей період, чисельність і структуру партійного апарату в республіці. Наприклад, в 1961 р. в УРСР нараховувалося чотирнадцять тисяч номенклатурних працівників. А чисельність КПУ зросла в цей період більш, ніж утричі. Компартія України залишалася партією службовців за родом занять: на 1985 р. їх було 42,3 % від усіх членів організації (с. 29). Число робітників теж зростало, але й на той час робітники промисловості складали в партії лише одну шосту її частину. Робітники попри участь їх у майже всіх партійних органах, ніколи не мали в них переважаючого впливу, а відсоток їхнього представництва там був навіть нижчим, ніж їхній склад у партії загалом. Тобто твердження пропаганди про КПУ як робітничу партію не відповідає дійсності. Поволі й ця партія стала повнитися вихідцями корінної національності, хоч і тут їхній відсоток був меншим, ніж частка українців у населенні республіки.

Компартія України та її лідери були передавальним механізмом вказівок з Кремля, а ініціатива лідерів не виходила за межі дозволеного. Наше дослідження не дає підстав говорити й про контрольований автономізм в Україні періоду П. Шелеста.

У вказаний період часу відбувається зміцнення й розширення привілеїв правлячого класу, закріплених конституцією СРСР 1977 р. Цей клас із номінального на кінець 80-х років стає реальним власником капіталу, виробничих об'єктів. Цим частково і пояснюється безкровність перемін кінця 80-х - поч. 1990-х. В дисертації показано ростки цього первісного нагромадження (с. 32-33). В цілому ті процеси ще потребують додаткового вивчення.

Крім прямого примусу дана система влади потребувала ще й ідеологічного та політичного контролю і покарання. Найдієвіше вони, на наш погляд, проявилися через цензуру, партійний контроль і КДБ. Цензуру здійснювало Головне управління по охороні державних і військових таємниць у пресі при Раді Міністрів Республіки - Головліт разом з обласними відділеннями - обллітами. Стараннями цього відомства за списками, складеними в республіці, було заборонено, вилучено з бібліотек, знищено, в кращому випадку - сховано до спецфондів, усі книги, видані до 1939 р. в Галичині й Закарпатті, багато книг ХІХ ст., виданих до війни в Радянській Україні, та й після неї, тим більше - за кордоном. Крім того, діяла цензура з всесоюзних списків, складених в Москві. Під пильним наглядом Центрального Комітету цензура посилювалася з сер. 60-х аж до поч. 80-х років.

Певної еволюції разом з режимом зазнало й КДБ - нещодавно всемогутнє відомство. Напрям цієї еволюції такий: від деякого занепаду по смерті Сталіна до поступового зміцнення свого становища аж до відновлення впливу на вже якісно новому рівні за часів генсека Ю. Андропова. В УРСР суть цієї структури влади за вказаний період не змінилася: вона залишалася передусім спрямованою проти українського руху, інакомислення, на пошуки реальних шпигунів, зміцнення державної безпеки несиловими методами. В даному розділі показано і прагнення ЦК КПУ поставити до керівництва служби свою людину, вплинути на реорганізацію відомства після закінчення збройної боротьби в Західній Україні. Дедалі більшу роль у виявленні "злочинців" тепер відіграють приховані "стукачі", повідомляючи про настрої в колах інтелігенції, політикою стає цензурування творів літератури у стінах цього ж відомства самостійно і разом з відповідними відділами ЦК КПУ.

З поч. 1970-х років, а особливо - з приходом на пост голови республіканського КДБ В. Федорчука ця структура зміцнюється кількісно і якісно. Головним її завданням стає знищення українського руху. В певних зовнішніх проявах це йому вдалося зробити.

Іншим ключовим моментом для розуміння причин пожвавлення національно-визвольного руху в Україні в цей період є оцінка становища УРСР у Союзі РСР. Дисертант оцінює його як колоніальне, з усіма своєрідностями такої пізньої колонії тоталітарного типу. Логічно, що така наша оцінка виходить і з визначення імперії (за О. Мотилем) як диктаторської багатонаціональної держави, високоцентралізованої, територіально сегментованої і культурно диференційованої, де централізація, сегментація і диференціація перекриваються. Виникнення СРСР тоді розглядається як результат свідомо трансформованої революційної російської диктатури більшовиками в комплексне плетиво імперіалістичних відносин, накиненням неросійської адміністрації символічно суверенним республікам, які були населені визначено неросійським населенням. Той факт, що ці республіки зазнали модернізації і що Росія заплатила високу економічну ціну за своє політичне домінування, не усуває імперіалістичного характеру радянської держави.

В 70-ті роки ситуація в республіці ускладнилася. В той час офіційно було проголошено концепцію двох рідних мов, нової історичної спільності людей - радянського народу та ін. Права республіки політично обмежували й тексти союзної та української радянської конституцій навіть до попереднього стану 40-50-х років. Як уже мовилось, не була самостійною у своїх рішеннях і компартія республіки; багато неукраїнців, вихідців з-поза меж України, перебували на вищих і найвищих владних посадах. Всі силові структури теж були провідниками політики Москви, а не Києва, об'єктивно, а часто і суб'єктивно, влада в УРСР була колоніальною адміністрацією. В розділі подано і цифри щодо економічної залежності та підпорядкування економіки України Центрові, наслідки якого ми пожинаємо й понині. Досить вказати, що 80 % загального об'єму промислового виробництва в УРСР не мало на її території закінченого виробничого циклу, а три чверті її індустрії прямо керувалось із Москви, а не з Києва. Труднощі назрівали і в сільському господарстві республіки.

В цілому підневільний стан республіки знайшов своє вираження в духовному і фізичному Чорнобилях, зменшенні числа українців на рідній землі з року в рік, від перепису до перепису населення щодо його загальної чисельності в Україні.

Колоніальний стан України добре видно і в проявах прямої русифікації та асиміляції. Імперія прагнула змінити національну ідентифікацію корінного народу. З різних аспектів русифікації найбільше уваги в дисертації приділено ходу цього процесу в мовній сфері. Власне, вона була чи не останнім рубежем повної русифікації та інтелектуальної колонізації.

Процес витіснення української мови зі всіх сфер суспільного і культурного життя йшов поволі, але неухильно ще з довоєнних часів. Пришвидшив цей процес закон про освіту, прийнятий вже в 1958 р., за яким реально мова населення (корінного) республіки могла не вивчатись у школах. Цьому прислужили й концепції та теорії з національного питання, про які вже згадувалося вище. Адміністрація, партійні діячі більшого і меншого масштабу, господарські керівники були майже виключно російськомовними. Звичайно, це теж прискорювало і стимулювало поширення російської мови, в т. ч. і в шкільництві. В монографії наводяться конкретні приклади, як у Центрі зневажливо ставилися до української мови і культури, намагалися й адміністративними заходами сприяти поширенню російської. Не останніми тут були й постанови ЦК КПРС і Радміну СРСР щодо розширення вивчення російської мови в усіх навчально-освітніх та виховних закладах, починаючи з 1 класу школи.

Така політика центральної і місцевої влади спричинилася до того, що вже в 1959 р. в усіх великих містах школи з російською мовою навчання або переважали чисельно й за кількістю учнів, що в них навчалися, або за цим другим показником переважали школи з українською мовою навчання (с. 47). В наступні роки процес пішов ще далі, так що у вузах республіки на кінець 80-х років українською мовою читалося близько 5 % усіх лекцій, видавалося 18 % від усіх книг (3 % їхнього тиражу). Непропорційно велика частина інтелігенції була не просто неукраїномовна, а й неукраїнська за походженням. Реальним стало відчуження міста і села на цьому ґрунті, та й ті, хто в місті залишалися вірними рідній мові, сприймалися обивателями як потенційні буржуазні націоналісти. Влада цілком свідомо спричиняла провінційність української культури і мови, які перетворювалися на мову та культуру села і групи інтелігентів міста.

Процеси колоніального гноблення, асиміляції міг спинити тільки національно-визвольний рух, націоналізм. Основним провідником та й носієм цього руху на досліджуваний у монографії період залишалася інтелігенція. Перед нею поставала проблема осмислення причин поразок руху попереднього періоду боротьби, оцінки становища України в Союзі, вибору нових шляхів і форм руху. Про такий рух можна було б звичайно говорити, коли б була змога бачити певну кількість його учасників, організацію, структуру, програми та ідейні цілі. Саме цьому присвячено наступні розділи нашої роботи.

У третьому розділі монографії "Перехідні підпільні групи кінця 50-х - поч. 60-х років" прослідковується, як відбувався перехід до нових умов визвольної боротьби від збройних форм в теорії і практиці до мирного осягнення незалежності. Такої ж самої еволюції зазнавали ті підпільні групи, що постали з середини 50-х років в Україні та за її межами після закінчення діяльності ОУН-УПА. В монографії проводиться детальний аналіз програмових засад діяльності декотрих із зазначених вище груп, які практично залишилися невідомими і для сучасників, і для істориків і по сьогодні.

До всеукраїнських масштабів прагнула група ще молодих людей під назвою "Об'єднання", що виникла в 1956 р. зі звільнених з інтинських таборів учасників визвольного руху попереднього періоду. Активними членами групи було близько півтора десятка чоловік на чолі з Ярославом Гасюком.

Планували діяти в межах всієї України члени групи "Український національний комітет" на чолі з Богданом Квециною та Іваном Ковалем, Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) Левка Лук'яненка та ще, мабуть, ряд інших утворень. Деякі групи, наприклад, обмежувалися зразу ж у своїх планованих і здійснюваних акціях лише межами свого району чи регіону. Прагнення до дії у всеукраїнських масштабах, наявне в програмах підпільних груп, засвідчує розуміння їхніми розробниками колоніального стану України і того, що визволення з нього можливе лише тоді, коли за справу визволення візьметься увесь народ. Наявними тут були й умови цілковитої відірваності тих груп одна від одної. Члени відомих мені груп були за походженням з різних соціальних класів і станів, превалювали все ж вихідці з селян і молоді робітники, на відміну од переважно інтелігентського наступного етапу руху. Одним з пояснень такого представництва є те, що найактивніша частина інтелігенції була вже заарештована і осуджена. 3 іншого боку, даний склад учасників цього етапу руху демонструє можливість його широкої бази. Слід зауважити, що все, сказане щодо підпільних перехідних груп, стосується переважно Західної України. Через проблеми з доступом до архівних джерел менш відомими залишаються групи в Центрі, на Сході України. І все-таки є певна інформація про наявність низки таких груп і там. В діяльності вже цих груп, як свідчить наша інформація, мають бути більш помітними загальнодемократичні та соціальні мотиви.

У мене є підстави говорити про безперервність національного руху й тому, що значна частина його учасників чи й усі в певних групах були колишніми членами ОУН або УПА, допомагали боротьбі, пройшли виучку в таборах ГУЛАГу. Однак, були групи - та ж УРСС Л. Лук'яненка, які об'єднували людей, формально не причетних до руху 40-50-х років. На самостійність цих груп, їхню окремішність щодо попереднього періоду руху показує й те, що лідерами-організаторами груп, де були й колишні члени ОУН-УПА, як правило, ставали люди нові. Вчилися вже на досвіді попередніх поколінь, в тому числі й своїх одногрупників.

На зв'язок з минулим вказують програмові цілі всіх цих утворень. Як правило, ідейно вони вважали себе пов'язаними з ОУН-УПА, без сумніву, продовжувачами й частиною українського визвольного руху. Водночас у програмових матеріалах, чи скоріш в оцінці попереднього періоду боротьби, звучали й критичні ноти на адресу цих двох організацій та їхніх провідників. Це пояснюється як певною відстанню у часі для можливості такої критики, так і тим, зрештою, що рух того часу зазнав поразки.

Нам відомо не так уже й багато розроблених програм діяльності вказаних груп. У деяких випадках до цього в них ще просто не дійшло, в інших - не надавали таким розробкам особливої уваги. Добре розробленими були програмові положення і статути лише в УРСС, Українському національному фронті та в "Об'єднанні". Ці програми, виходячи з різних ідеологічних позицій - марксизму і націоналізму - кожна бачила майбутнє України в незалежній самостійній державі.

Так, у групі "Об'єднання" на підставі програми ОУН, синтезуючи всі її здорові надбання, передбачалося накреслити дальші напрямки роботи згідно з тогочасною внутрішньою і міжнародною обстановкою (с. 65). Компартія розглядалася як непримиренний ворог. Боротьба з системою влади мала би проводитися "пропаґандивно-викривальним методом" і тільки в крайній необхідності індивідуальними терактами. Члени групи повинні були домагатися злиття в єдине ціле якісного революційного елементу в межах і поза межами України, сприяти масовому поверненню українців на Батьківщину. Передбачалася й аналітична робота по вивченню етапів розвитку українського суспільства. Опорою організації мала стати молодь, а в промислових центрах планувалося організовувати членів групи - робітничі об'єднання.

З числа програмових пунктів Українського Національного комітету можна виділити, крім ряду загальних, підкреслене наполягання на розв'язанні аграрних проблем в українському селі. Воно знаходить пояснення як у походженні членів групи, так і в тому, що це питання було більш ніж нагальним у той час для Галичини (с. 77).

Добре розроблену програму під назвою "Розширений проект програми Української робітничо-селянської спілки" мала група Л. Лук'яненка. Цей документ містив детальний огляд і спробу аналізу найважливіших суспільно-політичних проблем сучасності СРСР і УРСР. Автор програми виходить у своїх викладках з визнання марксизму передовою ідеологією і відповідно канонам останньої будує свій документ, який виявляється в підсумку цілком протилежним тому, що зветься реальним соціалізмом. Високо позитивно оцінюючи Жовтневу революцію, автор, ніби слідом за П. Полтавою, зазначає також, що "особливістю нашої епохи є посилення міжнародного національно-визвольного руху". Становище України в складі Союзу оцінюється як колоніальне (с. 94). Ніби в продовження вимог ОУН ставиться питання про українізацію збройних сил, тобто практично - про створення української армії.

В проекті програми засуджується широка соціальна демагогія, яку застосовує союзне керівництво і російська (зрусифікована) адміністрація, стверджуючи, що нібито самостійна Україна неможлива. Водночас проект засуджує й націоналізм. Л. Лук'яненко, який був автором цього документа, вважав також, що в СРСР панує диктатура партії, народ усунуто від влади. Цьому слід покласти край. З цієї точки зору в стані експлуатованих і далі продовжують залишатися робітники й селяни, гноблені партійно-радянським чиновництвом. Програма передбачала встановлення самоуправління на виробництві, непевно - свободу вибору форм господарювання і явно - право селянам розпоряджатися плодами своєї праці.

Досягнення мети групи передбачалося мирними засобами, з поєднанням легальних і нелегальних форм роботи. Таким чином, зокрема, вбачався вихід України зі складу СРСР відповідно до чинної конституції Союзу, яка не заперечувала в теорії такого кроку. Проект програми висував також першочергову важливу тезу як мету групи: боротьба за розширення народовладдя.

Найближчим завданням для себе група Є. Гогуся вважала ідеологічну самоосвіту і зміцнення самоорганізації з наступною боротьбою за українську самостійну державу.

В розділі розглядається й організаційна будова всіх відомих нам груп, що в цілому була подібна до будови ОУН. Передбачалося й оволодіння методами конспірації, існували клятви, присяги. Доволі успішною, як на тодішні умови, була практична робота перехідних груп по реалізації своїх програм. Перехід до мирних форм боротьби спонукав спроби до розгортання передусім широкої аґітаційно-пропаґандистської роботи, яка велась шляхом розповсюдження листівок, вивішування національних прапорів, усної аґітації і т. п.

Мабуть, найпомітніші успіхи в цьому сенсі мала група "Об'єднання". Самотужки члени групи змайстрували похідну друкарню і надрукували з 15 різних листівок загальним тиражем не менше тисячі примірників. Декілька сот цих "летючок" згодом було розповсюджено в Кіровоградській і Рівненській областях. Зібрані докупи, ці листівки становлять інтерес і з точки зору розвитку української позацензурованої суспільно-політичної думки. УНК впритул наблизився до створення власної поліграфічної бази, зібрав трохи старої зброї, яка, втім, йому так і не придалася. Останнє стосується і ходорівської групи. Ця група зуміла все ж порозвішувати в кількох районах Львівської області національні прапори, там же залишити й летючки.

Чимало зусиль доклали керівники новоутворених груп до розбудови своїх організацій, що займало не менше часу, ніж пропагандистська робота, до пошуків інших подібних організацій.

Зрозуміло, що підпільні умови діяльності груп майже неминуче за якийсь час приводили до їхнього викриття КДБ. Влада надавала викриттю цих груп неабиякого значення, вбачаючи в них зародки майбутніх, справді всеукраїнських організацій. Тому вироки учасникам цих груп виносились дуже суворі - від 10-15 років таборів до смертної кари.

В розділі дисертант аналізує також розмах діяльності та значення цих груп для українського руху в цілому. Кількість їх доволі невизначена через брак достовірних джерельних даних. Але діяльність учасників цих груп підтверджує тезу про безперервність боротьби за незалежність України. Не можна говорити і про безперспективність такої форми роботи: деякі групи протрималися по 3 і більше років, залучивши до себе досить широке коло осіб, поширили діяльність на кілька областей республіки, виразно ставши на шлях творення всеукраїнської організації. Принцип організації - це, власне, було одним з найважливіших начал, що зберегли ці групи в українському русі, поряд з виходом на мирні форми боротьби. В цілому цей етап руху, що творили дані групи, і був перехідним від одного періоду до іншого.

Розділ четвертий "Український національний Фронт" присвячено діяльності однієї з підпільних груп середини вже 60-х років, яка значно виділялася серед інших подібних груп і в русі в цілому. Особливість цієї групи полягала в тому, що вона діяла в час, коли інші підпільні групи вже було ліквідовано властями, коли помітним явищем у програмових засадах і розмаху діяльності групи стає дисидентство.

Виникнення і заснування групи УНФ нерозривно пов'язане з особою і особистістю Дмитра Квецька - організатора і лідера групи, вчителя історії з Долинського району Івано-Франківської області. Вивчаючи історію України, Прикарпаття, він доходить висновку про справедливість визвольних змагань 1940-50-х років. Зважаючи на тодішній стан України, він вирішує створити організацію, яка, використовуючи досвід попереднього періоду визвольних змагань, зуміла б таки досягнути незалежності республіки. В дисертації розкривається організаційна будова групи, форми і методи її діяльності, програмові матеріали УНФ. До групи входили жителі чотирьох областей України. Серед відомих згодом постатей виділяються поет Зиновій Красівський, капітан міліції Михайло Дяк.