Біла Церква у перші воєнні дні

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

окупант німецький підпільник

Вступ

1. Біла Церква у перші воєнні дні

2. Інфраструктура міста у перші воєнні роки

3. Репресії та політика окупантів

4. Протидія німецьким військам та дії підпільників

5. Визволення міста

Висновки

Використана література

Додаток

Вступ

Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу проти фашистської Німеччини була найбільш тяжкою та безкомпромісною у історії війн. У ній вирішувалась доля першої у світі держави робочих та селян.

Війна із німецьким фашизмом та його союзниками повна прикладів мужності та героїзму, патріотизму та інтернаціоналізму мільйонів та мільйонів радянських людей, що відчайдушно захищали свою соціалістичну Батьківщину від окупантів.

То що ж говорити про страхітливу навалу фашистських розбійників, яка закінчилася ганебною поразкою, заслуженою розплатою для тих, хто її розпочав? І трапилося все лише шістдесят років тому…

Ще живі солдати, воїни доблесної Радянської Армії, ті, хто творив Перемогу. Ще й досі не висохли сльози на очах мільйонів матерів, вдів і сиріт, яким завдала непоправного горя жахлива війна. Ще людська пам'ять не лише фіксує основні, найяскравіші події минулих боїв і військових кампаній, а й зберігає тисячі і тисячі деталей та епізодів безкомпромісного поєдинку правди зі злом, небаченої звитяги і героїзму окремих бійців, тих, хто грудьми затулив рідну землю, хто полив її кров'ю, хто поліг у неї навіки, але й смертю своєю переміг ворога.

Сьогодні багато кому десь там, на Заході, дуже і дуже хотілося б забути про такі вражаючі і ще такі недавні події часів другої світової війни. Навіть тим, хто був безпосереднім учасником тих подій, хочеться заплющити на них очі, забути назавжди. Виявляється, так легше виплекати віру в реванш, виносити плани новітньої всесвітньої кривавої бойні, увірувати в можливість у цій війні перемогти інших і запанувати над світом одноособово.



1. Біла Церква у перші воєнні дні

Після перших же повідомлень по радіо про розбійницький напад на СРСР фашистської Німеччини робітники і службовці почали збиратися на своїх підприємствах і в установах, хоча день був вихідний. Душевний стан кожного з них дуже точно передавав письменник-фронтовик К. Симонов: «Здавалося б, всі давно чекали війни, а все-таки в останню хвилину вона звалилася, як сніг на голову».

В перші дні картина була досить суперечливою. Були й сумніви, гіркота, розгубленість, страх, які доходили до відчаю. Адже народ постійно запевняли, що будь-який ворог буде відкинутий від кордонів. Багато хто в глибині душі висловлював сумнів щодо «мудрості» політичного керівництва. Реакція на небезпеку потягла за собою істеричні спалахи: всюди ввижалися шпигуни, ворожі агенти, диверсанти.

Найрізноманітніші чутки поширювалися не лише через брак достовірної інформації з фронту. Радінформбюро часто запізнювалися, не відповідали дійсності. А Сталін не звертався до народу аж до 3 липня.

Вже в перші дні війни з Білої Церкви було відправлено в діючу армію близько 6 тис. чол.. Мобілізовані одержували накази від трудових колективів, від рідних - «бити ворога на його території». Городяни вірили у швидку перемогу, незважаючи на трагічні події перших днів. Саме така віра за спогадами Г.К. Жукова була важливим фактором, який не дав військовим невдачам початкового періоду перерости в непоправну катастрофу.

Ті, хто лишилися в місті, самовіддано працювали під гаслом «На благо фронту, все для перемоги!». Зі швидким наближенням фронту в місті створювались із числа його жителів «винищувальні батальйони», покликані вести боротьбу з десантами та агентурою ворога. Страшну дію запалювальних бомб місто відчуло вже 6 липня 1941 р. Сформовані у місті загони народного ополчення були кинуті на фронт. Доля їх була трагічною: недостатність навчання і погане озброєння призводило до гибелі майже повного складу загонів.

Місто опинилося в смузі наступу 6-ї німецької армії під командуванням генерала фон Рунштедта. Особливе завдання він надавав захопленню Білої Церкви. В одному із трофейних документів зазначалося: «Якщо вдасться захопити Білу Церкву, то шляхи відступу противника у напряму Києва будуть відрізані».

Такий швидкий розвиток подій у перші місяці ВВВ вимагав зусиль і організованості жителів. Із міста вивозили: демонтовані верстати, агрегати, все, що було необхідно для організації оборони країни. Робота велася вдень і вночі. Але вивезти все не вдалося: не вистачало робочих рук, транспортних засобів.

16 липня гусениці ворожих танків заскреготіли бруківкою міста. 902 дні «господарювали» по-своєму фашисти в Білій Церкві. Кожна війна несе за собою страждання, але ВВВ принесла їх більше, ніж будь-яка попередня.

Вирішуючи, як розпорядитися цим цінним трофеєм, нацистське керівництво розглядало два основних варіанти перебігу подій. Перший зводився до того, щоб здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державність. Інший варіант, який врешті підтримала більшість ієрархії, цілком нехтувати інтересами українців і передбачав їх нещадну експлуатацію.

Проте було б перебільшенням вважати, що все населення зустріло фашистів вороже. Загальна реакція була скоріше настороженою, але поширювалась і думка, що німці принесуть полегшення порівняно зі сталінським режимом. І справді, перші заходи німців хоч і носили дискримінаційний характер, але не відзначалися карним ухилом. Із числа місцевого населення створювалися бургомагістрати - органи міського і районного управління. На селах призначалися, а інколи й обиралися старости.



2. Інфраструктура міста у перші воєнні роки

Уже навесні 1942 р. в місті відновили роботу 115 установ і підприємств, на яких було зайнято 3052 робітники і 2131 службовець. Найбільші з них - завод по ремонту машин «Сільмаш», консервна фабрика, млин №6, підприємство «Трудкач», прядильна фабрика та ін. Проводилося навчання в 11 початкових школах Білоцерківського району. Відновила роботу міська бібліотека, музей, театр. Діяли 3 дитячих будинки, будинок престарілих.

Окрема мова про тих, хто співпрацював з окупантами, працював у місцевих органах влади чи служив у контрольованій німцями допоміжній поліції. У нас немає докладних відомостей про людей, що входили до складу керівництва районної адміністрації. Судячи з документів, вони сподівалися на відносну самостійність у своїй роботі.

На перших порах їхні дії були направлені не лише на відновленні господарського механізму, а й на усунення недоліків у соціальній сфері, організацію нормального функціонування медичних та освітніх закладів. Проте згодом їм все частіше доводилося дублювати накази німецької адміністрації. Про самостійність політики й мови не було. Навіть листування між органами місцевої влади заборонялося. Все мало проходити лише через канцелярію гебітскомісара доктора Стельцера, який оголосив себе абсолютним диктатором міста.

Власне, фашисти із самого початку дали зрозуміти навіть тим силам, що їх підтримували, в тому числі ОУН, що не допустять будь-яких натяків на двовладдя. Тому якщо спершу й були наміри поліпшити долю людей серед тих, хто співпрацював з окупантами, то досить швидко вони мали зрозуміти ілюзорність свої намірів.



3. Репресії та політика окупантів

Одразу після вторгнення в місто гітлерівські репресивні органи почали складати список політично небезпечних людей: колишніх активістів, євреїв, на яких з перших днів було оголошено розшук. Тих, кого знаходили, чекало одне - розстріл. Зрадники допомагали заарештовувати залишених для підпільної роботи членів партії І.Д. Базюка і П.Ф. Менцеля, яких після довгих катувань розстріляли.

Серед жахливих злочинів окупантів - знищення великої групи дітей в Білій Церкві. В серпні 1941 р. озвірілі карателі загнали в один із будинків 90 дітей віком до 7 років, які раніше виховувалися у дитбудинку. Кілька діб їм не давали пити, діти зішкрібали зі стін глину, вапно і їли, тому що їх не годували. Після цих страшних тортур дітей знищили.

Слід відмітити, що всіх комуністів на території міста було розстріляно. Гебіткомісар Стельцер і його підручний один за одним видавали накази з погрозами аж до розстрілу за найменші порушення їх розпоряджень.

Інший гітлерівський високий чин рейхкомісар Е. Кох, даючи вказівки щодо нашої економічної політики, говорив: «Наше завдання полягає у висмоктуванні…всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення». Характерно, що окупаційна влада залишила недоторканою колгоспно-радгоспну систему. Більше того, вона всіляко вдосконалювала кругову поруку. Наприклад, одноразовий сільськогосподарський податок встановлювався на громаду, а не на кожний двір.

З часом рівень експлуатації як робітників, так і селян лише посилювався. Наказом гебіткомісара на підприємствах с жовтня 1942 р. вводився 54-годинний робочий тиждень. Будь-які відпустки відмінялись. Дозвіл на них давався лише по лікарняній довідці або в разі смерті когось із родини.

Урізноманітнювалась система податків, яка носила грабіжницький характер. Крім погектарного податку, який становив 100 карбованців за кожний гектар землі, вводилась одноразова данина, прибутковий податок з ремісників, так звані шлюбні, смертні, за реєстрацію новонародженого та деякі інші.

Для постачання продовольства окупаційній армії були залучені і діти шкільного віку. Школи у 1942 р. закриті, діти працювали в школі, а вчителі були направлені на біржі праці для подальшого працевлаштування, але вже не за фахом.

Максимальне економічне пограбування окупованих територій виступило на перше місце у планах гітлерівців одразу, як стало ясно, що війна затягується. За період їхнього панування тільки в трьох приміських колгоспах було забито та вивезено: 948 коней, 1230 голів великої рогатої худоби, 2259 свиней, більше 37880 голів птиці, велику кількість зернових. Таке пограбування було характерним для всієї Білоцерківщини.

Не гребували фашисти й сировиною, лісом, продукцією промислових підприємств. Викачування окупантами добра ставало все нещаднішим, але результати так і не змогли їх задовольнити. Підраховано, що за винятком постачання власне окупаційних військ, Німеччина змогла б взяти на захопленій території набагато більше того, що вона одержала у війні, користуючись звичайним шляхом - торгівлею.

Ще одне завдання, яке ставили перед собою німці, полягало у депортації працездатного населення до Німеччини. Спочатку вони намагалися вербувати добровольців. Поки умови життя і праці у Німеччині не були відомі, багато хто погоджувався їхати туди. І дійсно, спершу їм виплачували 150 крб. щомісячно.

Перед відступом фашисти зробили останню спробу погнати з собою працездатних чоловіків. А всього за час їхнього господарювання було вивезено з Білоцерківщини близько 10 тис. людей. Таким чином вони якнайретельніше прагнули виконати наказ Гітлера, який він виголосив у промові 9 жовтня 1941 року: «Стосовно заходів, що втілюються в тих землях, де ми управляємо, то вони безумовно призведуть до того, що ми зуміємо запрягти в роботу на нас останню людину».

У Білоцерківському краєзнавчому музеї зберігається чимало листів молодих рабинь із німецького «раю». Вони покреслені жирними мазками чорної туші: фашистська цензура активно замальовувала найменші натяки на те, що загнаним у Німеччину погано живеться. Але інколи нещасним вдавалося передати звістки на Батьківщину нелегально. І тоді відкривалася страшна правда каторжного життя. В них звучала жорстока правда, викриваючи брехливу різноголосицю фашистів та їхніх посіпак, які продали свої співвітчизників у гітлерівську неволю.

Майже ніхто із євреїв, що мешкали на Білоцерківщині, окупації не пережив. Тож хоч у повоєнні роки до міста і повернулися практично всі, хто свого часу евакуювався на Схід, внаслідок цієї трагедії кількість єврейського населення, що жило у місті, зменшилося у чотири рази.

З весни 1942 р. почалися масові розстріли полонених. Їх зганяли до трьох ям розмірами 50х3 і глибиною 2 м кожна. Кат змушував жертв лягати і стріляв приреченим у голову. Всього у таких ямах було складено до 4500 трупів. Щоб замести сліди своєї злочинної діяльності, в серпні 1943 р. начальник білоцерківського гестапо розпорядився викопати трупи із ям та спалити.

Всього ж в таборах гітлерівці замучили катуванням і голодом, розстріляли 20 тис., а за іншими свідченнями - 45 тис. осіб

4. Протидія німецьким військам та дії підпільників

Переважна більшість населення краю від настороженості та пасивного невдоволення все більш вдавалася до активних дій - саботажу та збройної боротьби. Уже в червні 1942 р. в містах та селах Білоцерківщини було вивішено накази про заборону підтримки партизанів та військовополонених. Через місяць гебіткомісар Стельцер ще в більш різких тонах нагадує: підтримка саботажників та партизанів, що проявлятиметься в будь-якій формі, каратиметься смертю.

Населення міста все більш тягнулося до правдивої інформації з фронтів. Годі й говорити, що за це їх чекала тяжка кара. «Цивільні особи, у яких буде знайдено радіоприймач, будуть покарані смертю», - відзначалося у наказі по місту.

Але незважаючи на такий жорстокий наказ, уже влітку 1942 р. підпільником В. Шеліхвостом у будинку № 1 по вулиці Театральній був встановлений детекторний радіоприймач СП-235. Це було одне з джерел інформації протягом всієї окупації. Її підпільники розповсюджували в місті та прилеглих селах.

На залізничній станції в Білій Церкві з'явилися перші листівки і зведення Радянського інформбюро. Їх доставив юний київський підпільник Євген Ціхревич. В березні 1942 р. почав діяти підпільний райком, постійним місцем перебування якого було с. Трушки. Навколо нього скоро об'єдналося для ведення підпільної роботи 230 чоловік.

В місті почали діяти 10 диверсійних груп. На заводі ім. 1 Травня такою групою керував І.М. Бушуєв, на металохімзаводі - С.І. Слухай, на ткацькій фабриці - Т. Тимошенко, на біржі праці - О.О. Ковальський. Особливо активною була група із 68 чоловік на заводі ім. 1 Травня. Вона мала зброю: кулемет, гвинтівки, пістолети. Патріоти вели велику роботу по розповсюдженню правдивої інформації з фронту, здійснювали диверсії під час ремонту танків, машин, артилерійських установ, двічі виводили із ладу електростанцію. Однак через деякий час німцям вдалося натрапити на слід групи. Гестапо заарештувало, а потім розстріляло 20 чоловік. Загинув і організатор групи. Діяльність групи згодом була відновлена, її очолив робітник А.А. Головко.

В батальйон жандармерії підпільниками був направлений Ільїн. Він забезпечував їх бланками, збирав навколо себе однодумців, розкривав їм очі на все, що відбувалося на фронті та в рідному краї. Під час однієї каральної операції частина відмовилась виступати проти партизан і вступила з ними у переговори. В числі учасників переговорів опинився провокатор Лавренюк, який сповістив німецьке командування. Весь командний склад батальйону був повішений.

Групу підпільників на чолі з Б. Калиною організувала втечу військовополонених із табору. В числі звільнених виявився зрадник. Б. Калину розстріляли гестапівці.

В місті діяла підпільна група медичних працівників. Очолили її лікарі Л.І. Саєнко і М.А. Русаков. Вони лікували поранених радянських воїнів, забезпечували медикаментами і перев'язочним матеріалом підпільників, видавали довідки, завдяки яким було врятовано сотні наших земляків від німецького рабства.

5. Визволення міста

Після втрати Житомира і Коростеня німці розпочали спішно зміцнювати свої позиції на південному заході від Києва. Біла Церква стала важливим пунктом оборони, куди німецьке командування перекинуло значні резервні сили.

Надвечір 31 грудня частини 50-го і 51-го корпусів під командування Героїв Радянського Союзу генерал-майорів С.С. Мартиросяна і П.П. Авдеєнка, переслідуючи ворога, підійшли безпосередньо до Білої Церкви і зав'язали бій на підступах до міста. До складу 50-го корпусу входила відома Перша Окрема Чехословацька бригада. Тіла 89 вбитих в боях за місто чехів і словаків навічно прийняла земля Білої Церкви, а пам'ять про них - людські серця.

Здійснення задуманих планів по визволенню міста було розпочато вранці 1 січня 1944 р. Жорстокі бої з перемінним успіхом точилися до 4 січня. Зокрема, відома висота у передмісті Білої Церкви 208.4, звідки добре розглядалися всі стратегічні пункти ворога, кілька разів переходила із рук в руки. І тільки 4 січня 1944 р. після чотириденних запеклих боїв розпочався штурм. Фашисти вперто чинили опір. Вони стріляли з-за кожної стіни, з кожного підвалу. На перехрестях були влаштовані завали, з дахів уцілілих будинків строчили кулемети. Вулицю за вулицею довелось звільняти і очищати від окупантів багнетами й гранатами.

Доблесним воїнам, які звільнили місто, в Москві салютували дванадцятьма артилерійськими залпами із ста двадцяти чотирьох гармат. Ці залпи сповіщали жителів Білоцерківщини, що для них закінчилися важкі дні окупації.



Висновки

Разом зі звільненням міста стала оживати й стара сталінська державна система, яка з війни вийшла ще більш зміцнілою. Знову відновлені партійні організації і трудові колективи приймали резолюції, посилали «рапорти» Сталіну. Після війни навіть місцева преса, величаючи Сталіна буде додавати: «творець нашої перемоги».

Саме в цей період, занотовуючи свої враження від побаченого, великий український кіномитець і мислитель О. Довженко записав: «У народу є якась масова величезна потреба якихось нових форм життя на землі. Це я чую повсюди. Цього я не чув і не чую лише серед керівних осіб».

Таким чином, перемога у війні була використана для того, щоб реабілітувати тоталітарну систему, подати справу так, що не жорстка централізація і адміністративно-командні методи, підкріплені репресіями, ледь не привели країну до трагічної поразки, а навпаки: саме вони забезпечили перемогу. Так Перемога була вкрадена у народу в ім'я подальшого звеличення «вождя всіх часів і народів».



Використана література

1. Горлач Л.Н. Дзвони пам'яті. /Л.Н. Горлач, Я.М. Пальчик, Ю. Збанацький - К: Радянський письменник, 1985. - 205 с.

2. Жукова М.П. Невгасимий вогонь пам'яті. /М.П. Жукова - Біла Церква: ВАТ «Білоцерківська друкарня», 2005. - 176 с.

3. Крамар В. М. Становится город героем. / В.М. Крамар, А.А. Рогач, І.К. Карпов, Н.В. Абрамов - К: Издательство политической литературы Украины, 1986. - 265 с.

4. Юхименко П.І. Біла Церква: шлях крізь віки. / П.І. Юхименко, А.І. Гай, В.В. Репрінцев, А.І. Кульчицький, В.П. Савчук, Б.Й. Кашкін, Г.О. Полтавцев. - Біла Церква: Буква, 1994. - 380 с.

Додаток

1. Імена героїв, увіковічені у назвах вулиць

М.Ф. Ватутін

Д.Т.Воєводін

М.Ф. Гастелло

В.С. Гризодубова

М.М. Громов

І.Т. Зінченко

Д.М. Карбишев

Олег Кошовий

Ф.Ф. Кошель

І.П. Крижанівський

М.А. Кириленко

Іван Куценко

В.В. Логінов

Олександр Матросов

М.М. Мельник

Людмила Павліченко

І.В. Панфілов

М.М. Раскова

Костянтин Турчанінов

В.І. Чуйков

2. Живі свідки подій ВВВ

Герой Радянського Союзу М.С. Панічкін

Герой Радянського Союзу В.С. Ковтун

Герой Радянського Союзу Г.В. Коротков

Ф.А. Левицький

М.К. Литвинов

В.А. Чумак

М.Я. Лютий

С.І. Тронін

М.С. Ващенко

О.Н. Залізняк

І. Коваль

Р.Д. Богданова

П.І. Грицай

О. Нестеренко

Ф.С. Ригас

Т.В. Жмурко

Ф.П. Ніхта

Г.М. Джима

О.В. Ануфрієв

Б.М. Купрічев

І.Г. Безпечний

Є.М. Кочнікова

З.М. Кашо

Л.О. Савченко

І.Х. Кириленко

І. Кудрявцев

В.А. Восьмірко

В.К. Авраменко

О.С. Козлов

Б.Л. Коломієць

І.Є. Чаус

В.П. Шевченко

В.П. Бабич

О.К. Потапов

О.М. Алексєєва

І.Р. Голуб'ятніков

В.Л. Михайлова

Размещено на Allbest.ru

...