Черняхівська культура. Проблема етносу

Для економічного розвитку черняхівської культури мало значення географічне положення її території. Південні межі спільності пролягали по Чорноморському узбережжю та Дунаю, куди греко-римські купці звозили товари для торгівлі з північними варварами. Решта кордонів прилягала до світу лісових та степових племен, що являли собою безмежний ринок збуту цих товарів. Але найбільше значення мав річковий понтійсько-балтійський торговий шлях вздовж Південного Бугу (Дністра) - Західного Бугу - Вісли. Транзитними товарами були скляні келихи та інша продукція майстерень Східного Середземномор'я. З Південної Прибалтики скло морськими шляхами розходилось по берегах Данії, Швеції, Норвегії, що добре простежено при картографуванні знахідок. В обмін черняхівські торгівці привозили бурштин, основна частина якого транзитом йшла в Імперію, а також кольоровий метал.

На території Східної Європи відомо багато тисяч знахідок римських монет, переважно пов'язаних з черняхівською культурою. При цьому абсолютна їх більшість є срібними денаріями, карбованими у 2 ст., коли ця культура ще не існувала. Ми згодні з дослідниками, які причину надходження цих монет з запізненням бачать у високому вміщенні в них срібла в порівнянні з пізнішими випусками (менше половини). За панування мінової торгівлі монетний метал сприймався як товар, значна його частина йшла на ювелірні вироби. Варвари вимагали від римських партнерів «щирого» срібла, на що ті вимушені були зважати.

Розділ 7. Етнічний склад населення черняхівської культури

Антропологічні дані. Більшість з вивчених черепів належить до вузьколицього доліхокранного типу, близького до серій шнурової культури Середньої Європи. Деякі відрізняються великими розмірами, що притаманно германським групам північно-європейського типу. Ці типи найбільш вірогідно пов'язати з германською частиною черняхівського населення, яке, з огляду на археологічні та історичні дані, включало північно - та східно-германські елементи. На деяких могильниках Південної й Центральної України та Молдови (Холмське, Журавка, Черняхів, Малаєшти) виділено серії пізньоскіфського типу, що корелюються з похованнями, орієнтованими головою на захід. Трапляються брахікранні черепи сарматського вигляду. Тип, характерний для європеоїдних аланів римського часу, антропологами досі не виділено. Середземноморський тип, відомий на могильниках Молдови та Румунії, відображає зв'язки з фракійським або грецьким населенням. Слов'янський елемент в краніологічних серіях черняхівської культури не виділено.

Германці. В більшості регіонів черняхівського ареалу присутні елементи вельбарської культури, залишеної племенем готів. Цей народ на початку нової ери включав вихідців із Скандинавії та південно-прибалтійські племена оксивської культури. В межах черняхівського ареалу готські племена поділялися на два відгалуження: на схід від Дністра мешкали грейтунги, західніше розміщувались тервінги. В гуннський час до цих племен використовують самоназви: «остроготи» та «везеготи». На археологічному матеріалі різниця між ними практично невідчутна. Окремі готські угрупування існували у Фракії («малі» готи) та в Криму.

Після переселення готів у Причорномор'я на початку 3 ст. нові культурно-історичні умови, по-перше тісний контакт з провінційно-римською цивілізацією, за короткий проміжок часу глибоко змінили їхню духовну та матеріальну культуру. Протягом наступних двох століть історія готів є переважно частиною історії населення черняхівської культури. На черняхівських пам'ятках вельбарський елемент, часто у формі, загальній для германських культур Центральної Європи, виявляється у різних групах археологічного матеріалу (їх розглянуто у відповідних розділах). Оскільки в черняхівській культурі наявні старожитності різного культурно-етнічного походження, належить виділити тип пам'яток, який ми пов'язуємо з готським етносом. Це «класичні» черняхівські старожитності, які умовно можна назвати «тип Косанів». Головні ознаки типу: на поселеннях - наземні каркасні та заглиблені житла; могильники біритуальні, характерні інгумації в простих ямах з північним орієнтуванням; серед культурновизначальної ліпної кераміки переважають вельбарські типи.

Писемні джерела свідчать, що в пізньоримський час з готами вступали у взаємовідносини інші германські племена. Гепіди мали з готами загальне походження й на ранньому етапі своєї історії практично не відрізнялись від них за своєю матеріальною культурою. З ними, можливо, пов'язана пізня фаза вельбарського заселення Мазовії, Підлясся та Волині [Godіowski, 1985; Щукин, 1994]. Вандали вважаються основним етнічним елементом пшеворської культури, з якою пов'язують кремації з зброєю, відомі на восьми черняхівських могильниках, а також поширення триручних ваз. Герули в середині 3 ст. були витиснуті данами з Ютландського півострова. Зв'язки черняхівської культури з цим районом простежені за географією поширення «довгих будинків» (особливо тринефних) та деяких речей. Старожитності тайфалів, бургундів, певкінів та боранів поки що з впевненістю не виділені.

Іранці. Серед населення черняхівської культури відомі дві групи представників народів іранського походження - сармати та пізні скіфи.

Сарматські племена язигів, роксоланів та аорсів навряд чи зробили помітний внесок до процесу формування черняхівської культури, оскільки останні їхні угрупування переселилися з Нижнього на Середній Дунай не пізніше середини 3 ст. Ще з 2 ст. український степ займають алани - носії звичаю поховань в катакомбах та підбоях з північним орієнтуванням померлих. Такі могили разом складають в більшості черняхівських регіонів близько 1% поховань і лише в Причорномор'ї - 20%. Ці цифри до деякої міри відбивають питому вагу сармато-аланського елементу серед черняхівського населення. Судячи з типів поховань, алани являли більшість населення окремих черняхівських громад у Буджацькому степу (могильники Біленьке, Фурманівка) й складали помітний процент мешканців між Тілігульським лиманом та Нижнім Дніпром. Тут на некрополях присутні також інгумації з західним орієнтуванням та тілоспалення. Це можна пояснити тим, що алани звичайно осідали на вже існуючих селищах. Мабуть, вони частково зберігали традиційний господарчий устрій (відгінне скотарство), але в культурному та економічному відношеннях були тісно пов'язані з черняхівськими землеробами. У Східній Україні сусідами черняхівського-готського населення були кочові алани-танаїти. До 375 р. обидва народи зберігають мирні відносини. До цього часу належать окремі підбої на черняхівських могильниках (Боромля, Компанійці). В аланських катакомбах Приазов'я та Подоння знайдено черняхівські речі. На могильниках Финтинеле (Трансільванія) та Петроаселе 2 (Мунтенія) майже всі поховання мають південне орієнтування, в інгумаціях знайдено зброю. Їх можна пов'язати з сарматами-язигами з Угорської Пушти.

Пізні скіфи Північного Причорномор'я, на відміну від войовничих сарматських племен, не привертали уваги давніх авторів. Деякі моменти в історії цього населення не ясні, особливо період після розгрому аланами городищ Нижнього Дніпра в середині 2 ст. Мабуть, частина його влилася в сільське оточення Ольвії та Тіри й пізніше поширилась у Буджацький степ, а інша частина розселилася у Скіфському царстві в Криму. До його складу включались представники сарматів та еллінів. Пізньоскіфський етнос Північного Причорномор'я, як багато інших напівварварських спільностей греко-римського світу, мав елінізовану культуру та, дуже вірогідно, користувався грецькою мовою. Але й у 4 ст. він зберігав антропологічний тип кочовиків Причорноморського степу класичного періоду.

Після поширення у Причорномор'ї черняхівської культури (близько рубежу 3-4 ст.) частина пізніх скіфів переселяється у регіони, заселені переважно готами: в Центральну Україну й в меншій кількості у Східну Україну та Молдову. Не виключено, що представники цього народу в суспільстві складали торгівельно-ремісничий прошарок. Визначальними рисами їх поховального обряду є західне орієнтування померлих (що відбивало традиційні для скіфів релігійні уявлення) та ями з перекриттям (із заплічками). На Півдні пізні скіфи разом з групами алан, що розселилися серед них, залишили пам'ятки причорноморського типу, для яких характерне кам'яне домобудівництво з певним типом будівель, в поховальному обряді - інгумації в ямах складних форм, притаманних обом етносам (з заплічками, з підбоями та катакомб), в ліпній кераміці - «пізньоскіфські» горщики [Магомедов, 1987].

Слов'яни. Слов'янський (або протослов'янський) етнос у складі черняхівської культури можна впевнено пов'язувати з двома групами пам'яток. На заході України це поселення типів Черепин та Теремці, у східних областях - пам'ятки з елементами київської культури.

Генетичний зв'язок західної групи поселень з ранньослов'янською празькою культурою переконливо доведений [Баран, 1965; 1981; 1983]. До пам'яток типу Черепин ми відносимо масив поселень верхів'їв Дністра та Західного Бугу (Черепин, Бовшів, Ріпнів, Ракобути, Дем'янів, Чижиків, Неслухів, Верхній Іванів, Березець); до типу Теремці - частину поселень Середнього Дністра (Теремці, Бакота, Сокіл, Бернашівка). Ці пам'ятки мають загальні риси, що відрізняють їх від «класичних» черняхівських старожитностей типу Косанів й можуть вважатися етнографічними особливостями населення даного регіону. Житла на поселеннях типу Черепин майже виключно заглиблені, причому трапляються глибокі землянки. Котловани півземлянок по більшості чотирикутної форми. Часто трапляються підвальні ями та виступи-прилавки; крім наземних вогнищ, бувають підковоподібні печі з глиняних вальків; в Черепині відкрито дві печі-кам'янки. Житла поселень типу Теремці більш однорідні й представлені в основному підквадратними півземлянками з піччю-кам'янкою. Крім того, для багатьох поселень названих типів характерна велика кількість господарчих ям. Поховальний обряд населення пам'яток типу Черепин-Теремці не встановлений. Мабуть, поховання даної групи слов'ян не залишали помітних слідів (наприклад, спалення без використання кераміки). Ця особливість характерна й для слов'янських культур раннього середньовіччя. Керамічний комплекс пам'яток типу Черепин-Теремці містить багато ліпного посуду - 34-60%. Серед нього більшість типів горщиків має відповідники у празькій культурі. Окремі типи посуду - миски на ніжці, «дакійська чаша», також тип пряслиць конічної форми - можна пояснити місцевим субстратом липицької культури. Своєрідністю гончарного комплексу є нехарактерність триручних ваз та іншого багато прикрашеного столового посуду.

Деяка різниця в культурному обличчі поселень типів Черепин та Теремці зводиться в основному до конструкції заглиблених жител, що можна пояснити їх різними хронологічними позиціями. На завершальних фазах розвитку черняхівської культури для поселень регіону стають характерними півземлянки квадратної форми, з'являються печі-кам'янки та глиняні печі, підвищується процент ліпної кераміки та виникають нові її типи [Баран, 1981]. Мабуть, в цей час частина слов'янського населення просувається з Верхнього на Середній Дністер.

Пам'ятки типу Черепин-Теремці є генетичним продовженням зубрицької (волино-подільської) культурної групи Західної Волині, Верхнього та Середнього Подністров'я [Козак, 1992]. Їх культурною основою були пшеворсько-зарубинецькі старожитності, на Дністрі в процес інтеграції включилися також фракійські племена липицької культури. Вірогідно, це населення відповідає венедам Плінія та Тацита, а також спалам Йордана, з якими на початку 3 ст. стикнулися готи. Під тиском останніх населення зубрицької групи концентрується на Верхньому Дністрі. Протягом 3 ст. його культура під черняхівським впливом сприймає нові риси (гончарна кераміка та інші предмети ремісничого виробництва). Таким чином виникають пам'ятки типу Черепин-Теремці, що переростають згодом у празьку культуру. Зрозуміло, в ході цих вікових перетворень дещо змінюються й ті грані культури, які менш піддані зовнішнім впливам - ліпна кераміка, тип житла. Поховальний обряд зберігав свої особливості, лишаючись невловимим для археології. Нам не відомі могильники зубрицької групи, пам'яток типу Черепин-Теремці, а також, в значній мірі, празької культури.

На сході України та в сусідніх областях Росії слов'янське населення пізньоримського часу представлено старожитностями київської культури. Її елементи (ліпну кераміку та тип жител) виявлено на деяких черняхівських пам'ятках. Таку кераміку містять окремі об'єкти поселень Журавка, Хлопків та Боромля; невелику її кількість знайдено ще на кількох пам'ятках Середнього Подніпров'я, а також в Лепесівці на Волині.

Пам'ятки типу Черепин-Теремці та київської культури розділені просторово, їх матеріали мають подібність та розбіжності. Заслуговує на увагу припущення про появу деяких загальних ознак в результаті переселення у другій половині 3 ст. на лівобережжя Дніпра групи населення з Подністров'я [Некрасова, 1990]. Більш важливою є подібність визначальних рис обох культурних груп, що коріниться у близькій етнічній спорідненості народів, які стоять за ними [Козак, Терпиловський, 1986]. До таких загальних рис (крім обумовлених черняхівським впливом) слід віднести: наявність квадратних півземлянок; особливий вид поховальних звичаїв; перевага серед ліпного посуду округлобоких горщиків. Різниця зводиться в основному до типологічних особливостей кераміки.

Фракійці. Південний Захід черняхівського ареалу займав території, де раніше розміщувались культури гето-дакійського (фракійського) кола. Деяка частина їх носіїв, як вказано вище, увійшла до населення черняхівської культури в складі липицького субстрату пам'яток типу Черепин.

На початку пізньоримського часу найбільшими північнофракійськими народами лишались даки та карпи. Перші, сильно романізовані, частково жили на території провінції Дакія, частково - в умовно вільній Мунтенії (пам'ятки типу Мілітарь-Кілія). Карпи займали землі між східним схилом Карпат та Прутом. Некрополі залишеної ними культури Поєнешті-Вертишкьой занепадають протягом другої половини 3 ст.; тоді ж тут з'являються черняхівські пам'ятки. В часи Скіфських воєн карпи виступали союзниками готів, які, тим не менш, витискали плем'я з його території. Римські джерела свідчать про переселення великих груп карпів на землі Імперії близько рубежу 3-4 ст.

Якась невелика частина карпо-дакійського населення увійшла в черняхівську культуру (культура Синтана де Муреш). На матеріалах поховального обряду їхні старожитності впевнено прослідкувати не вдається. Більш показовими є досить рідкісні знахідки характерної ліпної кераміки в похованнях різних типів (включаючи інгумації) та на поселеннях [Diaconu, 1976]. В Дністро-Прутському міжріччі надійні знахідки карпо-дакійської кераміки трапляються ще рідше. Таким чином, роль фракійського компоненту в черняхівських регіонах Молдова, Мунтенія та Трансільванія не була значною. Його археологічні ознаки не дають твердої основи для виділення особливої територіально-етнографічної групи пам'яток.

Греко-римляни. Під цим поняттям звичайно криється етнічно неоднорідне населення римських провінцій. Серед «черняхівців» опинилися мешканці захоплених північно-причорноморських міст, рештки населення евакуйованої близько 271 р. Дакії, велика кількість полонених із східних провінцій, що були забрані у рабство в часи Скіфських війн, а також нечисельні співробітники торгівельно-ремісничих факторій. Присутність представників античної цивілізації на черняхівських пам'ятках можуть видавати зразки грецької та латинської писемності (Лепесівка, Будешти, Собарь, Куркань, Кам'янка-Анчекрак, Олександрівка), до деякої міри - знахідки римських олійних ламп або їхніх наслідувань, а також особливості поховального обряду (плитові могили - Тиргу-Муреш, Кам'янка-Анчекрак). Люди греко-римської культури складали незначну частину черняхівського населення, були розсіяні поміж варварами, але їхня цивілізаторська роль була дуже помітною.

Про присутність помітних груп представників балтських та, тим більше, фіннських народів серед черняхівських племен прямих свідчень немає. Бронзові речі балтського походження поодинокі. Знахідки черняхівських речей на землях цих племен свідчать про торгівельні відносини.

Розділ 8. Нарис історії населення черняхівської культури

Напередодні виникнення черняхівської культури у Південно-Східній Європі складається досить нестабільне культурно-політичне становище. В оточенні причорноморських міст мешкало етнічно неоднорідне елінізоване населення. Кочовики були нечисленні. В лісостепу Центральної та Східної України подекуди розміщувались постзарубинецькі поселення, західніше, на Волині та Верхньому Дністрі, селища зубрицької культурної групи. Тенденція до уніфікації матеріальної культури цього населення говорить про процес формування єдиного етносу - майбутніх слов'ян [Козак, Терпиловський, 1986]. В басейні Нижнього Дунаю мешкали фракійські народи - карпи та даки. Близько рубежу 2-3 ст. місцеве населення північного заходу України було відтиснуте вельбарськими племенами, що можна співставити з розповіддю Йордана про похід готів до Понтійського моря через область Ойум та перемогу над народом спалів. Ранні вельбарські пам'ятки Волині та верхів'їв Південного Бугу ще не мають ознак черняхівської культури.

Формування черняхівської культури відбувалося в період Скіфських воєн (238-270 рр.), де провідна роль належала готським племенам. В походах 238, 248, 250-251 рр. вони в союзі з іншими племенами грабували провінції Мезію, Фракію, Дакію та ще й одержували великі грошові субсидії. Військові дії чергувалися з мирними угодами, коли загони готів несли службу в римській армії. Подальший перебіг подій пов'язаний з морськими експедиціями «скіфів». Протягом 256-268 рр. майже у щорічних набігах з портів Боспору та Тіри, готи, часом сумісно з боранами та герулами, спустошували Малу Азію та Грецію; були пограбовані міста Трапезунт, Ефес, Мілет, Троя, Афіни, Коринф, Спарта. Масова кампанія на Балканах 269-270 рр. була спробою переселення значної групи варварів на багатий Південь, але закінчилася повною поразкою. Однак перемога Риму була відносною. Імперія втратила Північно-Західне Причорномор'я (Ольвія й Тіра) та провінцію Дакія. Два покоління варварів в довготривалих походах та на римській службі знайомилися з античним способом життя. Велику кількість полонених, спеціалістів в різних виробництвах, було включено до варварського суспільства, де їхні знання сприяли нововведенням в ремеслах та господарстві.

На черняхівських пам'ятках археологічними свідоцтвами Скіфських війн виступають різноманітні речі римського побуту, захоплені як здобич, та монети цього періоду. Ареал культури в першій фазі її існування охоплює частково Правобережну Україну та Молдову. В регіоні Молдова виникають могильники Городниця, Романківці, Данчени, Будешти, Ханска-Лутерія; тервінги-везеготи заселяють територію союзних карпів на правому березі Прута (Тодірень, Козія-Яси, Бирлад-Валя Сяче), починають проникати в Мунтенію (Тиргшор). На землях грейтунгів-остроготів ранні черняхівські пам'ятки з'являються в Західноукраїнському регіоні (Ружичанка, Чернелів-Руський, Токи, Петриківці) та у Південному Побужжі (Косанів, Кринички), згодом в Надпоріжжі (Привільне, Новоолександрівка). В Середньому Подніпров'ї «черняхівці» з'являються біля рубежів київської культури (Завадівка, Журавка). Черняхівські впливи поширюються до слов'янського угрупування в верхів'ях Дністра (пам'ятки типу Черепин).

Стабілізація черняхівської культури (270-330 рр.). Після кількох десятиріч війн почався етап відносно мирного життя черняхівських племен. Незважаючи на конфлікти з окремими вождями, римляни періодично залучали готських воїнів на службу. Накопичені матеріальні цінності, праця кваліфікованих рабів, впровадження прогресивних технологій в господарстві сприяли економічному піднесенню суспільства. Зростання кількості населення супроводжується загарбанням нових територій. Тервінги-везеготи 303 р. остаточно витискають карпів з міжріччя Пруту-Сірету та продовжують освоювати Мунтенію. Поширюються володіння остроготів-грейтунгів. Вони починають колонізацію приморських земель (Каборга), де в результаті культурного симбіозу з пізніми скіфами та сарматами формуються черняхівські пам'ятки причорноморського типу; в Буджацькому степу до середини 4 ст. мешкають кочівники. Посилюється тиск на племена київської культури. Близько рубежу 3-4 ст. черняхівське населення займає їхні землі у Київському Подніпров'ї, включаючи смугу вздовж лівого берега Дніпра. Виникають пам'ятки: Глеваха та Обухів 1 (на місцях київських поселень), Велика Снітинка, Соснова, Переяслав, Градіжськ, Компанійці.

«Ера Германаріха» (330-375 рр.). На цей період припадає вищий економічний розквіт черняхівського суспільства, показником чого є більша, ніж в інші часи, кількість археологічних комплексів та масове надходження римських імпортів. Настає тривалий мир з Імперією. У 332 р. було укладено договір, за яким готи як федерати зобов'язувались за винагороду надавати у римську армію воїнів; їм дозволялося вести вільну торгівлю на Дунаї. Зовнішня торгівля стає важливим чинником політики готських вождів.

Визначений період в історії східних готів - грейтунгів іноді звуть «ерою Германаріха» за іменем їх короля, видатного політика. Серед підкорених ним народів Йордан називає герулів та венетів, а також північні племена балтського та фіннського походження. Повне підкорення готами народів, що жили на берегах Балтики або в басейні Волги та Оки здається практично неможливим. Скоріше, причиною далеких військових походів були торгові інтереси готської верхівки, а їх метою було встановлення контролю над економічно важливими комунікаціями Східної Європи [Kazanski, 1992]. Розповідь про війну з венетами доцільно співставити з масовим поширенням у другій чверті 4 ст. черняхівських пам'яток у лісостеповій зоні Східної України, яка входила раніше в ареал київської культури. Тут з'являються могильники Лохвиця, Успенка, Суми-Сад, Рідний Край тощо. Одночасно нові пам'ятки виникають у Причорномор'ї: Біленьке, Холмське, Фурманівка, Вікторівка, Кам'янка-Анчекрак, Городок, Гаврилівка. Продовжується заселення тервінгами Мунтенії (Спанцов, Индепенденца, Александр Одобеску), можливо, вони проникають у Трансільванію.

Серед західних готів починає поширюватись християнство. Це пов'язано з діяльністю єпископа Вульфіли, який переклав Біблію готською мовою. Християни зазнали переслідувань з боку місцевих вождів і 348 р. знайшли притулок на римському березі Дунаю. Археологічних слідів християнського культу на черняхівських пам'ятках практично немає.

Вторгнення гуннів та фінал черняхівської культури. Першим поштовхом до переміщення величезних мас населення Євразії гуннської доби були природні фактори. В результаті настання більш холодного кліматичного періоду в лісостепу та степу впала продуктивність землеробства й погіршилась демографічна ситуація [Шишкін, 1996]. Важко сказати, наскільки аграрна криза сама по собі могла би змінити зовнішній вигляд черняхівської культури, але відхід її основних носіїв з місць свого проживання пов'язаний перш за все з вторгненням гуннів до Південно-Східної Європи у 375 р.

Гунни не зустріли з боку остроготів серйозного опору. Германаріх вмер невдовзі після появи ворога і його «держава» розпалася, щонайменше, на три частини, очолені своїми вождями. Двох з них, що підкорилися завойовникам, називає Йордан. Наступник короля Вінітарій через деякий час спробував повести самостійну політику - відновити зверхність над слов'янами-антами. Гунни не потерпіли такої сваволі й повернули готів Вінітарія до покори за допомогою іншого готського вождя Гезімунда. Сучасник подій Амміан Марцеллін згадує також вождя Вітіміра. Ні один з трьох вождів не був прямим спадкоємцем Германаріха, родичем був лише Вінітарій. Мабуть, інші були вождями регіональних племінних груп.

Групу Вітіміра є підстави локалізувати в регіоні Східна Україна, що виявився в природному та військово-політичному відношенні найвразливішою частиною готської території [Магомедов, 1997]. Наслідки глобальної зміни клімату в цій найбільш континентальній частині черняхівського ареалу повинні були проявитися в різкій формі (неврожаї). В 375 р. населення регіону першим прийняло удар гуннів; як тільки послабла військова міць готів, набіги алан-танаїтів з Приазовського степу не припинялись. Після загибелі Вітіміра управління прийняли вожді Алатей та Сафракс. З погляду на безперспективність дальшої боротьби, у 376 р. вони відводять своїх людей (готів та союзних аланів) на Дністер та Нижній Дунай. Наше припущення, що група Алатея-Сафракса походить з Лівобережжя Дніпра, базується на таких міркуваннях: 1) Після 375 р. черняхівське населення в регіоні Східна Україна сильно скоротилося; тут відсутні або трапляються значно рідше, ніж в інших регіонах, речі, що надійно діагностують ступінь D1 - скляні чаші з синіми краплями, конічні келихи, платівчаті фібули пізніх варіантів тощо. 2) Характерні для Лівобережжя Дніпра типи посуду (глеки типів 1 та 6, вази «лівобережного» типу) з'являються в Мунтенії та в Молдові в комплексах, датованих не раніше ступеня D1. Глек типу 1, знайдено також в Угорщині, в похованні гуннського часу; це узгоджується із звісткою про те, що близько 380 р. військове угрупування Алатея-Сафракса прийняло стан федератів у Паннонії. Ілюстрацією зміни етно-політичних пріоритетів у Східно-Українському регіоні є найпізніші комплекси з черняхівськими речами: це кочівницькі поховання в камерних могилах під курганами з Дмухайлівки та з Кантемирівки. Скоро в спустілі землі повертається слов'янське населення: на Пслі та Сулі виникають посткиївські поселення (Сенча, Курган-Азак).

Розміщення угрупувань Вінітарія та Гезімунда можливо уявити за більш загальними міркуваннями. Вінітарій був родичем Германаріха, після нього королівський титул наслідували прямі нащадки останнього - син Гунімунд та онук Торісмунд. Логічно припустити, що їм підлягали землі, які складали ядро Германаріхової держави; якщо її центром був легендарний Данпарстадір (за «Сагою про Хервьор» тут відбулася тризна, ймовірно, за Германаріхом), тоді група Вінітарія розміщувалась десь у Наддніпрянщині. На Дніпрі ж, вважають, був убитий і він сам. З цього можливо припустити, що причиною гото-антської війни було повернення слов'ян київської культури на землі, залишені 376 р. групою Вітіміра; Вінітарій, як спадкоємець Германаріха, вважав їх за свої. До цього угрупування слід віднести черняхівські пам'ятки Центральної України гуннської доби: Журавка, Київ 1937 р., Канів, Вільшанка, Соснова, Маслово, Косанів, Курники, Данилова Балка.

Групу остроготів Гезімунда слід шукати в регіоні, також представленому найпізнішими комплексами. Це можуть бути пам'ятки Причорноморського типу, де готи жили в тісному контакті з аланами - союзниками гуннів. Центром цієї групи могли бути городища Городок або Олександрівка. Матеріали гуннського часу має більшість пам'яток регіону: Гаврилівка, Ранжеве, Кам'янка-Анчекрак, Тілігуло-Березанка, Лугове, Холмське, Фурманівка, Біленьке.

Пройшовши степами України, гунни швидко підійшли до земель західних готів. Не маючи змоги на опір, вождь Атанаріх повів частину народу в гірську «область Кавкаланду». Це повідомлення Амміана узгоджується з хронологією трансільванських пам'яток типу Синтана де Муреш, більшість яких виникає навряд чи раніше гуннського часу. Інша частина готського населення одержала дозвіл перейти на римський берег Дунаю. Матеріальними слідами переселення є черняхівські речі цього періоду на римських пам'ятках Малої Скіфії та Фракії, зокрема на некрополі Берое (Пятра Фрекецей). Проте значна кількість населення лишається на старих місцях, про що свідчать комплекси гуннського часу на черняхівських пам'ятках. В регіоні Молдова це Лазо, Малаєшти, Будешти, Хуча, Нагорне 2, Бирлад-Валя Сяче, Ізвоаре, Барча, Івешть, на півночі регіону - Одая та Горошівці. В Мунтенії: Тиргшор, Индепенденца, Александру Одобеску, Ізворул, Спанцов, Петроаселе

Черняхівська культура припиняє існування в першій половині 5 ст. Мабуть, останні групи готів, основних носіїв цієї культури, залишили землі Східної Європи у 432 р. разом з гуннами, коли їхній вождь Руа почав війну на Дунаї, або скоро після 433 р., коли Аттіла переніс ставку з Північного Причорномор'я у Паннонію. Судячи за датуванням пам'яток причорноморського типу, разом з готами ідуть союзні їм алани та «пізні скіфи». Черняхівські комплекси гуннського часу (ступінь D1) включають крупні варіанти платівчатих фібул, пряжки з клювоподібними або сильно виступаючими язичками, скляні келихи конічної форми, а також з синіми краплинами, гребені типу Томас III, амфори типів Е, «Харакс», Зеест 100 та деякі інші типи речей. Частина з них, однак, з'являється ще в попередній період (пряжки, гребені, мабуть, амфори Зеест 100, тонкостінні конічні келихи).

На пам'ятках типу Черепин-Теремці на Верхньому та Середньому Дністрі виділення найпізніших матеріалів утруднюється відсутністю могильників. У Верхньодністровському регіоні до гуннського часу належать комплекси з Черепина, деякі речі з Ріпніва, можливо з Ракобут. За спостереженнями В.Д. Барана [1981], протягом 4 ст. в культурному обличчі поселень цього регіону відбуваються деякі зміни. З'являються півземлянки підквадратних обрисів, починають вживатися печі-кам'янки (Черепин) або глиняні печі (Дем'янів, Ріпнів). З часом збільшується процент ліпного посуду, виробляються форми, близькі ранньосередньовічним горщикам празького типу. В кінці існування черняхівської культури особливих етнічних змін на Верхньому Дністрі не спостерігається. Більш складну картину бачимо на Середньому Дністрі, де співіснують два типи черняхівських пам'яток. Поселення типу Теремці (також Сокіл, Бакота, Бернашівка) розвивають традиції пам'яток типу Черепин. Їх оточують «класичні» черняхівські могильники та поселення (тип Косанів), в тому числі з вельбарськими комплексами та «довгими будинками». Деякі з них доживають до гуннської доби (ступінь D1), але незабаром зникають, що пояснюється відходом германців на захід, а слов'янські поселення поступово гублять черняхівські риси (передусім, гончарну кераміку).

Спадщина черняхівської культури. Після відходу на захід основної маси черняхівського населення зникає й сама ця культура. З її носіїв на своїх місцях залишається слов'янська людність пам'яток типу Черепин-Теремці. Населення Середнього Дністра збільшується (мабуть, за рахунок притоку з Верхнього Подністров'я) й поширюється на південь, асимілюючи племена культури карпатських курганів [Тимощук, 1984]. Празькі комплекси постчерняхівського періоду, тобто середини - другої половини 5 ст., ще вміщують окремі знахідки гончарної кераміки (Рашків 2 та 3, Зелений Гай, Лука-Каветчинська, Устя, Кодин, Гореча). Подібні поселення є також у Румунській Молдові (Ботошань, Тодірешть, Яси-Ніколіна), де їх зараховують до типу Костіша-Ботошана. Таким чином, племена празької культури успадкували лише невелику частину традицій черняхівської культури, а саме ту частину, яка була притаманна населенню пам'яток типу Черепин-Теремці. До корисних надбань, що збереглися у ранньосередньовічних слов'ян від пізньоримського періоду, треба віднести використання залізного наральника та ручного млина. Сліди ранніх контактів з германцями збереглися у слов'янських мовах. За межами черняхівської культури її сліди простежуються в тих регіонах Європи, які були історично пов'язані з пізнішим розселенням ост - та вестготів. На Середній Дунай (остро) готи приносять деякі черняхівські традиції, помітні у гончарній кераміці [Tejral, 1972]. На Дунай та далі на захід, до самої Галлії, з готами та аланами проникають й інші типи речей черняхівського походження, зокрема гребені типу Томас III. В черняхівський час складаються елементи готського жіночого убору 5-6 ст., що включав велику пряжку та пару фібул. Такі речі характерні для могильників області кримських готів (Південно-Західний Крим), а також для областей локалізації Остготського королівства в Італії та Вестготського в Іспанії [Bierbrauer, 1994].

В цілому традиції черняхівської культури у їхньому матеріальному виразі слабо відобразилися в ранньосередньовічних культурах. Важливіший той духовний внесок, що надали колишні мешканці України та Нижнього Подунав'я в загальноєвропейську культуру, в культури германських та інших (в тому числі слов'янських) народів. На рубежі античності та середньовіччя, в період складання етнічної карти сучасної Європи цей внесок пов'язаний із становленням перших «варварських» державних структур, феодальних юридичних кодексів та національних систем писемності. Історія племен черняхівської культури ще раз демонструє, наскільки нерозривно пов'язана земля України та її народ з європейською цивілізацією, з всесвітнім історичним процесом.

Висновки

1. Черняхівська культура виникла на основі старожитностей вельбарської культури при сильному провінційно-римському впливі. В її межах за ознаками домобудування, поховального обряду та особливостями керамічного комплексу виділено три типи пам'яток: тип Косанів, тип Черепин-Теремці, причорноморський тип. На основі двох останніх ми виділяємо дві локальні культурні групи - Верхньодністровську та Причорноморську.

2. Провідну групу населення черняхівської культури складали германці-готи. Ними залишено переважну більшість пам'яток, на яких в більшій чи меншій мірі простежуються елементи вельбарської культури й які умовно можна назвати «тип Косанів». Разом з готами у Східну Європу приходять невеликі групи представників інших германських племен - вандалів, герулів, тайфалів; з ними пов'язані знахідки деяких речей, що мають відповідності у пшеворській культурі, на території Германії та Данії. З гепідами, можливо, пов'язані синхронні вельбарські старожитності Волині. В германські громади спорадично включалися представники інших етносів з елементами своїх культур (пізні скіфи, сармати, слов'яни, фракійці). На поселеннях цього типу відомі наземні каркасні житла та півземлянки. В поховальному обряді характерні біритуальні могильники з інгумаціями в простих ямах з північним орієнтуванням. Ліпна кераміка представлена в основному вельбарськими типами; вплив вельбарської та інших германських культур помітний також у деяких формах гончарного столового посуду.

3. Пам'ятки інших двох типів сконцентровані в певних регіонах, що відповідають областям компактного мешкання негерманських народів. В межах черняхівської культури вони створюють особливі культурно-етнічні групи - Верхньодністровську (тип Черепин) та Причорноморську (причорноморський тип).

Верхньодністровська група пам'яток залишена ранніми слов'янами-венедами, спадкоємцями зубрицької культури та творцями празької культури раннього середньовіччя. Їх житла представлені різними формами глибоких землянок та півземлянок, в тому числі квадратними в плані з піччю в куті. Поховальний обряд лишається невідомим. Ліпна кераміка представлена в основному горщиками, серед яких є близькі до посудин «празького» типу. Частина ліпного посуду вказує, що у формуванні цієї групи населення прийняв участь також фракійський (липицький) субстрат. Черняхівський гончарний посуд складає звичайно не більше 2/3 керамічного комплексу. Він виготовлялася на місці, можливо, прийшлими майстрами. До Верхньодністровської групи типологічно близькі пам'ятки типу Теремці на Середньому Дністрі, де вони чергуються з пам'ятками типу Косанів.

Причорноморська група пам'яток мала змішане населення. Частину його складали германці-готи, але культурні особливості групи визначають пізні скіфи та алани. Місцевий пізньоскіфський етнос сформувався на основі еллінізованого населення городищ Нижнього Дніпра, можливо, й Криму, в яке включалися представники сарматів та еллінів. Для цього населення характерне кам'яне будівництво, в поховальному обряді - західне орієнтування померлих та ями з перекриттям (заплічка), в ліпній кераміці - «пізньоскіфські» горщики. Частина пізніх скіфів переселяється в регіони, заселені на той час переважно готами: в Центральну Україну та в менший кількості у Східну Україну та Молдову. Не раніше середини 4 ст. у Причорномор'ї осідають групи алан, для яких типові «камерні» могили - поховання в катакомбах й підбоях. Три частини населення нерідко складали змішані громади.

4. Внаслідок міграцій гуннського періоду германське та скіфо-сарматське населення залишає черняхівський ареал. Вирішальною силою в лісостеповій зоні стають слов'янські племена - спадкоємці старожитностей типу Черепин-Теремці та київської культури, які в нових історичних умовах створюють празьку та пеньківську культури.

За темою дисертації видано 90 робіт, основні з них такі

1. Черняховская культура Северо-Западного Причерноморья. - Киев: Наукова думка, 1987. - 111 с. (монографія)

2. Напівземлянки черняхівських поселень Причорномор'я // Археологія. - 1983. - №44. - С. 85-90.

3. О культурно-хронологическом соотношении черняховских памят-ников Причерноморья и Лесостепи // Славяне на Днестре и Дунае. - Киев: Наукова думка, 1983. - С. 135-155.

4. Черняховские памятники причерноморского типа // КСИА. - 1984. - Вып. 178. - С. 60-66

5. Черняховская культура // Археология Украинской ССР. Т. 3. - Киев: Наукова думка, 1986. - С. 70-100 (співавт. В.Д. Баран).

6. Черняховское городище у с. Александровка // Днестро-Дунайское междуречье в I - начале II тыс. н.э. - Киев: Наукова думка, 1987. - C. 26-41.

7. Скарб денаріїв біля с. Глинськ // Археологія. - 1988. - №62. - С. 82-86 (співавт. Л.Р. Кароєва).

8. Черняховские памятники Южного Побужья // Труды V Международного конгресса археологов-славистов. В 4 т. Том 4. - Киев: Наукова думка, 1988. - С. 144-148.

9. Вельбарские элементы в черняховских памятниках Южного Побужья // Kultura wielbarska w mlodszym okresie rzymskim. Tom II. - Lublin, 1989. - S. 225-230.

10. Тринефні споруди у черняхівському домобудуванні // Археологія. - 1989. - №4. - C. 102-110.

11. Производственный и бытовой инвентарь, предметы убора, оружие // Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. - Киев: Наукова думка, 1990. - С. 160-172.

12. Черняховская культура и готская проблема // Славяне и Русь (в зарубежной историографии). Киев: Наукова думка, 1990. - С. 30-78 (співавт. В.Д. Баран, Є.Л. Гороховський).

13. Каменка-Анчекрак. Поcеление черняховcкой культуры. Киев, 1991. - 48 c. (Препр. / АН УССР. Ин-т археологии).

14. Велика Снітинка 2 - поселення гребінників III-IV ст. н.е. // Стародавнє виробництво на території України. - Київ: Наукова думка, 1992. - С. 94-116.

15. Черняхівське поселення біля с. Гребінки // Археологічні дослід-ження, проведені на території України протягом 80-х років державними органами охорони пам'яток та музеями республіки. - Київ, 1992. - С. 21-33 (співавт. М.Є. Левада).

16. Черняхівське поселення Вишенька-1 у м. Вінниця // Подільська старовина. - Вінниця, 1993. - С. 131-145 (співавт. М.Є. Левада).

17. La stratification sociale de la population de la culture de Иernjahov // La noblesse Romaine et les chefs barbares du IIIe au VIIe siecle. - Saint-Germen-an-Laye, 1994. - P. 133-137.

18. Соляний промисел в пізньоримський час на Присивашші // Старожитності Русі-України. - Київ: Наукова думка, 1994. - C. 44-48 (співавт. А.І. Кубишев)

19. Оружие черняховской культуры // МАИЭТ. - 1996. Вип. 5. - С. 304-323. (співавт. М. Є. Левада).

20. К вопросу о влиянии культур Центральной Европы на черняховский керамический комплекс // Kultura przeworska. Tom III. - Lublin, 1997. - С. 39-44.

21. Поховальнi споруди як ознака соцiального статусу в черняхiвському суспiльствi // Проблеми походження та історичного розвитку слов'ян. - Київ-Львів, 1997. - С. 79-85.

22. До історіi фінального етапу черняхівської культури // Проблеми історії та археологїі України. Тези доп. наукової конф. - Харків, 1997. - С. 77-78.

23. Вельбарские традиции в черняховской гончарной керамике // 20 lat archeologii w Maslomкczu. Tom II. - Lublin, 1998. - С. 143-155.

24. Черняховское поселение у села Козлов на Среднем Днестре // Studia Gothica. - 1998. - 2. - С. 163-187.

25. Zur Bedeutung sarmatischer Kulturelemente in der Cernjachov-Kultur // Kontakt-Kooperation-Konflikt. Germanen und Sarmaten zwischen dem 1. und 4. Jahrh. n. Chr. (Zusammenfassungen der Vortrдge). - Marburg, 1998. - S. 21-23.

Размещено на Allbest.ru