Східнослов’янська колонізація Південної Бессарабії / V – перша половина XIX cт.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Східнослов'янська колонізація Південної Бессарабії / V - перша половина XIX cт. /

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Південна Бессарабія з давніх давен була регіоном, де стикувалися інтереси багатьох народів і держав. Тут нерідко вирішувалися доленосні питання не тільки мешканців краю, але й народів Близького Сходу та Європи.

Історію цього регіону творили представники слов'янської, еліністичної та східної культур, кочовики і землероби, аборигени і мігранти. Протягом століть тут склалася досить складна етнічна структура, специфічні етнокультурні традиції. За підсумками останнього перепису населення (1989 р.) в тій частині Бессарабії, яка тепер становить Українське Подунав'я (дев'ять південних районів Одеської області, від Білгород - Дністровського до Ренійського) нараховувалося 673347 мешканців, серед яких 37% українців, 24% росіян, 20% болгар, 12% молдован, 7% - представники інших національностей.

Актуальність теми. Сучасний стан історіографії, археологічні розвідки останніх часів дають підстави твердити, що вирішальна роль у заселенні та опануванні земель пониззя межиріччя Дністра і Дунаю належить східним слов'янам, насамперед вихідцям з центральних українських земель. Проте дотепер ці питання в історичному аспекті роз - глядались побіжно, у зв'язку з вивченням інших проблем. Нам не вдалося знайти жодного монографічного дослідження, присвяченого східнослов'янській колонізації Подунав'я на всіх її етапах. Окремі факти та відомості з питань заселення Подунав'я слов'янами розкидані на сторінках багатьох праць, що не дозволяло зрозуміти цей процес як цілісність. Більшість дослідників залишали поза увагою питання про роль українського етносу в заселенні цього регіону. В кращому випадку вони обмежувалися окремими статистичними даними та питан - нями боротьби українських козаків з турками та татарами.

Етнокультурні процеси, які тут відбувалися і відбуваються, мають неабияке значення для розбудови Української суверенної держави. До цього слід додати, що останнім часом активізувалися політичні сили в румунському та молдовському зарубіжжі, які, фальси - фікуючи історичне минуле, ставлять під сумнів правомірність приналежності цих земель до Української держави.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов'язаний з темою досліджень кафедр історії України та української мови Ізмаїльського державного педагогічного інституту: «Українське Придунав'я: історія, етнографія, мова».

Мета і задачі дослідження. Враховуючи актуальність даної проблеми, її наукове і практичне значення, спираючись на праці попередніх дослідників та зважаючи на недостатній рівень її розробленості, дисертант поставив перед собою мету: дослідити основні аспекти східнослов'янської колонізації Південної Бессарабії, визначити та обґрунтувати основні її етапи, виявити характерні особливості кожного з них, зіставити письмові джерела про слов'янські племена пониззя межиріччя Дністра і Дунаю з новітніми археологічними і лінгвістичними розвідками, довести, що східнослов'янська, зокрема, українська колонізація, була провідною у заселенні та господарсько-культурному опануванні цього краю, показати роль українського козацтва в заселенні й освоєнні краю, спростувати твердження окремих науковців та політичних сил, які намагаються заперечувати провідну роль східнослов'янської колонізації у залюдненні приморської частини межиріччя Дністра та Дунаю, проаналізувати політику царського уряду щодо заселення Бессарабії, визначити її імперські та об'єктивно - прогресивні тенденції.

Наукова новизна дослідження. В роботі вперше зроблена спроба комплексно дослідити східнослов'янську колонізацію Південної Бессарабії, обґрунтована провідна роль східнослов'янського населення в опануванні краю, окреслені особливості, специфіка основних етапів колонізації, розкрита діяльність українського козацтва у її здійсненні. В процесі дослідження були широко використані новітні археологічні й лінгвістичні розвідки, матеріали архівів і фондів краєзнавчих музеїв, значна частина яких введена у науковий обіг вперше.

Практичне значення роботи. Результати проведеного дослідження можуть бути використані для подальших наукових пошуків, а також при написані загальних та спеціальних праць з історії України. Представлені в дисертації матеріали можуть бути використані у регіональних навчальних закладах при викладанні курсів історико-краєзнавчого циклу.

Особистий внесок дисертанта полягає в системному дослідженні та науковому обґрунтуванні основних тенденцій та закономірностей східнослов'янської колонізації Південної Бессарабії (переважно мирний характер колонізації, землеробсько-скотарський характер освоєння краю, збереження слов'янами своєї етнічної єдності та постійний зв'язок з своїм етнічним ядром, господарські та культурні взаємовпливи різних етносів краю тощо), визначенні та обґрунтуванні її основних етапів.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження викладені в доповідях на науковій конференції «Українське Придунав'я: історія, етнографія, мова»/Ізмаїл, 1995/; на VII Всеукраїнській конференції «Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність» /Київ, 1995/; на Міжнародній науковій конференції «Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє» /Одеса, 1995/; на Міжнародній науковій конференції «Відродження української державності: проблеми історії та культури» / Одеса, 1996 /, а також у публікаціях дисертанта: «Слов'яни на Дунаї в середині першого тисячоліття нашої ери» // Українське Придунав'я: історичні парадигми буття і сучасність: Зб. наук. праць. - Вип. 2. - К., 1997. - 0,43 др. арк.; «Козаки у Північно-Західному Причорномор'ї (кінець XVIII - перша половина XIX ст.)» // Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку (Матер. VI Всеукраїнських історичних читань). - Київ - Черкаси, 1997. - 0,45 др. арк.; «Адміністративно - політичний устрій Південної Бессарабії під турецьким пануванням в XVI-XVIIІст.» // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. - 1998. - Вип. 3. - 0,46 др. арк. Крім того, дисертант брав участь у написанні одного з розділів колективної монографії «Українське Придунав'я». - Кн. 1. - Ізмаїл, 1998. - 1,8 др. арк.

Дисертація одержала позитивну оцінку на засіданнях кафедри історії України Ізмаїльського державного педагогічного інституту.

В процесі роботи над дисертацією автор використовував проблемно-хронологічний, системний та порівняльно-історичний методи дослідження, дотримувався принципів об'єктивності, історизму, плюралізму думок, пріоритету загальнолюдських цінностей.

Структура та об'єм дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Обсяг дисертації становить 166 сторінок, крім цього список використаних джерел (305 найменувань) нараховує 20 сторінок, 9 додатків - 9 сторінок. Загалом - 195 сторінок.

Основний зміст дисертації

плем'я слов'янський межиріччя бесарабія

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета і задачі дослідження, його наукова новизна, окреслено об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні та географічні межі, практичне значення дисертації, методологію дослідження, зазначені шляхи апробації дисертації.

Перший розділ «Історіографічний та джерелознавчий огляд проблеми» присвячено аналізу джерел та літератури з теми дисертаційного дослідження. В ньому розкривається рівень історіографічної розробки теми, окреслено її джерельну базу.

Питання заселення і освоєння Південної Бессарабії привертали увагу дослідників. Вони тісно пов'язані з проблемою локалізації прабатьківщини слов'ян. Як відомо, першим спробував відповісти на це питання давньоруський літописець Нестор. У «Повісті врем'яних літ» він зазначав, що найдавнішими слов'янськими землями були нижня течія Дунаю та Паннонія. Звідси, на його думку, почалось розселення слов'ян ¹. Теорія дунайської прабатьківщини слов'ян, як відомо, заперечувалась історичною наукою новітнього часу, проте ніколи не втрачала своєї привабливості. Значною мірою цю концепцію по - діляють російські історики XIX ст. С. Соловйов, В. Ключевський, М. Дринов, М. Погодін, Д. Самоквасов, І.Філевич, сучасні дослідники С. Толстов, В. Кобичов, Ф. Климчук, В. Шепелевич, Д. Мачинський. Дунайську концепцію підтримують лінгвісти О. Трубачов, Г.Півторак, археолог І. Ляпушкін та ін. Український дослідник Ю. Шилов вважає, що прабатьківщиною слов'ян є Подунав'я і ретроспективно пов'язує його з міфічною державою Араттою, яка пізніше охопила Середню Наддніпрянщину ¹. Дунайську концепцію розселення слов'ян відстоюють югославські археологи С. Зогович та В. Трбухович, лінгвіст М. Бу - дімир, американський історик - славіст Я. Бачич, німецький археолог Г. Герман, польський археолог В. Хенсель та ін^. Можна погоджуватися, чи не погоджуватися з твердженнями вищезазначених науковців, проте відкидати теорію дунайської прабатьківщини слов'ян не слід. Остаточне вирішення проблеми залежатиме від подальших наукових досліджень.

Колонізація Північно-Західного Причорномор'я, певною мірою, розглядається у працях М.С. Грушевського: мова йдеться про опанування цих земель антами, а в подальшому - племенами уличів та тиверців, які населяли Придністров'я аж до Дунаю ².

Про слов'янську колонізацію Подунав'я за часів входження його до Галицько - Волинського князівства писали Л. Берг, В. Пашуто, Н. Мохов та ін.³ Населення подунайських земель в цей час зростало за рахунок «вигонців галицьких», переселенців з Галичини, які тікали сюди від сваволі галицьких бояр. Молдовський історик Н. Мохов підкреслює, що утворенню Молдовської держави передували державні слов'янські об'єднання тиверців (IX-XII ст.), Берладське князівство (XII ст.), Земля бродників (XII-XIII ст.).

Окремі повідомлення про слов'янське населення Подунав'я часів монголо-татарського нашестя знаходимо у працях М. Грушевського, В. Пашути, А. Якубовського, Н. Мохова, І. Грекова, П. Параски, Н. Русєва, А. Кравченка та ін. Вони доводять, що частина слов'янського населення в цей час вимушена була переселятися на північ, ближче до лісових масивів. Однак основний етнографічний масив Подунав'я зберігся: східнослов'янське населення у середині XIV ст. переважало у приморській зоні межиріччя Дністра та Дунаю.

Антислов'янська політика турецького уряду призвела до значних змін в етнічному складі населення краю. Турецьке панування надовго розірвало слов'янський етнічний масив, українсько - слов'янська колонізація різко скоротилась. А. Бачинський, А. Добро - любський писали, що становище місцевого населення ускладнювалося ще й тим, що турки заселили Буджацький степ войовничими ногайськими племенами, загони яких постійно грабували місцевих мешканців ^1. Про населення краю за часів турецького панування писали російські та молдовські історики ², а також іноземці, які подорожували Бессарабією ³.

Більшість робіт російських та молдовських дослідників другої половини XIX ст. з історії Бессарабії були написані з позицій захисту колоніальної політики царизму. Це праці П. Батюшкова, Ф. Вігеля, А. Єгунова, Л. Кассо, А. Клауса, П. Куницького, Н. Лашкова, А. Накко, П. Свиньїна, А. Скальковського та ін. Проте вони цінні своїм фактичним матеріалом, статистичними та етнографічними даними. Вищезазначені дослідники мало цікавились причинами демографічних зрушень у Бесссарабії, вони переоцінювали роль великоруського населення в розбудові її господарства і культури.

Бракувало об'єктивності і представникам румунської історіографії. Намагаючись довести приналежність земель Бессарабії до Великої Румунії, Н. Йорга, І. Ністор твердили, що в X-XI ст. все слов'янське населення цього краю було «асимільоване румунами»^1. Вони свідомо залишали поза увагою фактичний матеріал з історії пониззя межиріччя Дністра і Дунаю цього часу, оскільки не могли заперечити ранньослов'янські поселення в краї, входження цих територій до Київської держави та Галицько-Волинського князівства. Безпідставність їхніх тверджень була переконливо доведена С. Рудницьким та М. Грушевським в дискусії, яка розгорнулась на початку XX ст. Слід зазначити, що не всі історики Румунії займали таку позицію ^2. Наприклад, І. Богдан писав, що «все минуле наше життя від VI ст. нерозривно переплетене з історією слов'ян, які жили як серед нас, так і навколо нас» ³. На його думку, румунський народ - це романо-слов'янський сплав, який складався в VI-X ст.

Історія Південної Бессарабії тісно пов'язана з історією українського козацтва. Цим питанням присвячені чисельні праці. Ми ж зупинимось лише на тих, які мають безпосереднє відношення до теми нашого дослідження. Це, перш за все, праці відомого українського етнографа, антрополога та археолога Ф.К. Вовка (псевдоніми: Ф. Кондратович, Лупулеску). В статті «Задунайская Сечь» він простежує історію задунайських козаків від ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) до знищення Задунайської Січі (1828 р.) ⁴. Ф. Вовк обстоює думку, що переселення запорожців за Дунай відбувалося протягом багатьох років більш чи менш великими партіями ⁵. Історії Задунайської Січі присвячене дослідження А. Бачинського ⁶. Цінні відомості про розселення українських козаків у турецьких володіннях містяться в працях П.Іванова, І. Ліпранді, М. Гру - шевського, А. Кащенка, М. Аркаса, І. Пономаренка та ін^. Усть - Дунайському козацькому війську присвятив свої дослідження А. Скальковський. Історію цього війська він викладає в офіційно - імперському плані, всупереч дійсності подає ідилічну картину єдності між козаками і царською адміністрацією ¹. Певним доробком історії козацтва в цьому регіоні є праці інспектора Ізмаїльського міського училища П.Т. Коломойцева, які до останнього часу знаходились поза увагою науковців ^2.

Найповніше процеси козацько - селянської колонізації Подунав'я в кінці XVIII - на початку XIX ст. викладені у працях і дисертації А.Д. Бачинського ³. Його дослідження характеризуються широкою документальною базою, грунтовними статистичними мате - ріалами, новими поглядами на розглядувані події і явища. Українському козацтву у Північно-Західному Причорномор'ї присвячені дисертації О. Бачинської ⁴, Л. Циганенко ⁵. Окремі питання колонізації Південної Бессарабії висвітлені у працях викладачів Ізмаїльського педагогічного інституту ^6, публікаціях С. Паламарчук ⁷, Ю. Марчука і А. Тичини ^1.

Певний доробок досліджуваної проблеми становлять праці молдовських істориків. Я. Гросул у своїй монографії, присвяченій селянству Бессарабії у 1812-1861 рр., аналізує політику царського уряду щодо селян - втікачів та іноземних колоністів ². І.Б. Койфман у своїх статтях намагається спростувати твердження румунських істориків (І.Ністора, А. Болдура, Г. Журеску та ін.) про «автохтонність румунського елемента на території між Бугом і Дністром…» ³. І.А. Анцупов у своїх працях розглядає причини переселення у Південну Бессарабію державних селян в 1828-1869 рр. ⁴.

Окремі факти, загальні оцінки східнослов'янської колонізації Північно - Західного Причорномор'я знаходяться в узагальнюючих працях з історії України та Молдови ⁵.

Головною джерельною базою дисертації стали матеріали й документи, які зберігаються у архівах України та Молдови. У роботі використано документи «Управління Новоросійського і Бессарабського генерал - губернатора» (ф. 1), які збері - гаються у Державному архіві Одеської області (ДАОО). Тут знаходяться матеріали про заселення краю державними селянами та кріпаками - втікачами, козаками, солдатами, міщанами, іноземними колоністами, узагальнюючі статистичні дані про населення Бес - сарабії. Значна частина документів цього фонду розповідає про задунайських козаків, утворення в Південній Бессарабії Усть - Дунайського (Буджацького) і Дунайського (Новоросійського) козацького війська, переведення козаків до стану державних селян.

Ми використали також документи Національного архіву Молдови, зокрема, фонду «Канцелярія бессарабського губернатора» (ф. 2): звіти губернаторів, донесення поліцмейстрів, офіцерів Д. Ватикіоті, О. Юшневського, членів спеціальної комісії, яка займалась облаштуванням задунайських переселенців на території Бессарабії. Матеріали про заселення Бессарабії колоністами виявлені нами у фондах «Бессарабського тимчасового комітету» (ф. 4), «Бессарабського обласного уряду» (ф. 5).

Цінні відомості про залюднення Південної Бессарабії зберігаються у філіалі Державного архіву Одеської області у місті Ізмаїл (ФДАОО в Ізмаїлі). Це стосується, перш за все, фондів «Военное правление Новороссийского казачьего войска 1828-1869 гг.» (ф. 755), «Измаильское городское полицейское управление» (ф. 514), «Канцелярия Измаильского градоначальства» (ф. 56). Документи цих фондів розповідають про поселення козаків у Буджаку після ліквідації Усть - Дунайського козацького війська, заснування ними окремих станиць та хуторів. У дисертації використані літописні матеріали, офіційні документи, опубліковані в різних збірниках.

До джерельної бази дисертації відносяться також археологічні розвідки у Північно-Західному Причорномор'ї, здійснені у 80-90 рр. нашого століття. Вони заповнюють ту хронологічну лакуну, яка існувала між культурами римського і ранньосередньовічного часу слов'янства. Означеним проблемам присвячений збірник праць українських археологів та істориків «Славяне на Днестре и Дунае» ¹. Статті В. Барана, І. Винокура, О. Приходнюка, М. Казанського, М. Брайчевського, вміщені в цьому збірнику, вирізняються новизною матеріалів, дозволяють прослідкувати шляхи просування слов'ян на південь і південний захід, точніше встановити час їх появи в Подунав'ї. Нами використані також праці українських істориків і археологів, які вийшли друком у 1980-1989 роках ^2.

Опублікована література та джерельна база свідчить про те, що до цього часу поза полем зору дослідників залишилися важливі питання цієї теми, а також багато джерел місцевого характеру. Вивчення і введення їх у науковий обіг сприятиме подальшому дослідженню історії східнослов'янської колонізації Південної Бессарабії.

У другому розділі «Населення пониззя межиріччя Дністра і Дунаю в період великої слов'янської колонізації» аналізуються складні етнічні процеси, особливості слов'янської колонізації, розглядається дунайська концепція прабатьківщини слов'ян, зіставляються ранні письмові джерела про слов'янські племена у пониззі межиріччя Дністра і Дунаю з новітніми археологічними і лінгвістичними розвідками.

Незважаючи на розмаїтість концепцій і гіпотез про походження слов'ян і їхню прабатьківщину, є підстави твердити, що Подунав'я відіграло важливу роль у їх ранній історії. Все більше істориків, археологів, етнологів, філологів схиляються до того, що міграція Південь - Північ була повторно - зворотною. Слов'яни приходили у Подунав'я шляхами, якими їх пращури свого часу йшли на Північ і Північний схід. Серед розмаїття взаємовпливів, перехрещення первісних культур багатьох етносів у Подунав'ї виразно простежується традиція хліборобсько-скотарського побуту, матеріальної і духовної культури, яка зв'язувала місцеве населення з населенням земель, що склали пізніше ядро формування українського етносу. Ця традиція витримала випробування століть і відіграла важливу роль у подальшій історії цього краю. Першою слов'янською державною формацією IV-VII ст., яка справила вирішальний вплив на формування населення Подунав'я, був антський союз племен. З VI ст. слов'яни стають головним етносом у Подунав'ї. Розселення їх було тривалим і в основному мирним. Час від занепаду аварського племінного об'єднання (друга чверть VII ст.) до появи на Дунаї угрів (середина IX ст.) були, напевно, найсприятливішими для господарського і культурного опанування слов'янами нижнього Подунав'я. Напередодні утворення Київської держави на території Подунав'я жили слов'янські племена тиверців та уличів, яких ще називають «подунайцями». У 912 - 972 роках подунайські землі були приєднані до Київської держави, яка справила на них благотворний вплив.

У Х ст. Причорноморський степ, як відомо, був зайнятий печенігами, а потім - половцями (куманами). У другій половині ХІІ ст. половці створили у Придунав'ї державне об'єднання під назвою «Придунайська Куманія», було знищено понад 20 слов'янських поселень. Під тиском печенігів і половців зникли з політичного обрію племінні об'єднання уличів та тиверців. Значна частина їх відійшла на північ (в межі Галицького князівства) і за Дунай. Лише за князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) Дністровсько - Дунайське пониззя знову увійшло до Київської держави.

В кінці ХІІ - на поч. ХІІІ ст. дунайсько - дністровські землі увійшли до складу Галицько - Волинського князівства. В цей час населення краю зростало за рахунок переселенців з Галичини, які тікали від сваволі галицьких бояр. Ці переселенці називались «вигонцями галицькими». У цей час, як свідчать письмові давньоруські, візантійські, угорські та інші джерела, на нижньому Дунаї мешкала степова різноплемінна людність здебільшого східнослов'янського походження, серед них так звані бродники, берладники.

В ХІІІ - першій половині XIV ст. причорноморські землі межиріччя Дністра і Дунаю перебували у зоні монголо-татарських завойовників. Татарська навала суттєво вплинула на етнічну ситуацію в Подунав'ї. Частина слов'ян - поселенців в котрий раз пере - міщувалася на північ, ближче до лісових масивів. Слов'яно-українська колонізація в цей край помітно скорочується. Проте основний етнічний масив зберігся. Місцеве, переважно слов'янське, населення переважало у приморській зоні, татари опанували Буджацький степ.

Слов'янська колонізація цього краю була основною, але не єдиною. Мешкали тут греки, фракійці, римляни, волохи, молдовани.

У третьому розділі «Становище українців та інших слов'янських етносів під владою Туреччини» досліджується становище слов'янської людності Південної Бессарабії під владою Туреччини, показана роль українського козацтва у її виживанні, характеризується антислов'янська політика турецького уряду, який надавав перевагу ногайцям, гірським волохам, намагаючись деслов'янизувати цей край.

Без підтримки з боку європейських держав Молдова не могла протистояти Оттоманській імперії і в 1513 році змушена була визнати протекторат Туреччини. Проте цей договір не врятував Молдову від подальшого вторгнення турків та навали кримських татар. Відвойована турками у Молдовського князівства територія у демографічному відношенні поділялась на дві частини. Перша - власне степ, мало придатний для землеробства і майже не заселений. Друга - приморська смуга з родючими ґрунтами, важливими центрами торгівлі, відносно добре залюднена. Це значною мірою визначало політику Турецького уряду щодо опанування цих територій і використання їх у своїх зовнішньополітичних домаганнях.

У 60-х роках XVI ст. султан Сулейман ІІ дає згоду на поселення в Буджацьких степах 30 тисяч ногайських родин. Незабаром ногайці заселили весь степ і утворили так звану Буджацьку орду. В середині XVII ст. вона нараховувала понад 45 тис. чоловік. Резиденція ногайських ханів знаходилась у селищі Каушани, помешкання ставленика Кримського хана (узбережного агі) - у Ханкишлі (тепер село Удобне). Нагляд за ними здійснював намісник турецького султана, який спирався на яничарські підрозділи. Очевидно, ця подвійна підпорядкованість була створена свідомо. Вона забезпечувала стабільність впливу Туреччини у регіоні. Буджацька орда була знаряддям в руках того чи іншого правителя в залежності від стосунків між Кримським ханством і Туреччиною.

Іншим був склад населення у приморській частині окупованих Туреччиною земель. Мешкали тут переважно українці, росіяни, молдовани, незначна чисельність болгар, греків, вірменів та представників інших народів. Населення цих земель постійно поповнювалось за рахунок українців, які тікали від гніту польських панів та шляхти і ставали тут не тільки хліборобами, але й воїнами. Могутній слов'янський елемент на цих землях, який своїм корінням сягав у часи великої слов'янської колонізації, був основною перешкодою турецькій експансії. Для усунення цієї перешкоди Турецький уряд вдавався до різнопланових заходів: надавалася перевага гірським волохам, грекам, ногайцям, татарам, робилося все для розриву вікового зв'язку місцевого православного населення з митрополіями Галичини та Болгарії, впроваджувалася турецька адмініс - тративно - військова система управління.

Володарювання Туреччини призвело до значних зрушень в етнічному складі населення. Український етнос знесилювався, знекровлювався, занепадав, втрачав здатність до боротьби. Польсько - Литовська держава, до складу якої входили тоді українські землі, не спромоглася організувати належну відсіч турецько - татарським агресорам. Україн - ський народ витворив власну військову силу, яка взяла на себе місію боронити рідну землю, своїх єдинокровних братів. Цією силою з кінця XV ст. стало українське козацтво.

Під час морських та сухопутних походів у турецькі володіння Північно - Західного Причорномор'я козаки не тільки боронили свої землі, але й надихали своїх єдинокровних братів у боротьбі за етнічне і соціальне виживання на загарбаних Туреччиною територіях. В кінці XVI - першій половині XVII ст. в турецькі володіння перейшла частина учасників селянсько - козацьких повстань, очолюваних Криштофом Косинським, Северином Наливайко, Тарасом Федоровичем, Павлом Павлюком та ін. Під час національно - визвольної війни 1648-1657 років боротьба українського козацтва з турками і татарами в Південній Бессарабії дещо згасає. Основні сили козацтва були зайняті боротьбою проти Польщі, а гетьман Б. Хмельницький намагався використати військові можливості турків і татар у боротьбі з польською шляхтою.

На початку XVIII ст. у козацькі володіння на Дунаї тікають учасники повстання 1702-1704 рр. під керівництвом С. Палія, учасники повстання 1707-1708 рр. на чолі з К. Булавіним, запорозькі козаки, які залишили Україну після зруйнування Січі в 1709 році. На берегах Дунаю вони заснували села Курінь, Паланку, Сеймени, Сагайдаки, Бурлак та ін.

Після ліквідації Запорозької Січі почалося масове переселення козаків на територію Туреччини. Поселилися вони в Очаківській окрузі, біля річок Березань і Тилігул, лиману Хаджибея і в м. Балта, у пониззі Дністра - від Акермана до Бендер, у Буджаку, гирлах Дунаю - у Вилковому, Кілії, біля Тульчі й Галаца.

Українські козаки були основною силою, яка забезпечила тяглість українсько - слов'янської колонізації земель пониззя межиріччя Дністра і Дунаю у XVI-XVIII ст. Турецький окупаційний режим, не дивлячись на його антислов'янску спрямованість, на тривале козацько - турецьке протистояння, був у цей час дещо поблажливішим до козацьких вольностей, ніж імперський російський. Туреччина намагалася використати українське козацтво у боротьбі з Росією.

У четвертому розділі «Козацько - селянська колонізація пониззя межиріччя Дністра та Дунаю в кінці XVIII - першій половині XIX ст.» досліджується подальше опанування Подунав'я українським козацтвом, характеризується експансивна політика Росії та Туреччини у Північно - Західному Причорномор'ї.

Козацько-селянська колонізація пониззя межиріччя Дністра та Дунаю цього часу тісно пов'язана з ліквідацією Гетьманщини та Запорозької Січі, посиленням кріпацтва, російсько-турецькими війнами. В Молдові і в турецьких володіннях цього краю не було таких жорстких форм кріпацької залежності, як у Російській імперії. Тікаючи на ці землі, селяни сподівалися уникнути кріпацтва. Проте надії на вільне життя для більшості з них виявлялися марними. Втікачі попадали в «підданство» до турецьких феодалів, або в найми до місцевих багатіїв, змушені були сплачувати обтяжливі податки. Особливо тяжким було становище українського і російського населення в Буджаку, де продовжували панувати татари. Життя поселенців у цій місцевості не гарантувалося ніяким законодавством і залежало лише від волі того чи іншого татарського феодала.

Головна роль у слов'янсько - українській колонізації пониззя межиріччя Дністра і Дунаю цього часу належала українському козацтву. Турецький уряд, сподіваючись використати козаків у боротьбі проти Росії, в 1778 році приймає козаків у своє підданство, виділяє їм для поселення острів святого Юрія, Сулинське та Катирлезьке (Георгієвське) гирла Дунаю. Тут козаки й заснували свій Кіш. За притулок та надані пільги козакам доводилось дорого платити - брати участь у походах турецької армії в каральних операціях проти болгарських, сербських, грецьких повстанців.

Масовий перехід запорожців у турецькі володіння викликав стурбованість царської адміністрації. Приймаючи до себе козаків, Туреччина підривала її міжнародний авторитет «як покровительці православних». А тому під час російсько-турецької війни 1806-1812 рр. царський уряд створив Усть - Дунайське (Буджацьке) козацьке військо, яке існувало з 20 лютого до 14 червня 1807 року. За рахунок козацтва царська адміністрація намагалася зміцнити свої війська та поставити під нагляд українську еміграцію на Дунаї. За зовнішніми ознаками Усть - Дунайське військо нагадувало Військо Запорозьке. Насправді воно повністю підпорядковувалося російському командуванню.

Під час російсько - турецької війни 1828-1829 років царський уряд створив Дунайське (Новоросійське) козацьке військо. Для козаків, які вступали до війська, встановлювалися пільги: кожній родині надавалось 30 десятин землі, козаки звільнялись від недоїмок, військового постою на 10 років та ін. В межиріччі Дністра та Дунаю козаки цього війська заснували одинадцять станиць і хуторів.

У 1828 році біля тисячі козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким перейшли під Ізмаїлом на бік російської армії, допомагали їй переправитись на правий берег Дунаю, взяли участь у бойових операціях проти Туреччини. Турецький уряд розігнав Задунайську Січ і жорстоко розправився з її населенням. Російський уряд, нарешті, досягнув своєї мети: Задунайську Січ, яка протягом тривалого часу живила населення краю духом українського козацтва, було знищено.

Політика царського уряду щодо колонізації Бессарабії була неоднозначною. Намагаючись перетворити її у привабливий для народів Балкан край, царизм був зацікавлений у швидкому заселенні Бессарабії не тільки колоністами, але й втiкачами, переселення яких не вимагало державних витрат. В той же час царська адміністрація намагалася задовольнити вимоги поміщиків - повернути кріпаків - утiкачiв на колишні місця мешкання. У заселенні краю царський уряд надавав перевагу іноземним колоністам, що призвело до значних етнічних зрушень: зменшилась питома вага українців і росіян, зросла - болгар, гагаузів, німців тощо. Більші пільги, кращі земельні ділянки одержали колоністи з Західної Європи - французи, німці. У складних умовах опинилися болгарські переселенці. Поселенці з України та Росії обмежувались у громадянських правах, для них не вистачало земельних наділів, коштів на будівництво житла, придбання худоби й реманенту та ін. З 1812 по 1861 роки, людність Бессарабії зросла в чотири рази і складала близько 1 мільйона чол., серед них біля 300 тисяч українців і росіян.

Здавалося б, що включення земель Бессарабії до складу Росії приведе до відродження слов'янства. Проте насправдi в життя впроваджувалася офіційна доктрина панрусизму, згідно з якою «державна народність» може складатися з різних народів шляхом «асиміляції». Прилучення людності краю до надбань науки і культури відбувалося переважно через російську мову, що негативно впливало на розвиток етнокультур, збіднювало духовний світ людей, сковувало і консервувало етнічну самосвідомість. А ті одинаки, які підіймалися до рівня національної свідомості, з тих чи інших причин залишали край. Їх заміняла заїжджа зрусифікована інтелігенція, яка не могла перейнятися духовними інтересами етносів краю.

Висновки

Дослiдження архівних джерел i опублікованих робіт дозволяє визначити у довготривалому процесі східнослов'янської колонізації Південної Бессарабії три послідовних етапи: перший (V - перша половина XIV ст.) - часи великої слов'янської колонізації та входження цих земель до складу Київської держави та Галицько-Волинського князівства; другий (друга половина XV - кінець XVIII ст.) - роки турецького панування; третій (кінець XVIII - перша пол. XVIII ст.) - період боротьби Туреччини і Росії за землі Північно - Західного Причорномор'я.

Археологічні розкопки і письмові джерела свідчать, що у IV-VII ст. землі приморської частини межиріччя Дністра та Дунаю були опановані племенами антів. Антське племінне державне об'єднання - це відправний історичний період утвердження на цих землях південно-східних слов'янських племен. Зіставлення письмових джерел про слов'ян цього регіону (карта римського географа Касторія (360 р.), Певтінгерові таблиці (кінець ІІІ ст.), праці Йордана, Прокопія Кесарійського, Менандра, Феофілакта Сімокатти та ін.) з новими археологічними розвідками слов'янських старожитностей V ст. дозволяють заповнити ту хронологічну лакуну, яка існувала в історії цього краю між пануванням римлян і ранньосередньовічним часом слов'янства. Ці дослідження значною мірою підтверджують раніше висунуту гіпотезу про те, що в часи великої слов'янської колонізації міграція Північ - Південь була повторно - зворотною. Слов'яни приходили у Подунав'я шляхами, якими їх пращури свого часу йшли на Північ і Північний Схід.

Південно - східним слов'янським племенам належала провідна роль в опануванні цього краю. Вони започаткували тут господарські і етнокультурні процеси, які тривалий час мали доленосний вплив на формування і розвиток поліетнічного населення краю. Вплив слов'янства на всі сфери суспільного життя у Подунав'ї значно посилився в період входження цих земель до складу Київської держави та Галицько - Волинського князівства.

Слов'янська колонізація мала переважно мирний, землеробсько-скотарський характер. Сила і тяглість її полягала також в тому, що південно-східні слов'яни постійно зберігали зв'язок з своїм етнічним ядром, забезпечували свою відносну цілісність.

Археологічні дослідження 70 - 90-х років на півдні Одеської області підтверджують, що слов'янська колонізація цього краю була провідною, проте не єдиною. Мали місце тут елементи колонізації фракійської, грецької, римської, пізніше волосько-молдовської, що і обумовило досить складну етнічну структуру регіону.

Монголо - татарська навала суттєво вплинула на етнічну ситуацію в Південній Бессарабії. Частина слов'ян вимушена була переміститися на північ, ближче до лісових масивів. Східнослов'янська колонізація в цей край помітно скорочується. Проте основний етнічний масив зберігся. Місцеве населення переважало у приморській зоні межиріччя Дністра та Дунаю, татари опанували Буджацький степ.

Турецька окупація на тривалий час різко скоротила східнослов'янську колонізацію у пониззя Дністра та Дунаю. Приплив втікачів з центральних українських земель посилився після Люблінської унії (1569 р.). Турецьке іго для багатьох з них було не гірше магнатсько-шляхетського на рідній землі. Основний потік переселенців у ці часи був спрямований до молдовського князівства, де існувало так зване «молдовське право» - селяни виконували повинності переважно на користь держави.

У молдовські та турецькі володіння тікали учасники козацько-селянських повстань в Україні кінця XVI - початку XVII ст., пізніше - учасники повстання 1702-1704 років на Правобережній Україні, а згодом - гайдамаки.

Довготривале турецьке панування руйнувало, а подекуди й звело нанівець ті господарсько-культурні процеси, які започаткували на цих землях слов'янські племена. Українці як етнос були знесилені, знекровлені, відірвані від основного етнічного ядра. В його етнокультурне середовище увійшли групи людей іншого походження.

Українські козаки були основною силою завершального етапу східнослов'янської колонізації земель Південної Бессарабії. Саме тут були створені Задунайське, Усть-Дунайське (Буджацьке) та Дунайське (Новоросійське) козацькі формування. Козаки цих формувань заснували у Подунав'ї понад 30 поселень.

Козацько-селянську колонізацію краю цього часу можна умовно поділити на два періоди: перший - кінець XVIII ст. - до російсько-турецької війни 1806-1812 років, другий - російсько-турецька війна 1806-1812 років - до кінця першої половини XIX століття. Перший період цієї колонізації був пов'язаний з ліквідацією Запорозької Січі, Гетьманщини і автономних прав України з боку російського царизму. В турецькі володіння переселилася значна частина запорозьких козаків, а під їх прикриттям - покріпачені селяни. У другому періоді офіційна колонізація краю поєднувалася з стихійною, вимушеною. Царський уряд маневрував між поміщиками, які вимагали повернення кріпаків - утiкачiв, і необхідністю освоїти малозаселені південно-бессарабські землі для подальшої експансії на Балкани.

В кінці 30-х років XIX ст. в Бессарабії повсюдно була впроваджена царська система управління. Почалося засилля царських чиновників, запанувала суцільна русифікація. Царський уряд намагався створити в Бессарабії надійну соціальну опору в особі багатих іноземних колоністів. Посилення соціального і національного гніту змінили ставлення місцевого населення до царської влади, до Росії на гірше. Багато мешканців краю самовільно перемістилися на територію Молдови.

Іноземні колоністи дивились на подунайські землі, як на місце, де можна було організувати заможне господарство. Значні пільги, кращі землі одержали колоністи з Західної Європи - французи, німці. За землю та інші пільги вони були вдячні царській Росії, а інтереси місцевого люду (українців, росіян, молдован) і його етнокультурні традиції були їм чужі.

Проте попри усі негаразди, кожна з етнічних груп зберегла свою мову, етнічну самобутність. Найбільш повно вона збереглася у сфері сімейно-побутових стосунків, обрядовості, віруваннях та інших видах традиційно - побутової культури. Це велике благо, і його потрібно повною мірою використати в розбудові суверенної України.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Мельникова Л.С. Слов'яни на Дунаї в середині першого тисячоліття нашої ери // Українське Придунав'я: історичні парадигми буття і сучасність. Зб. наук. праць. - Вип. 2. - К., 1997. - С. 22 - 28.

2. Мельникова Л.С. Козаки у Північно - Західному Причорномор'ї (кінець XVIII - перша половина XIX ст.) // Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку (Матер. VI Всеукраїнських історичних читань). - Київ - Черкаси, 1997. - С. 162 - 169.

3. Мельникова Л.С. Адміністративно - політичний устрій Південної Бессарабії під турецьким пануванням в XVI - XVIIІ ст. // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. - Вип. 3. - Ізмаїл, 1998. - С. 231 - 238.

4. Мельникова Л.С. З історії залюднення краю // Українське Придунав'я. - Кн. 1. - Ізмаїл, 1998. - С. 81 - 110.

Размещено на Allbest.ru