Загальноосвітня школа західноукраїнського регіону в контексті суспільно-політичного життя другої половини 40-х - першої половини 60-х років ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Загальноосвітня школа

західноукраїнського регіону

в контексті суспільно-політичного життя

другої половини 40-х - першої половини 60-х років

ХХ століття

Сворак Степан Дмитрович

Київ -- 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова.

Науковий консультант - доктор історичних наук, професор

КУЗЬМІНЕЦЬ Олександр Васильович,

професор кафедри історії України Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова

Офіційні опоненти:доктор історичних наук, професор

КУЛЬЧИЦЬКИЙ Станіслав Владиславович,

заступник директора Інституту історії України НАН України;

доктор історичних наук, професор

ПАНЧУК Май Іванович, завідувач відділу національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України;

доктор педагогічних наук, професор

МАЙБОРОДА Василь Каленикович,

вчений секретар Української Академії державного управління при Президентові України.

Провідна установа - Львівський державний університет ім. Івана Франка, кафедра новітньої історії України, м.Львів.

Захист відбудеться “ 29 ” жовтня 1999 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 252001, м.Київ-1, вул. Грушевського 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (м.Київ, вул. Грушевського 4).

Автореферат розісланий“ 27 ” вересня 1999 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність дослідження. У поступальному розвитку будь-якого суспільства чи не головну роль поряд з іншими чинниками відіграє освіта. Її всеохоплюючий характер, з відповідною системою закладів та установ, не тільки забезпечує загальний рівень знань у суспільстві, сукупність знань, здобутих кожним громадянином у процесі навчання та піднесення їх рівня, а й передачу від покоління до покоління основних здобутків культури, досвіду, умінь та навиків.

Зважаючи на роль і місце освіти в житті суспільства, цілком логічним видається висновок, що поступальний розвиток, хай і з певними колізіями, забезпечується тими суспільствами, країнами, в яких створені і постійно удосконалюються найбільш ефективні освітні системи. У таких країнах освіта виступає своєрідним “локомотивом” економічного і суспільного розвитку. Водночас в умовах певної нестабільності, а то й кризових явищ, вона виступає і як своєрідний соціальний “амортизатор” суспільства.

Інтегрування освіти незалежної України у світову освітню систему, її демократизація та гуманізація можуть бути значно ускладнені без ретельного і постійного аналізу співвідношення та взаємодії освіти і педагогічних знань - загальної педагогіки, дидактики, методики. Водночас вирішення цих завдань було б непродуктивним без відновлення, збагачення і поступального розвитку освіти в країні на традиціях національної педагогіки. Їх успішне вирішення можливе на підставі звернення до власного історичного досвіду, його об'єктивної оцінки та врахування відповідних уроків. Лише уникаючи зайвої як ідеалізації, так і драматизації цього досвіду у певні історичні періоди, можна реально оцінити надбання та втрати дотеперішньої системи освіти в Україні, визначити перспективи її подальшого розвитку і підвищення ефективності. Саме з огляду на це у дисертаційній роботі розглядаються історичний та етнополітичний аспекти освіти у західноукраїнському регіоні у другій половині 40-х - першій половині 60-х рр. ХХ ст.

Вибір теми дослідження в означених хронологічних рамках зумовлений насамперед тим, що проблема становлення та функціонування радянської системи освіти і виховання в західноукраїнському регіоні до цього часу залишалася не дослідженою. І не тому, що бракує публікацій з цієї теми, а тому, що методологічною засадою праць радянських дослідників була марксистсько-ленінська теорія, а “державна ідеологія (марксизм-ленінізм) -- як зазначав О.Зінов'єв -- претендуючи на роль вищої науки та задовольняючи певною мірою потреби істеблішменту, виключала науковий підхід до радянського суспільства. Останній, з огляду ідеологічної доктрини, виглядав злісним наклепом на радянський суспільний лад, як антирадянська діяльність. Науковий підхід став загрозливішим для системи, ніж будь-які атаки з боку відкритих ворогів”. Радянські автори, в силу обставин, змушені були виконувати апологетичну щодо існуючої системи функцію. Позбавлені можливості доступу до наочної частини архівних документів, вони нерідко змушені були вдаватися до замовчувань, вигідних режимові інтерпретацій, а то й до фальсифікацій. То ж наявна з проблем історії освіти у західноукраїнському регіоні література (не складають винятку і публікації автора даного дослідження) позначена вказаною вадою.

Вибір теми наукового аналізу зумовлений ще й тим, що в західноукраїнському регіоні, який значно пізніше від інших українських земель потрапив під визначальний вплив цінностей російського, а потім і радянського способу життя, національні традиції і звичаї, попри асиміляторські потуги держав-метрополій, мали історично глибше коріння, а отже, їх ліквідація та насаджування нової освітньо-виховної системи проходили в особливо складних суспільно-політичних умовах. Усе це актуалізує проблему дослідження, а в контексті становлення нової системи освіти в незалежній Україні досвід досліджуваного періоду та регіону може бути вельми повчальним. Отже, йдеться не тільки про наукове, а й пізнавальне та політичне значення дослідження.

Зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження входить до плану роботи та наукової теми кафедри історії України Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова “Освіта в Україні у ХIХ-ХХ століттях”.

Об'єктом дисертаційного дослідження є етнологічний, етнополітичний аспект освітньої системи в її історичному розвитку в західноукраїнському регіоні. Розглядається вона як складова частина радянської політичної системи в контексті всього суспільно-політичного життя краю.

Предметом дослідження є загальноосвітня школа західного регіону України, її головні складові частини, сутнісні властивості та ознаки, детерміновані радянським соціалістичним способом життя у другій половині 40-х - першій половині 60-х рр.

Географічні межі дослідження включають територію теперішніх семи областей західного регіону України: Львівської (1959 р. до її складу увійшла Дрогобицька область), Рівненської (до 1991 р. Ровенська), Івано-Франківської (до 1962 р. Станіславська), Закарпатської, Волинської, Тернопільської та Чернівецької.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період другоъ половини 40-х рр., тобто з часу звільнення західних областей УРСР від німецько-фашистських загарбників, до середини 60-х рр., упродовж якого відбулося становлення, утвердження та зміцнення радянської влади в західному регіоні УРСР, а з її утвердженням -- ліквідація усталеного в краї шкільництва і побудова нової системи народної освіти.

Невдале експериментування з виробничим навчанням та одинадцятирічною загальноосвітньою школою в СРСР, що розпочалося з 1958 р., закінчилося 1964 р. Постановою від 10 серпня того року ЦК КПРС та Рада Міністрів Союзу РСР скоротили термін навчання в середніх школах на один рік і повернули загальноосвітню школу до десятирічки. На цей час припадають і зміни у внутрішньополітичному житті СРСР - країна вступила в період неосталінізму. Все це й обумовило хронологічні рамки дисертаційного дослідження.

Метою дисертаційного дослідження є з'ясування місця і ролі освітньо-виховної системи в суспільно-політичному житті краю у часовому вимірі “сталінізм - неосталінізм”, що сприяє глибшому усвідомленню декларованих і реальних змін у радянській політичній системі в цілому. Адже вплив суспільно-політичного життя на систему освіти, її кількісні і якісні параметри, з одного боку, та зворотний вплив цієї системи (робота загальносвітньої, середньої спеціальної і вищої школи) на суспільно-політичне життя, з іншого боку, незаперечні. Тобто автор прагнув дослідити історичний та етнополітичний аспект освітньо-виховної системи в контексті суспільно-політичного життя краю.

Реалізація вказаної мети дослідження вимагала розв'язання ряду конкретних, взаємозумовлених завдань:

описати історично усталену в західноукраїнському регіоні систему освіти, її традиції та особливості, зумовлені бездержавністю української нації, входженням цих земель до складу Австро-Угорщини, а з її розпадом - до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини;

проаналізувати процес становлення радянської системи освіти в краї, базованої на засадах марксистсько-ленінської педагогіки;

показати особливості будівництва радянської школи у перше повоєнне десятиліття, зумовлені відкритим протистоянням органів влади та національно-патріотичного підпілля;

простежити сутнісну та структурну трансформацію загальноосвітньої школи в регіоні протягом досліджуваного періоду;

здійснити аналіз кадрової політики партійно-радянського режиму в сфері народної освіти, її характерних рис та наслідків;

простежити освітню, виховну та соціально-політичну спрямованість народної освіти досліджуваного періоду та узагальнити уроки для сучасного реформування освіти в Україні. радянська школа повоєнне кадрове

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що:

на основі ретроспективного аналізу визначено історично усталену в західноукраїнських землях систему освіти на середину ХХ ст. Складалася вона впродовж віків, у тому числі і в умовах, коли західноукраїнські землі перебували на становищі внутрішніх колоній інших країн. Однак і в атмосфері асиміляційного тиску інонаціонального оточення українці регіону зуміли виробити, зберегти і вдосконалити на засадах етнопедагогіки свою національну систему освіти й виховання як складову загальноєвропейської, але з виразними національними традиціями, важливішими з яких були високе пошанування знань, культури в цілому, національний патріотизм та християнські засади, поєднання родинного й громадянського виховання;

досліджено процес становлення в західних областях України радянської системи освіти. На відміну від Наддніпрянської України, де її утвердження мало вже більш як двадцятирічну історію, “радянізація” освіти в західноукраїнських землях, що розпочалася ще в 1939-1940 роках, здійснювалась в особливих соціально-економічних і політичних умовах, свій відбиток на які наклали й традиції боротьби українства за рідну школу і, що особливо важливо, з рідною мовою навчання й виховання за часів австро-угорського, польського, румунського, чехословацького та німецького панування тут;

аналіз становлення й утвердження радянської системи освіти в краї здійснюється в її економічних, політичних, ідеологічних та духовних аспектах, у контексті всього суспільно-політичного життя;

на фоні загального політичного протистояння в західних областях УРСР, з одного боку, владних структур і офіційних державних освітянських органів, яким виявляла довіру та підтримку частина населення, та Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА), які виражали погляди та інтереси також значної частини населення, досліджуються й освітянські концепції супротивних сил, їх соціальні, національні і особистісні пріоритети;

виявляються різнопланові чинники, які зумовили утвердження й домінуюче становище нової системи освіти, її кількісне зростання в досліджуваний період;

аналізується освітня політика партійно-радянського режиму, причини перманентного реформування системи навчання й виховання та його наслідки;

у загальному руслі кадрової політики Комуністичної партії Радянського Союзу, з Комуністичною партією України включно, досліджується діяльність партійних, радянських і освітянських органів як центральних, так і місцевих щодо підготовки, виховання, перепідготовки і розстановки кадрів народної освіти;

робота загальноосвітньої школи в регіоні розглядається у нерозривному зв'язку з концептуальними підходами до навчання й виховання радянської, марксистсько-ленінської педагогічної науки, яка й визначала спрямованість навчально-виховного процесу, його роль у житті суспільства і розвитку особи;

зважаючи на місце і роль освіти, загальноосвітньої школи в життєдіяльності будь-якого суспільства, аналіз усіх складових освітньо-виховної системи провадився в історичному, етнологічному та етнополітичному зрізах.

Історіографічна та джерелознавча новизна дослідження зумовлюється інтегруючим підходом автора до аналізу наявних з теми чи близьких до теми дисертації публікацій, підготовлених в УРСР, Україні, українській діаспорі, та введенням до наукового обігу значної кількості нового фактичного матеріалу, що водночас забезпечує достовірність оцінок та висновків даної роботи.

Методологічною основою дослідження стали принципи об'єктивності, історизму, динамічності та детермінізму. Концептуальні засади дисертації комплексного характеру грунтуються на основах історії, етнології та політології. Автор, дотримуючись проблемно-хронологічного викладу матеріалу, використовував метод як історико-порівняльного, так і системно-структурного аналізу. Системний підхід та метод перехресного вивчення документів, їх вірогідності та репрезентативності доповнювався методом контент-аналізу, широкого залучення статистичних даних. Все це, на нашу думку, забезпечує повноту та обєктивність дослідження окресленої проблеми.

Апробація результатів дисертації. Наукові висновки та положення дисертації висвітлювались автором у виступах та доповідях на ряді наукових та науково-практичних конференцій різних рівнів, що відбулись у 1991-1998 рр. у Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Мюнхені, Нью-Йорку та Нью-Арку.

Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри історії України Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова та кафедри історії педагогіки Прикарпатського університету ім. В.Стефаника і отримала позитивну оцінку. Її положення й висновки викладені у 24-х публікаціях автора загальним обсягом 48 друкованих аркушів.

Теоретична й практична значущість дисертації визначається аргументованою інтерпретацією історичного та етнополітичного аспектів загальноосвітньої школи в західноукраїнському регіоні у досліджуваний період, здійсненою на основі критичного осмислення широкої і різнопланової джерельної бази та на методологічних засадах, вільних від ідейно-політичної упередженості.

Фактичний матеріал, оцінки й висновки дослідження можуть стати в нагоді авторам узагальнюючих праць з історії України, історії культури, етнології, етнополітики.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, приміток. Обсяг дисертації - 381 сторінка, з яких вступ - 17 сторінок, висновки - 16 сторінок, список використаних джерел (332 одиниці) - 25 сторінок, додаток (таблиці до тексту) - 5 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі - “Історіографія і джерела дослідження” - зроблена спроба наукового об'єднання праць дослідників Української РСР, незалежної України та української діаспори в єдину українську історіографію. Дослідники в Україні на відміну від науковців за кордоном мали хоч і обмежений, але значно ширший доступ до різних джерел, надто ж архівних. Можливості зацікавлених цією проблемою дослідників з діаспори були мінімальними. Отже, фактологічне забезпечення досліджень тих і тих було різним. Різними були й їх методологічні підходи до аналізу проблем розвитку освіти як в Україні в цілому, так і в західних її областях зокрема. Вчені УРСР силою обставин змушені були дотримуватись принципу партійності, класового підходу у висвітленні досліджуваних процесів, явищ та фактів, натомість у представників діаспори при їх розгляді визначальними виявлялись позиції світоглядні. Крім того, якщо в поглядах дослідників із діаспори на проблеми освіти домінуючими були аспекти національні, то у вітчизняних - інтернаціональні. Ця обставина з огляду на суспільно-політичне становище в західноукраїнському регіоні в досліджуваний період, перше десятиріччя якого (1944-1954 рр.) позначене гострим політичним і збройним протиборством, має надзвичайно велике значення для розуміння процесу становлення та розвитку радянської системи освіти в краї. І, нарешті, не можна не враховувати й того факту, що ідеологічне протистояння у сфері суспільних наук виступало важливою складовою глобального протиборства двох світових суспільно-політичних систем. Тож сподівання на взаємну обєктивну оцінку публікацій тих і тих авторів в умовах “холодної війни” було марним. Лише тепер, коли постала і зміцнюється незалежна Українська держава, стає можливим як обмін літературою між науковими установами та окремими вченими України й українознавчими центрами діаспори, так і обєктивний аналіз їх публікацій.

Зважаючи на доволі велику кількість робіт, в яких, з тією чи іншою мірою повноти, досліджується проблема становлення та розвитку радянської системи освіти в західних областях України, доцільним буде, на нашу думку, здійснити їх аналіз за кількома групами. До першої групи ми відносимо академічні, узагальнюючі видання УРСР; до другої - індивідуальні та колективні монографії, присвячені досліджуваній проблемі, а також окремі статті та брошури, що виділяються серед інших своєю науковою чи політичною оригінальністю, дисертаційні роботи; до третьої - роботи, опубліковані представниками української діаспори. Зрозуміло, що при аналізі робіт усіх груп наше зацікавлення насамперед спрямоване на досліджуваний період та регіон.

Поміж праць першої групи виділимо восьмитомну (у десятьох книгах) “Історію Української РСР”, підготовлену колективом авторів переважно з Інституту історії АН УРСР. У восьмому томі “Радянська Україна в період зміцнення соціалізму і поступового переходу до комунізму (1945-70-ті роки)” подано фактичний матеріал про розширення мережі шкіл, середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, збільшення кількості учнів і студентів у них, зростання фінансових витрат на освіту. Тут же відзначається позитивна роль постанови Ради Міністрів УРСР “Про заходи по дальшому поліпшенню роботи шкіл робітничої молоді” (1953 р.) щодо отримання освіти юнаками і дівчатами без відриву від виробництва та закону Верховної Ради Союзу РСР (грудень 1958 р.) “Про зміцнення звязку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР”. Що ж до західних областей України, то в першій книзі тому фіксується, що “...в 1957/58 навчальному році із загальної кількості 6896 шкіл 6564 (95,2%) було з українською мовою навчання. У 114 школах навчання проводилося російською мовою, у 100 - угорською, в 103 - молдавською, в 12 - румунською і у 3 - польською”. Цей факт подавався як розвінчування злісних тверджень “зарубіжної пропаганди” про якийсь “занепад українських шкіл” в Україні, зокрема в західних областях республіки, про їх “русифікацію”. У другій книзі тому уже відсутній аналіз шкіл за мовами навчання, натомість твердиться, що “засобом міжнаціонального спілкування народів СРСР стала російська мова”. І пояснювалося це “видатною роллю, яку відігравав і відіграє великий російський народ в ... економічному, політичному й культурному піднесенні” країни, “фактичною поширеністю даної мови і її розвинутістю та досконалістю”.

До питань освіти, зокрема її місця і ролі в комуністичному вихованні молоді, звертаються й автори “Нарисів історії Комуністичної партії України”. На відміну від вказаного тому “Історії Української РСР”, в якому наведені статистичні дані щодо розвитку освіти (правда, починаючи з 1951 р.), в “Нарисах” і така конкретика відсутня.

До першої групи видань належить і узагальнююча праця “Торжество історичної справедливості. Закономірність воззєднання західноукраїнських земель в єдиній Українській радянській державі”, підготовлена в Інституті суспільних наук Львівського університету. Останній розділ книги має промовисту назву: “Розквіт соціалістичної за змістом і національної за формою культури на західноукраїнських землях”. У ньому подано багатий фактичний матеріал щодо становлення й розвитку радянської системи освіти в краї, відбудови й зростання мережі шкіл, запровадження загальної обовязкової початкової, семирічної та середньої освіти, підготовки і перепідготовки вчительських кадрів. Однак автори не змогли подати узагальнюючі дані, за якими можна було б простежити загальні тенденції розвитку освіти, мови, культури в цьому регіоні. Розгляд питань, що є предметом нашого зацікавлення, проводиться у відриві від суспільно-політичного життя, замовчується гостра політична боротьба навколо проблем соціалістичного будівництва в цьому регіоні України. Такі ж недоліки властиві й колективній монографії “Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР(1917-1967)”.

1963 року побачила світ велика за обсягом (39,5 друк.арк.) робота В.Маланчука, якій судилося зайняти помітне місце в історіографії історії України. За набором апологетичних висновків і оцінок, окремих марксистсько-ленінських ідейно-теоретичних кліше вона впродовж 20-ти років, аж до перебудовних часів середини 80-х років, залишалася своєрідним еталоном для суспільствознавців України, особливо ж для дослідників історії західноукраїнського регіону.

На такий стан української радянської історіографії, на її ідеологічно-апологетичну заангажованість ще 1957 р. звернув увагу професор Інституту вивчення СРСР (Мюнхен) Б.Крупницький. Розглядаючи інтерпретації радянськими істориками подій і явищ в історії України, основні контури яких визначались у Москві, автор робив цілком слушний висновок про те, що українські автори “мали розглянути український історичний процес як свого роду підбудову чи добудову до російського історичного процесу”. Що ж до ХХ століття, за переконанням Б.Крупницького, то історія України “перевертається” в історію більшовицької партії на фоні російсько-українських відносин. “Совєтсько-українська історіографія втратила власне обличчя, - писав він, - і так залишилося по сьогоднішній день”. Цілком поділяючи такий висновок, можемо лише додати, що так залишалось аж до так званих перебудовних часів середини 80-х рр.

Серед видань, які ми відносимо до другої групи, виділяється ряд індивідуальних і колективних монографій та збірників статей. Різні апекти досліджуваної нами проблеми як в історичному, так і в історико-педагогічному плані порушували, зокрема, Березняк Є.С., Бондар А.С., Грищенко М.М., Гриценко М.С., Гутянський С.К., Завадська О.Я., Колосова К.А., Кошарний І.Я., Моторнюк М.М., Присяжнюк К.Ф., Філіппов О.М., Шашло Т.М. та інші автори. Зайвим, певно, буде нагадування, що праці всіх названих авторів витримані в дусі марксистсько-ленінської методології, а, отже, мають чітку апологетичну спрямованість. Серед них, з огляду на хронологічні та географічні рамки нашого дослідження, слід виділити окремі публікації І.Я.Кошарного та його ж дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук, захищену в 1972 році. Автор досліджував проблему культурного будівництва в західних областях УРСР у 1939-1958 роках, то ж не дивно, що аспекти освіти висвітлені в його публікаціях лише як складова значно ширшої проблеми. До того ж, Кошарний І.Я. обмежив своє дослідження 1939-1958 роками.

До проблем розвитку освіти в західноукраїнському регіоні на всеукраїнському фоні зверталися також К.Ф.Присяжнюк та О.Я.Завадська.

Спільним для реферованих робіт є те, що їх автори не лише обмежуються численним наведенням кількісних показників (це особливо характерно для праці О.Я.Завадської) розвитку системи освіти, її матеріально-технічного забезпечення, підготовки і перепідготовки вчительських кадрів, а й вдаються до з'ясування суто педагогічних процесів, аналізують навчальні програми та плани з тих чи інших предметів для окремих класів, аргументують доцільність їх частих змін та уточнень. Однак вийти за межі усталеного в той час погляду на роль школи в суспільстві та вчителя в ній автори не змогли. Особливою заполітизованістю позначена колективна монографія “Розквіт народної освіти в західних областях України”, видання якої приурочене до сорокаріччя приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР. Її швидше можна було б охарактеризувати як посібник для пропагандиста, ніж як наукове дослідження.

У цілому ж аналіз як історичної, так і педагогічної (історико-педагогічної) літератури стосовно теми нашого дослідження та його хронологічних і географічних рамок свідчить про те, що процес узагальнення набутого досвіду, його переосмислення все ще попереду, що в цьому плані зроблено лише перші кроки. У звязку з цим варто назвати праці А.М.Алексюка, В.К.Майбороди, П.П.Кононенка, М.Г.Стельмаховича, Б.М.Ступарика і В.Д.Моцюка, В.Г.Кузя, Ю.Ф.Руденка і З.О.Сергійчука, В.Ф.Паламарчука. Праця В.К.Майбороди становить певний інтерес і для нашого дослідження тим, що в ній з цілісної структури національної освіти виокремлюється надзвичайно важлива її складова - проблема становлення і розвитку національної вищої педагогічної освіти в Україні.

Незважаючи на те, що в новітній українській історіографії бракує робіт, у яких безпосередньо розглядалася б проблема освіти в західноукраїнському регіоні у досліджуваний період, все ж з початку 90-х років, коли відбувся цілком закономірний розрив зі старою методологією, виявилися якісно нові погляди дослідників на історію України. Значний науковий інтерес, зокрема, становлять праці В.К.Барана, насамперед його монографія “Україна 1950-1960-х рр.”, та змістовна публікація Б.О.Яроша “Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30-50-ті роки ХХ століття”. Спільною характерною рисою монографій В.К.Барана і Б.О.Яроша є прагнення авторів до теоретичного з'ясування генези і суті тоталітарних режимів, включаючи й радянський.

Окремі сюжети та факти обраної нами проблеми освіти в контексті суспільно-політичного життя західноукраїнського регіону у досліджуваний період знайшли відображення в працях В.І.Юрчука, І.Г.Біласа, Ю.І.Шаповала, І.І.Винниченка, Ю.О.Курносова, О.С.Рубльова і Ю.А.Черченка, Г.В.Касьянова.

Серед дисертаційних робіт, окрім згаданої вже дисертації І.Я.Кошарного, в яких порушені питання освіти в західноукраїнському регіоні в окремі періоди, що повністю чи частково входять до хронологічних рамок нашого дослідження, слід назвати кандидатські дисертації В.В.Літянського, І.Я.Забокрицького, М.М.Моторнюка, А.П.Ігнатенка, В.С.Ракова та С.Д.Сворака. Частина цих дисертаційних робіт, зокрема І.Я.Забокрицького, В.В.Літянського та А.П.Ігнатенка, виходять за хронологічні межі нашого дослідження, до того ж, чотири з них (окрім робіт В.В.Літянського та С.Д.Сворака) підготовлені в руслі колишньої історико-партійної науки, що в умовах радянської влади відігравала ключову роль в усьому суспільствознавчому циклі дисциплін. У таких роботах не стільки досліджувались існуючі в реальному житті процеси та явища, скільки з цього багатовимірного життя вибирались факти для “підтвердження” перетворюючої ролі партії, торжества її “історичних накреслень”, включаючи й систему народної освіти. В історіографічному сенсі ці роботи мало що давали для нарощування знань, а методологічні засади їх підготовки регламентувались основоположним в ті часи принципом партійності науки. Для цих робіт характерний спрощений підхід, одноманітність використаних джерел, у трактуванні яких визначальними були класовий підхід та ідеологічна упередженість. Такі недоліки властиві й кандидатській дисертації С.Д.Сворака. Саме ця обставина є однією із спонукальних причин повернення автора до цієї теми у нових часових і політичних вимірах та на нових методологічних засадах.

Крім згаданих робіт та дисертацій, до історіографічного аналізу нами залучені й публікації двох провідних журналів України історичного та історико-педагогічного характеру, що виходили в досліджуваний нами період. З публікацій “Українського історичного журналу” 1957-1964 рр. близькими до теми нашого дослідження виявилося близько 30 статей, повідомлень та рецензій. Гнітюче враження справляє аналіз журналу “Радянська школа” (нами проаналізовано понад 100 його номерів). У досліджувані нами роки він фактично був перетворений у політичний довідник для працівників освіти. Опубліковані в журналах статті, лише певною мірою висвітлюючи й проблеми освіти в західноукраїнському регіоні, не вносили суттєвих доповнень до наявного на той час інформаційного матеріалу.

Серед праць третьої групи нашу увагу привернули ті, автори яких репрезентують українську діаспору і безпосередньо чи дотично порушують питання освіти в західних областях України досліджуваного періоду або ж у цілому по УРСР. Поміж них виділимо роботи Г.Костюка, Д.Лобая, Р.Смаль-Стоцького, С.Галамая, І.Коляски та науково-популярний збірник “Російщення України”. Порушені в названих працях проблеми історії освіти, культури, мови, у тому числі й періодичних дискусій навколо неї як довоєнних, так і повоєнних, для досліджуваного нами регіону та історичного періоду завжди були вельми актуальними, не втратили вони свого значення й сьогодні.

На відміну від усіх праць зарубіжних українських дослідників, у яких питання освіти розглядалися як складові більш ширших проблем, робота І.Коляски (Івана Колявського) повністю присвячена аналізу процесу становлення й трансформації радянської системи освіти. Звичайно, сьогодні, коли дослідникам стали доступними архівні матеріали, оцінки й висновки І.Коляски можуть видатися малозначущими, але врахуємо, що до них автор дійшов більш як 30 років тому. Його тогочасні інтерпретації, хоч і базувалися на обмеженому колі джерел, насамперед архівних, були новим словом в історіографії досліджуваної проблеми.

Таким чином, здійснений нами історіографічний аналіз дає підстави для певних висновків. Головний з них полягає в тому, що й до цього часу проблема становлення та функціонування радянської системи освіти в західноукраїнському регіоні не стала предметом справді наукового обєктивного аналізу. Наявні праці, автори яких вдавалися до спроб її дослідження, хибують суттєвими недоліками як фактологічного, так і методологічного характеру. Що ж до праць авторів української діаспори, то впадає в очі насамперед їх вкрай обмежена, в силу обставин, джерельна база. Вони змушені були задовольнятись лише опублікованими джерелами та офіційною статистикою.

Наш час, в якому, з одного боку, стали доступними для аналізу і в Україні праці зарубіжних українознавців, а, з іншого боку, з'явилась можливість критичного аналізу публікацій радянських вчених, створює сприятливі умови для своєрідної інтеграції концепцій та оцінок зарубіжної, радянської та пострадянської історіографії досліджуваної проблеми, їх критичного аналізу, опертого на широкий доступ до архівних джерел та вільного зіставлення світоглядних позицій авторів наявних у нашому розпорядженні праць.

Джерельну базу дослідження складають: 1) документи і матеріали багатьох фондів центральних і обласних державних архівів; 2) дані статистичних видань; 3) матеріали тогочасної періодики.

Основну джерельну базу дисертаційного дослідження склали матеріали фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України), котрі містять документи, що відповідають специфіці нашої роботи і дали змогу авторові зробити спробу об'єктивно висвітлити трансформаційні процеси освітньої системи на тлі суперечливого та складного історичного процесу становлення радянської влади у західноукраїнському регіоні. Це насамперед протоколи засідань Політбюро і Секретаріату Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України (з жовтня 1952 р. - Комуністичної партії України - Авт.) та підготовчі матеріали до них, більшість яких донедавна зберігалася в так званих “окремих папках”. Власне, ці документи і визначають суть політики радянської держави у західноукраїнських землях. У процесі дослідження нами проаналізовані матеріали відділів ЦК КП України, документи ЦК ЛКСМУ, які теж зберігаються у ЦДАГО України. Значна частина справ опрацьована нами вперше.

У Центральному Державному архіві вищих органів влади і управління (далі -ЦДАВО України) нами проаналізовані документи й матеріали, що висвітлюють діяльність Міністерства освіти УРСР (до 25 березня 1946 р. - Народний Комісаріат освіти УРСР). Його керівництву підлягали всі педагогічні та вчительські інститути, педагогічні училища та загальноосвітні школи, то ж наявні тут документи всебічно висвітлюють становлення і трансформацію освітньої системи в УРСР в цілому і в її західних областях зокрема.

Конкретний фактичний матеріал, що значно збагатив джерельну базу дослідження, відібрано нами також з ряду фондів державних архівів західних областей України.

У процесі дисертаційного дослідження автор вдавався до аналізу матеріалів періодичних видань - газет і журналів, які виходили в Українській РСР (Україні) та за її межами. Це, зокрема, журнали “Радянська школа”, “Український історичний журнал”, “Український історик”, “Визвольний шлях”, “Сучасність”, “Галичина”, “Генеза” та ін., газети - “Радянська освіта”, “Радянська Волинь”, “Львівська правда”, “Вільне життя”, “Прикарпатська правда”, “Комсомольський прапор” та ін. Крім матеріалів, що зберігаються в архівах та бібліотеках України, при підготовці дисертації нами були опрацьовані матеріали бібліотек та архівів Українського Вільного Університету (м.Мюнхен, Німеччина), Наукового Товариства імені Т.Г.Шевченка (м.Нью-Йорк), Української Вільної Академії Наук та Public Library, що в Нью-Йорку, бібліотек україніки у Бавнд Бруку (штат Нью-Джерсі) та Сміт Коледжу (штат Масачусет) Сполучених Штатів Америки.

Вивчення і критичний аналіз матеріалів окреслених нами груп джерельної бази дозволили виробити власне бачення процесу становлення, суті, структури та спрямованості освітньої системи в західноукраїнському регіоні, у кількісних та якісних, історичних та етнополітичних вимірах простежити її розвиток у другій половині 40-х - першій половині 60-х рр. ХХ ст.

У другому розділі - “Становлення радянської системи освіти в регіоні: традиції та проблеми” - обгрунтовано висновок, що постійна і послідовна боротьба західноукраїнської еліти за національну за змістом і формою освіту стала визначальною традицією буття українців краю. Ця традиція впродовж століть живилася непереборним прагненням західноукраїнського населення, попри денаціоналізаторські та асимілятивні домагання органів влади інонаціонального оточення, зберегти свою культуру та мовну ідентичність, залишалася найважливішою соціально-політичною гарантією самозбереження українства. Після другої світової війни ця традиція, на перший погляд, почала втрачати соціально-політичний грунт. Однак і в нових умовах, як свідчить наш аналіз, вона виявилася живучою, життєдайною для українства, хоча прояви її і були детерміновані радянською дійсністю.

Кількісні параметри і державного, і приватного шкільництва в регіоні дорадянського часу, як свідчить аналіз, були досить скромні, проте якісні його показники, особливо в царині виховання, розцінювались і родиною, і вчителями, і громадськістю дуже високо. Характерною традиційною рисою системи освіти й виховання в регіоні було поєднання зусиль родини, школи та громадськості. Потреба такого поєднання і його позитивні наслідки обгрунтовувались у працях відомих українських педагогів таких, як П.Біланюк, Г.Ващенко, Ю.Дзерович, В.Пачовський, С.Русова та інших. Вони відкидали вузькокласовий підхід до виховного процесу, вважали, що “виховання не може бути примусовим”, а виховувати людину - “це значить робити її вільною”. Будучи патріотами України, вони обстоювали засади освіти й виховання на національному грунті, з урахуванням історії, культури, традицій і звичаїв українського народу. Головним суб'єктом у процесі навчання провідні українські педагоги вважали особу учня, шановану вчителем, який, у свою чергу, мав бути вільним у виборі програм, форм і методів навчання й виховання, у доборі підручників та посібників.

В роботі наголошується, що з відновленням радянської влади на західноукраїнських землях тут знову утверджується й радянська система освіти, яка збереглася в краї аж до проголошення незалежності України. Тоді ж, на жовтень 1944 р., в західних областях України відновили роботу більшість шкіл, утворених тут ще в 1939-1941 роках. Основна частина дітей шкільного віку української, польської та інших національностей одержали можливість відвідувати школу. Однак становлення освітньої системи в краї детермінувалось рядом факторів. По-перше, нестійкі традиції радянської школи, запроваджені в краї у 1939-1941 рр., хоч і порушили політичні засади полонізації школи, за період німецької окупації втратили будь-яке значення. По-друге, у збройному протистоянні саме на вчительство, з огляду на його роль і функції в суспільно-політичному житті, особливу ставку робили як органи радянської влади, так і сили опору, представлені Організацією українських націоналістів і Українською повстанською армією.

Встановлення нової освітньої системи в західних областях УРСР запровадило в шкільництво і нову, далеку від традиційної і національної, зовнішню атрибутику таку, як портрети, герб, прапори, пісні, ідейно-політичне спрямування всієї навчальної та виховної роботи, літературу для читання та підручники, що не сприймалися відразу ні місцевими вчителями, ні учнівськими колективами. Аналіз архівних документів та матеріалів доводить, що саме школа виступала дієвим інструментом русифікаторської політики комуністичної партії та радянської влади. Іншою вона бути не могла. “Національна” за формою, соціалістична за змістом школа в західному регіоні республіки, як і всієї України, за всі роки радянської влади ніколи не була українською.

У розділі зазначається, що проблеми, породжені ломкою традиційної для краю освітньо-виховної системи і впровадженням радянської системи, десятиліттями залишалися не розв'язаними, відбивалися на суспільно-політичному житті. Під впливом внутрішніх факторів загальнодержавного характеру (критика культу особи, згадувана записка Л.Берії щодо становища в західних областях України, викриття антипартійної групи Г.Маленкова, В.Молотова, Л.Кагановича, зміщення М.Хрущова та ін.), як і зовнішніх (діяльність українських зарубіжних організацій, посилення контактів українців УРСР і зарубіжної діаспори, події в Угорщині та Польщі й ін.), ці проблеми то загостроювались, то пригасали, але так і не були вирішені. Лише проголошення незалежності України, її зміцнення як самостійної, демократичної й правової держави забезпечує належні умови для вільного духовного розвитку українського народу - громадян України всіх національностей.

У третьому розділі - “Трансформація загальноосвітньої школи: історичний, соціальний та національний аспекти” - наголошується, що загальноосвітня школа в регіоні розвивалася у специфічних умовах, під впливом кількох факторів. Це, по-перше, величезні збитки та руйнування, що були завдані усім сферам народного господарства СРСР та УРСР, зокрема у роки війни. По-друге, розвиток загальноосвітньої школи зумовлювався розробленими комуністичною партією планами розгорнутого соціалістичного будівництва. По-третє, становлення і розвиток радянської системи освіти в регіоні проходили в умовах відкритого у перше повоєнне десятиріччя та прихованого надалі політичного протистояння. По-четверте, масові репресії органами влади місцевого населення, насильницька депортація багатьох десятків тисяч учасників і прихильників націоналістичного підпілля, священнослужителів та віруючих Української греко-католицької церкви, їх часткове повернення в рідні краї та повторне виселення. І, нарешті, у заклади освіти краю, як і в усі інші сфери життя, з перших днів визволення західноукраїнських областей від фашистських загарбників почали вливатися вчительські кадри, відряджені сюди з інших районів УРСР (СРСР), де середовище їхньої праці істотно відрізнялося від суспільно-політичних умов досліджуваного регіону. Під дією цих факторів відбувалися, з одного боку, кількісні та якісні зрушення самої системи освіти, а з іншого боку, змінювалося й саме суспільство, його освітня, професійна, соціальна й національна стратифікація, зумовлюючи, в свою чергу, трансформацію системи освіти й виховання.

Проведений нами аналіз та зіставлення джерел доводить, що однією з головних проблем у діяльності загальноосвітньої школи в західному регіоні УРСР була проблема матеріально-технічної бази закладів освіти. На її вирішення були спрямовані сотні постанов республіканських, обласних, міських та районних органів партійно-радянської влади. Випробуваними методами вирішення цієї “всенародної справи” ставали “суботники”, “недільники”, “місячники” допомоги школі, соціалістичне змагання за кращу і дієвішу організацію будівництва і ремонту шкіл, навчальних кабінетів та майстерень, оснащення їх відповідним приладдям. Проте ці заходи, не підкріплені фінансово та матеріально-технічними засобами, не давали, та й не могли дати сподіваних результатів.

У дисертації аналізується політика насильницької “професіоналізації”, процеси мобілізації молоді до училищ і шкіл при промислових підприємствах західноукраїнських міст або вивіз місцевої молоді до таких навчальних закладів за межі регіону. І хоч з початком 50-х років “мобілізації” та “призови”, як форми комплектування закладів профтехосвіти, поступилися місцем відкритому добровільному набору учнів, вони викликали або відкритий спротив, або затаювання незадоволення в історичній пам'яті молоді, що в майбутньому стало одним з політичних мотивів дисидентства в Україні.

Форсовані, але не забезпечені державою економічно, темпи шкільного будівництва, насильницьке прискорення процесів урбанізації в регіоні, у тому числі й шляхом створення мережі навчальних закладів профтехосвіти та мобілізації до них юнаків і дівчат шкільного віку, наголошується у розділі, призводили до відчуження загальноосвітньої школи від суспільства, породжували байдужість батьків та дітей до подолання неписьменності і отримання обов'язкової семирічної (восьмирічної), а потім - і середньої освіти. Джерелами цієї байдужості були, з одного боку, соціальна і політична спрямованість навчання і виховання у загальноосвітній школі та, з іншого боку, незадовільний матеріальний стан більшості родин краю і сповідувані ними морально-політичні засади. Це й стало однією з поважних причин того, що далеко не всі родини краю скористалися правом на загальнообов'язкову семирічну (з 1949 р.) і восьмирічну (з 1959 р.) освіту дітей. Про це свідчать дані про кількість неписьменного сільського населення УРСР на кінець 1951 р. У сільській місцевості України на той час налічувалося 560 847 неписьменних, з них 211 293 (27,7 відсотка) припадало на західні області. Переслідуючи політичні, пропагандистські цілі, партійні органи всіх рівнів нерідко видавали бажане у планованих соціалістичних перетвореннях за дійсне, вдавалися до фальсифікації. Зокрема, в одній з постанов ЦК КПУ від 11 квітня 1955 р. у переліку “значних успіхів” трудящих західних областей України відзначалось: “На основі неухильного розвитку соціалістичної економіки досягнуто значного піднесення матеріального добробуту, культурного рівня трудящих, ліквідовано неписьменність”. Тим часом, за даними Центрального статистичного управління УРСР, в республіці на 1960 р. 587,5 тис. юнаків і дівчат віком 16-29 років не мали початкової освіти, а 38 тис. були неписьменними. У західних областях УРСР початкової освіти не мали 183 тис. чол., а 10,6 тис. залишились неписьменними. Питання всеобучу, що запроваджувався у західних областях республіки, незважаючи на величезні зусилля, у досліджуваний нами період органам народної освіти так і не вдалося вирішити. У численних постановах та рішеннях партійних і радянських органів різних рівнів передбачались заходи щодо всеобучу, визначались терміни їх виконання. Проте в них годі було й шукати причини труднощів у здійсненні всеобучу. Але саме бідність селян, принаймні до кінця 50-х років, та атмосфера репресій залишались головними причинами невідвідування школи багатьма дітьми. Ще і в 1952/1953 навчальному році у Волинській області поза школою залишалось 7700 дітей, у Дрогобицькій - 5000, у Львівській - 12000. У 1955 р. в цілому по УРСР не навчалось 55 567 дітей шкільного віку, у тому числі 16904 дітей (понад 30 відсотків) - в західноукраїнських областях.

Особливу увагу приділено нами проблемі політехнізації школи, аналізу відповідного закону про школу 1958 р. У дисертації наголошується, що запровадження ранньої професіоналізації, монотехнічного навчання спричинювалось до поступового витіснення повної середньої освіти. Сподівання на школи працюючої молоді (вечірні, змінні, заочні) не виправдовувалось. Розширення мережі вечірніх та заочних шкіл працюючої молоді радянськими суспільствознавцями трактувалося однозначно як прояв піклування партії про піднесення освітнього рівня населення країни. І для такої оцінки, з огляду на значні фінансові затрати держави на їх утримання, справді були підстави. Водночас не слід закривати очі й на те, що причиною розширення мережі вечірніх і заочних шкіл стала нездатність денної школи виконувати покладені на неї функції. Постійними супутниками вечірніх і заочних шкіл були формальне комплектування, незадовільне відвідування учнями занять, низький рівень знань та постійний відсів учнів. У Дрогобицькій області, наприклад, впродовж 1956/1957 навчального року школи працюючої молоді залишило 1670 юнаків і дівчат. У Самбірській школі робітничої молоді, зокрема, припинили навчання 135 учнів з 322. У Судово-Вишнянському районі школи сільської молоді покинуло 80 відсотків учнів, Журавнівському - 45, Мостиському - 44, Старо-Самбірському - 36 відсотків.

Плани навчання юнаків та дівчат без відриву від виробництва рік у рік не виконувались. На 1955/1956 навчальний рік у Тернопільській області, наприклад, планувалося залучити до шкіл сільської молоді 7 тис. юнаків і дівчат. Фактично ж навчальний рік розпочало 3945 учнів, тобто 56 відсотків від плану. З них до I-IY класів тоді було зараховано 63 учні і до Y-YII класів - 3882. Тобто, йдеться про учнів не YIII-X класів, а I-YII, про дітей, які згідно із законом про загальну обов'язкову семирічну освіту мали отримати її у денних загальноосвітніх школах. Однак всіма засобами ідеологічного впливу на маси, особливо після прийняття закону про школу 1958 р., громадськості нав'язувалась думка про перспективність саме вечірньої і заочної форм освіти. Впродовж 1959-1964 рр. кількість учнів у школах працюючої молоді зросла більш, ніж у 3 рази. Якщо у 1958/1959 навчальному році у денних школах УРСР навчалося 74,5 відсотка всіх учнів, а у вечірніх і заочних - 25,5, то у 1963/1964 навчальному році у денних середніх школах навчалося вже 48,5 відсотка учнів, а у вечірніх і заочних - 51,5 відсотка. Орієнтація на вечірні і заочні школи, як державна політика, ускладнювала шлях молоді до здобуття нею середньої, а тим більше вищої освіти. Така спрямованість освітньої системи СРСР була безперспективною, вела її до кризи. Про це переконливо свідчать дані про рівень освіти молоді України віком 16-29 років за 1960 рік. З 10 млн. 506 тис. юнаків і дівчат УРСР вказаного віку того року освіту вищу за 7 класів, тобто за 8,9 чи 10 класів, мали лише 3 млн. 135 тис. чол. (29,8 відсотка). У західних областях УРСР цей показник був ще нижчий - 24 відсотки. До того ж, навчанням не було охоплено 63 тис. дітей та підлітків 7-15 років, а відсів учнів зі шкіл працюючої молоді становив у середньому 30 відсотків.

Запровадження масової професійної підготовки в школах не підкріплювалось матеріально, що позбавляло учнів права на вибір майбутньої професії з урахуванням індивідуальних нахилів та інтересів. У кожній конкретній школі організовувалась підготовка у кращому випадку з двох-трьох спеціальностей, і зумовлювалось це здебільшого не потребами народного господарства, а наявністю тієї чи іншої, вкрай обмеженої, матеріальної бази або й чисто випадковими обставинами. А це спричинювалось до того, що з числа учнів, які закінчували школу з виробничим навчанням, не більше 5-7 відсотків працювали за одержаною в школі спеціальністю, решта ж при зарахуванні на роботу заново оволодівали відповідними професіями.

На широкому фоні суспільно-політичного життя західного регіону у дисертації доводиться, що спрямована на задоволення потреб, насамперед, виробництва, загальноосвітня школа покликана була водночас забезпечити піднесення соціально-політичної і географічної мобільності населення країни в цілому і досліджуваного регіону зокрема. Економічними мотивами піднесення цієї мобільності виступали об'єктивні потреби модернізації країни - розвиток, хоч і екстенсивний, усіх галузей народного господарства. У західноукраїнському регіоні темпи розвитку народного господарства в досліджуваний період були вищими, ніж у середньому по УРСР. То ж кадрове забезпечення таких темпів розвитку здійснювалось у тому числі й за рахунок випускників загальноосвітньої школи. Політичними ж мотивами піднесення цієї мобільності виступали декларовані партією постулати інтернаціоналізації всього суспільно-політичного життя країни, формування нової історичної спільності - радянський народ. На досягнення цих цілей і спрямовувалася реорганізація загальноосвітньої школи. У виборі ж засобів досягнення поставленої мети партійно-радянське керівництво себе не обмежувало, верх при цьому брали інтереси держави.

У висновках до розділу констатується, що неглибоко обгрунтована науково і недостатньо забезпечена матеріально перебудова загальноосвітньої школи у масштабах країни віддаляла школу від запитів часу, ускладнювала роботу органів народної освіти та шкіл. Навчальні плани були перевантажені застарілим матеріалом і весь час коригувались, школа не відповідала багатогранним потребам сучасного високомеханізованого виробництва. Все це змусило органи народної освіти на середину 60-х рр. вживати невідкладних заходів поступового повернення молоді до загальноосвітньої середньої школи, що було закономірною необхідністю, настійною вимогою розвитку суспільства та його освіти.

Розділ четвертий - “Підготовка кадрів: статистичні та політичні параметри” - присвячений аналізу кадрової політики партійних та радянських органів у сфері освіти. На обширному архівному матеріалі розкриті джерела, форми і методи підготовки, перепідготовки та розміщення кадрів загальноосвітніх шкіл, показано особливості, притаманні лише західним областям республіки, проаналізовані кількісні та якісні зміни у складі педагогічного корпусу, спрямовані на формування нового радянського вчителя в західноукраїнському регіоні.