Південнослов'янські країни у політиці європейських держав періоду балканських криз 80-х років ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. Ю.ФЕДЬКОВИЧА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.02 - Всесвітня історія

ПІВДЕННОСЛОВ'ЯНСЬКІ КРАЇНИ У ПОЛІТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ ПЕРІОДУ БАЛКАНСЬКИХ КРИЗ 80-х РОКІВ ХІХ СТ.

САМЧУК Вікторія Леонтіївна

ЧЕРНІВЦІ - 1999

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Майже усе ХІХ та початок ХХ ст. - це період, коли "вічне Східне питання" практично не сходило з порядку денного міжнародних відносин Європи. У системі міжнародних відносин 70-80-х років ХІХ ст. центральне місце посідав балкансько-близькосхідний регіон. У цей період історична ініціатива перейшла до південнослов'янських народів, які з об'єкту торгів і угод між великими державами перетворилися на суб'єкт міжнародного права. Саме у 70-ті роки ХІХ ст. окреслились нові тенденції у розвитку Східного питання, яке в процесі утворення на Балканах незалежних держав, у тому числі і південнослов'янських, трансформувалося у балканське питання.

Центральне місце у боротьбі великих держав за впливи на Балканах і Близькому Сході, у долях народів Південно-Східної Європи належало Великій Східній кризі, підсумки якої підвів у 1878 р. міжнародний форум держав - Берлінський конгрес. Найбільш вагомим результатом "Берлінської системи" було відродження болгарської державності та міжнародне визнання Сербії і Чорногорії. Разом з цим система усіляко сприяла експансії великих європейських сил на Балкани і Південний Схід та перешкоджала утворенню у регіоні незалежних держав.

Внаслідок вибуху незадоволення усієї болгарської громадськості відразу після Берлінського конгресу та початку загальнонародного руху за об'єднання Південної і Північної Болгарії виникли міжнародні кризи, що тривали з вересня 1885 р. до березня 1888 р., і отримали в історичній літературі назву балканських або болгарських.

Актуальність дослідження зумовлюється необхідністю визначення і узагальнення місця і ролі південнослов'янських країн у політиці великих держав Європи періоду криз на Балканах 80-х років ХІХ ст. Актуальність роботи посилюється тим, що саме в цей період балканські кризи були всеохоплюючими і мали болгарський, балканський і міжнародний аспекти. У більш вузькому розумінні - актуальність дисертації насамперед у науковому висвітленні надзвичайно складного комплексу політичних і геостратегічних проблем, що виникли на Балканах у 80-ті роки ХІХ ст. і які у великій мірі впливали на вироблення світової політики великих держав - Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Великобританії, Франції, Італії. Актуальність теми визначається також наявністю недостатньо досліджених питань боротьби держав на Балканах у останній третині ХІХ ст. Акцентується увага на таких вузлових проблемах теми: позиція великих європейських держав у період Великої Східної кризи та після Берлінського конгресу; роль балканських криз 80-х років у визначенні позицій та виробленні політики великих держав Європи та місце південнослов'янських країн у ній. Нарешті, визначаючи актуальність дисертаційного дослідження, варто наголосити, що без глибокого і всебічного вивчення проблем та історичних реалій досліджуваного

періоду неможливо зрозуміти сьогодення гострих конфліктних ситуацій на Балканах - одному із найскладніших геополітичних регіонів світу -, які своїм корінням сягають подій 70-80-х років ХІХ ст. У цьому простежується наступність подій на Балканському півострові та їх роль у світовій історії.

Досліджувана проблема є складовою комплексної теми, що розробляється кафедрою історії Рівненського державного гуманітарного університету "Слов'янські країни у міжнародних відносинах ХІХ-ХХ ст.", і органічно пов'язується з комплексною темою відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України "Україна та Європа: історичні традиції взаємин та проблеми співробітництва на сучасному етапі".

Хронологічні рамки даного дослідження обумовлені його тематичною спрямованістю і охоплюють період 80-х років ХІХ ст. Але у ряді випадків дисертант звертається до подій 70-х років. Цей період є визначальним у історії Східного питання другої половини ХІХ ст. Адже саме у 70-ті роки провідні країни Європи в тій чи іншій мірі були втягнуті до так званої Східної кризи, епіцентром якої стали Балкани. У цей період долю південних слов'ян, які звільнилися від османського панування, почали вирішувати великі європейські держави. Однак розв'язати балканську проблему мирним шляхом не вдалося. Її частково вирішила російсько-турецька війна 1877-1878 рр. і Берлінський конгрес 1878 р. З новою силою Східне питання (тепер у формі двох балканських криз) постало у 80-х роках, і основу його складала болгарська проблема, навколо якої розгорнулася боротьба великих держав Європи. Це був період, коли в умовах надзвичайно гострих міжнародних ускладнень на Балканах двічі існувала ймовірність вибуху європейської війни. Однак і тоді балканська проблема була вирішена "європейським концертом" не на користь Болгарії, Сербії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини. Інтерес великих держав до Балкан тимчасово притупився, і балканська проблема на деякий час зійшла з арени європейської дипломатії.

На основі широкого кола історичних джерел, у першу чергу архівних матеріалів і публікацій документів, мемуарної літератури, досліджень вітчизняних та зарубіжних істориків, періодичної преси, наявних дисертацій автор прийшла до висновку: зазначений період зовсім не досліджено у вітчизняній історіографії, дещо краще названа проблема висвітлена у російській та болгарській історіографії, однак у історичній літературі відсутнє цілісне наукове монографічне її дослідження. Тому складний вузол питань, пов'язаних із боротьбою великих держав Європи за виключний вплив у південнослов'янських країнах і міжнародними відносинами в регіоні у другій половині 70-х-80-ті роки ХІХ ст., і став предметом дисертаційного дослідження.

Метою дослідження є комплексний аналіз розвитку міжнародних відносин навколо балканських слов'янських країн у зазначений період, ключових аспектів балканської політики європейських держав та визначення її впливу на долю південнослов'янських народів. У зв'язку з цим завданням дисертації є розкриття позицій політичного керівництва провідних держав Європи, дослідження їхніх програм та діяльності стосовно південнослов'янських країн у ході розгортання криз на Балканах 80-х років ХІХ ст., спрямованих на забезпечення власної балканської політики, а також князів і урядів Болгарії, Сербії, Чорногорії у здійсненні ними національної політики у регіоні:

- у центрі балканських подій перебувала у той час Росія, тому визначальне місце у дисертації посідає аналіз зовнішньої політики царської імперії у регіоні;

- велика увага у дослідженні відведена окресленню зовнішньополітичних курсів Німеччини, Австро-Угорщини, Великобританії, Франції та Італії зазначеного періоду, справжня мета яких у великій мірі сфальсифікована західноєвропейською історіографією;

- у дисертації простежуються причини утворення нових політичних угрупувань у Європі у 70-80-ті роки, політико-стратегічні і економічні цілі яких безпосередньо торкалися досліджуваних у роботі проблем, - австро-російсько-німецького блоку "Союз трьох імператорів", австро-італо-німецького Троїстого союзу, а після англо-австрійського зближення та дипломатичних комбінацій канцлера німецького рейху - австро-англо-італійського альянсу - першої та другої середземноморської Антанти з чітко вираженою антиросійською спрямованістю, що суттєво вплинуло на нову розстановку сил у Європі.

Водночас автор не претендує на вичерпний розгляд проблеми і на висвітлення у повній мірі усіх перепитій дипломатичної діяльності як великих європейських держав, так і південнослов'янських країн.

Ми зосереджуємо увагу на впливі південнослов'янських країн у формуванні балканської політики великих європейських сил та місці і ролі балканських слов'ян у цій політиці. Дисертант водночас не ставить за мету дослідити політику не слов'янських країн Балканського півострова, бо вона не мала, на відміну від політики великих сил, особливо визначального впливу на долю південного слов'янства у цей час. Завдання висвітлення політики усіх країн балканського регіону та великих держав Європи і Туреччини посильне лише колективу вчених.

Наукова новизна роботи полягає у наступному:

- вперше в українській історіографії зроблена спроба цілісного аналітичного дослідження балканських криз 80-х років ХІХ ст. у системі міжнародних відносин на основі широкої джерельної бази, що є певним внеском у висвітлення великої теоретичної і політичної проблеми;

- у роботі здійснений підхід з позицій сучасного історичного мислення до висвітлення політики великих держав Європи, їхньої боротьби за впливи на Балканах та місця і ролі у ній південного слов'янства; ролі регіональних криз та їх впливу на формування нової розстановки сил на міжнародній арені;

- у руслі балканської політики великих європейських держав реалістично розкрито національну політику правлячих кіл молодих південнослов'янських країн;

- дослідження поставлених у дисертації завдань зумовило залучення до розкриття теми великої кількості архівних матеріалів та публікацій документів, нових доробок історичної науки, систематизація та аналіз яких дозволили автору не тільки більш широко окреслити проблему та по-новому підійти до оцінок політики великих держав Європи, Османської імперії та південнослов'янських країн у ході розгортання балканських криз, але й дослідити ряд нових для вітчизняної історіографії проблем: політика Росії, Австро-Угорщини, Німеччини, Великобританії, Франції, Італії у болгарському питанні 80-х років та стосунки європейських держав з південнослов'янськими країнами і Портою у кінці 70-80-ті роки; вплив балканських криз на нову розстановку сил на міжнародній арені.

При написанні дисертації автор керувалася вимогами сучасної історичної науки і наукової методології. У основу дослідження покладений принцип історизму, який націлює автора на конкретно-історичний підхід до вивчення усіх аспектів проблеми, й принципи науковості та об'єктивності у висвітленні теми; вони тісно поєднуються з методом політологічного аналізу ситуації на міжнародній арені у ході розгортання балканських криз. Автор використовує індуктивний метод збирання та узагальнення фактів; систематизація матеріалів, які висвітлюють політику великих держав Європи щодо південнослов'янських країн у період криз на Балканах другої половини 70-80-ті роки ХІХ ст., проводилася за проблемно-хронологічним принципом, що визначається поставленими у дисертації завданнями. У роботі також застосовані конкретні методи наукових досліджень (використання публікацій документів і архівних джерел; при вивченні джерельної бази і викладенні історичних подій слугували принципи комплексного аналізу і альтернативності, що зробило можливим здійснення наукових рекомендацій та висновків; огляд джерел та наукової літератури з досліджуваної проблеми здійснювався за хронологічним і структурно-тематичним принципами історіографії).

Практична значимість дисертації, робіт, опублікованих по її темі, положень та висновків, що подані у них, полягає у можливості використати їх для вирішення важливих науково-теоретичних завдань, для написання як узагальнюючих, так і спеціальних праць з всесвітньої історії, історії південних слов'ян та міжнародних відносин у Європі; вони стануть практичною допомогою викладачам у підготовці лекційних курсів, спецкурсів, проведенні семінарських занять зі студентами та аспірантами, що навчатимуться за спеціальністю "всесвітня історія".

Результати дослідження апробовані і реалізовані у доповідях на міжнародних конференціях у Києві (грудень 1998 р.), Одесі (жовтень 1998 р.), міжвузівській науковій конференції (Рівне, листопад, 1997 р.) та звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Рівненського державного педагогічного інституту (квітень 1997 - 1998 рр.), Рівненського державного гуманітарного університету (травень 1999 р.), у наукових публікаціях дисертанта.

Дисертація обговорювалася на засіданні відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України та на засіданні кафедри історії нового та новітнього часу Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича. Основний зміст дисертації викладений у восьми публікаціях: брошурі, п'яти статтях у наукових збірниках, у матеріалах міжнародних наукових конференцій.

Структура дисертації визначається характером досліджуваної проблеми, метою і завданнями роботи. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, трьох розділів, що поділяються на підрозділи, висновків (обсяг рукопису 167 сторінок), приміток (загальна кількість 558 одиниць обсягом 35 сторінок), списку використаних джерел та літератури (575 найменувань обсягом 37 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

балканський півострів політика європейський

У вступі обґрунтовано вибір і актуальність теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено хронологічні рамки, предмет, основні положення і методи дослідження, вказано на наукову новизну і практичне значення дисертації, з'ясовано зв'язок теми дослідження з науковими планами та комплексними роботами відділу всесвітньої історії та міжнародних відносин Інституту історії України НАН України та кафедри історії Рівненського державного гуманітарного університету.

У першому розділі "Джерельна база дисертації та історіографія проблеми" здійснено огляд літератури з даної теми та зроблено аналіз джерельної бази дослідження. Розділ складають два підрозділи.

Для розкриття мети та вирішення поставлених завдань у дисертації використані різноманітні за характером і змістом документи. Тематичне, фахове та проблемне спрямування роботи визначило її джерельну базу.

В першу чергу при дослідженні проблеми були використані дипломатичні документи: офіційний актовий матеріал (архівний та опублікований), що включає у себе договори, угоди, меморандуми, ноти, протоколи конференцій, виступи провідних політичних діячів, доповідні записки, інструкції, донесення, листи, телеграми тощо.

Основна частина залучених до дисертації документів була виявлена нами у архівних фондах Російської Федерації: Архіві зовнішньої політики Російської імперії (АЗПРІ), Російському державному воєнно-історичному архіві (РДВІА), Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ), Відділі рукописів Російської державної бібліотеки (ВРРДБ). У ряді фондів названих архівів міститься недостатньо досліджений науковцями матеріал, що дає можливість прослідкувати не тільки політику Російської імперії, але й західноєвропейських держав і Порти стосовно становища південнослов'янських народів у період криз на Балканах, а також внутрішнє становище південнослов'янських країн.

Серед фондів АЗПРІ особливо цінними для дослідження виявилися "Канцелярия", "Отчеты МИД", "Посольство в Константинополе (Турция)", "Политархив", "Секретный архив министра", "Санкт-Петербургский Главный архив, У-А₂", а також фонди дипломатичних агентств, представництв і посольств у столицях західноєвропейських держав та у південнослов'янських країнах, матеріал яких несе інформацію про діяльність великих європейських держав та Порти стосовно південнослов'янських країн у досліджуваний період, їхню політику у ході розгортання балканських криз 80-х років. Цікаві у цьому плані документи містяться і у ряді фондів РДВІА, які дають змогу більш широко проаналізувати балканську політику Росії та частково західноєвропейських держав досліджуваного періоду. Серед них на особливу увагу заслуговують фонди "Болгария", "Русско-турецкая война", "Военно-учетный архив", "Главное управление Генерального штаба" та ін. Не менш важливими для дослідження є документи фондів ДАРФ "Александр ІІІ", "Игнатьев Н.П.", "Ламздорф В.Н." та ін., де на особливу увагу заслуговує листування імператора з відомими політичними та громадськими діячами того часу М.Гірсом, М.Ігнатьєвим, М.Катковим, послами імперії у різних країнах стосовно проблем балкансько-близькосхідного регіону, династичного питання у Болгарії та Сербії, ролі Росії та західноєвропейських держав у долі південних слов'ян. У ВРРДБ нашу увагу привернули фонди особистого походження: "С.Н.Ванков", "М.Н.Катков", "Киреевы-Новиковы".

У процесі роботи над питанням ролі громадськості і народних мас України у ході національно-визвольних рухів південних слов'ян і у період становлення їх незалежних держав, були використані матеріали Центрального державного історичного архіву України (ЦДІАУ).

Важливим джерелом дослідження стали публікації дипломатичних документів різних країн, аналіз яких дозволив окреслити балканську політику європейських кабінетів і Османської імперії, а також дослідити політичні програми урядів південнослов'янських країн. Сюди відносимо збірники документів, що вийшли у свій час в СРСР, а також так звані "кольорові книги" та багатотомні видання урядових документів західноєвропейських держав. Серед останніх на особливу увагу заслуговує публікація А.Прібрама, у якій містяться витяги із документів берлінських та віденських архівів, що особливо прислужилися при розкритті питань утворення нових політичних блоків західноєвропейських держав. Не менш цінними для дослідження є тематичні видання Росії та зарубіжних країн, збірники документів, що висвітлюють дипломатичну історію Сербії і Болгарії, об'єднання Болгарії та сербсько-болгарської війни.

У роботі також використані джерела особистого походження (мемуари, щоденники, листування дипломатичних та військових представників Росії - М.П.Ігнатьєва, Ю.О.Карцова, В.М.Ламздорфа, Д.О.Мілютіна, Німеччини - О.Бісмарка, Й.Радовіца, А.Вальдерзеє, Італії - Ф.Кріспі, Туреччини - султана Абдул Хаміда, великого візиря Кяміль-паші та ін.), які дозволили простежити закулісну діяльність та інтриги дипломатії, погляди видатних політичних діячів та деякі аспекти діяльності європейських кабінетів у балканському питанні. Мемуарна література та публіцистика болгарських і сербських політичних діячів Й.Рістіча, П.Хрістіча, І.Цанова, М.Манджарова, Т.Ікономова, Т.Василова та ін. переважно відображає боротьбу за владу між партійними угрупуваннями з орієнтацією на Росію чи на Західну Європу, хоча у певній мірі і розкриває ситуацію у середині цих південнослов'янських країн та їх роль у міжнародній політиці.

Таким чином, джерельна база дисертації у повній мірі дає можливість розкрити досліджувану проблему. У роботі вперше використано ряд документів архівів Росії та нові публікації болгарських і західноєвропейських документів, що дозволило автору дати більш глибоку оцінку політики провідних держав Європи у балкансько-близькосхідному регіоні та з'ясувати політику Порти та урядів південнослов'янських країн у досліджуваний період.

Історіографія проблеми має у собі кілька розділів.

У українській історіографії, на жаль, не представлено як загальних праць, так і конкретних досліджень з історії Східного питання і балканської проблеми зазначеного періоду. У загальних працях по історії міжнародних відносин і зовнішньої політики російських істориків розкрито суть Східного питання та його роль у зовнішньополітичному курсі Росії, подано оцінку діяльності російської і західноєвропейської дипломатії, а також визначено місце і роль балканських криз у системі європейських зовнішньополітичних відносин.

У найбільшому обсязі до дисертаційного дослідження залучені праці науковців різних країн, що торкаються місця та ролі південних слов'ян у політиці великих держав Європи у період криз на Балканах 80-х років.

У вітчизняній історіографії відсутнє комплексне дослідження цієї проблеми чи навіть вивчення окремих її аспектів. У роботах А.Бейліса та С.Сідельникова розкривається лише питання об'єднання Болгарії та внутрішньополітичної боротьби у ході його здійснення. Автори майже не торкаються проблеми місця цих подій у системі міжнародних відносин, а, якщо і розкривають позицію Росії у цьому питанні, то на основі досить обмеженої джерельної бази.

Окремі аспекти досліджуваної проблеми розглядаються у працях російських науковців Н.Кіняпіної, К.Мурзаєвої, С.Данченко, дисертаційних дослідженнях В.Тєрехова та К.Струкової.

У контексті досліджуваної проблеми особливо варто виділити монографії і дисертаційне дослідження В.Косика, які є першою спробою безпристрасного дослідження (уникнувши політизації історії) російської політики у Болгарії 1878-1896 рр., а також праці М.Золотухіна, який найбільш реалістично розкрив балканську політику не лише Росії, але і західноєвропейських держав та Порти досліджуваного періоду. Але коло проблем, які вивчає у них науковець, охоплює увесь балкансько-близькосхідний регіон, що не дало змоги історику цілковито зосередити увагу на проблемах південних слов'ян, їх місці у політиці великих держав.

Події 80-х років на Балканах традиційно займають особливе місце у болгарській та сербській історіографії. Дипломатична історія об'єднання, династичне питання, внутрішньополітичні та міжнародні аспекти криз, політичні орієнтації болгарських і сербських князів та урядів, відносини південнослов'янських князівств з великими державами стали предметом вивчення істориків цих країн С.Радєва, І.Панайотова, Хр.Христова, Й.Мітєва, А.Пантєва, О.Статєлової, М.Лалкова, Р.Попова, С.Дамянова, Н.Раждатовича, Д.Живойовича, Г.Гочевича та багатьох ін. Але з перерахованих авторів лише І.Панайотов у своїх працях ставив за мету довести визначальну роль болгарського питання у системі міжнародних відносин 80-х років ХІХ ст. Та ця проблема так і не була розкрита ним у достатній мірі й з повним обґрунтуванням. Найбільш реалістичний підхід до окремих аспектів близькосхідної політики великих європейських держав прослідковується у роботі С.Радєва. У монографії Р.Попова досліджується внутрішньополітична обстановка у Болгарії періоду регентства (1886-1887 рр.) та окремі аспекти дипломатичної діяльності великих держав у болгарському питанні. Новим поглядом на розкриття суті політики двоєдиної монархії у болгарському питанні відрізняється монографія М.Лалкова, у якій великою мірою доводяться справжні наміри керівництва Баллхаузплац.

Предметом дослідження сербських авторів стали відносини південнослов'янських князівств Сербії та Чорногорії з великими європейськими державами. Але майже через усі дослідження сербських істориків проходить думка про те, що саме політика російського уряду та його ставлення до інтересів Сербії як до другорядного суб'єкту у вирішенні питань власної балканської політики під час Великої Східної кризи, підштовхнула князівство до тенет економічної і політичної залежності від західноєвропейської коаліції, а особливо від Австро-Угорщини.

Західноєвропейські дослідники криз на Балканах у 80-ті роки і близькосхідної політики європейських держав у своїх працях дещо фальсифікують факти, видаючи Великобританію та Австро-Угорщину захисниками незалежності південного слов'янства і миру у Європі, оправдовують дипломатичні комбінації німецького рейхсканцлера у ході міжнародних криз у регіоні, а Росію видають за агресора та загарбника, вказуючи на хижацькі методи та засоби лише царського уряду. Найбільш об'єктивний аналіз політики німецького рейху у Східному питанні подає у своїй праці німецька дослідниця З.Вегнер-Корфес.

Останню групу історіографії склала спеціальна література, яка опосередковано торкається досліджуваних проблем, але дозволяє з'ясувати окремі, не менш важливі їх аспекти.

У другому розділі "Південнослов'янські країни і великі держави Європи у балканській кризі першої половини 80-х років ХІХ ст." розкривається суть терміна "Східне питання", досліджуються основні тенденції зовнішньої політики та дипломатичної діяльності провідних держав Європи напередодні і у період Східної кризи 70-х років та після її закінчення, подається системний аналіз розвитку міжнародних відносин у балканському питанні від початку 70-х років ХІХ ст. до закінчення Берлінського конгресу 1878 р. та у період після європейського форуму держав, що передувало і було передумовою криз на Балканах у 80-ті роки. Також окреслено політику європейських держав у період першої балканської кризи 80-х років, комплексно розглянуто болгарську проблему, що становила основу балканських криз, які вплинули як на долю південних слов'ян, так і на позицію великих держав Європи та на розстановку сил на міжнародній арені; у загальних рисах характеризується внутрішньополітична ситуація у Болгарії. Розділ складають три підрозділи.

У першому - "Східне питання 70-х років - передумова балканських криз 80-х років" розкривається політика європейських держав періоду Великої Східної кризи стосовно південних слов'ян, основними подіями якого були повстання у Боснії і Герцеговині 1875 р., Квітневе повстання 1876 р. у Болгарії, війна Сербії і Чорногорії проти Туреччини 1876 р. та російсько-турецька війна 1877-1878 рр. Визначальною рисою кризи було звільнення балканських слов'ян шляхом їх збройної боротьби і у результаті перемог російської армії над Оттоманською Портою та утворення незалежних слов'янських держав у регіоні. У процесі державотворення південні слов'яни рішуче виступали за перегляд державних кордонів, і ця вимога невдовзі стала стрижнем зовнішньої політики великих держав Європи.

Держави "європейського концерту", хоча і переслідували власні, діаметрально протилежні інтереси, все ж сходилися до єдиної точки зору - мирного вирішення Східної кризи. Але після поразки Квітневого повстання у Болгарії та провалу ряду міжнародних форумів закінчився мирний період у розвитку Східної кризи.

Підсумки довготривалого суперництва європейських держав на Балканах підвів Берлінський конгрес. Він, керуючись політичними, стратегічними та економічними інтересами західноєвропейських держав, не взяв до уваги інтересів балканських слов'ян; ні Східне питання взагалі, ні балканська проблема зокрема до кінця вирішеними не були. Через непримиренні суперечки англо-австрійського блоку та їхніх союзників з Росією, що спонукалися німецьким рейхсканцлером, балканська криза знову вийшла на історичну арену у 80-ті роки, а її основу склало болгарське питання.

Також у підрозділі досліджується балканська політика великих держав і їх відносини з південнослов'янськими країнами у період після закінчення Берлінського конгресу, напередодні нових ускладнень у регіоні. У ньому зазначається, що балканська політика "європейського концерту" у цей час зазнала суттєвої корекції. Трактат 1878 р. створив нову політичну систему і нові економічні відносини на Балканському півострові. Але і у цей період Східне питання залишалося основним у міжнародній політиці Росії, Австро-Угорщини, Німеччини, Великобританії, Франції, Італії. Після Берлінського конгресу Балканський півострів поступово перетворювався у "пороховий льох Європи". На зміну ярма Туреччини для балканських слов'ян виникла нова загроза закабалення їх цивілізованою Європою. Та вже 80-ті роки несли у собі небезпеку непокори південного слов'янства європейській коаліції.

У підрозділі з'ясовується роль громадськості та народних мас України у боротьбі південних слов'ян за свободу і незалежність і у період становлення молодих слов'янських держав Балканського півострова, що сприяло складанню умов для подальшого соціально-економічного та політичного їх розвитку і піднесення освітньо-культурного рівня народів, звільнених від османського панування.

У підрозділі "Південні слов'яни та “європейський концерт” у початковий етап першої балканської кризи" підкреслюється, що західноєвропейські держави за допомогою рішень Берлінського конгресу не тільки ускладнили процес консолідації слов'янського населення Балкан, але і створили тут джерела конфліктів, які відразу стали відчутними. Вони, штучно розділивши єдину Болгарську державу, прагнули таким чином закріпити свої впливи як у самій країні, так і у регіоні в цілому та витіснити Росію з Балканського півострова. Але загострення протиріч навколо болгарського питання та об'єднавчі тенденції у обох частинах країни змусили європейську дипломатію сприймати існування Південної Болгарії у складі Османської імперії як тимчасове явище та погодитись з тим, що у будь-який момент вона об'єднається з північною частиною країни. Тому зацікавлені європейські держави прагнули створити таку політичну обстановку на Балканах, при якій вони могли б найкраще використати у власних цілях неминуче об'єднання Болгарії.

У кінці підрозділу зазначається, що проголошення у ніч з 17 на 18 вересня 1885 р. об'єднання Болгарії під скіпетром князя Баттенберга було формальним порушенням Берлінського трактату, а тому вплинуло як на внутрішньополітичну ситуацію у середині країни, так і на позиції великих європейських держав.

Політику "європейського концерту" від часу проголошення об'єднання Болгарії до офіційного визнання цього факту Європою докладно проаналізовано у підрозділі "Об'єднання Болгарії та його вплив на політику великих європейських держав". Зазначається, що після об'єднання значно ускладнилася зовнішньополітична обстановка у країні і значно посилилася боротьба між європейськими державами за впливи у ній. Також окреслюються позиції великих сил у зв'язку з виникненням сербсько-болгарського військового конфлікту та простежується політична лінія "європейського концерту", спрямована на вирішення румелійського питання шляхом міжнародної конференції.

У кінці розділу автор резюмує: погіршивши рішеннями Берлінського конгресу становище південних слов'ян, великі європейські держави, керуючись власними інтересами, не вирішили балканської проблеми, не підтримали визвольних процесів південного слов'янства. Все це стало передумовою криз на Балканах у 80-ті роки.

Здійснивши аналіз фактів і подій, автор прийшла до висновку, що перша балканська криза 80-х років ХІХ ст. була викликана возз'єднанням Болгарського князівства і Східної Румелії і спровокована провідними європейськими державами. Апогеєм кризи стала війна між двома південнослов'янськими народами, яка могла перерости у європейську у разі втягнення до неї великих держав. Тому з метою уникнення військових зіткнень політичні діячі провідних держав Європи прагнули залагодити конфлікт дипломатичним шляхом.

5 квітня 1886 р. було підписано документ, що означав міжнародне визнання об'єднання Болгарії. Проте глибоких протиріч між великими державами Європи стосовно балканської проблеми Топханейський акт не вирішив. Як зазначено у роботі, вони вступали у чергову стадію загострення, основним джерелом якого знову була Болгарія, внутрішньополітична обстановка у якій навесні-влітку

1886 р. спричинилася до виникнення нової міжнародної кризи.

У третьому розділі "Друга балканська криза 80-х років ХІХ ст. і місце й роль у ній південнослов'янських країн та великих держав Європи" охарактеризовано балканську політику великих держав Європи у період чергового загострення протиріч між ними у балкансько-близькосхідному регіоні, що спричинило виникнення другої балканської кризи, центральне місце в якій знову відводилося болгарській проблемі. Також у розділі висвітлюється хід розв'язання династичного питання у Болгарії, Сербії і Чорногорії у період цієї кризи. Розділ складають два підрозділи.

Політична лінія провідних держав Європи та їхні суперечності у болгарському питанні, а також позиція "європейського концерту" стосовно південного слов'янства у період від визнання Європою об'єднання Болгарії до розриву російсько-болгарських міждержавних взаємин (квітень-грудень1886 р.) розкривається у підрозділі 3.1. У дослідженні зазначається, що визначальні ролі у таких політичних сутичках відігравали, з одного боку, Росія, а з іншого - Австро-Угорщина та Великобританія. Вправним диригентом "європейського концерту" виступав маестро закулісної інтриги рейхсканцлер О.Бісмарк. Ці фактори призвели до глибокої політичної кризи у Болгарії, а втручання у її вирішення європейських кабінетів викликало затяжну міжнародну кризу на Балканах 1886-1888 рр.

У дисертації підкреслюється, що на позиції великих європейських держав та на вирішення болгарської проблеми значною мірою вплинуло династичне питання, суть якого, на думку автора, полягала у зовнішній та внутрішній політиці Болгарії, у монархічних примхах і амбіціях князя Баттенберга, у боротьбі великих європейських держав за укріплення своїх позицій у Болгарії та панування на Балканах.

Кульмінаційним моментом у розвитку першої фази балканської кризи 1886-1888 рр. стали листопадові виступи глав урядів Великобританії, Австро-Угорщини та Італії, наслідком яких могла стати війна проти Росії. Розрядив напружену політичну атмосферу у Європі розрив російсько-болгарських міжурядових відносин, що задовольнило суперників Петербурга і було приводом до завершення першого етапу кризи. Внаслідок цього провідне місце у Болгарії перейшло до австро-англійського блоку, значний вплив на політику якого мала Німеччина.

У заключному підрозділі розглядається політика провідних держав Європи у період завершальної фази криз на Балканах у 80-ті роки та обґрунтовується нова розстановка європейських сил на міжнародній арені. Саме у період з січня 1887 р. до березня 1888 р. дипломатична боротьба навколо болгарського питання перейшла у нову, найбільш гостру фазу, що стала завершальною для балканської проблеми у цьому десятилітті ХІХ ст.

Аналіз політики провідних держав Європи дозволив вказати на те, що на середину осені 1887 р. у ході стрижневої проблеми балканської кризи - болгарського питання - відбувся остаточний розподіл держав на два табори: Австро-Угорщина, Великобританія, Італія, яких фактично підтримувала Німеччина, - і Росія та Франція. У дисертації доведено, що основою першого політичного угрупування держав було підписання першої та другої середземноморських Антант, а другого - закладення передумов для майбутнього російсько-французького союзу.

Династична криза у Болгарії набула міжнародного характеру. Завершилася вона у березні 1888 р. останньою безуспішною спробою Росії досягти дипломатичним шляхом вирішення династичного питання на свою користь.

У кінці розділу зроблено висновок: кризи 80-х років на Балканах закінчилися поразкою російсько-французької коаліції; болгарське питання було тимчасово зняте зі сцени європейської політики; панівне становище на Балканах тепер перейшло до Великобританії та Австро-Угорщини, а позиції Росії у регіоні з ряду об'єктивних і суб'єктивних причин до 90-х років були втрачені. У розділі також окреслено коло основних моментів політики великих держав Європи у відношенні до Чорногорії та до Сербії, вирішення ними династичного питання Обреновичів-Карагергієвичів. На основі цих фактів було ще раз доведено, що політика та стосунки між великими державами і так званими малими країнами перебувають у тісному зв'язку.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації зроблені узагальнення із головних проблем дослідження:

1) Велика Східна криза 1875-1878 рр. і балканські кризи 1885-1888 рр. були системними явищами і домінували у міжнародних відносинах Європи, їх наслідки наклали відбиток на наступну історію Східного питання; у планах великих держав Європи і у їх надзвичайно гострій боротьбі за впливи на Балканах центральне місце відводилося Болгарії, яка займала виключно важливе стратегічне положення у регіоні, а тому саме болгарське питання лягло в основу балканських криз;

2) важливе місце у політиці великих держав належало Чорногорії, яка стала об'єктом суперечностей за впливи у регіоні між Петербургом та Віднем;

3) суперечливою була політика "європейського концерту" стосовно Сербії. Після Берлінського конгресу і об'єднання Болгарії у Белграді за підтримки та заохочення Австро-Угорщини виношували плани територіальних надбань за рахунок Болгарії. Це зумовило напруженість у відносинах двох слов'янських народів і призвело до сербсько-болгарської війни. Поразка Сербії у цій війні сприяла новій розстановці політичних сил у Європі;

4) у балканській політиці великих держав Європи не останню роль відігравала Боснія і Герцеговина. Саме у цьому південнослов'янському краї у 1875 р. відбулися події, які спричинили розв'язання Великої Східної кризи - передумови балканських криз 80-х років. За рішенням Берлінського конгресу ці південнослов'янські території на довгий час відійшли під протекторат імперії Габсбургів і були першими із південнослов'янських земель у реалізації політики О.Бісмарка "Дранг нах Остен";

5) великі європейські держави у період балканських криз 80-х років займали різні позиції, і їхня політика була спрямована на розв'язання кризи у власних інтересах:

- провідну роль у європейській політиці 70-80-х років ХІХ ст. відігравала Росія. При безпосередній і прямій участі царської імперії вирішувалося Східне питання, розв'язувалися і закінчувалися балканські кризи, вона впливала на їх хід і наслідки, постійно перебуваючи у центрі подій. Позицію західних держав і Порти у великій мірі визначали заяви і практичні кроки Петербурга. Але політичні дії Росії на Балканах не виправдали себе, і вона потерпіла поразку у боротьбі за впливи у регіоні. Однак відносини офіційного Петербурга з народами південнослов'янських країн у 80-ті роки не слід розглядати лише крізь призму виключної недовіри і ворожості. Росія послідовно відстоювала на міжнародній арені інтереси Болгарії, Сербії, Чорногорії, Боснії і Герцеговини. Тому тимчасове погіршення і розрив російсько-болгарських відносин не були неминучими. У 90-х роках знову посилився вплив Росії на Балканах, відновилися дипломатичні зв'язки з Болгарією. Слов'янське населення півострова не переставало виявляти симпатій до Росії і пов'язувало з нею вирішення своїх національних завдань;

- визначальний вплив на балканську політику великих держав мала Німеччина, рейхсканцлер якої О.Бісмарк у основу своєї дипломатії заклав формулу "тримати і не допускати": тримати у фарватері своєї політики Росію, Австро-Угорщину, Францію, Італію, а згодом і Великобританію, а не допускати їх спільних дій, які б позбавили Німеччину гегемонії на Балканах і у Європі. "Залізний канцлер"постійно прагнув використати Східне питання та балканські кризи у своїх політичних комбінаціях, створюючи вигідні йому політичні союзи держав;

- значних успіхів у економічній і політичній експансії на Балканах досягла Австро-Угорщина, тріумф якої у регіоні у великій мірі забезпечувала Німеччина. Однак закріпити своє панування на Балканах Австро-Угорщині не вдалося через активну протидію слов'янського населення та постійні суперечки на міжнародній арені, а відновлення у 1896 р. російсько-болгарських відносин і падіння згодом у Сербії проавстрійської династії Обреновичів поклало кінець домінуючому впливу імперії Габсбургів у регіоні;

- активну політику на Балканах і Близькому Сході, зумовлену зміцненням виключних позицій Лондона в Константинополі й встановленням його впливу у балканських країнах, проводила Великобританія. У ході балканських криз, під час яких у центрі дипломатичних ігор Лондона опинилася Болгарія, англійській дипломатії вдалося вирішити своє головне завдання - завдати удару по позиціях Росії у цій південнослов'янській країні і замінити вплив Петербурга у регіоні австро-англійським, а глава британського уряду лорд Солсбері доклав максимум зусиль для розколу Союзу трьох імператорів. Зміна розстановки сил на Близькому Сході зумовила відхід Англії від принципу захисту цілісності Османської імперії і згоду Лондона допустити Німеччину на Близький Схід за умови розподілу сфер впливу у колоніальному світі;

- у врегулюванні криз на Балканах 80-х років та вирішенні долі південнослов'янських країн певне місце належало Франції, хоча півострів перебував поза сферою її політичних устремлінь. Французькій дипломатії доводилось постійно лавірувати між Великобританією і Росією з метою зберегти з обома державами добрі відносини. Але поступово позиція Парижа змінювалася на користь царської імперії, що було особливо важливим в умовах загострення колоніальних суперечностей Франції з Англією та Італією. На зовнішньополітичну орієнтацію Франції великий вплив робила постійна загроза превентивної війни з боку Німеччини, тому зростаюча ворожість Троїстого союзу та середземноморської Антанти до Росії і Франції сприяла російсько-французькому зближенню у балканській політиці, що закінчилося союзом 1891-1893 рр.;

- напруженість і ускладнення міжнародних відносин 80-х років на Балканах прагнула використати Італія, яка підтримувала політику австро-німецького блоку стосовно південних слов'ян, прагнучи таким чином отримати більш високе місце на міжнародній арені. Тому з другої половини 80-х років Рим все активніше втручався у вирішення політичних питань у регіоні, користуючись підтримкою союзників - Німеччини, Австро-Угорщини та Великобританії. В основу зовнішньої політики Італії був покладений принцип досягнення престижу країни у європейській політиці і розширення експансії;

6) таким чином, політика великих держав Європи перебувала у тісному зв'язку з ситуацією, що складалася у малих країнах. Так поступово у 80-х роках активізувався процес регіонізації європейської політики - діяльність дипломатії великих європейських держав у великій мірі зосереджувалася на балкансько-близькосхідному регіоні. Національне відродження південнослов'янських народів викликало великий інтерес європейських політиків до них і перетворило їх на одну із важливих складових міжнародних відносин зазначеного періоду.

Як доводить історичний досвід і підтверджує сьогодення, великі держави завжди відігравали і відіграють вирішальну роль у долях малих країн. Цей факт став закономірним явищем всесвітньої історії.

ЛІТЕРАТУРА

1. Самчук В.Л. Болгарське питання у політиці Союзу трьох імператорів.- Рівне, 1999.- 3,5 др. арк.

2. Самчук В.Л. Болгарська проблема у політиці великих держав Європи (70- 80-ті роки ХІХ ст.) // Науковий вісник ВДУ. Історичні науки.- Вип. 1.- Луцьк, 1998.- С.82-86 (0,5 др. арк.).

3. Самчук В.Л. Політика європейських держав періоду Великої Східної кризи як одна з причин болгарської проблеми 80-х років ХІХ ст. // Питання нової і новітньої історії.- Вип. 44.- К., 1998.- С.22-31 (0,5 др. арк.).

4. Самчук В.Л. Об'єднання Болгарії 1885 р. і великі держави Європи // Слов'янський вісник.- Вип. 1.- Рівне, 1998.- С.66-73 (0,5 др. арк.).

5. Самчук В.Л. Південнослов'янські країни у політиці великих держав Європи після Берлінського конгресу 1878 р. // Збірник навчально-методичних

матеріалів і наукових статей історичного факультету ВДУ.- Вип. 4.- Луцьк, 1999.- С.129-136 (0,5 др. арк.).

6. Самчук В.Л. Політика Росії та Великобританії й англо-російські протиріччя у ході першої балканської кризи 80-х років ХІХ ст. // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету ВДУ.- Вип. 5.- Луцьк, 1999.- С. 133-139 (0,5 др. арк.).

7. Самчук В.Л. Громадськість України і національно-визвольний рух балканських слов'ян (70-ті роки ХІХ ст.)// "Україна і Болгарія: віхи історичної дружби". Матеріали міжнародної конференції, присвяченої 120-річчю визволення Болгарії від османського іга (30-31 жовтня 1998 р.).- Одеса, 1999.- С.44-52 (0,5 др. арк.).

Размещено на Allbest.ru