Православні монастирі Криму у ХІХ – на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Православні монастирі Криму у ХІХ - на початку Хх ст.

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Християнські церковні інститути з епохи раннього середньовіччя, відігравали суттєву роль у формуванні культури населення, впливали на соціальні й політичні процеси у Європі. Особлива роль у історії церкви належить монастирям, де іноки, в силу початкової ідеї, найбільш ревносно відносилися до сповідування християнських догматів, слідування статутів, що на них базувалися. Таврика не була виключенням. Проникнувши на півострів не раніше кінця ІІІ ст. з Малої Азії, християнство переважало у середовищі осілих мешканців середньовічного Криму близько півтори тисячі років. На визначеному етапі історії Таврика стала зв'язуючою ланкою між православним християнським світом Причорномор'я і Київською Руссю, де більше тисячоліття вчення Христа було домінуючою релігією найкрупнішої східнослов'янської держави. Проте, на самому півострові, у XVІІ - на поч. XVІІІ ст. православ'я було практично повністю витиснуто ісламом. Тільки через сторіччя, церква знову повернула втрачені позиції у Тавриді, яка ввійшла до складу Російської Імперії.

Якщо історії середньовічного іночества в науковій літературі приділялася певна увага, то життя Кримських православних обителів XVІІІ - поч. XX ст., за невеликим винятком, недивлячись на їх важливе значення для розуміння і оцінки культурних, етнічних, соціальних і політичних процесів, залишається білою плямою у науці.

Зацікавленість історією християнської церкви у Криму виросла за останні роки. Це пов'язано, по-перше, з відмовою від активної атеїстичної пропаганди, по-друге, з наближенням святкування віруючими 2000-річчя народження Ісуса Христа, по-третє, з відновленням православних церков і монастирів. Інформаційний вакуум у цій сфері частково заповнюється публікацією брошур, передрукованих з передреволюційних видань та окремими статтями у періодичних виданнях. Ще гіршою виявляється справа з історією православного чернецтва. Навіть при вивченні середньовічного періоду наголошувалося на дослідженнях у сфері археології і архітектури. Оцінка ролі чернецтва, як носія культури, впливового інституту у сфері політики й соціального розвитку залишається у затінку. Кримський півострів у силу свого географічного розташування, з давніх часів має важливе політичне значення. Тому, багато в чому, спираючись на історію християнської церкви, і, зокрема, православного іноцтва, ми можемо проаналізувати й оцінити політичні події, які мають безпосереднє відношення до історії півдня України і Росії. Цінність вивчення історії православної церви і монастирів перш за все складається з того, що, як у Візантії, так і у Київській Русі, а далі у Російській Імперії, християнство було державною релігією, а тому концентрувало у собі й державну ідеологію, що проявлялася як у внутрішній, так і у зовнішній діяльності. Крім того, важливе значення відіграє оцінка ролі чернецтва і монастирів у сферах економіки й права.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження обмежені ХІХ - початком ХХ століть. Але, враховуючи, що російська православна церква сінодального періоду підкреслювала спадковість російського іноцтва у Криму від Візантії, в роботі використані матеріали раннього періоду, що допомагають обґрунтувати особливості проведення церковної політики на півострові.

Методом дисертаційного дослідження є критичний аналіз археологічних джерел і архівних матеріалів. У роботі використані і проаналізовані різноманітні публікації, що стосуються теми. Методологічною основою є системно-історичний і порівняльний підхід до подій, що складають основу дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана у рамках планової теми Кримської Філії Інституту археології НАН України «Історія і археологія Криму з найдавніших часів до XІX ст.»

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є аналіз причин виникнення іноцтва у Тавриці, його подальшого згасання під тиском ісламу у пізньосередньовічний час і відновлення у середині XІX ст., а також активного розвитку і функціонування православних монастирів Криму XІX - поч. XX ст. Досягнення вказаної мети можливе при вирішенні таких завдань:

- дослідження причин виникнення і поширення впливу православних монастирів у Криму в середньовічну добу, а також їх згасання у ХVІ - початку ХІХ ст.;

- дослідження соціально-політичних передумов відродження монастирів з середини XІX ст. і подальшого їх функціонування до Жовтневої революції;

- на прикладі монастирів Криму, розгляд основних положень церковного права в частині, що стосується православних обителів і їх місця у правовому просторі Російської Імперії.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше:

- зроблено спробу у динаміці розглянути історію православного чернецва Криму, його роль у формуванні культури, соціальних і політичних відносин на півострові;

- запропоновано хронологію і відокремлено основні етапи історії монастирів Криму у зв`язку з міжнародними і внутрішньополітичними подіями;

- розглянуто процес відродження православних монастирів Криму у синодальний період, як політичний і ідеологічний крок, що направлений на закріплення Російською Імперією Кримського півострова;

- розкрито процес становлення, розвитку і занепаду окремих кіновій;

- розглянуто місце монастирів у державній і церковній структурі Російської Імперії;

- проаналізовано роль, ступінь впливу і використання православного чернецтва у проведенні внутрішньої політики царату;

- зроблено спробу охарактеризувати положення і життя іноцтва з точки зору церковного права і російських законодавчих актів, що стосуються специфічного положення монастирів у державі.

Джерельна база. Більшість матеріалів, прямо чи опосередковано пов'язаних з історією кримських православних обителей, зібрано у фондах Державного архіву Автономної Республіки Крим. Перш за все це документи Таврійської духовної консисторії, благочинних монастирів Таврійської єпархії, Балаклавського, Бахчисарайського, Козьмо-Доміановського й Херсонеського монастирів. Окремі документи, що стосуються православних обителів є у справах Таврійського єпархіального ревізійного комітету, указах Таврійської духовної консисторії, Сімферопольського управління та ряду інших. Велике значення, особливо для вивчення ранньої історії чернецтва, мають опубліковані перед революцією чи передруковані в останні роки стародавні іноцькі статути, записи середньовічних мандрівників, архівні документи, а також державні і церковні юридичні акти.

Другу групу джерел складають публікації священників та істориків руської православної церкви XІX - поч. ХХ ст. До їх складу входять великі праці єпіскопа Гермогена, протоієреїв А. Лебединцева і Г. Руднєва. У ряді передреволюційних церковних публікацій та брошур, поруч з чисто церковними легендами, є великий відсоток об'єктивної історичної інформації.

Cвітські джерела передреволюційного періоду представлені туристичними довідниками і науковими працями. Більшість туристичних довідників тяжіла до переказу відомостей, що були взяті з церковної літератури, доповнених описом архітектури та деяких подій поточного життя обителів. Особливий інтерес становлять праці П. Кеппена, В.Х. Кондаракі, Е.Л. Маркова, Ф. Хартахая, Д.М. Струкова, і сугубо наукові дослідження В.Г. Васильєвського, Ю. Кулаковського, А.Л. Бертьє-Делагарда.

У радянський період дослідження стосувалися пам'яток середньовічного періоду. Їм приділялася увага у працях Е.В. Веймарна, А.Л. Якобсона, О.І. Домбровського, В.Л. Мица тощо.

У пострадянський період, продовжуючи дослідження проблем історії Таврики, прямо чи опосередковано присвячені середньовічним монастирям праці В.М. Даниленка, А.Г. Герцена, В.Ф. Филипенка і Ю.М. Могарічева. Виключення становить праця групи дослідників Херсонеського музею «Крым христианский», у якій здійснено спробу освітити у динаміці історію християнської церкви у Криму, включаючи і монастирі. До історії Таврійської єпархії, а разом і до історії монастирів XІX - поч. ХХ ст., звертається у своїй монографії Ю.А. Катунін. Проте у цих наукових публікаціях, монастирям відводиться невелике місце, що, зокрема, виправдано широтою тематики, що охоплює історію християнської церкви на півострові у цілому.

Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його результати і висновки можуть бути використані у вузівському навчальному процесі при викладанні курсу «Історії Візантії», «Історії України», «Історії держави і права України», «Релігієзнавство», а також при написанні навчальних посібників з цих предметів і екскурсійних довідників до історії Криму. Окремі положення, у частині історичних традицій, аналізу російського законодавства та церковного права, можуть бути використані при підготовці законопроектів, що закріплюють сучасні відносини між церквою і державою.

Апробація результатів дисертації. Основні положення даної роботи викладені на наукових конференціях Кримської Філіі Інституту археологіі НАН України «Археологічні та історичні дослідження 1995 р.» (Сімферополь, 1995 р.), «Археологічні та історичні дослідження 1998 р.» (Сімферополь, 1998), Інституту історії НАН України і Кримського Державного індустріально-педагогічного Інституту «Проблеми політичної історії Криму» (Сімферополь, 1996 р.), Сімферопольського державного університету «Проблеми грецької культури» (Балаклава, 1997 р.), Всеукраїнської наукової конференції «350-річчя відродження української державності: минуле і сучасне» (Сімферополь, 1998 р.), а також використані при розробці навчального посібника, лекцій та читання курсів для курсантів Кримського Факультету Університету внутрішніх справ і Кримської філії Одеського Інституту внутрішніх справ МВС України.

Дисертація обговорювалась на засіданнях вченої ради Кримської філії Інституту археології НАН України і відділу історії України 20-х - 30-х років ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Публікації. Основні висновки дисертаційного дослідження відображені у монографіях «Крымские православные монастыри XІX - начала ХХ вв. История. Правовое положение» (Симферополь: Изд-во «Таврия-Плюс», 1998. - 154 с.), «Очерки истории религий» (Симферополь: Изд-во «Таврия». - 1997. - 288 с.), та шести статтях і тезах доповідей вищезгаданих наукових конференцій.

Структура дисертації. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури і джерел, що налічує 300 назв.

Основний зміст роботи

православний монастир революція

У Вступі обґрунтовується актуальність і наукова значимість запропанованого дослідження, вибір його предмету, характеризується джерельна база і здійснено огляд історіографії проблематики вивчення історії православного іноцтва. Дано загальну оцінку ступеня вивченості цієї теми, запропановано періодизацію історії православних монастирів Криму і обгрунтовано структуру дисертації.

Розділ 1 - «Середньовічні монастирі Таврики» присвячений аналізу історичних подій і джерел, пов'язаних з виникненням інституту іноцтва у християнській церкві, поширенню й історії середньовічного чернецтва на території Криму. Враховуючи, що православна російська церква розглядала виникнення обителів XІX ст. як відродження православ'я у Тавриді, підкреслювала святість обраних місць і продовження традицій греко-візантійського чернецтва, пов'язувало історію російських православних обителів з середньовічним періодом, у перший розділ включено два параграфи: «Візантійський період іноцтва» і «Греко-православний період іноцтва».

Перші монастирі виникають у ІV ст. у верхньому Єгипті, Сирії та Палестині. Відокремилося два основні типи іноцтва: самітницьке і гуртожицьке (кіновітне). Останній у формі побудови общин, що керуються головою, якого обирають і життя в яких регламентується статутами, був поширений у християнській Візантіі і провінціях. З розвитком інституту іноцтва, монастирі було включено до структури церкви і підпорядковано єпископам. Завоювання арабами Єгипту й Палестини, еміграція християн на підлеглі Візантії землі, широкі привілеї і пільги обителям, призвели до дуже значного поширення числа іноцьких общин імперії, росту їх впливу на політику й економіку держави. Це торкалося інтересів імператорського двору. Соціально-політичний конфлікт між імператорською владою і церковними інститутами досяг апогею у VІІІ ст., що проявилося у формі іконоборської політики імператорів Льва ІІІ і Костянтина V.

Візантійські володіння у Тавриці не залишалися осторонь. У VІ-VІІ ст. християнство надійно закріпилося, а у VІІІ ст. домінувало у провінції. До Х ст. у Криму виникло п'ять єпархій Костянтинопольського патріархату. Відсутність свідоцтв про чернецтво у Криму на ранньому етапі, на фоні росту чисельності християнських общин, не означає його відсутності взагалі. Іноцтво мало змогу отримати розвиток у аскетичних формах типу келіоцтва або анахорецтва, що виправдовує малу чисельність матеріальних свідоцтв. Ключовою подією в історії християнської церкви і монастирів Таврики стала еміграція на півострів грекомовного населення в іконоборський період, що підтверджується археологічними дослідженнями. Гіпотези, що не погоджуються з широким поширенням обителів у VІІІ-X ст. (А.Г. Герцен, Ю.М. Могаричев), і базуються на візуальному дослідженні печерних монастирів, залишаються спірними. Спираючись на середньовічні джерела і дослідження В.Г. Васильєвського, Ю.А. Кулаковського, А.А. Васильєва, А.Л. Якобсона, О.І. Домбровського, В.М. Даниленка, В.Ф. Філіпенка та ряду інших, у роботі надається перевага точці зору про іконоборський час походження більшості середньовічних обителів Криму.

Монастирі, серед яких були поширені невеликі кіновії, в основному концентрувалися навкруги найбільших центрів у трьох єпархіях: Херсонській, Готській та Сугдейській і відігравали важливу роль у економічному розвитку і політичних подіях середньовічної Таврики. Можна припустити, що спочатку монастирі виникають на деякому віддаленні від офіційного центру візантійських провінцій - Херсону, де вплив іконоборців був менш відчутним. Життя на рубежі з язицьким світом вимагало релігійного подвигу і на відміну від центральних районів імперії, братія довгий час дотримувалася норм благочестя, утримання і аскетизму.

Політична нестабільність і ранньофеодальна роздробленість формували церкву, включаючи й монастирі, зв'язуючими центрами політичного, ідеологічного, соціального і господарчого життя населення. Одночасно, монастирі залишалися зачиненими, економічно незалежними господарствами. У процесі розвитку феодальних відносин, обителі, починаючи з X-XІ ст., робляться «колективними» феодалами. Вторгнення численних кочових племен, політична і економічна нестабільність, побори завойовників, як не парадоксально, сприяли росту впливу обителів, концентрації коло них християнського місцевого населення майже до XV ст. У свою чергу, монастирі виникали у регіонах компактного проживання християн, що забезпечувало їх господарчий розвиток і безпеку. З падінням Візантійської імперії завершився і перший історичний етап монашества.

Турецька агресія проти Константинополя, православного князівства Феодоро і генуезьких торгівельних колоній, натиск ісламу, державної релігії Османської Імперії і васально залежного від неї Кримського ханства, поклали край домінуючій ролі ортодоксального християнства у Криму. Це призвело до різкого скорочення монастирів. Турецький вплив у Кримському ханстві, постійна боротьба з сусідніми християнськими державами, винищення на етапі військових вторгнень і наступна асиміляція частини місцевого населення, змішані шлюби і економічний тиск на «невірних» призвели до невідтворного процесу. У кінці XVІІІ ст. на півострові згадується всього чотири православні монастирі. Період активної християнізації Таврики, що розпочався у ІV-VІІІ ст. і досягнув свого апогею у XІІ-XV ст. завершився практично повним викоріненням християнства і затвердженням ісламу у XVІІ-XVІІІ ст. Масове переселення християн у 1778 р. за підтримки російського уряду, перехід кримських священнослужителів під юрисдикцію Московської патріархії, занепад монастирів, що залишилися, завершили другий - греко-православний період їх історії.

Розділ ІІ «Російський (синодальний) період іноцтва» - головний. Присвячений проблемам православ'я у Криму кінця XVІІІ - початку XІX ст., аналізу причин і обставин посилення впливу церкви і відродження монастирів з середини XІX ст. Базовими джерелами є архівні документи і публікації передреволюційного періоду. Розділ складасться з 9 параграфів. Перший «Відродження православних обителів», включає історичний аналіз передумов і основних подій пов'язаних з відродженням православних обителів у Криму, обрання форми іноцтва і структури кіновій, ідеологічних і політичних завдань, що постали перед подвижниками церкви. В інших восьми параграфах розкривається процес відродження, становлення і розвитку кожного з восьми кримських православних монастирів, що має як спільні, так і відмінні риси. Наводяться дані про чисельність братії, господарювання і прибутки обителів. Характеристика історії кожного з монастирів спрямована на доведення ряду гіпотез, що були висловлені у першому параграфі і третьому розділі.

У другій половині XVІІІ ст. християнство остаточно втратило свої позиції в Криму. Російський уряд і Синод біля 70 років не приділяли уваги його відродженню. Перш за все, враховуючи стратегічні плани Росії у відношенні до Балканських держав, будувалася ілюзія віротерпимості, що забезпечувала підтримку народів, які сповідували інші релігії. Одночасово, впевнено спираючись на військово-поліцейський апарат, абсолютиський уряд не використовував інститути православної церкви для ідеологічного доведення права володіння півостровом. Важливу роль відіграли й укази Петра І, Анни Іоанівни, Катерини ІІ, що зменшували політичний і економічний вплив церкви у державі. Це, в першу чергу, відобразилося на скороченні чисельності монастирів.

Зміна внутрішньої і зовнішньої політичної ситуації у першій половині XІX ст., початок чергової російсько-турецької війни, заселення півострова вихідцями з Росії, України, Греції і Болгарії, соціально - економічна криза середини минулого століття, і як наслідок, падіння могутності військових сил, відмова від агресивної зовнішньої політики, загроза залишитися без південних територій і втрата впливу у Середземноморсько-Чорноморському басейні, обумовило імператорську владу звернутися до ідеологічного чинника закріплення приєднання Криму до Росії. Довести етнічну спільність з корінними народами було проблематично, тому єдиним рішенням могла бути ідея права православної держави на колиску християнства у Північному Причорномор'ї.

З середини XІX ст. за ініціативою і при активній участі архієпископа Херсонського і Таврійського Інокентія, паралельно поширенню приходів, у Криму будується мережа православних монастирів. При цьому переслідувалася така мета: місіонерська діяльність серед іновірців, побудова для богомольців місць поклоніння, пов'язаних з церковною історією і житієм святих, доведення святості і цінності Тавриди для всього православного населення Росії, що отримала хрещення у Херсонесі завдяки князю Володимиру. Кримський півострів намагалися перетворити у «Новий Афон» - центр паломництва до стародавніх святинь, територію священну а, тому, однозначно, невіддільну від православної держави.

Особлива увага приділялася обранню місця для обителів, що забезпечувало б їх життєвість. Тому всі монастирі засновувалися на місцях стародавніх пам'яток християнства або джерелах, які з давніх часів шанувалися місцевим населенням. Таким чином, підкреслювалася спадковість від стародавньої візантійської церкви і спадкове право православної держави на володіння півостровом. Відкриття кожної обителі пов'язувалося з легендами з життя святих православної церкви, про «зцілюючі джерела», «дивотворні ікони», а там де їх не було, легенди створювалися. Використовувався апробований на Русі з XV ст. метод створення ореолу «святості». При заснуванні монастирів підкреслювався принцип кіновітного гуртожитку, самозабезпечення, аскетичного способу життя, максимально наближений до умов і вимог статутів стародавніх християнських обителів. Не залишає сумнівів у причинах активного поширення віри Христової і точка зору архієпископа Інокентія, що розцінював церкву як «одно целое с государством» і бачив у відродженні монастирів «дело первой важности не только в отношении к церкви, но и к государству».

На плечі перших іноків і настоятелів лягли усі тяготи турбот у заснуванні православних монастирів. Навіть для Херсонеського і Георгіївського монастирів, що мали державну підтримку, перші роки існування виявилися досить важкими. Інші позаштатні кіновії, взагалі будувалися на власні кошти і пожертви благодійників. Вірне обрання «святих місць», що приманювали паломників, господарчі і організаційні здібності, авторитет подвижників серед місцевого населення сприяли тому, що більшість обителів за кілька десятиліть перетворилися у квітучі господарства. Якщо спершу кількість братії не перевищувала 2-3 ченців і послушників, то на початок ХХ ст. у більшості монастирів вона досягала сотні і більше. Монастирі накопичували рухоме і нерухоме майно. Головним джерелом прибутків були пожертви меценатів, відсотки з банківських вкладів, розрахунки за треби і гроші, отримані за реалізацію церковних товарів, сільгоспродукції, ремісничих виробів, оренди. Проте, з ростом матеріального благополуччя, початкове благочестя засновників відійшло в історію. У ряді монастирів кінця XІX ст. стають постійними порушення статутів, безгосподарність. Важливу роль відіграла і соціально-політична криза на рубежі ХХ ст. Православні обителі, що входили разом з церквою у державну структуру, опинилися суттєво залежними від світських проблем. На рубежі століть Козьмо-Даміановська і Катерлезька чоловічі кіновії повністю занепали і були скасовані. На їх місці засновуються жіночі монастирі.

Проте, в цілому, кримське чернецтво виповнило своє завдання. Поруч з іншими засобами, півострів фактично з мусульманського перетворився на християнський. Уже в кінці XІX ст. тут остаточно затвердилася і домінувала державна православна церква.

Перша світова війна, революційні події 1917 р., а потім і громадянська війна були початком кінця кримських обителів. На початку тридцятих років ХХ ст. монастирі були ліквідовані. Завершився третій період іноцтва у Криму.

Розділ ІІІ «Внутрішнє влаштування і правове становище монастирів XІX - поч. ХХ ст.» присвячений особистості системи монастирського гуртожитку, управління і контролю з боку єпархіальних відомств. Характеризуються окремі положення церковного права і російського законодавства, що стосуються чернецтва. Розділ - є основою для подальших досліджень у цій недостатньо вивченій галузі.

На прикладі Кримських обителів подаються характеристики домінуючої у Росії гуртожитійної форми пустинномешканства, різниці між штатними і позаштатними монастирями, інтерпретація давніх визначень: «кіновія» і «скит», що не завжди відповідали первісному значенню, характеристика типиков і церковних актів, що регламентують життя іноків і положення монастирів у російській церковній ієрархії. Прослідковується практика відхилення у XІX ст. від приписання «Духовного штата» 1764 р., що регламентує чисельність братії. З ліквідацією патріаршого престолу у Росії і заснуванням Синоду, відповідно з «Духовним регламентом» 1721 р. монастирі, у складі православної церкви, фактично включалися у структуру державного апарату. Монастирська братія, як і державні службовці, приймала присягу імператору і його спадкоємцю. «Прибавлением к регламенту о правилах причта церковного і чина чернеческого» 1722 р. право заснування обителів надавалося Св. Синоду і безпосередньо імператору. Світські закони регламентували деякі особливості монастирського життя і порядок прийняття постригу, що надавало можливість контролювати діяльність іноків, виключало приток у монастирі молоді (середній вік братії у Криму складав 50-56 років) але порушували ряд стародавніх церковних правил, включаючи і рішення Трульського Собору. Складна процедура, що передувала постригу, давала можливість відсіювати випадкові особи, забезпечувала моральне виховання невеликої кількості послушників, яке, найчастіше, не перевищувало 25-30 відсотків.

Тільки у 1881 р. до Російського законодавства вноситься ряд змін, що розширюють повноваження архієреїв, змінюється порядок назначення архимандритів і настоятелів обителів. На відміну від правил заснованих ще Василем Великим, обрані мантійною братією настоятелі, затверджувалися Синодом, а у штатні монастирі - направлялися. З 1860 р. вводиться нова система контролю за обителями. Проміжною ланкою між єпархіальним керівництвом і настоятелями стають благочинні, що назначаються архієреєм, і які виконують функції контролю за виконанням статуту і господарською діяльністю. Саме на них покладалися функції перевірки скарг, розслідування правопорушень і фактів невиконання обетів, що приймали іноки при постригу.

Православні монастирі в Криму не обминула криза кінця XІX - початку XX ст. Ріст чисельності бажаючих прийняти постриг, сховатися від соціальних і економічних проблем за мурами обителів, призвів до того, що чисельність послушників значно перевищила кількість ченців, сягаючи від 50 до 95 відсотків. Це відбилося на благочинні. У розділі наведені матеріали справ єпархіального керівництва й благочинних з приводу порушення статутів. Негативно відбилося на моральній поведінці іноків використання монастирів як місць покарання священнослужителів. У роботі проаналізовано ряд матеріалів про порушення, які передбачають, відповідно з церковним правом, накладання єпітімії чи більш суворих покарань.

Остання частина розділу присвячена аналізу церковного права і російського законодавства з питань власності і економічних пільг, що надавалися монастирям у кінці XІX - початку ХХ cт. Відповідно з церковним правом «Церковь - богоучрежденный институт, происхождение ее неотмирно; но в своей земной части Церковь поставлена в обыкновенные условия жизни и имеет нужду в земных вещественных средствах». Усе монастирське майно поділялося на дві категорії: речі священні і речі церковні. Майно мали змогу придбати шляхом отримання від держави, від приватних осіб або за власні кошти. Відповідно з Статутом Василя Великого і шостим правилом Двократного Собору, усе майно чернецтва належало монастирю. Мати особисті речі надавалося тільки настоятелям штатних монастирів, за виключенням речей ризниці. Згідно з російським законодавством до постригу послушники були забов'язані дати раду власному майну. За іноками не визнавалося право на заповіт чи спадкоємство за заповітом. Згідно з церковними правилами, за незначним виключенням, священне майно можна використовувати тільки за призначенням. До осіб, що знищили чи викрали церковне майно, за законами Російської Імперії застосовувалися суворі методи покарання, а дії відносилися до карних порушень проти віри.

Податкове законодавство кінця XІX - початку ХХ ст. гарантувало монастирям широкі пільги. Від податків звільнялися земельні володіння, що надавалися урядом, лісові ділянки, нерухоме майно, що не приносило доходу, а у Севастополі навіть будинки, що були надані в оренду. Серед кримських монастирів така нерухомість складала до 90%. Звільнялися від податків доходи монастирів від продажу речей культу і духовної літератури, від акцизних зборів на виготовлення спиртних напоїв і мит з будь-якого майна, що було передано обителі. Не оподатковувалося і грошове утримання штатних монастирів. При умілому керівництві, законодавство забезпечувало безбідне існування іноків. Виключаючи гроші, що відпускала держава на утримання штатних монастирів, середньорічний прибуток Кримських обителів у XІX ст. складав понад 185 тисяч карбованців.

На відміну від XVІІІ ст., коли російське законодавство орієнтувалося на підрив економічної могутності церкви, у середині XІX ст., як можна твердити, досліджуючи архівні матеріали кримських обителів, коли абсолютна монахрія ослабла і вступила у смугу буржуазних реформ, церква, що контролювалася державою, як ідеологічні підвалини самодержавства, знову отримала широкі пільги і економічні можливості розвитку. Міцний церковний релігійно-ідеологічний інститут, що спирався на економічну могутність монастирів, мав змогу суттєво впливати на глибоко релігійне населення імперії.

У Висновках підводяться підсумки проведеного дослідження. Аналіз джерел дав можливість розглянути динаміку розвитку Кримських монастирів у зв'язку з історичними подіями і соціально-політичними процесами, виділити три основні періоди: візантійський, греко-православний і російський (синодальний), відновити історію православних обителів середини XІX - поч. ХХ ст.

Проникнення християнства у Таврику в кінці ІІІ - початку ІV ст. було основою для виникнення монастирів. Проте, заснування більшості кримських обителів припадає на VІІІ-X ст. Можна виділити такі причини: еміграція християнського грекомовного населення із завойованої арабами Північної Африки і Малої Азії - колиски іноцтва; іконоборська політика імператорського двору і рішення собору 754 р., що викликало потік емігрантів у північні провінції. У Тавриці виникає п'ять єпархій і засновано ряд монастирів. Спираючись на археологічні дослідження, можна припустити, що спочатку більшість обителів засновується у Південному і Південно-східному Криму.

У X-XV ст. монастирі володіли невеликими земельними ділянками, а деякі були центрами сільських округів. У цей період на південному сході монастирі концентруються навкруги Сугдеї і генуезької Кафи. Консульська католицька адміністрація розвитку православних обителів не сприяла, але забезпечувала захист майнових прав. У південно-західному Криму ріст монастирів співпадає з посиленням православного князівства Феодоро, завдяки чому у XІV-XV ст. обителі гірського і південнобережного Криму перетворилися у економічно міцні господарства.

У той же час, людські втрати під час наскоків золотоординців, змішані шлюби, хиткість політичних відносин, послаблення християнських держав у Чорноморському басейні сприяли скороченню впливу православ'я. З експансією Османської імперії, більшість xристиян опинилось під владою султана на території кафінського еялету. Під натиском ісламу православ'я стає релігією етнічних меншостей. Скоротилися приходи, а до середини XVІІІ ст. уціліло не більше чотирьох монастирів. У підсумку виходу частини християн у 1778 р., православні монастирі, що залишилися, занепали. Завершилися перші два періоди історії православного чернецтва у Криму.

Приєднання Криму до Росії у 1783 р. ліквідувало притиснення християн, але біля 70 років Св. Синод і Російський уряд не вживали заходів у християнізації краю. Аналізуючи політичне становище XVІІІ - поч. XІX ст. позицію Росії можна пояснити наступним: могутній абсолютиський військово-поліцейський апарат не спирався на церковні інститути; уряд робив ілюзію віротерпимості на національних окраїнах імперії, що враховуючи стратегічні замахи на Балкани, Кавказ і Середню Азію, виключало протидію іновірців. Дії Петра І, орієнтовані на послаблення церкви, як конкурента абсолютизму, завершилися за Катерини ІІ, коли було остаточно підірвано економічну базу церкви і скорочено ріст обителів.

У середині XІX ст. Росія вступила у смугу економічної і політичної кризи. Поразка у Кримській війні загрожувала територіальній цілосності на півдні. У той же час, православна церква, що контролювалася імператорською владою, перетворилася у надійного політичного спільника. Тільки на релігійних підвалинах можна було обгрунтувати право православної держави на володіння Кримом - колискою християнства у Північному Причорномор'ї.

Відтворення православ'я у Криму пов'язано з ім'ям архиєпископа Херсонського і Таврійського Інокентія, визначного церковного, політичного і громадського діяча. З 1848 р. півострів опинився у центрі його особливого піклування. Поряд з розширенням приходів, він бачив головну опору в іноцтві. У Тавриці намагалися зробити комплекс кіновій на зразок і за прикладом Афону з центром в Успенському скиті. Особливо підкреслювалася спадковість російського іноцтва від Візантії. Згідно з проектом, обителі засновувалися у місцях які з давніх-давен шанувалися місцевим населенням, що забезпечувало їх життєдійність: на стародавніх руїнах, освячених оповіддю з життя святих або у місцях з`явлення диводійної ікони чи джерела, оточених ореолом святості. Там де легенд не було, вони створювалися. Більшість оповідей з церковної історії не відповідало науковим даним але сам факт відбудови обителів на місцях сивої давнини, знімав будь-які сумніви у віруючих, робив монастирі місцями масового поклоніння богомольців. Крим поступово перетворювався у місце паломництва і святиню для православних християн імперії. Відбудова обителів не потребувала значних капітальних внесків від казни. Вони будувалися на пожертви і знаходилися на самозабезпеченні. За ідеєю Інокентія життя іноків повинно було відповідати стародавньому ідеалу пустинномешканства.

Відродження православних обителів у Криму почалося з 1850 р., але було перервано Кримською війною. Спочатку виділився Балаклавський першокласний монастир, який став базою ієромонахів Чорноморського флоту. Статус першокласного монастиря отримала і Херсонеська обитель, що була утворена на місці легендарного хрещення князя Володимира, що мало важливе ідеологічне значення. Решта чоловічих кіновій: Інкерманська, Кизилташська, Козьмо-Даміановська і Катерлезька стали незалежними від Успенського скиту, відродженого під Бахчисараєм. Криму торкнулася і загально-європейська тенденція до збільшення кількості жіночих обителів у кінці XІX ст., пов'язана з економічною нестабільністю. Виникає жіночий Топловський, а пізніше, на місці скасованих чоловічих кіновій, Катерлезький і Козьмо-Даміановський монастирі.

При відкритті кіновій була збережена ідея заснування гуртожитійних позаштатних монастирів (виключаючи штатні Балаклавський і Херсонеський). Підвалинами побудови їх економічної бази були приватні пожертви і передача земельних ділянок з державного фонду. На прикладі кримських обителів чітко прослідковується процес відродження економічної бази церкви і монастирів після майже столітньої перерви, пов'язаної з указами Петра І й Катерини ІІ. У кінці XІX ст. земельна власність кримських монастирів складала 6100 десятин, а загальний прибуток перевищував 185 тис. карбованців на рік. Цьому сприяв повсякчасний захист церковних інститутів російським карним законодавством і пільгове оподаткування. За півстоліття, а деякі і менше, православні обителі стали економічно міцними господарствами. Чернецтво, як і в цілому православна церква, виповнило свою політичну місію, витиснувши майже повністю іслам з півострова.

В основу монастирських статутів, які відрізнялися суворістю норм, був покладений Ієрусалимський типик. Фактично, перші два десятиліття існування обителів можна вважати відповідними вимогам іноцького гуртожитійства. В той же час, у подальшому, монастирі, як і церква, що опинились у структурі держави не змогли обминути наслідків кризи, що нарощувалася на рубежі ХХ ст. Масовий приток до обителів осіб випадкових призвів до порушення співвідношення чисельності ченців і послушників, що забезпечувало виконання устоїв. Чисельність послушників і тих, хто перебував на іспитах, перевищила чисельність рясофорних і мантійних ченців у два і більше разів, що було причиною почастішання випадків порушення статутів у кінці XІX ст. Не сприяло благочинню і використовування монастирів для проходження єпітім'ї білим духовенством.

Падіння моралі в обителях, відзеркалювало соціальну кризу в імперії. Російське чернецтво, що було економічно, ідеологічно і юридично у «тепличних» умовах, виявилося неспроможним, на прикладі подвижників ІV-V ст., відірватися від мирських проблем і спокус. Важливою причиною цього було включення православної церкви у структуру державного управління, а тому початкова принципова помилка: орієнтація братії не тільки на служіння богові, але й імператорові, якому вона давала присягу.

З падінням імперії, знову було підірвано економічну базу монастирів. Залишившись без нерухомого майна, традиційних джерел прибутків і пільг, що чисельно зросли за останні два десятиліття, обителі виявилися неспроможними перебудуватися у нових політичних умовах. Після перемоги більшовиків, вони деякий час зберігалися у формі виробничих артілей, а у кінці 20-х - початку 30-х рр. ХХ ст., коли сталінське керівництво зайняло позицію «войовничого атеїзму», монастирі під різними приводами були ліквідовані. Завершився третій період історії чернецтва у Криму.

Основні положення дисертації викладено у друкованих працях

1. До питання про правове становище православних монастирів ХІХ ст. у Російській імперії (за архівними матеріалами Криму) // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - Одеса, 1998. - №4. - С. 136-144. (Співавтор М.М. Столбуненко). Автором написані 138-144 с.

2. Монастырь на горе Перчем // Археология Крыма / НАН Украины. Крымский филиал Института археологии. - Симферополь: Изд-во «Южногородские ведомости», 1997. №1. - С. 117 - 128.

3. Средневековый монастырь на г. Перчем // Археологические исследования в Крыму / НАН Украины. Крымский филиал Института археологии. Изд-во СОНАТ, 1997. - С. 61-64. (Співавтор Баранов І.А.).

Размещено на Allbest.ru