Розвиток історичного краєзнавства на Полтавщині в 20–30-х рр. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток історичного краєзнавства на Полтавщині в 20-30-х рр. ХХ ст.

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми зумовлена тим, що за умов розбудови незалежної держави і національно-культурного відродження українського народу історичне краєзнавство впевнено виходить на передові рубежі науки. Дослідження та популяризація історії «малої Батьківщини» стають могутнім засобом виховання патріотичних почуттів, джерелом національної гордості і самоствердження. Водночас, краєзнавчі студії - це не тільки локальні та прикладні дослідження, а й частка копіткої роботи з написання фундаментальних історичних праць.

Все це вимагає більш глибокого і повного вивчення процесів становлення і розвитку історичного краєзнавства в тих регіонах країни, де воно має свої глибокі корені і давні традиції, особливо на переломних, визначальних етапах вітчизняної історії.

Тому об'єктом дослідження є процес розвитку історичного краєзнавства на Полтавщині в перші післяреволюційні десятиріччя, коли його тріумфальний злет у 20-і роки змінюється трагедією «репресованого краєзнавства» 30-х років.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 20-30-і роки ХХ ст., що становлять окремий етап у розвитку історичного краєзнавства в Україні.

Територіальні рамки дослідження обмежуються територією Полтавщини в сучасних межах, важливого історичного, економічного, культурного і адміністративного регіону України, який з прадавніх часів входить до складу територіального ядра української народності. Історія Полтавщини - невід'ємна складова частина історії нашої Батьківщини.

Історичні дослідження в цьому регіоні мають багаторічні, славні традиції.

Тож цілком закономірним є звернення вперше в окремому дослідженні до складних і суперечливих шляхів розвитку історичного краєзнавства на Полтавщині в 20-30-і рр. ХХ ст.

Дисертація є органічною складовою часткою комплексних програм з дослідження регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України та кафедри історії України Харківського державного університету,

Окремі аспекти обраної теми знайшли своє відображення в історичній літературі. Але до цього часу відсутня спеціальна узагальнююча праця, присвячена розвитку історичного краєзнавства в регіоні в 20-30-і роки ХХ ст. В той же час аналіз архівних матеріалів і друкованих джерел дає підстави стверджувати, що на прикладі Полтавщини можна з'ясувати всі найважливіші аспекти розвитку історичного краєзнавства в Україні в досліджуваний період.

Тому представлена до захисту дисертація має на меті всебічно розглянути складний і суперечливий процес розвитку історико-краєзнавчих досліджень у регіоні, його рушійні сили та динаміку.

У зв'язку з цим ставляться основні завдання дослідження:

- з'ясувати закономірності і специфічні риси розвитку історичного краєзнавства на Полтавщині в 20-30-х роках ХХ століття;

- висвітлити передумови, причини і обставини виникнення місцевих краєзнавчих центрів, їх роль у культурному житті регіону;

- охарактеризувати творчий доробок краєзнавців тієї доби і визначити їхній внесок у вивчення історії Полтавщини і України в цілому;

- показати страхітливі наслідки нищення краєзнавчих осередків і провідних дослідників краю в роки сталінських репресій для розвитку історичних досліджень у регіоні і розвитку історичної науки України.

Основні положення дисертації, що виносяться на захист:

1. Історико-краєзнавчі установи та об'єднання Полтавщини в 20-30-х роках у своїй діяльності спиралися на дослідницьку традицію і доробок краєзнавчих центрів дореволюційної доби та періоду національної і соціальної революції й громадянської війни. Підвалини краєзнавчого вивчення краю були закладені ще на початку ХХ ст. членами Полтавської Ученої Архівної Комісії - провідного наукового, координаційного і методичного центру Полтавщини 1903-1917 рр. Їх справу в роки революції та громадянської війни продовжили краєзнавчі наукові осередки, очолювані В. Вернадським, В. Щербаківським, Г. Коваленком, Г. Стеллецьким та М. Рудинським.

2. У 20-30-х роках на Полтавщині були репрезентовані практично всі відомі на той час типи державних, шкільних і громадських історико-краєзнавчих осередків. Активно вивчали археологічні старожитності краю, збирали фольклорно-етнографічні матеріали та займалися охороною пам'яток історії і культури краєзнавчі музеї Полтави, Лубен, Миргороду, Хоролу, Лохвиці та Чорнух. Виявляли, опрацьовували та запроваджували у науковий обіг джерела з історії регіону архіви Полтавщини. Широкого розвитку набуло історичне краєзнавство в навчальних закладах Котельви, Миргороду, Полтави і Гадяча. Вагомим був творчий доробок Лубенського, Кременчуцького і Хорольського наукових товариств при ВУАН та наукових краєзнавчих осередків Лохвиці, Котельви, Пирятину і Кобеляк.

3. Праці провідних краєзнавців Полтавщини 20-30-х років М. Астряба, В. Грінченка, І. Зарецького, І. Капустянського, К. Мощенка, Н. Онацького, В. Пархоменка, Я. Риженка, М. Рудинського, О. Сластіона, Г. Стеллецького, С. Таранушенка, О. Тахтая, В. Щепотьєва, В. Щербаківського істотно збагатили не лише регіональну, а й українську історіографію в цілому.

4. Підвищенню ефективності краєзнавчих студій на Полтавщині сприяло тісне співробітництво місцевих наукових осередків з установами ВУАН. Результатом цієї співпраці стали високий науковий рівень краєзнавчих розвідок у регіоні, міцна наукова база музеїв та архівів Полтавщини. Статті і замітки провідних дослідників краю регулярно з'являлися на сторінках видань Всеукраїнської Академії наук. Помітним явищем в українській історіографії став вихід у світ двотомного видання наукових праць полтавських вчених «Записки Полтавського Наукового при Всеукраїнській Академії наук товариства».

5. Вивчаючи та популяризуючи історико-краєзнавчу спадщину, краєзнавчі центри Полтавщини відіграли значну роль у національно-культурному відродженні 20-х років ХХ ст. Їх діяльність мала велике значення для розвитку науки, сприяла підвищенню рівня інтелектуального життя провінції та освіти широких верств населення. А тому їх слушно називали «Академіями наук на місцях».

6. Незважаючи на погром краєзнавчого руху і нищення провідних кадрів дослідників рідного краю в другій половині 30-х років, нагромаджений натоді досвід організації історико-краєзнавчих досліджень витримав випробування часом.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в історичній літературі в спеціальній узагальнюючій праці:

- критично осмислено історію краєзнавчого руху на Полтавщині в 20-30-х рр. ХХ ст., подано значний фактичний матеріал, який дозволяє уточнити або переглянути поширені уявленя про характер історико-краєзнавчого руху тієї доби;

- використано і введено до наукового обігу широке коло архівних і фондових матеріалів, які зберігаються в районних культурних закладах краю, узагальнено дані, опубліковані в місцевій пресі, матеріалах і тезах регіональних, всеукраїнських та міжнародних науково-теоретичних конференцій, що істотно доповнює базу вивчення історичного краєзнавства України;

- проаналізовано творчий доробок краєзнавчих осередків та провідних дослідників регіону, визначено їх внесок у вивчення історії краю та України;

- уточнено перелік історичних і культурних пам'яток різних епох, врятованих від руйнування і знищення краєзнавцями Полтавщини в роки революції та громадянської війни;

- з'ясовано роль і місце Полтавського Українського університету та науково-дослідної кафедри краєзнавства Полтавщини на базі ІНО в організації вивчення місцевої історії та підготовці краєзнавчих кадрів регіону;

- відзначено широке використання історичних документів та краєзнавчих матеріалів, зібраних на Полтавщині в 20-30-х рр. ХХ ст. у працях вчених української діаспори В. Щербаківського, С. Наріжного, П. Курінного, О. Оглобліна;

- висвітлено справжні масштаби нищення краєзнавчого руху на Полтавщині в період репресій 30-х років, жертвами яких стали близько 50 провідних дослідників краю;

- розкрито маловідомі сторінки трагічних біографій репресованих краєзнавців М. Бужинського, І. Капустянського, М. Криворотченка, К. Мощенка та Т. Чернявського, визначено їх внесок у розвиток історико-краєзнавчих досліджень і музейництва в Україні;

- показано страхітливі наслідки сталінських репресій для розвитку історичних досліджень у регіоні і розвитку історичної науки в Україні;

- встановлено, що навіть у роки репресій історичне вивчення краю продовжувалося розпорошеними силами ентузіастів-краєзнавців М. Стана, Я. Плескача, В. Омельченка, П. Репетіна, праці яких допомагають сьогодні краще зрозуміти складну і суперечливу історію радянського суспільства в «роки тріумфу і трагедій».

Практичне значення роботи полягає в можливості використання її матеріалів при розробці проблемних питань історичного краєзнавства, створенні узагальнюючих праць, навчальних посібників з історичного краєзнаства, історії музейної та архівної справи. Матеріали дисертації можуть бути використані в процесі викладання історії України в середній і вищій школі.

Апробація дослідження проходила на засіданнях кафедри історії України Харківського державного університету, ряді міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференцій з історичного краєзнавства. За темою дисертації опубліковано 11 наукових праць загальним обсягом 8,9 друкованих аркушів.

Структура дисертації. Виходячи із завдань дослідження, дисертація складається із вступу, чотирьох розділів і висновків - 155 с., та списку використаних джерел і літератури (сторінки 156-193; 383 найменування).

Основний зміст дисертації

історичний краєзнавство культурний

У вступі обґрунтовується актуальність теми роботи, вказано об'єкт дослідження, його територіальні та хронологічні рамки, формулюється мета й основні завдання дисертації, визначаються її наукова новизна та практичне значення, вказуються дані про апробацію результатів дослідження, структуру дисертації.

У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» проаналізовано стан наукової розробки проблеми та подано характеристику використаних джерел.

Першими, ще у 20-і роки узагальнили відомості про розвиток історичного краєзнавства, архівної та музейної справи на Полтавщині В. Щербаківський (1919) та В. Щепотьєв (1925, 1928).

Інформацію про історію створення, колекції та основні напрямки науково-дослідницької роботи Миргородського, Полтавського та Роменського краєзнавчих музеїв оприлюднили на сторінках збірників «Український музей» та «Збірнику, присвяченого 35-річчю Музею [Полтавського державного музею ім. В.Г. Короленка]» В. Омельченко, Я. Риженко та М. Семенчик (1927, 1928).

Етнографічні студії краєзнавців Полтавщини досить повно представлені циклом статтей К. Мощенка (1927) і Я. Риженка (1928, 1929). Діяльність архівних установ цього періоду проаналізовано в історичних розвідках Х. Герасименка (1928).

В 20-30-і роки ряд аспектів краєзнавчого руху на Полтавщині висвітлювався у статтях та окремих розділах наукових праць провідних вчених України А. Лободи (1926), В. Дубровського (1929, 1930), С. Таранушенка (1930) і вчених української діаспори С. Наріжного та П. Курінного.

До вивчення окремих питань становлення і розвитку історичного краєзнавства регіону долучилися М. Астряб, В.Бірюков, Г. Стеллецький, О. Сластіон.

Розгром історико-краєзнавчих осередків у другій половині 30-х років призвів до припинення досліджень з цієї проблеми на довгі десятиріччя. До вивчення досвіду історико-краєзнавчої роботи в Україні й наукової спадщини краєзнавців фахівці звернулися знову лише після розвінчування культу особи Сталіна.

Активно включилися в цю роботу полтавські дослідники В. Лобурець (1962), В. Жук (1966), П. Ротач (1968), А. Аббасов (1969).

Окремі питання, пов'язані з діяльністю музейних та архівних установ Полтавщини в 20-30-х рр., дістали висвітлення у працях Г. Мезенцевої (1959), Ю. Омельченка (1972), Г. Скрипник (1989), Г.Білоус (1989) та Б. Ванцака (1990).

Археологічному вивченню Полтавщини в перші післяреволюційні десятиліття присвячено ряд історичних розвідок І. Шовкопляса (1971), І. Гавриленка (1980), О. Супруненка (1988).

Заходи краєзнавців Полтавщини щодо охорони пам'яток історії і культури краю тієї доби знайшли своє відображення в працях Д. Белея (1972), С. Заремби (1984), В. Акуленка (1986) і С. Кота (1987).

Не можна обійти увагою кандидатську дисертацію А. Аббасова, яка є першою спробою комплексного вивчення історико-краєзнавчого руху на Полтавщині від його зародження до середини 70-х рр. ХХ ст. (1977).

З проголошенням незалежності України, одержавши доступ до документальних матеріалів СБУ та інших джерел, раніше недоступних для наукової громадськості, вчені порушили питання про «репресоване краєзнавство» Полтавщини, про трагічні долі відомих дослідників краю, які стали жертвами репресій 30-х років.

Вийшли в світ інформаційно насичені і фактологічні статті О. Нестулі (1991, 1992), Л. Бабенко (1991), Ю. Данилюка (1992), В. Войналовича (1992).

Вагомим доробком полтавських науковців стала колективна праця «Реабілітовані історією» (1992), яка розповідає про трагічні долі полтавців, репресованих сталінськими спецслужбами.

В цей час з'являється ряд грунтовних праць дослідників краєзнавчого руху в регіоні, серед яких слід відзначити монографії О. Нестулі (1994, 1995), в яких на базі широкого кола архівних джерел, більшість з яких було вперше введено до наукового обігу, автор глибоко і всебічно висвітлив питання діяльності краєзнавчих осередків і наукових товариств Полтавщини в перші пожовтневі десятиліття з охорони пам'яток історії і культури рідного краю.

Отже, не дивлячись на наявність значної кількості публікацій, висвітлювана проблема відбита в історіографії досить фрагментарно. Вона до цього часу не стала предметом спеціального дослідження. Попередники лише намітили її основні контури, у загальних рисах висвітлюючи діяльність деяких краєзнавчих осередків і окремих фахівців. У той же час поза увагою дослідників залишилася значна частина архівних документів і матеріалів місцевої преси, багато важливих сюжетів і персонажів. Відтак, поки що відсутнє цілісне уявлення про цей процес. У зв'язку з цим у запропонованій на захист дисертації зроблено спробу наблизитися до вирішення цього питання.

Джерельну базу дисертації складають насамперед архівні матеріали - офіційна документація, епістолярія, неопубліковані рукописи місцевих істориків-краєзнавців. З метою їх виявлення були обстежені зібрання 11 архівних та рукописних відділів бібліотек Києва, Харкова, Полтави, Лубен, Миргорода.

Використано матеріали 86 справ, 37 фондів архівів України, частина яких до наукового обігу вводиться вперше.

В роботі широко використані матеріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади й управління України (Ф. 166 - Міністерства освіти України; Ф. 2201 - Міністерства освіти Української держави, 1918-1919 рр.; Ф. 2457 - Головного управління мистецтв та національної культури Української держави; Ф. 2581 - Народного міністерства освіти Української Народної Республіки; Ф. 2607 - Делегації Української держави в справах мирних переговорів з Росією).

В Центральному державному архіві громадських об'єднань України опрацьовано матеріали Ф. 263 - Служби Безпеки України (позасудові справи реабілітованих), 1918-1950 рр.

У плані вивчення археологічних пам'яток Полтавщини, які були відкриті і досліджені вченими і краєзнавцями регіону в 20-30-і роки, залучено ряд документів Наукового архіву Інституту археології НАН України. Це польова звітна документація про археологічні розкопки, проведені співробітниками Лохвицького та Лубенських краєзнавчих музеїв (Ф.ВУАК №62, №109/18, №177, №202/7, №262/44, №550).

Найбільше документів залучено з Державного архіву Полтавської області. Серед них - матеріали, що розповідають про становлення і дільність повітових КОПМИСів Полтавщини (Ф.Р-3283), історію архівної справи в регіоні (Ф.Р-1871, Ф.Р-1876, Ф.Р-2125), наполегливу роботу краєзнавців з охорони і збереження пам'яток історії і культури краю в 20-30-і роки (Ф.Р-2068, Ф.Р-3872), створення наукового товариства краєзнавців Полтавщини (Ф.Р-1865).

Великий інтерес для науковців становлять особисті фонди: засновниці першого за часом археолого-краєзнавчого приватного зібрання України К. Скаржинської (Ф. 222) та полтавського архівіста і краєзнавця М. Лятошинського (Ф.Р-8831).

Трагічні долі краєзнавців Г. Алкніст, М. Майфета та І. Падалки, які стали жертвами репресій з боку тоталітарного режиму, ілюструють документи з архівів Полтавського і Харківського обласних управлінь СБУ (Спр.5179, 16565; Спр.014860, 027736).

Важливі документи виявлено в наукових архівах Полтавського та Лубенського історико-краєзнавчих музеїв. Це відомості історії колекцій (Од.зб. 11-1, 03-14, 03-19), протоколи засідань краєзнавчих осередків, численні спогади, щотижнева документація археологічних розвідок (Ф. 12, 21, 50). Їх доповнюють окремі документи Державного архіву Чернігівської області (Ф.Р-608) та Лубенського міського державного архіву (Ф. 30).

Цінними джерелами є збірники «Полтавщина», «Записки Українського наукового товариства дослідування й охорони пам'яток старовини і мистецтва на Полтавщині», «Записки Полтавського наукового при Всеукраїнській Академії Наук Товариства та «Збірник, присвячений 35-річчю [Полтавського державного] музею [ім. В.Г. Короленка]»; мемуари К. Мощенка, В.Ніколаєва, В. Щербаківського, спогади нащадків М.Біляшівського та Н.Мірзи-Авак'янц.

Як джерело також використані відгуки на дослідження краєзнавців регіону того часу, звіти про роботу музеїв та краєзнавчих організацій, протоколи засідань наукових товариств Полтавщини, каталоги краєзнавчих виставок 20-30-х років, газетна та журнальна хроніка.

Таким чином, джерельна база цілком достатня і достовірна для вивчення поставлених у дисертації питань.

У другому розділі «Внесок державних установ Полтавщини у розвиток історико-краєзнавчих досліджень у 20-х рр. ХХ ст.» розглянуто комплекс питань, що визначають місце комітетів охорони пам'яток мистецтва і старовини, музеїв та архівів у історико-краєзнавчому русі 20-х років.

На початку 20-х рр. на Полтавщині виникла мережа комітетів охорони пам'яток мистецтва і старовини (КОПМИСів), які започаткували вивчення історико-культурної спадщини, музейне та архівне будівництво, стимулювали зародження нових форм краєзнавчого руху.

Активну роботу розгорнули Лубенський, Лохвицький, Кобеляцький, Миргородські КОПМИСи, зусиллями яких було взято на облік і під охорону 39834 пам'ятки та перевезено до музеїв 12605 експонатів і матеріалів. Було врятовано від руйнування садиби Муравйових-Апостолів у Хомутці, Гоголів-Яновських у Сорочинцях та Василівці, архітектурний ансамбль Мгарського Спасо-Преображенського монастиря під Лубнами, десятки інших історичних пам'яток.

У складі КОПМИСів активну пам'яткоохоронну, дослідницьку та пропагандистську роботу проводили видатні вчені та дослідники краю М. Астряб, К. Мощенко, М. Павлов-Сільванський, Я. Рудинський, О. Сластіон, Г. Стеллецький, В. Щепотьєв, В. Щербаківський.

Важливими краєзнавчими осередками стали місцеві музеї, в яких було зосереджено значні наукові сили. В 20-х рр. на Полтавщині діяли Полтавський, Лубенський, Хорольський, Миргородський, Роменський, Прилуцький, Чорнухинський краєзнавчі музеї, а також меморіальний музей М. Гоголя у В. Сорочинцях.

Значні наукові результати принесли археологічні розкопки, проведені співробітниками Полтавського краєзнавчого музею М. Рудинським, В. Щербаківським, І. Гавриленком, О. Тахтаєм та Я. Риженком у Поворсклі та Приореллі, на Лохвиччині, Лубенщині, Кременчуччині та Роменщині.

Краєзнавчі музеї Полтавщини в 20-і роки славилися чудовими етнографічними колекціями, умілою організацією роботи зі збору етнографічного та фольклорного матеріалу. Понад 10 тисяч експонатів налічувала колекція пам'яток українського народного мистецтва Полтавського краєзнавчого музею, зібрана К. Мощенком.

Успіхові розвитку музейної справи в регіоні в 20-і роки сприяло тісне співробітництво полтавських краєзнавців з провідними науково-дослідними центрами України того часу. Так, спільно з Музеєм українського мистецтва, очолюваним С. Таранушенком, було проведено комплексні науково-дослідні експедиції етнографів, археологів, мистецтвознавців та мовознавців до Опішні, Миргороду, Прилук, Кременчуцького та Золотоніського повітів.

Заслуговує на увагу видавнича діяльність музеїв. Наприклад, науковцями Полтавського краєзнавчого музею було підготовлено до друку і видано в 1927-1928 рр. ряд великих за обсягом краєзнавчих збірок, серед них - «Посібник для вивчення Полтавської губернії» К.Лісовської і В.Ніколаєва та «Екскурсійний довідник по Полтаві і Полтавській окрузі» Я. Риженка.

Вагомий внесок у збереження історико-культурної спадщини Полтавщини внесли Полтавська, Лубенська, Кременчуцька та Роменська окружні інспектури охорони пам'яток, створені в другій половині 20-х років. Спільно з Харківською крайовою інспектурою охорони пам'яток, очолюваною С. Таранушенком, їм вдалося не допустити руйнування ряду визначних архітектурних і монументальних пам'яток краю.

Значну роль у розвиткові історичного краєзнавства на Полтавщині відіграли архівні установи.

Завдяки зусиллям архівістів було врятовано архіви В. Кочубея, М.Рєпніна, Муравйових-Апостолів, К. Скаржинської, Полтавського губернського правління, окружного суду та інших дореволюційних установ губернії. Тільки за травень 1925 р. до обласного архіву надійшло 2074 фонди, в округах було взято на облік 1989 фондів.

Підсумки своїх досліджень провідні архівісти Полтавщини В. Пархоменко, П. Клепацький, М. Астряб, Н.Мірза-Авак'янц та В. Щепотьєв публікували у вигляді численних праць, повідомлень і статтей у збірниках ВУАН.

У третьому розділі «Роль громадських краєзнавчих об'єднань та навчальних закладів Полтавщини в розгортанні історико-краєзнавчих досліджень у регіоні в 20-і роки ХХ ст.» проаналізовано діяльність та творчий доробок наукових товариств краю, висвітлено роботу краєзнавчих осередків, які існували в 20-і роки у вищій та середній школі.

Важливу роль у розвитку історико-краєзнавчих досліджень у регіоні відіграло Українське товариство дослідження й охорони пам'яток старовини та мистецтва на Полтавщині, створене у листопаді 1918 р. з ініціативи відомих істориків і краєзнавців Полтави Г. Коваленка, Л. Падалки, М. Рудинського, В. Щепотьєва та В. Щербаківського. В 1924 р. на його базі почало діяти Полтавське наукове товариство при ВУАН, яке очолив К. Мощенко.

Члени товариства проводили археологічні розкопки, вивчали соціально-економічний розвиток і культурне життя краю, збирали місцевий фольклор, досліджували пам'ятки декоративно-ужиткового мистецтва й народної архітектури. Про значний науковий потенціал товариства свідчать двотомне видання «Записок Полтавського Наукового при Всеукраїнській Академії Наук товариства» та збірка краєзнавчих нарисів «Полтавщина», де окремі нариси супроводжувалися методичними порадами, а також екскурсійними маршрутами і бібліографією. Численні публікації полтавських краєзнавців М. Бужинського, П. Клепацького, Г. Коваленка, К. Мощенка, М. Рудинського, В. Щепотьєва, В. Щербаківського можна зустріти і в республіканських наукових збірниках 20-х років.

Українським Комітетом Краєзнавства було високо оцінено діяльність Лубенського, Кременчуцького та Хорольського наукових товариств при ВУАН, досвід роботи яких популяризував фаховий журнал «Краєзнавство».

Активно діяли також наукові краєзнавчі осередки у Миргороді, Прилуках, Гадячі, Лохвиці, Котельві, Пирятині і Кобеляках.

Краєзнавцям та науковим осередкам Полтавщини завжди було властиве прагнення активного залучення шкільної і студентської молоді до практичної участі у краєзнавчому пошуку.

В 1920-1921 рр. провідна роль у історико-краєзнавчому вивченні регіону належала Українському університету у Полтаві. Лекції з історії України, Полтавщини та Слобожанщини, народознавства, етнографії та етнології в цьому навчальному закладі читали кращі вчені Харківського університету: професори Д. Багалій, В. Барвінський, В. Вереттеніков, Є. Кагаров, М. Сумцов, доценти М. Йогансен та С. Таранушенко, відомий історик мистецтв Ф. Шмідт.

Після закриття університету роль організаційного і методичного центру вивчення історії рідного краю перейшла до утвореного в 1921 р. Вищого інституту народної освіти, ректором якого було обрано вченого-краєзнавця В. Щепотьєва.

В 1925 р. при Полтавському ІНО було створено науково-дослідну кафедру краєзнавства. Діяло три наукові секції, пріоритетне місце серед яких займала історико-економічна. В коло її завдань входило вивчення народного побуту в його динаміці, економічної історії Полтавщини ХVIII-XX ст. за архівними джерелами, структури селянських господарств та місцевої торгівлі, дослідження на основі археологічного і архівного матеріалів процесу слов'янської колонізації краю, проблем культури. На базі історичного семінару вищого типу ІНО (керівники В. Пархоменко, П. Клепацький) розпочалася підготовка аспірантів кафедри.

Викладачі і студенти широко залучалися до роботи краєзнавчих товариств і гуртків, керували шкільними краєзнавчими об'єднаннями, що вносило в підготовку майбутніх фахівців якісно новий елемент, розвивало навички колективної і дослідницької діяльності, поєднувало повсякденну академічну роботу з освітою.

Не залишалися осторонь від масового краєзнавчого руху 20-х років середні спеціальні навчальні заклади та загальноосвітні школи Полтавщини. Введення краєзнавства як самостійної дисципліни в навчальні плани привело до активного розгортання гурткової роботи в Лубенському, Кременчуцькому, Прилуцькому педтехнікумах та Миргородському керамічному технікумі.

Представники Полтавщини брали участь у роботі Всеукраїнського студентського бюро краєзнавства, створеного в 1924 р. при Центральному бюро Пролетарського студентства.

У 20-і роки досить широка мережа краєзнавчих осередків виникла у загальноосвітніх школах. Плідно діяли шкільні краєзнавчі осередки в Хоролі, Лубнах, Миргороді та Котельві. Вони налагодили контакти з Етнографічною комісією ВУАН, яка надавала великого значення залученню школярів до краєзнавчого пошуку.

Краєзнавство було і важливим елементом педагогічної системи А. Макаренка, який на початку 20-х років очолював дитячу колонію ім. Горького під Полтавою.

В четвертому розділі «Історичне краєзнавство Полтавщини в 30-х рр. ХХ ст.» розглянуто питання про занепад краєзнавчого руху в регіоні, викликаний нищенням провідних дослідників краю та розгромом краєзнавчих осередків в період сталінських репресій 30-х років.

Репресії проти краєзнавців розпочалися відразу ж після утвердження на Полтавщині влади більшовиків. У грудні 1920 р. органами ЧК були заарештовані один з засновників губКОПМИСу М. Рудинський, його сестри, викладачі гімназії ім.І. Котляревського, та завідуючий історико-етнографічним відділом краєзнавчого музею К. Мощенко. На їх захист став письменник В. Короленко, якому вдалося врятувати подвижників української культури з-за грат лише завдяки своєму беззаперечному авторитету.

На початку 30-х років тоталітарний режим розв'язав справжню війну проти музейних працівників, організаторів і членів краєзнавчих товариств. Їх стандартно звинувачували в націоналізмі, ідеалізації патріархальщини, зв'язку з неіснуючими контрреволюційними організаціями, прагненні до повалення радянської влади в республіці шляхом збройного повстання, відторгнення Української республіки від СРСР і реставрації капіталістичного ладу. Такі звинувачення були пред'явлені відомим краєзнавцям, професорам В. Щепотьєву та В. Пархоменку, науковому співробітнику Пролетарського музею Полтавщини К. Рудинській та керівникові кафедри мистецтвознавства ІНО В. Верховинцю, зааарештованим у справі СВУ.

В 1930-1931 рр. через упереджене слідство та судовий фарс пройшли звинувачені в справі неіснуючих контрреволюційних організацій - «Українського національного центру» та «Української військової організації» відомі краєзнавці-полтавці М. Горбань, Ф. Савченко, Я. Риженко.

В 1933-1936 рр. жертвами сталінських «опричників» стали К. Мощенко, С. Таранушенко, Ю. Михайлів, М. Криворотченко, М. Рудинський, О. Полоцький, М. Макаренко, І. Капустянський, Г. Майфет, І. Падалка та М. Бужинський.

Особливо трагічним для краєзнавчого руху на Полтавщині став 1937 рік. У тому році було заарештовано і кинуто до застінків НКВС краєзнавців М.Філянського, Н. Онацького, Т. Чернявського, Ф. Блоху, Г. Алкніст. Знову опинилися за гратами В. Щепотьєв та В. Верховинець.

Вражають своєю жорстокістю і немилосердністю прийоми, традиційні в слідчій «практиці» 30-х років: погрози, шантаж, безперервні багатогодинні допити, позбавлення сну, погрози застосування фізичних методів або ж і просто звірячі тортури, через які пройшли всі заарештовані. А також безпощадність вироків, винесених краєзнавцям Полтавщини в 1937-1938 рр., та поспішність їх виконання. 9 краєзнавців (В. Щепотьєв, Н. Онацький, М.Філянський, І. Падалка, В. Верховинець, Ф. Блоха, Г. Алкніст, М. Макаренко та В. Седляр) були розстріляні. Ще четверо - М. Бужинський, І. Капустянський, Ю. Михайлів та М. Криворотченко - померли в застінках від тортур. У концтабори, на строк від 3 до 10 років були кинуті М. Рудинський, С. Таранушенко, В. Грінченко, Я. Риженко, Г. Майфет, К. Мощенко, Ю. Доброволенко та інші.

Як наслідок, нищення провідних краєзнавчих кадрів Полтавщини в період репресій 30-х років дало змогу партійно-радянському апарату надати іншої ідеологічної спрямованості краєзнавчому руху в регіоні, тематично звузивши спектр досліджень, спрямувати їх на «забезпечення побудови основ соціалістичного суспільства».

Припинилась діяльність наукових товариств при ВУАН, різко скоротилось число краєзнавчих осередків на підприємствах і в організаціях та навчальних закладах, діяльність яких після 1933 року було фактично заборонено. Брак коштів і відсутність будь-якої підтримкм з боку органів влади вели до згортання археологічних, етнографічних та краєзнавчих досліджень, припинилося видання історико-краєзнавчої літератури. Експозиції музеїв переоформлювались у відповідності до вимог більшовицької ідеології.

Усе це вкрай негативно позначилося на рівні і масштабах історико-краєзнавчих досліджень і зумовило занепад краєзнавчого руху.

У висновках підведено підсумки дослідження. Комплексний аналіз розвитку історичного краєзнавства на Полтавщині у 20-30-і рр. ХХ ст. як складової частини історичної науки з одного боку і громадського руху з іншого охоплює основні етапи непростої і трагічної історії українського краєзнавства і дозволяє зробити певні узагальнення.

На першому етапі, який охоплює 20-і роки ХХ століття:

- зусиллями подвижників і ентузіастів вдалося врятувати від нищення й руйнування і зберегти для нащадків немало цінних історичних документів та пам'яток історії і культури Полтавщини;

- спостерігався стрімкий ріст громадської ініціативи в Полтаві та повітових містах губернії (Лубнах, Хоролі, Миргороді, Кременчуці, Прилуках), де виникли комітети охорони пам'яток мистецтва і старовини, які мали яскраво виражений національно-патріотичний характер і об'єднували в своїх лавах науковців і освітян, діячів культури і просто ентузіастів, закоханих у рідну історію;

- сформувалася плеяда вчених і культурних діячів Полтавщини, з іменами яких пов'язані й основні здобутки українського краєзнавства 20-х років: І. Капустянський, К. Мощенко, Я. Риженко, М. Рудинський, В. Щепотьєв, В. Щербаківський та інші;

- важливими краєзнавчими осередками стали музеї, в яких були зосереджені значні наукові сили. Вони плідно вивчали археологічні старожитності регіону, збирали фольклорно-етнографічні матеріали, займалися охороною пам'яток старовини;

- значну роль у розвитку історичного краєзнавства відіграли архівні установи. Їх співробітники виявили, опрацювали і запровадили в науковий обіг значну кількість джерел з історії Полтавщини ХVII - першої третини XX ст.;

- широкого розвитку набуло історичне краєзнавство в навчальних закладах краю. Запровадження його в навчальні плани закладів освіти стимулювало ріст учнівських краєзнавчих досліджень краю;

- робилася спроба створення методичного і координаційного центру історико-краєзнавчих досліджень на Полтавщині шляхом створення на базі Полтавського ІНО науково-дослідної кафедри краєзнавства;

- велику роботу з розвитку і поширення історичних знань у регіоні проводили наукові товариства краю. Згуртувавши в своїх рядах широке коло фахівців та аматорів старовини, вони створили атмосферу творчого пошуку, необхідну для успішного розвитку історичних досліджень;

- активне залучення широких кіл громадськості до краєзнавчого руху дало змогу успішно підготувати і провести низку повітових краєзнавчих конференцій у Лубнах, Миргороді, Хоролі, Кременчуці, перетворити краєзнавчий рух у регіоні в авторитетну і масову суспільну течію;

- краєзнавчі осередки Полтавщини підтримували тісні зв'язки з Українським Комітетом Краєзнавства, Комісією краєзнавства, Комісією Лівобережної України та Всеукраїнським комітетом ВУАН. Результатом цієї співпраці стали низки наукових праць полтавських вчених, які суттєво доповнили українську історіографію, високий науковий рівень краєзнавчих розвідок у регіонах, міцна наукова база музеїв та архівів Полтавщини;

- діяльність краєзнавчих осередків Полтавщини в 20-і роки мала неабияке значення для розвитку науки, сприяла піднесенню рівня інтелектуального життя провінції, освіти широких верств народу.

Але на другому етапі (30-і роки) розвиток історичного краєзнавства на Полтавщині, як і в Україні в цілому, був штучно перерваний внаслідок грубого втручання тоталітарної держави в наукове і культурне життя. Це було викликано тим, що:

- демократична за своїм характером, формами і методами роботи, творча праця краєзнавців не вписувалася в канони адміністративно-командної системи;

- чесна і неупереджена пошукова дослідницька діяльність краєзнавців загрожувала розкриттям страшної правди про насильницьку колективізацію і нищення українського села шляхом голодомору, що було неприпустимим для тоталітарної системи.

Як наслідок: громадські краєзнавчі об'єднання були ліквідовані, припинилося видання історико-краєзнавчої літератури, значна частина фахівців зазнала необгрунтованих репресій.

Усе це вкрай негативно позначилося на рівні і масштабах історико-краєзнавчих досліджень і зумовило занепад краєзнавчого руху. Імена провідних дослідників краю на десятиліття були викреслені з анналів історії. А набутий досвід краєзнавчої роботи був затаврований як прояв «буржуазного націоналізму», «ренегатства», «патріархальщини».

Основні положення дисертації викладено в таких працях автора

1. Розвиток історичного краєзнавства на Лубенщині в 20-30 рр. ХХ ст. - Лубни, 1997. - 36 с. - (Лубен. район. друкарня).

2. Внесок держаних установ Полтавщини в розвиток історико-краєзнавчих досліджень в 20-х рр. ХХ ст. - Лубни, 1997. - 56 с. - (Лубен. район. друкарня).

3. Історичне краєзнавство Полтавщини в роки революції та громадянської війни (1917-1919 рр.). - Ічня, 1997. - 23 с. - (Ічнян. район. друкарня).

4. Репресоване краєзнавство Полтавщини. - Лубни: Лубен. район. друкарня, 1997. - 18 с. - (Лубен. район. друкарня).

5. Короткий біографічний довідник: провідні краєзнавці Полтавщини 20-30-х рр. ХХ ст. / Упоряд. І.В. Козюра - Лубни, 1997. - 29 с. - (Лубен. район. друкарня).

6. Нищення провідних краєзнавчих кадрів Полтавщини в 20-30-і роки ХХ ст. // Вісн. Харк. держ. ун-ту. - 1997. - №396: Історія. - Вип.29. - С. 150-159.

7. Становлення і розвиток історичного краєзнавства на Лубенщині в 1917-1925 рр. // Добромисл. - Полтава, 1997. - №1-2. - С. 150-156.

8. Святитель Афанасій, Лубенський чудотворець // Материалы международ. конф. молодых историков / ХУО МАСИ. - Х., 1994. - С. 146-150.

9. Історичне краєзнавство в навчальних закладах Лубенщини: [Історія і сучасність] // Історія та культура Лівобережжя України: Матеріали міжнарод. конф. - К.; Ніжин, 1997. - С. 190-197.

10. Розвиток історико-краєзнавчих досліджень на Полтавщині в 20-і роки ХХ ст. // Проблемы истории и археологии Украины: К 140-летию со дня рождения академика Д.И. Багалея: Тез. докл. науч. конф. / Харьк. обл. ист.-археол. о-во. - Х., 1997. - С. 87-88.

11. Судьбы краеведов Полтавщины и Воронежского края в годы сталинских репрессий // Россия и Украина на пороге ХХI века. Пути сочетания национальных интересов и братского взаимодействия: Тез. науч. докл. и сообщ. международ. конф. - Воронеж, 1997. - История и историография. - С. 23-27.

Размещено на Allbest.ru

...