Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКА ВІЙНА 1658-1659 рр.

07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

БУЛЬВІНСЬКИЙ Андрій Григорович

Київ - 1998

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України історичного факультету Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова Міністерства освіти України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Борисенко Володимир Йосипович,

завідувач кафедри історії України

історичного факультету

Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

СЕРГІЙЧУК ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ,

професор кафедри давньої та нової історії України

Київського університету імені Тараса Шевченка

кандидат історичних наук,

ГОРОБЕЦЬ ВІКТОР МИКОЛАЙОВИЧ,

старший науковий співробітник

відділу історії України середніх віків

Інституту історії України НАН України

Провідна установа: Національний університет "Києво-Могилянська Академія", кафедра історії та політології

Захист відбудеться 22 лютого 1999 р. о 10-00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському університеті імені Тараса Шевченка (252033, м. Київ, вул. Володимирська,60).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (252033, м. Київ, вул. Володимирська,58).

Автореферат розіслано " 21 " січня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент БОЖКО О.І.

Загальна характеристика роботи

Структура дисертації обумовлена логікою проблеми та завданням дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів (7 параграфів), висновків (загальний обсяг тексту основної частини дисертації - 180 с.), списку використаних джерел і літератури (322 найменування на 25 с.) та 16 додатків на 38 с. Повний обсяг дисертації становить 243 с.

Актуальність проблеми. Протягом останніх трьох століть українсько-російські відносини відігравали в історії України одну з ключових ролей. Усі процеси, які відбувались у цих рамках, мали і мають безпосередній вплив на долю України. Складні взаємини між країнами в окремі періоди історичного минулого, певні застарілі стереотипи у двосторонніх відносинах, які на сучасному етапі створюють труднощі для повнокровного і рівноправного співробітництва та партнерства, навряд чи можуть бути осягнуті й подолані без детального вивчення та аналізу аналогічних проблем у минулому.

Проблема війни між Україною і Росією у 1658 - 1659 рр. у радянській історіографії фактично була забороненою, а тому і маловивченою темою. Дослідження її саме зараз становить інтерес насамперед тому, що і сьогодні Україна стоїть перед украй принциповим вибором геополітичного курсу свого розвитку та проблемою пошуку і самоусвідомлення власного статусу і місця на європейському континенті. Аналогічні проблеми, що постали перед нашою країною і у 1658-1659 рр., багато в чому визначили її подальшу долю.

Розробка цієї проблеми іде в загальному руслі широко розгорнутого в останні роки дослідження державотворчих процесів та вивчення політичної історії України у середині та другій половині XVII ст.

Окрім того, зазначена проблема безпосередньо пов'язана з вивченням практики московської політики поступової інкорпорації козацької України до складу Російської держави військовими та мирними засобами, а також з дослідженням методів і засобів її інтеграції в російський економічний, правовий та державний простір. Практична реалізація цього курсу активізувалась Москвою саме під час українсько-російської війни 1658-1659 рр., а тому розробка цієї проблеми на новому етапі розвитку української держави об'єктивно становить значний науковий інтерес і набуває особливої актуальності та суспільної значущості.

В останні роки почали нарешті з'являтися роботи з історії українсько-російських відносин після 1654 р. Події українсько-російської війни 1658 - 1659 рр. частково зайняли належне їм місце у загальних курсах історії України, проте відсутність спеціального комплексного і ґрунтовного дослідження з історії війни не дозволяє вважати цю "білу пляму" в українській історіографії повністю ліквідованою. Наше дослідження є одним із кроків на вкрай важливому для сучасної історичної науки шляху розробки військово-дипломатичних проблем політичної історії України другої половини XVII ст., спробою об'єктивного осмислення подій українсько-російської війни кінця 50-х років XVII ст. Робота покликана сприяти усвідомленню нашим суспільством необхідності практичного врахування позитивних і негативних сторін українсько-російських відносин цього періоду та створення такої атмосфери, у якій був би неможливим подібний рецидив між українським і російським народами.

Предметом дослідження є політичні та військові плани російського престолу стосовно України після смерті Б. Хмельницького, методи і засоби їх реалізації.

Об'єктом дослідження є перебіг та наслідки воєнного конфлікту між Україною та Московською державою в 1658 - 1659 рр. у всій їх повноті та багатоплановості.

Стан наукового вивчення проблеми. З того часу як події українсько-російської війни 1658 - 1659 рр. стали об'єктом уваги представників української та російської історіографії XVIII ст. (Г.Ф. Міллера, П.І. Симоновського, О.І. Рігельмана, автора "Історії Русів" та інших), головним підходом до оцінки цієї проблеми стала так звана концепція гетьманської зради. Суть ії полягала в тому, що основною причиною війни визнавалась "зрада" гетьмана І. Виговського царському престолу. Будучи таємним "недоброхотом" царського престолу, Виговський прийшов до влади у Війську Запорозькому саме заради повернення України під владу Польщі. Цей необ'єктивний, не підтверджений посиланнями на архівні документи, великодержавний по своїй суті підхід ґрунтувався на своєрідному трактуванні неприхильних до Виговського викладах подій козацькими літописцями XVII - XVIII ст.

У ХІХ ст. цю концепцію розробляли Д.М. Бантиш-Каменський, М.А. Маркевич, П.О. Куліш, М.І. Костомаров, В.В. Волк-Карачевський, С.М. Соловйов та інші. Вони вперше ввели в науковий обіг невідомі до того архівні матеріали стосовно розглядуваних подій, надаючи тим самим концепції "зради" більш солідний науковий вигляд. Введення російських військ в Україну вони пояснювали не лише прагненням царського престолу захистити український народ від утисків старшини, але й її бажанням запобігти українсько-польському союзу.

У цей період також з'явився ряд праць, у яких були досліджені певні аспекти чи грані розглядуваних подій. Особливо слід відмітити роботи О.М. Лазаревського, Є. Альбовського, Г.Ф. Карпова, В.О. Ейнгорна, О.П. Барсукова та інших. Зокрема, О.М. Лазаревський, здійснив, на нашу думку, найточнішу і найдостовірнішу в історіографії ХІХ - першої половини ХХ ст. реконструкцію Конотопської битви, а М.І. Костомаров створив найбільш детальне і ґрунтовне спеціальне дослідження подій доби гетьманства І. Виговського у вітчизняній історіографії ХІХ ст., не позбавлене проте ряду фактологічних недоречностей.

Ряд російських істориків XVIII (М.І. Новіков, А.І. Манкієв) та XIX (Н.С. Голіцин, А.К. Баіов та інші) століть, бажаючи применшити значення участі козацьких військ у Конотопській битві 1659 р., пишуть, що головна роль у перемозі союзників над росіянами належить татарам.

Припущення про те, що саме дії царського престолу, спрямовані на згортання автономії України, змусили гетьмана І. Виговського укласти союз із Польщею та призвели до відкритого збройного протистояння між козаками і Москвою, першим серед вітчизняних істориків висловив В.Б. Антонович.

З українських державницьких підходів та певною долею пропольських симпатій розглядали події українсько-російської війни В.І. Герасимчук та Д. Коренець. Зокрема, робота Герасимчука "Виговський і Юрій Хмельницький" і на сьогодні залишається по суті одним з найповніших досліджень, спеціально присвячених політичним подіям, що відбувались в Україні після Конотопської битви 1659 р.

Остаточно гіпотеза про те, що головною причиною війни між Україною і Росією в 1658-1659 рр. було небажання козацької старшини втрачати свої "вольності", йдучи на поступки прагненням офіційної Москви обмежити автономію козацької держави та церкви, була подана у систематизованому вигляді у працях Б.Д. Грінченка та М.С. Грушевського.

Експансіоністська політика Росії стосовно України у 1658-1659 рр. була коротко описана в 1930-х роках у загальних курсах історії України Д.І. Дорошенка, І.П. Крип'якевича, М.С. Грушевського та інших дослідників. Дії Москви ці історики абсолютно справедливо розцінювали як посягання на суверенні права України.

Радянська історіографія кінця 1930-х - початку 60-х років у трактуванні українсько-російських відносин 1657-1659 рр. фактично повернулась до концепції гетьманської "зради". Події гетьманства І. Виговського у цей період розглядаються лише у двох ракурсах: у контексті показу посилення класових суперечностей і розгортання соціальних рухів у тогочасній Україні (К.І. Стецюк, О.М. Апанович) та у контексті боротьби між Росією і Польщею за українські землі (М.І. Марченко, І.Б. Греков, Л.В. Олійник). Певну увагу ходу військових дій між гетьманськими та царськими військами в Україні у 1658 - 1659 рр. у радянській історіографії приділили у своїх роботах лише О.М. Апанович та Л.В. Олійник. З середини 1960-х до кінця 80-х років ця проблема радянською історичною наукою фактично не досліджувалась.

українська російська війна хмельницький

Українська закордонна історіографія (С. Мішко, Н.Д. Полонська-Василенко, М. Брик та інші) при дослідженні гетьманування І. Виговського основну увагу приділяла проблемі українсько-польського союзу, а не військовим аспектам українсько-російських відносин.

Сучасні російські історики (В.В. Каргалов, В.В. Похлебкін), визнаючи той факт, що метою воєнних дій в Україні було реальне оволодіння країною російською владою і що саме росіяни розпочали регулярні військові дії, все ж вважають, що у розв'язанні війни винен Виговський, який спочатку без згоди Москви придушив повстання М. Пушкаря, а згодом і взагалі "зрадив" її, уклавши договір з Польщею. Фактично вони притримуються полегшеного варіанту дореволюційного великодержавного підходу стосовно України, не визнаючи за нею в принципі можливості незалежного державного розвитку у розглядуваний період.

У сучасній українській історіографії з'явився ряд робіт, які з того чи іншого погляду розглядають проблеми, пов'язані з досліджуваною темою. Зокрема, В.А. Смолій та В.С. Степанков запропонували нову періодизацію Української національної революції XVII ст. Згідно її скорегованого варіанту, події розглядуваної нами війни відносяться до третього періоду революції (вересень 1657 - червень 1663 рр.), проте у межах цього періоду автори періодизації спеціально її не виділяють. Відзначаючи намагання російського уряду обмежити суверенні права України, дослідники підкреслюють, що І. Виговський своїми непродуманими діями та проханнями у царя допомоги проти повстанців сам схилив Москву до втручання у внутрішні справи України.

В.Й. Борисенко та В.О. Голобуцький у своїх роботах справедливо акцентували увагу на намаганнях російського престолу використати соціальне напруження в Україні для досягнення своїх експансіоністських цілей. Ю.А. Мицик, О.М. Апанович, О.І. Путро та І.Л. Бутич цілком слушно наголошують, що саме втручання Росії у внутрішні справи України змусило український уряд змінити зовнішньополітичні орієнтації та призвело до українсько-російської війни. У роботах В.І. Сергійчука та І.С. Стороженка було детально висвітлено структуру козацького війська та воєнне мистецтво козацтва середини XVII ст.

Спеціально комплексом проблем, пов'язаних із зовнішньополітичними аспектами гетьманства І. Виговського, у сучасній вітчизняній історіографії займаються Т.Г. Яковлева та В.М. Горобець. Т.Г. Яковлева аргументовано, на основі фактів доводить, що головною причиною зміни зовнішньополітичної орієнтації гетьманського уряду з Москви на Варшаву було посилення великодержавного тиску з боку царського престолу. В.М. Горобець вважає, що російсько-український збройний конфлікт спричинили наміри Москви взяти під свій безпосередній контроль українську владу та підтримка нею антигетьманської опозиції. Проте військовим сторонам українсько-російських відносин цього періоду дослідники приділили недостатньо уваги.

Окремі аспекти українсько-російських відносин цього періоду у своїх працях розглядали також Л.Г. Мельник, В.О. Шевчук, О.І. Гуржій, Т.В. Чухліб та інші дослідники.

Аналіз наукової літератури свідчить, що проблема українсько-російської війни 1658-1659 рр. не була предметом спеціального комплексного дослідження в історіографії, а тому потребує грунтовної розробки і вивчення.

Мета дослідження полягає у комплексній розробці перебігу подій українсько-російської війни 1658-1659 рр. на основі узагальнення і критичного переосмислення усіх доступних джерел та наукових публікацій та спробі визначити її місце у системі тогочасних українсько-російських та європейських відносин.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі основні завдання:

1. Розкрити передумови і причини війни як в рамках двосторонніх відносин, так і в контексті загальноєвропейських процесів;

2. Виявити та проаналізувати методи і механізми, які царський уряд застосовував для досягнення своїх політичних цілей в Україні;

3. З'ясувати стратегічні й тактичні плани, які ставила перед собою Російська держава та Україна стосовно один одного у цей період;

4. Розробити періодизацію війни та провести систематичний і детальний розбір перебігу воєнних дій: головних походів військ, основних битв та облог;

5. Реконструювати логіку дій і з'ясувати цілі та завдання сторін під час дипломатичних переговорів як напередодні війни, так і в ході розгортання воєнних дій;

6. Визначити основні результати і наслідки війни для кожної із сторін та їх вплив на розстановку сил на тогочасній європейській політичній арені.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період серпня 1657 - серпня 1659 рр. У серпні 1657 р. Військо Запорозьке очолив новий гетьман - І. Виговський, а Російська держава активізувала свої зусилля по встановленню реального військово-політичного контролю над Україною. У серпні 1659 р. закінчились регулярні військові дії війни, яка у підсумку завершилась політичною поразкою козацтва.

Методологічною базою роботи є поєднання двох концептуальних підходів у дослідженні історичного процесу: позитивістської концепції історичного пізнання, основним принципом якої є об'єктивність дослідження, та концепції локальних цивілізацій (за Ф. Броделем, А. Тойнбі, Л.М. Гумільовим). У своєму дослідженні автор виходить з переконання, що лише вивчення та аналіз якомога ширшого масиву документів, які стосуються обраної теми, при дотриманні строго критичного підходу до них можуть дати об'єктивне знання про минуле.

Методи дослідження. Основою для вирішення завдань, поставлених у дослідженні, є використання кількох загальнонаукових методів пізнавальної діяльності - історичного, логіко-теоретичного та методу сходження від конкретного до абстрактного (індуктивного) у їх діалектичній єдності та взаємодоповнюваності.

Під час вирішення конкретних завдань у ході самого дослідження використовувались спеціально-історичні методи. За допомогою історико-генетичного методу, який вивчає історичні явища у процесі їх розвитку, в роботі аналізувалась динаміка розвитку російської політики стосовно України в зазначений період, виявлялись закономірності і причинно-наслідкові зв'язки цієї політики та досліджувалась логіка дій сторін у ході війни. Історико-порівняльний метод дозволив простежити зв'язок досліджуваних подій із сучасними їм загальноєвропейськими процесами та показати місце України і Росії у тогочасних геополітичних реаліях європейського континенту. В окремих випадках, коли логіка розвитку подій була очевидною, але через відсутність чи недоступність документів не мала достатнього документального підтвердження, застосовувався метод історичної реконструкції.

Джерельну базу дисертації складають неопубліковані архівні матеріали та археографічні публікації. Найбільш цінними для досліджуваної теми є фонди Російського державного архіву давніх актів у Москві. У першу чергу це матеріали Розрядного приказу (ф.210), де зберігається листування російського уряду з прикордонними та посланими в Україну воєводами, інструкції та накази їм, які відбивають поточні та стратегічні плани царського престолу стосовно України; Малоросійського приказу (ф.229) і Малоросійських справ (ф.124) - листування між царським та гетьманським урядами, матеріали посольств, за якими можна простежити зміну ставлення офіційної Москви до уряду І. Виговського; Приказу таємних справ (ф.27), де зібрано основну частину матеріалів, які висвітлюють царську політику щодо козацтва у Білорусії.

Окремі матеріали, що стосуються досліджуваної теми, знаходяться в фондах "Історичні матеріали" (ф.2), Київського університету (ф.8), Архіву АН України (ф.10) Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського та фондах Мгарського Лубенського монастиря (ф.137) і Лохвицької міської ратуші (ф.1528) Центрального державного історичного архіву України у м. Києві. В основному це документи, які пов'язані з основною темою дослідження опосередковано, але досить яскраво ілюструють характер воєнних дій, наприклад, записи в ратушних книгах скарг про грабунки російських військ та слобідських козаків, чолобитні з проханнями дозволити пошук взятих росіянами у полон родичів тощо.

У фондах Головного архіву давніх актів у Варшаві зберігається дипломатичне листування польського і кримського дворів за 1658-1659 рр., зокрема і про українсько-російський конфлікт (ф.3: Архів коронний варшавський), та документи, пов'язані з козацькими посольствами до Варшави у цей період (ф.4: Метрика коронна). Окремі документи про плани Росії щодо України після смерті Б. Хмельницького знаходяться у відділі рукописів Бібліотеки музею Чарторийських у Кракові (од. зб. 1657). Ці документи є досить тенденційними щодо оцінок подій в Україні. У них часто наводяться перебільшені дані про участь поляків і татар у подіях розглядуваної війни, тому, по можливості, їх необхідно звіряти з даними джерел російського походження. Але документи з польських архівів досить точно розкривають політику офіційних кіл Варшави і Бахчисараю до подій 1658 - 1659 рр. в Україні. Цікаві дані про події 1657 - 1659 рр. в Україні містяться у зібранні Відділу мікрофільмів Національної бібліотеки у Варшаві, де зберігаються так звані "летючі листки", у яких публікувалась поточна політична інформація з різних країн Європи, зокрема і з України. Ці документи цінні тим, що відбивають бачення розглядуваних нами подій західноєвропейцями.

Серед опублікованих документів найбільш цінні для розробки зазначеної теми містяться у 4, 7, 15 томах "Актов, относящихся к истории Южной и Западной России", у 2 томі "Актов Московского государства", у 3 томі "Памятников, издаваемых Временной Комиссией для разбора древних актов" та у "Дополнениях к тому ІІІ-му Дворцовых Разрядов".

Ряд важливих документів з даної проблематики зібрали та опублікували В.І. Герасимчук, О. Сапунов, Ю.А. Мицик, Л. Кубала, С. Томашевський, Д.М. Бантиш-Каменский, І.Л. Бутич та Д. Олянчин.

Існує також ряд археографічних видань, у яких опубліковані документи з окремих аспектів дослідження, зокрема: "Акты, относящиеся к истории Войска Донского" (Т.1.); "Акты Шведского Государственного Архива, относящиеся к истории Малороссии"; "Белоруссия в эпоху феодализма" (Т.2.); "Донские дела" (Кн.5.); "Volumina Legum" (Т. IV.); "Lettres de Pierre des Noyers secrйtaire de la reine de Pologne Marie-Louise de Gonzague" та деякі інші.

Крім документальних, у дисертації також використовувались наративні джерела: щоденник датського посольства 1659 р. в Москву, складений посольським секретарем А. Роде, спогади писаря польського посла до гетьмана Виговського С.К. Беневського К. Перетятковича та інші.

Важливими джерелами, використаними при підготовці дисертації, були літописи вітчизняних (Ф. Сафонович, Самовидець, Г. Грабянка, С. Величко), турецького (Наїма) та польських (І. Єрлич, В. Коховський) літописців. Ці джерела цінні у першу чергу тим, що в них подано різні версії опису головної битви війни - Конотопської 1659 р. Недоліком усіх літописів є суб'єктивність їх авторів в оцінках подій, а тому наведені в них факти слід по мірі можливості перевіряти іншими документами.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що автор вперше в історіографії комплексно досліджує та концептуально осмислює перебіг та наслідки українсько-російської війни 1658-1659 рр., розглядаючи її як окрему історичну проблему. На основі узагальнення напрацьованого в історичній науці матеріалу та нових документів воєнні події 1658 - 1659 рр. у роботі розглядаються не з точки зору розгортання соціальних рухів в Україні і не в контексті російсько-польської боротьби чи українсько-польських відносин - підходів, традиційних для вітчизняної історіографії, а в розрізі конфлікту українських і російських інтересів.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її основні положення та висновки можуть бути використані науковцями при осмисленні та розробці комплексу проблем, пов'язаних з дослідженням розвитку та занепаду Української держави в ХVII ст. Матеріали дослідження можуть також стати в пригоді при підготовці узагальнюючих та спеціальних праць з військової історії України, історії зовнішніх зносин, історії України ХVII ст., а також при написанні підручників, популярних нарисів, при читанні нормативних курсів і спецкурсів з історії України.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у формі доповідей на ряді наукових конференцій, зокрема, присвячених пам'яті М. Костомарова (К., 1995), 130-річчю з дня народження М. Грушевського (К., 1996) та 350-річчю початку Національної революції (К., 1998). Основні результати дисертаційної роботи доповідались і обговорювались на засіданнях кафедри історії України історичного факультету Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова, а також були оприлюднені в авторських публікаціях.

Основний зміст дисертації

У Першому розділі "Історичні передумови та переддень українсько-російської війни 1658-1659 рр." розкрито передумови та причини війни; розглянуто політику Російської держави стосовно України у перший рік після смерті гетьмана Б. Хмельницького.

Передумови і причини українсько-російської війни 1658 - 1659 рр. у дисертації розглядаються не лише в контексті двосторонніх українсько-російських відносин, але й у загальноєвропейському контексті. На думку автора, передумови війни мають декілька рівнів.

Перший рівень пов'язаний з активізацією у цей період зусиль Російської держави і молодого російського суперетносу по пошуку природних, придатних для оборони кордонів та визначенням власного місця у геополітичному просторі на сході Європи. На південному заході природним кордоном Росії у Москві вважали узбережжя Чорного моря, вийти на яке було можливо, лише встановивши попередньо військово-політичний контроль над Україною.

Другий рівень передумов українсько-російської війни 1658 - 1659 рр. пов'язаний із цивілізаційним протистоянням між Росією і Європою. Росію не влаштовувало те, що землі на її західному кордоні перебували під контролем держав, що були частинами іншої - західної цивілізації. Великі європейські держави, у свою чергу, не бажали допускати на європейську політичну арену сильного конкурента, а тому фактично проводили політику ізоляції Росії. Користуючись порушенням балансу сил на сході Європи, Росія у середині XVII ст. відновила боротьбу з Польщею за гегемонію в цьому регіоні. Україна ж, встановити реальний контроль над якою Москва прагнула під час війни 1658 - 1659 рр., була країною, володіння якою давало геополітичну перевагу у Східній Європі в цілому.

Третій рівень передумов війни пов'язаний із давніми претензіями Москви на роль історичної спадкоємиці Київської Русі та єдиного центру об'єднання всіх "руських", усіх православних і навіть усіх слов'янських земель, які з новою силою ожили при дворі Олексія Михайловича в 50-х рр. XVII ст. Ідеологічно цей зовнішньополітичний курс обгрунтовувався месіанською ідеєю про те, що лише Росія залишилась єдиним центром істинного християнського віровчення й Російська держава має захищати православну віру та православних єдиновірців у всьому світі. Таким чином, війна за реальний контроль над Україною в 1658 - 1659 рр. була для московської верхівки однією з перших спроб реалізувати на практиці виплекані нею ідеї об'єднання в одній державі всіх православних єдиновірців.

Четвертий рівень передумов війни пов'язаний з існуванням на тогочасному європейському континенті двох ворожих соціально-економічних укладів - буржуазного та феодального. Поява і активний ріст в Україні паростків буржуазних відносин у результаті Національної революції 1648 р. викликали серйозне занепокоєння в Росії, де феодальні відносини були панівними. Революційна соціально-економічна та політична альтернатива, яка виникла поряд з російськими кордонами, а з 1654 р. формально існувала і в їх межах, була для Московського царства генетично чужим, неприйнятним явищем, що загрожувало самим підвалинам російської державної системи як шкідливий приклад "вольностей" і "свобод". Тому недопущення розвитку буржуазних тенденцій в Україні та послідовна політика, спрямована на їх згортання та ліквідацію, об'єктивно були важливим завданням російської монархії, реалізацію якого вона планувала розпочати після смерті Б. Хмельницького.

Головною причиною зміни курсу Російської держави щодо України влітку 1657 р. було глибоке невдоволення московського уряду тим, що до цього часу не було встановлено реального контролю над територією Війська Запорозького, а українське керівництво послідовно ухилялося від виконання положень договору 1654 р. про обмеження міжнародних зносин гетьманського уряду та збирання податків у царську скарбницю.

Суть нової політичної лінії царського уряду стосовно України полягала в недопущенні стабілізації державно-політичної системи України та укорінення незалежницьких традицій управління країною. Основним протиріччям, яке призвело до українсько-російської війни, на нашу думку, було протиріччя між прагненням української правлячої еліти розбудувати національну державу та бажанням царського престолу бачити українські землі виключно невід'ємною складовою частиною Російської держави.

Автором побудована вірогідна модель основних завдань, які сторони прагнули вирішити в ході війни:

реалізувати своє бачення угоди 1654 р., приєднавши Україну не лише формально (статус номінального васалітету), але й фактично, встановивши військово-політичний контроль над її територією шляхом введення російських гарнізонів в українські міста та отримання можливості безпосередньо впливати на кадрову політику на козацькому владному Олімпі;

покласти край існуванню самостійної, відмінної від московської, політики українського уряду;

звузити владні повноваження гетьманського уряду щодо внутрішнього життя країни через їх перерозподіл на користь царських воєвод і міщанства та забезпечити собі прямий доступ до українських матеріальних, фінансових та людських ресурсів;

витіснити козаків з південних районів Білорусії, де вони почали укріплюватись, складаючи конкуренцію росіянам;

послабити геополітичні та економічні позиції Речі Посполитої як "вічного ворога" і основного конкурента в боротьбі за панування в Східній Європі та почати реалізацію планів об'єднання всіх "руських", а також інших православних земель в одній державі.

Перед Україною у цій ситуації стояли більш скромні завдання: відстояти своє право належати до європейського світу; не дати російському престолу розпочати процес інтеграції Війська Запорозького у світ "Московія"; відстояти право проводити самостійну, незалежну зовнішню і внутрішню політику; відстояти свої "вольності", тобто право організовувати власне життя на основі традиційних для України демократичних, республіканських цінностей.

Інформацію про смерть гетьмана Б. Хмельницького 27 липня 1657 р. у Москві сприйняли як сигнал до початку рішучих дій по закріпленню своїх позицій в Україні. Розраховуючи активно втрутитись у вибори гетьмана та митрополита й нав'язати старшині свою волю в цьому питанні, царський престол уже в серпні 1657 р. послав в Україну двох послів - В.П. Кікіна та А.С. Матвєєва, а також кн. Г.Г. Ромодановського з військом. Вони мали забезпечити бажаний Росії сценарій виборів гетьмана та підготувати населення до введення воєвод. Офіційна Москва робила все можливе, щоб використати паузу міжгетьманства й змусити український уряд приймати важливі політичні рішення лише під контролем її представників.

Державницьки налаштована частина старшини розуміла, що затягування періоду міжгетьманства сприяє посиленню позицій Росії в Україні. Тому вона провела вибори гетьмана на старшинській, а не на загальній раді, оскільки старшинська рада краще відповідала розв'язанню головного на той час політичного завдання - обрати гетьмана на власній, а не організованій російським урядом раді і без участі в ній спеціального царського посланця кн. О.М. Трубецького. 26 серпня гетьманом Війська Запорозького був обраний І. Виговський.

Царський престол для досягнення своїх цілей вирішив здійснити дипломатичний тиск на гетьманський уряд. Він проігнорував обрання І. Виговського гетьманом, паралельно, через свого посланця А.С. Матвєєва запропонувавши Чигирину "статті" ("пункти") з викладом основних положень нового бачення російським престолом українсько-російських відносин:

1) у найбільших українських містах мають стояти царські воєводи з військом, утримуватись вони повинні за рахунок місцевого населення;

2) податки з оренди, доходів і млинів мають надходити до царської скарбниці;

3) кількість реєстрових козаків має бути скорочена до 10-40 тис. чол.;

4) надалі кандидатуру гетьмана узгоджувати з царем;

5) обраного Київського митрополита обов'язково посилати на посвячення до Московського Патріарха тощо.

Ігнорування Росією рішень Чигиринської ради мало дестабілізуючий вплив на ситуацію в Україні. "Пункти" зачіпали інтереси всіх верств населення України, а тому в цілому були сприйняті з обуренням і розцінені як спроба наступу Росії на соціальні завоювання мас.

Лише після одностайної підтримки і схвалення учасниками Корсунської ради (жовтень 1657 р.) політичного курсу гетьмана щодо Росії, спрямованого на захист української державності й оборону козацьких вольностей (на раді було вирішено: "царській величності воль своїх не уступим і воєвод його ц. в. не хочемо"), та посилення антимосковських настроїв серед найзаможнішої частини козацтва і старшини, царський престол визнає нові реалії, які склалися в Україні. У цілому гетьманській партії до середини осені 1657 р. вдалося втримати стосунки з Московською державою на тому рівні, який існував за життя Б. Хмельницького, відстояти самостійність та не піти на поступки з ключових питань державного життя.

Антигетьманський заколот, який наприкінці жовтня спалахнув на Запоріжжі, створив сприятливу ситуацію для продовження царським престолом боротьби за ліквідацію самостійності козацької держави. Критикуючи новозаведені в Україні порядки та відмовляючись погодитись на зміни в гетьманському уряді, зроблені без їх участі, запорожці не пропонували альтернатив у межах ідеї незалежності України. Фактично у цей час вони починають виступати деструктивною, руйнівною по відношенню до української державності силою.

У своїй боротьбі з гетьманським урядом запорожці звернулись за підтримкою до царя, засвідчивши готовність Запоріжжя іти на всілякі поступки політичним планам російського уряду. Приїзд запорозьких послів у Москву дозволив останній включити один із головних механізмів реалізації нового політичного курсу щодо України - безпосередні стосунки з впливовою, опозиційною центральній українській владі політичною силою. Перед царським престолом відкрились широкі можливості щодо проведення політики політичного шантажу стосовно гетьманського уряду. Позиція судді-миротворця, який стоїть над обома партіями, давала царю додаткові важелі впливу на ситуацію.

Наприкінці грудня 1657 р., обнадіяний обіцянками російських прикордонних воєвод "в усіх потребах посилкувати", проти гетьмана повстав Полтавський полк на чолі з М. Пушкарем. Повстання, яке при таємній підтримці московських можновладців розросталось в Україні, створило зручне тло для висунення Росією нових вимог до українського уряду, що й було зроблено Б.М. Хитрово на раді в Переяславі в лютому 1658 р.

Маючи певні ілюзії щодо можливості і бажання царського престолу приборкати повстання в Україні, гетьман І. Виговський під тиском Москви погодився на її основні вимоги: виведення козацьких військ з Бихова та введення царських воєвод в українські міста.

Проте приїзд Хитрово не вніс заспокоєння у ситуацію в Україні. Навпаки, неофіційно підтримавши М. Пушкаря, він спровокував подальше розростання конфлікту. Наказ царя обом сторонам конфлікту примиритись і розпустити війська означав, що Москва хотіла зберегти сили повстанців у недоторканності як противагу Виговському і розраховувала, спираючись на них, поступово обмежити владні повноваження козацької адміністрації.

Автором дисертації розвинута і обґрунтована гіпотеза про те, що саме небажання капітулювати перед інтеграційними планами російського престолу привело український уряд до перегляду свого зовнішньополітичного курсу: взимку 1658 р. він підписує договір з татарами та йде на зближення з Польщею.

Російський уряд тим часом з квітня 1658 р. почав практично готуватись до введення воєвод в українські міста, поставивши їм завдання розвідати фінансові і податкові можливості Війська Запорозького. Царський уряд прагнув усіляко обмежити козацький вплив на міське життя, передавши адміністративний апарат у руки міщанства, дії якого безпосередньо мали контролювати воєводи. Активно проводити курс на "примирення" гетьманського уряду і повстанців, а фактично сприяти "замороженню" конфлікту, в Україну навесні 1658 р. прибули царські посли І. Опухтін, І.А. Алфімов, Н.Х. Волков та П.Д. Скуратов. Але паралельно з цими "миротворчими" заходами Росія активно готувалась до воєнних дій, для чого концентрувала та доукомплектовувала Бєлгородський полк.

Подальше зволікання з прийняттям адекватних ситуації політичних рішень загрожувало повною втратою гетьманським урядом контролю не лише над розвитком подій, але й над стратегічно важливими територіями на лівому березі Дніпра та півдні Білорусії. Окрім того, перед старшиною почала вимальовуватись реальна перспектива втратити виборені в тяжкій війні з поляками "волі" та владу і перетворитись у справжніх царських холопів - позбавлених усяких політичних прав і залежних виключно від ласки самодержавного монарха.

Розгром гетьманом Виговським у союзі з татарами основних сил повстанців під Полтавою та загибель М. Пушкаря зруйнували всі плани царського уряду, основою яких була гра на протиріччях між гетьманською та опозиційною партіями, та перешкодили відправці царських воєвод в українські міста. Це була політична поразка Москви та її прихильників в Україні, яка послабила вплив російського престолу на українські справи.

У Другому розділі "Воєнні дії та політичні контакти між сторонами під час українсько-російської війни (червень 1658 - початок серпня 1659 рр.)" вперше у вітчизняній історіографії дано найповніший опис ходу воєнних дій, головних битв та дипломатичних переговорів між сторонами, підбито підсумки війни та оцінено її наслідки.

У червні 1658 р. в Україну під приводом "приборкання" вже вгамованих свавільників, а насправді, щоб не втратити контролю над країною, прибули кн. В.Б. Шеремєтєв (у Київ) та кн.Г. Г. Ромодановський (у Прилуки) з військами. Ромодановський мав повноваження у разі необхідності силою захищати повстанців від гетьманських військ, звинуватити Виговського у порушенні присяги й організувати перевибори гетьмана та провести мобілізацію всіх прихильних царю козаків "проти гетьмана і татар".

Прихід російських військ став своєрідним каталізатором переростання конфлікту інтересів у збройне протистояння. Поспішне введення російських військ в Україну, поява у полках Ромодановського лідерів розгромленої опозиції, розсилка по містах Лівобережжя російських залог без узгодження з українським урядом, страти кількох відданих гетьманському урядові сотників, насильства і грабунки царських військ були розцінені гетьманською адміністрацією як виклик і початок відкритої збройної агресії Російської держави проти України.

У відповідь на ворожі дії воєвод гетьманський уряд вирішив військовою акцією на російській території, з одного боку, змусити російське командування видати лідерів опозиції та вивести свої війська з території України, а з іншого - суттєво підірвати базу антигетьманського руху та деморалізувати повстанців. Результатом цього став похід гетьманських військ у серпні - вересні 1658 р. на українсько-російське прикордоння. Паралельно з гетьманом воєнні дії проти росіян у Білорусії розпочав і полковник І. Нечай.

Передчасний штурм Д. Виговським Києва, який прискорив переростання дрібних сутичок у повномасштабні військові дії, по суті був лише відповіддю на дії військ кн. Ромодановського на Лівобережжі, які своїми провокаційними та відверто ворожими акціями стосовно гетьманського уряду розв'язали українсько-російську війну 1658 - 1659 рр.

Офіційно війну було оголошено сторонами одна одній у вересні 1658 р. Тоді український уряд уклав Гадяцький договір з Польщею, який фіксував відмову Війська Запорозького від підданства царю та видав маніфест до "володарів Європи" із поясненням причини війни з Росією, а цар видав грамоту від 21 вересня із закликом усунути неугодного Москві главу Української держави й оголошенням про початок воєнних дій проти гетьманських військ.

Регулярні воєнні дії можна умовно розділити на три етапи. Перший етап розробленої автором хронології війни охоплює події кінця вересня - середини грудня 1658 р. На початку цього етапу військам І. Нечая вдається вибити російські гарнізони з ряду міст Білорусії.

Близько 20 жовтня в Україну вступило 20-тисячне російське військо на чолі з кн. Ромодановським із завданням встановити військовий контроль Росії над південними і центральними районами Лівобережжя та забезпечити переобрання на місце Виговського підконтрольного Москві гетьмана. Солдати та вірні царю козаки оволоділи рядом українських міст.

Гетьман Виговський, доручивши полковникам Г. Гуляницькому, П. Дорошенку та О. Силичу зв'язати боєм військо Ромодановського в районі Пирятина, сам вирушив під Київ з метою вибити звідти російський гарнізон, що значно зміцнило б його тили. Проте поразка гетьманських військ 30 жовтня під Києвом та облога Ромодановським козацьких військ у Варві зруйнували всі плани гетьмана і поставили його на межу поразки.

Щоб зберегти вірні гетьманському уряду боєздатні частини, Виговський уклав перемир'я з київським воєводою Шеремєтєвим та послав до Москви посольство з проханням пробачити його "провини" перед престолом, запевняючи у своїй вірності царю. Це перемир'я сприяло зняттю кн. Ромодановським облоги Варви та відступу його до Лохвиці.

Не маючи достатніх сил розгромити гетьманські війська у Варві, кн. Ромодановський у другій половині листопада ініціював обрання підконтрольними йому козаками альтернативного Виговському гетьмана для Лівобережної України, започаткувавши тим самим руйнівну для української державності традицію багатогетьманства.

Проте сил, достатніх для вирішальної перемоги, у жодної із сторін на середину грудня 1658 р. не було. Тому і гетьманський, і царський уряди для перелому ситуації на свою користь взимку 1658 - 1659 рр. активно готувались до введення в бій нових сил. Москва провела часткову мобілізацію (збір даточних людей у військо з усієї держави за указом від 13 листопада), а Чигирин закликав на допомогу іноземні війська (татарські й польські).

Другий етап війни тривав з середини грудня 1658 р. до другої половини березня 1659 р. У грудні 1658 р., перегрупувавши свої війська, гетьманський уряд перехопив ініціативу: головні російські окупаційні війська опинились заблокованими у Лохвиці. Отримавши підкріплення з Польщі і Криму, Виговський негайно вирушив на Лівобережжя з метою відновити частково втрачений контроль над тими частинами Полтавського, Миргородського і Лубенського полків, в яких уже порядкували російські гарнізони.

Вся зима і перша половина березня 1659 р. пройшли у постійних сутичках гетьманських і російських військ у прикордонних районах та періодичних - під Києвом. Під час походу гетьманському уряду вдалось відновити контроль над більшістю територій зазначених полків. Ряд міст цього регіону, зазнавши грабунків та утисків з боку росіян, добровільно здались гетьманським військам. Але вирішальної переваги над силами опозиціонерів і російськими військами на Лівобережжі Виговський домогтися не зміг, оскільки в їх руках залишалось 10 українських міст. Протягом усього цього періоду сторони, з одного боку, активно готувались переломити ситуацію на свою користь військовими засобами, а з іншого - практикували подвійну дипломатію, постійно заявляючи про наміри мирно врегулювати конфлікт.

Ключовою подією третього етапу війни (кінець березня - початок серпня 1659 р.) був похід орієнтовно 70-тисячної (за нашими розрахунками) російської армії на чолі з кн. О.М. Трубецьким на Україну, який розпочався наприкінці березня. 20 квітня російське військо бере в облогу Конотоп - стратегічно важливе місто на українському прикордонні в районі Путивля. Знайдені нами архівні документи дозволяють точно визначити втрати російських військ під час штурму Конотопа 29 квітня - 3494 чол. Бажаючи розширити підконтрольну росіянам територію, Трубецькой у травні відправив рейдові загони проти гетьманських військ: двічі під Борзну, в район міст Хорол, Говтва та під Ніжин. У Білорусії на початку травня росіянам здались Мстислав і Кричев, а 17 травня війська кн. Лобанова-Ростовського взяли в облогу ставку І. Нечая - м. Старий Бихів.

Українське командування, очікуючи приходу татар, із свого боку намагалося посіяти паніку в російських прикордонних районах та ускладнити зв'язок Трубецького з Росією. З цією метою у середині травня глухівські козаки здійснили ряд нападів на села між Рильськом, Севськом і Путивлем.

У червні 1659 р. запеклі бої між гетьманськими та царськими військами відбулися в районі Глухова на півночі та поблизу Говтви на півдні. Героїчний опір захисників Конотопа й вичікувальна тактика кн. Трубецького дали змогу Виговському дочекатись приходу кримських татар і нав'язати царському полководцю генеральну битву на вигідних для козаків позиціях. Союзницьке військо складалось із 16 тис. козаків, 3 тис. поляків і сербів та 30-40 тис. татар.

Головна битва кампанії відбулась 28 червня 1659 р. під Конотопом в районі с. Соснівка. Реконструйований нами хід битви, який уточнює ряд принципових моментів, був таким. Послані кн. Трубецьким з-під Конотопа війська атакували козаків на переправі через р. Соснівка. Під їх тиском Виговський відступає спочатку вздовж лівого берега Соснівки, а потім вздовж заболоченого русла р. Торговиця в напрямку до городища Пуста Торговиця. Татарські війська на чолі з кримським ханом Мухаммед-Гіреєм, які сиділи у засідці в урочищі Городище, вибравши зручний момент, атакували росіян з тилу, загнавши їх у пастку, оскільки від Конотопу їх відділяла заболочена Торговиця, а спереду і ззаду були татари і козаки. Деморалізовані ударом з тилу, росіяни почали тікати і стали легкою здобиччю татарської кінноти й козацької піхоти. Проведений нами аналіз джерел дає підстави стверджувати, що у цій битві росіяни втратили вбитими 15-20 тис., козаки - 4 тис., а татари - 6 тис. чоловік.

Перемога козацько-татарського війська у цій битві мала в своїй основі три причини. Перша. Низькі бойові якості російської дворянської кінноти в оборонних польових битвах та непридатність царського війська, набраного із ополченців, до оперативного маневрування на полі бою. Друга. Недооцінка воєводами противника і як наслідок - нерозвідана місцевість, де передбачалось вести бойові дії з ворогом, чисельність якого була невідома. Третя. Блискуче використання гетьманом Виговським стратегії концентрованого удару, забезпечене несподіваним обхідним маневром і вчасним використанням прихованого резерву.

Зазнавши поразки під Конотопом, кн. Трубецький 4 липня відступив до Путивля, а Росія почала готуватись до боїв на власній території: 5 липня 1659 р. виходить новий указ про набір даточних людей на солдатську службу, Трубецькому дається наказ зайняти оборону між Путивлем і Севськом. На початку липня Росія переходить в оборонний стан.

Такий розвиток подій дає нам підстави стверджувати, що українсько-російська війна закінчилась розгромом основних сил царського війська, які вторглись на українську територію, і вигнанням їх за межі України (основні воєнні дії завершились приблизно 4 липня, а війна в цілому - на початку серпня 1659 р.). Воєнна перемога козацько-татарського війська в Україні була беззаперечною, але не повною, оскільки в руках опозиціонерів і російських гарнізонів залишались Київ, Гадяч, Полтава, Черкаська Грунь та декілька інших міст. Воєнна кампанія на півдні Білорусії завершилась локальною перемогою російських військ.

Російська держава внаслідок розгрому своїх військ під Соснівкою та татарсько-козацького походу у внутрішні райони країни на початку серпня змушена була тимчасово відмовитись від встановлення повного військово-політичного контролю над територією Війська Запорозького. Накази кн. Трубецькому відправити частину полків у Бєлгород, а самому з основними силами відступити від кордону на тлі розпочатих у другій половині липня консультацій про місце з'їзду представників сторін для "приборкання кровопролиття" та "згоди" свідчили, що Москва під тиском воєнних поразок готова до переговорів із урядом гетьмана І. Виговського та згідна врахувати позицію української сторони.

Події наступних двох місяців (середина серпня - жовтень 1659 р.) після фактичного закінчення війни мали винятковий вплив на її остаточні підсумки. Політична переорієнтація більшості старшини на Росію (присяга царю й закликання російського війська), що обумовлювалась її невдоволенням тим варіантом Гадяцької угоди, яку ратифікував польський сейм, перекреслила військові здобутки гетьманського війська. Таким чином, ми доходимо дещо парадоксального висновку: збройна перемога у війні і політична капітуляція після неї.

Остаточні політичні підсумки війни, які разюче дисонували з безпосередніми воєнними результатами, були закріплені у Переяславських статтях 17 жовтня 1659 р. Росія добилась більшості із поставлених нею на початку війни цілей: увівши війська в головні міста України, вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримавши прямий доступ до його матеріальних, фінансових та людських ресурсів; дістала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини, суттєво урізавши владні повноваження гетьмана і козацької ради у кадрових та інших питаннях; домоглась формальної згоди козацької старшини не проводити самостійної, а тим більше відмінної від московської зовнішньої та внутрішньої політики; витіснила козацьку адміністрацію з Білорусії, позбавившись у цьому регіоні небезпечного конкурента.

У Висновках містяться підсумки проведеного дослідження проблеми та виділяються найбільш значимі наслідки війни:

основною причиною українсько-російської війни 1658 - 1659 рр. була концептуальна несумісність підходів гетьманського та царського урядів щодо подальшого розвитку двосторонніх відносин: Росія, прагнучи стати наймогутнішою потугою на сході Європи та у православному світі в цілому, бажала інтегрувати Україну до складу Російської держави, а Україна - навпаки, прагнула зміцнити свою власну державність під крилом Москви, але без реального включення в російський владний простір;

регулярні воєнні дії війни можна розділити на три єтапи: перший - кінець вересня - середина грудня 1658 р., другий - середина грудня 1658 - друга половина березня 1659 р., третій - кінець березня - початок серпня 1659 р.;

для досягнення своїх політичних цілей в Україні царський уряд використовував методи ігнорування законних рішень козацької ради, політичного шантажу, гри на протиріччях між різними соціальними і політичними угрупованнями українського суспільства тощо;

політична перемога Росії у війні означала початок процесу розчинення суспільних і державних інститутів козацької держави в загальноімперських органах управління;

результати війни засвідчили сумний факт відсутності сприятливих зовнішньополітичних умов для подальшого розвитку прогресивних буржуазних перетворень у соціально-економічній сфері України, які відбулись у перші роки Визвольної війни. З часу встановлення царською владою політичного контролю над Україною єдино можливою тенденцією для останньої могла бути лише поступова реставрація феодально-кріпосницьких порядків;

для України основним наслідком війни була наступна втрата незалежності та початок процесу інтеграції її соціально-економічного простору із європейського світу-економіки в світ-економіку "Московія";

у європейському контексті наслідки війни означали послаблення геополітичних позицій Речі Посполитої та посилення у Східній Європі впливу і ваги Росії, яка в черговий раз активізувала свої зусилля, спрямовані на реалізацію планів щодо об'єднання всіх "руських" та інших православних земель у єдиному величезному православному царстві. Окрім того, європейський світ-економіка втрачав єдину на сході Європи країну з пробуржуазним типом суспільних відносин.

Список опублікованих праць за темою дисертаційного дослідження

Статті

1. Експансіонізм Москви щодо України 1657 р. // Пам'ять століть. - 1997. - №6. - С.2 - 12.

2. Похід кн. Г.Г. Ромодановського на Україну восени 1658 року // Нова політика. - 1998. - №1. - С.18 - 24.

3. Конотопська битва 1659 р. // Український історичний журнал. - 1998. - №3. - С.76 - 83; №4. - С.33 - 43.

Повідомлення

4. Історичні передумови українсько-московської війни 1658 - 1659 рр. у загальноєвропейському контексті // Ноосфера. - 1995. - №1. - С.29 - 32.

...