Військове будівництво в Україні періоду Центральної Ради

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут українознавства ім. Івана Крип'якевича

НАН України

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Військове будівництво в Україні періоду Центральної Ради

Голубко Віктор Євстафійович

Львів - 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України, науки і техніки Інституту гуманітарної освіти Державного університету "Львівська політехніка"

Офіційні опоненти:

Верстюк Владислав Федорович, доктор історичних наук, завідувач відділу історії української революції 1917-1921 рр. інституту історії України НАН України;

Плисюк Василь Пилипович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри українознавства Львівського державного аграрного університету;

Трофимович Володимир Васильович, доктор історичних наук, професор кафедри політичної історії Львівського державного університету ім. Івана Франка.

Провідна установа: Прикарпатський державний університет ім. Василя Стефаника, кафедра історії України.

Захист відбудеться "8".02.1999 р. о 15 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України за адресою: 290026, м. Львів, вул. Козельницька, 4. армія флот козацтво збройний

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Автореферат розісланий "29".12.1998 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук Стеблій Ф.І.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. В процесі розбудови незалежної України зростає інтерес до історії національно-визвольних змагань, зокрема до сповненого драматизмом періоду 1917 - першої чверті 1918 рр., коли Українській Народній Республіці довелося збройно захищати незалежність. Весь тягар цієї боротьби ліг на плечі молодої Української армії. Її створення проходило у надзвичайно складних внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.

Відродження Збройних Сил України стало одним із вирішальних чинників зміцнення державницького напрямку в національно-визвольній. боротьбі українства.

У роки Першої світової війни на території України перебувала багатомільйонна російська імперська армія, яка стала своєрідним каталізатором загальнодемократичного і національно-визвольного руху. Оскільки значний відсоток її особового складу становив український елемент, то він активно включився у загальнореволюційний процес,що охопив українське суспільство після повалення російського самодержавства і швидко виділився в окремий його елемент - національний військовий рух. У боротьбі українського народу за відновлення державності йому належить провідна роль, бо він акумулював у собі яскраво виражений державницький характер, що посів чільне місце у всьому процесі державного відродження України, створенні національних Збройних Сил і захисті здобутої українським народом незалежності.

Ця проблема в українській історіографії вивчена недостатньо. Глибоке та всебічне її дослідження має важливе наукове значення: сприяє ґрунтовному вивченню національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність, з'ясовує роль армії у її захисті, дає можливість простежити процес її формування, політичні чинники, що за ним стояли, підтверджує тяглість української військової та державницької традиції, спростовує усталені стереотипи, що мають місце в історичній науці в оцінках даної проблеми.

Отже, дослідження історії Збройних Сил, як одного з найважливіших компонентів українського державотворення, має важливе наукове значення, а тому залишається актуальним.

Хронологічні рамки дослідження - березень 1917 - квітень 1918 рр. обґрунтовані тим, що саме в цей проміжок часу найсильніше проявився військовий рух, як одна з провідних сил національно-визвольної боротьби українського народу за державну незалежність: оформлення його організаційних структур в регулярну армію - найважливіший: атрибут суверенної держави. Це був перший етап творення регулярних Збройних Сил України в процесі відродження її державності. Через те він заслуговує особливої уваги дослідників, бо відроджена національна армія й надалі відігравала провідну роль у боротьбі України за незалежність.

Предметом дисертаційної роботи є українське військове будівництво у відродженій Українській державі 1917 - початку 1918 рр., фронтові та тилові частини російської імперської армії, дислоковані в Україні, їх українізація, розгортання військового руху, діяльність військових та державних органів УНР щодо формування українських Збройних Сил.

Мета дисертаційної роботи - всебічно вивчити український військовий рух як каталізатор розгортання національно-визвольної боротьби за відновлення державності, будівництво Збройних Сил УНР та їх роль у становленні і захисті суверенітету України.

Дисертант поставив перед собою завдання дослідити:

- український визвольний рух в російській армії після повалення царизму, його роль у закладенні підвалин національних Збройних Сил;

- боротьбу партій та організацій за армію і флот, їх програмні засади щодо місця і ролі Збройних Сил у державному відродженні України;

- формування регулярних Збройних Сил УНР, їх участь у відсічі агресії більшовицької Росії;

- рух за створення Вільного козацтва; його місце у військовому будівництві та військовій політиці Центральної Ради;

- еволюцію військової політики Центральної Ради та уряду УНР;

- досвід та уроки українського військового будівництва 1917 - першої чверті 1918 рр.

Методологічною основою дисертації є принцип об'єктивності. Дисертант послуговувався порівняльним та конкретно-історичним методами, застосовував хронологічно-проблемний виклад.

Наукова новизна дисертаційної роботи - спроба комплексного дослідження військового будівництва як ключового фактору у відновленні та в утвердженні суверенітету України; з'ясовано ставлення Центральної Ради та уряду УНР до українського військового руху і будівництва збройних сил, основні його етапи, а також вплив військових чинників на концептуальні погляди чільних українських політиків щодо становлення національної державності.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вивчення, аналіз та узагальнення історичного досвіду військового будівництва Центральної Ради можуть бути враховані і творчо використані для розв'язання актуальних питань розбудови Збройних Сил України на сучасному етапі, зокрема їх місця у політичних та соціально-економічних перетвореннях суспільства. Вітчизняний досвід переконливо свідчить, що позиція армії в переломні моменти боротьби народу за незалежність може стати вирішальним фактором, що визначить її долю: закріпить здобуту перемогу, або ж спричиниться до поразки.

Висновки дисертаційного дослідження сприятимуть подальшому вивченню діяльності Центральної Ради щодо створення національної армії, можуть бути використані у навчально-педагогічній роботі, зокрема в військових навчальних закладах, а також у науково-просвітницькій діяльності.

Дисертація апробована на кафедрі історії України, науки і техніки "Державного університету "Львівська політехніка", у монографії, інших публікаціях автора, зокрема підручнику "Курс лекцій з історії України та її державності", на міжнародних та регіональних конференціях: "Збройні Сили України - гарант національної безпеки" (Львів, 1996), "75 років договору Пілсудський-Петлюра" (Варшава,1996), "Українська державність: історія і сучасність" (Київ, 1993), "Михайло Грушевський і Західна Україна" (Львів, 1995).

Дисертація складається з вступу (стор. 4-10), чотирьох розділів (стор. 11-339), висновків (стор. 340-354), дев'яти додатків, списку джерел та літератури - 264 назви (стор. 355-375).

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні рамки, мету, наукову новизну і практичне значення роботи.

Перший розділ "Питання військового будівництва Центральної Ради: історіографія проблеми та джерела" розкриває стан наукової розробки дисертаційної проблеми та джерельну базу дослідження.

Військові аспекти історії національно-визвольних змагань періоду Центральної Ради завжди були предметом особливого зацікавлення, дослідників. До найбільш дискутованих належали питання про уроки державотворчої діяльності Центральної Ради, про використання нею шансу відновлення національної державності. Серед кола цих питань на чільне місце висувається і проблема ролі Центральної Ради в організації військового захисту відродженої національної державності.

У зв'язку з поразкою визвольних змагань та встановленням в Україні тоталітарного режиму, в українській історіографії військове будівництво часів Центральної Ради було поставлене під жорсткий ідеологічний контроль і фактично не досліджувалося як окрема проблема. Головна увага істориків зосереджувалася на вивченні ролі військового руху як складової частини революційної боротьби під керівництвом більшовицької партії за перемогу соціалістичної революції. Серед кола питань, котрі порушувала радянська історіографія чільне місце належало дослідженню революціонізації царської армії та залучення її більшовиками на свій бік для захоплення влади. Тому революційний процес у війську розглядався з точки зору лише однієї партії, а все, що залишалося за його межами, вважалося контрреволюційним і відносилося до сил суспільної реакції та регресу. Ця риса була притаманна радянській історіографії майже впродовж усього її існування. Разом з тим у своєму розвитку вона пройшла певні етапи, що мали свої особливості.

Перший етап охоплює 20-ті роки. Провідне місце серед питань, пов'язаних з дослідженням боротьби більшовиків за владу в Україні належало військовим аспектам. Передусім це - організація боротьби проти поширення впливу Центральної Ради на український військовий рух, формування українізованих частин, підготовка і проведення збройної агресії проти УНР. Авторами цих праць були політичні суперники Центральної Ради - діячі більшовицького табору. Незважаючи на своє відверто-негативне ставлення до Центральної Ради, її державного та військового будівництва, вони все ж подавали його фактографічну сторону.

Для вітчизняної історіографії 30-х - початку 50-х років став характерним відхід від військової проблематики. Спостерігалася тенденція до применшення ролі військового фактору у революційних подіях 1917 - початку 1918 рр. Утвердилася думка, що війська відігравали другорядну роль у поваленні самодержавства та в захопленні більшовиками влади, зокрема й на території України. Питання, що стосувалися українського військового руху, національного військового будівництва Центральної Ради у даний період майже не ставилися, а коли й порушувалися, то в дуже суб'єктивному висвітленні1.

З другої половини 50-х і до середини 80-х років в радянській історіографії знову зросла увага дослідників до вивчення військового фактору в революційних подіях 1917 - початку 1918 рр. З'являється низка монографій про роль армії як однієї з найвпливовіших сил, що допомогла більшовикам встановити владу. Серед них можна виділити дисертаційну роботу та статті А.Г. Ткачука, а також монографії П.А. Голуба, М.С. Френкіна, М.Н. Якупова та інші, в яких вказувалося, що український військовий рух був одним із факторів, що впливав на революційні процеси в Україні.

Характерною рисою вітчизняної історіографії другої половини 60-х років став поступовий відхід від монопартійного бачення проблеми революційних подій 1917-1918 рр., поляризація методологічних підходів у їх висвітленні. Передусім це стосувалося оцінки місця армії у розгортанні революційного і національно-визвольного руху в Україні, українського військового руху, українсько-російської війни, національного військового будівництва, діяльності провідних українських політичних та військових діячів. Частина істориків продовжувала обґрунтовувати правомірність усталених в радянській історіографії поглядів на ці питання, інша - навпаки спростовувати.

З відновленням незалежності України розпочався якісно новий етап національної історіографії. Дослідження історії визвольних змагань посіло у ній одне з провідних місць. Це стосується і військових аспектів цієї проблеми. Досліджуючи військове будівництво періоду Центральної Ради, українські історики намагаються дати об'єктивний аналіз відродження національних Збройних Сил та їх ролі у становленні державності України. В опублікованих працях розглядаються конкретні питання військового будівництва Центральної Ради: методи формування армії, її вишколу, організації, підготовки офіцерських кадрів. Однак найбільшу увагу дослідників привертає аналіз уроків, а також з'ясування причин поразки УНР у війні з Росією. Чимало істориків вважає найважливішою причиною поразки УНР недостатню увагу її керівництва до потреб власної армії, грубі помилки у військовому та державному будівництві. Ця теза аргументована у фундаментальному дослідженні В. Вериги, монографіях Я. Тинченка, В. Верстюка, статті В. Солдатенка та інших роботах.

Оригінальне міркування з цього приводу висунула Л. Гарчева, яка стверджує, що одним з вирішальних факторів, який спричинився до поразки УНР було несприятливе для України міжнародне становище. В умовах першої світової війни країна перебувала у міжнародній дипломатичній ізоляції, що надзвичайно утруднювало її можливості вирватися з-під влади Росії.

Військове будівництво в Україні періоду Центральної Ради активно досліджувалось українськими емігрантськими істориками. Велика заслуга у цьому належить двом науковим осередкам, що працювали у міжвоєнне двадцятиліття - Українському воєнно-історичному товариству, а також Товариству бувших вояків Армії УНР. Праці емігрантських істориків у порівнянні з дослідженнями радянської історіографії відзначалися більшою об'єктивністю в оцінках діяльності Центральної Ради, а головне окремою ланкою виділяли військові аспекти її діяльності, формування Збройних Сил УНР, їх роль у становленні та захисті суверенітету України, ставлення до військового будівництва різноманітних політичних сил; діяльність провідних військових діячів. Узагальнюючий і найповніший виклад історії національних Збройних Сил періоду визвольних змагань поданий у працях З. Стефаніва, О. Удовиченка, Л. Шанковського, а також у колективній роботі "Історія українського війська".

Особливу увагу українські емігрантські історики звертали на з'ясування причин військової поразки УНР у війні з Росією 1917-початку 1918 рр. Частина дослідників, близьких до емігрантського уряду УНР, намагалася довести, що вона була наслідком антимілітаристських настроїв, що панували у керівництві Центральної Ради, провідником яких виступав В. Винниченко, та фаховою некомпетентністю керівників військовими справами. Водночас вони стверджували, що, всупереч допущених помилок, Центральній Раді вдалося створити національні Збройні Сили, які відігравали провідну роль у ході визвольних змагань.

Іншого погляду дотримувалися автори, опозиційно налаштовані до урядових кіл УНР, близькі до самостійницьких угрупувань. Вихідною тезою їх публікацій є твердження, що орієнтація Центральної Ради на входження України до складу федеративної Росії виключала потребу у формуванні національної регулярної армії, оскільки функції оборони мав перебрати на себе не український, а загальноросійський федеральний уряд. У працях М. Падалки, В. Євтимовича, С. Збаразького і особливо у монографіях М. Мірчука та Р. Млиновецького вказується, що така політика обмежувала можливості Центральної Ради використати величезний потенціал національно-визвольного,передусім військового руху для утвердження суверенітету України. Таким чином, історіографічний огляд даної теми свідчить, що проблема військового будівництва в Україні періоду Центральної Ради посіла у дослідженнях українських істориків важливе місце, чимало її аспектів має суперечливий, дискусійний характер, до того ж ще немає спеціальних праць, котрі давали б узагальнюючий аналіз військового будівництва в Україні періоду 1917 - першої чверті 1918 рр., створення регулярних Збройних Сил, їх значення у державному будівництві.

Найважливішим джерелом дослідження дисертаційної теми є документи українських, російських і частково польських архівів. В залежності від походження можна виділити такі їх групи: матеріали вищих державних та військових органів влади, армійських командних структур - штабів фронтів, армій, округів, окремих військових частин, воєначальників і громадсько-політичних діячів, громадських та політичних організацій, що вели роботу у військах.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ) зосереджені матеріали про діяльність міністерства військових справ УНР, Генерального військового секретаріату, Всеукраїнської Ради військових депутатів, Центральної Ради та Генерального Секретаріату УНР, кореспонденція центральних військових органів з місцевими українськими військовими організаціями, розпорядження, накази, які розкривають хід створення Збройних Сил УНР і їх боротьбу проти агресії Росії. Суттєва їх вада - брак статистичних даних про кількісний та якісний склад сформованих українських частин.

Документи Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ) до певної міри також відображають військове будівництво в УНР 1917 - першої чверті 1918 рр.

Основний їх масив зосереджений у фонді Комісії з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У. Документи підібрані досить тенденційно, стосуються діяльності переважно більшовицької партії, не відтворюють розмах національного військового руху. Українсько-російську війну кінця 1917 - початку 1918 рр. представляють не як агресію Росії проти України, а як громадянську.

Особливо цінні матеріали про перші кроки національного військового будівництва є у Російському державному військово-історичному архіві (РДВІА), Центральному державному архіві Військово-морського Флоту Російської Федерації (ЦДА ВМФ). Документи Ставки Верховного головнокомандувача, штабів головнокомандувачів фронтами, арміями й округами, дислокованими на території України, Чорноморського флоту дають змогу простежити масштаби українського військового руху, політичні настрої його учасників, ставлення та плани російського командування до українізації армії і створення українських Збройних Сил та Військово-Морського Флоту.

Матеріали польських архівів - Центрального військового та Національної бібліотеки у Варшаві відображають діяльність українських військових навчальних закладів по підготовці офіцерських кадрів для Армії УНР, її боротьбу з російськими військами.

Документи обласних архівів частково доповнюють картинну будівництва Армії УНР на місцях.

Загалом у дисертації використано фонди 13 вітчизняних та зарубіжних архівів, матеріали яких дають можливість достатньо повно розкрити тему дослідження.

Частина архівних матеріалів була опублікована. Збірник "Разложение армии в 1917 г." містить документи про організацію українізованих частин. В наступних збірниках документи української військової проблематики майже цілком були вилучені, а інші добиралися тенденційно й відображали діяльність лише більшовицьких організацій серед військ, дислокованих в Україні, численні резолюції солдатських мітингів на їх підтримку. У той же час не подавалося жодної згадки про солдатські протести проти претензій більшовиків на узурпацію влади в Україні, їх антиукраїнську діяльність1.

Вперше документи про українське військове будівництво періоду Центральної Ради були опубліковані у збірнику "Замітки і матеріяли до історії Української революції 1917-1920 рр." П. Христюка. Тут містилися ухвали всеукраїнських військових з'їздів, розпорядження вищих державних інституцій УНР, що стосувалися військових справ. Особливість цього збірника та, що документи, які у ньому опубліковані мають обширний коментар укладача - чільного діяча партії соціалістів-революціонерів. У зв'язку з цим їх підбір і трактування носить відбиток есерівського погляду на військове будівництва. Насамперед це знайшло прояв у негативній оцінці Вільного козацтва.

Найповнішою публікацією документів, що відтворює державотворчу діяльність центральної Ради є збірник "Українська Центральна Рада. Документи і матеріали". Тут опубліковані протоколи Центральної Ради, Генерального Секретаріату, відозви до війська і населення, найважливіші законодавчі акти Центральної Ради щодо створення Збройних Сил УНР. Завдяки ним можна простежити еволюцію поглядів керівництва країни у проведенні національної військової політики, роль військового фактору у відносинах Центральної Ради і Тимчасового уряду, особливо у становленні суверенної Української держави. Значна частина матеріалів присвячена збройній боротьбі УНР проти російської агресії взимку 1917-1918 рр. Проте опублікованих матеріалів збірника все ж недостатньо для дослідження українського військового будівництва 1917 - першої чверті 1918 рр.

Уважне вивчення мемуарної літератури дає змогу виявити чимало цікавих фактів, а головне відчути суто психологічні мотиви, якими керувалися сучасники, розв'язуючи конкретні завдання, що їх висувала тогочасна ситуація. Зокрема це стосується дискусій у середовищі Центральної Ради щодо визначення перспектив національного військового будівництва, моделі Збройних Сил, ставлення до українського військового будівництва політичних суперників Центральної Ради, методів, які вони застосовували для поборювання українського військового руху.

Особливий інтерес для дослідження українського військового будівництва даного періоду представляють публікації С. Петлюри та В. Винниченка, що відтворюють гостру полеміку між двома провідними постатями в Генеральному Секретаріаті УНР. Вона стосується пошуку причин та винуватців поразки УНР у війні з Росією.

Періодика 1917-1918 рр.: офіційні видання вищих військових органів УНР, державних інституція, друковані органи найвпливовіших політичних партій віддзеркалює реакцію армії на події в країні, хід українського військового будівництва, бойові дії Армії УНР проти агресії більшовицької Росії, ставлення військових кіл до Центральної Раді, еволюцію поглядів українського керівництва на військове будівництво та діяльність уряду УНР щодо створення Збройних Сил, українізованих частин.

Для дисертаційного дослідження особливий інтерес становить періодика найвпливовіших українських партій, яка відображає один із найзгубніших факторів, що впливав на українське військове будівництво - його політизацію.

Огляд історіографії та джерел проблеми дослідження підстави стверджувати, що військовий компонент був одним з визначальних в державному будівництві Центральної Ради. Оскільки цей аспект її діяльності на даному етапі не знайшов належного висвітлення в історіографії, то спираючись на досягнення попередників, наявну джерельну базу, у цій роботі зроблено спробу вирішити це завдання.

У другому розділі "Передумови та початки відродження Збройних Сил України" висвітлено початковий етап українського визвольного руху в частинах імперської армії, дислокованої в Україні весною 1917 р. та закладення підвалин національного військового будівництва.

Лютнева демократична революція створила сприятливі умови для розгортання національно-визвольної боротьби народів Російської імперії за відродження своєї державності. В Україні її очолила Центральна Рада. Своє головне завдання вона вбачала у боротьбі за широку національно-територіальну автономію України. Голова Центральної Ради М. Грушевський вважав, що така автономія "має вершити у себе вдома всякі свої справи - економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, землями і всякими натуральними багацтвами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд". До загальнофедеральних функцій М. Грушевський серед інших відносив "справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами республіки".

Модель широкої національно - культурної автономії України в рамках демократичної федеративної Росії стала найвпливовішим гаслом, під яким розгортався український визвольний рух. Однією з найактивніших і найрадикальніших його складових були солдати-українці імперської армії.

Падіння царського режиму та глибокі демократичні перетворення в Росії вплинули й на військо. Зіштовхнувшись з новими політичними реаліями, армію охопив хаос. Поступово процес її розпаду набрав незворотнього стихійного характеру.

Послаблення загальноармійських владних структур об'єктивно сприяло розгортанню українського національно-визвольного руху в армії. Для цього були всі умови: особовий склад фронтів, що проходили по території України мав значну питому вагу українського елементу: Південно-Західний 1/3, Румунський - 1/4, а Чорноморський флот на 65% складався з українців. Всього ж у російській армії на початку 1917 р. із 6 798 тис. чоловік діючої армії і 2260 тис., що перебували у запасних частинах, українці становили 3,5 млн.

Обстоюючи національно-територіальний принцип державності України, Центральна Рада та найвпливовіші партії, що до неї входили - Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) хоча й не виступали за створення регулярних збройних сил, все ж вважали, що українці мають служити на своїй території. У перспективі це означало, що загальнофедеральна армія в Україні, по суті, за короткий час перетвориться у національно-територіальну, а отже, при бажанні українського керівництва може стати регулярною. Гасло національно-територіальної автономії знайшло жвавий відгук в середовищі солдатів-українців, що було, за визнанням М. Грушевського, повною несподіванкою для Центральної Ради. Вже в березні в середовищі солдатів-українців набуває поширення ідея створення окремих українізованих частин і поступове переведення їх на територію України. Мотивами, які їх до цього спонукали, були: бажання повернутися в рідне культурно-мовне середовище, уникнути бодай на якийсь час фронтових злигоднів, сподівання, що з відновленням національної державності в Україні буде вирішено аграрне питання, що особливо хвилювало українських солдатів - селян у своїй абсолютній більшості. Українізація армії стала проявом українського визвольного руху в царській армії - передумовою закладення фундаменту національних Збройних Сил України.

Українізація розпочиналася без координуючого центру, її ініціаторами виступили "земляцтва", що об'єднували солдатів-українців з окремих українських губерній. Найперше українізація охопила тилові війська, але вже наприкінці березня поширилася і на діючу армію. На різних рівнях виникають українські виборні організації - військові ради.

Розгортання українського військового руху викликало зацікавлення національних партій та організацій. Першими активну роботу серед військ розгорнули самостійники, які групувалися навколо законспірованого "Братства самостійників". Серед його провідних діячів були М. Міхновський, А. Степаненко, В. Отамановський. За їх ініціативою 9 березня у Києві було створено "Організаційний комітет по формуванню Українського війська", а 12 березня - "Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка". Появу цих організацій та поширення ними своєї діяльності у військах можна віднести до передісторії закладення організаційних основ Української армії, і національного військового руху загалом.

Участь українських солдатів і матросів в національно-визвольній боротьбі змусила українські провідні партії і Центральну Раду виробити певну політичну лінію щодо місця збройних сил у системі національного державного будівництва. Обстоюючи концепцію федералізму, що передбачала за Україною право утримувати на своїй території військо, але не будувати і розпоряджатися ним самостійно, Центральна Рада в принципі негативно віднеслася до створення української регулярної армії. Однак вимоги формування національного війська все частіше піднімалися солдатами-українцями і знаходили співчуття в українському суспільстві. Центральна Рада не могла цілком їх заперечувати. Звідси й появилася концепція заміни регулярної армії народною міліцією. На переконання лідерів Центральної Ради постійна армія була ознакою старого імперського режиму, а всенародна міліція мала стати гарантом демократичного суспільства, що встановилося після повалення царизму.

Протилежний погляд на перспективи українського військового будівництва обстоював самостійницький табір. Він виступав за те, щоб український військовий рух використати для створення регулярних Збройних Сил, які б стали головною підвалиною відродження суверенітету України. Самостійники вважали, що заради цієї мети можна піти навіть на встановлення в Україні військового диктаторського режиму у формі гетьманату. Попри своє нечисленне представництво у Центральній Раді, самостійницький табір почав перехоплювати у неї ініціативу у впливі над українським військовим рухом. Стараннями клубу ім. гетьмана П. Полуботка у квітні 1917 р. утворено першу українську військову формацію - полк ім. Б. Хмельницького у складі 3574 чоловік. Його поява мала непересічне значення для активізації українського військового руху, бо створювала прецедент для організації інших частин.

Стихійне творення українізованих частин ставило на порядок денний заснування загальновизнаного військового органу, який би взяв на себе функції керівного центру формування українських армійських відділів, поки-що в рамках російської армії. Це питання розглядалося на першому та другому всеукраїнських військових з'їздах. На першому військовому з'їзді (5-8 травня) було створено Український Генеральний Військовий Комітет (УГВК), а на другому (5-10 червня) - Всеукраїнську Раду військових депутатів, що стали вищими національними військовими установами.

Під час роботи з'їздів між поміркованою більшістю Центральної Ради і самостійницьким табором розгорнулася гостра дискусія щодо перспектив українського державного та військового будівництва. На другому військовому з'їзді, що зібрався всупереч забороні військового міністра О. Керенського, самостійники зажадали від Центральної Ради негайно розірвати відносини з Тимчасовим урядом та проголосити самостійність України, почати формувати регулярне військо та укласти сепаратний мир. Опинившись у меншості, вони не отримали підтримки делегатів з'їзду. Деякі дослідники поразку самостійників розцінюють як серйозний удар по українському військовому русі і перемогу автономістів та пов'язаних з ними антимілітаристських програмних установок Центральної Ради, що дуже утруднювало формування Української регулярної армії і закладало у перспективі її поразку. Засуджуючи виступи самостійників, заступник голови Центральної Ради В. Винниченко, заявив: "Не своєї армії нам ... треба, а знищення всяких постійних армій". Соціалістична за складом Центральна Рада часто безпідставно вважала вищих офіцерів потенційними контрреволюціонерами, намагалася не допустити їх на ключові посади національних керівних армійських структур, або принаймні усунути від реального впливу на розробку військової політики. Тому в УГВК переважно засідали не професіонали, а військові запасу нижчих рангів. Головою Військового Комітету був обраний С.Петлюра, також цивільна за фахом людина. Однак він був одним з небагатьох провідних діячів УСДРП і впливових політиків Центральної Ради, що досить швидко відійшов від антимілітаристських поглядів своїх колег і розгорнув активну діяльність щодо створення Українських Збройних Сил.

Перемога антимілітаристських кіл на першому та другому військових з'їздах дала підставу для радикально налаштованих самостійницьких угрупувань звинуватити лідерів Центральної Ради у зраді українських інтересів, капітулянтській політиці щодо Тимчасового уряду.

Очевидно такий підхід до оцінки їх діяльності надто спрощений. Цілком зрозуміло, що Центральна Рада весною - на початку літа 1917 р. була майже беззахисною перед Петроградом. Зважаючи на те, що весь російський демократичний табір, не кажучи про чорносотенців, урядові та військові чинники, негативно поставиться до неї і особливо до українізації армії й до того ж володів реальною військовою силою, радикальний шлях, яким закликали йти Центральну Раду самостійники на даному етапі, закінчився б її розгромом, втратою тих здобутків, яких досягла вже Україна. Тому можна констатувати, що українські лідери на той час обрали реалістичну тактику. Лихо було в тому, що цю тактичну лінію вони перетворили згодом у стратегію, коли дотримання "єдиного революційного фронту" з російською демократією стало гальмом в утвердженні суверенітету України.

Ухвали другого військового з'їзду, а також прийняття під його тиском Центральною Радою 10 червня першого Універсалу і сформування 15 червня уряду автономної України - Генерального Секретаріату заклали підвалини української державності й відкривали перспективу для створення національної армії.

Отримавши організаційне оформлення зверху, українізація армії набрала окресленіших контурів. Центральній Раді вдалося спрямувати її стихійний розвиток у організоване русло, що вело до зосередження українізованих частин в Україні і створювало сприятливі умови для подальшого розгортання військового будівництва.

Уже навесні - початку літа 1917 р. український військовий рух далеко вийшов за рамки старої армії і став поширюватися серед цивільного українського населення, особливо селянства, що вилилося у створення формувань Вільного козацтва. Вони стали уособленням його нерозривного зв'язку із загальнонаціональною визвольною боротьбою українського народу за відновлення державності.

Разом з тим українізація охопила не лише частини імперської армії, дислоковані в Україні, а й ті, що перебували далеко за її межами - в Росії, Прибалтиці, Північному Кавказі. Провідну роль у ній відігравали місцеві українські військові ради.

Українізація охопила й Чорноморський флот. На кожному кораблі діяла корабельна рада. На початку літа була сформована перша українська частина на флоті - Севастопольський флотський півекіпаж на чолі з підполковником В. Савченком-Більським, а координатором усього українського руху на флоті виступав Чорноморський український військовий комітет.

Український військовий рух в період червня 1917 р. хоча й продовжував розвиватися по висхідній лінії під безпосереднім впливом новосформованих національних військових структур - УГВК та Всеукраїнської Ради військових депутатів, наштовхувався на серйозні організаційні перешкоди на місцях через брак необхідного військово-адміністративного апарату, який би перейняв на себе суто технічні функції організації національних частин. Наприкінці червня загальна кількість українізованих частин, що перебувала у Київському військовому окрузі становила 50 тис. солдатів. Українізація охопила 6-й, 17-й, 41-й армійські корпуси Південно-Західного фронту. Поява українізованих частин вплинула на політику Тимчасового уряду щодо України, примусила його уважніше прислухатися до українських вимог. Підтвердженням тому стали переговори 28 - З0 червня у Києві між представниками Тимчасового уряду і Центральної Ради, внаслідок чого стало ухвалення 3 липня другого Універсалу та юридичне визнання Центральної Ради офіційним Петроградом. Другий Універсал відкрито порушив на найвищому рівні питання українізації військових частин. Російський уряд погоджувався на комплектування українізованих частин. Це засвідчило про розширення компетенції Центральної Ради як вищого органу влади в Україні на військову сферу, що до того часу вважалася монополією російського уряду. Однак Універсал не міг розв'язати наболілих питань українського військового руху, який на той час вже далеко вийшов за рамки досягнутої угоди. Неабияке обурення в середовищі його учасників викликала згода Центральної Ради на те, щоб українські військові організації свою діяльність погоджували за загальноросійськими військово-громадськими організаціями. Якщо взяти до уваги, що ті негативно ставилися до всього українського військового руху, то стає зрозумілим, у які важкі умови вона його ставила.

Акумулятором опозиційних настроїв супроти угодовської політики Центральної Ради став клуб ім. гетьмана Полуботка, який, спираючись на організований ним однойменний полк, вирішив захопити владу в Києві, щоб потім передати її Центральній Раді і зажадати від неї проголошення незалежності України. Повстання полку ім. гетьмана П. Полуботка 4-7 липня було придушене спільними зусиллями військ Штабу Київського військового округу та відділами Богданівського полку. Його придушення стало серйозною поразкою самостійницького табору і негативно позначилося на всьому процесі державного становлення України. Між тим розстановка політичних сил в країні на початку липня 1917 р. дає підстави припускати, що за даних умов, при наявності авторитетного керівного національного органу, яким була Центральна Рада, повстання Полуботківського полку могло увінчатися успіхом, призвести до проголошення її незалежності і виходу із світової війни. Російська армія була дезорганізована провалом наступу на Південно-Західному фронті, а тому Тимчасовий уряд був неспроможним придушити повстання в Україні, яке, до речі, готове було підтримати Вільне козацтво та інші українізовані частини.

7 липня австро-німецькі війська прорвали фронт. Російська армія втратила 150 тис. чоловік. Оскільки влітку 1917 р. український контингент посідав тут майже половину особового складу, то й втрати українців обчислювалися десятками тисяч. Отже, підтримка Центральною Радою військових планів Тимчасового уряду завдавала серйозної шкоди Україні і не виправдовувала тих мінімальних поступок, які вона одержала від нього за право комплектувати запасні українізовані полки.

Тимчасовий уряд і Ставка стали вживати заходів для стабілізації ситуації. 19 липня на посаду Верховного головнокомандувача був призначений генерал Корнілов - перший воєначальник високого рангу, котрий задля стабілізації фронту і відновлення боєздатності російської армії наважився запровадити у її складі українізовані частини. Він видав наказ про українізацію десяти дивізій, а також двох армійських корпусів. 23 липня розпочалася українізація 34-го армійського корпусу під командуванням генерала П. Скоропадського. З липня 1917 р. українізація армії вступила у нову фазу. Вона набула легітимного характеру, організованіших форм і ширшого масштабу.

Липень - серпень 1917 р. став періодом загострення політичної кризи в Росії. Поразка на фронті та хаос в країні і армії посилили боротьбу між поміркованими демократичними та диктаторськими тенденціями у Тимчасовому уряді і армійській верхівці. Ілюстрацією цього стала спроба встановлення наприкінці серпня військової диктатури генерала Л. Корнілова. Українізовані частини беззастережно підтримали заклик Центральної Ради не допустити перемогу корніловського виступу, адже не підлягало сумніву, що в разі його успіху над ними нависне загроза ліквідації. Провал заколоту, хвиля анархічних виступів в армії стали віддзеркаленням незадоволення широких верств політикою Тимчасового уряду. Демобілізація старої армії, параліч державних і військових органів поставили перед Центральною Радою питання про перспективи державотворчої діяльності.

За піврічний період Центральна Рада стала визнаним лідером українського національно-визвольного руху, найактивнішими учасниками якого виступали солдати-українці. Незважаючи на те, що в основі військової політики Центральної Ради лежали хибні уявлення щодо доцільності існування регулярного національного війська, об'єктивно весь розвиток подій виштовхав її за федералістські рамки державотворення. За півріччя своєї діяльності Центральна Рада досягла вагомих здобутків, в тому числі і створенні фундаменту національних Збройних Сил. Українізація імперської армії спричинилася до того, що війська, дислоковані в Україні, стали перетворюватися на національно-територіальні.

Третій розділ "Національне військове будівництво в період утвердження державності України" присвячений аналізові еволюції військової політики Центральної Ради в період листопада 1917 - січня 1918 рр. Після придушення корніловського виступу у Росії посилюється політична криза. У вересні - жовтні 1917 р. стало очевидним, що Тимчасовий уряд неспроможний контролювати ситуацію. Величезну територію Російської Республіки охопили дезінтеграційні процеси. Те ж саме стосувалося й старої імперської армії. Катастрофічне падіння її боєздатності змусило уряд та військове начальство погодитися на розширення масштабів українізації військових частин, які, на тлі розвалу армії, відзначалися відносною дисциплінованістю, що породжувало у правлячих колах ілюзію можливості їх використання для порятунку ситуації на фронті. 12 вересня 1917 р. в результаті переговорів між делегацією УГВК і прем'єром О. Керенським було досягнуто домовленості про українізацію піхотних дивізій разом із запасними полками, а також визнано українські військові організації в армії на рівні загальноросійських.

На початок жовтня реальна влада Тимчасового уряду в Україні практично стала номінальною і трималася лише на добрій волі Центральної Ради. Україна, всупереч планів Центральної Ради, виходила за рамки автономії і набирала рис суверенної країни. Важливе місце у цьому процесі посідала армія. Тепер українізовані частини підпорядковувалися лише Центральній Раді та УГВК і перейняли на себе захист України від здеморалізованих фронтових частин, що потрапили під вплив більшовиків й стали некерованими. Всю відповідальність за подальший розвиток подій в Україні мала взяти на себе Центральна Рада та Генеральний Секретаріат. 12 жовтня замість УГВК було створено Секретаріат військових справ з компетенцією формувати українські частини і представляти верховній військовій владі на затвердження кандидатури на посади військових чинів на території України. 19 жовтня в українізованих частинах запроваджувався інститут українських комісарів. Все це вело до створення національного військового апарату на місцях і унезалежнювало владу Центральної Ради та Генерального Секретаріату над армією від Петрограду.

Жовтневий переворот 1917 р., падіння Тимчасового уряду, загроза охоплення хаосом України, змусило Центральну Раду взяти на себе відповідальність за долю України. 7 листопада третій Універсал проголосив утворення УНР. Розбудова її державно-адміністративного апарату охопила й військову справу. Логіка подій підвела Центральну Раду до усвідомлення потреби будівництва регулярних Збройних Сил, як одного з найважливіших атрибутів суверенної держави.

6 листопада представниками Генерального Секретаріату і Ставкою генерала М. Духоніна була підписана угода про територіальний принцип комплектування армії, яка відкривала якісно новий етап у розвитку українського військового руху. Вона закріпила за Україною права спадкоємця на ту частину колишньої царської армії, що дислокувалася на її території, визнавала за нею право на власне військо.

23 листопада Генеральний Секретаріат УНР оголосив про злиття Південно-Західного і Румунського фронтів в один Український під своєю зверхністю. Штаби усіх чотирьох армій (за винятком VІІ), дислокованих в Україні, висловили готовність підпорядкуватися УНР. У листопаді почав функціонувати Український генеральний штаб, робилися спроби запровадження військових статутів в українізованих частинах. Важливим елементом у військовому будівництві стала поява у листопаді-грудні регулярних військових частин: сердюцьких, гайдамацьких та Січових Стрільців. На той час припадає апогей українізації частин старої армії. Загальна кількість особового складу частин, які українізувалися, досягла приблизно 637 тис. осіб. Особовий склад частин, у яких було закінчено українізацію, нараховував 440 тис., з них близько 240 тис., у тому числі й 60 тис. Вільного козацтва перебувало на території України. Все ж вони не могли стати боєздатною основою Збройних Сил УНР. Спричинились цьому, зокрема, загальна втома солдатів-українців війною, відсутність власного досвіду військового будівництва, а також масована більшовицька демагогічна пропаганда, поширення якої на українізовані частини не пощастило нейтралізувати державним та військовим чинникам УНР.

У дисертації показано, що війна, яку проголосила 4 грудня 1917 р. більшовицька Росія УНР була продовженням її імперської політики щодо України. Тоталітарний більшовицький режим не міг змиритися з існуванням в Україні демократичного устрою, що позбавляв можливості слабкі місцеві більшовицькі елементи парламентським шляхом прийти до влади в країні. Силою фактів Центральна Рада змушена була переглянути концепцію федералістського державотворення, бо головний об'єкт федерування - демократична Росія перестав існувати. Україна ступила на шлях суверенного державотворення проти чого і виступив більшовицький Раднарком.

Грудень 1917 р. став періодом гострої ідейної боротьби між Центральною Радою і Раднаркомом за вплив над солдатами, а також початком розгортання бойових дій між українськими та російськими військами.

Можна виділити такі стратегічні райони України, на території яких точилися найзапекліші бої. Умовно їх можна назвати фронтами, оскільки позиційних бойових дій тут не велося, а здебільшого маневрені операції. Перший - на заході УНР - проти більшовизованих фронтових частин старої армії; другий - Східний фронт, що простягався з району Харкова по Донецько-Криворізький басейн; третій - Північний, що проходив по північно-східних кордонах України в районі Чернігівщини. Нарешті, з півдня - з узбережжя Чорного моря проти військ УНР розгорнули локальні бойові дії окремі десантні загони чорноморських матросів, які йшли за більшовиками та місцеві червоногвардійці. Отже, із стратегічної точки зору становище УНР було важким: країна опинилася у ворожому кільці.

Протягом грудня найактивніші бойові дії між українськими і російськими військами велися на Правобережжі. Ініціатива у їх веденні до середини місяця належала українській стороні. Уряд УНР тут мав у своєму розпорядженні достатні сили, зокрема 40-тисячний I-й Український корпус генерала П. Скоропадського. Це дозволило йому захопити фронтові армійські штаби, при яких діяли більшовицькі ревкоми, і поставити під контроль військово-технічний апарат. Було придушено невдалу спробу більшовицького заколоту в Одесі. Завдяки енергійним діям українського командування більшовикам не вдалося реалізувати план - силами фронтових частин оволодіти у грудні Правобережжям і Києвом.

Агресія Росії проти України наочно засвідчила згубність подальшого дотримання Центральною Радою політики відмови від регулярної армії. Її зміна проходила болісно. Давалися взнаки укорінені антимілітаристські настрої в середовищі впливових українських партій. 17 грудня генеральний секретар військових справ С. Петлюра, обминаючи Центральну Раду та уряд, затвердив "Статут Української Народної Армії", який став наріжним каменем у будівництві регулярної Армії УНР. Поява "Статуту" спричинилася до загострення і без того напружених відносин між В. Винниченком та С. Петлюрою. Наслідком цього стало усунення останнього 18 грудня від керівництва військовими справами. Новим генеральним секретарем військових справ став М. Порш, противник створення регулярної армії. Однак розширення на початку 1918 р. російської агресії проти УНР змусило її уряд енергійно взятися до організації оборони країни. Законодавчі акти Центральної Ради, а також урядові розпорядження в галузі військового будівництва, видані у першій половині січня 1918 р. засвідчили про зміну військової політики на користь створення регулярної армії за територіальним принципом комплектування. Підтвердженням цього став "Закон про утворення Українського Народного Війська" від 3 січня 1918 р., а також передача загонів Вільного козацтва із відання секретаріату внутрішніх справ у розпорядження військового секретаріату і створення на його основі "Реєстрового Вільного козацтва", що перебувало на державному утриманні. 14 січня Центральна Рада ухвалила "Тимчасовий закон про флот", яким проголошувала перехід усього Чорноморського флоту під юрисдикцію УНР. Поряд з цим 18 січня М. Порш видав розпорядження про демобілізацію українізованих частин, а також скасування обов'язкової служби на флоті, чим завдав непоправної шкоди найчисельнішим регулярним частинам Армії УНР, якими були українізовані формування. Саме тоді й перестав існувати корпус П. Скоропадського. Це було зроблено саме у той час, коли більшовицьке керівництво оголосило про створення Червоної армії, а українсько-російська війна була в розпалі.

У січні 1918 р. головним театром воєнних дій між українськими та російськими військами стало Лівобережжя. Вихідним плацдармом зосередження ворожих військ був трикутник Гомель - Бахмач - Брянськ. Головним об'єктом наступу - Київ. Російські війська зосереджувалися на Лівобережжі у чотирьох угрупуваннях у складі З0 тис. осіб. Проти них Центральна Рада не могла виставити добре вишколених й чисельних регулярних військ. Майже всі вони дислокувалися на Правобережжі, розпочали масову демобілізацію, а ті, що знаходилися на Лівобережжі були розпорошені, погрузли у сутичках з червоногвардійськими загонами, а тому не могли розгорнутися у фронт проти наступаючих більшовицьких військ.

Кістяк українських військ на Лівобережжі становили регулярні частини: Гайдамацький кіш Слобідської України С. Петлюри (300 чоловік), Курінь Січових Стрільців Є. Коновальця (600 чоловік), Запорізький курінь ім. кошового Морозенка (450 чоловік). У стадії організації перебували полки - 1-й Республіканський, 1-й Залізничний, бойовий курінь УПСР та інші.

Розгортання агресії більшовицької Росії проти УНР штовхнуло Центральну Раду на прийняття 9 січня 1918 р. четвертого Універсалу, що формально розривав державний зв'язок із Росією і проголошував повний суверенітет України. Цим актом український уряд прагнув підкреслити міждержавний характер українсько-російської війни, а не внутрішній, як його трактували більшовики, сподівався підняти боєздатність українських частин, котрі тепер мали боронити власну державу. Проте ці сподівання не виправдалися. В січні 1918 р. ініціатива у бойових діях цілком переходить до російської сторони. Більшість важливих адміністративних центрів Лівобережжя опинилася під контролем більшовиків. В середині січня розпочалися бої за київський стратегічний плацдарм. У боротьбі за Київ співвідношення бойових сил було не на користь українців. Зі сходу столицю блокувало 16-тисячне російське угрупування, в самому місті у розпорядженні більшовицького ревкому, що підняв заколот проти уряду УНР, перебувало 2 тис. червоногвардійців, до яких приєдналася частина гарнізону. Крім того, у столиці перебувало 15 тис. колишніх царських офіцерів вороже налаштованих до української влади. Частини Армії УНР у Києві, що брали активну участь в обороні, нараховували всього 5 тис. осіб. Бої за столицю тривали більше тижня і закінчилися поразкою української сторони. 26 січня 1918 р. Центральна Рада та уряд УНР залишили Київ. Разом з ними столицю покинули регулярні частини, що нараховували 3 тис. чоловік. Вони були реорганізовані в Окремий Запорізький загін під командуванням генерала К. Прісовського.