Державотворення періоду Директорії УНР
Державотворення в Україні періоду Директорії УНР. Органи верховної державної влади, державний лад. Вищі органи виконавчої державної влади. Організація місцевої влади й самоврядування. Правоохоронні органи, законодавчий процес та законодавча техніка.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 15.11.2013 |
| Размер файла | 95,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
На доповнення цього правового акта, Інструкція містила положення, що забороняло службовцям міліції вступати до політичних організацій і брати участь у публічних демонстраціях, навіть якщо такі організації і демонстрації були дозволені владою. Інструкція вводила сторожову (вартову) службу.
Народна міліція періоду Директорії була нечисленною і не мала сил активно виконувати функції охорони правопорядку. Тому, крім міліції, на місцях як правоохоронні органи діяли також карно-розшукові відділи, резервні сотні міліції, згадані вище політичні відділи та кінні відділи особливого призначення. Важлива роль в охороні правопорядку відводилася Верховній слідчій комісії для боротьби з контрреволюцією та її органам на місцях. Проте така різноманітність правоохоронних органів часто призводила до не-розмежованості їхніх функцій. Серед інших недоліків в організації правоохоронних структур УНР, зокрема міліції, дослідники (Ю. Кравченко) вказують на: матеріальну незабезпеченість співробітників міліції, відсутність регулярного зв'язку та засобів пересування, некомплект повного складу міліціонерів, зловживання з боку посадових працівників міліції та втручання у компетенцію міліції військової влади тощо.
Підстави втручатися у справи міліції військовим давали, по-перше, повноваження армійської спецслужби, згідно з Положенням про контррозвідку в Діючій Армії УНР (серпень 1919 p.), здійснювати правоохоронні функції, і по-друге, неконкретні формулювання у визначенні злочинних дій. Начальники контррозвідувальних підрозділів, що утворювалися при штабах військових з'єднань і частин, мали право проводити обшуки та арешти, допитувати осіб, запідозрених у вчинках, що підпадали під передбачені "Положенням" справи. Крім того, органи військової розвідки (філії Інформаційного бюро Генштабу) при здійсненні оперативно-розшукової роботи мали право користуватись силами органів внутрішніх справ. Тому через нерозмежованість компетенції правоохоронних органів виникала плутанина у взаємовідносинах між ними, що призводило до дублювання та паралелізму в їх діяльності. Так, деякі представники керівництва МВС визнавали (В. Сідак), що міліція займалася і зовнішньою, і таємною службою; карно-розшукові відділи вели і кримінальні, і політичні справи, особливо, коли у справі можна було відсудити чимало грошей та цінного майна; підрозділи розвідки і контррозвідки втручалися у справи кожного з цих органів.
Директорія, як і Центральна Рада та Гетьманат, намагалася забезпечити охорону громадського порядку і республіканського ладу шляхом залучення військової сили та створення спеціальних військових формувань, які мали виконувати ці функції. Так, у зв'язку зі складною криміногенною ситуацією в Києві наприкінці 1918 р. військове формування Січових Стрільців несло службу з охорони правопорядку на підставі наказів коменданта м. Києва, керуючись також Положенням про польове управління військ у воєнний час (1914 р.) та Зводом військових постанов (1869 р.). Згодом уряд УНР прийняв Закон про створення у складі МВС "Коша охорони республіканського ладу" (28 лютого 1919 р.), згідно з яким останній поділявся на полки (їх було 11), сотні, чоти, рої та варти. На чолі Коша стояв отаман, що був підлеглим особисто Міністрові внутрішніх справ.
Кіш, що проіснував до осені 1920 р., в УНР реально виконував поліцейські і жандармські функції. Нарівні з власне охоронними завданнями (охорона важливих військових об'єктів), на нього покладалися слідчі й репресивно-каральні функції, зокрема придушення збройних виступів політичних опонентів, здійснення військово-поліцейської служби в місцевостях, оголошених на воєнному стані, та ін.
У 1920 р. була також створена жандармерія, діяльність якої (заледве можна назвати її ефективною) припинилася після втрати Директорією влади. Правовою основою функціонування жандармерії УНР була видана і затверджена військовим міністром УНР "Тимчасова загальна інструкція служби для жандармерії" (24 вересня 1920 р.).
Неспроможність керівництва УНР контролювати ситуацію в країні, державне безладдя, викликане розкладом управлінських структур, і, як наслідок, зростання політичної та загально-кримінальної злочинності Директорія та її уряд намагалися подолати не тільки за допомогою силових структур держави, а й застосовуючи позасудові репресії, постійно розширюючи коло осіб, яким таке право надавалось. Незважаючи на прийнятий Радою Народних Міністрів Закон "Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР" (28 лютого 1919 р.), норми якого скасовували всі закони про позасудове позбавлення волі та вислання, вже в серпні 1919 р. при МВС створюється згадана вище Особлива нарада) складі трьох міністрів (внутрішніх справ, юстиції та військового), якій надається право у позасудовому порядку висилати осіб, діяльність яких становила загрозу республіканському ладу та громадському порядку, у визначені нею території строком до одного року. 13 вересня 1919 р. знову набирає чинності закон, що був скасований 28 лютого, про надання вищим представникам адміністративної влади в губернії та міністру внутрішніх справ права позасудового покарання за окремі правопорушення (штраф до 30 тис. гривень або ув'язнення до трьох місяців). Надалі право застосування позасудових репресій надавалось військовим начальникам. Так, старші військові начальники та інші державні посадові особи у місцевостях, оголошених на стані облоги, могли на власний розсуд висилати громадян не лише за межі окремих населених пунктів, а й узагалі з території УНР.
Іноді органи місцевого самоврядування в умовах безвладдя самі намагалися організувати охорону правопорядку, захист особистої і майнової безпеки громадян (як, наприклад, у Києві наприкінці січня 1919 р.), бо нерідко, особливо у зв'язку з воєнними подіями, міста і села повністю залишалися напризволяще, на сваволю грабіжників та погромників.
Таким чином, протягом 1917-1920 рр. тривав пошук та випробування функцій, що їх мали виконувати правоохоронні органи в цілому. Цей процес супроводжувався не тільки використанням досвіду Російської імперії, а й намаганнями покласти в його основу національну нормативно-правову базу. Питання координації розбудови правоохоронних органів покладалися на Міністерство внутрішніх справ, безпосереднє виконання правоохоронних функцій покладалося на нечисленні органи Народної міліції. На місцях, як правоохоронні органи, діяли також карно-розшукові відділи, резервні сотні міліції, політичні відділи та кінні відділи особливого призначення. Важливу роль в охороні правопорядку покладалося на Верховну слідчу комісію для боротьби з контрреволюцією та її органами на місцях. Була створена також жандармерія Директорії УНР. Така різноманітність правоохоронних органів часто призводила до нерозмежованості їхніх функцій. Забезпечити охорону громадського порядку і республіканського ладу Директорія, як і Центральна Рада та Гетьманат, намагалася шляхом залучення військової сили та створення спеціальних військових формувань. Зростання рівня політичної і загально-кримінальної злочинності Директорія та її уряд намагалися подолати не тільки за допомогою силових структур держави, а й застосовуючи позасудові репресії.
У цілому система правоохоронних органів Директорії, як і за часів Центральної Ради й Гетьманату, стояла, насамперед, на сторожі партійно-державних інтересів верховної влади, а вже потім вирішувала складні завдання охорони громадського правопорядку в країні.
Особливості законодавчого процесу та законодавчої техніки
Законодавчий процес в УНР доби Директорії змінювався разом зі змінами в структурі вищих владних органів. З приходом до влади Директорії передбачалося, що всі законопроекти мали готуватися членами Ради комісарів, недовготривалого колективного органу, створеного при Директорії з метою забезпечення її роботи на найважливіших ділянках, ухвалювалися на засіданнях Директорії, а після їх затвердження Директорією оприлюднювалися. Зі створенням Ради Народних Міністрів (РНМ) було також частково врегульовано процедуру прийняття законів і розширено коло суб'єктів законодавчої ініціативи: голова Ради Народних Міністрів, члени Директорії, міністри, голови відомств, Державна канцелярія. Передбачалося також наділення правом законодавчої ініціативи з обмеженого кола питань Державного контролера та Державного секретаря.
Серед прийнятих Директорією правових актів, що присвячувалися процедурі прийняття законів та діяльності органів влади, наділених законодавчими функціями, вирізняється Закон "Про порядок внесення і затвердження законів в УНР" (14 лютого 1919 р.). Це - один із перших нормативних актів Директорії, в якому було здійснено спробу регламентувати законодавчий процес. Відповідно законопроекти готувалися міністерствами і подавалися голові уряду, який вносив їх на розгляд РНМ. У разі ухвалення законопроект редагувався у Державній канцелярії, після чого надходив на розгляд Директорії і набирав чинності після затвердження та оприлюднення шляхом опублікування Радою Народних Міністрів.
У надзвичайних випадках закони і постанови могли видаватися безпосередньо Директорією без попередньої ухвали РНМ. Тоді всі закони і постанови посвідчу валися керуючим справами Директорії і подавалися до Державної канцелярії. Одним із вагомих досягнень Директорії у сфері законодавчого процесу стало запровадження системи централізованої реєстрації законів та постанов, що були нею затверджені.
Процедуру прийняття законів було суттєво змінено конституційними законами від 12 листопада 1920 р. "Про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР", "Про Державну
Народну Раду" (ДНР) та ухваленим на їх підставі "Регламентом ДНР". Ухвалення законопроекту РНМ набувало значення підготовчого етапу внесення законопроекту РНМ до парламенту. Правом законодавчої ініціативи наділялись члени ДНР у кількості 10 осіб та міністерства. У парламенті законопроект проходив три читання (наради), після яких відбувалося голосування. Названими документами вперше детально регулювався порядок проведення, стадії розгляду та ухвалення законопроекту законодавчим органом. Зокрема, незмінними стадіями законодавчого процесу залишалися затвердження Директорією, посвідчення Державним секретарем та публікація РНМ у "Вістнику Державних Законів для всіх земель УНР". Важливою новелою стало закріплення можливості прийняття закону без затвердження вищого органа державної влади - Директорії, повторним ухваленням парламенту.
Правилам та вимогам законодавчої техніки Директорія приділяла менше уваги. Власні правила складання тексту закону в основному заміняли перероблені відповідно до вимог законодавчого процесу Директорії норми попередніх державних утворень. За Директорії, здебільшого, не було чітких критеріїв обрання форми нормативно-правового акта, проте їх застосування стало більш впорядкованим - найчастіше це закони і постанови. Незважаючи на те, що визначальне місце серед нормативно-правових актів УНР Директорії займали закони, їх якість була невисокою. Зокрема, вважають (А. Іванова). що на якість законів УНР вплинуло неналежне врегулювання законодавчого процесу, недостатнє закріплення на законодавчому рівні правил і засобів законодавчої техніки. Законодавчо врегульовувалась лише форма опублікування та затвердження законодавчих актів. Не було чіткої різниці між законами і підзаконними актами Хоча зміст правових норм загалом відповідав визначеним у найменуваннях нормативних актів предметам регулювання.
Дослідники (Ж. Дзейко) звертають увагу на низку недоліків, що засвідчують загалом невисокий рівень законодавчої техніки у нормотворчості Директорії УНР. Серед таких: невисокий рівень зовнішнього оформлення законів і відсутність мотивації їх прийняття До того ж, у складі більшості законів не було загальних положень. Як правило, був недостатнім ступінь повноти правового регулювання: права і обов'язки суб'єктів права здебільшого були закріплені надто загально, не визначено багато життєвих обставин, за наявності яких можуть виникати, змінюватися і припинятися правовідносини. Процедура реалізації законів зазвичай також не була детально врегульована. Суттєвим недоліком багатьох законів було неналежне закріплення механізмів гарантування виконання правових норм тощо. Варто зазначити, що, на думку дослідників (Ж. Дзейко, А. Іванова), можливий напрям і тенденції розвитку законодавчого процесу й, до певної міри, законодавчої техніки демонструють також нереалізовані законодавчі акти та законопроекти, у тому числі конституційні.
Конституційне законодавство
Загальну спрямованість законодавчої діяльності Директорії визначало її конституційне законодавство. Програмними документами конституційного характеру, що відображали прагнення Директорії до втілення у життя української національної державної ідеї, були її декларації та універсали. Актом конституційного характеру була перша Декларація Директорії (26 грудня 1918 р.), оприлюднена відразу після її урочистого в'їзду в Київ. Структурно вона складалася з преамбули та 11 розділів, у яких ішлося про найближчу перспективу українського національного державотворення. У передмові Декларації, зокрема, констатувалося зметення з лиця землі гетьманщини як руйнівного поміщицько-монархічного панування на Україні, вичищення її від карних експедицій, старостів, жандармів, відновлення національно-персональної автономії, демократичних органів місцевого самоврядування, скасування цензових дум та земств тощо.
Протягом майже року виконував роль тимчасової Конституції УНР ухвалений Конгресом трудового народу Універсал до українського народу, який декларував обов'язковість закріплення демократичного ладу в Україні, фактично переповідаючи основні положення одного з перших нормативних актів державно-правового регулювання Директорії УНР - згаданого вище Закону "Про форму влади на Україні" (28 січня 1919 р). Правову основу діяльності владних органів Директорії УНР становили також відомі закони "Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР" і "Про державну Народну Раду УНР" (обидва оприлюднені 12 листопада 1920 р.).
Директорія УНР відновила чинність багатьох конституційних законів Центральної Ради, які загалом спрямовувалися на захист прав громадян: про національно-персональну автономію, громадянство, мову тощо. Зокрема, закон "Про державну мову в УНР" (1 січня 1919 р.) затверджував українську мову державною і обов'язковою для вжитку в армії, на флоті та в усіх урядових і загальних громадських публічно-правових установах. Одночасно в законі підкреслювалося, що приватні особи мають право звертатися до державних установ рідною мовою. Треба визнати, що ці закони Директорії мали, здебільшого, декларативний характер: у тодішніх умовах громадянської війни їх норми не мали шансу бути реалізованими. Те саме стосується й вельми показового, з погляду намірів, Закону "Про відновлення гарантій недоторканності осок на території УНР" (28 лютого 1919 р.) та декількох інших.
Усупереч логічному продовженню розвитку державотворчого процесу Директорія не впровадила в життя Конституцію УНР 1918 р, а намагалася виробити власну. За часів Директорії було розроблено і обговорено декілька ґрунтовних проектів Основного закону: "Начерк проекту державного законоладу для Української Трудової Республіки" доктора права О. Копцюха, індивідуальний проект Конституції УНР професора Отто Ейхельмана та проект урядової конституційної комісії. Дослідники (71 Подковенко) переконані, що ці конституційні проекти дають змогу оцінити конституційний процес в Україні, визначити рівень та вплив політико-правових ідей попередників Директорії на формування державної політики того періоду.
Проект доктора права і командира партизанського полку О. Копцюха, попри чимало декларативних і часом утопічних норм, зокрема щодо побудови в Україні соціалізму і трудової республіки, в цілому мав демократичне спрямування - він передбачав, насамперед, утворення парламентської федеративної держави, в якій ніхто не обмежувався б у правах за будь-якими ознаками, в тому числі соціальними Проект Конституції УНР О. Ейхельмана цілковито деідеологізований. Він повністю ґрунтувався на правах людини і загальнолюдських вартостях та відображав досягнутий на той час світовим співтовариством рівень цивілізованості. Більше того, на відміну від сучасних конституцій, у проекті приділялась увага конституційному регулюванню тлумачення законів для їх правильного використання і ліквідації прогалин у праві. Автор бачив Україну демократичною з панівним принципом поділу влади на п'ять (!) гілок - установчу, законодавчу, виконавчу, судову, фінансово-контрольну, - державою з федеративним устроєм (мав бути організований не за етнічно національними, а за територіальними ознаками, подібно до США).
Значну увагу приділено організаційно-правовим засадам діяльності майбутніх місцевих органів федерально-державної влади.
І своєрідним підсумком конституційного процесу в УНР доби Директорії став проект, підготовлений урядовою конституційною комісією (жовтень 1920 р.), за яким Україна мала бути парламентською республікою, побудованою за класичним поділом влади на законодавчу (Державна Рада), виконавчу (Глава держави та Рада Міністрів) та судову (незалежні суди). Передбачалося введення українського громадянства, скасовувалися всі титули і привілеї, І припускалося прийняття іноземного громадянства (щоправда, з дозволу Глави держави). У документі докладно виписано комплекс прав громадян (заборонялися принизливі покарання, позбавлення політичних і громадянських прав припускалося тільки на певний термін). Характерною рисою проекту вважають декларацію необхідності прийняття низки законів, які юридично забезпечили б реалізацію тих прав. Спеціально зазначена в ньому й відповідальність держави перед громадянином (тобто йшлося про створення одного з важливих елементів правової держави) тощо.
Отже, загальну спрямованість законодавчої діяльності Директорії визначало її конституційне законодавство. Програмними документами конституційного характеру, що відображали прагнення Директорії до втілення у життя української національної державної ідеї, були її декларації та універсали. Директорія УНР відновила чинність багатьох конституційних законів Центральної Ради, які загалом спрямовувалися на захист прав громадян: про національно-персональну автономію, громадянство, мову тощо. Однак Конституцію УНР 1918 р. Директорія не запровадила в життя, а намагалася виробити власну. Для непоодиноких спроб розробити цілісний Основний закон були характерними намагання, з одного боку, визначити конституційно-правові параметри для побудови "демократичного соціалізму", а з іншого - створити конституцію "класичної" демократичної республіки з рівноправ'ям населення, поділом влад, місцевим самоврядуванням, засадами парламентаризму в організації державного життя.
У вересні 1920 р. в Тарнові під головуванням міністра закордонних справ А. Ніковського розпочала роботу урядова комісія. В її роботі взяли участь такі крупні вітчизняні фахівці з державного та міжнародного права, як С.І. Баран та О.О. Ейхельман, які фактично і запропонували взяти за основу власні авторські проекти Конституції УНР. Після гострих і професійно витриманих на високому рівні дискусій перевагу було віддано проектові ВНР, в основі якого лежали конституційно-правові погляди С. Барана. Спроби "реанімувати" Конституцію "першої” УНР підтримки не набули. Характерною була консенсуальна впевненість, що надавати чинності постійній Конституції УНР може тільки демократичне народне представництво. Проект "Основного державного закону УНР" був підготовлений на основі пропозицій С. Барана і ВНР. Він отримав різні оцінки, від схвальних до критичних - з боку Українського правничого товариства. У той же час, визнаючи успішність роботи обох конституційних комісій (і урядової, і МВС), РНМ констатувала неможливість прийняти Конституцію УНР демократичним шляхом, чим фактично вказала на те, що на жовтень 1920 р. конституційний процес в Республіці був уже відірваний від реалій життя.
На жаль, важка ситуація в Галичині, пов 'язана з українсько-польською війною, дозволила сесії лише створити земельну комісію при уряді, до якої ввійшли відомі правники й аграрії від різних партій: національно-демократичної - Т. Старух, С. Матковський, С. Онишкевич і Г. Тершаковець, від радикальної - С. Данилович, П. Шекерик-Доників, І. Макух, від соціал-демократичної - С. Вітик, А. Шмигель - ський. Вона й завершила підготовку земельного закону, який було прийнято 14 квітня 1919 року.
В основу закону лягли принципові положення, які розробили С. Баран, Л. Ба - чинський, С. Данилович та інші в грудні 1918 - січні 1919 рр. Але були внесені й суттєві зміни й доповнення. Зокрема вивласнювалися без викупу, тобто конфіско - вувалися землі австрійського уряду і його структур у Галичині, учасників збройної боротьби проти української влади, придбані з метою спекуляції та великі наділи придбані у роки світової війни 1914-1918 рр. Позбавлялися права на землю громадяни інших держав, а також дезертири з Галицької армії і кримінальні злочинці. Самовільне захоплення земельних наділів, руйнування і нищення маєтків каралося законом [2].
Але здійснити ці заходи, впровадити новий земельний закон уряду ЗУНР нажаль не вдалося: у середині травня розпочався загальний наступ польських військ, а в середині липня Галицька армія змушена була відступити за Збруч.
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
Функції найвищих органів влади Київської Русі: великий князь, княжна рада, феодальні з’їзди. Елементи механізму політичної влади в Давньоруській державі. Місцеві органи управління Київської Русі. Суд, військо, церковна організація в Київській Русі.
курсовая работа [52,5 K], добавлен 20.01.2011Утворення Центральної Ради, склад і діяльність. Універсали Центральної Ради як законодавче оформлення ідей державотворення. Загальна характеристика Конституції УНР. Встановлення влади Директорії, її характер. Політика Директорії в руслі державотворення.
курсовая работа [48,4 K], добавлен 15.11.2011Найважливіші органи державної влади Афін у період існування демократії: Народні збори, Рада п'ятисот та Колегія 10 стратегів. Судові органи державного управління: ареопаг і геліея. Головні принципи та своєрідність афінського державного устрою.
реферат [28,6 K], добавлен 08.12.2010Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення в Україні влади Директорії, її внутрішня і зовнішня політика. Затвердження радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для української держави.
контрольная работа [42,0 K], добавлен 30.04.2009Влада царів-імператорів в Російській імперії. Процес упровадження імперських структур влади в Україні. Опора імперської влади. Особливості державного ладу в Україні в XIX - на початку XX ст. Державне управління та самоврядування в Австрійській імперії.
реферат [46,2 K], добавлен 27.08.2012Утворення Української Центральної Ради. Досягнення та прорахунки Центральної Ради. Місцеві органи управління. Органи влади Української Народної Республіки. Проблеми відношення і побудування української державності. Падіння Української Центральної Ради.
курсовая работа [43,0 K], добавлен 04.06.2014Дослідження історії виникнення УНР, хронології подій та її міжнародного визнання. Вивчення складу, політичного курсу (внутрішня, зовнішня політика) Директорії УНР - найвищого органу державної влади відродженої УНР. Причини поразки визвольних змагань.
реферат [34,9 K], добавлен 10.01.2011Політика радянської влади в Україні 1919 року. Характеристика Конституції УСРР 1919 року: вплив на державотворення країни. Основні завдання, положення Конституції та ідеологічне обґрунтування. Конституція державної влади: центральних та місцевих органів.
реферат [28,8 K], добавлен 28.10.2010Українська гетьманська держава Павла Скоропадського. Криза влади в Українській державі. Сутність польсько-українського конфлікту. Початок періоду Директорії, основні напрямки державної політики. Військово-політичне зближення з Польщею і його наслідки.
курсовая работа [33,0 K], добавлен 24.11.2013Афінський державний устрій V ст. до н. е. Рабовласницьке суспільство та його розвиток у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Найважливіші органи державної влади Афін. Голосування в народних зборах. Архонти і ареопаг. Соціальні гарантії для бідних.
реферат [28,2 K], добавлен 08.12.2010Встановлення більшовицької влади в Україні. Характерні риси та напрями соціальної політики держави у 1920-х рр. Головні проблеми та наслідки соціальних перетворень у суспільстві в Україні періоду НЕПу. Форми роботи системи соціального забезпечення.
статья [21,2 K], добавлен 14.08.2017Аналіз ролі, яку відігравали спеціальні органи державної влади, що створювалися на початку 20-х років, у розв’язанні національного питання в Україні. Функції національних сільських рад та особливості роботи, яку вони проводили серед національних меншин.
реферат [26,0 K], добавлен 12.06.2010Виникнення Запорізької Січі та її роль в історії державотворення українського народу. Військовий та територіальний поділ Вольностей Запорізьких як внесок у суспільно-політичні традиції українського народу. Органи влади та управління Запорізької Січі.
реферат [33,7 K], добавлен 29.11.2008Аналіз соціально-політичного становища української держави гетьманської доби. Встановлення влади Директорії в Україні, її внутрішня і зовнішня політика. Проголошення акта злуки УНР і ЗУНР. Встановлення радянської влади в Україні. Ризький договір 1921 р.
курсовая работа [61,3 K], добавлен 21.02.2011Розвиток державної влади в Ольвії: від влади ойкіста до тиранії. Поява полісу у Нижньому Побужжі. Трансформація політичного устрою протягом VI - середини V сторіччя до н.е. Характер і сутність ольвійської демократії. Законодавча і виконавча влада.
дипломная работа [109,9 K], добавлен 12.04.2012Становище в Україні після повалення царизму. Три табори влади в Україні: місцеві органи влади Тимчасового уряду; Українська Центральна Рада; Ради робітничих солдатських та селянських депутатів. Взаємовідношення Центральної Ради та Тимчасового Уряду.
контрольная работа [35,0 K], добавлен 07.03.2009Магдебурзьке право на Україні, як передумова становлення місцевого самоврядування. Основні етапи становлення інституту місцевого самоврядування в сучасній Україні; потреба в децентралізації влади. Структура влади за різними проектами Конституції.
курсовая работа [43,9 K], добавлен 10.12.2014Програма революційних перетворень. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Друга війна більшовицької Росії проти України. Кінцевий етап визвольних змагань. Втрата української державності: причини і наслідки. Відновлення Української народної Республіки.
презентация [2,5 M], добавлен 20.05.2014Подробиці боротьби українського народу за свою незалежність на регіональному рівні. Значимість Вінничини для процесу розбудови української державності. Українська Директорія: перші кроки. Пошук моделей державотворення і варіантів зміни політичного курсу.
курсовая работа [104,1 K], добавлен 06.04.2009Дослідження діяльності учасників конституційного процесу в Україні. Передумови та закономірності прийняття нового Основного Закону. Здійснення періодизації конституційного процесу. Протиріччя між представниками законодавчої та виконавчої гілок влади.
автореферат [75,3 K], добавлен 13.04.2009
