Екологічний рух в Україні (історичний аспект)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Екологічний рух в Україні (історичний аспект)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження зумовлена загостренням екологічної ситуації в Україні, що загрожує навколишньому природному середовищу, здоров'ю, життю людини, існуванню нації. Україна успадкувала надзвичайно суперечливий та складний комплекс екологічних проблем - забруднені промисловими відходами, пестицидами й радіонуклідами повітря, ґрунти, водойми, значною мірою вичерпані природні ресурси, скорочується видова різноманітність рослинного і тваринного світу, руйнуються унікальні національні природні ландшафти. Антропогенний вплив на довкілля спричинює порушення кругообігу речовин і енергії в біосфері, погіршує стан здоров'я людей. Криза екосередовища поглибилась еколого-техногенними катастрофами на Дністрі, у Чернівцях, у Дніпродзержинську та глобальною - на Чорнобильській АЕС. Нині Україна є однією з найбільш неблагополучних в екологічному відношенні країн світу, територія якої в 1990 р. Верховною Радою республіки оголошена зоною екологічного лиха.

Збереження довкілля та його відновлення є неодмінною вимогою національно-культурного та соціально-економічного відродження українського народу. Завдання розбудови незалежної Української держави поряд з іншими питаннями потребують розв'язання екологічних проблем. Сучасні умови національно-державного відродження сприяють об'єктивному науковому відтворенню історичного минулого, щоб на основі його критичного вивчення, історичного досвіду сприяти призупиненню подальшого розвитку негативного впливу на природне середовище.

Актуальність дослідження визначається значним історичним досвідом українського народу щодо пізнання природного довкілля, адаптації до природно-кліматичних умов, нагромадження ним соціально цінної практики гармонійних відносин з природою, закріплення та передачі досвіду з покоління в покоління через систему народних природоохоронних традицій, екологічного руху в Україні. Перманентно зростаюча у світі роль екологічних партій і громадських природоохоронних організацій посилює актуальність національних досліджень, їх вплив на суспільну думку та владні структури різного рівня. Інтерес до екологічних організацій і рухів в Українській державі нині актуалізується подальшим загостренням екологічних суперечностей, їх впливом на політичне життя, використанням цієї проблематики різними суспільними силами і їх відповідними інституціями, внутрішніми особливостями самого екологічного руху, його якісною відмінністю від інших напрямів громадсько-політичної діяльності, що полягає у пошуку альтернативних шляхів розвитку, вкрай важливих для новітнього українського суспільства.

У сучасний момент на долю українців-патріотів випала важка й відповідальна роль відновлення екологічного руху в Україні, його формування, орієнтація на перетворення екологічної ідеї в інтегруючий, націєтворчий чинник, у реально консолідуючий фактор розвитку суспільства. Становлення Української держави як цивілізованої, екологічно зорієнтованої є одним із шляхів виходу з її ірраціонального соціально-економічного і політичного стану, що зумовив ще за радянських часів глибину і гостроту формування кризових екологічних явищ і процесів. Таке розуміння не лише співзвучне з українською ментальністю, з попереднім дорадянським еколого-історичним розвитком, а й відповідає світовим тенденціям соціально-екологічних пошуків. Таке світобачення, на нашу думку, в сучасних умовах, як ніколи раніше, набуває особливого наукового і політичного значення. Адже легітимність державної політики у ХХІ столітті значною мірою визначатиметься її екологічним чинником. Нині людство живе в контексті зміни парадигм розвитку, коли чільну роль у соціально-економічних структурах відіграють фактори їх екологізації.

У цьому зв'язку наукову цінність, пізнавальне і практичне значення має дослідження екологічного руху в Україні, його ролі у національно-екологічному відродженні українського народу, формуванні еколого-економічної свідомості, соціально-екологічної культури суспільства, подальшій розбудові незалежної демократичної Української держави. Національне відродження повинно неодмінно спиратися на одвічний еколого-історичний досвід народу, без якого немислимі духовність, здоров'я, майбутнє конкретної людини і української нації в цілому. Таким чином, науковий аналіз екологічного руху в Україні є нагально важливим, актуальним завданням історичної науки.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження зумовлені його тематичною спрямованістю, завданнями і охоплюють період кінця ХІХ - 90-х років ХХ ст. - від часу створення природоохоронних товариств і початків організації масового національного громадського руху за охорону природи. Саме на зламі ХІХ-ХХ ст. були нагромаджені матеріали з наукових основ охорони природного середовища, які дали можливість в індустріальну добу розробити й впровадити природоохоронні заходи, перейти до екологічного етапу, вже характерного для ХХ ст. Починаючи з його другої половини 80-х рр. екологічний рух в Україні набув якісно нового стану розвитку в контексті національно-державного відродження. Такий хронологічний підхід дозволив автору створити цілісну історичну картину процесів і тенденцій екологічного руху, показати його перспективи в Україні, розробити науково-практичні рекомендації щодо подальшого розвитку громадського екологічного руху, посилення його ролі загалом у природоохоронній справі. Для об'єктивного й всебічного з'ясування соціально-історичних і наукових передумов екологічного руху в Україні, які є необхідною умовою комплексного вивчення проблеми, пошукач залучив історико-географічний аналіз умов природокористування та охорони довкілля в давній і середньовічній Україні, природоохоронних традицій українського народу як закономірного процесу створення цих умов, на яких у свою чергу виник і розвинувся вітчизняний громадський рух за раціональне природокористування та охорону навколишнього природного середовища.

Виходячи з актуальності теми, спираючись на досягнення української і зарубіжної історіографії в дослідженні екологічного руху, його ролі у збереженні природи та раціональному використанні природних ресурсів, дослідник поставив за мету: проаналізувати витоки екологічного руху в Україні, його розвиток до постчорнобильських днів, показати історичні зміни природного середовища в Україні під впливом антропогенних чинників, визначити тенденції у розвитку громадських екологічних об'єднань-товариств, осмислити феномен взаємовпливу людської духовності та довкілля, дослідити багатий духовний досвід і традиції українського народу у природоохоронній справі, розглянути найбільш цінні аспекти цієї спадщини як соціально-екологічного підґрунтя сучасного відродження української нації й держави.

Головна мета дисертаційної праці визначила основні завдання дослідження проблеми, які, на думку автора, полягають у необхідності:

висвітлити історичні умови природокористування та охорони довкілля у розглядуваний хронологічний період, природоохоронні досвід і традиції народу як основу виникнення та розвитку екологічного руху;

розкрити процес становлення національної еколого-натуралістичної думки та її вплив на зародження та розвиток екологічного руху;

визначити особливості виникнення перших громадських екологічних організацій, охарактеризувати їх місце та роль у процесах захисту природи, використання її ресурсів;

показати тенденції антропогенного впливу на природне довкілля в умовах адміністративно-тоталітарного режиму, суперечності розвитку національної екополітики в перехідний період та місце у цих процесах громадських природоохоронних об'єднань;

проаналізувати перспективи розвитку екологічного руху в контексті національно-державного відродження, форми та методи діяльності недержавних екологічних об'єднань у нових історичних умовах.

Об'єктом дослідження є історія екологічного руху в Україні.

Предмет дослідження становлять закономірності та особливості екологічного руху в Україні, створення громадських природоохоронних організацій, їх місце та значення у загальнонаціональній справі захисту навколишнього природного середовища від антропогенного впливу.

Методологічною основою дисертації є історико-хронологічний, проблемний, порівняльний та статистичний методи розгляду досліджуваного матеріалу, принципи наукового пізнання: об'єктивності, історизму, взаємозв'язку внутрішніх і зовнішніх чинників у розвитку науки. Теоретичною основою наукового вивчення проблеми є теорія історичного пізнання світу.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження визначається тим, що на основі критичного осмислення архівних матеріалів та інших джерел вперше у вітчизняній історіографії комплексно проаналізовані процеси виникнення та розвитку екологічного руху в Україні, сформульовані наукові висновки й практичні рекомендації щодо перспектив екоруху, посилення його ролі у загальнонародній природоохоронній справі. До наукового обігу введено значну кількість нових архівних документів, фактичних і статистичних матеріалів, що дало можливість дослідити основні тенденції та особливості природоохоронного екологічного руху в Україні з найдавніших часів до сучасного історичного періоду національно-державного відродження.

Теоретична цінність результатів роботи полягає у поглибленні дослідження проблем екологічного руху в Україні, виявленні його закономірностей та особливостей на основі системних підходів і оцінок з широким використанням архівних матеріалів й опублікованих документів.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його матеріали та висновки можуть використовуватися в узагальнюючих наукових працях з вітчизняної історії, охорони природи в Україні, в навчальному процесі при підготовці загальноісторичних і спеціальних курсів з проблем екоруху й посиленні його ролі у природоохоронній справі. Нові матеріали, введені в науковий обіг дисертантом, можуть враховуватися державними органами у виробленні національної екологічної політики на сучасному етапі та на перспективу, а також масовими громадськими природоохоронними організаціями, стати джерелом при створенні експозицій краєзнавчо-природничих музеїв.

Апробація основних результатів і положень даного дослідження проводилась на щорічних звітних наукових конференціях викладачів Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (1993-1999 рр.). Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедр історії України, нової та новітньої історії і методики викладання історії Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, на кафедрі історії України Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича. Основні результати дисертації опубліковані у монографії «Екологічний рух в Україні» (Тернопіль: Лілея, 1999. - 276 с.) та 12 наукових працях.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна тема «Екологічний рух в Україні (Історичний аспект)» є складовою частиною наукових досліджень історичного факультету, навчальних програм Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом, зумовлюється метою і завданнями дослідження, ґрунтується на основі головних напрямів екологічного руху в Україні. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків (167 сторінок), списку використаних джерел (35 сторінок, 278 назв), додатку, який містить перелік екологічних природоохоронних організацій, які діяли в Україні впродовж 1987-1998 рр. (7 сторінок).

Основний зміст дисертації

природокористування екологічний довкілля натуралістичний

У вступі обґрунтовані актуальність теми, хронологічні рамки, мета і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, теоретико-методологічна основа, наукова новизна, визначено зв'язок з науковими планами і навчальними програмами, практичне значення, наведено дані про апробацію отриманих результатів.

У першому розділі «Історіографічний огляд та джерельна база дослідження» здійснено огляд літератури з обраної проблеми, проаналізовано джерельну базу. Наукова думка протягом тривалого часу нагромаджувала потенціал вивчення комплексних проблем взаємодії суспільства й природи в різних аспектах низки дисциплін. Історична наука ще й досі перебуває у боргу перед суспільством щодо вивчення екологічної кризи в Україні. Актуальними і сьогодні є слова В.І. Вернадського, який зазначав: «Дотепер історики, взагалі вчені гуманітарних наук … свідомо не рахуються із законами природи біосфери - тієї земної оболонки, де тільки й може існувати життя. Стихійно людина від неї невіддільна. І цю нерозривність лише тепер ми починаємо точно з'ясовувати.»

В умовах тоталітарної держави екологічна проблематика витіснялася пріоритетами технократичного адміністративно-командного мислення. Правлячий політичний режим ігнорував справжнє екологічне становище країни, вводив в оману як власну, так і світову громадськість. Не підпадаючи під суспільно-ідеологічні пріоритети, природоохоронна політика виводилась з-під об'єктивного аналізу.

Лише у середині 70-х рр. в Україні почались фрагментарні розробки проблем історії охорони навколишнього природного середовища. Проте праці з цієї проблематики були нечисленними і мали необ'єктивний характер, обслуговуючи переважно ідеологію та інтереси владних структур. Наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. розпочинається більш реальне вивчення історії охорони природи та природокористування в Україні, однак на основі обмеженого на той час кола історичних джерел. Вперше висвітленню заходів охорони природи, участі трудящих у природоохоронній роботі були присвячені праці В. Гладиліна, В. Лапіна, М. Погорелова, Р. Худяк, Ю. Шемшученка. Однак, домінуюче соціальне замовлення на виключно позитивний показ цих питань не давало змоги об'єктивно аналізувати екологічні проблеми. У подальший період здійснювалися окремі спроби дати екологічній ситуації в Україні повнішу характеристику, але критичний підхід був ще відсутній. Першу в українських історичних наукових виданнях реальну спробу проаналізувати методику і завдання конкретних історико-географічних досліджень взаємодії суспільства й природи зробила Є.Істоміна. Цікавими, але далекими від реального стану речей, переповненими ідеологічними штампами виявились опубліковані в історичних виданнях статті колишньої голови Держкомітету УРСР з охорони природи Д. Проценко.

Починаючи з 90-х років, історико-екологічний науковий напрям поповнився низкою праць. Про різноманітні аспекти історії охорони природи та природоохоронного руху в Україні йдеться у працях Ю.Міщенка, В. Шибка, Р. Ляха, Л. Добробог, Л. Угрин, В. Лебединця, М. Голубця та ін. Фундаментальним методологічним проблемам взаємодії суспільства та природи присвячені праці М. Кисельова, В. Крисаченка, Л. Малишка, О. Гончаренка. Екологічні проблеми різнобічного характеру висвітлені у працях Г. Бачинського, С. Стойка, К. Ситника, А. Нагорної, Ю. Туниці, О. Балацького та ін. Цікавий матеріал для комплексного розуміння специфіки антропогенного впливу на природу різних регіонів України міститься у дослідженнях О. Маринича, М. Паламарчука, В. Галицького, І. Запольського, І. Горленко, А. Шапар, О. Алимова, С. Дорогунцова, Ю. Лебединського та ін. В контексті досліджуваної проблеми значний інтерес мають праці В. Борейка, А. Бегеки, С. Фомічова, С. Забеліна, А.Кірюшина, двотомна монографія О. Васюти, С. Васюти, Г.Філіпчука, в якій уперше в українознавстві системно досліджено вирішальну роль політичних чинників історичної генези та сучасного стану національної екологічної кризи в річищі глобальних політико-екологічних тенденцій і перспектив. Заслуговують на увагу публікації державних і громадських діячів України: О. Гончара, Д. Гродзінського, Ю. Костенка, Б. Олійника, Б. Патона, С. Плачинди, Ю. Щербака та ін. з приводу екологічної ситуації в Україні.

Аналіз літератури засвідчив, що досліджувана автором проблема ще не знайшла спеціального висвітлення в українській історичній науці. Відсутні праці, у яких би цілісно висвітлювались історичні передумови виникнення екоруху в Україні, тенденції його розвитку на різних етапах української історії, сучасний стан та перспективи розвитку екологічного руху в контексті національно-державного відродження.

Наукова актуальність, практична значущість та недостатність вивчення проблем екологічного руху в Україні диктують нині необхідність їх спеціального дослідження. Багатогранна діяльність громадських екоорганізацій і товариств, значення природоохоронних традицій українського народу заслуговують особливої дослідницької уваги, детального і всебічного аналізу для створення комплексної історичної уяви про ці процеси. Важливо це зробити у сучасних умовах національно-духовного і державного відродження України, коли екологічний чинник поступово набирає все більшої ваги як об'єднуючий і націєтворчий фактор.

Джерельною базою дисертаційного дослідження є сукупність документів і матеріалів архівів України різного державного рівня та відомчого підпорядкування. В процесі дослідження теми автор вивчив 37 фондів 8 архівів України. Вагомі матеріали почерпнуто з фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (274, 313, 359, 442, 574, 575, 692, 707, 1680), з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (1, 2, 7, 14, 337, 5111, 5115) тощо.

Багатий фактичний матеріал дослідник віднайшов у фондах архіву Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (до грудня 1994 р. - Міністерство охорони навколишнього природного середовища), Центрального державного архіву громадських об'єднань України, а також державних архівів Івано-Франківської, Волинської, Львівської, Рівненської та Тернопільської областей.

Важливими джерелами для вивчення досліджуваної проблеми слугували законодавчо-нормативні документи з питань охорони природи та використання її ресурсів, постанови і рішення Верховної Ради України, її Президії, Кабінету Міністрів України. Найбільш узагальнюючі відомості про сучасний стан антропогенного забруднення довкілля містяться у Національній доповіді про стан навколишнього природного середовища України та у відповідних матеріалах, які, починаючи з 1991 р., щорічно готуються до неї по всіх областях України.

Значне місце серед джерел з історії природокористування та охорони довкілля в Україні належить статистичним даним, різного типу інформативним і довідниковим виданням, періодичній пресі. В процесі вивчення теми автором проаналізовано значний обсяг матеріалів республіканських та обласних газет 60-90-х рр., різноманітних видань екологічних громадських організацій та асоціацій.

Допоміжним матеріалом послужили праці загального характеру та видання з історії України, спогади, листи й щоденники відомих діячів та учасників природоохоронного руху в Україні, спеціальні праці істориків, біологів, географів, соціологів, медиків, лісівників тощо, в яких аналізується вплив забруднення на окремі сфери природи, а також різні аспекти екологічного руху в Україні.

На наш погляд, сукупність вищеназваних джерел і матеріалів у поєднанні з окресленою вище теоретико-методологічною базою дисертації дозволив об'єктивно і в повному обсязі підійти до дослідження обраної автором теми.

У другому розділі «Історико-географічні передумови і природоохоронні традиції виникнення екологічного руху в Україні» проаналізовано історико-географічні підвалини формування вітчизняного екологічного руху, головні етапи взаємодії суспільства й природи, розкрито суть і основні типи природоохоронних традицій українського народу як важливої умови, на якій виник і розгортався громадський рух за раціональне природокористування і охорону природного довкілля.

У праці на широкому тлі історичних матеріалів розкрито концептуальні основи конкретно-історичного становлення народних природоохоронних традицій. Під традиціями охорони природи розуміється увесь практичний виховний досвід нашого народу, що включає національні екологічні цінності, шляхи, засоби, форми, методи і прийоми бережливого, відповідального ставлення до природи, які склалися історично і передавалися з покоління в покоління через звичаї, обряди, свята, символи, ритуали, народний календар, усну народну творчість. Вони містять інформативні, ціннісні, нормативні, діяльнісні компоненти впливу природно-історичних і суспільно-економічних чинників на людину і розглядались автором як об'єктивне соціально-історичне явище. Існує декілька типів природоохоронних традицій: по-перше, мисливські, рибальські, лісогосподарські, пов'язані з лікарськими травами чи використанням інших природних ресурсів, суто прагматичні заборони; по-друге, традиції, пов'язані зі здоров'ям людини та її господарством; по-третє, традиції, спрямовані на збереження окремих природних об'єктів чи комплексів, що ґрунтуються на морально-етичних принципах; і, по-четверте, традиції, в основу яких покладена меморіальна поведінка людини. Природоохоронні традиції історично формуються як об'єктивне явище взаємодії людини з природою, властиве не лише матеріальній, а й духовній культурі. Доведено, що будучи продуктом акумуляції суспільного досвіду гармонійних відносин з довкіллям, природоохоронні традиції виступали на різних етапах історії сукупністю соціальних установок і ціннісних екологічних орієнтацій для людини.

Практичне ознайомлення із законами природи, значенням окремих її компонентів у житті людей, констатація негативного впливу деяких видів людської діяльності на довкілля викликали на всіх етапах суспільно-історичного розвитку прийняття колективних заходів захисту природи. У своїй еволюції практика охорони природи пройшла ряд закономірних історичних етапів. Одним з найбільш давніх етапів природоохоронної діяльності слід вважати видову охорону - турботу про збереження окремих видів тварин і рослин, їх відновлення, раціональне використання популяцій тощо.

Внаслідок багатовікового, постійно зростаючого використання багатств довкілля у структурі природних ландшафтів України відбулися істотні кількісні та якісні зміни, які негативно впливали на екологічну стабільність середовища. Тому перші спроби створення природоохоронних актів відносяться вже до часу Київської Русі. Гуманістичні традиції української екологічної культури знайшли подальший вияв у козацькій добі. Проблема «людина-довкілля» в національній історії стає наскрізною. Зростає кількість просвітителів, дослідників природи. Помітна роль у цих процесах викладачів і вихованців Києво-Могилянської академії. Виразниками ідей охорони природи, збереження та раціонального використання природних ресурсів стають державні і громадські діячі, вчені, гетьмани і полковники, рядові козаки. У XVII-XVIII ст. ст. в Україні вдосконалюється природоохоронне законодавство з врахуванням природоохоронних традицій, права княжої доби і Магдебурзького права.

Наприкінці XVIII ст. відсутність наукової концепції природокористування і охорони природи зумовила значною мірою продовження в Україні стихійних підходів до використання природних ресурсів. Розорювання степів, вирубування та випалювання лісів для нив, спорудження в посушливих районах на річках іригаційних систем докорінно змінювали характер ландшафтів у місцях мешкання людей. Це призвело до скорочення водоносності річок, розвитку процесів ерозії ґрунтів, позначилось на тваринному світі. Особливо великі зміни в природу внесено людьми в епоху формування нових суспільно-економічних відносин на основі зростання промислової техніки і технологій.

У третьому розділі «Розвиток еколого-натуралістичної думки в індустріальну добу та її вплив на становлення екологічного руху в Україні» показано розвиток наукових знань про охорону довкілля і раціональне використання природних ресурсів, проаналізовано основні положення еколого-натуралістичної науки в ХІХ - на початку ХХ ст., розкрито її роль у становленні сучасного екологічного руху, висвітлено процес створення перших масових громадських природоохоронних товариств і організацій в Україні, їх зміст і форми діяльності.

Велика заслуга в науковому обґрунтуванні основ охорони природи як одного з важливих природоохоронних завдань належить вітчизняним ученим Г. Висоцькому, В. Талієву, П. Погребняку, П. Тутковському, С. Рудницькому та багатьом іншим. Фундаментальний внесок у теорію охорони природи зробив видатний український учений В.І. Вернадський (1863-1945), перший президент Всеукраїнської Академії Наук. Всесвітню славу вченому принесли створені ним вчення про біосферу і ноосферу, живу речовину та її роль в еволюції біосфери і геохімічних процесах. Неоціненним є внесок В.І. Вернадського у становлення сучасної біосферної природоохоронної концепції та формування системи природоохоронних наук, обґрунтування завдань глобального екологічного моніторингу тощо, чим було й підготовлено науково-теоретичний ґрунт для досліджень проблем взаємовпливу людини і біосфери.

Виходячи із вчення В.І. Вернадського, в якості теоретичної основи наукової стратегії взаємодії природи і суспільства автор виділяє наступні основоположні принципи, а саме: функціональної єдності суспільства й навколишньої природи і сталість їх взаємодії в еволюційно сформованій двокомплексній глобальній соціоекосистемі; цілісного соціально-економічного й екологічного підходу до вивчення взаємодії суспільства і природи на різних рівнях матеріального і духовного буття людини; важливості цільової спрямованості наукової думки й технічного прогресу на оптимізацію взаємодії між природою і суспільством, без якої технічні досягнення втрачають сенс; багатоцільового використання природних екосистем і екологічного забезпечення постійності природокористування як екологічної основи розвитку суспільства; реальності усунення потенційних суперечностей між науково-технічним прогресом і необхідністю збереження екологічної рівноваги. Екологічний підхід має бути обов'язковою умовою при плануванні втручання в природу, у тому числі й шляхом природоохоронних заходів. Звідси випливає, що основний напрям охорони природи - в процесі її використання.

У кінці ХІХ - на початку ХХ ст. були нагромаджені значні дослідницькі матеріали з наукових основ охорони природи, що дало можливість на новому етапі розробляти і впроваджувати природоохоронні заходи. Працями вітчизняних учених були науково обґрунтовані принципи нового етапу охорони природи - етапу екологічного, характерного вже для соціально-економічних умов розвитку в ХХ ст. На зламі століть розпочався громадський рух за охорону природи. Екологічний рух на першому етапі мав дещо обмежений, виключно природоохоронний характер. Згодом у його рамках все більшої ваги набирає врахування діалектики взаємозв'язків соціально-екологічних процесів з системою пріоритетів новітньої цивілізації.

Поняття і завдання охорони природи починають виділятися в специфічну проблему, яка поступово набуває свого первісного науково-теоретичного обґрунтування, на базі якого державні й міжнародні інституції охорони природи починають будуватись, організаційно оформлятися та функціонувати у формі узгодженої діяльності систем науково-дослідних закладів, виконавчих структур тощо. Однак поняття охорони природи продовжувало розумітися тоді лише як необхідність проведення заходів охорони по відношенню до рідкісних видів тварин, рослин та окремих ділянок незайманої дикої природи від руйнівного антропогенного впливу. Основною формою заходів установ та організацій по охороні природи спершу були наукові зібрання, з'їзди, конференції тощо. Наступним кроком були звернення до урядових інстанцій, передача вироблених на цих зібраннях юридичних, наукових і громадсько-політичних проектів з охорони природи на предмет їх санкціонування та підтримки державними структурами. З перебігом часу переважна більшість заходів з охорони природи стала концентруватися на проблемах створення перших заповідників, заборони полювання на рідкісних та зникаючих видів тварин, охорони унікальних пам'яток природи тощо. Таким чином відбувався поступовий перехід до етапу територіальної охорони природи, який увібрав у себе видовий та ресурсний підходи. Саме тому ще на зламі ХІХ - ХХ ст. почали виникати нові на той час форми екологічного руху і діяльності, розпочався процес створення громадських організацій за збереження природи. До 1917 р. в Україні (включаючи Крим) уже діяло 20-30 громадських організацій, що займалися природоохоронною роботою із кількістю активістів у декілька тисяч чоловік. Виходило близько двох десятків різних наукових періодичних видань з проблем природознавства. Найбільш активними з них були Новоросійське товариство дослідників природи, Київське товариство природодослідників і любителів природи, Миколаївське товариство любителів природи, Сімферопільське товариство любителів природознавства тощо. Першою в Україні громадською природоохоронною організацією стало Хортицьке товариство охорони природи (ХТОП), засноване великим ентузіастом, шкільним учителем природознавства П.П. Бузуком у с. Верхня Хортиця Катеринославської губернії 21 травня 1910 р. До вересня 1911 р. у цій організації перебувало 190 чоловік, а на кінець 1913 р. налічувалось уже 245 дійсних, 5 почесних і 1 довічний член товариства. Діяло 17 уповноважених контролерів по нагляду за правильним веденням полювання і рибальства. Хортицьке товариство успішно займалось лісорозведенням, охороною тварин та птахів, захистом історико-природних пам'яток.

Показано, що активна масова природоохоронна діяльність хортицьких охоронців сприяла активізації громадського руху в Україні щодо охорони довкілля. Зароджуються різноманітні форми свідомого громадського руху за збереження природи, створюються заповідники рослин і тварин. Мережа охоронних об'єктів і пам'яток природи поступово набуває поширення в різних регіонах України. У роботі доведено, що розуміння настійної потреби охорони природи і збереження її ресурсів як основи життєдіяльності людини і підвищення її добробуту, розробки і впровадження заходів по збагаченню фауни і флори поступово стає надбанням наукової громадськості, різноманітних громадських природоохоронних організацій і товариств, багатьох ентузіастів, натуралістів-любителів.

У четвертому розділі «Основні тенденції розвитку екологічного руху в Україні та його протиріччя в 20-х - першій половині 80-х років ХХ ст.» на основі численних архівних документів, матеріалів з архівів громадських організацій, періодичних видань досліджено процес становлення екологічного руху в 20-40-х рр., протиріччя його розвитку та основні тенденції в 50-х - першій половині 80-х років, простежено роль та конкретну участь багатьох громадських організацій і об'єднань у природоохоронній роботі.

Показано, що процес зародження концепції охорони природи в Україні в першій половині ХХ ст. супроводжувався значними політичними і соціально-економічними труднощами. Припинення еволюційного розвитку капіталізму, революційний переворот у жовтні 1917 р. та більшовицька агресія проти УНР спричинили втрату можливостей незалежного державного розвитку, проведення національної природоохоронної політики. Руйнування споконвічних національних природоохоронних традицій призвело до закономірної ліквідації раціональних засад ставлення суспільства до навколишнього природного середовища.

У цьому зв'язку в дисертації акцентується увага на ролі І з'їзду природодослідників України, що відбувся 3-6 серпня 1918 р. в Києві з ініціативи В.І. Талієва, на якому обговорювались шляхи охорони природи та розвитку природознавства в історії становлення національної природоохоронної політики та руху в Україні. З'їзд став поштовхом до природоохоронної діяльності державних установ і громадських організацій. У розділі також всебічно аналізується діяльність першої спеціалізованої природоохоронної установи - секції (з 1924 р. - комісії) охорони природи Сільськогосподарського комітету Наркомзему республіки, яка проіснувала до 1927 р.

Вирішальну роль у формуванні основ природоохоронної політики в Україні в цей період відіграла постанова ВУЦВК та РНК УРСР від 16 червня 1926 р. «Про пам'ятки культури і природи». В ній було задекларовано, що пам'ятки культури та природи, які мають науково-історичне і мистецьке значення, перебувають у віданні Народного Комісаріату освіти УРСР та його місцевих органів. Цим же декретом було утворено Український Комітет охорони пам'яток природи (УКОПП).

У 20-30-х рр. з великими труднощами продовжували діяти громадські організації - Всеукраїнське товариство захисту тварин і рослин з його 15 окружними відділеннями, у яких в 1929 р. працювало понад 90 тис. чол.; Всеукраїнська спілка мисливців та рибалок, яка займалася охороною дикої фауни. Охорона природи в цей період перебувала в центрі уваги багатьох природоохоронних організацій і краєзнавчих об'єднань. Їх в Україні (УРСР і в Західному регіоні) разом із Кримом у кінці 20-х рр. налічувалось близько 70. Активну участь у природоохоронній роботі та створенні заповідників брали Полтавська організація любителів природи, Маріупольський і Полтавський краєзнавчі музеї, Харківське товариство любителів природи, Кримське товариство природодослідників і любителів природи та ін. Охороні природи приділяли значну увагу такі громадські організації, як Українське товариство туризму, Український комітет краєзнавства, Українське наукове товариство, багаточисельні краєзнавчі і натуралістичні організації і товариства України. У 20-х рр. важливу роль у громадській охороні природи відігравав рух юних натуралістів. На формування основ природоохоронної політики у 20-30-х рр. вплинув розвиток української екологічної думки, пропаганда знань з природоохоронної тематики. У цей час видавалось близько 20 науково-популярних журналів і газет екологічного характеру.

Однак природоохоронна робота в Україні, як і в цілому у колишньому СРСР, впродовж 20-30-х рр. не розвинулась до цілеспрямованої політики в силу ідеологічних догм, наслідків господарської руйнації часів громадянської війни, проведення індустріалізації та колективізації. Реалізація прийнятих природоохоронних рішень відбувалася непослідовно. Удар по розвитку вітчизняної природоохоронної думки і політики спричинили лисенківщина, масові політичні репресії 30-х рр. За підрахунками дослідника історії природоохоронного руху В. Борейка, репресіями було знищено 40% діячів-природоохоронців і ще 10% емігрували в часи громадянської та другої світової воєн. Таким чином, було знищено практично кожного другого. Колосальної шкоди природному довкіллю України нанесли воєнні лихоліття.

У перші післявоєнні роки реалії життя вимагали оперативного втручання державних органів в організацію охорони природи, відновлення лісових площ, рослинного і тваринного світу, відродження і створення нових природоохоронних і краєзнавчих організацій і товариств. 20 вересня 1946 р. розпочало свою діяльність Українське товариство охорони природи (УТОП). У 1949 р. уже налічувалося 18 його обласних відділень. Організаторами товариства стали академіки АН УРСР М. Гришко, О. Душечкін, П. Погребняк, Д. Третьяков, М. Холодний, Б. Чернишов. За короткий час воно стало центром ініціювання та розробки конкретних заходів охорони природи та пропаганди природоохоронних знань. У 1950 р. воно об'єдналося з товариством озеленення міст і населених пунктів. У післявоєнний час відновило роботу також Українське товариство мисливців і рибалок. З середини 60-х рр. набуває розмаху рух студентства за охорону природи, який втілився у формі дружин природоохоронної роботи.

Природоохоронний рух в Україні протягом 1944-1980-х рр. характеризувався багатьма злетами і падіннями, які відповідали змінам суспільно-політичної ситуації у республіці і в цілому у колишньому СРСР. З 1944 р. до кінця 40-х рр. спостерігалося помітне піднесення руху громадськості за охорону природи. Об'єктивно постало завдання комплексної охорони екосистем. Однак в силу завдань відбудови зруйнованого війною народного господарства суспільством і владою до середини 50-х рр. так і не була реально усвідомлена об'єктивна необхідність раціонального природокористування, припинення забруднення навколишнього середовища, прийняття відповідних екологічних рішень. Тому в першу половину 50-х рр. екологічний рух поступово практично призупинився. Наступний поштовх дала «хрущовська відлига». Правові, організаційні, наукові і громадські фактори та умови природоохоронної політики отримують на цьому етапі своє більш повне, порівнюючи з попередніми, структурно-функціональне втілення. Починається етап історичного формування екополітики в суспільстві. Проте криза соціалістичної планової економіки, що розпочалась на початку 80-х рр., ускладнила екологічну ситуацію в Україні. На загальному погіршенні еколого-економічної ситуації позначалося ігнорування питань охорони природи партійним керівництвом, господарниками, волюнтаризм у використанні природних ресурсів. Все це призвело до перекручень реальних процесів, формування помилкових екологічних уявлень, які концептуально панували аж до середини 80-х рр.

У п'ятому розділі «Новий етап у розвитку екологічного руху в контексті національно-державного відродження України» розглянуто особливості та ознаки екоруху в сучасних умовах державної розбудови, розкрито різноманітні форми діяльності громадських природоохоронних організацій і товариств, їх специфіку й основні тенденції розвитку в умовах незалежності України, визначено роль екологічного руху у природоохоронній справі, проаналізовано умови формування і розвитку екологічного руху напередодні та після здобуття Україною державної незалежності. Показано, що характер і масштаби національної екологічної кризи, яка склалась на початок 90-х рр., стали наслідком соціалістичного господарювання, нераціонального використання природних багатств, зневажання владою екологічних прав громадян. Доведено, що національне відродження України створило умови для активізації громадської природоохоронної активності населення, реалізації нової державної екологічної політики, яка знайшла вияв у постанові парламенту УРСР «Про екологічну обстановку в республіці та заходи по її докорінному поліпшенню» (1990 р.), законі УРСР «Про охорону навколишнього середовища» (1991 р.) і, безпосередньо, у Концепції державної програми охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів України (1991 р.). Перебудова змісту та структури екологічної політики стали нерозривно пов'язані з радикальними змінами початку 90-х рр. у житті українського народу, активізацією громадської соціально-екологічної активності у постчорнобильський період.

Розкрито також структуру сучасного екологічного руху в Україні, в якій розрізняються такі організаційні форми: Партія Зелених України, основна діяльність якої спрямована на вирішення політико-екологічних проблем; екологічний рух (асоціація «Зелений світ»), який об'єднує і координує зусилля екоорганізацій та громадян у розв'язанні екологічних питань через вплив на громадську думку та свідомість; суспільні об'єднання, групи, діяльність яких спрямована на розв'язання локальних, конкретних природоохоронних програм і питань; екологічні секції суспільно-політичних рухів, об'єднань, партій; неурядові, незалежні екологічні організації та фонди, діяльність яких спрямована на підготовку проектів вирішення нагальних екологічних проблем.

У розділі досліджується динаміка виникнення та розвитку новітніх екологічних організацій України, основні етапи їх становлення, цілі, напрями та форми їх діяльності. Показано, що основними формами діяльності екологічних об'єднань є: 1) «прямі дії» - сукупність форм і видів діяльності, найбільш поширених на початковому етапі, організація соціального самозахисту громадян екологічно неблагополучних районів; 2) звернення в місцеві органи влади, парламент, співробітництво з парламентськими комісіями і комітетами, законодавчі ініціативи та участь у розробці законопроектів; 3) експертно-наукова форма діяльності, яка передбачає роботу екоцентрів, проведення конференцій, симпозіумів, зустрічей з проблем довкілля; 4) просвітницько-пропагандистська діяльність, що спрямована на організацію екоінформування громадськості, формування екосвідомості та екокультури населення.

Особливістю екологічного руху є наявність великої кількості людей з вищою освітою серед його учасників та прихильників, представників творчої та наукової інтелігенції, а також людей, що мають спеціальну освіту: екологів, біологів, медиків тощо. В цьому плані екорух в Україні у порівнянні з іншими є найбільш професійним. У роботі на конкретних прикладах показана й ще одна особливість українського екологічного руху, а саме - його урбаністичний характер.

Специфікою екологічного руху є те, що він формувався й розвивається нині в умовах системної трансформації політичної системи, переходу до ринкових відносин, створення нових державних та політичних інститутів. Нестабільність перехідного етапу, економічні труднощі вплинули і на розвиток екоруху, що призвело до спаду його активності та кризи в 1994-1995 рр. Нині спостерігається «нова хвиля» в екологічному громадському русі. Виникли недержавні громадські організації (НГО), які орієнтовані на конкретну екологічну мету і діють «під дахом» «Зеленого руху», або є цілком незалежні від нього, мають міжнародні зв'язки, сучасні засоби комунікації, беруть активну участь у міжнародних проектах, програмах, використовують західний досвід проведення природоохоронних акцій. Зеленосвітівці «нової хвилі» спільними зусиллями добилися закриття кількох небезпечних підприємств, військових об'єктів, блоків АЕС, відіграли важливу роль у прийнятті парламентом мораторію на спорудження нових АЕС та введення нових блоків діючих атомних електростанцій. Це дає сподівання на піднесення, а головне, у перспективі, на дієвий характер екологічного руху в Україні.

У висновках визначено основні результати та узагальнюючі положення проведеного дослідження, сформульовано рекомендації науково-практичного характеру. У процесі дослідження теми дисертаційної роботи автор дійшов таких висновків:

1. Тривалий історичний період формування українського етносу супроводжувався пізнанням навколишнього природного середовища, адаптацією до географічно-природних умов, нагромадженням неоціненного за історичною значимістю суспільного історичного досвіду гармонійних відносин з ойкуменою, закріпленням і передачею цього досвіду з покоління в покоління через систему природоохоронних традицій. Їх виникнення та збагачення відбувалось протягом тисячолітньої історії українського народу під впливом природно-географічних і соціально-економічних чинників при визначальній дії останніх.

2. Виникнення і розвиток екологічного руху в Україні були об'єктивно зумовлені історико-географічними і соціально-економічними передумовами, які склалися в українському суспільстві на зламі ХІХ-ХХ ст. Позитивну роль відіграли наявність багатих природоохоронних традицій українців, притаманних їм у давню і середньовічну добу, а також високий рівень еколого-натуралістичної думки в індустріальну епоху. Неоціненний вклад у теорію охорони природи зробив видатний український вчений, засновник Української Академії Наук, її перший президент, академік В.І. Вернадський.

3. На рубежі ХІХ-ХХ ст. починають виникати нові форми екологічного руху і діяльності, розпочинається процес створення громадських організацій за збереження природи і раціональне використання її ресурсів. Найбільш активними і визначними серед них стали: Новоросійське товариство дослідників природи, Київське товариство природодослідників і любителів природи, Миколаївське товариство любителів природи, Сімферопільське товариство любителів природознавства. Першою в Україні громадською природоохоронною організацією стало Хортицьке товариство охорони природи. Мережа охоронних об'єктів і пам'яток природи поступово розширювалась в різних регіонах України.

4. Становлення концепції природоохоронної політики і розвиток екоруху в Україні в першій половині ХХ ст. супроводжувалися значними політичними і соціально-економічними труднощами. Насильницьке призупинення еволюційного розвитку ринково-капіталістичного господарювання, революційний переворот у жовтні 1917 р. та більшовицька агресія проти УНР зумовили втрату можливостей незалежного державного розвитку, проведення цілеспрямованого екологічного руху. Руйнація національних традицій призвела до ліквідації раціональних, економічно вивірених і національно сталих засад ставлення до довкілля. Сталінські політичні репресії й терор обернулись застоєм природоохоронної думки, фізичним винищенням багатьох відомих вчених-екологів, значними збитками природному довкіллю внаслідок реалізації широкомасштабних сталінських планів її «соціалістичного перетворення та реконструкції». Колосально великої шкоди природі України нанесли воєнні лихоліття.

5. Екологічний рух в Україні протягом 1944-1980 рр. характеризувався злетами і падіннями, що відповідали суспільно-політичній ситуації у республіці і, в цілому, у колишньому СРСР. З 1944 р. до кінця 40-х років спостерігається піднесення громадського руху за охорону природи, але у першій половині 50-х рр. він практично призупинився. Наступний поштовх дала «хрущовська відлига». Правові, організаційні, наукові і громадські фактори та умови природоохоронної політики отримували на цьому етапі своє більш повне, порівнюючи з попереднім, структурно-функціональне втілення.

6. Перебудова змісту екологічного руху та структур природокористування, формування нової екополітики стали можливими в умовах незалежності України. Перша хвиля розвитку екоруху в Україні припала на постчорнобильський період (1988-1991 рр.), яка невдовзі призупинилася через суб'єктивні й об'єктивні причини. З 1995 р. постав новий етап в екологічному громадському русі. Характерними рисами сучасного екоруху в Україні є його широка соціальна база, високий професіоналізм, підтримка боротьби за досягнення державного суверенітету і незалежності України як гарантії формування та проведення національної екополітики, різноманітність форм діяльності громадських організацій і товариств. Поширення набули екологічні суботники, «зелені» толоки, заходи по очищенню рік, посадці дерев, збереженню флори і фауни, незайманих ділянок дикої природи та інші форми суспільно корисної роботи. Важливою формою діяльності екологічного руху стали експертно-наукові, громадські оцінки.

7. Новітні соціально-економічні реалії в Україні об'єктивно вимагають перебудови всього суспільного життя таким чином, аби воно не суперечило законам розвитку природи. Це потребує глибокої і цілеспрямованої роботи у різних напрямах екологізації суспільної свідомості та формування принципово нової екокультури. Формування у кожного громадянина України розуміння необхідності активної участі у розв'язанні екопроблем стає одним з найактуальніших завдань сучасної системи освіти і виховання, діяльності політичних партій, розвитку масового громадського екологічного руху суспільних груп та об'єднань. З цього погляду всебічної актуалізації набувають вітчизняні народні природоохоронні традиції, нагромаджені упродовж багатовікової історії українського народу, його колективний історико-екологічний досвід, система знань про довкілля, кодекс моральних норм і екосимволів, які зобов'язують ставитись до природи, як до святині. Саме такою є нагальна потреба розвитку українського суспільства в сучасних умовах національного відродження. Все це перетворює охорону природи на вкрай важливу загальнодержавну справу.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях

Деякі напрями природоохоронної освіти і виховання учнів при проведенні краєзнавчої роботи // Проблеми охорони природи і відтворення природно-ресурсного потенціалу Західного Поділля. Тези доповідей регіональної науково-практичної конференції. - Тернопіль, 1990. - С. 169-171.

Роль географічної експозиції шкільного краєзнавчого музею у поглибленні знань з географії та виховання в учнів національної та громадянської свідомості // Природа, населення та господарство Тернопільської області, їх вивчення в загальноосвітній школі: Матеріали обласної науково-практичної конференції, травень 1991 р. - Тернопіль, 1991. - С. 169-173 (у співавторстві з Й. Свинком).

Виховання любові і правильного відношення до природи у студентської молоді // Науковий збірник історичного факультету Тернопільського державного педагогічного університету. - Вип.І. - Тернопіль, 1994. - С. 86-87.

До питання про освіту у сфері захисту і поліпшення середовища людини // Науковий збірник історичного факультету Тернопільського державного педагогічного університету. - Вип.ІІ. - Част. ІІ. - Тернопіль, 1995. - С. 115-117.

Екологічний рух в Україні: історія і сучасність // Україна на шляху до незалежності і демократії: Тематичний збірник праць викладачів, студентів і аспірантів історичного факультету. - Тернопіль, 1996. - С. 267-269.

Екологічний рух в Україні: історичний аспект і сучасний розвиток // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Вип.VI. - Тернопіль, 1997. - С. 334-338.

Історичний розвиток екологічних традицій й природоохоронного руху в Україні // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Вип.VІI. - Тернопіль, 1998. - С. 228-236.

Історіографія історії соціально-природної взаємодії в контексті сучасних міждисциплінарних наукових підходів // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Вип.VІI. - Тернопіль, 1998. - С. 349-372 (у співавторстві з С. Васютою).