Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Освітня діяльність інтелігенції на Правобережній Україні в другій половині XIX ст.

Спеціальність - 07.00.01, Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ПОЛІЩУК Микола Самійлович

Київ - 1998

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі Новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник-кандидат історичних наук,

професор СУРГАЙ Г.І.

Офіційні опоненти-доктор історичних наук,

професор БОРИСЕНКО В.Й.

кандидат історичних наук,

доцент СТЕЛЬМАХ С.П.

Провідна організація-Національна академія

внутрішніх справ України

Захист відбудеться "25” квітня 1998 р. о 10.00 год.

на засіданні спеціалізованої Вченої Ради Д26.001.20 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (252033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий "12” березня 1998 р.

Вчений секретар

спеціалізованої Вченої Ради

кандидат історичних наук,

доцент О.І. БОЖКО

Структура дисертації. Дослідження складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури.

Вступ. Актуальність теми дослідження. З прийняттям українським парламентом 24 серпня 1991 р. "Акту проголошення незалежності України”, розпочався процес національного і духовного відродження українського народу, зокрема, на основі багатющої скарбниці тих гуманних ідей, які здатні вивести Україну на широкий шлях світового прогресу і цивілізації, відродити духовний світ людини, її світосприймання історичної пам'яті, які були насильно перекручені. Отож постала нагальна потреба всебічного і правдивого вивчення джерел історичного минулого українського народу, його культури і освіти та інших питань духовного розвитку нації.

В кінці 50-х - на початку 60-х рр. ХІХ ст. на Україні вдруге, після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, піднялася чергова хвиля національного і культурного відродження. Проте царизм брутально придушив цей рух. І все ж таки національно-визвольна боротьба не припиняється. Розвиток капіталістичних відносин в Російській імперії після ліквідації кріпосного права дав поштовх до корінних перетворень у всіх сферах життя, в т. ч. і в національній культурі та освіті. Відбувалися зміни в суспільній свідомості українського народу, зростали ряди демократичної інтелігенції, що сприяло боротьбі за відновлення державності, подолання відсталості як в соціально-економічному, так і в культурному відношенні. Водночас Російська імперія, прагнучи будь-що зберегти свою територіальну цілісність, посилювала політику денаціоналізації та насильницької русифікації.

Одним із головних важелів ідеологічного забезпечення існування царського самодержавства, складовою частиною внутрішньої імперської політики була система освіти.

На Правобережній Україні також точилася боротьба польських патріотичних сил за відновлення незалежності Польщі в кордонах 1772 р., тобто із включенням до складу польської держави також і території Правобережної України. Царизм активно протидіяв як українському, так і польському національно-визвольним рухам. Ці заходи здійснювалися, зокрема, і через школу намаганням привернути на свій бік вчительство та учнівську молодь. Але офіційному курсу протистояла національно-радикальна інтелігенція. Протягом всього розглядуваного періоду на Правобережній Україні провадилася освітня діяльність передової частини просвітителів - борців за рідну українську школу, за демократичну національну освіту. Отже, нині, коли на Україні йде процес відродження національної освіти, тема дисертаційної роботи набуває гостроактуального звучання.

Об`єктом дослідження є розвиток початкової та середньої освіти на Правобережній Україні в 2-й половині ХІХ ст.

Предметом дослідження є діяльність передової частини української інтелігенції щодо розвитку національної освіти.

Стан наукової розробки проблеми. Уся дореволюційна історична література, що торкалася цієї теми, носила офіційний характер, відображала політику царизму на освітній ниві. Це праці таких реакційних авторів, як С.С. Гогоцький, М.В. Юзефович, М.Н. Катков та ін. Серед представників офіційної літератури була частина чиновників, які працювали в системі освіти на Україні і відображали в своїх працях більш-менш дійсне становище початкової Барсов И. Школы на Волыни и Подолии в 1862 г. - СПб., 1863; Його ж. Народные школы в Юго-Западном крае, очерк их учреждения, устройства и современного состояния. - К., 1863; Мукалов Н. Народная школа в Юго-Западном крае (историко-статистический очерк). - К., 1892; Конастантинович М. Некоторые данные о народном образовании в Юго-Западном крае. - К., 1874; Фальборк Г., Чарнолусский В. Народные училища Юго-Западного края. Систематический свод законов, распоряжений, правил, инструкций и справочных сведений. - СПб., 1803; Народные школы в Киевской губернии. - К., 1882; Приходские фундушевые училища в Юго-Западном крае, их возникновение и средства содержания. - К., 1900 та ін. та середньої²² Чалый М. Белоцерковская гимназия. 1862-1869. - К., 1901; Його ж. Вторая Киевская гимназия. 1852-1862. - К., - 1900; Михайлович М. Каменец-Подольская гимназия. Историческая записка о пятидесятилетнем ее существовании (1833-1883). - Каменец-Подольск, 1883; Посадский И.В. Киевская Первая гимназия. 1891-1894 гг. - К., 1895; Його ж. Средние учебные заведения Киевского учебного округа за десятилетие 1889-1898. - К., 1899; Його ж. Столетие Киевской Первой Гимназии (1809-1811-1911): В 3 т. - К., 1911; Науменко В. Коллегия Павла Галагана в Киеве (По поводу исполнившегося 1 октября текущего года двадцатипятилетия ее существования). - К., 1896; Стрибульский С. Историческая записка о Немировской гимназии. 1838-1887. - Немиров, 1888; Андриевский А. Историческая записка о Златопольской гимназии, составленная ко дню пятидесятилетнего юбилея в августе м-це 1887 г. инспектором А. Андриевским. - К., 1887 та ін. освіти. В книзі С.В. Рождєственського³³ Рождественский С.В. Исторический обзор деятельности Министерства Народного Просвещения. 1802-1902. - СПб., 1902. висвітлено діяльність Міністерства народної освіти за століття: 1802-1902 рр., де подані відомості про Україну. Російські історики в своїх працях про освіту в країні, згадували про Україну лише побіжно⁴⁴ Фальборк Г.А. Всеобщее образование в Росии. - М, 1908; Чехов Н.В. Народное образование в России с 60-х годов XIX века. - М., 1912; Григорьев В.В. Исторический очерк русской школы. - М., 1900 та ін. . Ними ретельно замовчувалися заборонні акти царизму щодо українського народу в царині народної освіти. Об'єктивну картину стану народної освіти в Україні намагалася дати українська дореволюційна історіографія. За кордоном вийшла книга М.П. Драгоманова⁵⁵ Драгоманов М.П. Народні школи. - Женева, 1877. , яка з демократичних позицій висвітлювала тогочасне становище народної освіти на Україні, а згодом з'являється ще кілька праць⁶⁶ Гринченко Б.Д. На беспросветном пути. Об украинской школе. - К., 1906; Його ж. Народні вчителі і вкраїнська школа. - К., 1906; Грушевський М.С. Про українську мову і українську школу. - К., 1991 (репринт з видання 1913 р.). . У 20-х та на початку 30-х рр. українськими істориками було зроблено спробу висвітлення деяких аспектів проблеми⁷⁷ Рябінін-Скляревський О. Київська громада 1870-х рр. // Україна. - 1927. - Кн. 1-2; Шевелів Б. Петиції українських громад до Петербурзького комітету грамотності у 1862 р. // За Сто літ. Матеріали з громадського і літературного життя України ХІХ і початку ХХ ст. ВУАН. - Кн. Третя. - К., 1928; Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. - Харків - К., 1930; Назаревський О. До історії вищої жіночої освіти на Україні // Життя і революція. - 1927. - № 4. , однак в 30-х рр. цю роботу було припинено.

Дослідження питання народної освіти в колишній Російській імперії продовжились в 50-і та в 60-і рр. Вивчалися реформи та розвиток шкільної освіти в країні⁸⁸ Смирнов В.З. Реформа начальной и средней школы в 60-х годах XIX века. - М., 1954; Ганелин Ш.И. Очерки по истории средней школы в Росии 2-й половины XIX в. - М., 1954; Константинович Н.А. Очерки по истории средней школы (гимназии и реальные училища с конца XIX века до февральской революции 1917 года /. - М., 1947; Константинов Н.А., Струминский В.Я. Очерки по истории начального образования в России. - М. - 1949. . Дослідники В.Т. Білан та Е.П. Степанович розглянули питання заснування недільних шкіл і проблему розвитку вищої освіти на Україні⁹⁹ Билан В.Т. Воскресные школы на Украине (1859-1862 гг.). Автореф. дис.... канд. ист. наук. - К., 1967; Степанович Е.П. Становление и развитие высшего специального образования на Украине во второй половине XIX - начале ХХ вв. Автореф. дис.... канд ист. наук. - К., 1984. . Питання політики царизму в царині освіти на Україні торкалися деякі дослідники¹¹⁰ Катренко А.Н. В борьбе за пробуждение народной революции: (Из истории революционно-демократического движения на Украине в 80-х - начале 90-х годов XIX в.). - К., 1988; Волощенко А.К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х - на початку 80-х років XIX ст. - К., 1974; Шип Н.А. Культурно-національне питання на Україні у ХІХ ст. // Український історичний журнал. - 1991. - № 3; Її ж. Интеллигенция на Украине (ХІХ в.): Ист. - социол. очерк. - К., 1991. ⁰, а також теоретики педагогічної думки¹¹¹ Грищенко М.М. Великодержавна політика царського уряду в питанні освіти трудящих України // Укр. іст. журнал. - 1968. - № 7. ¹, але найбільш повно дослідив цю проблему історик С.П. Стельмах¹¹² Стельмах С.П. Политика самодержавия в области народного образования на Украине в 60-90-х гг. XIX ст. Автореф. дис. … канд. ист. наук. - К., 1991. ².

Водночас з'явилися грунтовні праці В.Й. Борисенка, в яких показано боротьбу селян і прогресивної громадськості України за демократичну народну освіту¹¹³ Борисенко В.Й. Сельское начальное образование на Левобережной Украине в 60-90-х гг. XIX в. Автореф. дис. … канд. ист. наук. - К., 1976; Його ж. Боротьба демократичнх сил за народну освіту на Україні в 60-90-х рр. ХІХ ст. - К., 1980. ³. А перед тим в 70-х роках надруковано ряд досліджень, в яких вивчалася політика царського уряду в системі середньої освіти в 60-80-х рр. ХІХ ст.1⁴, де є побіжні відомості також і про Україні. Отже, як бачимо, в російській та українській історіографії питання освітньої діяльності інтелігенції на Правобережній Україні в другій половині ХІХ ст. вивчалося фрагментарно. Не розглядалися і залишились поза увагою дослідників важливі аспекти цієї проблеми.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи нинішню актуальність розглядуваної теми для становлення національної школи, а також недостатню вивченість її українською історіографією, дисертант ставить за мету проаналізувати і систематизувати увесь опублікований та архівний матеріал з питань освітньої діяльності інтелігенції на Правобережній Україні в другій половині ХІХ ст. і дати цілісну та об'єктивну оцінку з цього питання. Для здійснення поставленої мети висуваються основні завдання дисертації:

дослідити освітню діяльність прогресивної частини інтелігенції за відродження традицій української національної освіти, рідної школи;

довести на прикладі освітньої діяльності інтелігенції її жертовну боротьбу за самозбереження української нації і, особливо, її молодого підростаючого покоління;

висвітлити прогресивні ідеї та погляди маловідомих педагогів, їх практичну діяльність на ниві освіти;

викрити злочинну суть та механізм політики і практики самодержавства в царині народної освіти на Україні;

довести про ворожий антинародний характер школи, насаджуваної царизмом на Україні.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють другу половину ХІХ ст., тобто час, коли в кінці 50-х на початку 60-х рр. розпочалась "українська весна" національного і культурного відродження. Верхня межа дослідження закінчується на зламі століть, коли внаслідок революції 1905 р. ліквідовувалися заборонні акти царизму, спрямовані на знищення культури українського народу.

Територіальні рамки дослідження обмежуються Правобережною Україною, що пояснюється особливим, специфічним становищем регіону після приєднання його в 1793 р. до складу Російської імперії. Адже тут панував досить сильний польський національно-визвольний рух, спрямований на відродження польської держави в кордонах 1772 р., з включенням до її складу також і території Правобережної України. Польські повстання 1830 і 1863 рр. поширювалися й на цей регіон. В цій частині українських земель переважало польське дворянство і через те земська реформа була проведена лише в 1911 р., коли в основному польське дворянство звідси було витіснене. Через те становище освіти в цьому регіоні було в гіршому стані, порівняно з тими губерніями України, де діяли земства, які сприяли розбудові шкільної освіти. Лише в 1831 р. в цьому регіоні була ліквідована польська система освіти й запроваджено російські школи. Польське населення католицького віросповідання ігнорувало російські церковно-парафіяльні школи. Тут діяли польські таємні школи.

Теоретику-методологічну основу дисертаційної роботи становить діалектичний підхід, принцип об'єктивності та історизму, критичний аналіз джерел та літератури.

Джерельна база дослідження. Основні джерела для написання дисертаційної роботи становлять документальні матеріали з архівів Російської Федерації та України. В Центральному державному історичному архіві Російської Федерації (ЦДІА Російської федерації) досліджені матеріали фонду Міністерства народної освіти (Ф.733), в якому знаходяться звіти міністрів, попечителів навчальних округів, листування відповідних центральних і місцевих органів управління, а також донесення, розпорядження, таємні постанови тощо. В цих документах розкривається механізм проведення царським урядом політики щодо освіти українського народу, показана діяльність адміністрації щодо втілення в життя урядових постанов, інструкцій тощо. В Центральному державному історичному архіві України в Києві (ЦДІА України в Києві) вивчені документальні матеріали Духовної консисторії (Ф.127), в яких зосереджені листування духовного відомства з Міністерством народної освіти про відкриття церковно-парафіяльних шкіл, висвітлено боротьбу цих двох відомств за підпорядкування своєму впливові народної освіти, звіти єпархіальних училищних рад, статистичні матеріали тощо.

В таємних відділах фондів канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора (Ф.442), канцелярії попечителя Київського навчального округу (Ф.707) містяться матеріали про факти репресій проти прогресивних педагогів-просвітителів, про заборону української мови в школах та українських приватних шкіл, про заборону українських підручників тощо.

Використані також маловідомі раніше документальні матеріали з розглядуваної теми в Київському, Житомирському та Хмельницькому обласних державних архівах. Це, зокрема, листування керівників навчальних закладів з вищестоящими інстанціями, звіти про роботу навчальних закладів за певні проміжки часу, донесення про неблагонадійність окремих педагогів та ін. Ці матеріали дали змогу проаналізувати зміст і форму навчально-виховного процесу в системі народної та середньої освіти.

Публікації в періодичній пресі теж надали певний додатковий матеріал про стан освіти на Правобережній Україні в другій половині ХІХ ст. Це такі матеріали з журналів, як, наприклад, "Основа”, "Черниговский листок”, "Санкт-Петербургские ведомости”, "Вестник Европы” та ін. Проливають світло на розглядувані події також спогади багатьох учасників національно-визвольного руху на Україні в цей період.

Наукова новизна дослідження. В українській історіографії автором подано узагальнюючу картину стану народної освіти та діяльність педагогів-просвітителів на Правобережній Україні в другій половині ХІХ ст.:

розглянуто заходи царського уряду щодо русифікації народної школи на Україні та уніфікації системи освіти;

показано, що внутрішня політика російського самодержавства на Україні в царині освіти була поставлена на потребу зміцнення позицій царизму і збереження цілісності Російської імперії;

введені в науковий обіг численні архівні документи, які показують раніше невідомі напрямки боротьби народної інтелігенції за національну освіту, розкривають репресивні заходи царизму щодо української школи та її діячів;

освіта правобережна україна нація

показано боротьбу російського самодержавства проти польського національно-визвольного руху на Правобережній Україні і, зокрема, проти нелегальних польських шкіл у цьому регіоні.

Практичне значення дослідження. Результати цієї праці можуть бути використані при підготовці фундаментальної роботи про стан народної освіти на Україні, в процесі викладання історії України, її культури в навчальних закладах, в лекціях з суспільно-політичної та культурно-освітньої тематики.

Наукова апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні її положення викладені в 10 публікаціях у наукових журналах.

У першому розділі - "Правобережна Україна на особливому становищі в складі Російської імперії" подається короткий аналіз життя на Правобережній україні та розглядається урядова політика в освітній галузі. Вказується на те, що після розгрому Кирило-Мефодіївського братства в 1847 р. в кінці 50-х - на початку 60-х рр. ХІХ ст. на Україні знову піднялася нова хвиля національного й культурного відродження. Але й на цей раз царизм придушив поривання народу до свободи.

Однак, не зважаючи на репресивні заходи російського самодержавства, національний рух на Україні не затухав, виникали таємні політичні товариства, метою яких була боротьба проти панівного кріпосного ладу. Внаслідок піднесення революційної боротьби в усій Росії царизм був змушений піти на поступки, зокрема, на відміну кріпосного права та на проведення в країні ряду реформ.

Вказано на специфіку пореформеного становища Правобережної України, де перехідний стан селян визначався крім законодавчих актів від 19 лютого 1861 р., ще й додатковим указом Сенату від 30 липня 1863 р., що відозмінив ці законодавчі акти стосовно для губерній Правобережної Україні. Цими заходами царизм переслідував у регіоні дві цілі: послабити боротьбу селян в 1861-1863 рр. Проти поміщиків та місцевих властей, а також протиставити українців польському національно-визвольному рухові. Селянство Правобережної України не підтримало польських повстанців через недоліки їхніх програмових засад та традиційного ворожого ставлення польської шляхти до українського хлібороба, що гнітила його протягом віків.

Внаслідок гнучкої політики лавірування з боку царизму селяни Правобережної України одержали за реформою 1861-1863 рр. на 225.068 десятин, або на 5,6% більше землі проти їхнього інвентарного землекористування. Проте, хоч викупні платежі селян були знижені на 20%, все ж ціна за землю в регіоні була вищою від її ринкової вартості.

Грабіжницький характер реформи, свавілля поміщиків та чиновників, економічний визиск селянства, що проводився й надалі, викликали в населення активну протидію проти поневолювачів. На Правобережній Україні в 60-х р. ХІХ ст. відбувалося 2.079 селянських заворушень, що складало 72% від їх загального числа на Україні.

Царизм прагнув утримати своє панування над народом, відвернути його увагу від гострих соціальних і політичних проблем, революційної боротьби специфічною освітньою політикою і практикою. Наслідком її було те, що в Росії на 1.000 жителів припадало тільки 7,5 учнів, на Україні - 6,1, а на правобережній її частині - 3,2 учнів.

Тяжке соціально-економічне становище народу і його майже цілковита неписьменність викликала співчуття діячів українського національно-визвольного руху. Вони активізували свою діяльність за відкриття шкіл, за видання навчальних посібників та іншої літератури для народу. Однак поширення грамотності серед народу викликало протидію з боку царського режиму, бо це суперечило його далекосяжним цілям знищення українського народу як нації.

Скориставшись Переяславською угодою 1654 р., укладеною між Україною та Московською державою, і яка була за твердженням деяких українських істориків не більш як військовий союз двох незалежних держав, спрямований проти Польщі, царизм почав розцінювати Україну як свою провінцію. Московська держава почала поступово робити спробу на ліквідацію української державності.

Отож розпочались посягання царизму на історію українського народу, на його мову, культуру, прагнення викорінити й саме поняття "українець”. Царське самодержавство добре розуміло, що знищивши історію, мову і культурні надбання народу буде знищений і сам народ. Тому вже в 1690 р. Собор православної церкви засудив книги київських вчених П. Могили, С. Полоцького, Л. Барановича та ін. і наклав на них прокляття і анафему. 5 жовтня 1720 року цар Петро І заборонив своїм указом друкувати книги на Україні. Пізніше, в 1769 р., було заборонено друкувати і використовувати українського "Букваря”. З 1784 р. викладання навчальних предметів у Києво-Могилянській академії було виключно на російській мові. За наказом київського митрополита богослужіння в церквах стали проводити з 1786 р. лише російською мовою. Цією ж мовою на Україні священики читали в школах молитви і викладали закон Божий. В 1721 р. московська держава привласнила собі навіть давню назву України - "Русь”, і стала називатися Російською імперією.

Ще більшої наруги зазнавала українська культура, в тому числі й освіта, в другій половині ХІХ ст. У 1863 р. видано горезвісний циркуляр міністра внутрішніх справ П.А. Валуєва, спрямованого на придушення української культури. Прагнучи цілковито знищити культурні цінності українського народу, були додатково введені нові царські укази 1876 та 1881 рр., які забороняли ввезення з-за кордону українських книг в межі Російської імперії, заборонялося читання лекцій українською мовою, не допускалися спроби створення українського театру та вистав на українській мові.

Через деякий час, в 1892 р. власті заборонили робити переклади з російської мови на українську. А наступного 1893 р. забороні були піддані українські дитячі читанки. Знову, повторно, в 1894 р. було видано заборонний акт про недопущення ввозу з-за кордону українських книг в межі Російської імперії.

Внаслідок цих репресивних заборонних заходів царизму щодо української освіти і культури учнівська молодь була позбавлена можливості прилучатися до кращих зразків прозових та поетичних творів українських авторів, не мала змоги знайомитися з іншими культурними надбаннями свого народу.

В школах на Україні було заборонено вивчати українську мову та літературу, історію та географію України і навіть українську пісню. Натомість насаджувалася російська мова, культура, а це вело до денаціоналізації підростаючого молодого покоління українського народу.

За визнанням міністра народної освіти Д.О. Толстого, кінцевою метою освіти інородців в Російській імперії було їх обрусіння і злиття з російським народам. Розуміючи це, прогресивні діячі науково-педагогічно думки на Україні все наполегливіше домагалися відродження національної школи. Один із плеяди титанів науково-педагогічної думки на Україні, вчений, історик, громадський і політичний діяч М.С. Грушевський зазначав з цього приводу, що "… треба добиватися того, щоб по школах у нас учено по українськи… треба горнутися до свого, українського, заохочувати до нього, розширювати його всякими способами. Бо інакше як на своїй народній українській основі не стане наш народ просвіченим, не вийде з теперішньої темноти, злиднів і пониження" (Грушевський М.С. Про українську мову і українську школу. - К., 1991. - С.25. (репринт з видання 1913 р.)). Адже система освіти, що в той час існувала на Україні, носила антиукраїнський характер. Український письменник і педагог І.С. Нечуй-Левицький різко засудив тодішню школу і дав таку їй оцінку:". московська школа на нашій Україні багато відрізнила кращих людей від свого народу, від свого племені, від сім'ї, від батька й матері. А знову народ дуже відрізнив сам себе від панів, від учених українців і косим оком споглядає на їх. Між ними викопана велика безодня і потрібно великої, важкої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину, почату ляхами, скончену москалями, щоб зв'язати те, що порвала наша недбайливість та стидка українська байдужість, та лежача недобачливість." (Нечуй-Левицький І.С. Причепа. - Львів, 1889. - С.110-111).

Прогресивний педагог М.А. Тулов висловлював такий погляд на стан шкільної освіти:". перш за все потрібно думати про освіту народу. про національну освіту”. (ЦНБ ім. В.І. Вернадського НАН України, Інститут рукописів, ф.1., од. зб.49643). Прагнучи поліпшити систему освіти на Україні, М.П. Драгоманов з цього приводу зазначав, що "навчання повинно бути в малоросійській школі по-малоросійські” і тут же наголошував, що "освіта народу повинна йти за допомогою народної ж словесності, в якій відображається побут народу і його характер з усіма достоїнствами і недоліками” (Драгоманов М.П. Педагогическое значение малорусского языка // Санкт-Петербургские ведомости. - 1866, 8/20/квітня). Він зазначав, що без знання рідної історії не може розвиватися соціально-політична думка країни.

Запровадження викладання в навчальних закладах українською мовою вимагав педагог В.П. Науменко. Він написав працю "Опыт грамматики малорусского языка”, однак надрукувати її не дозволили, мотивуючи це тим, що українська мова приречена на небуття. Український письменник і педагог Б.Д. Грінченко твердо був переконаний, що "на Вкраїні повинна бути українська школа”. (Грінченко Б.Д. Народні вчителі і вкраїнськка школа. - К., 1906. - С.47).

Царизм зберігав становість в шкільній системі навчання. Діти дворян, наприклад, навчалися в училищах правознавства, ліцеях, пажеських і кадетських корпусах, інститутах шляхетних дівчат, діти духовенства - в духовних єпархіальних училищах, духовних семінаріях. Навчання дітей трудящих обмежувалося рамками нижчої та початкової школи. Рівень освіти в жіночих середніх навчальних закладах був нижчим, ніж в чоловічих. Жінок не допускали на навчання у вищі навчальні заклади. Навчальні програми з багатьох навчальних предметів хибували своєю недосконалістю.

У другому розділі - "Роль інтелігенції у відродженні української національної школи" висвітлюється стан початкової освіти на Правобережній Україні, показується діяльність інтелігенції за відродження національної освіти. В кінці 50-х - на початку 60-х рр. ХІХ ст. інтелігенція відкрила на Правобережній Україні 35 недільних українських шкіл для навчання грамоти дорослого населення, заснувала чимало українських приватних шкіл. Зокрема, наприклад, прогресивний діяч Таддей Рильський, батько українського поета М.Т. Рильського, відкрив у своєму будинку в с. Романівка на Київщині народну школу, де, крім інших предметів, учні вивчали історію України. У с. Осламов на Поділлі місцевий поміщик Григорій Ге, брат російського художника М. Ге, відкрив у власному будинку таку ж приватну школу, де за букварем українського письменника П.О. Куліша навчалося 10 хлопчиків. Діти вивчали біографію Т.Г. Шевченка, його поетичні твори, а також знайомилися з українською народною творчістю.

Інтелігенція видала значну кількість українських шкільних підручників. У 1857 р. П.О. Куліш видав українського букваря, а в 1861 р. Т.Г. Шевченко видрукував українською мовою "Букварь Южноруський”. Цього ж року вийшли з друку "Українська граматика" І.П. Деркача, "Арифметика (Щотниця) ” Д. Мороза і ін. Царизм зруйнував починання просвітителів.

Прагнучи паралізувати польський національно-визвольний рух у регіоні, російське самодержавство ще в 1836 р. розпочало засновувати церковно-парафіяльні школи, а в 1862 р. відкривалися й "народні" школи.

26 травня 1869 р. опубліковано указ "Про влаштування училищної частини в Київській, Подільській і Волинській губерніях і про Положення для цих училищ”, згідно якого стали відкриватися в містах двокласні міські училища, а в селах - однокласні. Протягом 1869 р. в 32 містах Правобережної України були відкриті двокласні міські чоловічі, а також однокласні міські жіночі училища. У селах поряд з однокласними училищами відкривалися з 1874 р. також двокласні сільські училища. Однак у 120 волостях цього регіону взагалі не існувало шкіл. На Правобережній Україні земська реформа 1864 р. була введена лише в 1911 р., коли звідти, в основному, було витіснене польське дворянство. Тут було порівняно менше шкіл, ніж в інших губерніях, де активна діяльність земств сприяла поширенню грамотності серед народу.

Між Синодом і Міністерством народної освіти точилася боротьба за підпорядкування своєму впливові початкової освіти. В 90-х рр. ХІХ ст. місцеві власті, переконавшись в непопулярності серед населення католицького віросповідання церковно-парафіяльних шкіл, почали відкривати "народні" школи без погодження з духовним православним відомством.

Так звані "народні" школи були, по суті, цинічним глумом над українським народом. Адже з них виганялося все українське й, зокрема, рідна мова й рідна історія. Відомий український педагог К.Д. Ушинський з гіркотою зазначав, що "наша багата південноросійська, мелодійна, співуча мова, на якій розмовляють.14 мільйонів народу, на якій існує така народна література, якою не може похвалитися жоден народ, на якій ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи як яка-небудь чума”. (Ушинский К.Д. Собр. соч. - М. - Л., 1952. - Т.2. - С.79).

Просвітителі, що працювали в школах, прагнули, всупереч цій антинародній політиці царизму, поширювати освіту на народній основі. О.І. Стоянов, наприклад, відстоював ідею народності в навчанні і вихованні учнівської молоді. З цією метою написав книгу "Перші початки читання" і здійснив переклад на українську мову байок Л. Глібова.В.С. Гнилосиров відстоював принцип навчання дітей рідною мовою, турбувався про поширення серед народу книг письменників, творів образотворчого мистецтва. В своїх "Начерках педагогічного характеру про навчання мови” В.С. Гнилосиров наполягав учити дитину рідною мовою, учити розбірливо, виясняти до розуму, а не довбати на пам'ять, учити ласкаво, а не грізно. Він вимагав гуманного ставлення до учнів. Про поширення народної освіти дбав педагог Т.І. Пристюк, пропонуючи більше надавати коштів для початкових шкіл, наполягаючи на створенні місцевих читанок для дітей. М.А. Тулов обстоював необхідність викладання в школі рідної історії, літератури тощо. Педагог П.Г. Житецький, сполучаючи працю в навчальних закладах з науковою діяльністю, написав кілька досліджень про українську мову.

У третьому розділі - "Домагання інтелігенції у здійсненні загальнодоступної середньої освіти” розглядаються та співставляються три типи середніх навчальних закладів: чоловічі та жіночі класичні гімназії, а також реальні училища. На початку 1850 р. в регіоні існувало 7 чоловічих гімназій, які знаходилися у віданні Міністерства народної освіти. Із жіночих середніх навчальних закладів був лише Київський інститут шляхетних дівчат відомства навчальних закладів імператриці Марії. В середніх навчальних закладах переважаючим контингентом учнів були діти дворян та чиновників. Прогресивні кола громадськості ставили питання про перетворення середніх навчальних закладів у загальнодоступні школи. Для здійснення цього завдання просвітителі організували в Києві, в 1861 р. безкоштовні читання лекцій по навчальній програмі чоловічих гімназій для тих осіб, які через матеріальні нестатки не мали можливості одержати середню освіту. Ініціаторами цих читань були вчителі київських гімназій та студенти Київського університету. Однак їхня діяльність внаслідок гонінь і переслідувань з боку властей була припинена.

Згідно Статуту гімназій і прогімназій від 19 листопада 1864 р. затверджувалися два типи середньої школи: класичні та реальні гімназії. Замість природничих наук в гімназіяльних програмах було розширено вивчення стародавніх мов. Це викликало невдоволення не лише просвітителів, а й учнівська молодь протестувала проти насадження схоластики в гімназичній освіті. Невдоволення учнів системою освіти переростало в невдоволення існуючим суспільно-політичним ладом в країні. Міністр народної освіти попередив у 1872 р. попечителів навчальних округів про свої наміри вести боротьбу з таємними товариствами і гуртками учнів за допомогою поліції.

У 60-х рр. ХІХ ст. на Правобережній Україні почали відкриватися жіночі гімназії. Заснована в 1859 р. у Києві жіноча школа відомства навчальних закладів імператриці Марії, була в 1862 р. перетворена в Києво-Фундукліївську жіночу гімназію. Такі ж жіночі гімназії виникли в Житомирі та Кам'янець-Подільському. Після видання в 1869 р. "Положення про жіночі гімназії і прогімназії в губерніях: Київській, Подільській і Волинській” стали засновуватись жіночі гімназії відомства Міністерства народної освіти.

В результаті реформи освіти, проведеної в 1864 р., на Правобережній Україні було відкрито три реальні гімназії, але в зв'язку з тим, що випускники реальних гімназій були позбавлені права вступати на навчання в університети, постало питання про перетворення деяких з них в класичні. За новою реформою 1871 р. реальні гімназії взагалі були ліквідовані.

1872 р. царський уряд затвердив Статут реальних училищ, що встановлював новий тип даних навчальних закладів. Зберігалася становість реальних училищ, їхні випускники, як і раніше, не допускалися до навчання в університетах.

У 1900 р. на Правобережній Україні існувало 14 чоловічих гімназій та 1 прогімназія, 8 жіночих гімназій та 3 прогімназії, а також 4 реальні училища.

Випускники середніх навчальних закладів здебільшого поповнювали ряди колоніальної адміністрації на Україні, офіцерський корпус російської армії тощо. З цього приводу І.С. Нечуй-Левицький писав:". з українських університетів і других шкіл повиходили хаптурники, хабарники-урядники, неправедні судді, що правого робили винним, а винуватого правим, ті консерватори вчителі і професори, що вертіли історією по московському наказу, ті офіцери-москалі, що забивали свій же народ на екзекуціях. А народ робив панщину, а поміщики ляхи і москалі дерли останню шкуру з України, тим часом як наші щироукраїнці за свою молоду ідею сиділи вже в неволі, в далекій московській півночі" (Нечуй-Левицький І.С. Причепа. - Львів, 1889. - С.128)

У четвертому розділі - "Діяльність інтелігенції у підготовці вчительських кадрів” висвітлюється процес створення та аналізується діяльність учительських семінарій, інших навчальних закладів, в яких готувалися кадри вчителів для початкових шкіл. До створення спеціальних навчальних закладів основними осередками підготовки вчителів були чоловічі та жіночі гімназії, а також духовні семінарії. Але вже в 1862 р. інтелігенцією була створена Київська Тимчасова Педагогічна школа, в якій спеціально велася підготовка вчителів для початкових шкіл. У ній безкоштовно і добровільно викладали професори Київського університету та вчителі київських гімназій. Поряд з російськими підручниками, тут готувалася "Книга для читання в народних школах Київського навчального округу” на теми з українського життя. Проте царська влада у 1864 р. цю школу закрила, через що повстали труднощі з підготовкою кваліфікованих учителів. Лише в 1869 р. на Правобережній Україні була відкрита властями перша учительська семінарія в Києві, яку пізніше переведено до містечка Коростишів на Київщині. 1875 р. таку ж учительську семінарію відкрито в м. Острог на Волині, яка теж згодом була переведена в с. Дедеркали Волинської губернії. Обидві учительські семінарії на 1900 р. підготували більше як 1.043 вчителів.

Навчальні програми учительських семінарій передбачали виховання майбутніх вчителів у дусі відданості престолу й церкві. Проблема вчительських кадрів постійно хвилювала просвітителів, які вболівали за свій народ, що перебував у темряві. Згаданий вище Б. Грінченко з цього приводу писав:". треба народним учителям подумати з ким і за кого вони будуть стояти? Чи вони будуть з тими, хто довгі роки гнітив народ, однімав у його права, знищував серед його живу думку, зробив з школи не джерело народної просвіти, а орган народнього запаморочення, - чи вони будуть з тими, хто добивається народові прав і волі, між іншим і воли національної, хто хоче справжньої широкої просвіти і щасливого народнього життя" (Грінченко Б.Д. Народні вчителі і вкраїнська школа. - К., 1906. - С.47).

У висновках автором зроблено узагальнення:

на Правобережній Україні, як і на інших українських землях, що входили до складу Російської імперії, прогресивна частина інтелігенції домагалася запровадження національної освіти, обстоювала право існування рідної школи. З цією метою педагоги-просвітителі відкривали українські недільні школи, засновували українські приватні школи, друкували українські навчальні підручники, організовували читання лекцій по програмі гімназії для бідних прошарків населення, створили педагогічну школу для підготовки народних учителів;

погляди та ідеї досі маловідомих педагогів-просвітителів М.П. Драгоманова, В.П. Науменка, М.А. Тулова, В.С. Гнилосирова, О.І. Стоянова, Т.І. Пристюка та ін. і нині мають актуальне значення, адже вони обстоювали демократичну національну освіту, домагалися, щоб в школах викладання навчальних предметів провадилося українською мовою, щоб вивчалася українська мова та література, історія України тощо;

політика і практика самодержавства в царині народної освіти на Україні носила антинародний характер. Адже в школі провадилася русифікація і денаціоналізація молодого підростаючого покоління українського народу, школа провокувала зростання національного нігілізму, проявів комплексу національної неповноцінності, відступництво від своєї нації.

Література

Основні положення та висновки дисертаційної праці знайшли своє відображення у таких публікаціях автора:

1. До 100-річчя від дня заснування Коростишівської учительської семінарії // Український історичний журнал. - 1969. - № 10. - С.125-127.

2. Документи про українського педагога І.Я. Посяду // Архіви України. - 1970. - № 6. - С.62-66.

3. Стан початкової освіти на Правобережній Україні в 60-90-х рр. ХІХ ст. Український історичний журнал. - 1971. - № 3. - С.69-74.

4. Реальна освіта на Правобережній Україні в 60-90-х рр. ХІХ ст. // Вісник Київського університету. Серія Історія. - 1971. - № 13. - С.79-85.

5. Кирило-Мефодієвець Іван Якович Посяда / До 150-річчя з дня народження // Український історичний журнал. - 1973. - № 4. - С.143-145.

6. Маловідомі дані про заборону розповсюдження творів Т.Г. Шевченка серед учнівської молоді в дореволюційній Україні // Український історичний журнал. - 1974. - № 4. - С.116-118.

7. "Потрібно думать … про національну освіту” // Рідна школа. - 1992. - № 11-12. - С.3-5.

8. "Багато земляків наших відірвалось од рідного грунту." // Рідна школа. - 1993. - № 3. - С.59-61.

9. "На Вкраїні повинна бути українська школа." // Рідна школа. - 1993. - № 11-12. - С.76-77.

10. Учительські семінарії в Правобережній Україні в другій половині ХІХ ст. Український історичний журнал. - 1994. - № 4. - С.54-60.

Анотації

Полищук Н.С. Просветительская деятельность интеллигенции на Правобережной Украине во 2-й половине ХIХ в. Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко.

Автор исследует просветительскую деятельность прогрессивной части интеллигенции по возрождению украинской национальной школы.

Освещается состояние начального и среднего образования на Правобережной Украине во второй половине ХIХ века.

Показана реакционная сущность политики царизма относительно просвещения украинского народа.

Polishchuk N.S. Educational Activities of the Intelligentsia in the Right-Bank Ukraine during the 2d half of the XIX Century. Thesis for a Master's Degree in History; 07.00.01 Ukraine History. Taras Shevchenko University of Kiev. - Kiev, 1997.

The author is investigating educational activities of the progressive part of intelligentsia as to the revival of Ukrainian national school.

The state of primary and secondary education in the Right-Bank Ukraine has been described.

Reactionary essence of the tsarist policy towards education of Ukrainian people has been shown.

Размещено на Allbest.ru