Польсько-українські стосунки у Східній Галичині в контексті польської національної політики (1918 – 1923 роки)

У контексті боротьби поляків за Східну Галичину дисертант проаналізував стосунки Ю. Пілсудського з УНР. У планах головного командування Війська Польського, які виходили з доктрини країн Антанти і США, Україна повинна була стати бар'єром між Польщею і Росією. На досягнення цієї мети і спрямована була політична конвенція між урядами УНР та Польщі, підписана у Варшаві 21 квітня 1920 р. Автор показав умови договору, дав йому оцінку, охарактеризував реакцію на нього як з українського, так і з польського боку. У дисертації розглядаються також цілі та наслідки польсько-українського наступу проти радянських республік, успіхи якого виявилися тимчасовими. А конференція з урегулювання європейських економічних проблем у бельгійському місті Спа висвітлила різні підходи до польського питання і східногалицьких земель. На це насамперед вплинули, на думку дисертанта, англо-французькі суперечності щодо Росії: Франція не йшла на жодні стосунки з Москвою, а Англія підписала з Росією вигідний торговий договір. Тому Ллойд Джордж наполягав на перемир'ї поляків з більшовиками. Конференція у м. Спа зобов'язувала Польщу укласти перемир'я з Росією.

Радянсько-польські переговори розпочалися в Ризі 21 вересні 1920 року. У їх ході 12 жовтня було підписано прелімінарний мирний трактат, за яким Польща визнавала УСРР, а радянська сторона - польські східні кордони. Ризький мирний договір від 18 березня 1921 р. між Польщею і радянськими республіками, Росією і Україною визнавав належність Східної Галичини до Другої Речіпосполитої. До Польщі відходили також Волинь, Полісся і Холмщина. Ризький мирний договір став першим правовим актом, який визнавав входження Східної Галичини до Польщі й засвідчив ще одну перемогу польської зовнішньої політики. Протести українців залишалися безрезультатними.

Чільне місце в дисертації займає аналіз суспільно-політичної ситуації в Галичині та з'ясування політико-правового статусу українського населення. Докладно висвітлено внутрішню політику Польщі, спрямовану на повну інтеграцію Східної Галичини у складі Другої Речіпосполитої. Заходи для цього розпочалися, вважає дисертант, уже влітку 1919 р., а на межі 1920-1921 рр. почалася ліквідація адміністрації, яка досі існувала в регіоні. Повномасштабні заходи стримувалися, оскільки ще остаточно не були вирішені міжнародно-правові норми державної належності цієї території.

Полонізації краю, доводить дисертант, сприяв ухвалений 10 липня 1919 р. закон "Основи земельної реформи", згідно з яким на сході країни повинні були створюватися господарства колоністів-осадників. У зв'язку із "земельним голодом" осадницькі господарства стали джерелом постійної напруженості та міжнаціонального протистояння в краї.

У контексті заходів, спрямованих на інтеграцію Східної Галичини в складі Польщі, було проведено 1921 р. перепис населення, який повинен був аргументувати правомірність прилучення нових територій до складу держави. Проти перепису, вбачаючи у ньому прагнення уряду сфальсифікувати етнонаціональну дійсність регіону, виступили емігрантський уряд ЗУНР та українські політичні партії. Їх підтримали селяни. Переписові був оголошений загальний бойкот.

Правові норми щодо українського населення Східної Галичини регламентувала Конституція 1921 року, яка передбачала певні свободи для національних меншин. Однак статті Конституції практично не впливали на реальність. У краї надалі панувала політика національної нетерпимості. Проводилися масові арешти серед усіх верств українського населення, обшуки та ревізії приватних помешкань, редакцій газет, приміщень українських суспільно-культурних товариств. Заборонявся випуск українських газет. Основною зброєю урядових кіл проти українського національного життя стала система освіти. Була здійснена повна полонізація Львівського університету, українці фактично позбавлялися можливості вчитися. На противагу цьому у Львові створювалася мережа нелегальної освіти, а в 1921 р. був створений таємний Український університет, який проіснував до 1925 р. Гостра політична проблема в галузі освіти, на думку дисертанта, стала також одним із джерел постійних польсько-українських конфліктів.

Антиукраїнським спрямуванням вирізнявся розроблений спеціальною комісією статут для Східної Галичини, ухвалений сеймом 26 березня 1922 р. під назвою "Закон про принципи загального воєводського самоуправління, зокрема Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств". Дисертант докладно проаналізував зміст цього закону і встановив, що закон набирав чинності з дня його проголошення. Однак, оскільки він не був конкретизований виконавчими інструкціями та постановами, то залишався на папері. Закон був прийнятий з тактичних міркувань і мав винятково пропагандистський характер. Цим кроком польська влада домагалася підтримки західних держав і остаточного визнання ними східних кордонів Польщі.

"Розв'язавши" у такий спосіб внутрішню східногалицьку проблему та розцінивши невизначеність західних держав у цьому питанні, польський уряд розпочав активну кампанію виборців до сейму та сенату. Для українського населення на виборах вводилися обмеження, чим польська влада мала намір забезпечити у новообраному сеймі достатню перевагу поляків над національними меншинами. У Галичині українські політичні партії оголосили бойкот виборам, який підтримали широкі верстви населення та Українська греко-католицька церква. Антивиборну кампанію розгорнула українська преса, проводилися масові мітинги, членами УВО здійснювалися диверсійні акції. Відповідні заходи вжив і польський уряд - було зміцнено поліцейський апарат, збільшувалася чисельність гарнізонів, відновлено діяльність надзвичайних судів. Перед світовою громадськістю було заявлено, що українці готують повстання, і нібито на противагу цьому проводилися масові арешти. Проте ці заходи уряду не призупинили бойкоту виборів з боку українського населення.

Дисертант зазначає, що після закінчення українсько-польської війни та встановлення польської адміністрації у Східній Галичині, українське політичне життя характеризується чи не найбільшою за все міжвоєнне двадцятиріччя консолідацією, засноване на прагненні українців зберегти свою державність. Масовий супротив східногалицького суспільства ґрунтувався на глибокому усвідомленні ним необхідності національної незалежності та подальшої боротьби за утворення суверенної держави.

Отже, українське питання в досліджувальний період, на думку дисертанта, було однією з найскладніших проблем як у політиці європейських держав, так і у внутрішній і зовнішній політиці Польщі. При його розгляді держави Антанти та США, зважаючи на реальну небезпеку поширення більшовизму, робили ставку та Польщу. Польська анексія перетворилась на законне право володіння українськими східногалицькими землями, що однак не зняло причини напруженості та нестабільності у цьому регіоні.

У четвертому розділі "Українські партії та організації і їх стосунки з Польською державою" висвітлено основні напрями діяльності політичних партій Східної Галичини, їх соціальну базу, програмні положення та ставлення до Польської держави.

Одним з осередків українського національно-визвольного руху Східної Галичини у період боротьби за становлення української державності на початку 20-х років виступала Українська національно-демократична партія (УНДП), з березня 1919 р. - Українська народно-трудова партія, яка дотримувалася центристських позицій. Її програмні положення, як і сама діяльність, свідчили про державотворчий характер і намагання перетворитися на всеукраїнську. Головним політичним завданням партії було створення незалежної соборної демократичної держави. Для реалізації своїх цілей, доводить дисертант, УНТП вважала прийнятними всі засоби, окрім компромісів щодо питань державності. Виходячи з цього партія визнавала політичною владою у Східній Галичині лише еміграційний уряд Є. Петрушевича, підтримувала його дипломатичні акції на міжнародній арені. Польську ж адміністрацію кваліфікувала як окупаційну, антинаціональну владу. На конкретних прикладах дисертант показує боротьбу УНТП проти статуту самоуправління південно-східних воєводств, бойкоту нею перепису населення та призову молоді до польської армії.

Однак, вже із середини 1920 р. у УНТП з'явилися тенденції угодовства з урядовими колами. У зв'язку з цим у дисертації проаналізовано процес зближення окремих діячів партії, зокрема С. Голубовича, К. Левицького та інших з представниками влади. Зародження та посилення угодовських тенденцій призвели до ухвали Народним Комітетом УНТП у травні 1920 р. резолюції про перегляд політичної платформи партії.

Позиція ж більшості УНТП на чолі з Є. Петрушевичем стосовно польсько-українського компромісу залишалася незмінною. Її підтримали з'їзди партії, що відбулися у червні 1921 і січні 1922 рр. Але опозиція до політики абсолютної негації Польської держави в УНТП, виразником якої виступив голова Народного Комітету В.Бачинський, зміцнювалася. Внаслідок відбулося загострення стосунків між урядом ЗУНР і крайовою організацією УНТП, зокрема в період підготовки виборів до польського сейму і сенату.

З кінця 1922 р. угодовські настрої та суперечності в УНТП посилилися. Їх зумовили зовнішньополітичні обставини, зокрема зміна східної політики Великобританії, Італії та Ватикану. Наприкінці 1922 р. угодовську лінію підтримала більшість трудовиків у екзилі, а в УНТП в краї почали відкрито обговорювати доцільність підписання угоди з польським урядом. Про це виразно заявив В.Бачинський у політичній доповіді в грудні 1922 року на з'їзді Українського педагогічного товариства. Однак, незважаючи на розбіжності, УНТП продовжувала надалі виступати як єдина організація.

Лояльну позицію щодо Польської держави зайняла нечисленна Українська хліборобська партія, створена 1922 р. за сприянням польської влади. Партія підтримала вибори у польський сейм і сенат у 1922 р. і отримала п'ять мандатів у сеймі. Таку ж позицію зайняли кілька інших дрібних політичних партій, які дещо пізніше об'єдналися в Український народний союз, який виступав за територіальну автономію воєводств з переважаючим українським населенням у межах Польської держави.

Дисертант дослідив процес формування праворадикальної течії в українському національно-демократичному таборі. У Східній Галичині їх представляла Українська Військова організація (УВО), прихильниками якої були колишні вояки збройних формувань, селяни, робітники, інтелігенція і особливо молодь.

УВО планувалася як всеукраїнська, однак у зв'язку ліквідацією підпілля на Наддніпрянщині її діяльність фактично обмежилась територією Польщі. У дисертації розглядається процес зародження УВО, програмні засади та склад керівних органів. До початку 1922 р. УВО викристалізувалася в революційну військову безпартійну організацію, для якої першочерговими були інтереси української нації і яка охоплювала своїм впливом усі українські політичні партії Галичини. Її діяльність тісно перепліталася з політикою екзильного центру ЗУНР. Дисертант розкрив суть суперечностей і тактичних незгод між Є. Петрушевичем і Є. Коновальцем, показав причини негативного ставлення керівництва УВО до політики уряду Є. Петрушевича.

Під керівництвом Є. Коновальця УВО розгорнула активну роботу по мобілізації мас на боротьбу проти польської адміністрації. Вона ініціювала саботаж перепису населення у вересні 1921 р., бойкот виборів до польського сейму і сенату в листопаді 1922 р. та ряд інших масових акцій. Важливим напрямком діяльності УВО стала пропаганда націоналістичної ідеї. Свої впливи УВО поширила на українські легальні політичні партії, культурно-освітні, релігійні, спортивні організації. Особлива увага при цьому зверталась на студентські та молодіжні організації як головного носія націоналістичної ідеології. Отже, на думку дисертанта, УВО була силою, здатною протистояти як польському режимові, так і наступу радянофільства, що зароджувалось.

Значну увагу в дисертації зосереджено на дослідженні діяльності лівоцентристських партій, які стояли на платформі демократичного соціалізму - Української радикальної партії (УРП) і Української соціал-демократичної партії (УСДП). Зокрема, автор розкриває державотворчу роль УРП в період ЗУНР та причини кризи в партії після закінчення українсько-польської війни.

Як і інші політичні партії східної Галичини, в УРП розпочався процес переоцінки морально-політичних цінностей та пошуку нових організаційних форм, який привів до відродження партії. 1921-1923 рр. були періодом відновлення організаційної роботи та оновлення стратегії й тактичної лінії УРП. Партія перетворювалась на національну. Своїм впливом вона зуміла охопити економічні, суспільно-політичні, молодіжні організації і перетворилася на впливовий чинник національно-визвольного руху.

Лівоцентриський напрям представляла також Українська соціал-демократична партія, метою якої було утвердження соборної Української національної держави.

На початку 1919 р., як доводить дисертант, УСДП перейшла у відкриту опозицію до уряду ЗУНР, критикуючи його соціально-економічну політику та орієнтацію на Антанту. Партія вимагала негайного проведення реформ, створення соціалістичного уряду, підписання мирної угоди з радянською Росією при умові визнання незалежності УНР. УСДП підтримувала політичний курс С.Петлюри на союз із Польщею, однак Варшавську угоду, за якою Головний отаман зрікався Східної Галичини, партія сприйняла негативно.

На початку 1920 р. УСДП розпочала відхід від українського національного табору, все більше займаючи пробільшовицькі позиції та орієнтуючись на радянську Україну. Співробітництво партії з урядом ЗУНР припинилось, що призвело її до глибокої ідейної та організаційної кризи.

У розділі проаналізовано зародження ліворадикального руху, який репрезентувала Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ). Висвітлено взаємовідносини КПСГ і Комуністичної робітничої партії Польщі (КРПП), суть суперечностей між якими зводилася переважно до шляхів розв'язання національного питання. За підписаною 6 липня 1921 р. міжпартійною угодою, КПСГ визнавалася крайовою організацією КРПП. Усунути конфлікт між партіями повинна була І конференція КПСГ наприкінці жовтня 1921 р., однак через арешти її учасників консолідаційний процес був перерваний. На початку 1922 р. розбіжності між КПСГ і КРПП посилилися. Ще більше виявився розкол у КПСГ між КПСГ-офіційною - ("каерпепівці") і КПСГ-опозиційною ("васильківці"). На противагу "васильківцям", які все більше залучалися до національно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях, "каерпепівці" же орієнтуючись на загальнопольську революцію, нехтували незалежними настроями східногалицьких комуністів.

Із зміною міжнародної обстановки, визначенням правого статусу Східної Галичини і спадом революційної боротьби, східногалицькі комуністи змінюють тактику щодо національного питання. Вони висувають гасло возз'єднання західноукраїнських земель з радянською Україною шляхом соціалістичної революції в Польщі. У 1923 р. КПСГ уконституйовується як Комуністична партія Західної України (КПЗУ).

У розділі автор детально аналізує місце Української греко-католицької церкви у національно-визвольному русі, у тому числі й у польсько-українських стосунках.

Цей аналіз здійснюється на підставі значної кількості нових архівних матеріалів, які дають можливість об`єктивно оцінити ставлення церкви та її духовних провідників, зокрема митрополита А. Шептицького до окупаційної влади. Автор доводить, що А. Шептицький разом з уніатським духовенством готовий був взяти на себе ініціативу порозуміння між обома народами в українсько-польській війні 1918-1919 рр. Однак це було можливим лише за умови визнання Польщею незалежності Східної Галичини.

Національно-державотворча позиція греко-католицької церкви спричинила протидію польських політичних сил. Правлячі кола робили усе можливе для того, щоб нейтралізувати вплив лідерів церкви, і особливо А. Шептицького на маси, протиставити його іншим духовним провідникам, зокрема Г. Хомишину, або усунунути з митрополичого престолу. Автор аналізує також позицію католицької церкви латинського обряду щодо створення української держави в Східній Галичині, яка розглядала національно-визвольний рух українського народу як замах на цілісність Польської держави.

Державотворча роль А. Шептицького, як свідчить аналіз, проявилась в особливо яскраво в час його поїздки в країни Європи та Америки у 1920 - 1923 рр. На основі аналізу рапортів польських посольств, преси дисертант характеризує тогочасну діяльність митрополита, показує його роль у вирішенні східногалицького питання, боротьбі за незалежність Галичини, а також ставлення до Польської держави. У численних промовах та інтерв'ю митрополит критикував економічну і національну політику Польщі щодо Східної Галичини, спрямовану на денаціоналізацію й асиміляцію українського народу, протестував проти колонізації краю польськими військовими та цивільними осадниками. Логічний напрям розв'язання українського питання він бачив у об'єднанні Східної Галичини із Великою Україною.

Загалом у національно-визвольному русі брала участь більшість греко-католицьких священиків. Дисертант доводить, що УГКЦ перетворилася на центр національно-патріотичної діяльності, ставши духовною основою національно-визвольного руху в Західній Україні.

У п'ятому розділі "Рішення Ради Амбасадорів 14 березня 1923 р. і його значення для Польщі та українців" досліджуються причини, суть та наслідки цього міжнародного правового акту, наголошується, що наприкінці 1922 р. ставлення західних держав до проблеми Східної Галичини помітно змінилося на користь Другої Речіпосполитої. Подальше невизнання ними польської політики "доконаних фактів" могло б тепер їм зашкодити. Рада Антанти відкидала можливість створення незалежної східногалицької держави і переконувалася в необхідності остаточного визнання прав Польщі на цю територію за умови надання місцевому населенню територіальної автономії. Прихильну позицію щодо Польщі зайняла і Ліга Нації, визнавши існуючі східні кордони Польщі.

У дисертації на новому архівному матеріалі розглядаються проекти майбутньої ухвали Ради послів держав Антанти щодо польських східних кордонів та політичного врегулювання східногалицької проблеми. З'ясовується роль окремих європейських держав у підготовці та прийнятті цього документа. Зокрема, як засвідчують матеріали дисертації, українські незалежницькі домагання підтримувала Великобританія, яка не розділяла пропольської політики Франції та Італії. Але гра Англії була тимчасовою. Під тиском зацікавлених держав та вмілим маніпулюванням польської дипломатії більшовицькою загрозою, англійський уряд схилився до пропозиції комітету експертів про узаконення існуючих кордонів у Східній Європі. Щодо Східної Галичини був підготовлений документ, який 14 березня 1923 р. Рада Амбасадорів затвердила. Польща отримала юридичні права на володіння краєм і була зобов'язана надати українському народові всі громадянські та політичні права.

У дисертації показано реакцію української громадськості та політичних об'єднань на ухвалу Ради Амбасадорів. Всі вони висловили рішучий протест проти такого рішення. У багатьох містах та селах відбувалися демонстрації-протести. Рішення засудили також уряди радянських республік України та Росії. Однак все це не завадило Варшаві послідовно здійснювати курс на повну інтеграцію краю у складі держави.

У розділі аналізується політика польського уряду щодо населення Східної Галичини після березня 1923 р. Дисертант доводить, що Варшава, отримавши санкцію західних держав на володіння краєм, відмовилась від попередніх обіцянок про надання українському населенню територіальної автономії. 7 квітня 1923 р. уряд В.Сікорського розробив проект "Загальні напрямки політики на східних кресах", у якому найважливішими стали проблеми стратегічного характеру: державна асиміляція українського населення, сприяння військовому та цивільному осадництву, полонізаціії місцевого шкільництва, штучна регіоналізація Західної України, створення тут угодовських партій і груп. Тобто урядова програма була спрямована на інтеграцію східних земель з Польщею та державну асиміляцію місцевого українського населення.

Рішення Ради Амбасадорів від 14 березня 1923 р., зазначає дисертант, мали великий вплив на подальшу долю українців. Для українського суспільно-політичного руху розпочався період пошуку нових орієнтирів та концепцій розвитку. На зміну міжпартійному порозумінню прийшли розбрід і невпевненість. Перед лідерами національно-визвольного руху постали проблеми стосунків з Польською державою, оцінки процесів у радянській Україні та зовнішньополітичної орієнтації, ідейної, політичної і організаційної єдності українського визвольного руху. Надії на допомогу держав Антанти у відбудові української державності остаточно розвіялись. Розпочався перегляд програм українських політичних партій.

Цей процес не обминув і Українську народно-трудову партію - найбільш масову і найвпливовішу політичну силу в краї. Зміни політичних настроїв в УНТП проявились на травневому 1923 р. з'їзді партії. Перед українськими політиками були поставлені два основних завдання: на майбутнє і на поточний момент. Головним завданням українського національно-визвольного руху більшість членів партії вважали боротьбу за об'єднання всіх українських земель і створення незалежної соборної держави. Водночас, виходячи з реальних умов, вони виступили пропозицією досягнення угоди з Польською державою і узаконення на цій основі територіальної автономії краю.

Однак загалом українська суспільність Східної Галичини не поділяла подібних поглядів. Усілякі угодовські наміри, в тому числі і щодо територіальної автономії вона сприймала як зраду національних інтересів. В партії розпочалась боротьба між "автономістами" та угрупованням, яке було противником будь-яких угод з польським урядом. Важливішим їх аргументом у полеміці з опонентами, як свідчить аналіз документів, став той факт, що автономістську резолюцію не підтримали ні в урядових колах, ні в польському суспільстві. То ж цілком закономірно, що угодовська політика трудовиків призвела до зменшення соціальної бази партії та зміцнення позиції "незалежників" у її складі. В результаті переговорів та компромісів між членами партії обох орієнтацій був обраний новий Народний Комітет, який скасував автономістську ухвалу від 21 травня 1923 р. Таке рішення підтвердив нелегальний з'їзд УНТП, що відбувся 20-21 квітня 1924 р. Партія знову перейшла в опозицію до Польської держави. Водночас в партії формується впливова група політиків, які виступили і проти радянофільських настроїв, що ширилися в краї під впливом подій в радянській Украні та діяльності КПСГ. Діячі цієї групи заснували Українську партію національної роботи (УПНР), головним ідеологом якої став український націоналіст Д. Донцов. Згодом багато її членів перейшло в Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке утворилося внаслідок об'єднання окремих груп УНТП та УПНР і Української парламентської репрезентації. Основною політичною лінією партії стала боротьба за самостійну, соборну Українську державу.

Новий статус Східної Галичини після рішення Ради Амбасадорів спричинив зміцнення антипольських настроїв в Українській радикальній партії, наслідком чого стало об'єднання партії з соціалістами-революціонерами Волині в одну Українську соціалістично-радикальну партію. УСРП зайняла негативну позицію щодо УНДО та інших українських політичних партій за винятком соціал-демократів. Рішення Ради Амбасадорів, на думку дисертанта, прискорило перехід УСДП на платформу комуністичної партії. Цей перехід підтвердив VI з'їзд партії (березень 1923р.). Соціал-демократи вбачали майбутнє незалежної України у федеративному союзі радянських республік.

На основі аналізу докментальних матеріалів дисертант прийшов до висновку, що рішення Ради Амбасадорів засвідчило поразку східногалицької дипломатії, обумовило розпуск уряду ЗУНР, паралізуючи впливи української політичної еміграції. В українському національно-демократичному русі відбувалась поляризація сил та активізувався пошук нових форм і методів визвольних змагань.

У висновках підбито підсумки дослідження. Зазначається, зокрема, що окремі складові досліджуваної проблеми висвітлено в працях як вітчизняних, так і зарубіжних істориків. Водночас історіографічний аналіз діаспорної та зарубіжної літератури свідчить, що інтерпретація дослідниками окремих аспектів досліджуваної теми недостатньо аргументовано, має дискусійний характер, а комплексне дослідження польсько-українських стосунків періоду визвольних змагань 1918-1923 рр., політики польських угруповань в українському питанні, діяльність українських політичних партій та їх взаємовідносини з Польською державою, відсутнє. Тим часом джерельна база такого дослідження є досить широка і різножанрова.

Розвиток національно-визвольного руху та вимоги українських політичних партій щодо самовизначення Східної Галичини спричинили протидію польського політичного проводу, який вбачав у цьому загрозу своєму "стану посідання" в регіоні. Ідея створення національно-територіальної автономії українських земель у складі Австо-Угорщини не збігалася з політичними концепціями відновлення Речіпосполитої і вела до подальшого ускладнення стосунків між поляками та українцями. Спроба порозуміння 1890 р., що ввійшла в історію під назвою "нова ера", не принесла бажаних результатів. З початком Першої світової війни та ходом воєнних дій польсько-українські суперечності в Галичині ще більше загострюються. В міру маневрування австрійського уряду та надання деяких політичних, далеко не однакових прав полякам і українцям, Східна Галичина перетворилася у край, який в недалекому майбутньому став ареною конфронтації між обома народами, яка переросла у відкриті бойові дії з їх трагічними наслідками.

Аналіз документів засвідчує, що українське питання в досліджуваному періоді було однією з найважчих проблем як у політиці центральних європейських держав, так і у внутрішній та зовнішній політиці Польщі. Погляди на розв'язання українського питання, що існували в польській політичній думці ще задовго до створення незалежної Польської держави, зводилися до двох основних концепцій: інкорпораційної, яку відстоював національно-демократичний табір, і федералістської, прибічниками якої був Ю. Пілсудський та його оточення. Обгрунтовувуючи претензії на східногалицькі землі, вони відрізнялись між собою лише засобами досягнення цілей. На етапі відновлення Речіпосполитої ці концепції були пристосовані до політичних умов і змінювалися в залежності від зміни внутрішньої і зовнішньої становища Польщі.

Закінчення Першої світової війни та створення незалежних держав у Європі обумовили активізацію і українського національно-політичного руху, наслідком якої стало створення незалежної Західноукраїнської Народної Республіки. Польська агресія проти Східної Галичини означала для українців втрату національної території, на якій могла бути побудована самостійна Українська держава. Водночас завоювання Східної Галичини означала для Польщі збільшення державної території на одну провінцію. Війна призвела до загострення міжнаціональної ворожнечі, створення негативних уявлень, на яких виховувалися кілька поколінь галицьких українців і поляків. Окрім того, традиція власної державності та боротьби українського народу за її існування, в наступних роках мали великий вплив на розквіт політичної активності українців, збереження національної ідентичності.

Польська перемога у війні ще не вирішувала остаточної долі Східної Галичини і не означала, що край став частиною Другої Речіпосполитої. Попереду була тривала і складна боротьба на дипломатичному полі за визнання східних кордонів Польщі, а отже, і за визнання країнами Антанти та США її прав на володіння Східною Галичиною.

Вивчення документальних матеріалів дає можливість стверджувати, що українська проблема загалом розглядалась на Паризькій мирній конференції як частина загальноросійської. Надіючись на відбудову "антибільшовицької" Росії, західні союзники готові були допомагати будь-яким державам - конкурентам України: Польщі, Румунії, "білій" Росії. Беручи до уваги таке спрямування конференції, Антанта підтримувала ці держави у розв'язанні проблем, пов'язаних з українськими територіями, зокрема зі Східною Галичиною.

Державну незалежність у досліджуваний період Східна Галичина могла здобути лише шляхом збройної боротьби. Фізичну перевагу мали, як уже зазначалося, поляки, тому політичне рішення країн Антанти було прийняте з урахуванням інтересів сильнішої сторони. Вимоги багатомільйонного західноукраїнського населення Антантою до уваги не брались. Внаслідок цього польська анексія перетворилась на законне право володіння українськими східногалицькими землями, що стало причиною напруженості та нестабільності в регіоні.

Всі українські партії національно-демократичного спрямування підтримували українську державність. Основним змістом суспільно-політичного життя галицьких українців у досліджуваний період була боротьба проти польської влади, за відновлення української державності. В цьому руслі розгорталась діяльність УНТП, що стояла на ліберально-центристській платформі й відігравала головну роль у суспільному житті краю; зародилась і розпочала активну антипольську діяльність політична сила правого напряму - УВО, основною метою якої була національна революція і відновлення української державності. Антипольських позицій дотримувалися також і партії демократичного соціалізму - УРП та УСДП. Розмах антипольської боротьби в краї засвідчував про всенародне несприйняття польської адміністрації. Попри внутрішні протиріччя, що були наслідком різних орієнтацій і державницьких концепцій, українська суспільність Східної Галичини та її політичні структури загалом демонстрували сконсолідованість навколо основної ідеї - відновлення української державності. Така політика була запорукою успішного бойкоту виборів до польського сейму та сенату, антивербункової акції молоді в польську армію, всезагального опору українців перепису населення.

Вплив на суспільно-політичне життя Галичини мали події в Радянському Союзі. Поразка УГА та зайняття поляками Східної Галичини, полонізаційна політика польського уряду, започаткування українізації в УСРР сприяли поширенню радянофільських і комуністичних впливів у західноукраїнському суспільстві. На цьому ґрунті і відбувався перехід УСДП на пробільшовицькі позиції. Лідери УСДП виступили з концепцією єдиного українського соціалістичного фронту та побудови соціалістичної держави на зразок радянської.

В контексті радянофільства розвивався комуністичний рух у Східній Галичині, який з часу свого зародження був близьким до націонал-комунізму і виступав за побудову соціалістичної української держави. Однак відсутність чіткої програми з національного питання та прив'язаність східногалицьких комуністів до політики Комінтерну призвели партію до обмеження її впливу на українські маси і протиборства з національно-демократичним табором.

Носієм національної ідеї, духовною опорою в боротьбі за українську державність виступала очолювана митрополитом А. Шептицьким Українська греко-католицька церква. Більшість духовенства брала участь у національно-визвольній боротьбі 1918-1919 рр., співпрацювала з політичними партіями. Водночас вище духовенство йшло на компроміс з польською владою, готувало грунт для польсько-українського примирення.

Після 14 березня 1923 р. національно-визвольний рух поляризується у пошуку нових форм і методів визвольних змагань. Характерною особливістю цього періоду стала також радикалізація українського суспільства, що призвело, з одного боку, до утворення нових організацій правого напряму (Українська партія національної роботи), а з іншого - до полівіння мас, що виявилося у поширенні в Західній Україні комуністичних впливів. Остаточна втрата надії на допомогу Антанти спричинила те, що у західноукраїнському суспільстві поряд з ностальгією за власною державністю посилювалося негативне ставлення до Польської держави. Українське населення звертало погляди до радянської України. Це пояснювалося насамперед національною політикою радянської влади, яка задекларувала створення "вільних республік у вільному братерському союзі", а також діяльністю КПСГ. Однак проти поширення комуністичних настроїв виступили правоцентристські сили. Серед представників української національної демократії лише незначна частина дотримувалася радянофільської орієнтації.

Характерним для даного періоду було посилення впливу в середовищі українських політиків угодовського напряму з Польщею. Але його прихильники мали незначну підтримку. Серед українського народу польська влада трактувалася як окупаційна, а недавня негація польськості ще більше укоренилася в його свідомості.

Основні положення дисертації викладені в публікаціях

а) монографії:

1. Красівський О.Я. Східна Галичина і Польща в 1918-1923 рр. Проблеми взаємовідносин.- К.:УАДУ, 1998. - 302 с.

2. Красівський О. За Українську державу і церкву. Громадська та суспільно-політична діяльність Митрополита Андрія Шептицького в 1918-1923 рр. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 1996.- 84с.

б) брошури, розділи в колективних працях:

3. Красівський О. Українсько-польські відносини в Галичині (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.). - К.: УАДУ, 1998. - 67 с.

4. Красівський О. ЗУНР і Польща: політичне та воєнне протиборство (листопад 1918 - липень 1919). - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 1999. - 43 с.

5.Борці за возз'єднання: біограф. довідник /Редкол. Ю.Ю. Сливка та ін.- Львів: Каменяр, 1989. - 359 с.

6. Красівський О.Я. та ін. Історія суспільних рухів і політичних партій України (ХІХ-ХХ ст.). - Львів: Видавн. центр Львів.ун-ту, 1998. - 328 с.

7. Красівський О.Я. Євген Петрушевич та його доба. - Львів, 1994. - 20с.

8. Красівський О. Агудас Ізраїль // Політичні партії Західної України. - Львів, 1991.- С.4-5.

9. Красівський О. Бунд // Політичні партії Західної України.- С.5-7.

10. Красівський О. Гітахдут // Політичні партії Західної України.- С.8-9.

11. Красівський О. ЗЄПН // Політичні партії Західної України.- С.9-10.

12. Красівський О. Поалей-Ціон // Політичні партії Західної України.- С.30-31.

13. Красівський О. Сіоністська організація Польщі // Політичні партії Західної України. - С.49-50.

14. Красівський О. Мізрахі (східний) // Політичні партії Західної України.- С.18-19.

15. Красівський О. Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) // Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії / Відп.ред. Ю.І. Римаренко, І.Ф. Курас - К.,1993. - С.122-123.

16. Красівський О.Українська соціал-демократична партія // Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. - С.120.

17. Красівський О. Українська соціалістична радикальна партія // Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії .- С.122.

18. Красівський О.Я., Пилипів І.В. Конференція, присвячена 70-річчю КПЗУ // Укр. іст. журн., - 1989. - № 6.- С.150-152.

в) статті в наукових журналах і збірниках, матеріали і тези наукових конференцій:

19. Красівський О.Я. Проблема автономії в діяльності КПЗУ // Актуальні проблеми історії КПЗУ. До 70-річчя створення партії. - Львів: Світ, 1990. - С.157-164.

20. Красівський О.Я., Чоповський О.Я. Діяльність видавництва Комуністичної партії Західної України "Книжка" у Львові // Поліграфія і видавнича справа. Республ..міжвід.наук.зб. - Львів: Світ, 1990. - вип.20.- С.150-155.

21. Красівський О. Український національно-демократичний табір Східної Галичини центристського напрямку (1918-1925 рр.) // Історія України. - 1998.- № 10. берез. - 0,5 друк.арк.

22. Красівський О. Проблема Східної Галичини на Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр. в контексті польської зовнішньої політики // Наук. зап: Зб.- К.: ІНВіП, 1997. - Сер. Політологія і етнологія. - Вип.2. - С.50-56.

23. Красівський О.Я., Панчук А.М. Президент Західноукраїнської Народної Республіки (Євген Петрушевич) // Українська ідея. Постаті на тлі революції. Кол.авт.- К.: Т-во "Знання України", 1994. - С.156-173.

24. Красівський О. Польсько-українські стосунки в умовах зародження і розвитку партійно-політичної системи та зміцнення українського національно-політичного руху // Генеза. - 1997. - № 1.- С.66-75.

25. Красівський О. Громадська та суспільно-політична діяльність митрополита Андрея Шептицького в 1918-1923 рр. // Генеза. - 1996. - № 1. - С.68-79.

26. Красівський О. Мілена Рудницька в суспільно-політичному русі Західної України в 20-30-х роках // Генеза. - 1995. - № 1. - С.68-72.

27. Красівський О. Польсько-українські конфлікти і компроміси літа 1930-початку 1931 рр. // Наук. зб. Укр. Вільного Уні-ту. - Мюнхен-Львів, 1995. - Т.17. - С.50-56.

28. Етнополітика Другої Речіпосполитої у Східній Галичині в 1918-1923 рр. // Наук. зап. ІПЕД НАН України. - К, 1999. - Вип. 8. - С.165-175.

29. Красівський О. Діяльність Союзу українських журналістів і письменників (1919-1925 // Книга в соціокультурному просторі (Досвід книговидання ХІХ-ХХ ст. І сучасні проблеми): Міжнародн. наук. конф. Доповіді і повідомлення 3-5 трав. 1995. - Львів, 1995. - С.97-99.

30. Красівський О. Роль митрополита А. Шептицького у боротьбі за українську державність у Східній Галичині в 1918-1923 рр. // Демократія і державність в Україні: проблеми гармонізації. Всеукр. наук.-практ. конф. - К., 1997. - С.89-91.

31. Красівський О., Пилипів І. Митрополит А. Шептицький і Польська держава// Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Міжнарод. наук.-практ. конф. - Івано-Франківськ: Плай, 1997. - С.151-155.

32. Красівський О. До питання про польсько-українські переговори та компроміси під час війни 1918-1919 рр. // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст. - Івано-Франківськ: Плай, 1997. - С.95-98.

33. Красівський О., Пилипів І. УВО-ОУН та події в Західній Україні в 1930 році // Матеріали наук. конф. Всеукр. братства вояків УПА /Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історія, уроки, сучасність, 16-17 січ. 1993р. - Івано-Франківськ, 1993

34. Красівський О. Польсько-українські стосунки напередодні та початку другої світової війни // Матеріали наук.-теорет. конф. "Україна в роки другої світової війни 1939-1945", 9-10 листоп. 1994. - К.,1994. - С.13-16.

35. Красівський О. Польська національна політика на Волині у міжвоєнний період // Велика Волинь: минуле і сучасне. Матеріали міжнародн. краєзнавч. наук конф. Жовт. 1994. - Хмельницький-Ізяслав- Шепетівка, 1994. - С.158

36. Красівський О. Боротьба Греко-католицької церкви за незалежність Східної Галичини в 1918-1923 // Матеріали звітн. наук. конф. ПВС кафедри українознавства за 1995 р. - Львів, 1996. - С. 46-50.

37. Красівський О. М.Грушевський під час еміграції 1919-1924 рр. // Михайло Грушевський і Західна Україна. (Доп. і повідомлення наук. конф. м. Львів, 26-28 жовт. 1994р.).- Львів: Світ, 1995. - С.59-61.

38. Красівський О. Діяльність екзильного уряду ЗУНР по захисту українського населення Східної Галичини (1919-1923рр.) // Міжнародн.наук.конф., присвячена 75-річчю Західноукраїнської Народної Республіки 1-3 листоп. 1993 р. - Івано-Франківськ, 1993. -С.92-93.

39. Красівський О. Суспільно-політичне життя Львова після вересня 1939 р. // Львів: історія, населення, культура. Тез. доп. та повідомлень укр.-польськ. конф., 18-20 трав. 1994 р. - Львів, 1994. - С.42-44.

40. Красівський О.Я. Національна політика Москви і Західна Україна в 20-30-ті рр. // Звітна наук.-техн. конф. ПВС, наук.працівників і аспірантів (2-5 лют. 1993.). Тез. доп. - Львів, 1993.- Вип. 1. - С.143.

41. Красівський О.Я. Національна програма КПЗУ // Українське національне питання: проблема єдності земель: Матеріали молодіжн. наук. конф. 22 жовт. 1989 р.- Львів, 1989. - С.24-26.

42. Красівський О.Я. До питання про національну політику КПСГ // 50 років возз'єднання Західної України з Українською Радянською Соціалістичною Республікою у складі Союзу РСР. Тез. доп. та повідомлень наук. конф. Львів, 27-29 верес. 1989 р. - Львів, 1989. - С.107-109.

Размещено на Allbest.ru