Черняхівська культура. Проблема етносу

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГІЇ

Історичні науки - 07.00.04 - Археологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Черняхівська культура. Проблема етносу

Магомедов Борис Вікторович

КИЇВ - 1999

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі слов'янської археології Інституту археології НАН України.

Офіційні опоненти:доктор історичних наук,

професор, академік АН Вищої освіти

Винокур Іон Срулевич

Кам'янець-Подільський державний педагогічний

університет, Міністерство освіти України, завідувач

кафедри історії Східної Європи і археології

доктор історичних наук,

член-кореспондент АН Криму

Баранов Ігор Авенірович

Рада міністрів Криму,

Голова республіканського комітету по охороні та використанню пам'яток історії та культури

доктор історичних наук

Щукін Марк Борисович

Державний Ермітаж,

Міністерство культури Російської Федерації,

провідний науковий співробітник

Провідна установа - Національний університет ім. Тараса Шевченка: кафедра археології та музеєзнавства, кафедра етнографії та краєзнавства.

Захист відбудеться "26" жовтня 1999 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради (шифр Д 26.234.01) при Інституті археології НАН України. 254655, Київ-210, пр. Героїв Сталінграду, 12.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту археології НАН України за адресою: м. Київ, пр. Героїв Сталінграду, 12.

Автореферат розісланий "8" вересня 1999 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук В. О. Петрашенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Черняхівська культура вважається одним з найбільш яскравих явищ в історії України та всієї Східної Європи I тис. н.е. аж до становлення Давньоруської держави. Різноманітність речового інвентарю, домобудівництва, поховального обряду вказують на складний процес її формування. Сучасні дослідники додер жуються переважно поліетнічної концепції черняхівської культури, не однаково ро зуміючи її різнопле мінність; до основних її носіїв зараховують слов'ян, германців, сарматів, гето-даків. За останні роки здобуто та опубліковано багато нових матеріалів стосовно черняхівської, київської, сарматської та низки централь ноєвропейських культур; з'явились нові узагальнюючі дослідження з хронології та з різних категорій знахідок - прикрас, деталей одягу, зброї тощо. Аналіз та співставлення цих даних дозволяє більш обгрунтовано та об'єктивно підійти до проблеми етнічного складу населення Південно-Східної Європи в пізньоримський час, а в ширшому плані - до висвітлення історичних подій цього часу та наступного періоду міграцій. Таким чином, необхідність вирішення названої проблеми на новому рівні знань обумовлює актуальність обраної теми. Як своєчасна, ця тема була включена в науковий план Інституту археології НАН України і виконувалась в складі наукової теми відділу археології ранніх слов'ян “Слов'яни і неслов'янські племена на території України від рубежу н.е. до раннього середньовіччя”.

Згідно з темою, провідною метою даної роботи є визначення етнічного складу черняхівського населення в окремих регіонах і на території поширення всієї культури, а також висвітлення історичної долі черняхівських племен. З мети випливає завдання дослідження: аналіз всіх археологічних джерел з погляду їх культурно-етнічного походження, по можливості - співставлення археологічних даних з історичними свідченнями. Предме том дослідження є черняхівська культура в усіх її проявах, а крім того, пов'язані з нею синхронні та близькі за часом культури Центральної Європи (вельбарська, пшеворська та ін.), культури слов'янської лінії розвитку (зубрицька, київська, празька, пеньківська), також культури: липицька, карпатських курганів, Поєнешті-Вертишкьой, антично-римські старожитності Північного Причорномор'я, Середнього та Нижнього Подунав'я, пам'ятки сармат та пізніх скіфів.

Джерелами роботи є численні старожитності черняхівської культури, здобуті протягом сторіччя археологами України, Росії, Молдови та Румунії. Джерелознавчу базу складають близько 200 поселень та 120 могильників, розкопаних широкою площею, а також 3,5 тис. пам'яток, відомих за розвідковими дослідженнями. Результати більшості робіт опубліковано, решту опрацьовано за матеріалами Наукового архіву та Фондів ІА НАНУ та музеїв України. Важливі матеріали здобуто самим автором розкопками на пам'ятках Каборга, Кам'янка-Анчекрак, Олександрівка, Городок, Утконосівка, Шершні, Курники, Козлов, Гребінки, Велика Снітинка, Вінниця-Вишенька, Петриківці у Миколаївській, Одеській, Вінницькій та Київській областях.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше:

1. Створено найповніше зведення досліджених пам'яток та арте фактів черняхівської культури. черняхівська культура етнос

2. Проведено аналіз матеріалів черняхівської культури на всій території її поширення: в Україні, Молдові, Румунії, Росії.

3. Виділено три типи пам'яток та дві культурні групи, що відповідають локальним етнічним групам в межах черняхівської культури.

4. Доведено переважання германського (готського) етнічного елементу, показано роль, місце та географічне поширення слов'янського, сарматського, пізньоскіфського та фракійського елементів в регіонах черняхівської культури.

Практичне значення поданої роботи полягає у визначенні етнічного складу населення черняхівської культури, у виділенні основного германського - готського, а також сармато-аланського, пізньоскіфського, слов'янського та фракійського елементів. Загальні висновки та окремі розробки дисертації можуть бути використані при написанні узагальнюючих й науково-популярних робіт з давньої історії і археології України та Європи в цілому, при підготовці підручників й курсів лекцій, для організації музейних експозицій.

Результати дослідження пройшли грунтовну апробацію. Основні положення та висновки викладено в низці наукових праць, серед яких одна індивідуальна та три колективні монографії. За участь в написанні однієї з останніх автора удостоєно званням лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки за 1991 р. Різні аспекти роботи було викладено у доповідях на кількох міжнародних нарадах: V та VI конгресах слов'янської археології (Київ, 1985; Новгород, 1996), на конференціях “Найдавніші спільності землеробів та скотарів Північного Причорномор'я” (Кишинів, 1991), “Візантія та народи Причорномор'я” (Сімферополь, 1994), на колоквіумах “Нобілі Риму і вожді варварів” (Париж, 1992), “Пшеворська культура” (Люблін, 1992), “Культура Синтана-Черняхів” (Берлін, 1995), “Пізньоримська доба у Центральній та Східній Європі” (Лодзь, 1996), “Сармати та германці” (Марбург, 1997), а також на всесоюзних, загальноукраїнських та регіональних конференціях у Москві, Санкт-Петербурзі, Львові, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Білгороді-Дністровському тощо. В наукових працях, що надруковані у співавторстві з М.Є.Левадою, А.І.Кубишевим та Л.Р.Кароєвою, особистим внеском здобувача є теоретична розробка основних положень і аналітичне дослідження археологічного матеріалу; у статтях, що вийшли у співавторстві з В.Д.Бараном та Є.Л.Гороховським - опис визначальних рис черняхівської культури.

Структура та обсяг дисертації. Рукопис складається з вступу, восьми розділів та висновків (всього 363 стор.); з списку використаних джерел (1000 найменувань), чотирьох додатків, альбому ілюстрацій (104 рис.).

ЗМІСТ РОБОТИ

Вступ

Визначено актуальність теми, мета, предмет дослідження та джерела, завдання, методика дослідження, новизна та практичне значення роботи.

Розділ 1. Історіографія

Cтарожитно сті чер няхівської куль тури було відкрито для науки протягом 1898-1903 рр. дослідженнями у Ромашках та Черняхові [Хвойка 1901], Неслу хові [Hadaczek 1900] і Марошсентанні (нині Синтана де Муреш) [Kovбcs 1912]. Погляди вчених щодо етнічної приналежності цих матеріалів розділилися. В.В.Хвойка, а за ним М.Ф.Біляшевський та К.Гадачек вважали їх етапом у розвитку місцевої культури давніх слов'ян. Археологи німецької школи наголошували на подібності старожитностей типу Черняхова та Нижньої Вісли, пов'язуючи їх з германськими племенами готів або гепідів (П.Рейнеке Е.Блюме, Г.Коссінна, К.Дикулеску). Е.Бреннер та М.Еберт поєднували пам'ятки України та Подунав'я в одну культурну групу, в якій, на думку останнього, крім готських, простежуються й місцеві культурні елементи. В міжвоєнний час на близьких позиціях стояли польські вчені В.Антоневич, Ю.Костжевський, Л.Козловський. Таким чином склалися основні погляди на етнічне забарвлення пам'яток черняхівського типу.

До другої світової війни вивчення черняхівських пам'яток проводилось нерегулярно. В повоєнний час, протягом 40-60х рр. в Україні, Молдавії та Румунії було здійснено масштабні польові роботи, видано багато матеріалів. Ці дослідження велися здебільшого в руслі слов'яно-руської археології: думка про приналежність черняхівської культури слов'янам-антам, виказана в період боротьби з німецько-фашистською ідеологією [Артамонов 1940; Рыбаков 1943], стає напівофіційною концепцією. Появі інших поглядів на черняхівський етнос сприяло відкриття ранньослов'янських старожитностей празько-корчакського та київського типів, а також пам'яток “типу Дитиничів” (тобто вельбарських). Тоді ж виявлено верхньодністровську групу черняхівських поселень з слов'янськими рисами [Баран 1961]. Мало значення і пом'якшення в країні політичної обстановки, після якого почали з'являтися роботи, де автори висловлювали думки про повне переважання германців [Артамонов 1956] або, слідом за Ю.В.Куха-ренко [1954], про багатоетнічність черняхівського населення [Тиханова 1957; Третьяков 1958; Федоров 1960]. Розмежування поглядів радянських археологів продемонстрували наради 1957 (Київ) та 1967 р. (Львів). Для розуміння черняхівської культури мали значення видання карти її пам'яток [Махно 1960] та узагальнюючої монографії М.Ю.Брайчевського [1964], різнобічні дослідження Е.О.Симоновича. Розкопки черняхівських пам'яток тривають у 70-80і рр., але у 90і скорочуються. В ці роки поглиблюється вивчення наявних матеріалів, результатом чого стало кілька монографій [Винокур 1972; Рикман 1975; Сміленко 1975; Баран 1981; Никитина 1985; 1995; 1996; Рафалович 1986; Магомедов 1987; Гей, Бажан 1997], а також велика кількість статей.

Сучасні дослідники переважно дотримуються поліетнічної концепції черняхівської культури, але розуміють це по-різному. На думку деяких вчених, лісостепова зона України була заселена в більшості слов'янами [Винокур 1989; 1997], [Седов 1994]. В.Д.Баран впевнено пов'язує з слов'янами, крім верхньодністровської групи, поселення з елементами київської культури, а з германцями - пам'ятки з вельбарськими елементами [1996; 1998]. На близьких позиціях стоять Д.Н.Козак [1994] та А.В.Гудкова [1996]. Багато з дослідників пов'язують черняхівську культуру передусім з народом готів, не заперечуючи причетності до неї і інших етносів. Це частина російських та українських археологів [Щукин 1979; 1989; Магомедов 1987; 1996; 1998; Magomedov 1998; Terpilovskij, Magomedov (in Druck)], а також практично всі автори з країн “далекого зарубіжжя” [Godіowski 1979; Bierbrauer 1980; 1994; Бірбрауер 1995; Kazanski 1991; Kokowski 1995; M№czyсska 1996]. Румунські колеги при цьому підкреслюють присутність в “культурі Синтана де Муреш” карпського або дакійського елементу [Diaconu 1964; Ioniюг 1972].

Розділ 2. Територія черняхівської культури

Головною ознакою, яка дозволяє об'єднати несхожі за типами житлобудівництва та поховань пам'ятки черняхівської культури, виступає гончарний посуд “черняхівського типу” з його якісними характеристиками й особливими формами (триручні вази, біконічні глеки, орнаментовані келихи). Оскільки така кераміка трапляється й на пам'ятках сусідніх культур (вельбарська, київська), для визначення їх належності вирішальним є питання: ця кераміка виготовлена місцевим населенням, чи була імпортованою? На наш погляд, потреба в посуді може вдовольнятися за рахунок імпорту не більше, ніж на 20-30%.

Для черняхівської культури специфічні також деякі типи речей, вироблені на основі центрально-європейських прототипів - гребені типу Томас ІІІ, певні типи пряжок, підв'язних та щиткових фібул. Однаковість масових ремісничих виробів “черняхівського типу” є продуктом єдиної економічної системи, що сформувалася на основі загального внутрішнього ринку.

Проте, очевидні етнографічні особливості культури окремих регіонів всередині масиву черняхівських пам'яток. Нами виділено такі регіони: Західна Україна, Верхній Дністер, Центральна Україна, Східна Україна, Нижній Дніпро (район Порогів), Північне Причорномор'я, Молдова, Мунтенія, Трансільванія (підкреслюємо, що назви іноді досить умовні). Територія розселення черняхівських племен загалом відповідає зоні родючих грунтів лісостепу та степу, їх південний ареал обмежений Чорним морем та Нижнім Дунаєм. Протягом існування культури її кордони змінювалися, що висвітлено у розділі 8.

Розділ 3. Поселення та житла

Вибір місця поселення визначається за характером основної діяльно сті його мешканців - сільськогосподарською, промисловою, торговельною або військовою. Більшість сільських поселень розташована на низьких берегах невеликих річок, зручних для землеробства. Малочисельні промислові селища бувають прив'язані до родовищ мінералів. Групу поселень із залишками виробництва жорен знайдено поблизу сіл Лугове та Жорнище (Вінницька обл.), де видобувалась придатна для цього туфоподібна порода. За межами ареалу культури на Сиваші існувало черняхівське селище добувачів солі Генічеська Гірка. Інші ремесла та промисли (металургійне виробництво на базі болотяних руд, ковальське, гончарне, косторізне) розміщувались на звичайних сільських поселеннях. Відомі три черняхівські городища: Башмачка, Олександрівка, Городок. До систем їх фортифікації входили рови, вали, ескарпи, кам'яні стіни та башти. За стратегічним положенням вони стоять на південно-східному кордоні черняхівського ареалу, на шляху "степового коридору", яким з Азії постійно просувалися кочовики: в римський час сарматські племена, потім гунни. Городища виконували не тільки оборонні функції, але й були адміністративними центрами та резиденціями військових вождів.

Нами опрацьовано матеріали 197 поселень із залишками житлових будівель різних типів, що інколи співіснували. Заглиблені житла досліджено на 80 пунктах, наземні каркасної конструкції - на 119; на 30 поселеннях відкрито кам'яні будинки. Співіснування двох перших типів характерне для вельбарської та пшеворської куль тур. Більш як на 20 поселеннях виявлено “довгі будинки” площею 60-160 м2, які пов'язані з германською традицією. В регіоні Верхній Дністер значно переважають заглиб лені житла. На їх основі наприкінці 4 ст. виробляється тип квадратних півземлянок з піччю-кам'янкою, який з 5 ст. стає характерною особливістю ранньослов'янських культур. Кам'яне домобудівництво типове для Північного Причорно мор'я і продовжує пізньоскіфську традицію. На двох південних поселеннях трапилися рештки кочівницьких юрт.

Розділ 4. Поховальний обряд

Черняхівський поховальний обряд відзначається різноманітністю. Майже всі могильники біритуальні. Поховання-інгумації (в середньому 70%) мають різну конструкцію ям: проста грунтова (повністю переважає), з заплічками, з підбоєм, катакомба. За окремими виключеннями, небіжчиків клали головою на північ (понад 80% поховань) або на захід. Кремації поділяються на кілька типів урнових та безурнових (останні переважають). Трапляються поховання представників аристократії, що мають паралелі в Центральній Європі. Звичайно вони виділяються за інвентарем, що включав набір для участі в потойбічному бенкеті (посуд для вина, приналежності ігор), але для інгумацій найважливішим критерієм є наявність ями великих розмірів з дерев'яною конструкцією.

Ми дійшли висновку, що головна роль у формуванні черняхівського поховального обряду належала вельбарській культурі, обряд якої також не був однорідним. Крім більшості вельбарських моноритуальних могильників з спаленнями існували, зокрема на сході Польщі, біритуальні могильники з високим процентом тілопокладень: Бруліно-Коскі, Дрогичин, Стара Вєсь (37-42%); Масломенч, Грудек (90-96%); інгумації трапляються й на Волині. Для обох культур встановлено, що їх обряд з часом змінювався за рахунок зростання кількості інгумацій. Причини змін криються в еволюції релігійних уявлень, характерній для різних германських племен пізньоримського часу та доби міграцій. В черняхівській культурі цей процес посилювався під впливом степових народів.

Більшість типів черняхівських поховань з кремаціями має вельбарські відповідники. До Східної Європи потрапляють представники й інших германських культур. Зокрема їм належать спалення пшеворського типу із зброєю (Компанійці, Завадівка, Августинівка, Оселівка, Малаєшти, Ханска-Лутерія, Тиргшор, Могошань). Понад 80% інгумацій (в простих ямах, орієнтованих на північ) відповідають вельбарським звичаям, хоча цей тип поховань певною мірою властивий й сарматам. В поховальному обряді германський (вельбарський) елемент представлений на всій території черняхівської культури, в найчистішому вигляді - в регіоні Західна Україна, в західній частині Мунтенії та в районі Дніпровських Порогів. Тільки в окремих регіонах трапляються могильники без явних його ознак (Трансільванія, Причорномор'я) або ж могильників взагалі дуже мало (Верхній Дністер).

В процесі розвитку черняхівської спільності до неї долучаються представники негерманських народів із своїми поховальними звичаями. Внесок носіїв обряду тілоспалення (слов'яни, фракійці) міг мати локальне значення й виключити його неможна, але виділити такі поховання неможливо навіть статистично (за переважанням в регіоні певного типу кремацій). Внесок носіїв обряду інгумації - сарматів та пізніх скіфів - виявився дуже чітко.

У Східній Європі для ранніх груп сарматів (роксолани, аорси) характерні поховання з переважанням північного орієнтування в простих ямах, з підбоями та з заплічками; прості ями з південним орієнтуванням, мабуть, залишені язигами. З 2 ст. їх місце в Причорномор'ї займають алани, для яких звичайними є поховання в катакомбах та підбоях. Сарматський елемент представлений на багатьох черняхівських могильниках, серед яких виділено дві локалізовані групи. Для першої, розміщеної в Причорномор'ї властиві поховання з північним орієнтуванням в катакомбах та підбоях (Біленьке, Фурманівка, Коблево, Миколаївка, Велика Корениха). Для другої групи характерні прості ями з південним орієнтуванням померлих (Петроаселе 2 та Финтинеле в Подунав'ї). Найбільш масовий сарматський елемент (північне орієнтування в ямах з підбоями та заплічками) на могильниках виступає як домішка до основного германського елементу. Він трапляється на багатьох пам'ятках Молдови та на деяких Центральної України, поодиноко проникає в Західну Україну (Малинівці, Петриківці).

Поховальний обряд пізніх скіфів початку нової ери (колективні поховання в катакомбах) з часом змінювався в бік зближення з обрядом населення периферії античних міст. Під впливом традицій населення Криму та сільської округи Ольвії у пізніх скіфів поширюється тип могил з заплічками. Відображенням традиційних скіфських релігійних уявлень є західне орієнтування померлих. Приналежність подібних черняхівських поховань пізнім скіфам підтверджується даними антропології та деякими додатковими ознаками: підмазка дна ями зеленою глиною, наявність серед інвентарю каганців тощо. Як складова частина черняхівського обряду, пізньоскіфський елемент представлений в Північному Причорномор'ї в чистому вигляді (Холмське, Ранжеве, Кам'янка-Анчекрак) та разом з іншими елементами (Фурманівка, Біленьке, Коблево, Вікторівка, Гаврилівка). У Центральній та Східній Україні він домінує на могильниках Канів, Данилова Балка, Журавка, Курники, Боромля, присутній на деяких інших, але всюди разом з германським елементом (на могильниках є спалення або їхні сліди). В західну область черняхівської культури пізньоскіфський елемент проникає менше. В регіоні Молдова він трапляється разом з сарматським елементом й тільки у північний субрегіон (Середній Дністер) проникає в значній масі (Романківці, Горошева, Одая).

Хронологічно розвиток черняхівського поховального обряду можна уявити так. Основою його був обряд вельбарської культури. На ранньому етапі (особливо в Молдові) окремі групи сарматів могли інтегруватися в германські громади й привнести традиції тілопокладення з північним орієнтуванням у ямах з підбоєм, заплічками, а також в простих ямах, які неможливо відокремити від вельбарських. В кінці 3 - початку 4 ст., з поширенням черняхівської культури у Причорномор'я, тут і на могильниках Лісостепу з'являються пізньоскіфські поховання з західним орієнтуванням, в тому числі в ямах з заплічками. З середини 4 ст. й особливо в гуннський час серед черняхівського населення, переважно на Півдні, з'являються алани із звичаєм поховання в катакомбах та підбоях. З Середнього на Нижній Дунай проникають нечисленні групи язигів, що залишили інгумації із зброєю та південним орієнтуванням померлих. В результаті неодноразових нашарувань кількох культурно-етнічних типів населення складається та строката картина поховального обряду черняхівської культури, яку ми бачимо археологічно.

Розділ 5. Речовий комплекс

Керамічний посуд місцевого виготовлення. Для типологічного аналізу кераміки використані відомі класифікації та розроблено нові. Ми поділяємо посуд, перш за все за принципом функціонального призначення, послідовно на категорії, види, типи та варіанти. В категорії кухонної кераміки розглянуто горщики, а також окремі знахідки сковорідок. Серед столової кераміки виділено такі види: миски, вази (без ручок), триручні вази, глеки, кухлі, одноручні вази, келихи, керамічні відра, цідилки. До категорії посудин-сховищ віднесено піфоси. Керамічні фляги, що фігурують в літературі як черняхівські, на нашу думку належать до пізнішого часу.

По можливості простежено генезис кожного типу кераміки. В основі черняхівські гончарні горщики, миски та піфоси майже без змін повторюють форми, що масово вироблялися в дунайських майстернях. В багатьох типах глеків можна впізнати римські прототипи, але більшість з них набуває біконічного профілю, притаманного вельбарському посуду. В інших типах глеків, в кухлях, різних типах ваз місцеві майстри розвивали в гончарній техніці “етнографічні” форми вельбарських або пшеворських і навіть ютландських взірців. В умовах масового вживання гончарної продукції значна частина ліпних форм наслідує гончарним. Частину ліпного посуду роблять в старих етнокультурних традиціях. Але ці традиції вже не розвиваються й нові типи на їх основі не виникають. Типологія черняхівського ліпного посуду в основному вкладається в рамки вже існуючих типологій попередніх або сусідніх культур та культурних типів. Чітку локалізацію має посуд пам'яток типу Черепин-Теремці (регіон Верхній Дністер) та причорноморського типу. На решті території визначальний ліпний посуд відповідає вельбарським групам Шиндлера-Волонгевича, а в окремих випадках - київським типам за Р.В.Терпиловським або карпо-дакійським типам. Вельбарська кераміка відома переважно на пам'ятках раннього етапу. Її мало або немає зовсім в регіонах, де германське населення було представлене слабо (Верхній Дністер), або де черняхівська культура поширилась пізніше, в період, коли ліпний посуд був в значній мірі витиснутий ремісничими виробами (Причорномор'я, Мунтенія, Трансільванія).

Орнаментація черняхівської столової кераміки є продовженням та розвитком стилю оформлення посуду вельбарської культури. Наслідком переходу до масового станкового виробництва стало деяке спрощення графічного декору: рідше застосовуються складні модифікації зигзагу й частіше сітка. На черняхівських парадних посудинах з'являються більш складні смислові композиції та сюжетні зображення.

Черняхівський гончарний посуд, на відміну від ліпного, являє собою єдиний типологічний комплекс. Локальні відмінності набору посуду в межах культури визначаються в першу чергу наявністю місцевих типів, а для деяких регіонів - вищим показником ліпної кераміки. Такі відмінності можна пояснити двома основними причинами. Першою є традиції місцевого (субстратного) населення. В регіоні Верхній Дністер це проявилося в мінімальній наявності "парадних" гончарних форм (вази, орнаментовані глеки, келихи) та вельбарського ліпного посуду, а також широкому використанні місцевих типів ліпної кераміки (34-60%). Та ж тенденція менш чітко проявилася у Причорномор'ї. Друга причина локальних відмінностей - етнографічні особливості, що розвинулись у місцевих гончарних школах.

Хронологічні позиції окремих типів кераміки виявити важко через відносно вузькі часові рамки черняхівської культури. Дещо простіше з типами, що імітують датовані імпортні посудини. Багато керамічних кубків наслідує скло типів Сакрау-Ганцков та Ковальк, деякі - чаші на кільцевому піддоні та з синіми краплями. Такі посудини можуть служити за хронологічні індикатори. Те ж стосується глеків типів 12а та 13а (канельовані, округлого профілю), що імітують металеві посудини останньої чверті 4 - початку 5 ст. З цих типів розвились більш відповідні місцевим смакам типи 1 та 6 (канельовані, біконічні). На нашу думку, останні два типи глеків разом з “лівобережним” типом триручних ваз (Г- або Т-подібні вінця з нахилом назовні) з'являються в Мунтенії та Молдові після 376 р., занесені мігрантами із Східної України (див. розд. 8. “Нарис історії...”).

Черняхівський набір посуду, крім господарчих видів (кухонні горщики та піфоси), включав розвинутий асортимент столових форм, серед яких помітне місце займають посудини для напоїв. Цим черняхівський посуд різко відрізняється від посуду тих культур, з якими пов'язують слов'янську лінію розвитку (пізньозарубинецькі пам'ятки, зубрицька, київська, колочинська, пеньківська, празька культури). В той же час вона демонструє значну близькість з вельбарським набором форм, що підтверджується й типологічними паралелями. В черняхівській культурі з'являються й нові види кераміки: піфоси, столові відра; багаточисельними й типологічно різноманітними стають глеки, вази, кубки. Ці нововведення проходили по двох напрямках: 1) запозичення та переробка в місцевому середовищі провінціально-римських гончарних форм, 2) поява нових форм посуду в результаті соціального розвитку суспільства.

Не підлягає сумніву, що черняхівська технологія гончарного виробництва разом з основними формами станкової кераміки була запозичена ззовні. Вивчення гончарної продукції майстерень Нижнього та Середнього Дунаю, Ольвії та Тіри, тим більш, карпо-дакійських культур, приводить до висновку, що вони по окремості не можуть вважатися за єдине джерело черняхівського гончарства. Можливо, це питання не має однозначного рішення.

В період утворення черняхівської культури часів Скіфських війн її носії мали прямі контакти з греко-римським населенням - в нижньодунайських, балканських та малоазійських провінціях Імперії, в Тірі та Ольвії. Успішні військові дії супроводжувались захопленням полонених, в тому числі ремісників, і уводом їх в глибинні райони варварських земель. Виробництво черняхівської гончарної кераміки починається без будь-яких перехідних етапів одразу на високому рівні, що можна пояснити тільки безпосередньою участю у процесі провінційних майстрів-професіоналів. В прикарпатські області проникали також майстри з сусідньої Південної Польщі. Завдяки високому попиту на кружальну кераміку її виробництво розширювалось за рахунок навчання місцевих ремісників. Зразками продукції служили не тільки римські форми посудин, але й типи ліпної кераміки, що відповідали смакам та звичкам споживача. В результаті синтезу провінційної ремісничої школи та місцевої традиції склався оригінальний черняхівський стиль кераміки із своїм асортиментом форм, який поповнювався через наслідування імпортним посудинам з різних матеріалів.

Імпортний посуд з кераміки, скла та металу, в основному виробництва східних провінцій Риму є невід'ємною частиною черняхівського речового комплексу.

Амфори. Дуже поширені світлоглиняні вузькогорлі типи, що, ймовірно, походять з Синопи. В комплексах 3 ст. трапляються уламки “танаїських” амфор (тип D за Д.Б.Шеловим). Найчастіше знаходять “інкерманські” посудини (тип F), що вироблялися протягом 4 ст. Тип Е датують кінцем 4 - першою половиною 5 ст. На всіх поселеннях Причорномор'я трапляються уламки широкогорлих червоноглиняних амфор - тип Зеест 100 (“Делакеу”). Датування їх остаточно не з'ясоване: або в цілому 4 ст. або з 360-380 рр. по 6 ст. Амфори типу М.273 (“Ягнятин”, 4 - перша половина 5 ст.) трапляються переважно в західній області черняхівської культури. Тип “Харакс 33” відносять до кінця 4 - першої половини 5 ст. Рідкісними є тонкостінні амфори типу Зеест 95 останньої чверті 4 - 6 ст. та маленькі одноручні типу M.275-276 кінця 4 ст. Група невеликих амфор 4 ст. з лійчастим горлом походить з Молдови та Мунтенії.

Античний столовий посуд з глини. Червонолаковий посуд малоазійських центрів 4 - початку 5 ст. трапляється звичайно в Причорномор'ї, рідше - в Центральній Україні. На пам'ятках Подунав'я присутні червоноглиняні глеки-ойнохої виробництва. дунайських провінцій. В Мунтенії знайдено два полив'яних глеки; в Паннонії аналогічні форми з'являються не раніше 380 р.

Римський металевий посуд відомий в малій кількості. Почасти це пояснюється тим, що кольоровий метал, включаючи бронзу, цінувався дуже високо й зіпсовані речі цілком утилізувалися. Більшість цілих посудин на черняхівській території походить з скарбів.

Скляний посуд. Незначна його кількість вироблялась на черняхівській території, в Комарові [Смішко, 1964]. Основну масу скла східноєвропейські племена імпортували. Посудини, декоровані “вгарячу” (накладання ниток, “ребра”) можуть походити з різних провінцій. При декоруванні “вхолодну” користувалися шліфувальним кругом, яким наносились овали (фасетки) або прямі лінії. Такий спосіб широко вживали в імператорських майстернях, які у 4 ст. було переведено до Константинополя з Риму. Найбільш ранні з відомих на черняхівських пам'ятках скляних чаш, належать до періоду близько кінця 3 - початку 4 ст. Більшість має кільцеву ніжку або прикрашені “ребрами”. Одночасно з'являються посудини, декоровані фасетками (чаша типу Еггерс 216 з Тиргшора). Часом близько другої чверті 4 ст. датуються півсферичні кубки типів Сакрау II та Ганцков. До типу Еггерс 223 належить подібна велика чаша з Переяслава. Найбільш поширеними є кубки другої-третьої чверті 4 ст. типу Ковальк (Еггерс 230). В гуннський час (остання чверть 4 - початок 5 ст.) входять в моду по-різному оформлені келихи конічної форми, іноді на ніжці. Дорогі вироби прикрашалися фасетками: типи Кенігсбрух (тип Хегем, Страуме VII), Страуме VIII та IX. Частіше трапляються дешеві тонкостінні посудини, гладкі або з горизонтальними лініями. В Журавці та Косанові знайдено конічні посудини, орнаментовані “вгарячу” зигзагами. Екземпляри типу Косіно (Еггерс 195) прикрашені великими овалами. На початку гуннського періоду з'являються конічні та півсферичні посудини, прикрашені синіми краплями (“очками”). Дуже рідко трапляються парфумерні флакони - бальзамарії або мініатюрні глечики.

Елементи костюму. Власне деталями одягу є застібки-фібули та пряжки; намиста, різні підвіски, браслети, персні та шийні гривни також належать до костюму, але є прикрасами. Найбільш масові категорії цих речей неодноразово було розглянуто спеціалістами. Користуючись їхніми публікаціями, ми не ставили завдання перегляду класифікацій або датувань, направляючи зусилля в основному на вияснення зв'язків груп речей з певними культурними областями. При аналізі черняхівських фібул та пряжок ми користувалися переважно працями Е.Л.Гороховського [1988], який розробив їх детальну класифікацію з обгрунтованими датуваннями.

Фібули служать досить надійними хронологічними покажчиками. Деякі типи, вироблені на центрально-європейській основі, є етнографічним атрибутом черняхівського населення. Це “прогнуті підв'язні” фібули “черняхівської” підгрупи, фацетовані “воїнські”, “південно-східна підгрупа” групи Альмгрен VII, платівчаті (щиткові) фібули. Пізні деривати останніх після зникнення черняхівської культури протягом двох віків лишаються типовою готською прикрасою. Більш рідкісні типи фібул найчастіше є імпортами з Центральної та Північної Європи: підв'язні з півкругло зігнутими спинками й зерненими кільцями, “Bьgelknopffibel”, “monstruoso”. “Лучкові” фібули (Каборга, Будешти) характерні для сарматів.

Цікаві результати одержано на основі картографії груп платівчатих фібул [Kokowski, 1996]. Групи А та В (малі фібули - до 60 мм) були поширені в усьому черняхівському ареалі, крім Трансільванії. Групи C, D, E (великі) трапляються у великій кількості в Дністро-Дунайському регіоні, рідкісні між Дністром та Дніпром й відсутні у Східній Україні. За межами черняхівського ареалу багато великих фібул походить з Криму, хоча малих знайдено всього дві. Таке розподілення знахідок добре пов'язується з історичними подіями. Малі фібули окреслюють територію готів напередодні гуннської навали, тобто ареал черняхівської культури пори її розквіту. Якщо великі фібули з'являються після 375 р., зрозуміла їх відсутність у Східній Україні, що запустіла скоро після цієї дати [Магомедов, 1997]. Поступово рідшало населення й у Центральній Україні, де таких знахідок мало. Частина готів переселяється до Криму й приносить свої етнографічні прикраси. В західній області й у Причорномор'ї черняхівська культура зберігається довше; можливо, лише в гуннський час вона поширюється на Трансільванію (малі платівчаті фібули там не відомі).

Фібули, що належать до кола речей з виїмчастими емалями (варварські емалі) характерні для київської культури і не притаманні черняхівській. Проте в Черняхові, Ромашках, у Великій Снітинці знайдено емалеві трикутні фібули з хрещатим кінцем (підтип III.2 за Г.Ф. Корзухіною). Майже всі знахідки сконцентровані у вузькому регіоні Київського Подніпров'я, що свідчить на користь їх місцевого виготовлення. Час їх побутування обмежений серединою 3 - початком 4 ст., тобто періодом активного проникнення в цей район “черняхівського” населення. Припускаємо, що ці фібули (як і інші емалі) потрапили на черняхівські пункти переважно як військова здобич, можливо разом з представницями київських племен.

Пряжки та інші деталі шкіряних ременів по більшості були деталями пояса, рідше належали до портупеї або до взуття. Переважна більшість пряжок належить до групи простих округлих, до “черняхівської” підгрупи, що має, мабуть, причорноморське походження. Двочасні форми типів “омега” та “D”, пряжки-кільця (Gьrtelringe) відповідають центрально-європейським виробам. Зрідка в черняхівських поясах вживалися інші металеві деталі - платівки для кріплення та наконечники ременів.

Підвіски ми відносимо до категорії прикрас з певним застереженням, бо вони часто служили перед усім за амулети. Ведерцеподібні підвіски поділяються на кілька типів: циліндричні, кошикоподібні (в тому числі золоті з філігранню та зерню), розеткоподібні, видовжено-конічні, трикутні. Серед лунниць приділено увагу складним прикрасам з ромбічними привісками (Ріпнів, Данчени, Бирлад, Пелатка). Вони потрапляють до черняхівських племен з Германії та Скандинавії, певно, в гуннський час. Розглянуто також “сокирки Тора”, кільця з зав'язаними кінцями, пірамідальні підвіски (палиця Геракла), бурштинові грибовидні, підвіски з мушлі та ікла тварин. Скляні підвіски трапляються рідко: це медальйони та амулети у формі коми (Komma-Perlen). Підвіски робили з мініатюрних гребенів, монет, та інших спеціально не призначених для цього речей: гральна кість (Данчени), бляшка від кінської збруї у вигляді лева (Черепин).

Намиста були для черняхівського населення популярною й досить доступною прикрасою. Переважна їх більшість надходила у Східну Європу як античний імпорт. Помічено, що в черняхівських наборах намист, у порівнянні з синхронними античними комплексами, майже відсутні вироби з єгипетського фаянсу, гагату, гешіру, халцедону, скляні поліхромні та золочені. Це пояснюється їх значно вищою вартістю. Смаки північних варварів цілком задовольнялися дешевою масовою біжутерією. В той же час для культур Центральної Європи (які одержували намиста з західних майстерень) зовсім не характерні буси з сердоліку та коралів, які складають загалом близько 18% черняхівського набору. Таким чином, склад намиста визначався не стільки традицією або смаками, скільки вартістю товару та напрямком зв'язків.

Решта прикрас, на відміну від намист або підвісок, не входили до ансамблю традиційного костюму й трапляються рідко. Персні з бронзи, срібла та золота, інколи скляні, по більшості прості за конструкцією. Відомі вставки до перснів із скла, бурштину та сердоліку, знайдено яшмову гемму-“абрасакс” (Петриківці). Трапляються браслети з бронзи та з оленячого рогу, одиничні шпильки (Ромашки, Гаврилівка), сережки, шийні гривни з бронзового дроту з застібками (Косанів, Черепин, Пятра Фрекецей). Більшість розглянутих типів прикрас, крім скляних намист та сарматських або античних сережок, була поширена серед населення культур Центральної Європи.

Наявні деталі одягу та їх розміщення в похованнях надають можливості до реконструкції костюму. Відмінності в чоловічому та жіночому одязі визначаються слабо. Жіночі поховання звичайно виділяють за наявністю намист, більш, ніж однієї фібули, а також пряслиць, залишків шкатулок. Чоловічі поховання з деталей одягу можуть вміщувати фібулу та пряжку, з прикрас іноді кілька намистин та підвіску-амулет. Ансамбль жіночого костюму доповнювала сумка-гаман для дрібних речей: швацьких приналежностей, гребеня, амулетів тощо. Черняхівська модель була продовженням лінії розвитку жіночого убору германських племен Центральної Європи й практично відповідає моделі цецельської фази вельбарської культури [Tempelmann-M№czyсska, 1989]. Ближче до фінальної фази черняхівської культури все більше набуває поширення набір з пари фібул (часто щиткових), пряжки та намиста. Цей же набір зберігається у ранньосередньовічному жіночому костюмі остготів Італії, вестготів Іспанії та кримських готів [Bierbrauer, 1994].

Предмети озброєння, спорядження коня та вершника. З предметів озброєння на черняхівських пам'ятках знаходять мечі та деталі піхв, кинджали, деталі щитів, сокири, наконечники дротиків, списів та стріл; з спорядження коня та вершника - шпори та вудила. Типологічний аналіз цих предметів свідчить, що їх найближчі аналогії походять з Центральної Європи, в основному з пам'яток пшеворської культури. Таке ж озброєння мали й вельбарські племена, однак воно трапляється рідше внаслідок особливостей поховального обряду й малої кількості розкопаних поселень [Kokowski, 1993]. Поява на пізньому етапі черняхівської культури довгих кинджалів, а також деталей складного луку відбиває посилення аланського впливу.

За своїм призначенням зброя племен черняхівської культури (як й інших суспільств раннього залізного віку) представлена двома категоріями. Дротики, списи, лук та стріли належать до універсальних видів, оскільки ними користувалися й для охоти, й для війни. Цією зброєю споряджалося ополчення рядових воїнів, для яких війна не була головним зайняттям. Мечі, щити, сокири є виключно бойовими видами озброєння, успішно користуватися якими могли лише спеціально підготовлені люди. Наявність цієї категорії зброї свідчить про присутність у суспільстві соціальної групи воїнів-професіоналів. Це співпадає з свідченням письмових джерел про загони з кращих воїнів (тобто дружинників) при готських вождях. Деталі спорядження вершника мали не лише бойове призначення, але й були ранговою ознакою аристократів. Початкове переважання племен готів у військовій організації та в озброєнні, яке вдосконалювалось у війнах, дозволило їх вождям утримувати протягом півтора століття велику територію від низов'я Дунаю до Лівобережжя Дніпра. В цей період професійні види зброї були не властиві для більшості осілих племен Південно-Східної Європи, в тому числі слов'янських. Така зброя на цій території з'являється й зникає разом з германськими племенами, у яких соціальні групи професійних воїнів сформувались раніше.

Побутові предмети. Основними їх групами виступають дрібні універсальні знаряддя (ножі, шила, голки), речі туалетного призначення та предмети домашнього вжитку.

Ножі різняться за матеріалом та призначенням. Переважна більшість залізних ножів мала універсальне або господарське призначення. Відомий тип ножів з довгою тордованою рукояттю з петлею на кінці та з тонким лезом. Існує думка про їх хірургічне призначення, але, скоріше, вони правили за бритви. Туалетне призначення мали також мініатюрні ножі та пружинні ножиці, пінцети та копоушки з бронзи й срібла, що трапляються переважно в чоловічих похованнях. Великі залізні ножиці мали господарське призначення. В похованнях знаходять шила та швацькі голки, часто разом з футлярами-гольниками з пташиної кістки.

Туалетні гребені виготовлялися з оленячого рогу. Розроблено їхні класифікації на європейському та на черняхівському матеріалі [Thomas, 1960; Никитина, 1969]. За Г.Ф. Нікітіною, до типу I належать вироби з півкруглою спинкою, до типу ІІ - з спинкою у вигляді трапеції (вони мало представлені у Центральній Європі, де переважає трикутна форма). У гребенів типу ІІІ спинка має виступаючу півкруглу середню частину. Тип з'являється в 4 ст., найбільша концентрація знахідок припадає на черняхівську територію, де ця форма й з'явилася. Окрему групу знахідок складають залізні гребені, які концентруються також в Південній Скандинавії і, можливо, були пов'язані з релігійним культом.

Дзеркала з білого сплаву типу Чмі-Бригеціо (Маслово, Вільшанка, Леськи, Городок) поширились в Європі в гуннський час й характерні для степових культур.

Серед речей домашнього вжитку більшість припадає на керамічний посуд. Решта предметів складає нечисленну, але різноманітну групу знахідок. Серед них - великі ключі для дверних дерев'яних замків-засувів, циліндричні замки з пружинним механізмом (Ріпнів, Ружичанка, Гаврилівка, Каборга). В багатих похованнях знаходять металічні деталі від дерев'яних скриньок. Трапляються деталі від посуду з органічних матеріалів. Звичайно це залізні обручі та вушка від дерев'яних відер. З Кантемирівки походять залишки дерев'яної чаші з вушком-кільцем; її вінця було оббито срібними пластинами. Бронзовий наконечник від рога-ритона знайдено в Данченах. Кресала належать до групи стрижневих. Перший тип має вигляд бруска з кільцем (Тиргшор, Могошань, Бейчень, Метесару, Яси, Велика Снітинка, Раковець). Другий тип на тильному боці має вузький держак (Тиргшор, Канів). Римські керамічні лампи знайдено в Комарові, Собарі, Кам'янці-Анчекрак, Петроасі; відомі місцеві гончарне (Сушківка) та ліпні (Гурбинці, Коблево) наслідування. Відомі довгі виделки центрально-європейського типу для приготування м'яса (Ріпнів, Дем'янів, Глеваха). В середовищі європейських варварів поширились античні ігри. В Каборзі, Кантемирівці, Данченах знайдено кубики для гри в кості (alea). У грі calculi звичайно вживалися жетони з темного та світлого скла; відомі жетони з глини та мармуру (Журавка, Леськи, Лугове).

Речі різноманітного призначення, що вживалися населенням черняхівської культури, знаходять аналогії переважно в германських культурах Центральної Європи та в провінціях Риму; деякі типи на тій же основі було вироблено на місці.

Розділ 6. Виробництво та торгівля

Сільське господарство. Черняхівська система землеробства відрізнялась від систем попередніх місцевих культур значно вищим технічним оснащенням. З черняхівською культурою пов'язане масове поширення у Східній Європі залізних наральників, нових типів серпів та кіс, ручного млина. Ці нововведення надходили з провінцій Риму. Різниця в асортименті культурних рослин між областями відбивають перед усім специфіку природних зон, й у меншій мірі традиції споживання. Прийшлі землероби переймали досвід аборигенного населення й вирощували найпродуктивніші культури, пристосовані до місцевих грунтів та клімату. Природно-кліматичні особливості мало й тваринництво. Його товарному розвитку у степових районах сприяла близькість ринків: відомо, що на Дунаї готи продавали римлянам худобу та шкіри. В Причорномор'ї, де велику частку населення складали пізні скіфи та сармато-алани, значна роль належала розведенню коней. З античними та північно-германськими культурними традиціями пов'язане стійлове утримання худоби.

Металургія та металообробка. Сліди дрібного залізоробного виробництва на базі болотяних руд знайдено на більшості черняхівських поселень Лісостепової зони. Були подовжені більш ранні традиції Уманського металургійного району: там відкрито близько 20 поселень із залишками здобичі заліза. В західні регіони надходила продукція Свен токшижського центру (Південна Польща). Черняхівському ковальському ремеслу притаманна висока технічна культура, близька до традицій пшеворських племен району Кракова й сусідніх областей Центральної Європи [Вознесенская, 1972].

Черняхівський набір мідних сплавів є продуктом взаємодії двох великих зон мета лообробки - прибалтійської та причорноморської [Черних, Барцева, 1972]. На нашу думку, склад черняхівських мідних сплавів визначався не стільки традиціями складання рецептур, скільки джерелами надходження сировини. Складний цинковий сплав у вигляді злитків міг доставлятися з мідноздобуваючих областей Скандинавії, які забезпечували балтійський регіон, а також пов'язані з ним культурні області.

Керамічне виробництво. Процентне співвідношення ліпної та гончарної кераміки на поселенні відображає ступінь участі даної громади в ринкових відносинах і в той же час є індикатором приналежності пам'ятки до черняхівської культури. Процес зростання споживання гончарного посуду можна умовно розділити на три етапи. На першому попит на цей посуд задовольняється за рахунок імпорту, який навряд чи складав більше, ніж 20-30% керамічного комплексу. Пам'ятки з таким показником не можуть вважатися черняхівськими (наприклад, вельбарські та київські). При дальшому зростанні попиту інокультурному виробнику стає економічно вигідно переносити тимчасове виробництво на територію споживача. На цьому, другому, етапі місцеві майстри починають освоювати нову технологію й витискають прийшлих ремісників при переході до третього етапу, коли частка верстатного посуду збільшується, за припущенням, до 60-70% й з'являються стаціонарні майстерні. Населення черняхівських пам'яток типу Черепин знаходилось, мабуть, на другому етапі споживання гончарної кераміки, яка складає тут звичайно від 40-48 до 66% (Ріпнів) [Баран, 1981].

Залишки випалювальних горнів відкрито майже на п'ятдесяти поселеннях території України та Республіки Молдова й на кількох пунктах в Румунії [Бобринский, 1991]. Їх конструкція в спрощеному вигляді наслідує провінційні взірці. Вивчення виробничих споруд та гончарної продукції дозволяє реконструювати технологію вироблення кружального посуду.

Косторізне виробництво. Спеціалізація цього ремесла сталася завдяки масовому попиту на багатоскладові гребені з оленячого рогу. Їх виготовлення потребувало високої майстерності та спеціального тонкого знаряддя (пилки, свердла). Великі майстерні, що працювали на ринок, вивчалися на поселеннях Бирлад-Валя Сяче та Велика Снітинка. На цих матеріалах досліджено технологічні процеси та соціально-економічний бік виробництва.

Каменярське та інші виробництва. Каменярство мало масове поширення лише в середовищі пізньоскіфського населення пам'яток причорноморського типу. Обробка м'яких порід вапняку для місцевих потреб не вимагало великої кваліфікації. Масове поширення ротаційних млинів на всій території культури викликало появу каменярства як галузі професійного ремесла. У Вінницькій області було налагоджено здобич та виробництво жорен з вулканічного туфу, які знаходили широкий збут. Ремісничим способом вироблялися, мабуть, й оселки стандартної форми з дрібнозернистого піщанику.

Можна казати про ремісничу спеціалізацію деяких складних деревообробних робіт - токарні, бондарні. Обидві технології з'являються у варварській Європі в пізньоримський час й пов'язані з впливом Провінцій. Прядіння та ткацтво лишалися традиційними домашніми виробництвами. В жіночих похованнях знаходять деталі веретен - “гачковидні булавки”, срібні та бронзові трубчасті оковки, подібні до поширених у Центральній та Північній Європі. Крім керамічних пряслиць, трапляються кам'яні, рогові, кістяні, скляні. Про використання вертикального ткацького верстату свідчать знахідки глиняних грузил.

Торгівля. Початковий етап товарного виробництва, тобто виготовлення товарів на ринок, пов'язаний з наявністю ремісничих майстерень - ковальських, ювелірних, гончарних, косторізних. Можливо, велике ювелірне виробництво існувало в районі с.Градіжськ на Дніпрі, де знайдено сотні фібул та мідні злитки. За припущенням, тут існував торгівельно-ремісничій центр, що виник на перехресті традиційних шляхів [Рутковская, 1979]. Подібний центр міг бути на поселенні Лепесівка на шляху між Балтійською та Чорноморською областями. Тут виявлено залишки металургійного, ювелірного, гончарного виробництв, а серед ліпної кераміки виділено типи, характерні для кількох культурно-етнічних груп [Тиханова, 1966; 1978; Щукин, 1989]. Одне з важливих місць в економіці посідала соляна торгівля. Здобиччю солі займалися на Прикарпатті та на Сиваші.

В період черняхівської культури торгівля варварів Східної Європи з античним світом досягає свого найвищого розвитку, про що свідчать знахідки імпортів на кожній пам'ятці. Безпосередньо населення черняхівської культури торкаються свідоцтва письмових джерел про торгівлю вестготів з римлянами на Дунаї. Тут готи отримували з Імперії вино, сіль, олію, зброю, одяг, прикраси. Продавали вони головним чином рабів, а також худобу та шкіри [Корсунский, 1965]. Торгівля з провінціями глибоко увійшла в побут черняхівського суспільства й підтримувалась його вождями. В мирний час готські купці вільно торгували на всій території прикордонної провінції Фракія. Гадаємо, що залишками римських факторій на варварських землях є комплекси кам'яних будівель у Кам'янці-Анчекрак, Собарі, Чімішень; торгівельно-ремісничу факторію являла собою склоробна майстерня в Комарові. Міста Ольвія та Тіра були включені в черняхівську політико-економічну систему. Тут діяли гончарні майстерні, що виробляли високоякісну сіроглиняну кераміку; в морські порти надходила продукція східноримських міст й звідси розходилась по варварських землях.