Аграрний розвиток Волинської губернії в 1795-1861 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП'ЯКЕВИЧА

Спеціальність 07.00.01 - історія України

УДК 947.084 (477.82) + 943.8.081

Аграрний розвиток Волинської губернії в 1795-1861 рр.

Автореферат дисертації на здобуття

наукового ступеня кандидата історичних наук

Бундак Олена Анатоліївна

Львів 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії слов'янських народів Волинського державного університету імені Лесі Українки (м.Луцьк).

Захист відбудеться 6 квітня 1999 р. о 1500 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д.35.222.01 в Інституті українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України (290026, м.Львів, вул.Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту українознавства ім.І.Крип'якевича НАН України (м.Львів-26, вул.Козельницька, 4).

Автореферат розісланий 6 березня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук Ф.І.Стеблій

АНОТАЦІЯ

Бундак О.А. Аграрний розвиток Волинської губернії в 1795-1861 рр.- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України.- Волинський державний університет імені Лесі Українки, Луцьк, 1999. У дисертації досліджено аграрну історію Волині кінця XVIII - першої половини XIX ст., поширення російського господарювання в краї, еволюція основних галузей сільського господарства, форми землекористування та землеволодіння, промисли та зародження товарно-грошових відносин, становище селянства.

Ключові слова: Волинь, Волинська губернія, аграрна політика, фільварок, інвентарі, ключ, посесор.

ANNOTATION

Bundak O.A. The agrarian development of Volyn region in the 1795-1861 period. - Manuscript.

Thesis presented to acquire Candidate degree in history. In speciality 07.00.01 - The history of Ukraine.- Lessya Ukrainka Volyn State University, Lutsk, 1999.

The agrarian history of Volyn of the end of the XVIIIth century to the first half of the XIXth century, spreading of russian management in the region, the evolution of the main agrarian branches, of land-tenure forms and ownership of land as well as trades, and the origin of commodity - money relations were investigated in our dissertation.

Key words: Volyn, Volyn region, agrarian policy, implements, key, possession.

АННОТАЦИЯ

Бундак О.А. Аграрное развитие Волынской губернии в 1795-1861 гг.- Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Волынский государственный университет имени Леси Украинки, Луцк, 1999.

На основании анализа источников и критического осмысления историографии в диссертации освещена аграрная политика Российского государства в Волынской губернии, направленная на упрочение существующей системы хозяйствования и русификации края путем увеличения количества русских помещиков и чиновников, и ограничения польских землевладельцев в землевладении и управлении губернией. Попытки реформирования аграрных отношений не подрывали основ крепостничества. Экономический и земельный статус крепостных крестьян определялся государством, волей помещика, способом ведения хозяйства. Землепользование государственных крестьян было обусловлено количеством рабочего скота и регламентировалось царским законодательством. На Волыни доминировало польское магнатское землевладение, основой которого были ключи и фольварки, существовала аренда и посессия имений, что приводила к смене владельцев. Первичными признаками зарождения товарно-денежных отношений в сельском хозяйстве Волыни были плодопеременная система земледелия с травосеянием, совершенствование сельскохозяйственных орудий и механизмов, формирование центров торгового земледелия и животноводства вокруг больших городов и промышленных центров, расширение аренды и покупки земли, применение наемного труда. Основными формами эксплуатации оставалась отработочная, натуральная и денежная ренты. Налогообложение крестьянства постоянно росло, что характеризовало все возрастающую потребность в деньгах помещиков и государства, а это в свою очередь стимулировало развитие товарно-денежных отношений.

політика волинь поміщицький

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У кінці XVIII - першій половині XIX ст. відбувалися динамічні зміни у господарському житті Волинської губернії. Вони, зокрема, характеризувалися своєрідним поєднанням землеволодіння і землекористування часів польського панування та особливостей, притаманних аграрному устрою Російської імперії.

Волинська губернія була зоною переплетіння регіонального, національного і європейського процесів. Це зумовлює необхідність аналізу господарського життя як цілісної структури, що перебувала у нерозривному зв'язку з оточуючим світом.

Предмет дослідження - основні напрями, шляхи і методи проведення аграрної політики Російської держави у Волинської губернії, реформування аграрного устрою у 1795-1861 рр.; еволюція землеволодіння та землекористування різних категорій населення Волині та її вплив на соціально-економічний розвиток краю.

Актуальність теми дослідження можна визначити у гносеологічному, прогностичному та прагматичному аспектах. Значна розмаїтість локально-часових проявів феодалізму, нерівномірність вивченості регіонів, неоднакова розробленість часткових проблем і, в зв'язку з цим, спроба порівняння на конкретному історичному матеріалі співвідношення загального і особливого в економічному розвиткові краю визначає гносеологічне значення дослідження. Вивчення історико-економічних проблем сприяє усвідомленню логіки економічного розвитку, його закономірностей та специфіки в умовах різних економічних систем. Узагальнення теоретичного та емпіричного матеріалу дозволяє використати його при прогнозуванні основних тенденцій аграрного розвитку краю в нинішніх умовах. Знання довготривалих тенденцій економічного розвитку, особливостей еволюції окремих галузей господарства мають практичну значимість.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що це перше комплексне дослідження аграрного розвитку Волинської губернії 1795-1861 рр., в якому розкрито механізм селянського розшарування, окреслено статус церковної та магнатської власності, з'ясовано причини і характер секуляризації маєтків духівництва, визначено основні тенденції поступового розвитку сільського господарства і еволюцію основних галузей до промислового виробництва, розкрито роль аграрного законодавства у подоланні суперечностей господарського механізму.

У науковий обіг залучено значну кількість невідомих документів з архівів Волинської і Житомирської областей та Центрального державного історичного архіву (м.Київ).

Хронологічні рамки - 1795-1861 рр. - охоплюють період від включення Волині до складу Російської імперії до скасування кріпосного права. Він характеризується виникненням нових елементів у системі землеволодіння та землекористування, а також у формах господарювання в аграрному секторі краю, нетипових для феодалізму відносин у сільськогосподарському виробництві.

Мета і завдання дослідження - всебічно проаналізувати аграрний розвиток Волинської губернії в 1795-1861 роках. Спираючись на архівні джерела, статистичний матеріал, пресу і критично осмисливши вітчизняну історіографію, авторка прагнула дослідити:

- економічну, соціально-політичну та національну суть аграрної політики Російської держави на Волині;

- еволюцію поміщицького землеволодіння;

- зміни земельного статусу селян;

- динаміку феодальної ренти;

- проникнення ринкових відносин в сільське господарство.

Методологічною основою роботи є принципи історизму та об'єктивності, що вимагає розглядати всі історичні події, явища та процеси у поступальному розвитку, взаємозв'язку з конкретними умовами - особливостями розвитку тогочасного суспільства, історико-традиційних факторів тощо.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані у шкільних та вузівських курсах для поглибленого вивчення історії сільського господарства та історії України.

Дослідження апробовано на міжнародних і регіональних наукових конференціях, на засіданнях кафедри історії слов'янських народів Волинського державного університету ім. Лесі Українки та публікаціях авторки.

Основна джерельна база - фонди Центрального Державного Історичного архіву в м.Києві та архівів Волинської і Житомирської областей, насамперед матеріали канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, розпорядження і вироки судів (повітових, земських), рапорти земських справників губернським урядовцям щодо “буйств” і “непокори” селян, а також матеріали Київської губернської комісії, створеної після повстання 1830-1831рр., про накладення секвестру та конфіскацію маєтків учасників польського повстання, суперечки поміщиків за маєтки.

Фонди Житомирського, Ковельського, Луцького, Новоград-Волинського, Овруцького магістратів, Київської палати карного суду дають відомості щодо селянського землекористування та церковного володіння землею, про суперечки між селянами і поміщиками щодо самовільного захоплення земель, відмови селян виконувати панщину і сплачувати податки. Фонди Київської палати цивільного та карного судів містять документи про правове та соціально-економічне становище селянства.

Чимало архівних матеріалів залучено до наукового обігу вперше. Значна їх частина виявлена у ЦДІА в м.Києві: фонди - Управління Харківського навчального округу (1803-1816 рр.) - про врожаї і прибутки селян в 1830-1833 рр.; Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора - про церковне землеволодіння і землекористування в регіоні.

У Державному архіві Волинської області на увагу заслуговують фонди земських судів 1796-1860 рр. про скарги селян на утиски поміщиків та економів; розслідування вбивств селян поміщиками та управителями маєтків, а також про звинувачення селян у несплаті податків, загарбанні поміщиками чужих земель тощо. У фондах міських магістратів (1796-1862 рр.) є справи про видачу свідоцтв на право володіння землею, продаж майна за борги, розподіл майна між спадкоємцями, промисли і підсобні заняття селянства.

Документи фондів Державного архіву Житомирської області, а саме: Житомирська дворянська опіка 1819-1871 рр.; Волинська палата Державних маєтностей 1840-1866 рр.; Волинська палата цивільного суду 1831-1871 рр., Житомирський повітовий суд 1796-1872 рр., Канцелярія Волинського губернатора 1799-1915 рр. та ряд інших, проливають світло на стан поземельних відносин в регіоні і зміни в поміщицькому та церковному землеволодінні після Польського повстання 1830-1831 рр., а також поступове розширення присутності російських поміщиків в губернії.

Цінними джерелами є “Найважливіші дані земельної статистики за обстеженням 1795 року” , про земельну власність у Волинській губернії та “Географічний і економічний опис Волинської губернії 1798 р.”, який містить статистичний матеріал про кількість і розподіл населення за релігійною, національною і становою ознаками та деякі відомості про розвиток агрокультури.

Окрему групу джерел складають опубліковані збірники документів про аграрну політику російського уряду, а також довідкові видання та матеріали української і російської преси.

Вивчення архівних документів, співставлення їх з іншими джерелами дає змогу достатньо відтворити складні процеси в аграрному секторі економіки Волинської губернії наприкінці XVIII - першої половини XIX ст.

Структура роботи побудована за проблемно-хронологічним принципом. Вона складається із вступу, 5 розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, який налічує 272 найменування, та додатків (24 таблиці), словника.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі розкрито предмет дослідження, обгрунтовано актуальність і хронологічні рамки теми, визначено мету і завдання, його наукову новизну та практичне значення, дано характеристику використаних методів дослідження. Коротко викладено зв'язок дослідження із планами дослідницької роботи історичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки.

У першому розділі “Стан наукової розробки теми” проаналізовано джерела та літературу з досліджуваної теми. Аграрні відносини у Волинській губернії з кінця ХVIII ст. і до 1861 р. не були предметом спеціального наукового дослідження. Окремі аспекти цієї теми порушувались у працях з історії України, зокрема, при висвітленні господарського життя та селянського руху, але вони не дають цілісного уявлення про характер аграрних відносин на Волині.

Дисертанткою визначені три основні періоди історіографії означеної теми. Перший можна окреслити межами останньої третини ХIX - початком ХХ ст., коли економічна історія посідала помітне місце в працях істориків та економістів. У працях тогочасних вчених та “Волинських губернських відомостях” міститься аналіз джерел з питань історії, економіки та сільського господарства. Однак дані роботи часто не мали характеру наукових досліджень, а носили здебільш описовий характер. Особливої уваги заслуговує робота відомого громадського діяча епохи Великих реформ, слов'янофіла Ю. Самаріна, який брав активну участь у обговоренні селянської реформи 1861 р. Його праця про село в Україні, у тому числі й волинське, має аналітичний і порівняльний характер.

У другій половині XIX ст. поглиблюється інтерес вчених до економічної історії, в тому числі аграрної. На увагу заслуговують монографії про інвентарну реформу, політику генерал-губернатора Д.Бібікова та ін. Аналіз головних заходів генерал-губернатора Д.Бібікова, які були спрямовані на зміцнення позицій російського уряду, який дав змогу авторам дійти висновків про особливості аграрної політики царизму на Правобережжі. Традиційно спеціалісти звертались до проблем управління регіоном. Поза увагою істориків дореволюційного періоду залишалися проблеми еволюції церковного землеволодіння.

Другий період досліджень економічного життя волинського краю становить радянська історіографія, яка основну увагу приділяла селянській боротьбі, що зумовлювало дещо неадекватне відображення дійсності, і на сучасному етапі вимагає серйозного аналізу і переосмислення із позицій об'єктивності та ідеологічної незаангажованості. Чільне місце серед радянських вчених історико-аграрного напрямку займає А.Баранович - дослідник магнатського господарства Волині. Він вважав, що фільварки, залишаючись основною господарською одиницею, відігравали негативну роль у розвитку товарного виробництва, оскільки монополізували цей процес.

І.Гуржій започаткував нові напрямки дослідження проблем розкладу феодальної системи і зародження капіталістичного укладу в сільському господарстві України, боротьби селян та селянські реформи першої половини ХІХ ст. У його працях висвітлено розвиток ярмаркової і базарної торгівлі на Україні, в тому числі на Волині. Загалом історику вдалося простежити генезу капіталістичного ладу в надрах феодальної системи. Роботи автора написані на марксистсько-ленінський методологічній основі і всі події, факти та явища оцінювалися з партійно-класових позицій, що призвело до однобічної характеристики деяких питань.

З усіх нечисленних праць про аграрні відносини на Волині роботи В.Маркіної є найбільш змістовними. Ми поділяємо її висновки про те, що у XVIII ст. на Волині переважала грошова рента. Але її праці не позбавлені окремих суттєвих неточностей. У монографічному дослідженні Є.Сташевського, дана чи не найповніша характеристика докапіталістичної ренти взагалі, в тому числі і на Правобережній Україні. Робота написана на основі детального вивчення люстрацій та інвентарів з кінця ХVII до середини XIX ст., що дало змогу авторові розкрити сутність виробничих відносин. Втім, окремі аспекти функціонування поміщицького господарства (зв'язок з ринком, відокремлення землеробства від промисловості та ін.) залишилися поза увагою дослідника.

Загалом аграрні відносини на Волині досліджувались у фундаментальних працях радянських вчених, зокрема в монографіях академіка М.Дружиніна, А.Зінченко. Останній зробив ряд суттєвих висновків, зокрема про намагання царизму спертися на польське дворянство, зберігаючи більшість його традиційних привілеїв, насамперед маєтки. У специфічній політичній ситуації в західних губерніях царизм змушений був враховувати селянський фактор при виробленні важливих законодавчих актів щодо церковного землеволодіння.

У працях О.Крижанівського, Н.Сироватської, О.Михайлюка досить повно відображена інвентарна реформа 1847 р. Вчені дійшли висновку, що реформа була спрямована на зміцнення у селян ілюзії, ніби царизм є захисником їхніх інтересів. У згаданих працях реформа розглядається також в контексті боротьби царизму з польськими поміщиками, які становили ядро повстанців 1830-1831 рр. на Волині. Масштаби і характер господарської діяльності церкви на Правобережжі доби пізнього середньовіччя і генезу капіталізму розкрив О. Крижанівський. Зауважимо, що розвиток церковного землеволодіння автор прослідковує на основі пожалувань, які надавались польськими королями та урядовцями духовенству, а також різноманітних купчих грамот, “презентів” поміщиків, вказуючи на їх кількість, конфесійну приналежність, географічне розташування, але обходячи питання розмірів земель.

Селянські виступи першої половини XIX ст. проаналізовано в працях Н.Лещенка, А.Барабоя, Г.Марахова. Вони довели, що селяни боролися не тільки проти феодального гніту, але й за нові форми господарювання. Певне уявлення про повсякденний побут населення, розвиток різних промислів та ремесел у розглядуваний період на Волині дають дослідження Й.Мазуркевича, О.Нестеренка.

Не зважаючи на певну ідеологічну обмеженість, радянська історіографія зробила значний внесок у дослідження аграрної проблематики. До наукового обігу залучено багато архівних матеріалів, розкрито структуру власності світського та церковного землеволодіння, дана характеристика фільваркового та селянського господарства в маєтках різного статусу, проаналізовано становище селян.

На зламі 80-90-х рр. XX ст. розпочався новий етап вітчизняної історіографії, який характеризується більш об'єктивним підходом до аналізу всіх аспектів історії України, зокрема, аграрних відносин. Привертають увагу роботи І.Веремійчика, в яких детально вивчаються ремесла і промисли Волині. Все ж у цих працях ще не помітно особливих зрушень методологічного характеру, а також в оцінках історичних подій.

Характерним для сучасного періоду історіографії є поява перекладної літератури та робіт вчених з діаспори. Серед них слід відзначити монографію французького історика Д.Бовуа, в якій аналізуються соціально-національні зрушення на Правобережній Україні в 30-х - 50-х рр. ХIХ ст. Дослідник висвітлює політику російського уряду щодо польської шляхти, називаючи цей процес “найбільшою соціальною маніпуляцією”, яку пережила Європа у ХIX ст.

Таким чином, аналіз історіографії з проблем аграрного розвитку Волині у XIX ст. свідчить, що окремі аспекти досліджуваної теми знайшли висвітлення у працях вітчизняних і зарубіжних вчених, насамперед: розвиток фільваркового господарства і зародження нових форм господарювання; характер селянських реформ 40-х рр. XIX ст. на Волині (стосовно державних селян, інвентарної реформи); становище селян у дореформенний період і їх боротьба проти визиску. Однак ґрунтовного дослідження потребують питання аграрної політики російського уряду на Волині в розглядуваний період, землеволодіння і землекористування селянства, становлення переробних галузей сільського господарства. У дисертації зроблена спроба відтворити цілісний процес аграрних відносин на Волині, з'ясувати їх особливості та специфіку, визначити місце краю в системі господарства Російської імперії.

У другому розділі “ПОШИРЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ СИСТЕМИ господарЮвАННЯ НА ВОЛИНІ” охарактеризовано аграрне законодавство і аграрна політика російського царизму щодо Правобережної України та проаналізовано зародження товарно-грошових відносин в сільському господарстві Волині.

Для зміцнення своєї влади на приєднаних після третього (1795 р.) поділу Польщі землях царський уряд здійснив ряд політико-адміністративних заходів.

Аграрні закони були складовою частиною політики російського уряду в Україні, у тому числі і на Волині. З метою зміцнити підвалини феодалізму - вивести існуючу систему господарства з загальної кризи та відвернути селянські виступи, царський уряд видав аграрні закони та почав проводити аграрну реформу. Селянське питання обговорювалось у вищих правлячих колах і відбувалась негласна розробка проектів законів, а також реформа вищих урядових установ, таємних комітетів з селянського питання. У здійсненні аграрної політики особливе значення надавалось правовому регулюванню відносин між поміщиками та кріпосними селянами. Основна увага приділялась регламентації повинностей селян, їхньому землекористуванню і землеволодінню, управлінню державними селянами і становищу дворових. Використання закону як основного засобу регулювання поземельних відносин між поміщиками та їх кріпосними було характерною рисою аграрної політики царизму протягом всієї першої половини ХIХ ст. Практичним втіленням цієї політики стали Інвентарні правила 1847 - 1848 рр.

Аналіз аграрної політики і законодавства російського царизму першої половини XIX ст. у Волинському регіоні дає підстави зробити такі висновки:

1) Захопивши контроль над Волинню, Росія прагнула втягнути її в коло своїх інтересів шляхом видання законів, які б регулювали аграрні і соціально-економічні відносини.

2) Селянські заворушення, занепад існуючої системи господарства та революційні події у Західній Європі змусили царський уряд піти на реформи, спрямовані, головним чином, на регламентацію повинностей селян на користь поміщиків.

3) Агарна політика і аграрне законодавство мали кріпосницький характер. Уряд намагався зміцнити панщизняну систему господарства, що розкладалася, і вивести її з кризового стану.

4) Стосовно польських землевласників політика уряду змінювалась: до польського повстання 1830-1831 рр. характерною рисою її було майже повне невтручання в поземельні відносини між поміщиками та селянами; після повстання - уряд за допомогою нових аграрних законів намагався унормувати ці відносини.

5) Аграрними реформами самодержавство прагнуло врегулювати відносини між поміщиками і селянами та між державними селянами і органами влади, що ними розпоряджалися.

6) Аграрна політика царизму суперечила інтересам селянства, які прагнули скасування кріпосного права.

7) Аграрна політика визначала все законодавство і характер інвентарної реформи 1847-1848 рр. на Правобережній Україні.

Основний принцип аграрної політики російського уряду на Правобережній Україні, в тому числі щодо Волині у першій половині XIX ст. полягав у тому, щоб зберегти поміщицьке землеволодіння. Це позначилося на аграрних законах Російської держави першої половини XIX ст. і найбільш яскраво - на Інвентарних правилах 1847-1848 рр., які повністю зберігали право власності поміщиків на землю. Польське повстання 1830-1831 рр. внесло певні корективи: уряд відібрав землю від учасників повстання, а згодом - повернув.

Назагал аграрна політика царизму зазнала краху. Саме під впливом кризи феодального ладу і поразки Росії в Кримській війні ідея захисту кріпосного права поступилася принципу його скасування. З другої половини 50-х років ХIХ ст. у процесі підготовки селянської реформи 1861 р. створюється якісно нове аграрне законодавство.

Зародження нових товарно-грошових відносин у сільському господарстві Волині найбільш яскраво проявилось в товарності продукції поміщицьких господарств та разоренні дрібних, середніх і деяких крупних поміщиків. Це пояснювалось тим, що великі замкнуті натуральні господарства не могли при своїх зростаючих матеріальних потребах забезпечити його рентабельність та прибуток.

Загалом в економіці і соціальних відносинах зміни відбувалися еволюційним шляхом і в подальшому призвели до занепаду панщизняного типу господарства.

У третьому розділі “форми землекористування і землеволодіння” проаналізовано особливості селянського землекористування і поміщицького землеволодіння, охарактеризовано церковно-монастирську власність на землю.

Землезабезпеченість різних категорій населення була надзвичайно нерівномірною. Найменша кількість населення - поміщики, магнати, духовенство - зосередили в своїх руках понад 80% земельного фонду губернії. Найбільша частка належала поміщикам польського походження. Не зважаючи на ряд заходів царського уряду, спрямованих на зменшення питомої ваги землеволодіння польських поміщиків після повстання 1830-1831 рр., їх частка залишалась досить вагомою. Тому уряд змушений був стосовно їх припинити адміністративні акції, розпочаті одразу ж після повстання. В 1848 р. польським поміщикам південно-західних губерній було надано такі пільги: припинено в судах усі справи про зловживання поміщицькою владою, і справи, щодо маєтків, які знаходились в опіці; допущено до дворянських виборів учасників польського повстання.

Характерними ознаками поміщицького землеволодіння першої половини XIX ст. були: 1) домінування польського поміщицького землеволодіння; 2) наявність великих помість; 3) поширення землеволодіння російського дворянства в результаті польського повстання 1830-1831рр.; 4) практика здавання маєтків в оренду та посесії, яка в кінцевому підсумку приводила до зміни власників.

На окрему увагу заслуговує церковне землеволодіння, що відзначалось рядом особливостей, зумовлених специфікою релігійного життя на Волині. До них можна віднести: 1) поширення сфери впливу католицизму за рахунок пригнічення православія; 2) після переходу регіону під юрисдикцію царської Росії, подальші зміни привели до встановлення жорсткого контролю держави над церквою. Остання була перетворена в ідеологічну опору самодержавства, у спеціальне державне відомство, а священники - у його чиновників; 3) економічні утиски католицької церкви з метою викорінення “польського елементу” з “руського краю”. Значне скорочення земельної власності внаслідок секвестру маєтків католицького єпископату, їх передача дворянству і включення в систему державної оренди; 4) секуляризаційну реформу на Правобережжі, спрямовану, в першу чергу, проти католицького духовенства та обмеження його земельних володінь, надання пріоритетних прав православній церкві.

Поміщицька земля розподілялась на дві частини - власне поміщицьку і селянські наділи. Співвідношення між ними залежало виключно від волі поміщика та способу ведення господарства. Поміщик визначав і місце розташування селянських наділів. Проводячи самовільні переділи землі, поміщики часто відводили селянам під наділи непридатну і найбільш віддалену від села землю. З його точки зору селянське господарство повинно було насамперед забезпечити поміщика робочими руками та інвентарем. Тому феодал контролював ведення селянського господарства.

Напередодні реформи на одну ревізьку душу, що користувалася поміщицькою землею у Волинській губернії, в середньому припадало 2,85 десятин. За тогочасної системи землеробства та примітивних знаряддях праці така кількість землі не давала селянинові засобів не тільки для сплачування податків, а й для нормального харчування. Земля, що перебувала в користуванні поміщицьких селян, була розподілена надзвичайно нерівномірно. Загалом, за даними 1858 р. тяглових господарств на Волині було понад 60%, напівтяглих - 32%, городників - 7%, бобилів - 1%.

Кріпаки, що не мали робочої худоби і поля, заробляли засоби для існування у багатих селян, в орендаторів. Чимало з них покидало село, мандруючи по країні в пошуках засобів для прожиття. Безземельних і розорених селян поміщики переводили у розряд дворових, які працювали на панському полі, або виконували інші роботи в поміщицьких маєтках. Широко практикувалось також “місячництво”, тобто переведення обезземелених і розорених селян на постійну панщину з видачею голодного місячного утримання натурою. Напередодні реформи поміщики вдавались до різних засобів, щоб захопити в свої руки землю, якою користувались селяни: зганяли кріпаків на малородючі або непридатні для землеробства ділянки, перерозподіляли земельні ділянки, відпускали селян на волю без землі, здавали у рекрути в рахунок майбутніх боргів, відправляли до Сибіру і т.п. Ці заходи були обґрунтовані “Правилами для управління маєтками за затвердженими для них інвентарями в Київському, Подільському і Волинському генерал-губернаторстві” (травень 1847 р.). Вони проголошували принцип непорушності селянського землекористування. Проте, інвентарні правила - це дуже недосконалий (навіть для свого часу) нормативний юридичний акт. Затверджений імператором, він мав силу закону, але діяв лише на території південно-західних губерній. За допомогою цього законодавчого акту уряд намагався, не порушуючи поміщицьких прав, захистити селян від свавілля польських землевласників, діючи за принципом “і вовки ситі, і кози цілі”.

Землекористування державних селян залежало від наявності земельних угідь, місцевої адміністрації, розпоряджень уряду, кількості робочої худоби. На другу чверть XIX ст. державним селянам, що становили 17,8% від загальної кількості населення губернії, належало 208,8 тис. десятин землі. Проте даний земельний фонд не забезпечував 86,4% державних селян п'ятидесятинною голодною нормою. Значна різниця у розмірах земельних наділів - від 5 до 31 десятини - характеризувала постійне малоземелля селян, що в свою чергу призводило до несвоєчасної сплати податків і змушувало уряд, залишаючи в недоторканості землеволодіння поміщиків та інших феодалів, знаходити нові шляхи його ліквідації. Серед них ми відмічаємо: конфіскація помість учасників польського повстання 1830-1831 рр.; секуляризація церковних земель; ліквідація військових поселень; переселення до російських губерній.

У четвертому розділі “ПОВИННОСТІ ТА ПОДАТКИ СЕЛЯН” аналізуються податки та повинності селян, їх платоспроможність.

Регламентація повинностей селян здійснювалась на основі інвентарів, що складались поміщиками, як правило, на свою користь. Не зважаючи на встановлену урядом триденну панщину, поміщики збільшували її до 4-6 днів на тиждень, примушуючи кріпаків працювати у вихідні та святкові дні. Причому, зустрічаючи опір останніх, поміщики застосовували різноманітні методи покарання. Нерідко панщина доповнювалась додатковими роботами, так званими “дурницями”, виконання яких не зараховувалось в дні панщини. Найчастіше виконання таких робіт зростало в літньо-осінній період.

Загального поширення набуває так звана система уроків (відрядна форма праці), виконання якої займало 2-3 дні. Панщина доповнювалась різноманітними натуральними і грошовими поборами. З метою максимального використання праці кріпаків практикувалось переведення їх в дворові, місячництво, праця на підприємствах. Експлуатація залежних селян супроводжувалась повним соціальним безправ'ям, що призводило до руйнування значної частини селянських господарств, передчасної смерті кріпаків.

Все це засвідчувало неможливість врегулювання відносин між різними прошарками населення без кардинальних змін, насамперед ліквідації кріпосного права.

Незважаючи на Інвентарну реформу 1847-1848 рр., яка регламентувала дні панщини, дещо обмежувала обтяжливі повинності, скасовувала натуральну данину та запроваджувала відбуття додаткових повинностей селян за оплату, - становище кріпосних не поліпшувалось. Навпаки, утиски та жорстокість поміщиків доходили до крайнощів.

Поряд з відробітковою існували продуктова і грошова ренти, які постійно еволюціонували, забезпечуючи все зростаючі запити поміщиків та держави. Розвиток товарно-грошових відносин зумовлював постійну потребу в грошах, що вело до посилення експлуатації основної маси населення, його зубожіння. Це викликало опір селянства, що проявлявся у відмові сплачувати податки, невиконанні панщини, втечах, вбивствах найбільш ненависних управителів, підпалах панських садиб тощо. Інколи заворушення набирали масового характеру і для вгамування населення застосовувались війська.

Державні селяни сплачували грошові податки, які складалися з трьох основних компонентів: 1) державні, що включали в себе оброчний, подушний податок, збір на влаштування водних та сухопутних шляхів сполучення; 2) земські грошові - щорічні, тимчасові; 3) приватні мирські. Загалом оподаткування державних селян постійно зростало, що характеризувало потребу держави в грошах. У 50-х р. XIX ст. борг волинських селян державі сягнув 319010 руб. 92 коп., що становило 6% від загальної кількості недоїмок по губернії. Це засвідчувало зубожіння державних селян і неможливість сплачувати податки.

Крім грошових податків, селяни виконували ряд повинностей, де основна увага приділялась панщині. Її розмір, згідно з Інвентарями, становив 2-3 дні на тиждень, але фактично доповнювався додатковими роботами, тому панщина зростала до 4-7 днів. Загалом становище державних селян нічим не відрізнялося від становища панщизняних селян.

У 1837 р. царський уряд заснував Міністерство державного майна на чолі з П.Кисельовим, на яке було покладено завдання вдосконалювати управління державними селянами і таким чином зміцнювати фінанси країни. Реформа 1839-1841 рр. ліквідувала оренду державних маєтностей: замість подушного введено оброк з землі й прибутків від промислів. Державні селяни обирали сільські та волосні управління, що залежали від губернських палат державних маєтків. Реформа не полегшила становище державників, а тільки прискорила майнове розшарування та створила умови для переходу до ринкових відносин.

У п'ятому розділі “Основні напрямки розвитку СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА” простежено еволюцію землеробства, домашнього і товарного тваринництва, допоміжних та підсобних промислів, становлення переробних галузей.

Землеробство на Волині мало зерновий характер і велося старими феодальними методами. У першій половині ХIХ ст. воно носило частково торговий характер, що було зумовлено вдалим географічним розташуванням губернії. Розвиток зернового господарства характеризувався стрибкоподібністю річних норм висіву, причому це здебільшого проявлялось у селянському, ніж поміщицькому хліборобстві. Лише для невеликої частини заможних селян хліборобство стає джерелом прибутку. Встановилась більш-менш однакова і досить стійка структура посівів, істотно відмінна від інших регіонів. Впроваджувалась багатопільна система, насамперед у заможних господарствах. У фільварках були городи для вирощування різноманітних культур. Вони оброблялись селянами, зобов'язаними виконувати цю роботу понад панщину. В містах городництво набувало промислового характеру, застосовувалась наймана праця, яка оплачувалася грошима та продуктами. У деяких господарствах були і плодові сади, продукція яких використовувалась для власного вжитку та продажу. Це стимулювало розвиток ринкових відносин. Позитивне значення для розвитку поміщицького торгового землеробства мало культивування багаторічних трав. Їх вирощування забезпечувало тварин доброякісними грубими кормами, сприяло покращенню структури та родючості земель, виснажених рутинним способом обробки. Розширення посівних площ під кормові трави вело до росту врожайності інших сільськогосподарських культур.

У тісному зв'язку з землеробством розвивалось поміщицьке і селянське тваринництво на Волині. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі, сіножатей. Вирощування все більшої кількості великої рогатої худоби, овець та інших тварин для ринку свідчило про товаризацію маєтків, про перетворення їх в торгові сільськогосподарські підприємства. Розвиток в поміщицьких господарствах торгового скотарства - одна з важливих економічних передумов розкладу панщизняного господарства. Незважаючи на переважання панщинної системи, селянське господарство, хоча і дуже повільно, ставало на шлях товарного виробництва.

Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більше значення мали промисли - бджільництво, рибальство, полювання. Певну роль продовжувало відігравати рибальство. Воно було доступним людям різного віку, статі і не вимагало складних знарядь праці. Ловили рибу у вільний від господарських робіт час протягом всього року. У першій половині XIX ст. ця галузь набирала товарного характеру, основними показниками якої були: залучення до праці вільнонайманих робітників; використання нововведень у ставкових господарствах; збільшення торгівлі рибою за межами губернії для отримання грошей. Поширеним було полювання на диких птахів і звірів. Мисливство забезпечувало селян м'ясом та хутром, і мало допоміжний характер. Таку ж роль відігравало збирання грибів, лісових ягід та лікарських трав. Їх використовували не лише для власного споживання, а й для продажу на ярмарках.

Лісовими промислами селяни займалися у вільний від землеробства час. Найпоширеніші з них - заготівля лісоматеріалів, вигонка смоли та дьогтю, виготовлення поташу. На основі використання дерева розвивались такі ремесла як столярство, теслярство, стельмашівство (виготовлення возів), бондарство. Плели кошики з лози та кори дерев. Займались гончарством, яке характеризувалось досить трудомістким і тривалим виробничим процесом. Основну сировину - жовту глину, добували у багатьох місцях губернії. Будівельні промисли мануфактурного характеру виробляли цеглу, проте швидкому розвитку цієї галузі перешкоджали феодальні відносини, що позбавляли підприємців достатньої кількості робочих рук. Значного поширення набув шкіряний промисел, розвитку якого сприяло тваринництво та велика кількість лісових звірів. Найбільшим попитом користувались вироби ремісників-чоботарів. Для забезпечення селян одягом, повсюдно вирощувались льон, конопля, виготовлялась пряжа і волокна. Майже у кожній хаті стояв ткацький верстат для виготовлення грубого полотна, сукна та різних мішковин.

Значні прибутки феодали отримували і від інших галузей господарства - млинів, пасік, винокурень, реалізація продукції яких на внутрішньому і зовнішньому ринках втягувала поміщицькі господарства в товарно-грошові відносини.

Розвивалися на Волині й інші галузі виробництва - суконна, цукрова, залізоробна, що працювали на місцевій сировині і сприяли росту капіталістичної промисловості. За темпами цього процесу Волинська губернія відставала від інших регіонів Російської імперії. Та все ж нові господарські відносини поступово зміцнювались і вкорінювались у краї. Всебічне вивчення даної проблеми вимагає скоординованих зусиль багатьох дослідників.

У “Висновках” узагальнено підсумки та результати дисертаційного дослідження, викладено основні положення, що виносяться на захист.

1. Аграрна політика Російської держави у Волинській губернії в першій половині XIX ст. була підпорядкована зміцненню існуючої панщизняної системи господарства, русифікації краю шляхом збільшення кількості російських поміщиків і чиновників, та обмеження польських поміщиків в землеволодінні і управлінні губернією.

2. На Волині домінувало польське магнатське землеволодіння, основою якого були ключі і фільварки, існувала оренда та посесія маєтків, що призводила до зміни власників.

3. Економічний і земельний статус кріпосних селян визначався державою, волею поміщика, способом ведення господарства. Землекористування державних селян було зумовлене кількістю робочої худоби і регламентувалося царським законодавством.

4. Основними формами експлуатації залишалась відробіткова, натуральна і грошова ренти; остання набувала поширення і змінювалась в залежності від економічної кон'юнктури. Загалом оподаткування селянства постійно зростало, що характеризувало все зростаючу потребу в грошах поміщиків та держави, а це в свою чергу стимулювало розвиток товарно-грошових відносин.

5. Початковими ознаками капіталізму в сільському господарстві Волині були - плодоперемінна система землеробства з травосіянням, вдосконалення сільськогосподарських знарядь та механізмів, формування центрів торгового землеробства і тваринництва біля великих міст і промислових осередків, розширення оренди та купівлі землі, застосування найманої праці.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Розвиток феодального і магнатського землеволодіння у Волинській губернії в кінці XVIII - першій половині XIX ст.// Науковий вісник ВДУ. Серія: Історія. - Луцьк. - 1996. - Вип.1. - С.69 - 71, (0,3 др.арк.);

2. Питання аграрного розвитку Волинської губернії в кінці XVIII - початку XIX ст. в українській повоєнній історіографії// Науковий вісник ВДУ. Серія: Історія. - 1997. - Вип.2. - С.83 - 86, (0,6 др.арк.);

3. Методологічні проблеми переходу дрібнотоварного виробництва до розширеного// Збірник навчально-методичних і наукових статей історичного факультету. - Луцьк: Вежа, 1997. - Вип.2. - С.164-166, (0,2 др.арк.);

4. Історичний розвиток організаційно-економічних форм підприємництва//Підприємство (фірма) в умовах ринкової економіки. - Луцьк: Вежа, 1997. - С.15 - 21, (0,5 др.арк.).

Размещено на Allbest.ru