Участь земств Лівобережної України в історико-краєзнавчому русі (1870-ті 1918 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут історії України

07.00.01. Історія України

УДК 94/99/477/

Участь земств Лівобережної України в історико-краєзнавчому русі (1870-ті 1918 рр.)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Гапієнко Андрій Анатолійович

1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі історико-краєзнавчих досліджень Інституту історій України НАН України

Захист відбудеться «26» лютого 1999 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України (адреса: 252001, Київ - 1, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий «25» січня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук Матях В.М.

земський лівобережний музей губернія

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. З початку 90-х років значної гостроти та актуальності набуло питання реформування системи місцевого самоврядування. Це викликало підвищену увагу істориків і політиків до земських установ. І не випадково. Адже земська реформа була першою спробою втілення в життя ідей самоврядування в Російській імперії, до складу якої входили й українські землі. Після скасування кріпацтва у 1861Кр. з усіх проведених протягом 60Р70-хрр. реформ у Росії земська реформа, мабуть, мала найбільше суспільне значення. Вже під час розгляду проектів звільнення селян були висловлені побажання щодо запровадження місцевого самоврядування. Відтак, 1 (13) січня 1864р. Положення про губернські та земські установи було підписано Олександром ІІ і введено в дію у 33 губерніях Росії. В інших губерніях (у тому числі й у губерніях Правобережної України) земства з'явилися лише на початку ХХст.).

До обов'язків новостворених установ входило страхування сільськогосподарських будівель від пожеж, утримання міських лікарень, ремонт мостів та шляхів, продовольча допомога населенню. Прикметно, що згідно з законом діяльність земств у галузі народної освіти та медичної допомоги відносилась до необов'язкової. Отже, царських уряд із самого початку намагався обмежити компетенцію земського самоврядування лише тими функціями, які практично неможливо було виконувати з центру. Крім того, самодержавство законодавчо забезпечило втручання в діяльність земств місцевої бюрократії.

Становлення земських установ було складним і досить-таки тривалим. Тим не менше, вже наприкінці ХІХ на початку ХХ т. вони перетворилися на силу, з якою царат вимушений був рахуватися. Саме тоді без земської участі вже не вирішувалося жодне з питань як у соціально-економічному так і культурному житті провінції.

Таким чином, без вивчення історії земства неможливо скласти повну уяву про розвиток культури, народної освіти, медицини, статистики, агрономії, кооперації й т. ін. на Україні у дореволюційний період. Разом з тим, у наш час осмислення накопиченого земствами досвіду може допомогти при вирішенні численних сьогоденних проблем.

Хронологічні рамки роботи охоплюють практично весь період діяльності земських установ Лівобережної України, тобто з 1870-хрр., коли вони почали брати участь в історико-краєзнавчому русі, і до кінця 1918Р початку 1919рр., коли припинили свою діяльність.

Географічні рамки роботи. У дисертації досліджується історико-краєзнавча діяльність земських установ Лівобережної України східної частини України яка згідно з Андрусівським перемир'ям 1667р. перебувала в складі царської Росії (так звана Гетьманщина). У 1802р. на цій території сформували Полтавську і Чернігівську губернії. Отже, географічні рамки дисертації обмежені двома зазначеними губерніями, які становили один з історичних територіальних регіонів України так звану Лівобережну Україну.

Об'єктом даного дослідження є губернські та повітові земства Чернігівської та Полтавської губерній, а також їх культурно-освітні заклади.

Предметом дослідження стала історико-краєзнавча діяльність земських установ Лівобережної України, форми і механізми її реалізації окремими земствами та земцями, а також внесок останніх у розвиток справи охорони пам'яток і мистецтва, музейне будівництво та вивчення історії місцевого краю.

Стан наукової розробки проблеми. Наявну літературу з тематики дисертації можна умовно поділити на дві групи. До першої належить література дореволюційних авторів, яка видавалася від часу заснування земських установ і до їхньої ліквідації. Адже земства із самого початку свого існування привертали до себе увагу публіцистів, вчених-істориків і правників. Кульмінацією у вивченні земства стали 1910-1914рр., коли святкували піввіковий ювілей земського самоврядування. Серед численних публікацій та видань, які часто-густо носили поверховий і апологетичний характер, вирізняються три найгрунтовніші праці Б.Б. Веселовського История земства за 40 лет (СПб, 1909КР 1911.КР Т.К1-4) та І.П. Білоконського Земское движение (СПб., 1914), а також Юбилейный земский сборник. (1864КР 1914)У під редакцією Б.Б. Веселовського та З.Г. Френкеля (СПб., 1914). До відзначення свого власного ювілею долучилися й земські установи. Відтак, протягом 1914-1915 рр. ними були підготовлені історичні описи своєї діяльності, які на сьогодні залишаються практично не вивченими.

Радянська історіографія, праці якої становлять другу групу літератури, взагалі довгий час ігнорувала це питання. Певною мірою фатальним для дослідження даної проблеми виявилося ленінське положення про те, що земські установи були, начебто, п'ятим колесом до возу російського державного управління. Так чи інакше, але дослідники мусили, часто-густо всупереч фактам, узгоджувати свої висновки з ленінськими формулюваннями, які тоді апріорі вважалися аксіоматичними.

Тим не менше, в радянській історіографії зазначена тема знайшла досить-таки грунтовне відображення. Як правило, значна увага дослідників була прикута до висвітлення передумов і розробки проекту земської реформи, а також підготовці й проведенню земської контрреформиК. Найбільш повно була вивчена діяльність земської демократичної інтелігенції, її участь у суспільно-політичному русі дореволюційної Росії. Практично єдиною працею узагальнюючого характеру була й залишається монографія Г.А. Герасименка Земское самоуправление в России (М., 1990). З кінця 50-х рр. почалася й наукова розробка історії земств окремих губерній (Московської, Самарської, Нижньогородської, Вятської, Мордовської, Пермської та Смоленської)К.

Як бачимо, всі ці дослідження присвячені історії земств російських губерній (російських у сучасному розумінні цього слова). Що ж стосується українських земств, то на сьогодні маємо лише дві такі праці. Це кандидатські дисертації й окремі статті І.В. Сесака та О.С. Маскіної, присвячені відповідно земським установам Правобережної України й Таврійському земству. Як правило, українські історики зосередили свою увагу на вивченні участі земців у загальноросійському суспільно-політичному русі та їх внеску в розвиток народної освіти.

Особливе місце в історіографії питання займають праці, присвячені історії становлення та розвитку земської статистики. Ця тема як у дореволюційній, так і радянській історіографії розроблена, здається, чи не найретельніше.

Згаданими працями не вичерпується перелік досліджень, пов'язаних з різними аспектами теми дисертації. Але, попри значну кількість літератури, присвяченої історії земських установ, поза увагою дослідників залишилося таке важливе питання, як діяльність земств у галузі історичного краєзнавства, охорони пам'яток старовини та мистецтва. Між тим, земства Лівобережної України, спираючись на багату дослідницьку традицію, сприяли організаційному оформленню історико-краєзнавчого руху, студіювали історію, етнографію та економіку краю. До цього земські установи спонукало саме життя. Адже без докладних даних про еволюцію соціально-економічних відносин, традиції місцевого населення та історичне минуле краю органам місцевого самоврядування було важко виконувати покладені на них обов'язки.

Однією з перших спроб висвітлити даний аспект діяльності земських установ була праця відомого українського історика і краєзнавця П. Федоренка Нариси з історії вивчення Чернігівщини, вміщена у першому томі Записок Чернігівського наукового товариства (Чернігів, 1931). Один з розділів цієї грунтовної розвідки присвячений діяльності Чернігівського губернського земства по всебічному вивченню краю. Але зазначене дослідження було швидше постановкою проблеми, аніж її детальним висвітленням, покликане нагадати лише видатні моменти земської роботи.

З того часу не з'явилося жодного комплексного дослідження із зазначеної теми. Щоправда, у 1989 р. була зроблена ще одна спроба привернути увагу істориків до цієї проблеми. Як правило, дослідники або у загальних фразах констатували участь земських установ у історико-краєзнавчому русі, або значно обмежували останню.

Тим не менше, за відсутності комплексних досліджень про участь земських установ у історико-краєзнавчому русі існує значна література, присвячена її окремим аспектам. Найбільш розробленим на сьогодні є питання організації та функціонування земських музеїв, у тому числі й Музею українських старожитностей ім. В.В. Тарновського Чернігівського губернського земства та Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства. Ще наприкінці ХІХКР на початку ХХКст. на шпальтах Живой старины, Черниговской земской недели, Черниговского слова, Полтавского вестника, Киевской старины, Исторического вестника, Літературно-наукового вісника, Губернских ведомостей та інших періодичних видань були оприлюднені численні статті та історичні розвідки, присвячені земським музеям Чернігівщини та Полтавщини. Не обминули своєю увагою тодішні дослідники й відомих колекціонерів, фундаторів музейної справи в Україні К.М. Скаржинську та В.В. Тарновського/

Цікава інформація про історію створення колекцій та пошукову роботу земських музеїв Чернігівщини та Полтавщини була оприлюднена на сторінках краєзнавчих видань 20-30-х рр. нашого століття. Значно активізувалися музеєзнавчі дослідження на Полтавщині та Чернігівщині у наш час, наприкінці 80-х Р на початку 90-х рр. Не в останню чергу це зумовлено святкуванням ювілею колишніх земських музеїв.

Майже не дослідженою залишається земська періодика, яка містить чимало статей, документів з місцевої історії, повідомлень про діяльність краєзнавчих товариств та окремих дослідників. Як правило, вивчаючи провінційну пресу, дослідники віддавали перевагу Губернским ведомостям, а не земській періодиці.

Таким чином, обрана нами проблема майже не відбита в історіографії. Наші попередники лише намітили її основні контури, у загальних рисах висвітили діяльність земських установ Лівобережної України по історико-краєзнавчому вивченню краю. У той же час, поза увагою дослідників залишилася значна частина архівних документів і матеріалів місцевої преси, багато важливих сюжетів і персонажів. Відтак, поки що відсутнє цілісне уявлення про цей процес та його динаміку.

Мета дослідження. Представлена до захисту дисертація має на меті певною мірою заповнити цю прогалину в науковій літературі. На підставі досліджень вітчизняних істориків, архівних матеріалів і друкованих джерел автор намагається дослідити участь земств Лівобережної України в історико-краєзнавчому русі в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Виходячи з цього, визначені основні завдання:

Р з'ясувати основні закономірності і специфіку участі земських установ Лівобережної України в історико-краєзнавчому русі;

проаналізувати ставлення різних земських угрупувань до історико-краєзнавчої діяльності;

висвітлити процес створення земських історико-краєзнавчих музеїв;

простежити взаємодію земських установ з різними історико-краєзнавчими осередками Лівобережної України;

показати участь земських установ Чернігівської та Полтавської губерній у пам'яткоохоронному русі;

схарактеризувати доробок окремих земців, земських статистичних закладів і земської преси тієї доби і визначити їхній внесок у вивчення історії Лівобережної України.

Методологічну основу дисертації становлять загальнонаукові принципи об'єктивізму та історизму.

Джерельну базу дисертації складають документи і матеріали з архівних фондів, законодавчі та інші урядові документи, матеріли діловодства губернських та повітових земських управ, статистичні, економічні та інші видання земських установ, матеріали публіцистичного характеру, вміщені в земських періодичних виданнях.

З метою виявлення документів, значна частина яких уперше запроваджується в науковий обіг, були обстежені зібрання архівів Києва, Чернігова і Полтави. Автором були опрацьовані фонди як Центрально державного історичного архіву у м. Києві (Ф.К1191, 1439), так і фонди державних архівів Чернігівської (Ф.К140, 145, 1433) та Полтавської (Ф.К222, 875) областей, а також фонди Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (Ф.К1, 3, 10, 12, 66).

Законодавчі акти, вміщені в Полном собрании законов Российской империи та Своде законов Российской империи, а також офіційні документи дозволяють розкрити політику царського уряду як по відношенню до земських установ і їхньої участі в історико-краєзнавчому русі, так і по відношенню до самого історико-краєзнавчого руху.

Найбільшу інформаційну насиченість мають документи земського діловодства, які являють собою класичний зразок масової документації другої половини ХІХ Р початку ХХ ст. Вивчення матеріалів земського діловодства полегшується тим, що земства систематично видавали журнали своїх засідань, доповіді губернської управи та стенографічні звіти. Однак, журнали повітових та губернських земських зібрань майже не відображають дискусій, які точилися під час цих зібрань. Особливою формою журналів є стенографічні звіти, а точніше стенограми засідань губернських земських зібрань, які почали видаватись наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. Саме останні дають можливість не тільки судити про напрямки й характер діяльності земських установ, але й відтворюють саму атмосферу земських засідань, висвітлюють боротьбу різних земських угрупувань.

Крім того, у дисертації були використані матеріали основної та поточної земської статистики. Це, головним чином, документи, пов'язані з розробкою програм спеціальних обстежень та самі програми, а також публікації різного роду зведених статистичних праць (Материалы для оценки земельных угодий, Материалы для оценки недвижимых имуществ, Статистические ежегодники й т. ін.). Матеріали земської статистики, крім того, що являють собою важливе джерело для вивчення соціально-економічного розвитку Лівобережної України у другій половині ХІХ на початку ХХ ст., містять чимало даних з історії, етнографії, географії й топоніміки краю.

Аналіз матерілів друкованих органів земських установ Лівобережної України (Земский сборник Черниговской губернии, Черниговская земская неделя, Черниговская земская газета, Земский обзор, Полтавская земская газета), Губернських відомостей, видань місцевих наукових товариств (як правило, архівних комісій) та спеціалізованих історичних часописів (Киевская старина, Исторический вестник та ін.) дають змогу розширити джерельну базу проблеми. У поєднанні з архівними та опублікованими документами матеріали періодичної преси дозволяють більш повно висвітлити участь земств в історико-краєзнавчому русі.

Цікаві відомості містить і мемуарна література, яка у дисертації представлена, головним чином, таким різновидом мемуарного жанру, як спогадиК.

Велику інформативну цінність також мають епістолярні джерела. Для написання дисертації були використані так звані епістолярні комплекси (все листування адресанта, яке відклалося у його фонді, та його власні листи у фондах інших осіб), які зберігаються у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (Ф.К1, 3, 10, 12, 66).

В цілому весь комплекс джерел та літератури дозволяє вирішити дослідницькі завдання, що поставлені у дисертації.

Наукова новизна дисертації визначається насамперед самою темою Участь земств Лівобережної України в історико-краєзнавчому русі, яка досі не була об'єктом спеціального вивчення. Дисертація містить значний фактичний матеріал, який дозволяє уточнити або переглянути поширені уявлення про характер історико-краєзнавчого руху другої половини ХІХКР початку ХХ ст. на прикладах двох губерній Чернігівської та Полтавської.

Основні положення та висновки, які виносяться на захист:

- участь земських установ в історико-краєзнавчому русі була обумовлена як об`єктивними (необхідністю отримання всебічних даних, у тому числі й історико-природничого характеру щодо віднесених до їх компетенції територій), так і суб`єктивними чинниками (усвідомлення більшістю земців важливості вивчення історичної минувшини краю і необхідності збереження пам`яток старовини і мистецтва);

- земські установи не тільки спиралися на дослідницьку традицію і доробок своїх попередників, але й тісно співробітничали з місцевими науковими осередками, що сприяло підвищенню ефективності краєзнавчих студій на Чернігівщині і Полтавщині;

- головними напрямками участі земств в історико-краєзнавчому русі були організація музейних закладів, пам`яткоохоронна діяльність, студії з історії, етнографії та статистики, фінансова допомога місцевим науковим осередкам і окремим дослідникам тощо;

- праці земців-краєзнавців О.Лазаревського, О.Русова, І.Лучицького, П.Червінського, М.Рклицького, Б.Грінченка та багатьох інших збагатили не тільки регіональну, але й українську історіографію в цілому;

- незважаючи на припинення існування земських установ у 1918 - 1919 рр., нагромаджений ними досвід організації історико-краєзнавчих досліджень витримав випробування часом і може бути використаний у наші дні.

Практичне значення дисертації, на думку автора, полягає у тому, що наведені у ній факти, висновки і спостереження можуть бути використані при подальшій розробці питань історичного краєзнавства, створенні узагальнюючих праць, навчальних посібників з історичного краєзнавства, історії музейної та архівної справи. Матеріали дисертації можуть бути застосовані у процесі викладання історії України у середній та вищій школі. Узагальнений у роботі досвід діяльності земських установ Лівобережної України впродовж другої половини ХІХ початку ХХ ст. заслуговує на критичне використання на сучасному етапі розвитку історичного краєзнавства в Україні.

Апробація результатів праці. Основні положення дисертації і результати дослідження обговорювалися на засіданнях відділу історико-краєзнавчих досліджень Інституту історії України НАН України. Теоретичні узагальнення і фактичний матеріал, що містяться у дисертації, знайшли відображення в статтях і тезах доповідей загальним обсягом близько 2Кдрук. арк.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Її повний обсяг (включно із списком джерел та літератури) становить 202 сторінки. Вона складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку джерел і літератури, який включає 324 найменування.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано вибір теми дисертаційного дослідження, відзначено його актуальність, наукову новизну та практичну значимість, викладено мету і завдання роботи, визначено її хронологічні рамки, охарактеризовано джерельну базу та ступінь дослідженості проблеми.

У першому розділі частина земських установ у розвитку музейної справи на Лівобережній Україні розглянуто історію створення земських музеєсховищ. У другій половині ХІХ ст. музейна справа зазнала істотних змін. За відсутності державної підтримки й нерозробленості музейного законодавства в дореволюційній Росії провінційні музеї, як правило, виникали або внаслідок діяльності установ, що вивчали край (статистичних комітетів, земських закладів, губернських архівних комісій), або на основі приватних колекцій.

Лише земства, спираючись на досвід своїх попередників, в останній чверті ХІХ ст. змогли реалізувати на практиці ідею створення громадських музеїв у провінції. Це стало можливим з кількох причин. По-перше, земські установи мали кошти для фінансування музейного будівництва. По-друге, на відміну від своїх попередників, земці користувалися Проектом нормального статуту губернських земських природничо-історичних музеїв, розробленого впродовж 1882-86 рр. професором В.В. Докучаєвим. Як наслідок, земські музеї вирізнялись більшою систематичністю й упорядкованістю. Саме природничо-історичні музеї набули найбільшої популярності серед земців, оскільки сприяли науковому вивченню краю і допомагали в розв'язанні місцевих господарських проблем.

Полтавське губернське земство першим з-поміж земських установ Лівобережної України у 1891Кр. приступило до реалізації проекту В.В. Докучаєва. Полтавський земський музей, створений як природничо-історичний, зусиллями його співробітників і губернського земства дуже швидко перетоворився на справжній краєзнавчий музей.

На відміну від Полтавського, Чернігівський земський музей був заснований на основі приватної колекції В.В. Тарновського і, як наслідок, мав вигляд суто історичного музею. Історія створення Музею українських старожитностей ім. В.В. Тарновського є класичним прикладом не тільки боротьби різних земських угрупувань, якою вправно користувалася місцева адміністрація, але й віддзеркаленням дискусій про те, що є важливішим задоволення матеріальних чи духовних потреб людини. Частина чернігівських земців, посилаючись на несвоєчасність задоволення духовних потреб населення, виступала проти витрат земських коштів на створення й утримання музеїв. Аналогічні аргументи висували й деякі полтавські земці. Чернігівський випадок набув більшого розголосу внаслідок втручання в цю справу місцевого губернатора, який вбачав у спробі земства створити Музей українських старожитностей небезпечні ідеї малоруського сепаратизму.

Наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. музейні заклади почали з'являтись не тільки у губернських місцях, але й у повітових містечках. Це стало можливим перш за все завдяки участі у цій справі земських установ. Впродовж 1895-1908 рр. Прилуцьким, Конотопським, Глухівським та Остерським повітовими земствами були створені музеї. Колекції повітових музеїв значно поступалися губернським своїм багатством. До того ж, не всім повітовим земствам через брак коштів вдалося утримати власні музеї. Виживали лише ті повітові земські музеї, в основу яких були покладені приватні колекції й у створенні яких брали участь місцеві дослідники старовини.

Вже напередодні Першої світової війни земські гласні усвідомлювали необхідність і планували подальше розширення музейної мережі шляхом будівництва народних домів культурно-освітніх центрів у провінції, невід'ємною частиною яких мали стати і музеї. Саме земства погодилися взяти на себе левову частку витрат і намагалися залучити до співпраці місцеві громади та кооперативи. Лише початок війни у 1914 р. завадив повною мірою реалізувати ці плани. Доля виявилася більш прихильною до земських музеїв, чим до їх засновників. Після ліквідації земських установ жоден з їх музеїв не припинив свого існування. Попри всі війни, революції та інші катаклізми вони зберегли до наших днів безцінні пам'ятки нашої історії й по праву вважаються золотим фондом української культури.

У другому розділі Пам'яткоохоронная діяльність земських установ Чернігівської та Полтавської губерній розглянуто стан справи охорони пам'яток старовини та мистецтва у дореволюційній Росії та форми участі земських установ у пам'яткоохоронних заходах.

Впродовж ХУІІІ ст. в Російській імперії, до складу якої входили й українські землі, робилися перші кроки з боку держави у справі збереження пам'яток старовини. Пам'яткоохоронні заходи держави, які були непослідовними і носили безсистемний характер, зрештою привернули увагу освіченої громадскості. У другій чверті ХІХ ст. у суспільстві зростає інтерес до проблеми охорони пам'яток старовини і мистецтва. Починаючи з 1826Кр. у Росії видається ціла низка імператорських указів, спрямованих на розв'язання цього питання. Уряд намагається залучити до пам'яткоохоронної справи спочатку губернаторів, а трохи згодом і губернські статистичні комітети. Але ці заходи не змінили ситуацію на краще. Адже, по-перше, охороною пам'яток, як зазначалося у спеціально виданих указах, як губернатори, так і губернські статистичні комітети мали займатися по можливості. По-друге, держава практично не фінансувала пам'яткоохоронних заходів. І, нарешті, по-третє, збереженню національно-культурної спадщини заважала відсутність закону про охорону пам'яток старовини і мистецтва. За відсутності останнього вирішення проблем збереження історико-культурної спадщини значною мірою залежало від доброї волі приватних осіб, наукових товариств, а також органів місцевого самоврядування міських дум і земств. Думка про необхідність залучення до цієї справи земських установ у наукових колах виникла досить таки пізно тільки на початку ХХ ст.

Але земства з власної ініціативи брали активну участь у пам'яткоохорнних заходах. Вони фінансували діяльність архівних комісій, спрямовану на виявлення, вивчення та збереження пам'яток старовини. Разом з тим, чимало земців входило до складу архівних комісій, що, безперечно, поглиблювало співробітництво між цими двома установами. Земці не тільки брали участь в упорядкуванні програм охорони пам'яток старовини та мистецтва, як члени архівних комісій, але й розробляли власні програми, виносячи їх на обговорення і затвердження земських зібрань. Щоправда, деяка частина гласних виступала проти витрат земських коштів на пам'яткоохорнну діяльність, як таку, що не належить до компетенції земських установ. Але більшість земців все ж таки розуміла значення вивчення і збереження пам'яток старовини.

Натоді саме земства були тими установами, в яких не тільки усвідомлювали необхідність охорони пам'яток, але й мали реальні кошти для цього. До пам'яткохоронної справи були залучені як губернські, так і повітові земства Лівобережної України. Завдяки фінансовій підтримці з боку Полтавського губернського, Остерського та Конотопського повітових земств реставрувалися Успенська церква в Переяславі, Юрієва божниця у Старогородці та палац К. Розумовського в Батурині. Крім того, земські установи Чернігівщини та Полтавщини взяли під свою опіку й охорону могили видатних діячів української культури Т. Шевченка, І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Куліша тощо.

Водночас, земства брали участь в охороні не тільки нерухомих, але й рухомих пам'яток старовини. Неабияку роль у цій справі відіграли земські музеї, програми яких заохочували музейних співробітників збирати й зберігати від знищення пам'ятки місцевої старовини. Одним з напрямків пам'яткоохоронної діяльності земських музеїв були археологічні дослідження. Співробітники Полтавського природничо-історчного музею брали активну участь у проведенні охоронних археологічних розкопок. У свою чергу, Чернігівське губернське земство фінансувало археологічні дослідження Д. Самоквасова та Ф. Вовка. А у 1912Кр. Полтавське губернське земське зібрання визнало за необхідне приступити до систематичного збирання пам'яток старовини для свого музею шляхом організації щорічних екскурсій по губернії.

Впродовж 1915 на початку 1917 рр. пам'яткоохоронна діяльність земських установ Лівобережної України фактично припинилася. Лише після Лютневої революції 1917 р. знову зростає інтерес до проблем збереження національно-культурної спадщини. У Києві створюється Центральний комітет охорони пам'яток старовини та мистецтва в Україні. Пам'яткохоронні комітети, за активної підтримки й участі земців, виникають у Чернігові та Полтаві. Заходи як місцевих комітетів охорони пам'яток старовини та мистецтва, так і губернських комісарів з питань охорони пам'яток знаходили моральну й матеріальну підтримку з боку земських установ. Як наслідок, у складних умовах революції та громадянської війни спільними зусиллями усіх зацікавлених сторін вдалося врятувати значну частину пам'яток старовини та мистецтва.

У третьому розділі Історико-краєзнавчі дослідження земських установ Лівобережної України розглянуто внесок земських статистичних закладів, земської преси та окремих земців у розвиток історико-краєзнавчих досліджень.

Значний внесок у розвиток історико-краєзнавчих досліджень зробили земські статистичні заклади (бюро або відділення). Створені наприкінці 70-х на початку 80-х рр. минулого століття з метою отримання точних даних про вартість і прибутковість землі та інших нерухомих маєтностей, вони дуже швидко вийшли за межі загальноприйнятих офіційних програм.

Одним з напрямків діяльності земських статистиків стало порівняння зібраних ними даних з даними статистичних описів другої половини ХЧІІІКР початку ХІХ ст. Особлива увага була приділена вивченню Румянцевського опису Лівобережної України 1765-69 рр. Земських статистиків цікавило питання еволюціє життєвого рівня селян і козаків впродовж ста років.

Розробкою цього питання активно займалися О. Русов, П. Червніський, Є. Філімонов, А. Семяновський, О. Шликевич, В. Лучицький та М. Рклицький. Історико-краєзнавча діяльність земських статистиків не обмежувалася лише вивченням Румянцевського опису. Практично у кожному дослідженні вони так чи інакше торкалися питань місцевої історії, етнографії, географії, топоніміки. До цього їх спонукали самі статистичні програми.

Значно активізувалася історико-краєзнавча діяльність земських установ Лівобережної України на початку ХХ ст. у зв'язку із святкуванням ювілею визначних історичних подій. Найбільша увага земців була прикута до відзначення 50-річчя проведення селянської реформи 1861Кр. та земської реформи 1864Кр. Практично поза увагою земців опинилися 200-річний ювілей Дому Романових, 350-річчя приєднання України до Росії у 1654 р. та 100-річчя Вітчизняної війни 1812 р. Було дві основні форми ознаменування зазначених подій створення відповідних відділів при земських музеях, а також підготовка й видання спеціальних історичних нарисів і статей.

Разом з тим, земські установи Лівобережної України стимулювали історико-краєзнавчі дослідження шляхом введення спеціальних грошових премій за найкращу історичну працю з історії регіону. У такий спосіб земства не тільки сприяли розвитку історичних знань, але й активно впливали на розвиток національної свідомості.

Значну роль у розвитку історико-краєзнавчих досліджень відіграла земська преса, представлена такими часописами Чернігівського та Полтавського губернських земств, як Земский сборник Черниговской губернии, Чериговская земская неделя (з 1917 р. Черниговская земская газета), Земский обзор и Полтавская земская газета. На їхніх сторінках оприлюднювалась не тільки інформація про наукове життя краю, але й статті з історії, археології, етнографії, а також цікаві історичні джерела.

У висновках підсумовуються найважливіші результати дослідження, а саме:

Р перші 10-15 років існування земських установ були часом їхнього становлення. Лише наприкінці 70 у 80-х рр. ХІХ ст. земства починають брати участь в історико-краєзнавчому русі. Остання проявлялася у створенні музеїв, пам'яткоохоронних заходах, матеріальній підтримці як окремих дослідників, так і губернських архівних комісій, студіюванні місцевої історії;

Р на відміну від усіх провінційних закладів та установ, які займалися місцевими вивченнями (губернські статистичні комітети, губернські архівні комісії та ін.), саме земства мали необхідні кошти для цього;

Р земська робота, не засмічена бюрократичним формалізмом і захищена від адміністративного всевладдя, приваблювала багатьох інтелігентів. До складу земських установ Чернігівщини та Полтавщини входили такі знані дослідники як О. Лазаревський, І. Лучицький, Б. Грінченко, П. Дорошенко, І. Зарецький, П. Червінський, О. Русов, Л. Падалка, О. Лашкевич, В. Хижняков, М. Рклицький, О. Шликевич, Ф. Уманець, М. Могилянський, В. Горленко, М. Стороженко, В. Науменко та ін. У їхньому доробку чимала кількість книг, брошур, статей, нарисів і розвідок з історії, археографії, археології та етнографії України. Завдяки О. Лашкевичу та В. Науменку (видавцям і редакторам Киевской старины) земці мали можливість оприлюднювати на сторінках цього поважного історичного часопису свої роботи. У свою чергу, редакція останнього дуже уважно стежила за історико-краєзнавчими студіями земських установ;

Р не всі земські гласні розуміли необхідність і значення історико-краєзнавчої діяльності. Час від часу на земських зібраннях спалахували гострі дискусії між прибічниками та противниками участі земських установ у цій справі. Останні, як правило, посилаючись на земське законодавство, заявляли, що час для задоволення вищих духовних насолод для більшості населення ще не настав і пропонували спрямувати земські кошти на задоволення лише матеріальних потреб людей. До честі земців більша їх частина усвідомлювала значення дослідження й збереження історико-культурної спадщини народу як для сучасників, так і для прийдешніх поколінь;

Р значний внесок земські установи Лівобережної України зробили у розвиток музейної справи. Впродовж 90-х рр. ХІХ початку ХХ ст. земства створили шість музеїв на Лівобережній Україні. Фактично це були перші громадські музеї в регіоні. Вони сприяли популяризації історичних знань, гармонійно поєднували освітні та науково-дослідні функції;

Р за відсутності закону про охорону пам'яток старовини та мистецтва у дореволюційній Росії пам'яткоохоронна діяльність у провінції значною мірою залежала від земських установ, які не тільки фінансували діяльність губернських архівних комісій, але й самі брали безпосередню участь у пам'яткоохоронних заходах. Значну роль у справі збереження історико-культурної спадщини українського народу відіграли земські музеї;

Р важливу роль у розвитку історико-краєзнавчих досліджень на Лівобережній Україні відіграли земські статистичні відділи (бюро). Вони задовго до створення губернських архівних комісій стали інтелектуальними осередками по вивченню краю, об'єднавши таких авторитетних дослідників як П.П. Червінський, В.Є. Варзар, М.О. Константинович, О.П. Шликевич, О.О. Русов, І.В. Лучицький, Л.В. Падалка, М.В. Рклицький та ін. Вони активно займалися розробкою Румянцевського опису Лівобережної України 1765 1769 рр. Крім того, майже в кожному своєму дослідженні земські статистики так чи інакше торкалися питань місцевої історії, етнографії, географії, топографії краю;

Р земські установи намагалися активізувати історико-краєзнавчі дослідження на Чернігівщині та Полтавщині, виділяючи спеціальні грошові премії за найкращу роботу з місцевої історії. Крім того, земства брали активну участь в підготовці й організації археологічних з'їздів. Втім, земства не обмежувалися лише спонсорською діяльністю, але й самі займалися історико-краєзнавчими студіями, які були стимульовані святкуванням цілої низки ювілеїв визначних історичних подій на початку ХХ ст.;

Р значну роль у розвитку історико-краєзнавчих досліджень відіграла земська преса. На сторінках Земского сборника Черниговской губернии, Черниговской земской недели (з 1917 р. Черниговской земской газеты), Земского обзора та Полтавской земской газеты збереглося багато відомостей з історії краю, часто-густо ніде більше не зафіксованих. У цих виданнях опубліковано чимало статей, документів з місцевої історії, повідомлень про діяльність краєзнавчих товариств і окремих дослідників.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Коваленко О.Б., Гапієнко А.А. Участь І.Л. Шрага у краєзнавчому русі в Україні наприкінці ХІХ Р на початку ХХ ст. // Шоста Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства.КР Луцьк, 1993.КР С.К219-220. (0,1 друк арк.)

2. Гапієнко А. Історико-краєзнавчі матеріали в ТЗемском сборнике Черниговской губернииУК// Сіверянський літопис.КР 1995.КР №К3. Р С.К97-102. (0,5Кдрук. арк.)

3. ГапієнкоКА. З історії об'єднання чернігівських музеївК// Людина, суспільство, культура: Історія та сучасність.КР Чернігів, 1996.КР С. 79-84. (0,2Кдрук.Карк.)

4. ГапієнкоКА. А., КоваленкоКО.Б. Забутий музейний заклад старого ЧерніговаК// Скарбниця української культури: Матеріалу наукової ювілейної конференції, присвяченої 100-річчю Чернігівського історичного музею ім.КВ.В.КТарновського.КР Чернігів, 1996.КР С.К83-88. (0,2Кдрук.Карк.)

5. ГапієнкоКА. З історії розвитку чернігівської земської статистикиК// Сіверянський літопис.КР 1997.КР №К1-2.КР С.К49-66. (0,9Кдрук. арк.)

6. ГапієнкоКА. Пам`яткоохоронна діяльність земських установ Чернігівської і Полтавської губерній // Україна і Росія в панорамі століть. Збірник наукових праць.-Чернігів: Сіверянська думка, 1999.- С.268-281 (0,8Кдрук. арк.)

Размещено на Allbest.ru