Обмеження інтелектуальної свободи як один із засобів формування і функціонування тоталітарної системи в Україні (20-30-ті рр. XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ОБМЕЖЕННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ СВОБОДИ ЯК ОДИН ІЗ ЗАСОБІВ ФОРМУВАННЯ І ФУНКЦІОНУВАННЯ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ (20-30-ті рр. ХХ ст.)

07. 00. 01. - Історія України

УДК 947. 084. 5/6 (477)

Очеретянко Віктор Іванович

Харків-1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник ДАНИЛЮК ЮРІЙ ЗІНОВІЙОВИЧ, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України ПАНЧЕНКО ПЕТРО ПАНТЕЛЕЙМОНОВИЧ, завідуючий відділом сучасної історії України Інституту історії України НАН України; кандидат історичних наук, доцент ПОСОХОВ СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ, декан історичного факультету Харківського державного університету.

Провідна організація: Київський університет ім. Тараса Шевченка Міністерства освіти України, кафедра новітньої історії України.

Захист відбудеться 23 квітня 1999 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64. 051. 10 по захисту дисертації в Харківському державному університеті (310077, м. Харків-77, майд. Свободи, 4, Головний корпус, ауд.).

політична цензура репресії тоталітарний режим

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. В умовах національно-культурного відродження України, розбудови її державності все більшого значення набувають питання дослідження історії України, особливо тих її сторінок, які протягом тривалого часу невиправдано замовчувались.

Однією з таких є історія української інтелігенції, яка в 20-30-х рр. опинилась під тиском жорсткої і немилосердної тоталітарної системи. Політична цензура, кадрова політика, утиски з боку владних структур, репресії стали причиною загострення конфлікту між особистістю та суспільством, поставили нездоланний бар'єр перед вільною інтелектуальною працею.

Водночас, обмеження інтелектуальної свободи, перетворення особистості в “коліщатко” і “гвинтик” єдиної системи стало важливим чинником формування радянського тоталітарного суспільства, оскільки виховання конформістськи настроєної інтелігенції стало неодмінною умовою його подальшого функціонування.

Заходи вищого партійно-державного керівництва по обмеженню інтелектуальної свободи в 20-30-х рр. мали найнегативніші наслідки для історії українського народу, затримали розвиток його наукової думки, позбавили цілих непересічних пластів культури.

В зв'язку з цим, з'ясування основних напрямків державної політики щодо інтелігенції, причин та наслідків конкретних заходів по обмеженню інтелектуальної свободи, реакції на них з боку наукових і творчих кіл має виняткове наукове значення. В своєму кінцевому результаті воно сприятиме подоланню вкорінених десятиріччями в суспільній свідомості пережитків минулого, відкриє шлях для розвитку в українській незалежній державі вільної, нічим не обмеженої інтелектуальної праці.

Предметом дослідження у дисертації є державна політика щодо наукової та творчої інтелігенції, форми і методи обмеження інтелектуальної діяльності, їх причини і наслідки.

Об'єктом дослідження є історія української наукової та творчої інтелігенції, її інтелектуальна праця в умовах формування та функціонування тоталітарної системи.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 20-30-х рр., коли активно проходив процес формування тоталітарної системи, ствердження командно-адміністративних методів в науці і культурі.

Мета роботи - проаналізувати державну політику щодо наукової, творчої інтелігенції, її роль у формуванні та функціонуванні тоталітарної системи, форми і методи встановлення жорсткого контролю над інтелектуальною діяльністю.

Реалізація зазначеної мети обумовила постановку таких завдань:

- виявити і систематизувати законодавчі та нормативні акти, пов'язані з становленням політичної цензури, здійсненням кадрової політики в науці і мистецтві, політичними репресіями серед інтелігенції;

- розкрити механізм становлення контролю над інтелектуальною працею;

- дослідити діяльність наукових установ, культурно-освітніх закладів, громадських, творчих організацій в умовах формування і функціонування тоталітарної системи;

- з'ясувати наслідки державної політики щодо наукової, творчої інтелігенції;

- виявити специфіку досліджуваних процесів у країні в цілому, і в Україні зокрема.

Методологічну основу дисертації становлять принципи об'єктивності, історизму. Підхід до розгляду суспільних процесів здійснювався з метою розкриття закономірностей їх розвитку в тому вигляді, в якому вони відбувалися в дійсності. Основні методи дослідження - проблемно-хронологічний, порівняльний, аналітичний, структурно-системний.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що автор вперше в українській історіографії зробив спробу з'ясувати місце і роль обмеження інтелектуальної свободи, встановлення контролю над інтелектуальною діяльністю у формуванні і функціонуванні тоталітарної системи, дати загальну характеристику політичній цензурі, розкрити основні етапи їїї формування та напрямки роботи, висвітлити негативний вплив структурних реорганізацій науково-дослідних установ, культурно-освітніх закладів, громадських організацій, здійснення уніфікації наукового і творчого процесу.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали, положення і висновки можуть буть використані в процесі підготовки фундаментальних праць з історії української інтелігенції, історії України в цілому, підручників, посібників, розробки нормативних і спеціальних курсів у вищих учбових закладах, школах, а також у ході виконання Державної програми підготовки науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження пов'язане з виконанням Державної програми підготовки науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, обумовленої постановами Президії Верховної Ради (№2256-ХІІ від 6 квітня 1992 р.) та Кабінету Міністрів (№513 від 11 вересня 1992 рр.), а також науково-дослідної тематики відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України, що здійснювалась у 1992-1997 рр.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що автор:

- з'ясував місце і роль політичної цензури в обмеженні інтелектуальної свободи, визначив основні етапи її формування;

- розкрив основні напрямки політичної цензури в Україні;

- проаналізував кадрову політику щодо наукової та творчої інтелігенції;

- показав механізм чисток в наукових установах, культурно-освітніх закладах, громадських організаціях;

- розглянув причини, хід і наслідки політичних репресій щодо української наукової та творчої інтелігенції.

На захист виносяться такі основні положення дисертації:

- в 20-30-х рр. з боку партійно-державного керівництва СРСР та України поетапно здійснювалась політика, спрямована на обмеження інтелектуальної праці, встановлення жорсткого контролю над діяльністю наукових установ, культурно-освітніх закладів, творчих громадських організацій;

- обмеження інтелектуальної свободи здійснювалось в самих різноманітних формах, шляхом встановлення політичної цензури, проведення відповідної кадрової політики, масових репресій серед інтелігенції;

- для процесу обмеження інтелектуальної свободи в Україні характерні як загальні тенденції, так і своя специфіка;

- заходи по обмеженню інтелектуальної свободи викликали рішучий протест серед широких кіл наукової, творчої інтелігенції, який проявлявся як в пасивних, так і активних формах;

- державна політика щодо наукової та творчої інтелігенції нанесла непоправних втрат українській науці, культурі, найнегативнішим чином

відбивалася на суспільній свідомості.

Апробація роботи. Дисертація обговорена і рекомендована на засіданні відділу регіональних проблем Інституту історії України НАН України. Положення та висновки дисертаційної роботи викладені в доповідях на VIII Всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства (Харків, 1997), конференціях Головної редакційної колегії та Хмельницької обласної редколегії науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією” (Київ- Хмельницький, 1998), опубліковані у восьми публікаціях, в т. ч. шість в наукових журналах і збірниках, два у збірниках матеріалів наукових конференцій.

Структура дисертації випливає з мети та завдання дослідження. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом і скла-дається з вступу, чотирьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та літератури. Розділи відповідно до проблем, що розгля-даються діляться на параграфи. Обсяг тексту - 164 сторінки. Список вико-ристаних джерел та літератури складається з 330 назв на 15 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, її новизна, практичне значення, визначені мета і завдання роботи, предмет і об'єкт дослідження, окреслені хронологічні рамки роботи.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база” аналізується література з досліджуваних проблем та документальні матеріали використані в процесі написання дисертаційної праці.

Як переконуємося, останнім часом українська і зарубіжна історіографія поповнилась цілим рядом праць, що торкаються самих різноманітних аспектів проблем формування і функціонування тоталітарної системи. Їх автори - Н. Альбрехт, І. Білас, Г. Бордюгов, А. Васильєв, М. Геллер, В. Козлов, Н. Верт, А. Зевелев, С. Кульчицький, В. Даниленко, Г. Касьянов, З. Лихолобова, В. Роговин, О. Хлевнюк, З. Файнбург, Ю. Шаповал - цілком справедливо вважають, що заходи, спрямовані на упокорення інтелігенції, залучення її усіма можливими засобами на бік радянської влади, уніфікацію наукового, творчого процесу стали ключовими у ствердженні тоталітарної свідомості, встановленні монопольного права на істину.^.

Написані на широкій документальній базі вони повністю спростовують тезу про те, що передова інтелігенція в більшості своїй сприйняла і підтримала Жовтневу революцію, віддавши досвід і знання справі побудови соціалістичного суспільства.

Докладна аргументація позиції інтелігенції в цілому і української зокрема, міститься у фундаментальній тритомній монографії, виданої за участю С. І. Білоконя, А. О. Буравченкова, М. В. Коваля, Ю. Ю. Кондуфора, Д. В. Табачника та інших.^.

Центральною темою видання, що її визначили автори у передмові, стало “... формування інтелігенції органами тієї влади, яка з'явилася в Україні, залучення попередніх і тогочасних поколінь інтелігенції до діяльності в економічній та духовній сферах, матеріально-побутові умови їх існування і жахливість небачених репресій, що під корінь скосили інтелектуальні сили нації.

Аналогічне коло питань розглядається в опублікованих матеріалах міжнародної конференції “Інтелігенція: суть, історичні долі, перспективи”, проведеної у Дніпропетровську в червні 1996 року.

Розібратися в ставленні представників вищої політичної еліти радянської держави до інтелігенції зробили спробу А. Антонов-Овсієнко, Л. Беладі і Т. Краус, Є. Євсєєв, С. Коен, Т. О'Коннор, А. Мацевич, Р. Такер, А. Уільямс.

На їх тлі помітно виділяються, написані на матеріалах архіву Президента Російської Федерації праці Д.А. Волкогонова^. Опрацювавши винятковий за своєю цінністю матеріал, відомий російський історик робить висновок про те, що започатковані “вождями революції” “просіювання” інтелігенції, застосування до неї заходів чисто поліцейського характеру були закономірними і “знаменували собою подальше посилення тоталітарних тенденцій в суспільстві. Адже саме в таких системах іде наступ, перш за все, на творців “духовної продукції”, інтелектуальну еліту країни.

Надати достовірності науковим і науково-популярним працям про долю української інтелігенції, з'ясувати маловідомі сторінки життя та діяльності відомих вчених, майстрів культури, розкрити форми їх опору тоталітарному режиму дозволило використання документальних матеріалів колишніх спецслужб.

Останнє засвідчило видання унікальних за своїм змістом праць “Репресоване краєзнавство” та “Реабілітовані історією”. На їх сторінках на основі широкої джерельної бази представлено близько 50 нарисів про діячів культури, імена яких протягом десятиріч невиправдано замовчувалися.

На документальних матеріалах архівів ВУНК-ДПУ-НКВС написані також роботи Ю. Данилюка, О. Юренка, Р. Маньковської, Л. Матвєєвої, А. Диби, М. Поповського, Р. Пирога, О. Шаблія про академіків М. Грушевського, А. Кримського, М. Вавилова, С. Рудницького, істориків Є. Сташевського, Ф. Козубівського.

Новим етапом у розробці та висвітленні проблем української інтелігенції 20-30-х років, організації наукового і творчого процесу в досліджуваний період стала публікація документальних збірників і, в першу чергу, тих, що містять матеріали раніше закриті як для дослідників, так і для широкого загалу. Серед них за своїм змістом і складом документів помітно вирізняються збірники документів, підготовлені В. Пристайком і Ю. Шаповалом.

Характерно, що в них, чи не вперше в українській історіографії, публікуються оперативні матеріали колишніх радянських спецслужб (донесення агентури, меморандуми, перлюстрація кореспонденції тощо), які дозволяють з'ясувати досі невідомі сторінки наукового і культурного життя України в 20-30-х роках.

В процесі реалізації поставленої мети і завдань, в роботі було використано документи 28 фондів 13 центральних, місцевих державних та відомчих архівів, матеріали інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського.

Особливий інтерес для з'ясування проблеми представляє фонд Центрального Комітету Компартії України (Ф. 1). Протоколи політбюро ЦК КП (б) У послідовно розкривають ставлення вищого політичного керівництва республіки до інтелігенції, висвітлюють шлях прийняття і застосування на практиці цілого ряду нормативних актів, пов'язаних з встановленням та посиленням політичної цензури, реорганізацією науково-дослідних установ, культурно-освітніх закладів, політичними репресіями.

З'ясувати умови, в яких доводилось працювати науково-дослідним установам, культурно-освітнім закладам, громадським організаціям можна на основі опрацювання фонду Народного комісаріату освіти (Ф. 166) Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України.

У висвітленні процесів, що відбувалися в середовищі української наукової і творчої інтелігенції, виняткову роль відіграють матеріали Державного архіву Російської Федерації. Зокрема, в фонді “Російський зарубіжний архів”, вивезеного з Праги в післявоєнний період, особливий інтерес становить листування київських кореспондетів емігрантської організації “Центр дій” з своїм керівництвом у Парижі.

Значною мірою доповнюють матеріали центральних державних архівів документи державних архівів Харківської, Одеської, Запорізької областей.

Усвідомити сутність конфлікту особистості і системи досліджуваного періоду дають можливість фонди видатних діячів української науки і культури Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва.

Серед них фонди О. П. Новицької (Ф. 1164), Н. Д. Полонської-Василенко (Ф. 542), Спілки письменників (Ф. 590), С. А. Таранушенко (Ф. 50), Д. П. Гордєєва (Ф. 208), В. І. Гжицького (Ф. 19), В. Л. Поліщука (Ф. 72), Ф. С. Красицького (Ф. 96), О. П. Довженка (Ф. 680), колекція документів “Некрополі Києва” (Ф. 13) та інші.

Окрему групу матеріалів, введених дисертацією в науковий обіг, становлять документи Державного архіву Служби безпеки України та архівів її управлінь у Харківській, Запорізькій, Дніпропетровській, Чернігівській областях. В першу чергу йдеться про архівно-слідчі справи репресованих діячів науки та культури.

Наявна джерельна база відкрила можливість для реалізації поставлених завдань, надала відповідну аргументацію висловлених в дисертації положень і висновків.

У другому розділі “Політична цензура в системі контролю за особистістю та суспільством” розглядається теорія та функціонування органів політичної цензури, що як в СРСР в цілому, так і в Україні зокрема, тривалий час залишались однією з закритих тем, практично недоступною для дослідників. Навіть саме поняття “цензура” немовби не існувало. Так, в більшості енциклопедичних та монографічних видань безапеляційно стверджувалось, що “Велика Жовтнева соціалістична революція знищила царську і буржуазну цензуру, а для додержання державної і військової таємниці створила певні свої норми політичної і революційної пильності”.

Заради справедливості необхідно відзначити, що сам по собі інститут цензури зовсім не новий, органічно сформований ще в епоху середньовіччя. Причому не можна не погодитися з І. М. Чірськовою, яка твердить, що він завжди залишався дієвим засобом впливу на добір, зберігання, розповсюдження та споживання соціальної інформації. Такими ж незмінними залишались і функції цензури - контроль, охорона, санкція, регламентація, репресія, але значення їх змінювалось в часі, в залежності від політичної кон'юнктури. Тому в різні часи табулювалися ті чи інші проблеми, факти, особистості, замовчувалися цілі історичні періоди.

На формування політичної цензури в СРСР вплинуло ряд факторів - насаджування та панування офіційної ідеології, рішуча непримиримість до інакодумства, прагнення до політичної і ідеологічної одноманітності, класовий підхід в оцінці будь-якої соціальної інформації, продукту різної за своїм спрямуванням інтелектуальної праці.

В зв'язку з цим, під жорстким контролем цензури постійно перебу-вали засоби масової інформації, функціонування видавничих та поліграфічних організацій, бібліотек, архівів, наукова та творча діяльність інтелігенції.

На початку 20-х років в Україні паралельно існували два органи цензури - в системі Наркомосу та Держполітуправління УСРР. Причому, повноваження і засоби впливу у останнього були значно ширшими.

Створення республіканських органів цензури аж ніяк не означало їх самостійності щодо публікації окремих видань, розповсюдження тієї чи іншої інформації. З утворенням СРСР всі питання, пов'язані з цензурою, вирішувалися союзним керівництвом, доводячи на місця лише офіційну точку зору. Яскравим прикладом цьому може служити циркуляр союзного Головліту всім гублітам, обллітам та головлітам республік про координацію роботи центральних і місцевих органів в отриманні дозволу на видання від 25 травня 1925 року. В ньому вказувалося на необхідність вироблення загальних правил для всіх органів цензури, скоординованість їх дій. Очевидно, що вжиті заходи не відповідали всім вимогам, які висувалися вищим політичним керівництвом перед органами цензури. В зв'язку з цим, в 1930 році була проведена реорганізація головлітів в усіх союзних республіках. В результаті чого їм надавалися, крім уже визначених функцій, право на відкриття видавництв, безпосереднього контролю за їх діяльністю тощо. Одночасно з цим, створювався інститут уповноважених Головліту при всіх державних і громадських видавництвах, радіотрансляційних мережах, телеграфних агенствах, поштамтах і митницях.

Таким чином, протягом 20-30-х років поступово сформувалася структура органів політичної цензури, яка спиралася на відповідні підрозділи Народного комісаріату освіти та спецслужб. Виходячи з рішень вищого політичного керівництва країни і республіки вони, незважаючи на певну розпорошеність, здійснювали щільний контроль за самими різноманітними сферами духовного життя суспільства.

У третьому розділі “Українська інтелігенція в процесі “радянізації” наукових, культурно-освітніх закладів, громадських організацій розглядаються основні напрямки кадрової політики щодо наукової, творчої інтелігенції.

В умовах “радянізації” наукових установ, культурно-освітніх закладів, громадських організацій, важливу роль відігравали постійні і різноманітні реорганізації зазначених структур, які в своєму кінцевому результаті служили встановленню більш щільного контролю над ними з боку держави.

Цим же завданням, як правило, служили і численні перманентні чистки, проведені в 20-30-х рр. В ході останніх були усунуті від наукової і творчої праці найбільш знані і досвідчені українські вчені, літератори, митці.

Зініційовані згори реорганізації і чистки переслідували ще одну мету - вносили розкол серед старої інтелігенції, протиставили її новій, сформованій в роки радянської влади, породжували конфлікти, які найнегативнішим чином відбивалися у суспільній свідомості.

Однією з перших зазнала реорганізації Всеукраїнська академія наук, яка в силу умов своєї праці, контингентом вчених тривалий час зберігала демократичний характер, опиралася на усталені у вітчизняній науці традиції.

В ході загального процесу жорсткого тиску зазнали на собі також фахові Академії. Наприклад, постановою ЦК КП (б) від 17 лютого 1935 р., внаслідок “засміченості контрреволюційними елементами” відірваності досліджень від “практики реального життя була ліквідована Всеукраїнська сільськогосподарська академія. Мереж підпорядкованих їй інститутів рекомендувалося зміцнити фахівцями з числа робітничої молоді.

Неодноразових реорганізацій зазнала система вищої освіти. Ліквідовані у 1920 р. класичні університети були відновлені у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську у 1934 р., причому не отримали університетського статусу вищі учбові заклади у Кам'янець-Подільському та Полтаві. Не можна не погодитися з Н. Д. Полонською-Василенко, яка вважала, що подібні експерименти проводились лише для того, щоб порушити усталені у вузах програми нормативних курсів, витіснити з них стару українську професуру.

Виходили за рамки тогочасної суспільної організації і численні громадські об'єднання, товариства, наукового, культурного, просвітницького напрямків. В скрутному становищі опинилися навіть ті організації, створення яких ініціювалося вищим політичним керівництвом. За нашими підрахунками лише в першій половині 30-х років було ліквідовано близько 200 громадських організацій.

Не в кращому становищі в досліджуваний період опинилися творчі організації, які, в результаті еволюції, поступово переходили під безпосередній контроль партійно-державного керівництва, перетворювались, за висловом В.І. Леніна, в “коліщатко” і “гвинтик” єдиного ідеологічного процесу.

Зовні декларуючи можливість відкритих творчих дискусій, вище політичне керівництво республіки і країни постійно тримали їх в полі зору, спрямовували у необхідне русло. Яскравим прикладом цього може служити постанова політбюро ЦК КП (б) У від 10 квітня 1925 р. “Про українські художні угрупування”, в якій давалися неоднозначні оцінки діяльності і здобуткам літературним об'єднанням “Гарт”, “Плуг” та іншим, висловлювались рекомендації “організувати серйозну марксистську критику і бібліографію, яка б викрила дефекти і збочення, що є як серед письменників “Гарту”, так і серед інших літературних угрупувань”.

Наведені у дисертації факти переконливо свідчать про те, що, незважаючи на розмаїття культурного життя, наявність численних творчих об'єднань, в республіці, починаючи з середини 20-х рр. поступово набирав обертів процес загальної уніфікації творчих сил, згуртування їх під дахом спеціалізованих громадських організацій, повністю підпорядкованих партійно-державному керівництву. Логічним завершенням цього процесу стало схвалення постанови політбюро ЦК ВКП (б) від 23 квітня 1932 р. “Про перебудову літературно-художніх організацій”.

Одночасно з численними реорганізаціями здійснювалось переслідування української інтелігенції, яке набирало самих різноманітних форм - від позбавлення роботи, матеріальних засобів до існування, формування відповідної громадської думки до вжиття до неї різного роду адміністративних заходів.

В четвертому розділі “Репресивна політика щодо інтелігенції та її наслідки для українського суспільства” аналізуються витоки, причини, спрямування політичних репресій серед наукової та творчої інтелігенції.

Перемога Жовтневої революції та розв'язана нею братовбивча громадянська війна вже на перших своїх порах довели несумісність ідеї побудови “найгуманнішого суспільства” з реальною практикою духовного і фізичного насилля, яке панувало в усіх сферах життя першої в світі соціалістичної держави впродовж більш як семи десятиріч. Звичайно, на різних історичних етапах насильство набувало притаманних для того чи іншого часу форм. Подекуди воно виступало у вигляді розчохленого багнета, а інколи сором'язливо прикривалося ідеями лібералізації. Однак від цього не змінювалась його суть, спрямована на придушення особистості, перетворення її на “коліщатко” і “гвинтик” тоталітарної системи.

Диктатура пролетаріату, поступово трансформована в диктатуру єдиної партії, вже в своєму генетичному коді первісно передбачала насилля як засіб досягнення політичних і економічних цілей. Останнього зовсім не приховував В. І. Ленін, який без тіні сумніву стверджував, що: “... наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв'язану владу, що безпосередньо на насильство спирається”.

Ствердження радянської влади на території України не лише не зменшило масштаби репресій, а, навпаки, активізувало діяльність надзвичайних комісій по викоріненню класово-ворожих елементів. Більше того, в практику органів політичного керівництва і спецслужб поступово входила така форма залякування “непролетарських” верств населення як проведення відкритих показових процесів проти “класових супротивників”. Як правило, їх об'єктом ставала інтелігенція, яка не могла змиритися з насильницьким насадженням нових, далеких від моральності принципів. Одним з перших таких процесів став процес проти членів т. з. промонархічного “Національного Центру”.

Значної частини інтелігенції торкнулися також репресивні заходи вищого політичного керівництва і надзвичайних комісій, спрямовані проти дрібнобуржуазних політичних партій, що діяли в Україні в перші роки радянської влади. Зокрема, під жорстким репресивним пресингом опинилися члени РСДРП, чий вплив, за справедливим твердженням С. А. Кокіна та О. М. Мовчан був особливо сильним у літературних та видавничих колах, громадських та кооперативних організаціях.

В другій половині, особливо в кінці 20-х рр. тиск на інтелігенцію з боку владних структур значно посилюється. Причину цього вдало пояснив один із лідерів російського соціалістичного руху Ф. Дан, який, перебуваючи за кордоном, відслідковував і аналізував процеси, що відбувалися в СРСР. “Коли на порозі 1923 р., - писав він, - виявились перші провісники нового повороту - від НЕПу до “генеральної лінії”, до політики проведення шаленим темпом зверхіндустріалізації, а надалі й колективізації, то ця “лінія” надто різко суперечила науковим переконанням і загальній політично-психологічній установці інтелігенції, щоб вона могла добровільно її проводити”.

Саме “підхльостуванню” інтелігенції, подоланню її опору карколомним програмам соціалістичного будівництва і мали служити численні відкриті, закриті судові процеси, безжалісні каральні акції з боку владних структур у позасудовому порядку.

У висновках зроблені узагальнення і підбиті підсумки дослідження:

- одним з першорядних засобів встановлення контролю за особистістю в роки громадянської війни стала політична цензура, яка рік у рік набувала своїх найбільш потворних форм. Під подвійним контролем - з боку Народного комісаріату освіти та спецслужб опинилися засоби масової інформації, видавнича справа, видовища тощо. В полі їх зору опинилися також приватне життя громадян, внаслідок чого проводились перлюстрація кореспонденції, прослуховування телефонних міжміських і міжнародних розмов та оформлення різного роду документації;

- в контексті обмеження інтелектуальної свободи, важливе місце посідав процес “радянізації” наукових установ, культурно-освітніх закладів, громадських організацій, творчих об'єднань, що мали сильні і усталені традиції, спиралися на знання і досвід старої інтелігенції;

- обмеження ініціатив наукової та творчої інтелігенції досліджуваного періоду виявилось також у згортанні діяльності численних громадських організацій, які діяли на теренах науки, освіти, культури;

- процесу “радянізації” наукових установ, культурно-освітніх закладів, громадських організацій була підпорядкована і відповідна кадрова політика. Вже починаючи з першої половини 20-х рр., в згаданих установах і організаціях перманентно проходили “чистки”, які позбавляли можливості працювати найбільш знаних і досвідчених фахівців. Класові за своїм характером і спрямуванням, вони абсолютно не враховували кваліфікацію особистості і конкретний внесок в розвиток української освіти, науки, культури;

- заходи по обмеженню інтелектуальної свободи викликали опір з боку української інтелігенції, який виявлявся як у пасивних, так і активних формах - від реалізації на практиці несанкціонованих ініціатив, до відкритого засудження радянської влади;

своєрідною відповіддю на зазначені кроки української інтелігенції стали політичні репресії, які перманентно відбувалися в Україні, починаючи з першої половини 20-х рр. З метою упокорення незгодних, демонстрації власної сили і непохитності владні структури активно використовували публічні судові процеси;

- великого розмаху в досліджуваний період набрали позасудові репресії, які дозволяли кинути у в'язниці і табори, позбавити життя, на основі нічим не підкріплених звинувачень;

- політика партійно-державного керівництва по обмеженню інтелектуальної свободи завдала непоправних втрат українській освіті, науці і культурі, позбавила можливості реалізувати на практиці свої знання, талант і досвід багатьох видатних вчених, літераторів, митців. Водночас вона обумовила формування конформістських настроїв у інтелігенції, готової, заради благополуччя, зректися власних принципів, поглядів і переконань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ І ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА:

1. Переслідування української інтелігенції в першій половині 20-х років (за матеріалами фондів “Російського зарубіжного архіву” Державного архіву Російської Федерації//З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -1997. -№1, 2. -С. 240-252.

2. Системі не скорився (М. І. Корнилович) //Історія України: Маловідомі імена, події, факти. Зб. статей. -Вип. 2. -К. : Рідний край, 1997. -С. 292-300.

3. Грудневі 1923 р. події на Соловках//Історія України: Маловідомі імена, події, факти. Зб. статей. -Вип. 3. -К. : Рідний край, 1998. -С. 105-111.

4. Політична цензура в системі контролю за особистістю та суспільством. До 80-річчя створення радянської цензури//З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -1998. -№1/2. -С. 70-79.

5. “Справа патріарха Тихона” в контексті заходів вищого політичного і державного керівництва СРСР по обмеженню інтелектуальної свободи громадян в першій половині 20-х рр. //Християнство і культура: історія, традиція, сучасність. -Полтава. -1998. -С. 89-94.

6. Є.О. Загоровський: трагічна доля дослідника//Проблеми історії та методології історичної науки. Харківський історіографічний збірник. -Вип. 3. -Харків. -1998. -С. 152-156.

7. Здобутки та втрати українського краєзнавства в 20-30-х рр. ХХ ст. //Туристично-краєзнавчі дослідження. -Вип. 1. -Ч. 2. -Київ. -1998. -С. 179-184.

8. Історичні видання Всеукраїнської академії наук в лещатах цензури (кінець 20-х - початок 30-х рр.) //VIII Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство і культура” (Наукові доповіді та повідомлення). - Ч. 2. -Харків. -1997. -С. 200-201.

АНОТАЦІЯ

Очеретянко В. І. Обмеження інтелектуальної свободи як один із засобів формування і функціонування тоталітарної системи в Україні (20-30-ті рр. ХХ ст.). -Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07. 00. 01. -Історія України: Харківський державний університет Міністерства освіти України. -Харків, 1999.

В дисертації досліджується державна політика щодо української наукової і творчої інтелігенції в 20-30-х роках, форми і методи обмеження її інтелектуальної праці. Основна увага, в зв'язку з цим, приділена з'ясуванню основних етапів формування і становлення політичної цензури, її основних напрямків. Стверджується, що інститут політичної цензури завжди залишався дієвим засобом впливу на добір, зберігання, розповсюдження та споживання соціальної інформації.

Таким же незмінним залишались і функції цензури - контроль, охорона, санкція, регламентація, репресія, але значення їх змінювалося в часі, в залежності від політичної кон'юнктури. Тому, в різні часи табулювалися ті чи інші проблеми, факти, особистості, замовчувалися цілі історичні періоди. В роботі належна увага приділяється висвітленню структурних реорганізацій в науково-дослідних установах, культурно-освітніх закладах, творчих організаціях, громадських об'єднаннях, ходу і наслідків кадрових чисток, застосуванню щодо інтелігенції жорстких репресивних заходів.

Ключові слова: інтелектуальна свобода, інтелектуальна праця, українська інтелігенція, політична цензура, політичні репресії.

ANNOTATION

Ocheretyanko V.I. Restriction of intellectual freedom as one of the means of formation and functioning of the totalitarian system of Ukraine (20-30th. XX century). - Manuscript. The Thesis submitted for competing for a scientific degree of a Candidate of Historical Sciences on a specialty 07. 00. 01. - History of Ukraine: Kharkiv State University of the Ministry of Education of Ukraine. Kharkiv, 1999.

The Thesis research is devoted to not widely known sides of state policy concerning scientific and creative intelligentsia in 20-30^th of our century; restriction of its intellectual work; encroachment upon its civil rights and freedom. In the Thesis the place and the role of political censorship in restriction of intellectual freedom are being analyzed; the basic stages of its formation, direction, form and methods of appropriate state organs' activities are being exposed.

The thesis that general tendencies were characteristic to political censorship as well as specific peculiarities which were expressed by establishing more rigid control over Ukrainian national creative thought is proved in the Dissertation. The Thesis affirms that numerous reorganizations which were the result of «sovetization» of scientific - research, educational, art, public establishments and organizations promoted restriction of intellectual freedom. In 20-30^th All-Ukrainian Academy of Sciences, branch academies, numerous higher education establishments, organizations of writers, artists and composers underwent such reorganizations.

Personnel «cleanings» were used to «sift» intelligentsia and determine its loyalty to soviet authority. Such actions deprived many outstanding scientists and artists of normal work.

Key words: intellectual freedom, intellectual work, ukrainian intelligentsia, political censorship, political repressions.

АННОТАЦИЯ

Очеретянко В. И. Ограничение интеллектуальной свободы как одно из средств формирования и функционирования тоталитарной системы в Украине (20-30-е гг. ХХ в.). -Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07. 00. 01. -История Украины: Харьковский государственный университет Министерства образования Украины. -Харьков, 1999.

В диссертации основное внимание уделяется выяснению места и роли ограничения интеллектуальной свободы в формировании и функционировании тоталитарной системы в Украине в 20-30-х г. г. При этом, изначально делается вывод о том, что несмотря на наличие значительного числа литературы, данная проблема не нашла своего надлежащего освещения как в украинской, так и зарубежной историографии.

Одной из центральных в комплексе исследованых проблем стало изучение истории формирования политической цензуры, основных этапов ее становления, а также направлений деятельности.

Как свидетельствуют документальные материалы, институт политической цензуры всегда оставался действенным средством влияния на подбор, сохранение, распространение и потребление социальной информации. Такими же неизменными оставались и функции цензуры - контроль, охрана, санкция, регламентация, репрессия, но значение их изменялось во времени, в зависимости от политической конъюнктуры. Поэтому, в разное время табулировались те или иные проблемы, факты, личности, умалчивались целые исторические периоды.

На формирование политической цензуры в СССР в целом, и в Украине в частности, оказал влияние ряд факторов - насаждение и господство официальной идеологии, решительная непримиримость к инакомыслию, стремление к политическому и идеологическому однообразию, классовый подход в оценке любой социальной информации, продукта различного по своей направленности интеллектуального труда.

В контексте ограничения интеллектуальной свободы в диссертации исследуются различные мероприятия высшего партийно-государственного руководства СССР и УССР по реорганизации научно-исследовательских, культурно-просветительских учреждений, вузов, общественных организаций. Они ставили перед собой цель не только устранить от активной научной и творческой деятельности значительную часть передовой украинской интеллигенции, но и осуществить своеобразную унификацию интеллектуального труда, всецело подчинив его идеологическим установкам того периода.

Таким образом проводилась реорганизация Всеукраинской академии наук, отраслевых академий наук, творческих союзов писателей, художников, композиторов, многочисленных общественных организаций.

Реорганизации научно-исследовательских, культурно-просветительских учреждений, вузов сопровождались массовыми кадровыми чистками, которые перманентно проводились в 20-30-х гг. Их следствием стало лишение возможности трудиться на поприще науки и культуры наиболее опытной и высококвалифицированной части украинской интеллигенции.

В последующий период меры высшего партийно-государственного руко-водства СССР и УССР по ограничению интеллектуальной свободы наталкивались на решительное сопротивление со стороны интеллигенции Это проявлялось как в открытом саботировании мероприятий властных структур, так и в поиске более решительных форм выступления против советской власти.

В создавшихся условиях высшее политическое руководство не нашло иного выхода, кроме как ужесточить репрессии. С целью усмирения непокорных, демонстрации собственной силы и непоколебимости, властные структуры активно использовали публичные судебные процессы. Так, широкий резонанс в обществе приобрели судебные процессы по делам “Киевского центра действий”, “Союза освобождения Украины”, и др.

Значительного размаха в исследуемый период достигли внесудебные репрессии, которые позволяли бросить в тюрьмы и лагеря, лишить жизни на основании ничем не подкрепленных обвинений. Таким образом были осуждены лучшие представители украинской интеллигенции, единственной виной которых стала любовь к Украине, верность народным традициям исполнение своего высокого гражданского долга.

Политика партийно-государственного руководства по ограничению интеллектуальной свободы нанесла непоправимый ущерб украинской науке, просвещению, культуре, лишила возможности реализовать свои знания, талант и опыт многих выдающихся ученых и деятелей культуры. Одновременно она обусловила формирование конформистских настроений у интеллигенции, готовой отречься от собственных принципов, взглядов и убеждений.

Ключевые слова: интеллектуальная свобода, интеллектуальный труд, украинская интеллигенция, политическая цензура, политические репрессии.

Размещено на Allbest.ru

...