Ліберально-демократичний (опозиційний) рух в Україні (середина 60-х - 80-ті роки ХІХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Ліберально-демократичний (опозиційний) рух

в Україні (середина 60-х - 80-ті роки ХІХ століття)

Мойсієнко Василь Миколайович

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії України Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького Міністерства освіти України.

Науковий керівник

доктор історичних наук, професор Катренко Андрій Миколайович, завідувач кафедри давньої та нової історії України Київського університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти

доктор історичних наук, професор Борисенко Володимир Йосипович, завідувач кафедри історії України Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова

кандидат історичних наук, доцент Соловйова Тетяна Миколаївна, завідувач кафедри загальної історії Переяславського державного педагогічного інституту імені Г.С.Сковороди

Провідна організація - Полтавський державний педагогічний інститут імені В.Г.Короленка, Міністерства освіти України, кафедра історії України

Захист відбудеться “18” жовтня 1999 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 в Київському університеті імені Тараса Шевченка (252033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (252033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “6” вересня 1999 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент О.І.Божко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, десяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації - 210 сторінок, в тому числі: список використаних джерел (19 сторінок, 313 найменувань), додатків (12 сторінок, 14 назв).

Вступ. Актуальність дослідження зумовлена особливостями нинішнього етапу розвитку вітчизняної історичної науки та визначальними тенденціями реформування українського суспільства. Державотворчі процеси сьогодення активізували вивчення проблем, пов'язаних з осмисленням історичного досвіду минулого. Особливого значення за умов розбудови державності набуває проблема аналізу тих процесів, що відбувалися в суспільно-політичному житті Російської імперії в середині 60-х - 80-ті роки ХІХ ст. і призвели до наростання демократичного руху.

У той час у демократичному русі чітко вирізнялися два напрями - радикальний та ліберальний, кожний з яких у свою чергу мав широкий спектр світоглядних орієнтирів. Політична програма учасників ліберально-демократичного руху характеризувалась різноманітністю та неоднозначністю і вміщувала у собі різні відтінки суспільної думки від помірковано слов'янофільських, близьких до консервативних, і до ліволіберальних ідей.

Його діячі, залежно від зміни історичних обставин, вносили уточнення в свої програмні настанови, плани. Проте головне в їхніх устремліннях - прагнення побудувати громадянське суспільство. Якраз пропоновані ними моделі демократизації суспільних відносин і шляхи їхньої реалізації викликають і в наш час значний інтерес.

Актуальність теми дослідження ліберально-демократичного руху в Україні зумовлена ще й тим, що вона глибоко і комплексно не вивчалася вітчизняними істориками, а також наявністю неточних, інколи хибних оцінок його сутності та політичної спрямованості в історіографії минулого. Нині склалися сприятливі суспільно-політичні умови, щоб дослідити її неупереджено, правдиво.

Отже, виходячи з відзначеного вище, тема дисертаційного дослідження має наукове, загальногуманітарне і до певної міри політичне значення, чим й обумовлюється її актуальність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною наукової теми “Етносоціальні процеси на Середньому Подніпров'ї” (державний реєстраційний номер 49), яка розробляється кафедрою історії України Черкаського державного університету та Центром з досліджень історії Середнього Подніпров'я Інституту історії України НАН України.

Предметом дисертаційного дослідження є опозиційна діяльність ліберально-демократичної громадськості (частини земських гласних і студентів) Наддніпрянської України у середині 60-х - 80-ті роки ХІХ ст.

Об'єктом дослідження стали: 1) земські установи Наддніпрянщини, які розгорнули широку діяльність на ниві місцевого господарства, охорони здоров'я і освіти, а частина земських гласних виявила себе в політичній сфері як антисамодержавна опозиція; 2) вищі навчальні заклади України, значна кількість студентства яких боролася за академічні права і свободи, виступала як опозиційна царському режиму сила.

Хронологічні межі дослідження визначено серединою 60-х - 80-ми роками ХІХ ст., тобто часом від виникнення земських установ, появи університетського Статуту 1863 р. до скасування університетської автономії (1884 р.) і проведення земської контрреформи (1890 р.). Крім того, бралося до уваги й те, що у 70-х - 80-х роках ХІХ ст. у суспільно-політичному русі провідну роль відігравали радикали-демократи (народники), накладаючи значний відбиток на суспільну думку, ліберально-опозиційний рух.

Територіальні межі дослідження обумовлені фактом політичної розчленованості українських земель у той час. Земський ліберально-опозиційний рух розглянуто в межах території України, що входила до складу Російської імперії (за винятком Правобережної України, де земське самоврядування запроваджено тільки в 1911 р.).

Студентський рух досліджено в Київському, Харківському і Новоросійському (Одеському) університетах, що входили до складу трьох навчальних округів (Київського, Харківського й Одеського), та деяких вищих спеціальних навчальних закладах.

Метою дисертаційного дослідження є об'єктивний аналіз витоків, еволюції, ідеологічних засад, політичної спрямованості та конкретних виявів ліберально-демократичного (опозиційного) руху в середині 60-х - 80-ті роки ХІХ ст.

Досягнення вказаної мети передбачає розв'язання таких завдань:

- визначити провідні тенденції у внутрішній політиці самодержавства в 60-80-ті роки ХIХ ст., що виявилися у ставленні щодо земських установ та вищих навчальних закладів;

- проаналізувати соціальний склад учасників земського ліберального та академічного студентського рухів;

- виявити найпоширеніші форми опозиційності земських лібералів та демократично налаштованого студентства;

- висвітлити питання про взаємозв'язки між ліберально-демократичною і радикально-демократичною течіями у суспільному русі в пореформений період;

- зробити наукові висновки про спрямованість, характер, зміст та наслідки діяльності представників ліберальних кіл у середині 60-х - 80-ті роки ХІХ ст.

Методологічною основою даного наукового дослідження є принципи об'єктивності, історизму, всебічності й логічності. У ході написання дисертації використовувались проблемно-хронологічний, статистичний, описовий та порівняльно-історичний методи. Комплексне застосування різноманітних способів пошуку забезпечило можливість оптимально використати нові архівні матеріали і вже опубліковані джерела, статистичні матеріали, наукові праці тощо.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше у вітчизняній історичній науці зроблено спробу комплексного дослідження ліберально-демократичного руху в Наддніпрянській Україні у середині 60-х - 80-ті роки ХІХ ст. на основі всебічного аналізу різноманітних фактичних відомостей і шляхом залучення нових архівних джерел точніше визначено розстановку класових і політичних сил, окреслено розбіжності між ліберальною та радикальною течіями. Наукова новизна виявилася і в аналізі головних проблем досліджуваної теми на підставі ідейно та теоретично незаангажованих засад, принципів і методів наукового пізнання.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали та наукові результати можуть бути використані для подальших наукових пошуків у вивченні демократичного руху ХIХ ст. в Україні, при підготовці курсів лекцій, підручників, при проведенні семінарських занять, уроків викладачами вищих і середніх навчальних закладів. Положення, висновки дисертаційного дослідження можуть допомогти політикам, громадським діячам уточнити напрямки співпраці держави та органів місцевого самоврядування, визначити шляхи уникнення гострих суспільних суперечностей, консолідації демократичних сил України.

Апробація результатів дослідження.

Розділи дисертаційного дослідження обговорювалися на кафедрі давньої та нової історії України Київського університету імені Тараса Шевченка і кафедрі історії України Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького.

Основні його положення автором викладено на міжвузівській науково-практичній конференції молодих викладачів та аспірантів “Інтеграція науки у систему підготовки вчителів” (Черкаси, 1995), VII Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність” (Київ-Черкаси, 1995), міжвузівській конференції “Проблеми державності в історії суспільної думки” (Одеса, 1995), міжнародній науково-методичній конференції “Заселення Півдня України: проблеми національного та культурного розвитку” (Херсон, 1997), VIII Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство і культура” (Харків, 1997), Всеукраїнському симпозіумі “Українська державна ідея: історія і сучасність” (Київ-Черкаси, 1998), міжнародній конференції “Етносоціальні процеси на Середньому Подніпров'ї: минуле і сучасність” (Черкаси, 1999).

опозиційний рух самодержавство

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ “Стан наукової розробки проблеми та її джерельна база” присвячено розкриттю рівня історіографічного опрацювання теми, окресленню її джерельної бази.

Діяльність ліберальної громадськості у 60-х - 80-ті роки ХІХ ст. ученими (за винятком А.К.Волощенко ) досі комплексно не вивчалася. Дослідники, як правило, окремо вивчали земський та студентський рухи, незважаючи на їхню спорідненість за спрямованістю та ідеологічними підвалинами. Враховуючи це, автор умовно розділив праці з проблеми на дві групи: 1) дослідження, присвячені урядовій політиці у сфері місцевого самоврядування та земському ліберальному руху; 2) розвідки, в яких проаналізовано академічно-опозиційний студентський рух.

Наукові праці з цієї проблематики хронологічно можна умовно віднести до трьох етапів. Перший з них розпочався з 80-х років ХІХ ст. і завершився з встановленням Радянської влади. Потім вивчення земського лібералізму призупинилося на тривалий час. Другий розпочався наприкінці 50-х років ХХ ст. і тривав до розпаду СРСР, падіння тоталітарної системи. З утворенням незалежної держави України та інших самостійних держав на пострадянському просторі (з початку 1990-х років) розпочався відлік третього етапу. На кожному з них були свої особливості у можливостях використання джерельної бази і публікації результатів дослідницької роботи, в ідеологічних установках щодо характеру висвітлення й оцінок.

Історіографічний огляд праць дореволюційних, радянських, а також зарубіжних авторів здійснили в наукових розвідках В.В.Гарміза , Є.Г.Корнілов , М.М.Шумілов . Однак, вони залишили поза увагою ряд досліджень.

Вивчення земського лібералізму започаткували ліберальні історики, публіцисти та історики права, серед них: І.П.Білоконський, Б.Б.Веселовський, В.С.Голубєв, М.І.Іорданський, Б.О.Кістяківський, О.О.Корнілов, В.Ю.Скалон, Д.І.Шахівський, О.Д.Градовський, Б.М.Чичерін, О.І.Васильчиков та інші.

Особливе місце в історіографії земського опозиційного руху займають дослідження Б.Б.Веселовського . Він вказував на дворянський характер руху, практичну залежність “третього елемента” від класових інтересів виборних гласних, скептично ставився до т.зв. “земського альтруїзму”, пов'язав піднесення активності земців-лібералів наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. ХІХ ст. з наростанням народницького руху.

Виходячи, загалом, із ліберальної концепції визвольного руху, І.П.Білоконський дещо перебільшив роль у ньому земців, а в земстві, у свою чергу, - роль “третього елемента”. Службовців земських установ, які справді багато і плідно працювали на ниві освіти й оздоровлення народу, та різночинську інтелігенцію, що поповнювала ряди революціонерів, він хибно відніс до адептів ліберального руху.

М.І.Іорданський у праці “Земский либерализм” відзначав, що “земський опозиційний рух у тому вигляді, в якому він з'явився на російській суспільній сцені після реформування місцевого управління в 1864 р., в цілому випливав із ліберального дворянського руху дореформеної епохи”.

Важливе місце в історіографії земського ліберального руху займає праця видатного українського вченого та громадського діяча М.П.Драгоманова “Либерализм и земство в России”. Базуючись на численних фактах, він доводив його закономірність та конституційний характер.

Негативний вплив на характер і розмах вивчення земського опозиційного руху мала здебільшого неприхильна оцінка його у працях В.І.Леніна, зокрема “Гонителі земства і аннібали лібералізму” . Він не вбачав у земстві самостійного фактора політичної боротьби.

У радянській історіографії дослідженнями історії земських установ практично не займалися до середини 1950-х років. У цьому виявилося негативне ставлення до лібералізму, що грунтувалося на більшовицьких ідеологічних догмах.

У монографіях В.В.Гармізи , П.А.Зайончковського та Л.Г.Захарової головну увагу сконцентровано на аналізі діяльності вищих державних установ, управлінського апарату на місцях та політиці уряду в галузі місцевого самоврядування.

У 1970-х роках земський рух розпочали вивчати українські дослідники А.К.Волощенко, А.М.Катренко , Л.Я.Корнійчук. Вони на значній джерельній базі висвітлили взаємозв'язки між радикальним народницьким та земським ліберальним рухами.

Із важливих концептуальних положень, розроблених у працях Н.М.Пірумової та Ф.О.Петрова слід відзначити, по-перше, обгрунтування класового спрямування руху земських лібералів, по-друге, визначення його періодизації, по-третє, встановлення ролі та місця земських службовців в ліберальному русі.

Останнім часом в Україні активізувалося вивчення земської діяльності в різних сферах суспільного життя, передусім у соціально-економічній та культурно-освітній.

Не залишають поза увагою земський рух у царській Росії зарубіжні дослідники. Серед їхніх праць слід виділити монографію істориків Кембріджського університету Т.Еммонса й С.Вучиніча. Урядовій політиці в галузі місцевого самоврядування присвятили дослідження Т.Пірсон, Б.Лінкольн, Ф.Вчисло.

Історіографічний огляд досліджень, присвячених студентському рухові в Російській імперії, слід розпочати із творів В.Я.Богучарського , Б.Б.Глинського , С.Г.Сватікова. Ці дослідники вважали, що першопричиною зростання студентських виступів була недалекоглядна політика царського уряду у сфері освіти, яка унеможливила “мирний реформаторський розвиток країни”, що , якби не свавільні, жорстокі методи, вживані ним щодо студентів, їхній рух не виходив би за межі академічних вимог. Слід зазначити, що представники ліберальної історіографії систематизували значні фактичні матеріали, зробили важливі спостереження з різних питань боротьби студентської молоді. Проте для їхніх розвідок характерними є такі недоліки: неточність в інтерпретації джерел, недостатність узагальнень, вузькість тематики.

У 20 - 30-ті роки ХХ ст. радянські історики (М.М.Покровський, В.І.Невський та ін.), аналізуючи ті чи інші події в Росії, пов'язані з студентським рухом 60 - 80-х років ХIХ ст., вказували на його зв'язок з умовами тогочасного суспільно-політичного життя та з народницьким рухом.

Окремі питання студентського руху висвітлено в колективних працях 1950-х - 1960-х років. Проте їхні автори інколи обмежувалися тільки переліком значних студентських заворушень, а якщо й спинялися на деяких із них, то оцінювали їх лише як факт вияву невдоволення студентства, без глибокого аналізу і поза зв'язком з іншими компонентами суспільно-політичного руху.

Урядовій політиці в університетському питанні, історії студентських виступів у Київському, Одеському та Харківському університетах присвячено дисертації В.Астахова, І.Бережного, Г.Щетініної. Однак вони торкалися боротьби студентів здебільшого 90-х років ХIХ ст. та на початку ХХ ст., а оцінки подавалися в дусі тогочасних ідеологічних настанов.

Певною позитивною віхою у дослідженні студентського руху 70 - 80-х років ХIХ ст. стали праці А.К.Волощенко, А.М.Катренка, М.П.Рудька, П.С.Ткаченка та ін. У них висвітлено окремі питання студентського руху в Україні та його зв'язок з революційно-народницьким рухом, введено у науковий обіг нові архівні матеріали.

Політиці самодержавства в галузі освіти, здебільшого початкової, присвячено змістовні праці В.Й.Борисенка, С.П.Стельмаха, Н.А.Шип.

Таким чином, у 1970 - 1980-х роках учені зробили певний внесок у дослідження студентського руху. У цей час виявлено, систематизовано чимало фактичних даних, написано монографії, статті. Останнім же часом з'являється мало досліджень українських істориків, присвячених студентським виступам. Серед них можна виділити хіба що збірник документів і матеріалів з історії Київського університету та розвідку Н.Левицької.

Отже, як свідчить цей короткий історіографічний огляд, з різних причин історики досі не створили цілісної завершеної праці про ліберально-демократичний рух в Україні у середині 60-х - 80-ті роки ХІХ ст.

Розв'язання поставлених у дисертації завдань вимагає відповідного джерельного забезпечення. Особливе місце серед джерел, що відкривають можливість прослідкувати діяльність ліберальної громадськості у вказані роки, займають документальні матеріали фондів центральних та місцевих органів влади й управління, жандармських та судових установ колишньої Російської імперії. Тепер вони зберігаються у центральних архівах України і Російської Федерації.

У Центральному державному історичному архіві України в Києві (далі - ЦДІА України) ці документи містяться у таких фондах: Канцелярія київського, подільського і волинського генерал-губернатора (ф.442); Управління тимчасового Харківського генерал-губернатора (ф.1191); Одеський тимчасовий генерал-губернатор (ф.335); Київське губернське жандармське управління (ф.274); Харківське губернське жандармське управління (ф.336); Прокурор Київської судової палати (ф.317); Прокурор Одеської судової палати (ф.419); Управління Київського навчального округу (ф.707); Київський університет (ф.708) та ін.

У Російському державному історичному архіві в м. Санкт-Петербурзі (далі - РДІА) основними фондами документальних матеріалів, що стосуються розглядуваної в дисертаційному дослідженні проблеми, є такі: Канцелярія міністра внутрішніх справ (ф.1282); Департамент загальних справ МВС (ф.1284); Земський відділ МВС (ф.1291); Перший департамент Сенату (ф.1341); Міністерство юстиції (ф.1405); Колекція речових доказів із справ Міністерства юстиції (ф.1410); Особлива канцелярія міністра народної освіти (ф.733) та ін.

У Держаному архіві Російської Федерації в м. Москві (далі - ДАРФ) використано документальні матеріали таких фондів: ІІІ відділення власної його імператорської величності канцелярії (ф.109, 3-я експедиція); Департамент поліції (ф.102, 3-є, 5-є, 7-є діловодства); Особливе присутствіє правлячого Сенату (ф.112).

Частина документальних матеріалів про ліберально-демократичний рух міститься в окремих фондах, що зберігаються в державних архівах Київської, Одеської, Харківської, Полтавської, Чернігівської областей та м.Києва. Автор використав фонди Державного архіву Одеської області (далі - ДАОО): Управління Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора (ф.1); Управління тимчасового Одеського генерал-губернатора (ф.5); Попечитель Одеського навчального округу (ф.42); Новоросійський університет (ф.45); О.О. Борзенка (ф.161); П. О. Зеленого (ф.162).

У вказаних вище фондах сконцентровано здебільшого діловодні документи вищих і місцевих органів влади і управління, які пильно стояли на сторожі інтересів самодержавства. Тому зміст їх просякнутий ворожістю до будь-яких проявів опозиційності, тенденційний у висновках.

Особливу групу джерел склали нормативно-правові акти, які допомогли автору проаналізувати основні напрямки урядової політики у сфері земського самоврядування та вищої школи. Більшість з цих нормативних актів опубліковані в “Полном собрании законов Российской империи” (ПСЗР). Серед них: положення (“Положення про губернські і повітові земські установи” (1864 р.); “Положення про земські установи та губернські з земських і міських справ присутствія” (1890 р.) та ін.), закони ( “Про встановлення цензури для земських видань” від 13 червня 1867р.; “Про земських дільничних начальників” від 12 липня 1889 р. та ін.), університетські Статути 1804, 1835, 1863, 1884 рр.

У процесі опрацювання законодавчих актів автор враховував різні циркуляри, інструкції, правила, які приймалися в порядку роз'яснення практики застосування законів. Ці документи використовувались урядом як засіб обмеження тих правових норм, які були прийняті раніше. Вони є важливим джерелом для точнішої інтерпретації справжньої спрямованості законодавства.

Дуже важливу групу джерел склали друковані журнали протоколів засідань губернських і повітових земських зборів, у яких публікувалися повністю і скорочено доповіді та постанови чергових та позачергових земських зібрань. Вони дають змогу судити про головні напрямки земської діяльності й пропозиції гласних при вирішенні питань, які розглядало земство.

Важливим джерелом для написана дисертації стали матеріали земських періодичних видань, які в різні роки друкували земства України. Земська преса в досліджуваний період була представлена такими виданнями: “Сборник Херсонского земства” (видавався з 1868 року),”Черниговский земский сборник” (видавався з 1870 року), “Земский обзор Полтавского губернского земства” (видавався з 1870 року). Крім того, автор використовував матеріали загальноземського органу - газети “Земство” (видавалась з 1880 року).

Матеріали, що безпосередньо або опосередковано стосувались діяльності земських лібералів у 60-х - 80-ті роки ХІХ ст. та студентських виступів друкували й інші періодичні видання: “Русский вестник”, “Русская мысль” “Русские ведомости”, “Вестник Народной воли”, “Голос минувшего”, “За сто літ” та ін.

Серед джерел слід виділити також мемуарні твори (спогади, щоденники) та приватне листування. Автор використав мемуари, які за соціально-професійним і суспільним статусом їхніх авторів можна розділити на такі групи: 1) мемуари державних діячів (П.О.Валуєва, С.Ю.Вітте, Д.О.Мілютіна, Е.А.Перетца, О.О.Половцева); 2) мемуари діячів земського ліберального руху (І.П.Білоконського, І.І.Петрункевича, В.М.Хижнякова); 3) мемуари народників (В.Я.Богучарського, В.К.Дебагорія-Мокрієвича); 4) мемуари професорсько-викладацького складу університетів (Д.І.Багалія, О.Ф.Кістяківського, І.А.Линниченка).

Аналіз мемуарних творів свідчить, що не всі вони рівноцінні. Серед них чимало таких, що містять велику кількість важливих і точних фактичних даних, глибокі роздуми, обгрунтовані висновки. Частина мемуарів привертає увагу лише конкретними сюжетами чи загальними міркуваннями, здогадами, вказівками. Проте всі вони заслуговують на увагу, бо відкривають можливість повніше, всебічніше висвітлювати різнопланову діяльність ліберальної громадськості.

Таким чином, у процесі дослідження виявлено та використано різноманітні за видовою належністю та змістом джерела, необхідні для розв'язання основних завдань, визначених у дисертації.

У другому розділі “Урядова політика в сфері земського самоврядування та вищої школи” проаналізовано тенденції у політиці самодержавства як у добу реформування 60 - 70-х років ХІХ ст., так і під час контрреформ.

Ставлення уряду до земства завжди було пов'язане із загальним напрямком внутрішньої політики, в якій протягом другої половини ХІХ ст. буржуазні перетворення перепліталися з рецидивами феодально-кріпосницької реакції, що відкрито чи приховано виявлялися у різних законодавчих актах. Усе це обумовлювалося самим характером буржуазних перетворень того часу, непослідовністю, половинчастістю заходів; це пояснювалось самим характером феодальної монархії, що зробила крок до буржуазної монархії, але крок перший, непевний, за яким другий стався лише майже через півстоліття.

Змушений різними обставинами (об'єктивними і суб'єктивними) до політики маневрування, царизм ввів чужий для самодержавно-бюрократичної системи інститут: органи місцевого самоврядування - земські установи.

Земська реформа була викликана необхідністю пристосувати самодержавний лад до потреб буржуазного розвитку країни. Розвиваючись у нових економічних умовах, господарство країни вимагало гнучкіших форм управління; потребувало інших форм управління і місцеве господарство. Земці мали рацію, коли стверджували, що “без земської роботи сам уряд не може обійтись”. Земство було потрібне самодержавству і в політичних цілях: через земські установи воно намагалося зміцнити позиції дворянства - своєї соціальної опори, послабити демократичний рух.

Із самого початку свого існування земства були несумісними з самодержавством. С.Ю. Вітте з приводу цього писав: “У самодержавному устрої держави з неминучим у ньому бюрократичним центром земство - непридатний засіб управління”.

У другій половині 60-х років ХІХ ст. декілька земських зібрань на перших своїх сесіях виявили прагнення розширити і закріпити земське самоврядування, обговорити питання про запровадження його на рівні волості, про розширення прав земських гласних та про можливість зв'язків між сусідніми земствами для вироблення єдиної політики в земській сфері тощо. Але уряд та місцева бюрократія відразу ж розпочали ставити перешкоди цим намаганням.

Упродовж 60-х - 70-х років ХІХ ст. основною тенденцією у внутрішній політиці самодержавства був постійний наступ бюрократії на права земств. Уже через два роки після земської реформи законом від 21 листопада 1866 р. завдано удар по джерелам земського бюджету - значно обмежено права земств обкладати зборами торговельні й промислові установи. Закон від 13 липня 1867 р. підпорядкував часописи та інші видання земств губернській цензурі та значно розширив права голів земських зібрань. Положенням про народні училища (1874 р.) були обмежено права земств у галузі народної освіти.

Проте, незважаючи на всі перешкоди, земства стали життєздатною системою і відразу ж зайнялись вирішенням тих питань, яким не надавав належної уваги царський уряд: народна освіта, охорона здоров'я, місцеве господарство, статистика тощо.

У 80-ті роки ХІХ ст. наростають реакційні тенденції в урядовій політиці, які спричинили подальше обмеження компетенції земських установ. Проте всі ці заходи, як і в цілому контрреформа 1890 р., докорінно не могли змінити дух земства, в ньому і надалі зберігались прогресивні ліберальні тенденції.

Таким чином, підводячи підсумок, слід відзначити, що з моменту запровадження земства були несумісними з самодержавною формою правління, бюрократичною системою. Земські установи не стали і не могли стати органічною частиною державного апарату. Та все ж земства стали осередками суспільно-політичної діяльності ліберального дворянства.

Охоронні засади політики самодержавства в галузі вищої освіти - прагнення зберегти без змін становий принцип комплектування студентами вищих навчальних закладів як бар'єр від проникнення в їхні стіни антиурядової пропаганди - вступили в 60-х - 80-х рр. ХІХ ст. у різке протиріччя з об'єктивними потребами країни в кваліфікованих і освічених кадрах.

Із зростанням потреби в освічених кадрах збільшувалася кількість студентів. Університетська освіта, здобуття якої вимагало значних фінансових витрат, по суті залишалася привілеєм панівних верств. Проте у співвідношенні різних станових груп у студентстві все ж відбулися деякі зміни, характерні для буржуазного суспільства: в складі його скорочувалася кількість вихідців із дворянства і зростав прошарок різночинців. За 20 років (з 1865 р. до 1885 р.) середня чисельність студентів із дворян складала 54,6%, причому якщо в 1865 р. їх налічувалося -71,2%, то в 1885 р. скоротилося до 41,2%. Одночасно значно зросла кількість різночинців та міщан. У 1865 р. їх було 4,6%, а в 1885 р. - 27,6%.

Всупереч урядовій політиці, зорієнтованій на привілейоване дворянство, неухильно зростав демократичний прошарок у студентському середовищі. Безрезультатними виявились і постанова 1867 р. про регулювання кількості вільних слухачів, і вказівка особливої наради міністрів під головуванням П.Валуєва 1874 р. “зупиняти, по можливості, наплив учнів, малопідготовлених у науковому відношенні і при цьому незабезпечених матеріально”.

У зв'язку з наростанням студентського руху наприкінці 60-х - 70-х р. ХІХ ст., уряд вжив ряд заходів, спрямованих на перегляд університетського Статуту 1863 року. Визначальне місце серед них зайняло прийняття “Тимчасової інструкції для університетської інспекції” та “Правил для студентів” (1879 р.), які стали пізніше складовими частинами Статуту 1884 року. Останній ліквідував автономію університетів, перетворив навчальні заклади в частину державного бюрократичного організму.

Упродовж 80-х років ХІХ ст. уряд намагався всіма засобами “заспокоїти” університети, підпорядкувати всю систему університетської освіти одній меті: готувати спеціалістів у різних галузях знань, відданих престолу, тобто ідеї самодержавства, причому навчальна і наукова сторона університетського життя відсувалася на другий план. Дечого у цьому напрямі уряду вдалося досягнути. Проте, докорінно змінити систему університетської освіти, перетворити професуру в слухняних чиновників, змінити склад студентства і вгамувати його, ліквідувати студентські хвилювання в університетах він не зміг.

У третьому розділі “Земський ліберальний рух” визначено витоки земського лібералізму, розглянуто тактику та форми опозиційної діяльності земських діячів у середині 60-х - 80-ті роки ХІХ ст.

Земський опозиційний рух у тому вигляді, в якому він з'явився на суспільній арені після реформування місцевого управління в 1864 р., випливав із дворянського лібералізму дореформеної епохи. Падіння кріпосного права та проведення земської реформи посилили енергію ліберально налаштованого дворянства, яке тепер могло використовувати трибуну земств для популяризації своїх ідей.

Основні положення дворянського лібералізму було сформульовано ще в дореформений період, але впровадження в життя буржуазних реформ, що змінювали соціально-економічні і частково політичні обставини, не могло не відобразитись на тактичних і програмних засадах лібералів. Це виявилося в різних галузях: 1) теоретичній - це, передусім, роздуми про форму правління в державі, про поєднання самодержавства з децентралізацією місцевого управління чи відносною самостійністю самоврядування на місцях; 2) політичній - визнання необхідності ряду політичних реформ (гарантування свободи слова, гласності, скасування системи тілесних покарань, ліквідація поліцейського диктату, послаблення цензурних утисків тощо), обмеження правлячої бюрократії всестановим представництвом у місцевому самоврядуванні; 3) економічній - забезпечення свободи тих видів діяльності, які сприятимуть нарощуванню об'єктів приватної власності, вирішення аграрного питання, створення сприятливих умов для приватного підприємництва, підтримка усіх видів соціально зорієнтованих підприємств, удосконалення податкової системи.

Усі вказані вимоги (в їх поміркованому варіанті, висловлювалися більшістю ліберально-дворянської опозиції, а в більш радикальному - нечисельною групою ліволіберальних земських діячів) закладали той теоретичний, політичний і економічний фундамент, на якому вибудовувалась програма земського ліберально-демократичного руху.

Аналіз діяльності українських ліберальних земців показав, що вона значно відрізнялася від діяльності їхніх колег в інших губерніях Російської імперії. Для ліберальних земців України були властиві: радикалізм і національно-українські почуття, що здавна панували серед частини наддніпрянського дворянства.

Слід відзначити, що здебільшого представники українських земств певний час стояли на чолі загальноімперського земського ліберально-опозиційного руху, були його лідерами. Біля його витоків стояв чернігівський поміщик І.І.Петрункевич (1844 - 1928), якого “справедливо вважали батьком конституційного руху, що розпочався в епоху великих реформ”. Він у брошурі “Очередные задачи земства” (1879 р.) сформулював програму політичної діяльності земського опозиційного руху, в якій передбачалось запровадити громадянські права і свободи та скликати представницький орган, що мав стати гарантом проведення політичної реформи.

Автор дослідив витоки земської опозиційності, які коренились не в порядку формування земств і дуже звуженій компетенції їх, а в змінах соціально-економічних умов тогочасної дійсності. На думку американського дослідника Ч.Тімберлейка, земську опозицію формувало невдоволення дворянства державною економічною політикою. Земства могли звернутися до політики лише тоді, коли провідна його сила - дворянство відчувало наявну загрозу своїм інтересам, чи змушено було протестувати проти свавілля.

Земські ліберали не сприймали як самодержавного царського режиму, так і революційних методів боротьби, що протиставлялись йому. У 60-х - середині 70-х років ХІХ ст. вони вдавались тільки до культурно-просвітницької та господарської діяльності. Відомий земський діяч І.І.Петрункевич і його однодумці тоді щиросердно вірили у можливість мирного реформування Російської імперії шляхом просвіти народу.

Активізація політичної діяльності земств відбулася в 1878 - 1879 рр. У цей період земці звернулися як до легальних (надсилання адресів, петицій, клопотань), так і до нелегальних (організація таємних з'їздів, нарад) форм опозиційної діяльності.

У дисертації проаналізовано “адресну кампанію”, викликану зверненнями уряду в серпні та листопаді 1878 р. до громадськості за підтримкою у боротьбі з рухом революційних народників.

Слід підкреслити, що рівень опозиційності земських адресів був різним. Переважна більшість губернських і повітових земств висловили у них свою лояльність до уряду і заявили про готовність боротися з революційним рухом. Окремі земства в адресах поряд з висловленням вірнопідданих почуттів натякали на бажаність введення у країні конституції, скликання народного представництва із законодавчими функціями, залучення земців до обговорення законопроектів.

Дисертант дослідив адреси Полтавського, Харківського, Чернігівського земств, які відзначалися більшою сміливістю і послідовністю ніж адреси російських земств. Особливу увагу приділено адресу Чернігівського земства (січень 1879 р.), автори якого відмовились підтримувати царизм у боротьбі з революційним рухом, зважаючи на відсутність свободи слова, друку, звертали увагу на негативну практику урядових репресій у вищій школі.

У другій половини 70-х - на початку 80-х років ХІХ ст. деякі радикально налаштовані представники земств поряд з використанням традиційних способів впливу на самодержавство звернулись до нелегальної політичної діяльності. Зрозуміло, що ця діяльність не мала нічого спільного з революційною боротьбою і носила допоміжний характер. Земці-конституціоналісти обмежились скликанням таємних нарад і з'їздів, на яких вони намагалися об'єднати розрізненні сили ліберальної опозиції, консолідувати петиційну компанію й інші легальні засоби впливу на уряд. Найбільша кількість нелегальних виступів припала на 1878 - 1879 рр. і була пов'язана з посиленням урядової реакції.

У дисертації досліджено хід нарад земців із представниками української ліберальної інтелігенції в Києві (жовтень 1878 р.) та Харкові (листопад 1878 р.). Значну увагу приділено з'їзду, що відбувся в Москві (березень 1879 р.). На ньому обговорювались питання про утворення загальноземської організації і проведення регулярних з'їздів. У результаті порівняння спогадів учасників цих нарад та з'їзду вдалося встановити, що вони не привели до утворення загальноземського політичного центру.

Особливе значення для визначення місця земського руху в суспільному русі мають спроби встановлення взаємозв'язків між революціонерами-народниками і земськими лібералами. Найсприятливіший момент для ведення переговорів між ними про спільну політичну діяльність склався наприкінці 1878 р. - початку 1879 р., коли революційні народники вже перейшли до боротьби за політичні свободи, а ліберальна громадськість ще не була налякана замахом на імператора.

Порівняння даних мемуарної літератури з відомостями матеріалів жандармських дізнань допомогло встановити, що наприкінці 1878 р. - початку 1879 р. переговори між радикально-демократичними та ліберальними колами велись тричі. Проте ці наради закінчились безрезультатно.

Таким чином, суспільний рух на межі 1870-х - 1880-х років не вилився в спільний натиск проти самодержавства усіх опозиційних сил. Революціонери не бажали складати зброю і не чекали від лібералів самостійних дій. У свою чергу, навіть найрадикальніше настроєні земські ліберали розглядали нелегальну діяльність як тимчасовий, вимушений та допоміжний засіб і не хотіли сходити з тієї законної основи, яку, на їхню думку, представляли самі по собі земські установи.

Характерною рисою земського ліберального руху початку 80-х років ХІХ ст. було прагнення його учасників максимально використовувати для своїх політичних виступів: земські зібрання, сторінки преси, індивідуальні записки на адресу уряду.

У 1883 - 1886 рр. в земській діяльності наступило затишшя, але приховано набирало силу виключно важливе для лібералізму явище - гуртування навколо земств “третього елемента” (земських лікарів, учителів, агрономів, статистиків). Власне з приходом нових сил і політичною переорієнтацією дворянства лібералізм набирає нової якості, яка викликала його еволюцію від поміркованої опозиції наприкінці ХІХ ст. до натиску на владні структури в 1904 - 1905 рр.

У четвертому розділі “Студентський рух” з'ясовано причини, характер, особливості студентського руху та його хід у другій половині 60-х - 80-х роках ХІХ ст. У цей період причини студентських виступів були найрізноманітніші: вплив загального незадоволення існуючим самодержавним ладом, безправне становлення студентів, матеріальна незабезпеченість частини з них, низький науковий рівень окремих викладачів, їхня байдужість до потреб студентства. Однією з причин піднесення студентської боротьбі наприкінці 70-х років ХІХ ст. було також загальне наростання революційного руху.

Більша частина студентів боролась за академічні свободи, відстоювала власні корпоративні інтереси. Виступи студентів були виявами невдоволення передової молоді адміністративно-бюрократичними порядками у царській Росії. Суспільно-політичні устремління основної частини студентства не виходили за межі ідеалів ліберальних кіл.

У другій половині 60-х - в середині 70-х років ХІХ ст. основними виявами опозиційності студентів були: організація гуртків, груп, земляцтв; надсилання клопотань університетському керівництву про дозвіл на створення кас взаємодопомоги, кухмістерських, їдалень; розповсюдження нелегальної літератури, видання рукописних журналів; проведення сходок, акцій протесту проти реакційних професорів, вуличних маніфестацій.

Прогресивно настроєна студентська молодь, не задовольняючись вузькими рамками академічних вимог, намагалась розширити рамки руху, надати йому політичний характер. На початку 70-х років ХІХ ст. виникли гуртки і групи самоосвіти, які очолювали П.Аксельрод, В.Дебагорій-Мокрієвич, А.Желябов, Є.Ковальська та інші згодом відомі діячі революційного народництва. Казенна наука не задовольняла передову молодь, яка виявляла інтерес до соціально-економічних наук, прагнула самостійно з'ясувати соціальні питання.

У гуртках самоосвіти студенти прагнули розширити свій кругозір, виробити світоглядні орієнтири. На їхніх засіданнях вони вивчали праці західноєвропейських і російських соціологів, економістів, філософів. При осередках створювалися нелегальні бібліотеки. Гуртківці видавали рукописні журнали, готували і зачитували реферати на наукові та громадсько-політичні теми, проводили дискусії з різних питань.

Наприкінці 70-х - на початку 80-х років ХІХ ст. в Україні відбувалися виступи та масові заворушення студентів у Київському, Харківському та Новоросійському університетах. У цей час посилили свій вплив на студентську молодь революціонери-народники. Вони всіляко підтримували виступи студентів, намагались вивести їх за рамки вимог академічних свобод. І хоча народникам не вдалося надати студентському руху характеру відкритих політичних виступів проти самодержавства, їхня діяльність серед студентів була успішною, народницькі ідеї знаходили широкий відгук серед частини з них.

Під впливом революційного руху і у відповідь на реакційні заходи царського уряду щодо вищої школи хвиля студентських виступів помітно піднеслась у 1882 - 1884 рр. У цей час деякі масові студентські заворушення до певної міри набрали політичного забарвлення.

У цілому ж студентський рух у 80-ті роки ХІХ ст. мав ліберально-опозиційний характер. Виступи студентів виникали з приводу негараздів університетського життя, були викликані корпоративними інтересами і не виходили за межі вимог дарування тих або інших академічних прав.

Проте в міру посилення суспільних суперечностей, у студентському середовищі відбувалося повільне розмежування між революційним демократизмом і лібералізмом. Боротьба студентів дещо відрізнялася від опозиції земських лібералів. Вона була більш відкритою, рішучою, поступово набирала політичного забарвлення.

У висновках підведено загальні підсумки дослідження, зроблено узагальнення всієї суми фактичних даних, які стосуються проблеми.

1. У внутрішній політиці самодержавства в середині 60-х - 80-ті рр. ХІХ ст. простежувалося дві тенденції. Перша полягала в боротьбі царизму проти всіх елементів самостійності в місцевому самоврядуванні, проти тих сторін земської діяльності, які викликали суспільну активність. Друга - в тому, що ні в господарському, ні, навіть, у політичному контексті царизм не хотів відмовитись від земських установ, ліквідувати їх, тому періодично, особливо в кризові для самодержавства часи, в урядовій політиці щодо них виявлялися ліберальні тенденції.

Політика самодержавства в системі освіти була спрямована на закріплення власного монопольного права на управління вищими навчальними закладами, на проведення системи заходів для припинення посягань на це право і обмеження впливу на студентів різних опозиційних громадських і політичних сил.

2. Носіями ідей земського лібералізму була частина дворян-поміщиків, які складали 4/5 гласних губернських земств. Серед земських гласних було чимало осіб творчої праці, які використовували як трибуну для публічних виступів пресу, університетські кафедри і наукові товариства.

Найбільшу активність у суспільному русі виявляли студенти, що походили із середньої і дрібної буржуазії, деяких прошарків селянства і бідного духовенства.

3. Головні форми вияву земського лібералізму у вказаний період - подання адресів та клопотань від імені земських зібрань, записки та петиції до уряду від окремих земських діячів, видання брошур, нелегальні наради та з'їзди.

Форми вияву опозиційності студентства такі: організація гуртків, груп, земляцтв; подання клопотань університетському керівництву про дозвіл на створення кас взаємодопомоги, кухмістерських, бюро пошуку роботи; розповсюдження нелегальної літератури; проведення сходок, акцій протесту проти викладачів, адміністрації університетів й інститутів, вуличних маніфестацій.

4. Несумісність революційних методів боротьби проти самодержавства з політичними прагненнями земських лібералів зробила неможливою будь-яку форму їх взаємозв'язків із народниками.

5. Ліберально-демократичний рух середини 60-х - 80-х рр. в Україні був логічним продовженням дворянського лібералізму початку ХIХ ст. Політична програма його учасників містила різні відтінки суспільної думки від поміркованих до радикальних.

Займаючи в ліберальному таборі найбільш праве крило, земський демократизм був центром тяжіння інших ліберальних течій, оскільки його суспільні можливості розширювали базу діяльності лібералів.

Студентський рух, хоч і мав зовні здебільшого академічне спрямування, часто виходив за межі суто студентських інтересів, набував політичного характеру й звучання, а тому сприяв формуванню у молодого покоління демократичних переконань.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ЗНАЙШЛИ СВОЄ ВІДОБРАЖЕННЯ У НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Демократичний рух в Україні 70 - 80-х рр. ХІХ ст. - Черкаси: РВВ ЧДПІ, 1994. - 59 с. (співавтор А.М.Катренко).

2. О.О. Русов: віхи життя та громадсько-політичної діяльності // Історія в школах України. - 1997. - №2. - С. 51 - 53 (співавтор А.М.Катренко).

3. Активізація студентського руху в Україні наприкінці 70-х - на початку 80-х років ХІХ ст. // Вісник Черкаського державного університету. Серія соціально-гуманітарні науки. - 1997. - №2. - С. 39 - 47.

4. Місцеве самоврядування в Україні: історичні витоки та шляхи еволюції в середньовічну і нову добу. // Вісник Черкаського державного університету. Серія соціально-гуманітарні науки. - 1998. - №6. - С. 44 - 51.

5. Рецепція ідей лібералізму в суспільно-політичній думці України другої половини ХІХ- початку ХХ ст. // Людина і політика. - 1999. - №4. - С. 53 - 56.

6. Граф О.О. Бобринський: неупереджений погляд на життя і діяльність // Матеріали VІІ Всеукраїнської наукової конференції “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність. - К.: Рідний край, 1995. - Ч.2. - С. 451 - 453.

Чернігівське земство в ліберальному русі наприкінці 70-х років ХІХ ст. // Матеріали VІІІ Всеукраїнської наукової конференції “Історичне краєзнавство і культура”. - К. - Харків: Рідний край, 1997. - Ч.2. - С. 78 - 80.

АНОТАЦІЇ

Мойсієнко В.М. Ліберально-демократичний (опозиційний) рух в Україні (середини 60-х - 80-ті роки ХІХ століття). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Київський університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1999.

Дисертацію присвячено з'ясуванню витоків та еволюції ліберально-демократичного руху в Україні середини 60-х - 80-ті років ХІХ століття. На основі широкого кола джерел досліджено ідеологічні засади, тактику, форми опозиційності земських гласних і студентства, взаємозв'язки між ліберальною та радикальною течіями в суспільному русі.

На підставі результатів дослідження окреслено низку закономірностей загальнополітичного характеру: пріоритети у взаємовідносинах державної влади з опозицією, шляхи рецепції ліберальних ідей, механізми забезпечення прав і свобод.

Ключові слова: ліберально-демократичний рух, земство, вищі навчальні заклади, політика самодержавства, Лівобережна і Південна Україна .

Мойсеенко В.Н. Либерально-демократическое (оппозиционное) движение в Украине (середина 60-х - 80-ые годы ХІХ века). - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Киевский университет имени Тараса Шевченко, Киев, 1999.

Диссертация посвящена определению истоков и эволюции либерально-демократического движения в Украине середины 60-х - 80-ые годы ХІХ в. На основе широкого круга источников исследованы идеологические основания, тактика, формы оппозиционности земских гласных и студенчества, взаимосвязи между либеральным и радикальным течениями в общественном движении.

На протяжении исследуемого периода действия объективных законов нового экономического уклада привнесли глубинные изменения во все сферы общественной жизни - экономику, государственный механизм, местное самоуправление, культуру и т.д. Под влиянием этого произошли перемены в общественном сознании, что способствовало духовному раскрепощению личности и вело к развитию демократического движения.

В таких условиях во внутренней политике Российской империи в середине 60-х - 80-ые годы ХІХ века прослеживались две тенденции. Первая заключалась в стремлении царизма сохранить в незыблемости монархическую форму правления и приспособить её к новым экономическим и общественным условиям. Вторая - в борьбе самодержавия с различными оппозиционными движениями, участники которых предлагали новые пути развития страны.

В демократическом движении изучаемого периода чётко выделялись два направления: либеральное и радикальное, каждое из которых в свою очередь имело широкий спектр мировоззренческих ориентиров. Основное внимание в данной работе уделяется выступлениям земских либералов и студенчества.

В диссертации проанализировано земско-либеральные проекты реорганизации государственного устройства, общественно-политические взгляды теоретиков земского либерализма. Исследовано тактику земских либералов в отношении самодержавия как на протяжении всего периода середины 60-х - 80-х годов ХІХ века, так и на отдельных этапах, в связи с чем разработано периодизацию земского движения. В работе рассмотрено различные формы проявления земской оппозиционности (адреса, записки, ходатайства, тайные совещания, съезды и т.п.), а также географию распространения либеральных выступлений.

Носителями идей земского либерализма были дворяне-помещики, составлявшие 4/5 гласных губернских земств. Крестьянство, представленное в земстве непропорционально его удельному весу в стране, не проявило особой активности ни в хозяйственно-культурной, ни, тем более, в политической деятельности земств. Не была охвачена либерально-оппозиционным движением городская торгово-промышленная буржуазия.

Изучение земско-либерального движения в середине 60-х - 80-ые годы ХІХ в. позволило более точно представить расстановку классовых и политических сил в Российской империи и глубже оценить принципиальные разногласия между земским либерализмом и народническим радикализмом.

Составной частью либерально-демократического течения середины 60-х - 80-х годов ХІХ в. было студенческое движение. Неудовлетворительные условия обучения, отсутствие элементарных гражданских прав толкали молодых людей к борьбе за свои корпоративные интересы. В ходе студенческих выступлений выдвигались требования о свободе образования кружков, землячеств, сходок, предъявления собственных требований, создания касс взаимопомощи, об отмене сословных ограничений, увольнении реакционных преподавателей, ослаблении инспекторского надзора и др.

Концентрация в университетских центрах научной и общественной элиты, распространение передовых европейских учений содействовали усилению общественной активности студенчества. Оно, натолкнувшись на непонимание администрации или же неадекватно жестокую реакцию правительства, в своих выступлениях всё чаще выходило за пределы чисто корпоративных, академических требований.

...