2.3 Державний устрій

Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Гетьманщиною, по державній оранізації, яка існувала тут, а також "Військом Запорожським". У ХVIIIст. російський уряд встановив для Гетьманщини офіційну назву "Малая Россия"(Малороссия).

Договір 1654р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживають українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір. На лівому березі Дніпра - Чернігівщина і Полтавщина, на правому - Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після січня 1654р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалася до України як Білоруський полк. Запорізька Січ теж входила "під високу руку" російького монарха, оскільки теж складала невід'ємну частину України, хоча й мала автономне становище.

Не зважаючи на обмеження й на залежність від Москви, влада гетьмана була дуже велика: від нього залежало роздавання земельних маєтностей за службу й за “військові заслуги”, а також призначення на посади. Атрибути гетьманської влади складали всі головні суспільні функції: він був зверхником над військом, був суддею адміністратором Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - Київ, 1991. - с.169. . Підвалиною гетьманської влади була система військово-адміністративного управління. Вищі військові органи - гетьман, військова рада, рада генеральної старшини і гетьманський уряд були водночас і вищими органами адміністративного управлінняСмолій В.А. Українська козацька держава // Український історичний журнал. -1991. -№4, с.11..

Особисто гетьман керував роботою і військової ради, і ради генеральної старшини, очолював генеральний уряд, козацьке військо і всю старшинську адміністрацію. Гетьман всі свої адміністративні функції визначав в Універсалах, в яких висловлював свої накази. Крім адміністративної та військової влади в руках гетьмана була ще й фінансова влада, до гетьмана належало право збирати податки, які йшли у військову касу Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - Київ, 1991. - С.170.. Як голова судової влади він затверджував присуди генерального і полкових судів з найважливіших справ. Від імені козацького війська і всієї України він проводив дипломатичні переговори й укладав міжнародні угоди, призначав послів, забезпечував зміцнення міждержавного становища України.

Вищим органом влади в Гетьманщині вважалася загальна козацька рада - Генеральна Рада, яка була найчисленішим і найдемократичнішим органом. На початковому етапі Генеральна Рада мала військовий характер і скликалась тільки під час війни. У другій половині ХVІІст. Генеральна Рада стає державним органом влади. Функції керуючого переходять від гетьмана до обозного. До компетенції Генеральної Ради входило вирішення питань про організацію способів оборони краю, про намічення кандидатур на важніші посади, про важливі справи адміністративного, судового й господарського характеру, усування гетьмана, питання зовнішньої-політики, обрання Генеральної старшини, вручення клейнодів. Генеральна Рада не мала визначеної кількості учасників, вона являла собою народні збори з широкою і невизначеною компетенцією.

Іншим органом влади була Рада Старшин, яка являла собою передпарламент України. Склад Ради Старшин був різний і залежав від кола питань, які виносились на Раду. До складу Ради Старшин входили Генеральні Старшини, полковники, полкові старшини. Існувало три типи Ради Старшин: Рада гетьмана з колегією Генеральної старшини, збори Генеральної старшинии з участю полковників, з'їзди старшин, в яких брали участь всі козаки, крім рядових.

Рада Старшин збиралася в палаці гетьмана під його головуванням. Збори колегії генеральної старшини мали постійний характер і відбувалися щодня. Спробу зафіксувати звичай старшинських з'їздів законом і зробити їх державною установою зроблено пізніше, у відомій конституції Пилипа Орлика 1710 року, коли постановлено скликати “Генеральну Раду”(тобто раду старшин) тричі на рік: наРіздво, на Великдень і на свято Покрови Дорошенко Д. Нарис історії України. . - Київ, 1992. - С.115..

Компетенція старшинських рад була дуже широкою, вони конкурували з владою гетьмана та Генеральної ради. Старшинські ради розглядали майже всі питання внутрішньої та зовнішньої політики. Вони розпоряджалися фінансами, розглядали судові справи, управляли державою у відсутність гетьмана.

Найчастіше збиралися ради - й старшинська, й Генеральна Рада, - за П.Дорошенка. З усіх українських гетьманів ХVіі столття Дорошенко був, коли можна так висловитись, найбільш конституційним гетьманом Дорошенко Д. Нарис історії України. . - Київ, 1992. - С.116..

Як вища палата старшинської ради, Колегія генеральної старшини була постійною радою при гетьмані. Генеральну старшину або обирали збори старшинської ради, або призначав гетьман. До вищої генеральної старшини належали обозний, суддя, підскарбій та писар.

На перше місце після гетьмана у другій половині XVII ст. виходить генеральний обозний Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - Київ, 1991. - С.172.. Він був заступником гетьмана в його відсутність, завідував артилерією. Генеральні обозні командували військом у походах, часто призначалися послами до інших країн. Далі йшли генеральні судді. Вони керували судом і виконували різні доручення гетьмана. Третє місце належало генеральному підскарбієві, який контролював фінанси.

На четверте місце перемістився генеральний писар, який відав Генеральною військовою канцелярією та архівом, виконував дипломатичні доручення гетьмана.

До нижчої генеральної старшини належали: два генеральні осавули, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний.

Генеральні осавули виконували різні доручення гетьмана, вели судові розслідування і займались справами дипломатичного характеру. Іноді вони були наказними гетьманами у походах, в яких брав участь сам гетьман.

Генеральний хорунжий був охоронцем загальновійськової корогви (стягу), а генеральний бунчужний -- охоронцем гетьманського бунчука.

У 1720 році було створено Генеральну військову канцелярію. Її очолював генеральний писар. До складу Генеральної військової канцелярії входили регент і військові канцеляристи. Вона поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу (присутствіє). До розпорядчої частини входили порівну російські і українські чиновники. До компетенції Генеральної військової канцелярії відносилась дипломатична підготовка військових операцій а з 1720року і функції виконання вироків генерального суду.

На основі вищесказаного ми бачимо, що вищим органом влади в Україні вважалася військова рада, але гетьман і генеральна старшина, як правило вміло маніпулювали нею і значення останньої поступово зменшувалось. До початку ХVІІІст. Рада старшин перебрала на себе всі основні функції Генеральної Ради.

Одначе більшість цих рад, щодо свого характеру й представництва на них, мали дуже випадковий характер, у залежності від обставин моменту.

Отже, якщо вникнути у державний лад на Гетьманщині, ми побачимо, що “на ньому найбільше відбивається брак культури. У культурній державі закон ясно визначає, до кого належить верховна влада, у козаків це не було обмірковано докладно. Верховна влада належала до козацького війська, заступником його був гетьман, але не було жодної установи, звідки гетьман бере свою владу” Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - Київ, 1991. - С.166..

2.4 Судова система

У договорі 1654 року була зафіксована вимога України "підтвердити права і вольності наші військові, які з віків мало Військо Запорізьке, що своїми правами судилося". Правосуддя в той час вважалося однією з найважливіших функцій влади і Військо Запорізьке надавало йому великої ваги. "Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх, щоб товариство судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два третього мають судити" Драгоманов М.П. Пропащий час: Українці під Московським царством 1654-1876 // Український історичний журнал. - №9. - 1991.- С.131-144. . Отже, в договорі була занотована теза про цілковиту незалежність України від царського уряду у сфері судочинства.

Внаслідок Визвольної війни польська судова система в Україні була скасована. Мова йдеться про шляхетсько-станові суди: земські -- в цивільних справах, гродські -- в кримінальних та підкоморські -- в земельних Дорошенко Д. Нарис історії України.т.2 - “Глобус”, Київ, 1992 - с.198.. Всі суди в своїй діяльності керувалися Статутом 1588 року. В містах продовжувало діяти магдебурзьке право.

Після створення Української держави судова система складалася з Генерального суду, полкових, сотенних та громадських (сільських) судів.

Вищим судовим органом був Генеральний суд. До нього входили генеральні судді (в різні часи три, два, один) і генеральна старшина.

На початку Визвольної війни Генеральний суд діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості. З часом він перетворюється у вищу апеляційну інстанцію. Як вища інстанція Генеральний суд здійснював нагляд за нижчими судами, посилав до них своїх представників для участі в окремих судових засіданнях. Генеральний суд припинив своє існування у 1786 році.

Найбільшу кількість справ розглядали полкові суди. Їх очолювали полкові судді, проте головували тут полковники. Полкові суди розглядали кримінальні та цивільні справи.

Полкові суди були судами другої інстанції по відношенню до сотенних судів, які очолювали сотники. До них входили також отаман, міський писар, осавул та хорунжий. Ці суди часто діяли разом з міськими (ратушними) судами, але у 1730 році їх було відокремлено. Повністю вони були ліквідовані у 1763 році.

Громадські або сільські суди були спільними для селян і козаків, але їхні справи розглядали окремо. До складу цих судів входили війт та представники від селян і козаків.

Як ми уже підкреслювали, в ратушних містах суди, починаючи з другої половини XVII ст., попадають під вплив полкової та сотенної адміністрації. Самостійність зберегли тільки суди у магістратських містах.

Окрім названих судів, в Україні існували церковні, цехові, мирові, третейські і ярмаркові суди.

У середині XVIII ст. з'їзд козацької старшини у Глухові підтримав вимоги про проведення судової реформи. І це було здійснене у 1760 році Дорошенко Д. Нарис історії України.т.2. - Київ: Глобус, 1992. - С.198.. Україну було поділено на 20 судових повітів. У кожному повіті було створено земський суд для цивільних справ, підкоморський - для земельних. Для розгляду кримінальних справ було відновлено 10 гродських судів у кожному полковому місті. Членів земського суду обирали з представників козацької старшини. До їхнього складу входили суддя, писар і підсудок. Вступаючи на посаду, члени земського суду давали присягу. В цих судах розглядалися суперечки про власність, спадкові справи. Земські суди було ліквідовано у 1831 році.

До складу підкоморського суду входили підкоморій та комірник. За своїм положенням підкоморій вважався першим після полковника. Підкоморські суди розглядали земельні спори. Вони були ліквідовані у 1840 році.

У гродські суди фактично було перетворено полкові суди. До їхнього складу входили: полковник, міський суддя, представники полкової старшини, писар. У компетенцію гродських судів входили виключно кримінальні справи. Діяли ці суди до 1782 року.

Найвищою судовою інстанцією в Україні залишався Генеральний суд, до складу якого входили два генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків.

Таким чином, судова реформа 1760 року поновлювала суди, які існували за польсько-литовського панування. У 1763 році цю судову реформу затвердили Генеральні збори, що репрезентували все українське козацтво. На Генеральних зборах було сказано: "Ми маємо найліпші закони, які тільки може мати найшляхетніший народ у світі" Дорошенко Д. Нарис історії України. - Київ: Глобус, 1992. - С.199.. Реформа 1760--1763 років мала позитивне значення, бо вона відділила судову владу від адміністративної. З іншого боку, вона повертала судову систему на 150 років назад і передбачала дію Статуту 1588 року. Своєрідна судова система залишилася на Запорізькій Січі. Суд тут очолював військовий суддя, який був другою особою після кошового отамана. До складу цього суду входили представники козацької старшини. У своїй організації та діяльності суд Запорізької Січі користувався нормами звичаєвого права. Всі, хто проживав на території Запорізької Січі, підлягали юрисдикції тільки козацького суду.

Наприкінці 1780 року царським наказом на Лівобережжі було запроваджено загально-російський устрій. Генеральний суд було скасовано, в кожній губернії замість громадських судів було створено повітові суди.

На Правобережжі діяла польсько-шляхетська судова система. Найвищою судовою інстанцією тут був коронний трибунал. Він отримував назву від міста, де знаходилися його установи. З 1764 року судовими справами українських земель займався Люблінський трибунал. Як і раніше, до судової системи і цього разу входили земські, гродські та підкоморські суди. У містах з правом на самоврядування діяли магістратські (лавні) суди. В селах правосуддя здійснювали громадські, замкові, вотчинні суди.

Таким чином, в кінці XVIII ст. самобутня судова система, яка існувала на Лівобережній Україні, в частині Правобережжя та в Запорізькій Січі, була знищена і натомість був розповсюджений судоустрій Російської імперії. На іншій частині України була запроваджена судова система Австро-Угорської імперії.

На основі вищесказаного можна зробити висновок, що народно-визвольна війна 1648--1654 років не привела до створення суверенної української державності, проте після об'єднання з Росією Україна ще майже півтора століття зберігала певну самобутність державно-правового укладу. Питання про юридичне визначення того особливого статусу, що мала Україна-Гетьманщина у складі Російської імперії, залишається дискусійним. Зокрема, М.Є. Слабченко, С.В.Юшков та деякі інші автори називали її феодальною республікою, що перебувала у васальних відносинах з російським царем. Сьогодні переважає думка, що українська державність у роки Гетьманщини тільки складалася і не мала завершеного вигляду, тому Україну XVII--XVIIIст. передчасно вважати республікою, а слід говорити про широке самоврядування українських земель або про їхню автономію.

Самоврядування (автономія) України грунтувалося на юридичних умовах об'єднання з Росією, які було закріплено у "березневих статтях" Б.Хмельницького, затверджених і уточнених трьома царськими жалуваними грамотами від 27 березня 1654 року. Україні різною мірою вдавалося зберігати ті права, що у сукупності забезпечували її особливий політико-правовий статус. Наступ російського царату передусім був спрямований проти самостійності гетьманської влади.

Долю гетьманства поділив і оригінальний військово-адміністративний устрій України. Замість полків, сотень й куренів як адміністративних одиниць було запроваджено поділ на намісництва, а невдовзі на губернії і повіти, які мали всі типові для Росії органи місцевого управління і самоврядування.

Досить довго зберігалася автономія судоустрою України. Переробка його на російський кшталт почалася після поширення у 1781р. на територію України "Установлення про управління губерніями". Лише після створення "Свода законов Российской империи" в Україні в 1840-1842рр. було поетапно введено загальноімперське законодавство, в якому на згадку про колишню автономію збереглися деякі спеціальні правові норми для Чернігівської і Полтавської губерній.

Розділ 3. Джерела та основні риси права Гетьманщини

а) джерела права Гетьманщини

Березневі статті 1654 року підтвердили непорушність прав і вольностей України. Таким чином, правова система, яка сформувалася в роки Визвольної війни, продовжувала діяти і розвиватись.

Головним чинником цієї системи було звичаєве право Кульчицький В. С. Кодекс Українського права 1743 р.// Право України. - 1994. - №9. - С.28... До нього входили норми, які склалися в Запорізькій Січі за весь час її існування. Звичаєвим правом користувались як судові, так і адміністративні органи.

Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду. Серед цих конституційних актів найбільше значення мають Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року Пилипа Орлика тощо.

Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, декрети та грамоти. Таке законодавство головним чином регулювало адміністративні та цивільні відносини.

До XVIII ст. царський уряд не наважувався розповсюджувати російське законодавство на територію України. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Україна.

З часом, особливо за царювання Петра І, все частіше видавались акти, призначені спеціально для України, а також вводилися в дію акти загальноросійського значення.

Не треба скидати з рахунку і той факт, що майже відразу на Лівобережній Україні було відновлено дію Статуту 1588 року та збірників магдебурзького права. Законність цих джерел права була підтверджена Березневими статтями 1654 року, а пізніше -- універсалом гетьмана Івана Скоропадського від 16 травня 1721 року.

Виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, "Саксону" та "Порядку". Комісія працювала довго, але повного перекладу не здійснила. У 1728 році була зроблена ще одна спроба перекладу цих джерел права на російську мову і знову безуспішно.

В Правобережній Україні та Західній Волині, до входження їх після розділів Польщі до складу Російської імперії, джерелами права були норми звичаєвого права Дорошенко Д. Нарис історії України.т.2. - Київ: Глобус, 1992. - С.206.. Статутні прагнення викладені у збірнику "Екстракт малоросійських прав", який склав член Генерального суду О. Безбородько у 1767 році. Збірник призначався для Натальїна, обраного депутатом Комісії від Малоросійської колегії.

"Екстракт малоросійських прав" складався з норм державного, адміністративного та процесуального права. Збірник складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів.

Як джерело, цей збірник заслуговує на особливу увагу тому, що в ньому був зібраний значний юридичний матеріал, починаючи від королівських, князівських і царських договорів, грамот і указів і закінчуючи гетьманськими універсалами, витягами із збірників магдебурзького права, статутів Великого князівства Литовського і судової практики. Всі норми викладені в хронологічному порядку прийняття юридичних актів. Збірник твердо стоїть на позиції збереження автономії права України. Повна власність на землю і неповна на селянина, права й привілеї в обов'язках перед державою -- такий зміст розділів про становище панівної верстви.

"Екстракт малоросійських прав" 1767 року цінний тим, що дозволяє просліджувати розвиток окремих інститутів державного, адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального і процесуального права протягом майже двох століть. Збірник дає можливість глибше зрозуміти сутність права України з моменту договору 1654 року до запровадження тут кріпосного права та ліквідації української державності.

Кодифікаційні роботи в Російській імперії успіху не мали. Така ж доля чекала і "Екстракт малоросійських прав" О.Безбородька, який після розпуску Комісії було передано до архіву Сенату Дорошенко Д. Нарис історії України. т.2.- Київ: Глобус, 1992. - С.226..

У 1786 році, після введення в Україні загально-імперського адміністративно-територіального поділу, в канцелярії малоросійської експедиції Сенату було розроблено новий збірник, в основу якого було покладено "Екстракт малоросійських прав", "Учреждение об управлений губерниями" 1775 року і ряд інших загальноросійських актів, прийнятих у 1767--1786 роках. Новий збірник отримав назву "Экстракт из указов, инструкций й учреждений". До нього входили як норми українського, так і норми загальноросійського законодавства з перевагою останнього. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано у присутні місця України для практичного застосування.

б) цивільне право

Основним правовим інститутом, який потребував пильної уваги законодавця, було право власності на землю.

В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської шляхти переходить у казну Війська Запорізького і набуває статусу державних земель.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універсалами, а пізніше і царськими указами Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. - Львів:Світ, 1990. - С.160-189.. Землі надаються козацькій старшині, українській шляхті. Православній Церкві та монастирям. Джерелами права власності на землю були також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів.

Діюче законодавство знало дві форми власності на землю: вотчина та рангові маєтності (землі).

Після Визвольної війни рангові володіння поступово витісняють вотчини, але з середини XVIII ст. спостерігається зворотний процес: кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Якщо в другій половині XVIII ст. право на землю мали всі козаки та шляхта, то з середини XVIII ст. це право належить тільки козацькій старшині та шляхті. Лише ці верстви могли вільно розпоряджатися землею. Рядові козаки та селяни, у яких були земельні ділянки, мали тільки право подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права.

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання права власності на землю. Земля була об'єктом власності Січі і вважалася загальнонародною. Формально кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати землю на правах землекористування. Землекористувачі платили податок Січі, несли інші повинності.

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Система договорів була розроблена досить добре. Найбільш розповсюдженими були договори купівлі-продажу, позики, обміну, оренди. Більшість договорів передбачала їхнє письмове оформлення. Так, купівля та продаж землі затверджувалися гетьманськими універсалами або указами царя.

Законодавство знало спадкування за законом і спадкування за заповітом. Право спадкування мали як сини, так і дочки померлого. Якщо законних спадкоємців не було, майно визнавалося "виморочним" і переходило до держави.

На українських землях, де діяло польське законодавство, жінки були обмежені у спадкуванні. Так, дочка одержувала тільки четверту частину батьківського майна. Майно матері сини і дочки успадковували рівними долями.

Обмеженим було спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно.

в) кримінальне право

Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, носило надстановий, демократичний характер. Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі.

Суб'єктами злочину признавалися особи, які досягли 16-річного віку. Більш чітке відображення в законодавстві отримали форми вини.

Психічне захворювання не звільняло від відповідальності, але враховувалось судом, як обставина, що пом'якшувала вину.

Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі.

Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. З часів царювання Петра І до державних злочинів стали відносити посягання на життя та здоров'я царя і його сім'ї, образу царя тощо.

До злочинів проти православної віри належали: богохульство, чародійство, обернення в мусульманську віру тощо. Добре регламентованими були військові злочини. Сюди належали: дезертирство, порушення правил військової служби, ухилення від служби. Серед службових злочинів особливо небезпечними вважалися казнокрадство та хабарництво.

До злочинів проти порядку управління та суду належали фальшивомонетництво, підробка печаток та документів, лжеприсяга, лжесвідчення тощо.

До злочинів проти особистості закон відносив вбивство і тілесні пошкодження. Важкими злочинами були: вбивство батьків, службової особи, дитини..

До майнових злочинів належали: крадіжка, грабіж, розбій тощо. Крадіжка поділялася на просту та кваліфіковану, здійснену при стихійних лихах, у товариша, з Церкви тощо.

Світське право регулювало і злочини проти моралі. Суворо каралося приведення на територію Січі жінки. Покаранню підлягав козак, який "порочил женщину по пристойности".

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, майнові покарання Грозовський І. Козацьке право//Право України. - 1997. - №6. - С.78.. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану Аркас М. Історія України-Русі. - Одеса, 1994. - С.77.. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання голови, утоплення; до кваліфікованої: четвертування, колесування, посадження на палю, підвішення за ребро на гак, закопування живим у землю.

Тілесні покарання поділялися на членоушкоджуючі та больові. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха, язика. До больових закон відносив биття батогом, киями, палицями.

На Запоріжжі існувало таке покарання як вигнання. Злочинця виганяли з козацької громади за межі Січі на певний термін або безстрокове, без права надання йому притулку та захисту. Перед нами приклад однієї з найдавніших норм звичаєвого права, що в Київській Русі носила назву "потік та пограбування".

У другій половині XVII ст. частіше стали використовувати таке покарання, як позбавлення волі. В'язницями були ями, сараї, камери при ратушах. Термін ув'язнення -- від чотирьох тижнів до року. В більшості випадків термін визначався: "до покори". Широко використовувалися ганебні покарання: прив'язання злочинців до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев'яну кобилу.

До майнових покарань належали штрафи і конфіскація майна. Штрафи називалися "вина" і поділялися на "вину рядову" і "злодійську". За моральну кривду платили штраф, який називався "нав'язка на муку" Аркас М. Історія України-Русі. - Одеса, 1994. - С.78..

Від покарання звільнялись психічно хворі, люди з фізичними вадами, особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, дівчаток -- до 13 років, хлопчиків -- до 16 років, старих людей.

Великий вплив на остаточне рішення суду щодо покарання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.

На українських землях, що залишилися під зверхністю Польщі, існувала та система злочинів і покарань, що і в попередній період. Її визначав Статут 1588 року та поточне польсько-шляхетське законодавство.

г) шлюбно-сімейне право

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами православного церковного права для православних, а на території, яка залишалася під владою Речі Посполитої, -- нормами уніатського та католицького права. Для дівчат шлюбний вік становив 16 років, для юнаків -- 18 років. За звичаєвим правом заборонялося одружуватися родичам по прямій лінії до восьмого коліна, а по боковій -- до четвертого. Обов'язковою була згода батьків на шлюб дітей.

У випадку розриву шлюбу сторони у присутності свідків та священика складали так звані "розлучні листи", в яких обумовлювалися права та обов'язки сторін.

д) процес

Як і в попередню добу, в Україні існували дві форми процесу: змагальний і розшуковий (слідчий, інквізиційний). Більш широкою стала сфера застосування розшукового процесу. Йому підлягали всі справи з тяжких злочинів. Сторонами процесу були позивач та відповідач. Позивачі мали право мати представника на суді, який називався "прокуратор". З початку XVIII ст. з'являється його нова назва --"адвокат", "повірений". Під час проведення судової реформи 1760--1763 років для захисту інтересів козаків і селян при Генеральному військовому суді призначалося чотири адвокати, а у 1767 році адвокати були введені до складу гродських та земських судів.

Судова справа розпочиналася з подачі позову. В цивільних та дрібних справах попереднє слідство здійснював сам позивач, а тяжкі кримінальні справи розслідувались судовими органами.

Судочинство було усним і обов'язково відбивалось у протоколах, які підписували усі члени суду. До середини XVIII ст. судочинство велося українською мовою, що свідчить про статус української мови як державної.

Порівняно з попередніми періодами майже не змінюється система судових доказів. До них відносилися: власне зізнання, показання свідків, письмові та речові докази. В другій половині XVIII ст. до цього додаються висновки експертів.

Свідки поділялися на офіційних та звичайних. До офіційних відносилися особи, які перебували на державній службі: возний і розшукувач. Звичайні свідки -- це особи, що були присутні при скоєні злочину або чули про цей злочин. При розслідуванні тяжких злочинів застосовувалося катування. Від нього звільнялись шляхта, духовенство, психічно хворі, вагітні жінки, старі люди і малолітні.

По закінченні розгляду судової справи суд приймав постанову -- декрет.

З середини XVIII ст. вирок з кримінальної справи став називатися "мнение", а постанова з цивільної справи - "решением". Судові вироки та постанови приймалися більшістю голосів членів суду.

Сторона, що була невдоволена вироком чи рішенням, мала право на апеляцію, яка могла бути подана до Генерального військового суду в 10-денний термін. У Правобережній Україні апеляція подавалася до Люблінського трибуналу. Апеляційна інстанція могла скасувати вирок чи рішення, прийняти новий вирок чи рішення або передати справу на новий розгляд.

Судові рішення виконували самі суди або місцеві уряди. З XVIII ст. в судах відновлюється посада судового виконавця -- возного.

Таким чином можна зробити висновок, що головним чинником державної правової системи Гетьманщини було звичаєве право. Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду.

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами православного церковного права для православних, а на території, яка залишалася під владою Речі Посполитої, -- нормами уніатського та католицького права. Світське право регулювало і злочини проти моралі. Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, майнові покарання. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Висновки.

В результаті проведених досліджень можна зробити такі висновки:

1. Після перших великих перемог над польським військом, здобутих у 1648-1649рр., формування Української козацької республіки, Б.Хмельницький, розуміючи, що війна не скінчилася, спрямовує титанічні зусилля на зміцнення новоствореної держави, її міжнародне визнання. Тому 1650 рік характеризувався насамперед інтенсивною дипломатичною діяльністю гетьмана України. Її головною метою був пошук надійних союзників у боротьбі проти Польщі. Саме цю мету переслідував Б.Хмельницький, налагоджуючи дружні взаємини з Волощиною, Трансільванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Росією.

Народ, який протягом кількох століть перебував у польському ярмі, у масовому порядку підтримав Б. Хмельницького, сподіваючись саме на скасування обридлого станового устрою суспільства і запровадження рівності всіх верств населення. Багатотисячне селянство прагнуло отримати козацькі права і вольності. Але його сподівання не виправдалися. Вже після Зборівської перемоги у серпні 1649р. і започаткування української державності у складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводства Б.Хмельницький скасував особисті свободи, якими селяни фактично користувалися з січня 1648р., тобто з початку національно-визвольної війни. Здобувши реальну владу, козацька верхівка на основі Зборівського договору, яким Ян Казимир стверджував її вольності і доводив кількість реєстрових козаків до 40 тис., розпочала інтенсивне відновлення становості суспільства.

Ігнорування Хмельницьким соціальних інтересів селянства призвело до втрачання ним підтримки народу. Ця обставина, поряд з іншими важливими факторами, стала головною причиною того, що результатом 6-літньої війни виявився лише протекторат російського царя, встановлений після відповідних рішень Земського собору від 1 жовтня 1653 р. та січневої (1654 р.) Переяславської ради, а також Московського договору (березень 1654 р.).

Підсумовуючи можна сказати, що Україна ввійшла до складу Росії на правах якнайширшої автономії. “Березневі статті” 1654 року, подані Богданом Хмельницьким і в основному схвалені царем передбачали збереження прав, привілеїв та маєтностей Запорозького війська та української шляхти. Проте Московська держава за своєю природою була унітарною, абсолютистською, кріпосницькою державою, тому Українська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами не мала перспектив для розвитку. Наступні історичні події підтвердили це і до кінця ХVІІІ ст. Україна повністю втратила свою автономію.

2.1. Народно-визвольна війна 1648--1654 років не привела до створення суверенної української державності, проте після об'єднання з Росією Україна ще майже півтора століття зберігала певну самобутність державно-правового укладу. Питання про юридичне визначення того особливого статусу, що мала Україна-Гетьманщина у складі Російської імперії, залишається дискусійним. Зокрема, М.Є. Слабченко, С.В.Юшков та деякі інші автори називали її феодальною республікою, що перебувала у васальних відносинах з російським царем. Сьогодні переважає думка, що українська державність у роки Гетьманщини тільки складалася і не мала завершеного вигляду, тому Україну XVII--XVIIIст. передчасно вважати республікою, а слід говорити про широке самоврядування українських земель або про їхню автономію.

Самоврядування (автономія) України грунтувалося на юридичних умовах об'єднання з Росією, які було закріплено у "березневих статтях" Б.Хмельницького, затверджених і уточнених трьома царськими жалуваними грамотами від 27 березня 1654 року. Україні різною мірою вдавалося зберігати ті права, що у сукупності забезпечували її особливий політико-правовий статус. Наступ російського царату передусім був спрямований проти самостійності гетьманської влади.

Адміністративно-територіальний поділ українських земель протягом часу існування Гетьманщи зазнав поступової трансформації від військово-територіальної організації земель козацької держави до губернського адміністративно-територіального устрою Російської імперії.

Запорізьку Січ було знищено, скасовано автономні установи. У 1781 р. Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. У губерніях заведено загальноросійські адміністраційні і судові установи.

2.2. Панівна верства України, з одного боку, привласнила собі привілеї польської шляхти, зокрема, закріпила за собою виключне право на займання промислами, на оптову торгівлю, на звільнення від сплати мита, податків, повинностей. З іншого боку, вона вимагала нових гарантій від гетьмана та царського уряду. І такі гарантії їй були надані. Глухівські статті 1669 року підтвердили вольності української панівної верстви і ті привілеї, які вона отримала від Богдана Хмельницького.

Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традиційними правами та вольностями давало в руки цього соціального прошарку майже необмежену владу. У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урівнювання в правах з російським дворянством.

В роки Визвольної війни православна Церква в Україні була відновлена в своїх правах. Зовсім іншим було становище Української православної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею.

У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюється. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан. Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевласників, які експлуатують голоту та сіромах -- козацькі низи.

Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах поступово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є багато прикладів втручання козацької адміністрації у самоврядування цих міст навіть у XVIII ст. Ратушними містами правили звичайні козацькі отамани. Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат.

Після визволення всі землі, що належали польській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знаходилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких --посполиті селяни -- були залежні тільки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни-- працею. У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшуються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками, на землях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селян.

2.3. Можна сказати, що вищим органом влади в Гетьманщині вважалася військова рада, але гетьман і генеральна старшина, як правило вміло маніпулювали нею і значення останньої поступово зменшувалось. До початку ХVІІІст. Рада старшин перебрала на себе всі основні функції Генеральної Ради.

Одначе більшість цих рад, щодо свого характеру й представництва на них, мали дуже випадковий характер, у залежності від обставин моменту.

Отже, якщо вникнути у державний лад на Гетьманщині, ми побачимо, що “на ньому найбільше відбивається брак культури. У культурній державі закон ясно визначає, до кого належить верховна влада, у козаків це не було обмірковано докладно. Верховна влада належала до козацького війська, заступником його був гетьман, але не було жодної установи, звідки гетьман бере свою владу” Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - Київ, 1991. - С.166..

Долю гетьманства поділив і оригінальний військово-адміністративний устрій України. Замість полків, сотень й куренів як адміністративних одиниць було запроваджено поділ на намісництва, а невдовзі на губернії і повіти, які мали всі типові для Росії органи місцевого управління і самоврядування.

2.4. Досить довго зберігалася автономія судоустрою України. Переробка його на російський кшталт почалася після поширення у 1781р. на територію України "Установлення про управління губерніями". Лише після створення "Свода законов Российской империи" в Україні в 1840-1842рр. було поетапно введено загальноімперське законодавство, в якому на згадку про колишню автономію збереглися деякі спеціальні правові норми для Чернігівської і Полтавської губерній.

3. Головним чинником державної правової системи Гетьманщини було звичаєве право. Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду.

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами православного церковного права для православних, а на території, яка залишалася під владою Речі Посполитої, -- нормами уніатського та католицького права. Світське право регулювало і злочини проти моралі. Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, майнові покарання. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Таким чином, ліквідацією Запорізької Січі як останнього оплоту української державності та наступними актами царату Україна остаточно була інкорпорована Росією. Водночас насильницька ліквідація форм і ознак автономії України не могла знищити головного -- традицій та ідей незалежної української держави. Вони завжди відроджувалися в літературі, мистецтві, народних переказах і піснях, різних формах суспільно-політичного руху.

Література

І. ДЖЕРЕЛА

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. - Київ, 1992.-С.192.

Літопис Самовидця (за редакцією А.А. Скиби). - Київ,1971.-С.207.

Величко Самуїл. Літопис. Т.1. - Київ, 1991. - С.324.

Хрестоматія з історії держави і права України (під редакцією А.Рогожина). - Київ, 1997. - С.466.

ІІ. МОНОГРАФІЇ, СТАТТІ

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - Київ, 1991. - С.238.

Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654р. Міфи і реальність. -Київ, 1994. -С.93.

Аркас М. Історія України-Русі. - Одеса, 1994. - С.390.

Боплан Г. Опис України. - Львів, 1990. - С.234.

Грозовський І. Козацьке право//Право України. - 1997.-№6.-С.76-80.

Грушевський М. Історія України-Руси. т.8, ч.3. - Київ, 1992. - С.688.

Дорошенко Д. Історія України. - Краків-Львів, 1942. - С.251.

Дорошенко Д. Нарис історії України. -Київ: Глобус, 1992. -С.349.

Драгоманов М.П. Пропащий час: Українці під Московським царством 1654-1876 // Український історичний журнал. - №9. - 1991. - С.131-144.

Історія України в особах ІХ-ХVІІІ ст.( за редакцією Землинського В.). Київ: Україна, 1993. - С.396.

Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. - Львів: Світ, 1990. - С.408.

Куліш П. Чорна рада. - Київ, 1990. -С. 255.

Кульчицький В. С. Кодекс Українського права 1743 р.// Право України. - 1994.-№9.- С.28-29.

Липинський В. Україна на переломі// Український історичний журнал. -1991. -№4.

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності - Львів, 1995.

Мироненко М., Римаренко Ю. Українське державотворення. Словник-довідник. Київ 1997.

Смолій В.А. Українська козацька держава // Український історичний журнал. -1991. -№4. - С.5-20.

Степанков В.С. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // Український історичний журнал. -1991. -№9.

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків у 3-х томах Київ, 1992.

Яковлів А. Договір Гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654 // Дзвін, №4, 1991 - С.100-117.

ІІІ ПІДРУЧНИКИ

Музиченко П. Історія держави і права України. - Київ, 1999 -С.662.

Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б.Й.Історія держави і права України. - Львів,1996.

Размещено на Allbest.ru

...