Митрополит Андрій Шептицький

Размещено на http://www.allbest.ru/

Митрополит Андрій Шептицький

Митрополит Андрій Шептицький (29 липня 1865, Прилбичі 1 листопада 1944) - восьмий (після відновлення Галицької митрополії в 1808 р.) Митрополит Української греко-католицької церкви, Роман Марія Олександр граф (на Шептичах) Шептицький, який у чернецтві прийняв ім'я Андрій. Вступив на владичній престол митрополита Галицького, архієпископа Львівського і єпископа Кам'янця-Подільського у віці 35 років, церемонія інтронізації відбулася 17 січня 1901 року, в переддень Навечер'я Богоявлення, в архікатедральному соборі Святого Юра у Львові. Діяльність Митрополита була надзвичайно різноманітною. Він не обмежувався однією ділянкою - церковно-релігійною, а охоплював усі без винятку царини української культури й життя на українських землях, включаючи й усі закутки нашої еміграції.

Чи не найголовнішою метою, якій віддав він усі сили була справа об'єднання Українських Церков. Ідея екуменізму не полишала його душу впродовж усього життя. Він мав на меті не лише злуку Греко-Католицької та Православної Церков, але злуку всієї Східної Церкви з Церквою Західною. Він хотів провести церковне об'єднання благородним змаганням. Для досягнення цієї мети абсолютно не придатні будь-які насильницькі методи, бо на його думку тільки взаємне пізнання, розуміння, толерантність і, найперше, любов можуть дати очікувані плоди.

Саме Митрополит Андрій в 1933 році організував перший З'їзд "Українська Молодь Христові", Таким чином започаткував традицію, яку було відновлено в Україні з'їздом "Шукаю Христа" в 1990 році. Саме для молоді, на з'їзді дарувався Молитовник З'їзду. В якому було зібрано зразки молитов, які випробувані століттями в різних обставинах і культурах.

Отже почнемо із самого початку, розглянемо шлях від молодого юнака до видатного митрополіта.

Першу освіту Роман здобув удома. Восени 1879 р., разом зі своїми двома братами Юрієм та Олександром розпочав навчання в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Невдовзі тут помер його брат Юрій. Роман та уся сім'я Шептицьких глибоко переживали цю втрату. 1 жовтня 1883 р., розпочав військову службу у Кракові. 8 січня 1884 р., його привели із казарми додому та діагностували скарлатину (супроводжується зараженням крові й гострим запаленням суглобів). У часі хвороби був близький смерті. Наприкінці лютого одужав, однак лікарі наполягли на звільненні з військової служби. Батькові вдалося звільнити Романа з війська, у травні родина повернулася з Кракова до Прилбичів.

Восени 1884 р., Роман і Олександр разом поїхали до Німеччини (Вроцлав) на правничі студії в університеті. У 1886 р., вперше відвідав Рим. Влітку 1887 р. завершив університетські студії. 11 серпня цього року на пропозицію батька вирушив до Хирова в колегію єзуїтів. Через тиждень прибув в Добромильський монастир, щоб ознайомитись з життям отців Василіан. У жовтні 1887 р., батько відправив Романа у подорож до Росії, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. Упродовж цієї подорожі відвідав Поділля, Київ, Москву.

Перечитавши спомини матері про молодість і духовне покликання її сина Романа, приходить на думку євангельський опис про подію з хлоп'ячих літ Ісуса з Назарету.

За прикладом Божої Матері Софія Шептицька також зберіг у своєму серці слова молодого Романа. Не все вона відразу зрозуміла. А батькові Івановіще важче було схопити та зрозуміти план відвічного Провидця Божого для життя сина. Між батьком і сином почалося довге й болюче душевне змагання. Змагання це було тим огнем, що очистило, освятило та утвердило духовне покликання отця Андрія.

В ранній молодості Роман Шептицький відчув, що він «мусить бути у справах отця». Його молодечі літа були позначені тим, що «він зростав мудрістю, літами й ласкою у Бога та людей». Подібно як Ісус, «він був слухняний» своїм батькам. Не міг здійснити свого покликання - вступити до монастиря - поки не одержав згоди й благословення батька.

Син писав до батька: «Моя воля є в Твоїх, - Дорогий Отче, - руках і то з двох причин: правом Батька і правом Твоєї любові та страждання, які переносиш ради мене... Тату! Милосердіться наді мною, розважте цю справу у щирій молитві і дайте мені свою відповідь. Я вважатиму за дар від Бога. Заявлю ще, що хочу мати Вашу доброзичливу згоду, та маю надію, що дістану її».

8 лютого 1888 р., у Римі взяв участь у загальній аудієнції у папи Лева ХІІІ. Завдяки старанням матері Софії 24 березня папа прийняв їх сім'ю на приватній аудієнції, під час якої Роман просив благословення на те, щоб стати Василіянином.

8 лютого 1888 р., у Римі взяв участь у загальній аудієнції у папи Лева ХІІІ. Завдяки старанням матері Софії, 24 березня, папа прийняв їх сім'ю на його приватній аудієнції, під час якої Роман просив благословення на те, щоб стати Василіянином.

Мама записала тоді слова Папи: «А Вас усіх благословляю ще раз, зокрема для Вашого покликання передаю Вам моє спеціальне благословення».

Опісля Роман мав довшу розмову з батьком. А мам таке записала: «Другої днини батько казав мені зі сльозами на очах: «Перший це раз проглянув наскрізь його душу й зрозумів, яким є його покликання. Ніколи не зможу Богу подякувати найбільш сердечно за цю розмову бо якщо ми могли би тому хлопцеві дарувати й цілий світ, то це не вдовольняло би його, бо нічого іншого він бажає».

Покликання Романа зазнало ще й інших випробувань. Два рази він важко захворів. Його видужання - неначе чудо, випрошене в Бога.

Відбувши сорокаденний піст в покуті й молитві перед початком свого прилюдного життя, Христос Спаситель зазнав випробування й спокуси від Злого Духа. «Знову бере його диявол на височенну гору й показує йому всі царства світу і їхню славу, кажучи: «Оце все дам тобі, як упадеш ниць і мені поклонишся». Тоді Ісус сказав до нього: «Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму відмовишся і йому єдиному будеш служити». І лишив тоді його диявол» (Мт. 4:8-11).

Перед вступом до новіціяту Роман відбув підготовчі реколекції у найстаршому Бенедиктинському монастирі в Монте Касіно. Там пережив він важку спокусу, як сам розказував. «Це була страшна хвилина, хоч вона тривала ледве декілька хвилин. Під час молитви заволоділо мною нараз таке глибоке пізнання - візія, такої могутності й величавості латинської Церкви, її краси й духовних скарбів, що мені здавалося, що я не зможу від неї відірватися і поза нею не зможу служити Богові. І все зачало хитатися і валитися в мені. Тоді я вчинив досконалу постанову повної присвяти Господеві, цілковитого прийняття Його пресвятої волі й знову - все пішло - як блискавка, після блискавиці наступили по собі неначе три удари грому, а тоді я відзискав повну свідомість і зрозуміння, що Бог хоче мати мене серед Василіян, а після тієї свідомості вернувся повний, досконалий спокій...».

Спомини матері закінчуються описом першої Служби Божої отця Андрія в Прилбичах 11 вересня 1892 «...його голос дужий, звучний, спокійний, що передавав Всевишньому молитву з жертвою, бо вона: «Твоя от Твоїх Тобі носять о всіх і за вся».

Лев ХІІІ не забув про той візит і пригадав собі його через у 1899 - прийняв отець Андрій єпископську хіротонію. І в своєму першому пастирському слові до рідного народу, прорік: «Отже нині враз із Апостолом кажу й заявляю - а Бог свідком, що з чистим сумлінням заявити можу: «Я сам бажав би бути відлученим від Христа за моїх братів, рідних мені по тілу». Нехай нині умру - нехай у вічності не зазнаю щастя, нехай відлучений буду від Христа, - коли Ви, Браття мої по крові, були спасенні».

У різні періоди життя А. Шептицького та змін політичних режимів на Україні, йому довелось жити поруч з євреями і вирішувати питання зв'язків з ними. У 20 років він почав вивчати іврит, у 1905-1906 роках він подорожував по Священній Землі. З його листа, якого він написав старійшинам однієї з єврейських громад Галичини, він пропонував розширити свою філантропічну діяльність на євреїв. Для популяризації духовних взаємовідносин між Сходом і Заходом Митрополит Шептицький ініціює в 1907 р. міжнародні зустрічі - з'їзди, присвячені плеканню ідеї з'єднання Церков, передусім представників слов'янських народів, католицького і православного віровизнань. Ці з'їзди відбувалися у Велеграді в Моравії, відомому місію осередку св. Кирила й Методія, в яких брали участь богослови і обговорювали справи, що єднали обидві Церкви і проблеми взаємного пізнання і зближення між ними. На цих з'їздах, до 1927 р., Митрополит Андрій виголошував доповіді, а на деяких головував. Доповіді конгресів у Велеграді були друковані в серії "Акти Велеградські".

Під час окупації Галичини російськими військами в 1914 р., Митрополит Андрій виступив проти насильного запровадження російської православної Церкви, за що був заарештований і засланий спершу до Києва, а згодом в Росію: в Новгород, Курськ і Суздаль. Свій побут в неволі Митрополит використав для спроби оформити греко-католицьку Церкву в Україні і Росії.

Під час свого короткого перебування в Києві Шептицький висвятив о. Йосифа Боцяна, ректора Львівської духовної семінарії, на єпископа Луцького. Після звільнення в березні 1917 р., Митрополит скликав у травні 1917 р., синод у Петрограді, на якому номінував о. Леоніда Федорова на свого екзарха на всю Росію, а для Білорусі й України призначено двох інших екзархів: для Наддніпрянщини о. Володимира Громницького екзархом, а генеральним вікарієм о. Михайла Цегельського. Новостворена структура греко-католицької Церкви на Сході протривала до приходу більшовицької влади, коли вона була зліквідована, як і всі інші Церкви. Під час свого побуту в Росії і Україні в 1917 р., Митрополит Шептицький зустрічався з українським громадянством, відвідав українські національні установи. I хоча йшлося про українців Наддніпрянщини, що були православними, всюди його вітали як мученика і оборонця загальної української справи. Особливо тепло прийняла Митрополита українська громада в Петрограді.

У Києві він мав зустріч з провідними членами Української Центральної Ради, відвідав визначних особистостей в столиці України: М. Грушевського, Д. Дорошенка, вдову М. Драгоманова і інших. Навіть В. Винниченко, який спочатку ставився з неповагою до Митрополита, згодом, за Директорії, пропонував А. Шептицького як кандидата на митрополита України. За Гетьманату Всеукраїнський православний собор у Києві задумував 21 червня 1918 року створити патріархат, а кандидатом на його очолення висувалося особу Андрія Шептицького. Назагал Митрополит Галицький вдержував добрі взаємини з наддніпрянськими політичними діячами і державними керманичами - М. Грушевським, П. Скоропадським і С. Петлюрою - в часі української державності. історичний митрополит біографічний

Повернувшись до Львова Митрополит Андрій великодушно поставився весною 1919 р., до православних ієрархів - архієпископа Олексія Дородницина, що тікав від більшовиків, та до ув'язнених польською владою митрополита Антонія Храповицького і архієпископа Євлогія Георгієвського, останній у 1914 р., змагав до ліквідації греко-католицької Церкви в Галичині. Він прийняв їх у своїх палатах і робив заходи перед польською адміністрацією про їх звільнення. Поступування Митрополита Андрія супроти православних ієрархів заслуговує тим більше на увагу, бо сам Митрополит і його Церква потерпіли від вчинків одного з них.

Після невдачі Визвольних Змагань багато православних емігрантів з Наддніпрянщини знайшлися у Львові, де отримали батьківську допомогу і притулок у Митрополита Андрія. Згадаємо деяких з них: Микола Вороний, Леонід Білецький, Михайло Корчинський, Іван Огієнко, Василь Дядинок, Василь Кричевський, Іван Щендрик, Володимир Дорошенко, В'ячеслав Заїкін і багато інших.

Справі релігійного з'єднання між Сходом і Заходом мали служити і навчально-освітні інституції;створена Митрополитом у лютому 1928 р., Греко-Католицька Богословська Академія у Львові мала бути "підвалиною духового відродження Нашого Народу та приготування нашої св. Церкви до сповнення великої грядущої місії у Христовому винограднику на Українській Землі та серед народів Східньої Европи...".

У періоді між двома світовими війнами великий відгомін з позитивними наслідками мав пастирський лист Митрополита з 2 серпня 1938 року в обороні православної Церкви на українських землях під Польщею. У цьому листі, зверненому до свого духовенства Андрій Шептицький гостро засуджує брутальну акцію польського уряду, який при помочі адміністративних і поліційних чинників проводив нищення православних церков на Холмщині та примушував православних переходити на католицизм.

Нищення православних церков під проводом повітових старостів і польської державної поліції набрало широких розмірів на весні-літі 1938 року. На Холмщині з 389 православних церков поляки забрали для себе 149 і перемінили їх на римо-католицькі костели, а 189 православних церков спалили чи збурили. При цьому часто нищили і цвинтар біля церкви, викидали з могил з найбільшою наругою тлінні останки православних, висміювали релігійні і національні почування православних вірних.

У своєму посланні Митрополит Андрій став в обороні "переслідуваних наших братів не з'єднаних православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся". Після руйнацій церков та знаряддя релігійного культу, а "людей змушували, іноді насильством, прийняти католицьку віру в латинському обряді", Львівський і Галицький Митрополит стверджує: "Ціле православне населення Польщі затривожене. Населення Холмщини зранене у найсвятіших і найблагородніших почуваннях. А всі з'єднані з Вселенською Церквою східні боліють над ударом, завданим самому ділу з'єднання". Митрополит пробує відмежувати Апостольський Престол від акції польського уряду, хоча "в очах кілька мільйонів населення Польщі Апостольська Столиця представлена співвинною діла знищення".

Антихристиянські поступки та факти релігійного переслідування, на думку автора послання - це тріумф ворогів Церкви - масонів, які завдали "моральний удар самій ідеї з'єднання Церков та авторитетові Вселенської Церкви й Апостольської Столиці".

Це послання було заборонене польською цензурою, однак воно розійшлося масово і зробило заспокоююче вражіння серед православних. За посередництвом Митрополита Діонісія Валединського вони дякували Митрополитові Шептицькому за гідний і відважний виступ в обороні православної Церкви. Послання митрополита інтерпеляція українських парламентаріїв у польському сеймі і перед урядом мали відгук, і міністерство внутрішніх справ спинило дальше нищення церков і примусове навернення на католицизм. Після окупації Галичини більшовиками Митрополит Андрій, гідно обороняючи свою Церкву перед безбожною акцією влади, користає з нагоди доступу до східних областей Радянського Союзу, щоб відновити, так як і в часі першої світової війни, апостольську діяльність на цих теренах. Користаючи з владою, наданою йому Папою Пієм X, потверджених його наслідниками Бенедиктом XV і Пієм XI, Митрополит Шептицький творить 9 жовтня 1939 р., чотири екзархати, які охоплювали територію усього Совєтського Союзу, а саме:

- екзархат Волині і Холмщини на чолі з єпископом Миколою Чарнецьким;

- екзархат для Білорусі (отець Антоній);

- екзархат Великої Росії і Сибіру (отець ігумен Климентій Шептицький);

- екзархат для Великої України (Наддніпрянщини) (архієпископ Йосип Сліпий).

Рівночасно Митрополит пише листа 10 жовтня 1939 р., до Папи Пія XII і просить його про потвердження влади, даної йому Папою Пієм X, і дозвіл на висвячення на єпископа о. Йосипа Сліпого на свого коад'ютора з правом спадщини. Два тижні пізніше Конґреґація для Східньої Церкви іменує о. Йосипа Сліпого коад'ютором і надає Митрополитові нові надзвичайної влади. Ці нові владності, однак, анулювали попередні (за офіційною номенклатурою "були на місце тих, уже неважних властей"), значить остаточне стягнення владності, про що повідомив Митрополита Секретар Стану 30 травня 1940 р. - повідомлення, яке дійшло до Львова 26 вересня 1940 р., внаслідок чого Митрополит Андрій повідомив 12 жовтня 1940 р., чотирьох екзархів, що він не має вже навіть власті, щоб прийняти їхнє звільнення від обов'язків і залишає їх сумлінню вибір напряму, як далі поступати.

В роки Другої світової війни Шептицький боровся за самостійну, незалежну Україну, вільну від влади тоталітарних режимів - як радянського так і нацистського. Це був трагічний період у його житті. Він йшов на різні угоди з нацистами, переслідуючи мету зробити Україну вільною. Однак, побачивши людиноненависницьку сутність гітлерівського режиму, Митрополит виступив із засудженням політики нацистської Німеччини. У першу чергу він засудив переслідування євреїв. У 1942 році митрополиту було близько 80 літ, Шептицький був паралізований, на нього чатувала смерть, але він був незламний духом. Йому не треба було дбати про політичну репутацію. Він знав, що, коли нацисти знайдуть євреїв, котрі переховувались у церквах чи монастирях, то вони розстріляють усіх священиків і монахів, зруйнують усі будівлі. І якщо митрополит ризикував своїми священиками й церквами, то це було виявом справжнього християнства, любові до ближнього, почуттів національної відповідальності. Він знав, що вороги українського народу всю відповідальність за погроми перенесуть на всю українську націю. Таким чином, митрополит розглядав як священний обов'язок кожного українського священнослужителя рятувати якомога більше євреїв. Митрополит Андрій і його брат Климентій у роки окупації Західної України врятували від смерті близько 150 євреїв, у тому числі рабина Давида Кахане і його родину. Необхідно зазначити, що митрополит Андрій та його брат нікого не примушували допомагати євреям.

Шептицького звинувачують у тому, що він не став на перешкоді кривавого єврейського погрому у Львові у ті часи, коли німці захопили місто. Проте хіба міг він зробити це? Хіба можна було зупинити натовп, який побачив тисячі трупів щойно вбитих українців (а також деяких євреїв), залишених командами НКВС, що відступали зі Львова? Адже тоді населення ототожнювало євреїв з радянською владою, слідчими, судами та комісарами. Шептицький відправив багатьох із своїх родичів та колег на вулиці для того, щоб заспокоїти натовп, а сам у той час допомагав євреям.

Митрополита Шептицького звинувачують у тому, що він надіслав Гітлерові вітальні телеграми після взяття Львова та Києва. Західна Україна у 1941 році опинилася проміж молотом Москви та ковадлом Берліну.

Через рік після того, як Західна Україна опинилася під радянським режимом, уже не залишилося сумнівів у тому, що національні лідери України не зможуть розраховувати на свободу, незалежність або навіть співчуття з боку Росії. Вони сподівалися, що Німеччина - це єдина сила, яка спроможна визволити Україну.

Телеграми були надіслані зразу ж після створення українського уряду, 30 червня 1941 року і мали на меті допомогти процесу становлення нової Української держави.

Шептицький знав, що він відповідає за долю України, у нього був борг як людини перед Богом і своєю совістю, і він передбачав у своєму пасторальному листі до українського народу. В день, коли була проголошена незалежність України, він закликав до мудрого і справедливого керівництва з метою захисту інтересів усіх українських громадян, "незалежно від їхньої національності та релігії".

Ось цитата з листа Шептицького до папи Римського, датованого 31 серпня 1941 року:"Тепер уся країна зрозуміла, що німецький режим, мабуть, навіть більше, ніж більшовицький, є злом, справжнім диявольським злом. Не було і дня без страшних злочинів. Євреї - перші жертви... Ніби зграя божевільних або скажених вовків накинулася на цю бідну націю".

А тим, хто докоряє Шептицькому за "співробітництво" із німцями, варто нагадати, що звання праведника світу було надано німецькому підприємцю - людині, яка служила в абвері - Шиндлеру, котрий використовував рабську працю в'язнів з окупованих земель, але водночас рятував євреїв, робив для них усе, що міг.

Хіба не співробітничав шведський дипломат Рауль Валенберг з антисемітськими режимами Німеччини та Угорщини? Може, нам слід вивчати його телеграми та докоряти йому за те, що він не залишив свого поста і не став чекати, доки минуть тривожні часи, щоб не підмочити свою репутацію? Але Валенберг використовував своє легальне становище і співробітництвом з владою намагався врятувати тисячі людей, надаючи їм необхідні документи.

Хіба не зрозуміло кожному, що є різниця між співробітництвом на добровільній основі з ідейних міркувань і вимушеним співробітництвом?

Що можуть ще вимагати від митрополита Шептицького?

Не взято до уваги, зокрема, що митрополит Шептицький у жахливий час гітлерівської окупації після захворювання артритом був непрацездатний, він пересувався в інвалідній колясці. Його контакти у найскладніших умовах здійснювалися через посередників. Однак добре відомий пасторський лист митрополита Шептицького "Ти не повинен убивати", що дійсно був написаний ним у 1942 році. Цей лист мав дуже великий вплив на українських католиків. Так, Генеральний секретар громадського комітету солідарності з радянськими євреями Давид Пріталь був урятований українським католиком Іваном Яцюком. За свідченням містера Пріталя, не тільки Іван Яцюк, а й все село рятувало євреїв. історичний митрополіт біографічний

У згаданому пасторському зверненні стверджується, що масове знищення людей - страшне явище, дуже небезпечне для суспільства. Людей, які не будуть прислухатися до Божих заповідей, чекає Божа кара. Лист застерігає, що вбивця ставить себе поза суспільством і чинить кривавий злочин перед Богом, тому Бог покарає його як Каїна, винного у пролитті крові свого брата. Цей лист свідчить також, що накази синоду єпископів з 26 листопада по 3 грудня 1942 року були націлені проти геноциду тих часів.

У 1942 році, коли німецька армія вже дійшла до Волги і Кавказу і перемога гітлерівців здавалася неминучою, митрополит Шептицький надіслав листа Гіммлеру, в якому рішуче протестував проти геноциду щодо євреїв і визнавав нацистів відповідальними за те, що вони спонукали українців до спільних дій і таким чином робили із них професіональних вбивць. З боку митрополита це була надихаюча мужність любові до ближнього. Гіммлер наказав заарештувати А. Шептицького. Але Отто Франку і Карлу Ляшу, які керували Галичиною, вдалося утримати фюрера СС від цього кроку, бо те, що митрополит користувався глибокою пошаною серед свого народу, могло призвести до великих заворушень.

Митрополит Андрій Шептицький помер у віці 79 років 1 листопада 1944 року у Львові. Серед присутніх на траурній церемонії були також і євреї, життя яких він урятував. Люди були в траурі: від них пішов навіки їхній рятівник і благодійник, благородна, принципова, свята людина. Вшановуючи світлу пам'ять про нього, ми згадуємо істину: "Той, хто врятував душу, рятує світ".

Размещено на Allbest.ru