Українська політична думка другої половини ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет ім. Каразіна

Біологічний факультет

Реферат

з історії України на тему:

«Українська політична думка другої половини ХІХ століття»

Виконала: студентка 1 курсу

групи БГ-11

Ємець Єлизавета Володимирівна

Перевірив: Викладач

Шмалько Андрій Валентинович

2013

1. Українська політична думка XIX століття

На початку XIX ст. українські землі були поділені в основному між двома континентальними імперіями Європи -- Австрійською імперією Габсбургів та Російською імперією Романових. На підросійській Наддніпрянській Україні після ліквідації гетьманщини, Запорозької Січі та залишків місцевого самоврядування політична думка переживала період занепаду. Осмислення ситуації, що склалася, відбувалося в прихованих формах таємних товариств і творів анонімних авторів. Такими товариствами були, зокрема, товариство дворянських революціонерів (Південне товариство), Товариство об'єднаних слов'ян (1823--1825), Малоросійське товариство (1821--1825).

Діяльність таємних товариств активізувалася в середині XIX ст., коли нагально постали проблеми ліквідації кріпацтва, відстоювання інтересів і прагнень селянської маси, поширення та втілення в життя ідей європейського лібералізму і просвітництва. Вершиною розвитку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилося у Києві близько 1845 р. з ініціативи чиновника канцелярії Київського генерал-губернатора М. Гулака, ад'юнкта Київського університету М. Костомарова та студента університету В. Білозерського. Пізніше члени цієї організації - М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, М. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. - згуртувалися довкола ідеї словґянського обґєднання у формі словґянської республіканської федерації. Товариство відстоювало ідеали свободи, рівності і братерства усіх слов'янських народів, відкидало всі форми соціального поневолення, виступало проти самодержавства та кріпосного права. Проіснувавши не більше 15 місяців, братство було розгромлене поліцією після зради одного з нових членів. За результатами слідства члени братства були засуджені до різних термінів ув'язнення, але їх ідеї лягли в основу подальшого розвитку української політичної думки.

Серед програмних документів Кирило-Мефодіївського братства був статут, у якому визначалась основна мета -- духовне та політичне єднання слов'янських народів. При цьому зазначалось, що в разі створення слов'янської федерації кожен народ збереже свою самостійність і матиме народне правління. Форми правління, законодавство, право власності та освіта базуватимуться на християнських цінностях.

Ідеї Кирило-Мефодіївського братства продовжив Михайло Драгоманов (1841-1895 pp.)- видатний український мислитель і громадський діяч.

Він закінчив Київський університет, викладав у ньому всесвітню історію. Опублікував тоді низку праць, у яких викривав русифікаторську політику царизму стосовно неросійських народів, за що 1876 року його було звільнено з посади приват-доцента без права будь-якої державної служби в межах Російської імперії. Емігрував із сім'єю за кордон, спочатку до Швейцарії, а пізніше переїхав до Болгарії, де з 1889 р. до кінця життя -- професор Софійського університету. В університеті зберігається бібліотека Михайла Драгоманова, яка налічує 4350 томів унікальних книг. Драгоманов -- рідний брат матері Лесі Українки -- письменниці Олени Пчілки (Ольги Петрівни Косач).

Початком формування історіографії з проблем політичних ідей та суспільних поглядів Драгоманова можна вважати той час, коли він став активно діяти як науковець, журналіст, людина творчої праці. Перші рецензії на його наукові праці, відгуки на його публіцистику становлять певну цінність як література до нашої теми, допомагають оцінити сприйняття вченого і громадського діяча його сучасниками . З'являються політичні організації, які прямо чи опосередковано пов'язують свою діяльність з "драгоманівськими" ідеями, з формуванням і розгортанням масового організованого українського руху в Галичині, Буковині та Наддніпрянщині, ім'я Драгоманова стає певним ідейним символом, набуває "метафізичного" значення. Його праці, ідеї, діяльність потрапляють у поле зору громадськості, починають цікавити істориків, дослідників суспільно-політичної думки в Австро-Угорщині та Росії.

Творчість українського політичного мислителя і громадського діяча, основоположника політичної науки України та соціалістичного руху М.П. Драгоманова як його сучасниками, так і наступниками оцінюється досить неоднозначно. Політичні погляди М.Драгоманова формувалися під значним впливом ліберальних і соціалістичних ідей, поширених у Європі ХІХ ст.

Аналізуючи державу, М. Драгоманов вважав, що її суть найперше полягає у правах, якими наділені в ній громадяни, у правовому статусі особи. Він прагнув здійснення "політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації", бо "державна централізація багато несе зла і мусить уступити колись місце другим, кращим формам громадського устрою". Суть його програми політичної боротьби для українства полягала у тому, щоб домагатися політичних реформ, демократизації та федерації у рамках Росії та Австро-Угорщини, виходячи з того, що центром цієї національної боротьби мала б бути Галичина. Він вважав, що національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. Соціалізм М. Драгомановим розглядається як спосіб утвердження соціальної справедливості та підвищення добробуту народу.

За поглядами М.Драгоманова головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. І основною ланкою має бути громада. Відносини між громадами мають будуватися на федеративній основі. Громади як вільні й самостійні утворення будують федерацію знизу до гори. А в наступному це призведе до децентралізації тогочасної Росії. Сама ж децентралізація, на думку, вченого, повинна стати основою для утвердження самоврядування. Вчений продовжив та розвинув концепцію федералізму М.Костомарова, запропонувавши самостійність сильних обласних органів влади.

Для реалізації місцевими громадами своїх повноважень, необхідно приділити значну увагу процесу формування місцевих органів управління. Таке формування має відбуватись виключно на основі загального та рівного виборчого права. Це у свою чергу сприятиме позбавленню можливості вручання Центральної державної влади до питань, які належать до компетенції виключно місцевих громад.

М.Драгоманов вважав, що державність дає кожному народу суттєві переваги, головна з яких - можливість самостійно вирішувати власні проблеми. На жаль, сама по собі вона не дає простим людям суттєвих переваг у забезпечен­ні їх прав і свобод.

Громадянське суспільство, за поглядами Михайла Драгоманова, утворюється внаслідок еволюції людського розвитку в первісному періоді та закінчується утворенням політичної форми общини. Даний процес відбувся під впливом матеріального виробництва, яке в свою чергу зумовлене розумом сім'ї. Таким чином, вчений обґрунтовував можливість побудови громадянського суспільства тільки шляхом поступових перетворень. Тому, він вбачав основним завданням, яке стоїть перед українським народом, програмну перебудову політичного ладу тогочасної України.

М.Драгоманов сформулював ідею формування держави на засадах політичної свободи, як цілісної системи визначальних по­ложень:

· права людини і громадянина, недоторканність особи, життя, приватного листування, національності (мови);

· свобода совісті, друку, об'єднань, носін­ня зброї, вибору житла і занять;

· право пред'явлення позову до посадових осіб, відомств, чиновників у разі вчинення ни­ми незаконних дій.

Усі зазначені положення зайшли своє відображення у конституційному проекті М. Драгоманова «Вольний Союз - Вільна Спілка. Проект заснування Статуту українського суспільства».

2. Пріоритети політичної думки Михайла Драгоманова

Окремої уваги заслуговують питання моральності та співвідношення мети і засобів її досягнення. Необхідно зазначити, що представники західної ліберальної думки не приділяли достатньої уваги методам боротьби за ліберальні цінності, здійснюваної на засадах непорушності їх принципів, недоторканності прав і свобод. Саме М.Драгоманов зробив значний внесок у популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його думка про те, що політика вимагає чистих рук, була палко підтримана значною частиною представ­ників ліберального руху.

Залучення української інтелігенції до справи визволення народних мас Драгоманов вважав однією з головних завдань свого життя. Безелітність нації імпонувала ученому тим, що внаслідок такого становища вона була більш прийнятною до ідей побудови майбутнього суспільства на принципах соціальної справедливості, вільного розвитку особистості, гарантування ії прав і свобод. Однак, він прекрасно розумів, що без провідної верстви, освічених провідників, маси самі по собі добитись реалізації омріяного ним суспільного ідеалу не зможуть.

Саме тому він висуває досить жорсткі вимоги до української інтелігенції, вимагаючи від неї навіть певного самозречення в ім'я майбутнього народу.

Для М.Драгоманова пропаганда національної виключності, формування в українській свідомості ідеї ненависті до інших людей за етнічною ознакою, навіть до тих, що належали до пануючих над українцями народів, були неприйнятним способом відродження України.Ворогами українців, вважав учений, є не росіяни, не поляки чи представники інших національностей, а державно-бюрократичний апарат імперії, власники фабрик і заводів, великих маєтків, що гноблять усіх трудящих, незалежно від їх національної приналежності.

М.Драгоманов відзначив головну причину поділу суспільства на бідних і багатих - наявність приватної власності. Позбутися злиднів - організувати колективну працю за умови колективної власності громади на землю і знаряддя праці. Здійснити це можливо тільки еволюційним шляхом, був противником революцій та революційних перетворень, що несуть насильство.

Важливо зазначити, що М.П. Драгоманов займає особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки України і Росії завдяки своєму ученню про конституціоналізм. Його можна назвати творцем своєрідної конституційної доктрини, яка мала на меті збагатити політику і право Росії цінностями світового конституціоналізму. Предметом його інтересів були найактуальніші й сьогодні питання про політичну свободу і парламентаризм, права людини і політичну боротьбу, федерацію і децентралізацію, місцеве самоврядування і народовладдя, національне самовизначення і національну партію тощо.

Драгоманов визначив у рамках конституційної доктрини домінанту політичної сфери суспільного життя над економікою, тобто визнавав за державою з її політичною системою і конституцією можливість координації соціально-економічного життя.

Іншою ідеєю М. Драгоманова була ідея еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ. Тобто Драгоманов мав на увазі суспільну еволюцію, в якій він вбачав поступовий, невибуховий прогресивний рух суспільства, за результатами якого люди одержують більший простір для індивідуального й громадського самовираження і вирішення своїх життєвих проблем.

Виняткового значення М.Драгоманов надавав ідеї просвітництва, тобто обґрунтуванню думки, що визвольна боротьба має вестися просвітницькими засобами і культура має бути ґрунтом для функціонування майбутньої демократичної держави.

Наступною засадою драгоманівського політичного вчення можна вважати європеїзм. Обґрунтовуючи думку про зв'язок України із Західною Європою як джерело прогресу першої, Драгоманов вважав, що історичний процес в Росії має пройти такий самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи.

Надзвичайно важливою підвалиною, на якій ґрунтувалася програма М.П.Драгоманова, була ідея федералізму. Його державним ідеалом було федеральне об'єднання політично автономних країв і областей. Особливо переваги федералізму очевидні в умовах великої держави, зокрема, для такої як Російська імперія. Драгоманов вбачав ці переваги в таких справах, як управління на місцях, освіта, судочинство, муніципальне та обласне господарство. В цілому для М. Драгоманова федералізм -- це і засіб партійно-політичної організації, і етнополітичний принцип вирішення міжнаціональних суперечностей, і сукупність методів місцевого самоврядування, і конкретний варіант загальнодержавного політичного режиму, і модель для міждержавних відносин взагалі, і засіб „роздержавлення” суспільного життя на шляхах його колективістської соціалізації, і головна умова для обмежених буржуазно-демократичних реформ. Федералізм -- це, насправді, антипод, але не централізації як такої, а централізації бюрократичної та антидемократичної, при якій усяка свобода гине й торжествує казенна одноманітність думок, слів, учинків. Саме стосовно цієї ідеї оцінки творчості мислителя були найрізноманітнішими - від звинувачення його в промосковській політиці українськими націоналістами до таврувань як ворога і підривника держави російськими шовіністами.

Отже, ми розглянули декілька пріоритетних ідей політичної думки М.П.Драгоманова і з'ясували, що він надавав перевагу соціально-демократичним ідеям й прагнув змінити політичний лад російської імперії на особливий федералізм, базований на децентралізації та на автономістичних засадах.

3. Політична форма організації

У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада належала двом думам -- державній і союзній. Зміни до основних законів мали вноситися в разі згоди третини голосів членів двох дум і затверджуватися Державним собором, що обирався зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів.

Політичною формою організації суспільного життя має бути федерація, що складається із самоврядних громад. Україна має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель і в свою чергу входити до побудованої на федеративних засадах Росії. Найкраща форма політичного життя -- асоціація гармонійно розвинених особистостей в Україні -- «громадівський соціалізм», «громадівська праця», які «мусять мати українську одежу». Самоврядування є основою основ руху до повної справедливості, до соціалізму, до найголовнішої мети -- «повернення української нації до сім'ї націй культурних».

Не заперечуючи революційних методів у боротьбі із самодержавством і переході до нового суспільного ладу, М. Драгоманов надавав перевагу еволюційному розвиткові суспільства. Здійснення соціалістичного ідеалу можливе тільки в певній поступовості та за високого розвитку мас, а тому й досягне більше за допомогою розумової пропаганди, ніж кривавих повстань. Отже, Драгоманов виступав за еволюційний перехід до соціалізму.

Будучи громадським діячем, серед найважливіших рис людської етики Драгоманов на перше місце ставив потребу в суспільній солідарності, взаємодопомозі та підтримці. "Вироб такої солідарності - справа не легка, - відзначав він. - Вона потребує перш усього розуму досить сильного і сміливого, щоб він міг поглянути на діло без усяких упереджень, вільно від усяких споминів історичних і від теперішніх зріслих на історичному грунті інституцій, почастних інтересів, звичок і інстинктів, а також і від теперішньої опозиції їм, котра часто єсть тілько копією з status-quo, до котрої лишень поставлено плюс замісць мінус". Відчуваючи у собі здатність до такого погляду на історію людства, Драгоманов неодноразово пропонує своє бачення еволюції суспільної моралі, значення тих чи інших чинників у етичному розвитку окремих цивілізацій та народів.

4. Українська програма боротьби за автономію та федеративну державу

Бачення політичного майбутнього України як складової частини федеративного державного союзу у рамках колишньої Російської імперії/Східної Європи визначалось не тільки прагматизмом, тверезістю розрахунків Драгоманова - він щиро вважав, що національні інтереси поневолених народів не конче потребують здобуття самостійної держави, відокремлення від метрополії. На його думку, за певних політичних і правових умов нація може задовольняти свої основні потреби і у рамках багатонаціональної федеративної держави. Звичайно, якщо ця держава збудована на засадах повної політичної і національної свободи, забезпечує рівні й реальні права народам і регіонам, які входять до її складу на підставах національної та краєвої автономії. Бачачи таку можливість задовільного розв'язання національного питання в межах демократичного процесу, Драгоманов доходив висновку про існування двох варіантів незалежності: "Незалежність певної області і нації може бути досягнута або повним її відокремленням в особливу державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоврядування без цього відділення (федералізм)".

Перш за все, учений бачив в автономістському проекті українського майбуття політичну програму, яка відповідала потребам української нації на тогочасному етапі власного розвитку, її потенційним можливостям у системі міжнаціональних, міждержавних відносин останньої третини XIX ст. Він розглядав саме "автономістський" проект як консолідуючий чинник, що забезпечить реалістичну ідеологічну перспективу українському рухові, дозволить подолати ідейну невизначеність української інтелігенції, переобтяженої та іммобілізованої суперечками про далекі і прекрасні ідеали. "З цього "питання умов" треба перш усього вийти, - наполягав Драгоманов, - і, між іншим, українським автономомістам треба собі ясно поставити ближчі і дальші ідеали і форми політичні, - державно-адміністративні, - для української автономії і притягти до них своїх земляків показом реальних вигод від неї (адміністративних, фінансових, просвітних і т. д.), а далі шукати собі спільників і по чужим сторонам".

Така програма найбільше відповідала політичним традиціям українського руху. Вона могла розраховувати також на позитивне або, принаймні, співчутливе ставлення до неї з боку чужинців, які жили в Україні, та з боку інших народів Російської імперії. Звідси наполягання її автора: "Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з іншими націями й країнами Росії через федералізм". У цих настановах Драгоманов вбачав сильні сторони ідеології старшого покоління національних діячів: "У політичному відношенні не тільки слабкість української партії, але і самі історичні умови українського племені взагалі виробили те, що українські автономісти схилялись не так до сепаратистського ідеалу відносно Росії, як до федерального. Не відділення від Росії, а тим більше до Польші, а перетворення її можливе тільки при дружній участі всіх її народів, починаючи від великорусів, займали в 60-і роки українських автономістів, як можна бачити і з цитованої в попередній главі статті в "Колоколе".

Драгоманов виступав за вирішення національного питання через забезпечення автономії для кожного народу, який цього прагне.

5. Ставлення Драгоманова до ідеалу національної державності України

Насамперед, чи справді Драгоманов відкидав ідеал національної держави, чи вважав він державну самостійність України не потрібною або зайвою для її розвитку? В антидрагомановській літературі знаходимо повне розмаїття закидів Драгоманову за те, що своїми працями він вніс у національну думку бездержавницьку традицію, що він привів національну інтелігенцію до вибору на користь федералізму, чим ідейно обеззброїв та деморалізував націю. Учений, на думку деяких авторів, винен за поразки у спробах встановлення української державності в 1917-1920-х рр. Одне з цих типових суджень варто навести: "Ідол бездержавності цілком послідовно завів Драгоманова і до того, що він відкидав також ідеал української нацюнально-політичної самостійності, т.з. ідеал української незалежної держави на будуче. Про минулі часи він говорив, що для "всесвітнього поступу" українська держава може була б корисна; теперішність - на його думку, така, що створення української держави і не можливе і не потрібне. На майбутнє держав-ний лад згідно з його концепцією має бути заступлений анархією; отже, з того Драгоманов робив цілком послідовний висновок, що ідеал української самостійної державності на майбутнє не потрібний, а для загального "поступу" навіть шкідливий".

Поруч із справедливими закидами Драгоманову деякі автори вдаються і до абсолютизації його критичного ставлення до майбутньої національно-державної організації України. Аби не бути голослівним, спростовуючи подібні закиди, звернімось до думок Драгоманова, які дозволять зрозуміти причини його вибору на користь федералістського проекту майбутнього Вітчизни.

Аналізуючи політичну програму Драгоманова, можна дійти висновків, що він не мав жодних сумнівів у тому, що український народ повинен бути господарем своєї долі, користуватися повнотою політичних, соціальних і національних прав. Учений чітко наголошував на цілості та єдності українських земель, вважаючи їх поділ між чужоземними державами історично зумовленим, а отже, минучим. Драгоманов перший вніс до української політичної програми питання про етнічні кордони України, запропонував чіткий критерій, за яким належало визначати територію майбутньої України: "Україною ми звемо всю сторону від верху р. Тиси в теперішнім Венгерським королівстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й кубанську землю у теперішнім російським царстві, - від верху р. Нарова на півночі до Чорного моря на півдні, - усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою".

У своїх працях учений доводив суверенні права української нації на свою етнічну територію. Використовуючи історичні і правові аргументи, Драгоманов доказував, що українці, по-перше, вже мали свою державність у минулому, а, по-друге, втратили її не через свою нездатність до державного буття, а через несприятливий збіг внутрішніх і зовнішніх обставин. Зокрема, він відзначав, що сума релігійних, національних, церковних, соціально-економічних конфліктів довела до розриву між Україною і Польщею, а сума інтересів релігійних, політико-економічних (спільні для України і Московщини через басейн Дону) привела Україну до союзу з Москвою. Втім, скільки б не наводилось аргументів, що пояснювали звивистий шлях історії, яким проходила Україна в минулому, борючись з одними поневолювачами, щоби, знесиленою, потрапити під владу інших, Драгоманов не вважав цей "присуд історії" остаточним. Навпаки, він критично ставився до будь-якої з держав, які заволоділи землями України, і закликав національних діячів виховувати співвітчизників українцями, а не лояльними підданими пануючих над ними імперій.

Попри певний період захоплення анархо-федералізмом, Драгоманов віддавав належну шану значенню національної держави. Визнаючи державність не тільки як історичне утворення, корисне в минулому, але як поважну політичну ціль, варту зусиль народу, який прагне до свого звільнення, він відзначав: "І, дійсно, державність найвелична підмога, вже однією своєю систематичністю" [136]. Становище українців виграло б, якби вони мали власну, національну державу, неодноразово наголошував Драгоманов у своїх творах: "А проте нам Українцям треба ще раз звернути увагу і на те, що на Вкраїні і уряд, і богатирі (богачі. - А.К.) - не свої, а чужоземні, як і в Галичині і в Угорській Русі... А це вже діло відоме, що чужоземне здирство і гніт безмірно важчі, аніж своє, бо вже звісно чоловік швидче своєму на користь зробить, аніж чужому".

Звідси природною реакцією Драгоманова було зацікавлене ставлення до процесу утворення нових національних держав. Зокрема, з явною симпатією він змальовує у своїх працях і кореспонденціях процес утворення єдиної Італії, набуття повної самостійності Румунією, появу нових балканських суверенних держав. Поза всяким сумнівом, його симпатії при цьому були не на боці тогочасних імперій, що прагли володарювати над народами Східної Європи. Саме в нових національних державах на Балканах він бачив "початок кінця" політичного устрою Східної Європи, позначеного імперським пануванням, а також надію і добрий приклад для співвітчизників. На успіхи в національному будівництві, в освіті та культурі цих нових балканських держав він звертав увагу своїх ко-респодентів-українців, передусім, галицьких радикалів.

Характерний приклад знаходимо у довірливому листі Драгоманова до свого зятя Івана Шишманова - видатного болгарського наукового і державного діяча (пізніше - першого посла Болгарії в УНР). Звіряючи свої почутгя та надії духовно близькій людині, він зауважує: "Для правильного розвитку народного треба мати або державну незалежність, або високу освіту. Важко це, скажете Ви, особливо з огляду на те, що незалежність потрібна і для організації освіти! -Цілком вірно, - от тому Ваші болгари, хоча в сумі може бути і дикіше за нас, але скоро нас переженуть у всіх відношеннях".

З подібними ідеями вчений виходив і на широку публіку. У 1880 р. разом зі своїми товаришами С. Подолинським та М. Павликом він видає новий варіант всеукраїнської політичної програми, у якій від імені колективної редакції єдиного на той час позацензурного українського часопису "Громада", проголошує поряд з традиційними політичними вимогами, принципово нове положення: "В справах політичних ми бажаємо: ...Повної самостоячесті для вільної спілки (федерації) громад на всій Україні". Тим самим укра-їнському загалові, діячам національного руху пропонувався ідеал Української самостійної держави, збудованої на засадах вільного федеративного об'єднання українських громад, територій та регіонів. Власне, йдеться і не про ідеал як про конкретну політичну мету, а про завдання національного руху, для пробудження й організації якого працювали видавці "Громади". За всієї загальності, навіть нечіткості цього гасла, йшлося справді про самостійну Україну. Немає підстав заперечити справедливість висновку, що в цій програмі "поруч з економічними вимогами жадалося "повної самостійності для вільної спілки громад на всій Україні, тобто української державної самостійності". Але ж цей заклик, наголосимо, з Женеви не знайшов відгуку в Україні.

Наступного року Драгоманов видає нову працю, в якій детально доводить, що супроти всяких поділів українських людей між різними державами, - "українська порода (національність) держиться як тіло осібне, дуже однакове в усіх частинах, з однакими звичаями, однакими споминами, любов'ю і ненавистю. Така порода могла б зібратись в одну державу й це певно було би добре, бо тоді легше було б українським людям не допустити, щоб на їх землі була така неправда, як тепер. Але тут же він з жалем додає, що сталось так, що українці здавна не могли скластись в одну державу, бо вони опинились серед чотирьох загребущих сусідніх держав і не могли вирватись зразу з них усіх.

Звісно в Україні були й активно діяли люди, які намагались боротися проти такої долі Батьківщини, і Драгоманов з повагою відгукувався про їх зусилля: "Хлопомани" й собі пробували пускати свої думки проміж мужиків "гострити ножі на царів, на панів", -або кликати всіх українців підніматись, щоб увільнитись од московської неволі, звісно для себе, а не для Польщі".

Ставлячи питання про доцільність і бажаність української державності не тільки в минулому, але й у майбутньому, Драгоманов проте, вважав, що перед Україною постає необхідність вибору з двох програм, із двох варіантів національного розвитку. Або, по-перше, шлях боротьби водночас проти двох імперії - Австро-Угорської та Російської, проти відповідних панівних націй, що вважали українські території "своїми" володіннями, або, по-друге, шлях боротьби за національну автономію, за демократичну федералізацію Росії та Австро-Угорщини. Оскільки більшість українців проживала в межах Російської імперії, переважно (але не виключно!) проблеми політичного демонтажу цієї "в'язниці народів" становили предмет зацікавленого аналізу Драгоманова. Розглядаючи перспективи політичного процесу в цій країні, він попереджав своїх співвітчизників про необхідність бути готовими до такого вибору: "Незабаром буде в Росії Земський Собор, в котрому безпремінно мусять піднятись розмови про "обласну автономію", і українцям і тим, що будуть в тому Земському Соборі і тим, що в ньому не будуть, прийдеться стати або федералістами нашого розуму, або стояти за те, щоб заведена була більше, чи менше централізована Україна (як Царство] Польське, Угорщина і т. д.)".

Правильно формулюючи таку дилему українського майбуття, сам Драгоманов вважав за доцільне спинитись на автономістсько-федеративній ідеї та відповідній політичній програмі українського руху. В полеміці з Борисом Грінченком Драгоманов висловлює своє політичне кредо: "Але я завше був і єсть прихильником політичної автономії українців в формі автономії земської: громад, повітів і країн, в котрій, як я змагався показувати десяток разів, найліпше може виявитись і автономія національна. І тепер я ніяк не можу згодитись на раду д. Вартового "зректись всяких заходів коло політичної самостійності української", не згоджуюсь, між іншим і через те, що без політичної самостійності, чи автономії, не може бути і автономії національної" [146]. Очевидно, відносна політична стабільність Російської та Австро-Угорської імперій, не вичерпаний ще потенціал протидії дезінтегративним тенденціям в них зумовили саме таку драгоманівську позицію з цього питання.

Ще у першій своїй політичній програмі - "Передньому слові до "Громади" - Драгоманов сформулював власне бачення переваг саме такого шляху розвитку України [147]. Федералістському вибору вчений і громадський діяч залишався відданим протягом усього життя. В останні свої роки, у праці "Чудацькі думки про українську національну справу", Драгоманов знову пояснив, чому він відстоює федералістську модель як перспективу українського руху (проте не кінцевий ідеал української нації!): "Проти цього нарису > можна сказати тільки одне, що трудно добитись політичної вільгості в Росії. Правда. Але ж відірвати від неї увесь край від Збруча до Кубані ще трудніше. Діло так стоїть, що треба або одне, або друге. Третього не пригадаєш!".

Вірячи у позитивні можливості федералістського шляху, Драгоманов з особливою критичністю ставився до поширених в українських політичних і громадських колах розмов про бажаність відновлення Гетьманщини, історичних форм козацької державності. Хоча він визнавав, навіть підкреслював, вищість порядків козацько-гетьманської державності у порівнянні з політичним ладом Московської Русі та Російської імперії, яка скасувала українську автономну державність, учений все-таки вважав таку "реставраційну" програму ідеалістичною, романтичною, політично непридатною. Тому Драгоманов часом аж занадто гостро реагував на спроби "заманіфестувати" цю політичну програму: "Стосовно ж так званого малоросійського "козакофільства", прагнення відновити Гетьманщину і державного малоросійського сепаратизму, одним словом, "мазепинського українофільства", як висловлюються деякі високопоставлені особи, - то про нього мова може йти тільки з боку людей або поверхнево знайомих зі справою, або явно зловмисних вигадників".

Навіть загальне ознайомлення з основними думками Драгоманова про українську самостійну державність, його ставлення до ідеалу національної держави дозволяє побачити, наскільки складним, а часом і заплутаним є питання про обумовленість саме такої позиції Драгоманова. І. Лисяк-Рудницький у зв'язку з цим відзначав: "Теоретична засада Драгоманова - нехіть до державности як такої та фальшиве розуміння свободи - була причиною, чому він недооцінював значення національної держави, як конче потрібної гарантії національної свободи. В цьому питанні сучасна українська політична думка стоїть на інших позиціях, як ті, що їх боронив Драгоманов. Проте, якщо ми хочемо бути справедливі, мусимо пам'ятати про деякі "пом'якшувальні обставини", які зменшують тягар "провини" Драгоманова".

Насправді Драгоманову було властиве широке, радикальне, а не фальшиве розуміння ідеалу свободи, якщо взяти до уваги, що поєднання ним ліберальних і анархістських концепцій часів "Переднього слова до "Громади" все ж не є відповідником усієї його теоретичної спадщини, критерієм її сумарної оцінки, а лише одним із інших моментів розвитку світогляду цієї яскравої і суперечливої особистості. І. Лисяк-Рудницький - відомий дослідник української політичної думки мав рацію, відзначаючи, що Драгоманов недооцінював значення національної державності як форми політичної організації національних спільнот у майбутньому. Але вчений і громадський діяч вірив, що це майбутнє належить інтеграційним, а не дезінтеграційним тенденціям. А головне, він вважав, що на зміну багатонаціональним імперським країнам ідуть нові, національні держави тільки як момент у дальшому поступі людства, окремих націй до федеративних політичних союзів. А в далекій будучності -настане час для широких конфедерацій, включно до Всесвітньої, Універсальної конфедерації . Це дає підстави бачити в Драгоманові мислителя, чия думка звернута у далечінь прийдешнього. Але ж саме ці думки творять складнощі з оцінкою його як автора політичних програм, розрахованих на декілька майбутніх десятиліть.

Отже, 1880-ті - перша половина 1890-х рр. - кульмінаційний період у розвитку драгомановських теоретичних поглядів на українську федеративну державність. Нові його праці додавали деякі аргументи, окремі деталі. Найбільше ж у них було полеміки з опонентами. В цей час творче і фізичне життя Драгоманова підходило до завершення. На нові виклики часу, на вимоги молодших поколінь Драгоманов реагує то нищівною критикою, то роздратуванням, а врешті-решт - втомою і усвідомленням того, що він уже сказав "своє слово". І, не сумніваючись у правильності власного шляху, він тверезо оцінює, що майбутнє вже належить не йому. "Тілько ж ми особисто: і я з ровесниками і навіть дехто з молодших по виступу на працю, - мусимо об'явити й те, що особисті сили наші вже підкошені, вичерпані і що навіть найбільша енергія, яку б ми могли ще показати, - буде лишень вибухом світла в лампаді, перед тим як їй загаснути", - зізнавався вчений .

6. Подальші перспективи

політичний драгоманов державний український

Згодом Драгоманову став властивий більш виважений підхід до ролі об'єктивних і суб'єктивних факторів людського поступу, навіть мінімізація значення саме цих останніх. Десятиліттям пізніше він уже заявляв: "В історичному поступі більш усього має силу не добра воля осіб з усіма тими судами над ними, карами й страхами кари і каянням, а мимовольний зріст громадського життя, та впорядкована громадська праця й тиха, й гостра". Це не значило, проте, ігнорування або недооцінки ним вільної дії особистості, людських колективів, їх внеску у зміну ландшафту історії. Він постійно бажав віднайти дійсну міру можливого, максимальну межу впливу людських прагнень і дій на природу суспільства, на творення історії та мінімальний рівень опору "об'єктивних", деперсоналізованих тенденцій та впливів, який не може бути здоланий за будь - яких обставин і зусиль. Ясна річ, що таке прагнення виступало ідеальним джерелом мотивації до пошуків у царині суспільної теорії, але навряд чи могло бути задоволене в дійсності.

Власним оптимізмом Драгоманов справді вмів заряджати своїх прихильників. Навіть і цього надихаючого впливу було не замало для них тоді, в складних умовах становлення українського національного руху останньої третини XIX ст.

Використана література

1. Шляхтун П.П.Політологія. (теорія та історія політичної науки). - К., 2002. - С.116.

2. Горленко В.В. Погляди Михайла Драгоманова на реформування українського суспільства//Часопис Київського університету права. - 2010. - №4. - С.52.

3. Магновський І. Відображення гарантій прав і свобод людини та громадянина у поглядах М.Драгоманова і М.Ковалевського//Право України. - 2002.- №5. - С.137.

4. Томенко М. Політичні погляди М.Драгоманова та Д.Донцова в контексті форму­вання сучасної української державності // Слово. -- 1991. -- № 2. -- С. 25.

5. Салтовський О.І. Проблема нації в політичній концепції М.Драгоманова //Вісник КНУ Шевченка: Сер. Філософія. Політологія. - 2002. Вип.42/45. - С.42.

6. Круглашов А. Драма інтелектуала: Політичні ідеї М.П.Драгоманова. - Чернівці: Прут, 2000.

7. Потульницький В. Нариси з української політології (1819-1991):Навч. Посібник для студентів вищих навч. закладів. - К.: Ли-бідь, 1994.

8. Соціологічна думка України. - К.: Заповіт, 1996.

9. Драгоманов М. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 - 1876). З передмовою Михайла Павлика. - Львів, 1909. - 38 с.

10. Павлик М. Драгоманов як політик. - Львів, 1911. - С. 58 - 59.

11. Павлик М. Критична стаття про видання творів Драгоманова з додатком роботи останнього "Украинцам - социалистам" // Центральний державний історичний архів України у Львові. - Ф. 663. - On. 1. - Спр. 17. - С. 27 -28.

12. Франко І. По за межами можливого // Літературно-науковий вістник. - Львів, 1900.-Річник III.-Т. XII,- С.7.

13. М. Молчанов. Державницька думка Михайла Драгоманова. Інститут державного управління і самоврядування при Кабінеті міністрів України. Київ, 1994. - 40 с.

14. Круглашов А.М. Політична етика Михайла Драгоманова (теоретичні аспекти) / Круглашов А.М. // Український історичний журнал. - 2000.-N3.

Размещено на Allbest.ru