Німецько-австрійська окупація України. Становлення гетьманської форми правління та її суть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка

Інститут історії, етнології та правознавства імені О.М. Лазаревського

Кафедра історії та археології України

Реферат

з методики самостійної роботи

«Німцько-австрійська окупація України. Становлення гетьманської форми правління та її суть»

студента 13 групи

Карася Ігоря Павловича

Чернігів 2012

План:

Вступ

1. Українська Центральна рада (березень 1917 - 28 квітня 1918 рр.)

1.1 Брест-Литовський мирний договір

1.2 Окупація України німецько-австрійськими військами

1.3 Розпуск Центральної ради

2. Гетьманат Павла Скоропадського (29 квітня - 14 грудня 1918 р.)

2.1 Проголошення гетьманату

2.2 Причини і суть гетьманського перевороту

Висновки

Список використаних джерел

гетьман переворот скоропадський

Вступ

Ще в грудні 1917 р. в Брест-Литовську почалися переговори з Німеччиною й Австро-Угорщиною, в яких брали участь делегації УНР і Радянській Росії. 27 січня 1918 р. українська делегація на чолі з Г. Голубовичем незалежно від росіян підписала мирний договір із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Договір передбачав розділ Галичини на польську й українську частини й об'єднання Галичини і Буковини в єдиний коронний край Австрійської імперії. Німеччина і Австро-Угорщина, як союзники УНР, повинні були надати військову допомогу Україні в звільненні від більшовиків. Уряд УНР брав на себе зобов'язання поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, близько 3 млн. пудів м'яса, багато картоплі, цукру, сала та іншої сільськогосподарської продукції. У свою чергу "союзники" обіцяли поставити до України сільськогосподарську техніку, вугілля, сіль та інші необхідні товари. Українська делегація наполягала на негайній відправці до України двох українських дивізій ("Сірожупаної" та "Синьожупанної"), сформованих у Німеччині з українських військовополонених, а також полку УСС.

18 лютого 1918 р. почався спільний наступ 450-тисячного угрупування австро-німецьких військ на фронті від Балтійського до Чорного Морів. На території України ці війська діяли як союзники Центральної Ради.

Більшовики спробували організувати оборону, але сили були нерівні. 2 березня до Києва вступили передові частини армії УНР, а на день пізніше - німецькі війська. Через декілька днів уряд Центральної Ради повернувся до столиці. 3 березня більшовикам вдалося підписати Брестський мир із Німеччиною та Австро-Угорщиною. До цього часу лінія фронту знаходилася вже за межами України. Радянський уряд Росії був вимушений визнати Німецько-український договір і укласти мир із УНР.

Проте авторитет Центральної Ради в Україні був остаточно підірваний. Селяни так і не отримали землю, не покращилось положення робітників, заможні верстви населення були роздратовані соціалістичною фразеологією Ради. Крім того, німці, що прийшли до України на запрошення Центральної Ради, поводилися, як справжні окупанти, що викликало природне незадоволення українського населення. Незабаром з'ясувалося, що уряд Центральної Ради не в змозі виконати свої зобов'язання з приводу постачань сільськогосподарських продуктів до Німеччини та Австро-Угорщини.

У цих умовах, маючи в своєму розпорядженні значну перевагу у військових силах, німці діяли швидко і рішуче. 29 квітня 1918 р., коли Центральна Рада прийняла конституцію УНР та обрала президентом М.С. Грушевського, німецькі солдати увірвалися до залу засідань і розігнали депутатів. Центральна Рада припинила своє існування. Того ж дня відбувся Всеукраїнський з'їзд землевласників, на якому були присутні 6432 делегати від усіх областей України. З'їзд вирішив затвердити монархічну форму правління у вигляді гетьманату. Гетьманом України був обраний крупний поміщик, генерал Павло Скоропадський, нащадок лівобережного гетьмана України.

1. Українська Центральна рада (березень 1917 - 28 квітня 1918 рр.)

1.1 Брест-Литовський мирний договір

Після взяття Києва військами радянської Росії і відступу військ Центральної Ради до Житомира, а пізніше на станцію Сарни Волинської губернії до Брест-Литовська було послано українську делегацію для підписання мирного договору.

Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам. Першим декретом, що його прийняв II Всеросійський з'їзд Рад у день жовтневого перевороту, був декрет про мир. Країни Антанти не відповіли Раднаркому, а Німеччина та її союзники, що входили в Четверний союз (Туреччина, Австро-Угорщина, Болгарія), згодилися на переговори. Переговори розпочалися у штабі німецьких військ у Брест-Литовську. Угоду про перемир'я було підписано 15 грудня 1917 р. Вона помітно зміцнила вплив більшовицької партії в масах, у тому числі й в Україні. Делегація більшовиків на переговорах намагалася видати себе за представників усіх народів Російської імперії.

Керівники Центральної Ради із запізненням звернулися з нотою до всіх воюючих і нейтральних держав, де говорилося, що УНР до створення федеративного російського уряду здійснюватиме міжнародні відносини самостійно, і зазначалося, що влада Раднаркому не поширюється на Україну.

Генеральний секретаріат Центральної Ради заявив, що угода, яку має намір укласти Росія зі своїми супротивниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. Країни Четверного союзу погодилися на переговори також з представниками УНР.

У середині січня 1918 р. у Брест-Литовську відбулося пленарне засідання за участю делегацій Росії й України. Центральна Рада послала до Бреста делегацію на чолі з українським есером В. Голубовичем, членами делегації були також М. Любинський, М. Полозов, О. Севрюк, М. Левицький. В. Голубович 29 грудня 1917 р. заявив, що делегація УНР самостійно візьме участь у переговорах, з чим змушений був погодитися голова делегації Росії, нарком закордонних справ Л. Троцький. Але в ті дні уряд Росії зволікав з підписанням договору, продовжуючи війну з Україною. Залишалася радянська військова сила, яка й повинна була до закінчення переговорів скинути Центральну Раду. Коли після перерви переговори продовжилися, то крім російської та української делегації до Бреста прибули делегати від Харківського народного секретаріату Ю. Медведєв та В. Шахрай. У цьому зв'язку Л. Троцький на переговорах повідомив, що більша частина України вже контролюється Українським радянським урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками Центральної Ради, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконуючий обов'язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу Центральної Ради і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін заявив, що є всі підстави для укладення міжнародних договорів. У Німеччині та Австро-Угорщині продовольча проблема швидко загострювалася, і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище.

Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передання їй більшої частини Холмщини і Підляшшя, а також на виділення західноукраїнських земель в окремий народний край.

Договір між УНР і Четверним союзом 9 лютого (26 січня) 1918 р. було підписано. Це був перший сепаратний мирний договір, укладений у період світової війни. Брестський мир встановлював кордони між УНР та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути визначений мішаною комісією "на основі етнографічних відносин і бажань людності". Було також обумовлено обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, відновлення правових зносин.

За першу половину 1918 р. УНР зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою), 400 млн штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. Додатковими умовами договору були збройна допомога УНР для боротьби з більшовиками та позика їй у сумі мільярда карбованців. Делегація УНР уже знала про здобуття Києва радянськими військами, але не повідомила про це союзникам, щоб не перешкодити підписанню договору.

Після того як договір став фактом, українська делегація вже не приховувала, що Центральна Рада перебуває в безнадійному становищі й потребує негайної збройної допомоги. Союзники також розуміли, що отримати продовольство з України можна лише за умови її окупації значними силами.

Делегація Четверного союзу 10 лютого 1918 р. звернулася до радянської сторони з категоричною вимогою підписати договір, але офіційно ультиматум не пред'явила. Згідно з рішенням партійного керівництва Л. Троцький мав підписати договір лише після ультиматуму. Тому він покинув

Брест-Литовськ і виїхав до Петрограда. Тоді німецька делегація скористалася обстановкою, щоб висунути нові, тяжчі за попередні вимоги. Німецькі війська почали готуватися до наступу по всьому фронту від Балтики до Карпат.

Війська Четверного союзу 18 лютого 1918 р. перейшли в наступ. Загальна кількість воїнів становила 450 тис. ВЦВК і Раднарком 24 лютого прийняли продиктовані умови, і тільки тоді німецькі війська зупинилися. В Україні, однак, німецькі та австро-угорські війська продовжували просуватись далі. Вже 1 березня радянські військові сили залишили Київ, а через кілька днів до міста прибув уряд Центральної Ради. У березні-квітні німці зайняли південні міста, а також Катеринослав і Харків, пізніше -- Донбас і Крим. Радянська Росія не мала можливості втручатися в українські справи згідно з умовами Брестського договору. Окупація України стала фактом.

1.2 Окупація України німецько-австрійськими військами

18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли у наступ. На київському напрямку діяли 23 дивізії. 24 лютого на одеському напрямку почали просуватися 10 австро-угорських дивізій. Разом із союзниками наступали війська Центральної Ради.

За підписаним 3 березня мирним договором радянська Росія втрачала територію колишньої імперії загальною площею близько мільйона квадратних кілометрів. Фінляндія та Україна оголошувалися самостійними державами. Раднарком зобов'язувався визнати мирний договір, укладений Центральною Радою з союзниками, і розпочати переговори з УНР.

У ситуації, що склалася, Народний секретаріат розгубився. Дальший опір ставав явно безперспективним. Однак Раднарком дав вказівку організувати збройну відсіч інтервенції і пообіцяв таємну підтримку. Йому було важливо виграти час, щоб вивезти найбільше матеріальних цінностей з України.

До середині березня Народний секретаріат створив 5 армій. Та ці збройні формування являли собою армії лише за назвою: кожна налічувала набагато менше бійців, ніж стрілецька дивізія. Спроби мобілізувати місцеве населення виявилися марними. Серед 25 тис. бійців у 5 арміях переважали росіяни, поляки, чехи, німці, румуни, угорці, серби й навіть китайці.

Зважаючи на незначну чисельність збройних сил, Антонов-Овсієнко обрав єдино можливий стратегічний план: поєднання фронтових дій з партизанською боротьбою.

1 березня радянські війська змушені були залишити столицю України, а через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. У середині березня союзники захопили південні міста. На початку квітня після жорстоких боїв червоногвардійці покинули Катеринослав і Харків. Оскільки російські війська брали участь у воєнних діях в Україні, німці захопили Білгород і готувалися зайняти Брянськ і Курськ. 4 травня на станції Коренево було підписано угоду про припинення воєнних дій на курському напрямку. Росія й Україна утворювали так звану «нейтральну зону» завширшки від 10 км і більше на ділянці від Рильська до Суджі.

У дипломатичних документах проголошувалося, що метою союзників є відсіч більшовицькій агресії і відновлення в Україні законної влади -- Центральної Ради. Фактично ж встановлювався звичайний окупаційний режим. Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Подільську, Херсонську і Катеринославську губ., Німеччина -- всі інші. Миколаїв, Маріуполь і Ростов-на-Дону мали змішані гарнізони. Централізоване управління залізницями і водним транспортом підлягало контролю німецького командування. Кам'яновугільна й залізорудна промисловість підпорядковувалася спільному контролю союзників. Найголовнішою функцією майже півмільйонної ворожої армії було забезпечення вивозу продовольства і сировини. Окупаційне командування застосовувало здебільшого не методи реквізиції, а купівлю-продаж. В обмін на свою продукцію Україна одержувала сільськогосподарські машини, вугілля тощо.

1.3 Розпуск Центральної ради

Центральна Рада після повернення в Україну готувалася до скликання проголошених III Універсалом Установчих зборів. Вони мали підтвердити її соціально-економічні реформи, в тому числі соціалізацію землі. Було оголошено дату скликання -- 12 травня. Підтверджувалася чинність виборів, що відбулися взимку 1917/18 p., але не скрізь, бо перешкодила війна. Тоді обрали 172 депутатів Установчих зборів з 301 (в тому числі 115 есерів і 34 більшовиків). Довибори у замирених ворожими військами районах планувалося здійснити негайно.

Однак керівники Центральної Ради не враховували, що окупаційна армія своєю присутністю ліквідувала революційну ситуацію, за якої здійснювалися реформи. Зросла активність заможніших верств селянства, настроєних відновити приватну власність на землю. Поміщики почали вимагати повернення конфіскованого майна. Невдоволення бідняцьких верств селянства знаходило вияв у партизанському русі, що поширювався, наче пожежа. Природне в умовах громадянської війни та окупації послаблення державних інститутів призводило до повсюдного хаосу й анархії.

Турбуючись про вивіз з України продовольства, окупаційні власті почали втручатися в її внутрішні справи. Зокрема, головнокомандуючий німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршал Ейхгорн попередив селян, щоб вони не перешкоджали поміщикам у засіві ланів під загрозою «заслуженої кари». Розлючений міністр земельних справ М. Ковалевський оголосив, що подає у відставку. Мала Рада її не прийняла і заявила, що втручання військового командування в соціально-політичне та економічне життя України є неприпустимим. Конфлікт не дістав розвитку, але окупаційні власті остаточно дійшли думки здійснити державний переворот. Союз із соціалістами Центральної Ради завжди здавався кайзерові протиприродним.

24 квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації в Україні зустрілися з генералом П. Скоропадським. На цьому побаченні вони висунули умови, на яких давали згоду підтримати український уряд «сильної руки»: визнання Брестського миру, розпуск Центральної Ради, відмова від скликання Установчих зборів, відновлення приватної власності на землю, усунення від влади на місцях земельних комітетів і всіх «непевних елементів», оплата Україною перебування окупаційних військ.

29 квітня у найбільшому в Києві приміщенні -- цирку зібрався хліборобський конгрес, на який прибуло з усієї України майже 8 тис. делегатів. Як тільки в ложі з'явився Скоропадський, у залі знялася овація,11 залунали вигуки: «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те, що вони довірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилася. У ніч на 30 квітня прибічники гетьмана захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров'ю: у сутичці з охоронцями Центральної Ради -- січовими стрільцями -- загинули три офіцери-гетьманці. У переповненому німецькими військами Києві стати на захист законного уряду ніхто не наважився.

2. Гетьманат Павла Скоропадського (29 квітня - 14 грудня 1918 р.)

2.1 Проголошення гетьманату

Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були її прорахунки й хиби. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського.

Однак відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради.

Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. До того ж, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та «Вільного козацтва» Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Українською Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат. 29 квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава». 29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки.

2.2 Причини і суть гетьманського перевороту

Основними причинами гетьманського перевороту були:

- криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;

- втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

- ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

- зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами...», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим.

Висновки

Офіційно в руках гетьмана була зосереджена вся повнота державної влади: внутрішня і зовнішня політика, армія і поліція, освіта і культура, суд. Проте реально влада гетьмана випробовувала величезну залежність від підтримки німецьких окупаційних військ. Насамперед гетьман зайнявся організацією дієздатного адміністративного апарату, який зміг би навести елементарний лад у суспільстві. Головою нового кабінету міністрів був призначений Ф. Лизогуб, міністром закордонних справ - Д. Дорошенко. Але велику частину адміністративного гетьманського апарату склали досвідчені колишні царські чиновники, переважно росіяни за національністю. Новий уряд відразу ж активно включився до процесу державного будівництва.

Для швидкого відновлення адміністрації на місцях була відроджена випробувана часом російська схема територіально-адміністративного устрою. Перевибори до органів місцевого самоврядування були проведені на основі майнового цензу, що привело до влади на місцях представників поміщиків і буржуазії. Київ, Одеса і Миколаїв, як стратегічні центри були виділені в окремі адміністративні одиниці. У результаті протягом декількох місяців в Україні був повністю відновлений управлінський апарат.

Основою внутрішньої державної політики проголошувався священний принцип недоторканості приватної власності. Відповідно соціальною опорою гетьманської влади ставали великі землевласники, промисловці та банкіри. Зрозуміло, подібне положення не викликало захоплення у більшості населення України - селян і робітників.

Повернення поміщиків до своїх маєтків і жорстокі німецькі реквізиції продовольства викликали масові селянські повстання, які активно підтримувалися пропагандою і зброєю з Радянської Росії. У Київській губернії були сформовані партизанські Таращанський і Богунський полки, які налічували в цілому до 20 тис. бійців, і вели боротьбу як з гетьманськими військами, так і з німецькими окупантами. На Катеринославщині антигетьманське повстання очолив анархіст Нестор Махно. Восени 1918 р. його загони захопили Гуляйполе й Олександрівськ, перетворившись на значну військову силу.

Тим часом гетьман докладав величезних зусиль для зміцнення своєї держави. Терміново почалося формування регулярної української армії, до лав якої влилася значна кількість колишніх царських офіцерів. До літа 1918 р. ця армія нараховувала вже 60 тис. багнетів і шабель. Налагодила свою роботу, гарантувавши відносну безпеку громадян, і нова поліція ("державна варта"), до якої також прийшли чимало досвідчених царських офіцерів. Вперше в історії був сформований військово-морський флот України.

У період гетьманату була введена нова українська грошова одиниця - гривня, створена низка національних українських банків, відновлена значна частина залізничного полотна і мостів. Посилилася виробнича дисципліна на підприємствах, але при цьому був ліквідований 8-годинний робочий день, що викликало додаткове незадоволення робітників. Влітку 1918 р. на церковному соборі у Києві була створена Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом Липківським.

Але найбільших успіхів гетьманський уряд досяг в області освіти і культури. Те, про що мріяли покоління українських інтелігентів, було здійснене протягом декількох місяців. Було відкрито більше 150 українських гімназій, підготовлено видання мільйонів підручників українською мовою, яка вводилася як обов'язкова в переважній більшості шкіл. У Кам'янці-Подільському відкрився новий український університет. У Києві були створені Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Український театр драми та опери, Українська національна бібліотека. 14 листопада 1918 р. урочисто відкрилася Українська Академія Наук, першим президентом якої став всесвітньо відомий природознавець, професор В. І. Вернадський.

Активною була і зовнішня політика гетьмана. Окрім Німеччини та Австро-Угорщини, Україна встановила дипломатичні стосунки із Швейцарією, Болгарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією і навіть Російською Федерацією. Шляхом дипломатичних зусиль розширилися кордони української держави. До складу України ввійшли: Гомельський повіт Могильовської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронежської губернії, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії. Була вирішена територіальна суперечка з урядом Дону - Україна отримала місто Маріуполь. Громадськість Криму також висловила бажання про включення півострова до складу України на правах автономії.

Проте, не дивлячись на ряд безперечних успіхів, гетьман Скоропадський мав в Україні численних противників, насамперед серед колишніх прихильників Центральної Ради і представників соціалістичних партій. Крім того, як вже мовилося, гетьман не викликав симпатій з боку переважної більшості селян і робітників. Центром опозиції став "Український національний союз" на чолі із В. Вінніченком. Інша велика організація, "Всеукраїнський земський союз", очолювана С. Петлюрой, також зайняла антигетьманські позиції. Але, поки в Україні знаходилися німецькі війська, позиції гетьмана були непохитні.

У перших числах листопада 1918 р. в Німеччині та Австро-Угорщині сталися антимонархічні революції, що автоматично призвело в недалекому майбутньому до виведення військ цих країн із території України та Росії.

14 листопада лідери української антигетьманської опозиції сформували повстанський уряд - "Директорію", який відкрито закликав народ до повстання проти гетьмана. До 60 тис. озброєних бунтівників скупчилися в районі Білої Церкви, що стала своєрідним штабом опозиції. 18 листопада біля станції Мотовилівка (у 30 км. від Києва) сталося зіткнення сил Директорії із залишками гетьманської армії, що закінчилося повною поразкою прихильників Скоропадського. 21 листопада частини Директорії оточили Київ, взявши місто в облогу. 14 грудня, у результаті угоди з Директорією, німецькі війська безперешкодно покинули столицю України, назавжди вивезли з собою гетьмана Скоропадського. Того ж дня озброєні загони Директорії тріумфально ввійшли до міста, а 19 грудня до Києва прибув новий уряд, що проголосив відновлення Української Народної Республіки. Головою Директорії став В. Вінніченко, військовим міністром - С. Петлюра.

Тепер головним ворогом незалежності України залишалася більшовицька Росія.

Список використаних джерел

1. Боєчко, В.Д. Спільна боротьба трудящих України, Росії й Молдови проти австро-німецьких та румунських окупантів (лютий-листопад 1918р.) // Укр. іст. журн. - 1990. - №1. - С. 64-72.

2. Бойко, О.І. Формування та бойовий шлях 1-ї та 2-ї української радянської дивізії (вересень 1918 - червень 1919 рр.) / 07.00.02. - Вітчизняна історія: автореф. дис. канд. іст. наук. - К., 1994. - 18 с.

3. Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контро версії : Всеукраїнська наукова конференція 19-20 травня 2008 р. - [ред. В.Ф.Верстюк]. - К.: Видавництво ім. О. Теліги, 2008. - 320 с.

4. Гай-Нижник, П.П. Фінансова політика уряду української держави гетьмана П. Скоропадського (29 квітня - 14 грудня 1918 р.) / Спец. 07.00.01. - Історія України: автореф. дис. канд. іст. наук. - К., 2000. - 20 с.

Деникин, А.И. Гетманство и директория на Украине // Революция на Украине: по мемуарам белых. - М. - Л., 1930. - С.136-185.

6. Захарченко, П.П. Селянсько-повстанський рух за доби Української держави (квітень-грудень 1918 р.) / Спец. 07.00.01. - Історія України: автореф. дис. канд. іст. наук. - К., 1997. - 23 с.

7. Клименко-Мудрий, В.С. Національний демократичний рух за часів Української держави гетьмана Скоропадського / Спец. 07.00.01. - Історія України: автореф. дис. канд. іст. наук. - К., 1997. - 22 с.

8. Кривець, Н.В. Розвиток дипломатичних відносин Української держави з Німеччиною в 1918 році / Н.В. Кривець // Науковий вісник Дипломатичної академії України / [за аг. ред. М.А. Кулінича [та ін.]].- К., 2004. - Вип. 10 : Зовнішня політика і дипломатія: погляд із XXI століття №4.2. - С. 481-49

9. Мирні переговори між Українсько. Державою та РСФРР 1918 р. / Протоколи і стенограми пленарних засідань: збірник документів і матеріалів. - К.: М.П. Коць, 1999. - 370с.

10. Оніщенко І. Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика гетьмана П. Скоропадського / Оніщенко І. // Історія України: навч. посіб. / Оніщенко І. - К., 2001 - С. 96-98 .

11. Папакін Г. Павло Скоропадський у державотворчих процесах 1917-1919 років / Г. Папакін // Україна: від самостійності до соборності (2 січня 1918 - 22 січня 1919 рр.) / [ред. С. Нсова]. - К., 2004. - С. 143-155.

12. Пиріг, Р.Я. Центральна Рада й німецьке військове командування в Україні: проблема взаємовідносин (лютий-квітень 1918 р.) // Укр. іст. журн. - 2007. - №2. - С.47-63.

13. Премыслер И. Германская оккупация на Украине в 1918 году // Исторический журнал. - 1938. - №2. - С. 75-84.

14. Проданюк, Ф.М. Внутрішня політика Української держави (29 квітня - 14 грудня 1918 року) / Спец. 07.00.01. - Історія України: Автореф. канд. іст. наук. - К., 1997.

15. Пропаднюк Ф. Дипломатія держави гетьмана П.Скоропадського // Політика 1 час. - 1992. - №5. - С. 62-69.

16. Раковський, М.Е. Крах австро-германской оккупации на юге Украины в 1918 году. - “История СССР”, 1961. - №2. - С.135-143.

17. Реєнт, О.П. Українсько-Російські відносини доби Гетьманату Павла Скоропадського як наукова проблема / О.П. Реєнт // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контро версії / Всеукраїнська наукова конференція 19-20 травня 2008 р. / [ред. В.Ф. Верстюк]. - К., 2008. - С. 61-68.

18. Савченко, В.А. Павло Скоропадський - останній гетьман України [Текст] / В.А. Савченко. - Харків: Фоліо, 2008. - 380 с.

19. Солдатенко В. Зовнішньополітичний курс Гетьманської держави П.Скоропадського // Історія України. - 2002. - №5

Размещено на Allbest.ru