Україна в другій половині XIX століття. Промисловий переворот

Значну роль в економічному житті Галичини відігравали контрактові ярмарки, які щорічно, починаючи з кіпця XVIII ст., збиралися у Львові (початок січня -- початок лютого). До періодичної форми торгівлі належала також базарна торгівля.

У 30-40-х роках XIX ст. на території Західної України щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. -- майже 9 тис. Джерела свідчать, що на тиждень базари відбувались один-три рази.

Незважаючи на важливу роль західноукраїнських ярмарків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала своє значення, поступаючись прогресивнішим та стабільнішим формам товарного обміну. Подальшого розвитку набула вища форма торгівлі -- стаціонарна.

Зароджувалась і розвивалась постійна торгівля в Закарпатті. В Ужгороді, Мукачевому, Берегові, Виноградові, Сигеті у першій половині XIX ст. було вже чимало купців-власників крамниць, магазинів, винних склепів тощо.

Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв'язки західноукраїнських земель. У першій половині XIX ст. відбулися зміни в товарній структурі зовнішньої торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через Гданськ. Натомість значних масштабів набрали економічні відносини із західними провінціями імперії Габсбургів. Торгівлю суворо регламентували цісарські укази і циркуляри, згідно з якими зі згаданих провінцій Австрійської монархії товари вільно, навіть безмитне переміщали до національних окраїн, а в зворотньому напрямі -- через "високі митні бар'єри". Внаслідок цього, а також промислової відсталості Галичини і Буковини відкривалися широкі можливості для зростання ввозу фабричних виробів з більш розвинених у промисловому відношенні західних провінцій і корінних австрійських земель. Якщо в 1844 р. ввіз становив 221,5 тис. золотих, то в 1849 р. - майже 356,8 тис. До Галичини і Буковини постійно надходили сільськогосподарські знаряддя, метал і металеві вироби, текстильні й галантерейні товари, аптечні матеріали тощо. Потік австрійських товарів негативно впливав на розвиток місцевої фабричної промисловості та ремісничих промислів, закріплював за Галичиною і Буковиною роль сировинного придатка метрополії й ринку збуту готових фабричних виробів.

У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни у другій половині XIX ст., як і раніше, вивозили багато продукції тваринного походження. Значна частина худоби була не місцевого походження, а пригнана з Наддніпрянської України й Бессарабії, а на західноукраїнських землях лише деякий час відгодовувалася. В останній чверті XIX ст. розвинулося й торгове свинарство. Доставка худоби на захід після прокладення залізниць була значно здешевлена, що дало змогу істотно збільшити експорт худоби.

В останню третину XIX ст. у великій кількості вивозили на захід продукцію сировинних галузей промисловості, які на той час почали бурхливо розвиватися, -- нафту й нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, продукти сухої перегонки деревини, харчову, а на початку XX ст. також калійну сіль.

Західноукраїнська фабрично-заводська промисловість мала дуже обмежені можливості експортувати свою продукцію на захід, де вона не могла успішно конкурувати з місцевою промисловістю. Тому вона була зорієнтована на східний ринок і лише незначною мірою на експорт на Балкани. Напередодні першої світової війни сировина становила більш як 90 % всього експорту із західноукраїнських земель в інші й лише кілька процентів становили фабрикати.

Західноукраїнські землі зміцнювали економічні зв'язки з Наддніпрянською Україною і Росією. У першій половині XIX ст. ці зв'язки розширювалися і ставали важливим фактором підтримання багатьох сторін господарського життя західноукраїнських земель. Протягом першої половини XIX ст. на територію Правобережної України завозили численні вироби західноукраїнських ремісників, зокрема галицьких і буковинських бондарів і столярів, бродівських ковалів, ливарників, кушнірів, римарів, закарпатських "дротярів" і мандрівних ремісників, різноманітні кам'яні будівельні матеріали і сировину, точильні знаряддя праці тощо. Лише у 1838--1839 рр. з Галичини через Радзивилівську митницю вивезено у Росію столярних виробів на суму 169 тис. крб. асигнаціями. В 1839 р. експорт цих товарів із Галичини і Буковини до Росії становив майже 245,2 тис. крб. асигнаціями. Серед цієї групи товарів особливим попитом користувалися вироби буковинської деревообробної промисловості та львівських каретників. Наприклад, у 1831 --1839 рр. серед відправлених з Буковини у Росію і в Україну через Новоселицьку митницю дерев'яних виробів було понад 137,6 тис. коновок, майже 6000 бочівок, 5620 вуликів, 5290 діжок, 5032 шаплики, 19 тис. лопат, 40,5 тис. ложок, 2400 баклаг, два вози, сапи, а також ночви, жолоби, черпаки, осі, мазниці, колеса до колодязів тощо.

У російсько-українському експорті в Галичину чільне місце посідали продукти тваринництва, зокрема велика рогата худоба і копі. Так, у звіті київського губернатора міністерству внутрішніх справ за 1808 р. зазначалося, що в Полтавській і Чернігівській губерніях закуплено й відігнано через Радзивилівську митницю до Галичини 3000 волів. У 1825 -- 1835 рр. через цю митницю переправлено 12,1 тис. волів і коней, 1840-- 1850 рр. -- майже 47,6 тис. волів.

Галицькі купці жваво торгували російськими шкірами, вовною, хутром та виробами з нього. Привезену сирицю обробляли в основному у дубильних майстернях Бродів, Буська, Доброжан, і Пошиковців, Засова.

Незважаючи на різні перешкоди й обмеження з боку австро-угорського уряду, в другій половині XIX ст. розвивалися й міцніли економічні зв'язки західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною. Головними статтями вивозу, як і раніше, залишалися ліс і продукція деревообробки. Буковинські й частково галицькі лісоматеріали сплавляли Дністром на Поділля, у Херсонщину, Бессарабію, до Одеси. Частину їх сплавляли річками до Дунаю і далі до Чорного моря. З 70-х років, після з'єднання залізниць Західної та Наддніпрянської України, багато лісоматеріалів почали вивозити залізницею. Західноукраїнський ліс забезпечував безлісні райони Півдня України будівельними матеріалами, що сприяло його економічному розвитку.

Висновки

Викладене свідчить про певні успіхи в розвитку української промисловості наприкінці 50-х років XIX ст. У виробництві цукру та видобутку вугілля вона почала набувати загальноімперського значення. Впровадження у виробництво досконаліших технологій і машин сприяло збільшенню випуску продукції. Відбулися значні зміни в розміщенні промислових підприємств в Україні. Якщо до середини 40-х років майже три чверті їх, що належали переважно поміщикам, були розташовані в містечках і селах, і лише дещо більше однієї чверті -- в містах, то падалі підприємства, особливо фабрично-заводського типу, власниками яких ставали купці, міщани і багаті селяни, здебільшого будувалися в містах. З 1825 по 1861 р. кількість їх (без ґуралень, яких було чимало) зросла в 3,6 рази. Кількісно переважали невеликі підприємства. Мануфактури фабрично-заводського типу становили лише 15 %. Проте саме вони разом з великими мануфактурами виробляли більшу частину товарної продукції.

Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисловості Східної України відбулися важливі не тільки кількісні, а й якісні зміни. Поряд з помітним зростанням чисельності промислових підприємств виникли нові галузі виробництва. Підприємства фабрично-заводського типу витіснили мануфактури. В більшості провідних галузей української промисловості відбулися докорінні технічні перетворення. Примусову працю замінила вільнонаймана. Це свідчило про завершення в основному промислового перевороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної політики російського царизму промисловість східноукраїнських земель значною мірою мала однобічний характер.

Наприкінці XIX -- на початку XX ст. Україна піднялася на вищий щабель економічного прогресу. Вона зайняла в монархії Романових одне з перших місць щодо індустріального розвитку, випереджала інші регіони імперії за видобутком вугілля, виплавленням чавуну, виробництвом цукру. В усіх провідних галузях української промисловості, у транспорті відбувалися значні технічні та соціальні перетворення.

Однак для докорінних змін в економіці цього було недостатньо. Україна, як і раніше, була аграрною країною. В 1913 р. у сукупній продукції промисловості та сільського господарства України промисловість становила 48,2 %. Частка засобів виробництва у всій промисловій продукції дорівнювала 42 %. На селі проживало більш як 80 % населення України.

До першої світової війни українська промисловість становила 24,3 % загальноімперської, даючи понад 70 % продукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому. При цьому частка України в обробній промисловості Російської імперії становила тільки 15 %. В результаті цього індустрія в Україні розвивалась однобічно. Підприємств текстильної промисловості майже зовсім не було. Слабко розвивалися хімічна та поліграфічна галузі промисловості. Металообробні підприємства, розташовані в Україні, не забезпечували найелементарніших потреб населення. Навіть дріт і цвяхи на Наддніпрянщину завозили з Росії.

Протягом XIX -- на початку XX ст. у внутрішній та зовнішній торгівлі України відбулися нові якісні зміни. Розширилась її географія, збільшився асортимент товарів, зросли обсяги товарного обороту. З'явилися прогресивні форми товарообміну. Важливого значення почали набувати товарні біржі. Розширювалися, ставали тіснішими економічні зв'язки між західноукраїнськими землями та Наддніпрянщиною. Зміцнився всеукраїнський національний ринок.

Використана література

1. Голубицький Н.О. Економічна історія Української СРС. Дожовтневий період, - К.: Вища школа. 1970;

2. Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку (60-90-і роки ХІХ ст.), - К.: Наукова думка, 1975;

3. Дерев'якін Т.І. Промисловий переворот на Україні, - К.: Наукова думка, 1975;

4. Історія України. Курс лекцій, - К.: Либідь, 1992;

5. Полонська-Василенко Н. Історія України, - К., 1992, т. 2;

6. Субтельний О. Україна. Історія, - К.: Либідь, 1992.

Размещено на Allbest.ru