Історичні аспекти становлення України

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Початки формування української державності

Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини 1 тис. до н. е., коли у народів і племен Північного Причорномор'я з'являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу й встановлення класового суспільства.

Слов'яни - одне з найбільших угруповань давнього європейського населення, що сформувалося у середині І тис. до н. е. Їхня історія в останні століття до нашої ери та у першій половині І тис. н. е., добре відображена в археологічних матеріалах (черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери. Відтоді став можливим відносно систематичний розгляд процесу зародження у давніх слов'ян класових відносин як умови становлення державності. Територію первісної України заселяли різні племена.

Однак, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боротьбі з спільними ворогами. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність.

Вони характеризувалися насамперед схожістю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю.

Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судові рішення можна знайти у ст. 23 Кр. Пр. Стаття 2 Пр. Пр., в якій, зокрема, говориться: "Так судив Ярослав, так вирішували і його сини", у загальній формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.

Створення Давньоруської держави - єдиної держави східних слов'ян - мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська і я більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку.

Завершення в Подніпров'ї державотворчих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, що поступово складалися в єдину народність.

В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні зв'язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розвивалася і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов'янських народи є нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою - це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх - великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління - двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуатованих трудящих мас.

2. Галицько-Волинське князівство - як наступник Київської Русі та державотворчих процесів

У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 році. Проіснувало воно до 1340 року.

Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "маючого" Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимири".

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі".

Печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: "Король Русі та князь Володимири".

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-волинською землею.

Хоча князь в Галицько-волинській землі в окремі періоди вважався "самодержцем", тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя в той же час як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захищала їх земельні володіння. В окремі періоди Галицько-волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати ні однієї значної політичної акції без відома і підтримки бояр.

Сказане дає підставу вважати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія, з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

3. Формування, суспільно-політичний та адміністративний устрій Української козацько-гетьманської держави Богдана Хмельницького

В даному питанні студенти повинні розкрити історичні передумови національно-визвольної війни українського народу, що вибухнула навесні 1648 р., і початку періоду відродження української державності.

Слід наголосити, що прийняті у Речі Посполитій “Статті для заспокоєння руського народу” 1632 р., а також “Ординація війська Запорозького реєстрового” 1638 р., не зупинили, а навпаки, сприяли подальшому наступу польських феодалів.

Тому напередодні народно-визвольної війни соціально-економічні, політичні та національно-релігійні суперечності в Україні значно загострилися.

Слід зазначити, що війна українського народу за своєю суттю і рушійними силами була антикріпосницькою, антифеодальною, а за політичною спрямованістю - народно-визвольною.

У ході війни, незважаючи на різні кінцеві цілі, практично всі соціальні верстви України об'єдналися проти спільного ворога - Речі Посполитої. Визвольна боротьба українського народу певною мірою мала інтернаціональний характер, у ній брали участь представники 23 націй і народностей.

Особливо яскраво антифеодальний характер війни проявився після Зборівського договору 1649 р., умови якого не сприйняли селяни і рядове козацтво, яке не потрапило до реєстру. Всі вони за умовами договору мусили переходити у підданство до польських панів.

7 серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори, де козацька старшина висунула 18 вимог. Далі, 8 серпня 1649 р., була обнародувана “Декларація його королівської милості війську Запорозькому”, яка отримала назву Зборівська угода.

Цим нормативним актом встановлювалося, що:

1) кордони українсько-козацької території по лінії Дністер-Ямпіль-Брацлав-Вінниця-Погребище-Паволоч-Коростишів-Горностайпіль-Димер-Дніпро-Остер-Чернігів-Ніжин-Ромни;

2) реєстр війська запорозького 40 тис. чоловік із підтвердженням усіх попередніх вольностей;

3) на козацькій території не було присутності коронного війська;

4) всі посади в Україні повинні були обіймати особи православної віри;

5) київський митрополит отримав місце в сенаті;

6) єзуїти не мали права проживати в українських містах;

7) питання про Берестейську унію виносилося для обговорення на засідання польського сейму.

У спеціальному привілеї король підтвердив усі попередні права та вольності козацтва. Таким чином, укладанням Зборівської угоди відбулося правове визнання української державності на території трьох воєводств - Київського, Чернігівського і Брацлавського. Будівничими цієї держави стали українська шляхта і козацька старшина.

Ознаками Української козацько-гетьманської держави були: наявність власної території, незалежна публічна влада, наявність фінансово-податкової системи, права і судочинства.

Необхідно зазначити, що при формуванні Козацької держави враховувався досвід військової полково-сотенної організації Запорозької Січі, яка була перенесена на визначені території і стала єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні. Публічна влада складалася з трьох урядів: генерального, очолюваного гетьманом, полкового і сотенного, який у свою чергу у військовому відношенні поділявся на курені по 20-30 козаків у кожному. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим і судовим органом держави. Вищим органом влади формально вважалася військова рада. Але вона не була постійно діючим органом і скликалася для вирішення найважливіших питань: ведення війни, обрання генерального уряду тощо.

Гетьман України був правителем України, главою генерального уряду. Він мав широкі державно-владні повноваження - законодавчі, виконавчі, судові, скликав ради.

Вища судова інстанція - Військова (козацька) рада.

Уряд складався з генеральної старшини, яка очолювала окремі галузі управління. Наприклад, за військові справи і матеріальне забезпечення відповідали генеральний обозний, осавул, хорунжий.

Генеральний обозний був другою посадовою особою в державі після гетьмана. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьманської влади, генеральний писар опікувався зовнішніми відносинами, генеральний суддя очолював найвищий судовий орган, який був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів, а справами скарбниці відав генеральний підскарбій.

В адміністративному відношенні Україна за часів Богдана Хмельницького поділялася на полки. Так, за Зборівською угодою 1649 р. встановлювалося 9 полків на правому березі і 7 на лівому, 272 сотні. 1650 року було вже 20 полків.

Полки поділялися на сотні з селами та містечками. Здійснювали управління відповідно полкові та сотенні уряди. У великих містах здійснювали управління магістрати, в малих привілейованих - отамани. У звичайних містах управляли виборні городові, а в селах - сільські отамани.

За Зборівською угодою козацький реєстр встановлювався у 40 тис., а в цілому за період 1648-1654 рр. українська армія сягала 300 тис.

Козацьке військо мало чітку організацію і складалося з полків (полк - від 5 до 20 тис. козаків), полк поділявся на сотні (від 200 до 250 козаків), а сотні - на курені (до 30 чол.).

В часи Козацької держави військова служба була безкоштовною. Козаки жили за рахунок визволених колишніх королівських і панських земель. Частина цих земель залишалася для загальновійськових потреб, так звані “рангові” землі діставала козацька старшина, а деякі землі призначалися для утримання артилерії.

Військо сплачувало державні податки, які визначав державний скарб (казна). Військовими доходами відала генеральна скарбова канцелярія, очолювана генеральним підскарбієм. У його підпорядкуванні були комісари в полках і комісарські десятники в сотнях.

Необхідно звернути увагу на те, що з визволенням України з-під влади Речі Посполитої та утворенням самостійної держави її фінансова політика набула суверенного характеру. Так, податки збиралися з селян і міських жителів, козаки від податків звільнялися.

Податками також відав генеральний підскарбій. Значні доходи державі давали податки з меду, горілки, пива, різних промислів. Товари, імпортовані в Україну, обкладалися ввізним митом.

У ході формування української державності українська мова стає державною мовою. Нею писалися не лише внутрішні акти і документи, вона була у вжитку й у міжнародних відносинах.

Міжнародні зв'язки Козацької України були достатньо широкими: з Росією, Туреччиною, Кримом, Трансільванією, Молдавією, Венецією, Валахією, Швецією, Угорщиною.

Сам хід визвольної війни вимагав таких зв'язків. Є свідчення про визнання України Австрією, Персією, Францією, Англією.

Зазначимо особливості української державності: виборність органів публічної влади, значна роль колективних органів (військових рад). Саме в цих особливостях були закладені основи республіканської форми правління.

У Козацькій державі залишився поділ на панівні та залежні верстви. До панівного стану належала українська шляхта, козацтво. Козацтво не було однорідним, до нього входили як заможні, так і рядові козаки. До заможних належали козаки, які були реєстровцями до війни. Вони складали основу козацької старшини. Сюди належали також колишні “випищики” та драгуни. Ці групи становили близько 50% усього реєстрового війська.

В роки визвольної війни старшина за соціальним становищем не була монолітною верствою. Кожна група козацької старшини мала свої економічні можливості, свої традиції тощо.

Панівним станом в Україні були також верхи православного духовенства. Православна церква мала низку суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджувалися в гетьманських універсалах.

Залежні верстви - це рядові козаки, які виконували повинності на користь Війська Запорозького, “робітні люди”, які обслуговували Військо Запорозьке. До них належали ковалі, слюсарі, стельмахи, теслярі, шабельники, котлярі, римарі та ін.

Залежними були також селяни. Але на козацькій території вони не відбували жодних повинностей, а сплачували чинш. При цьому селяни були особисто незалежними, мали право переселятися з місця на місце, користувалися певним захистом з боку держави.

Чинш становив собою натуральну та грошову ренти. Селянин міг продавати і купувати землю, дарувати її, передавати в спадщину.

В роки національно-визвольної війни в містах зросла кількість козаків. Вони, користуючись привілеями, займалися ремеслом, торгівлею.

Гетьманськими універсалами запроваджувалося в містах магдебурзьке право. Такі міста одержують назву ратушних. Самоврядування в таких містах часто-густо було фікцією.

Привілейоване становище в містах мали купці. Вони нерідко висувалися на вищі посади в органах міського самоврядування. Таким чином, соціальне становище українського населення в роки війни зазнало змін у бік розширення прав для залежних верств, що цілком відповідало демократичним засадам української державності.

4. Державотворчі процеси в 1917-20 рр. Діяльність Центральної Ради, проголошення ЗУНР

Третій важливий історичний період формування української державності - це революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці 1917-1920 pp.

Період, який відбувався в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції.

У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада.

В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР).

Другий етап - це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами.

Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).

І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР.

Це також був визначний етап в національно-державному будівництві.

На жаль, наприкінці 1920 - на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів такими країнами як Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

5. Проголошення незалежності України

УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократичного центру. Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов життя.

Щонайменший вияв його національної свідомості негайно тарувався як прояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувався. Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою прав і свобод громадян. У середині 80-х років стала особливо помітною економічна, соціальна, політична криза.

У суспільстві визріла ідея оновлення економічних, правових і соціальних інститутів На першому етапі таким оновленням стала перебудова як соціально-економічного, так і політичного життя. Але вона не виправдала покладених на неї надій.

16 липня 1990 p. була прийнята Декларація про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р. - Акт проголошення незалежності України, чим відкрилися широкі можливості для демократичного розвитку України.

Прийняття Основного Закону стало для України закономірним і логічним завершенням непростого процесу творення власної держави. Конституція - це одна з важливіших гарантій її незалежності, справді реформаторської розбудови держави.

Завершено найважливіший етап перехідного періоду. Україна вступає в якісно нову смугу власної історії.

В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні.

Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади.

Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури.

Намітився перехід до ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави.

6. Сучасний адміністративно-територіальний устрій

Територія України в межах існуючого державного кордону є цілісною і недоторканною. Для управління державою на всій її території і врахування інтересів населення окремих її частин здійснено адміністративно-територіальний поділ, тобто виділено різні за величиною і підпорядкуванням територіальні одиниці, що мають свої місцеві органи влади і управління. Адміністративно-територіальними одиницями найвищого рівня є 24 області, а також місто Київ, що має спеціальний статус.

Одиницями нижчих рівнів є райони, міста, райони в містах, селища, сільські ради, села.

Отже:

У формуванні державності України важливі:

- по-перше, демократичність і відкритість законодавчого процесу, повнота нормотворчих функцій, надійність фінансової і матеріальної бази, щорічні звіти про діяльність виконавчо-розпорядчих органів, суспільний контроль в межах закону за діяльністю виконавчої влади;

- по-друге, незалежність суду і прокуратури, підвищення їх статусу в суспільстві, вдосконалення процесуального законодавства, точне дотримання презумпції невинності, норм правосуддя і права на захист, дієвість виправно-трудової системи, відміна актів необґрунтованого позбавлення громадянства;

- по-третє, створення динамічного, сучасного державного апарату, що формується на конкурсній основі, підконтрольність його в межах закону представницьким органам і громадськості.

В процесі формування суверенної демократичної держави, що розгорнувся в Україні - найважливіший принцип - верховенство закону має таку базу, як розподіл впади на законодавчу, виконавчу і судову. Прерогативою прийняття законів володіє тільки Верховна Рада. Вже прийнятий ряд законодавчих актів, що обмежують функції Кабінету Міністрів, Президента, регламент діяльності Верховної Ради та ін.

В суспільстві діють норми загальнолюдської моралі і моральних заповідей, що віддають пріоритет добру, соціальній справедливості, співчуттю, милосердю, благодійності.

В процесі демократизації і законотворчості переборюються і штучні бар'єри між людьми різноманітних світоглядних позицій, переконань, поглядів. Кожний прагне краще зрозуміти один одного, захищає все те, що їх об'єднує. Розвиваються політичний плюралізм, змагальність різноманітних ідейних течій, новизни ідей.

Окрім структурних змін у вищому органі влади, тривають зміни Я процедурі прийняття законів. Процедура розробки і вироблення законів стала більш тривалою: спочатку закон готується в постійних комісіях, потім відбувається подвійне і потрійне читання законопроекту на сесії Верховної Ради, всебічно обговорюються всі різноманітні думки і пропозиції, внесені в процесі обговорення законопроекту та ін.

Важливу роль у процесі розробки, прийняття і реалізації закону має широка гласність. У процесі формування державності України повніше забезпечуються системні залежності між Конституцією і законами різних видів, не припускаючи їх неузгодженості на основі оцінок перспектив розвитку економічної, політичної і соціальної сфер, техніки, стану навколишнього середовища, міжнародних відносин та ін. Завчасно готуються в комітетах і комісіях, наукових установах концепції законів, що містили б оптимальні варіанти рішення на основі їх зіставлення, розрахунку наслідків законів, що реалізуються та ін.

Слабкість і неузгодженість концепцій законів про власність, про землю, про приватизацію, про економічну реформу та ін. вже призвели до гострих суперечностей.

Сучасне суспільство хитається від порушень законності, що тягнуть за собою найтяжчі економічні, політичні і інші наслідки. В чому же причина.

По-перше, диктату недалекому минулому адміністративних актів, що призвичаювали громадян до слухняності, до покірного виконавства. В процесі демократизації в масовій свідомості і поведінці людей ейфорія законотворчості не привела, на жаль, до перелому в співвідношенні правомірної і неправомірної поведінки.

По-друге, виникли конституційні конфлікти і курс на розширення самостійності. В обстановці «краху» законності юридичних і фізичних сил створює нову ілюзію вседозволеності.

Одним з важливих принципів, що висловлюють моральні джерела у відносинах між державою як носієм політичної влади і громадянином як учасником її здійснення є взаємна відповідальність держави перед громадянином і громадянина перед державою.

Приймаючи на себе шляхом видання законів конкретні зобов'язання перед громадянами, всіма людьми суспільства, суспільними організаціями і об'єднаннями, іншими державами і всім світовим співтовариством, держава визначає і правові заходи відповідальності своїх офіційних представників за дії, що здійснюються від імені держави і її органів.

Зв'язаність законом самої держави і її органів полягає в тому, що держава, яка видавала закон, не має права сама ж його порушити. Принцип взаємної відповідальності держави перед громадянином і громадянина перед державою протистояти будь-яким формам свавілля, необґрунтованості і вседозволеності.

Правосуддя - сфера державної діяльності і суспільного життя, де ідеї правової держави знаходять найбільш яскраве відображення. Багато законів стають життям завдяки суду, випробовуються судовою практикою.

Висновок

Зважаючи на молодий вік Української держави та відсутність досвіду державотворення, можна з упевненістю стверджувати, що положення про те, що Україна є правовою державою, які закріплені в Конституції, є чисто декларативними. Нам потрібно докласти ще багато зусиль для того, щоб Україна вийшла на той рівень стандартів суспільного, правового та політичного життя, який дасть їй змогу почувати себе рівною серед інших правових держав.

Наш народ з давніх років славився тим, що ми всіма силами намагаємось досягти поставленої мети.

Тому будемо вірити в поставлену перед нами ціль розбудови правової держави, не зійти з обраного шляху. Маємо надію, що в недалекому майбутньому українці будуть жити в країні, якої вони гідні.

Додаток 1

Додаток 2

Додаток 3

Додаток 4

феодальний державотворчій князівство

Додаток 5

Размещено на Allbest.ru