Утворення української козацько-гетьманської держави – війська запорізького під проводом Б. Хмельницького: її історія, досвід, наслідки

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний Технічний Університет України

«Київський Політехнічний Інститут»

Теплоенергетичний факультет

Автоматизація теплоенергетичних процесів

Реферат

з дисципліни «Історія України»

на тему: «Утворення української козацько-гетьманської держави - війська запорізького під проводом Б. Хмельницького: її історія, досвід, наслідки»

Виконав:

Заставнюк Дмитро Олегович

Викладач:

Чолій Сергій Васильович

Київ - 2013

1. Українська національна революція (середина XVII ст.). Утворення Української козацько-гетьманської держави

1.1 Передумови національно визвольного руху

У 40-х роках XVII ст. незадоволення народних мас України політикою Речі Посполитої досягло свого апогею. Воно викликане загостренням соціально-економічних суперечностей, наступом на права козацтва ("Ординація Війська Запорозького" 1638 р.), небажанням надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан, незахищеністю православної шляхти від свавілля польських магнатів, переслідуванням православного духовенства й національно-релігійними утисками інших груп населення, небезпекою поглинання України шляхетською Польщею, фізичним винищенням українського населення турецько-татарськими загарбниками.

Козацько-селянські повстання кінця XVI - початку XVII ст. можна назвати однією з передумов великого народного повстання 1648 року.

Отже, до 1648 р. в Україні була сформована ціла низка серйозних суперечностей, вирішення яких було можливе силовими методами. Для їх застосування склалися сприятливі умови.

У цей час український народ мобілізував усі свої сили на боротьбу проти іноземного панування. Могутній національно-визвольний рух українського народу переріс у визвольну війну. Початком національно - визвольних змагань історики вважають подію обрання гетьманом Війська Запорозького у січні 1648 р. Б. Хмельницького.

Головною рушійною силою повстання було козацтво. Воно висунуло всіх ватажків війни, його лідера, становило кістяк збройних сил, боротьба за збереження "козацьких прав і вольностей" була головною умовою всіх переговорів. Крім нього активну участь у визвольній боротьбі брали: селяни, міщани, нижче православне духовенство, частина дрібної патріотично налаштованої української шляхти.

Що стосується характеру війни, то виходячи з попередніх причин, це була національно-визвольна, антифеодальна війна, основною метою якої було: знищення польського панування, побудова незалежної соборної держави й ліквідація існуючої феодальної моделі соціально-економічних відносин (ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю, ліквідація кріпацтва) і утворення нової моделі, в основі якої лежала б дрібна власність фермерського типу.

Іван Франко про війну писав: "Визвольна війна виникла не із природженої національної ворожнечі, а була історично зумовлена суспільним і економічним протиріччям".

Історична література не дає єдиної думки щодо питання типології, хронологічних меж і періодизації боротьби, що розпочалася в 1648 р. Ця подія трактується як "повстання" (козацьке, народне, українське, селянське та ін.), "війна" (козацька, селянська, громадянська, національно-визвольна та ін.), "революція" (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна та ін.). Група сучасних українських істориків на чолі з В. Смолієм вважає, що за своїми масштабами, змістом, формами, характером і метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися у політичному, соціально-економічному і духовному житті суспільства, ця подія становила собою "Українську національну революцію", типологічно близьку до Нідерландської революції 1566-1609 рр. На їх думку, дана подія була значно складнішим соціально-політичним явищем, ніж те, яке позначається поняттям "повстання" чи "війна". Адже "повстання" і "війна" (внутрішні - громадянські й зовнішні - проти агресії сусідніх держав) входили до неї як складові частини. Терміни "козацьке повстання", "козацька війна", "козацька революція", що використовуються у деяких історичних працях, неточні, бо ігнорують національно-визвольну спрямованість боротьби народу, зводячи її до внутрішнього соціального конфлікту в Речі Посполитій.

Безпідставними є й намагання деяких авторів (переважно в польській історіографії) називати її "польсько-козацькою війною", оскільки, з одного боку, береться національний чинник, а з другого - соціальний. Не всю повноту змісту події відображає й поняття "визвольна війна", "національно-визвольна війна", тому що воно не враховує того факту, що з українсько-польською війною поєднується й переплітається соціальна боротьба між окремими верствами українського народу; ігнорує процес державотворення, становлення нової моделі соціально-економічних відносин.

Питання хронологічних меж цих подій також залишається відкритим. У історіографії 50-80-х років XX ст. вони визначалися 1648-1654 рр.. А в роки незалежної України серед науковців були поширені такі межі цієї події: 1648- 1657 рр. Чимало істориків висловлюють думку, що Б.Хмельницький продовжував війну з Річчю Посполитою до останніх днів свого життя, і вважають кінцем війни рік смерті гетьмана - 1657 рік. На думку В. Борисенка, національно-визвольна війна тривала з 1648 до 1660 року. Інші дослідники схиляються до думки, що війна тривала аж до Андрусівського перемир'я (1667 р.), коли царський уряд, нехтуючи інтересами України, підписав невигідне для неї перемир'я про припинення воєнних лій.

В. Шевчук вважає, що вона завершилася у 1678 р. В. Смолій та В. Степанков на основі знайдених різними вченими документів у зарубіжних архівах дійшли висновку, що події 1648-1676 рр. становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держави, її незалежність і територіальну цілісність, а також боротьби за утвердження нової моделі соціально-економічних відносин, проти феодалізації суспільства. Аналогічну думку має і О. Бойко. На їх погляд. Національна революція почалася в 1648 р. й тривала до ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні, яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенка восени 1676 р. Революція закінчилася поразкою.

Національно-визвольна війна Українського народу починається повстанням 1648 р. Очолив війну видатний державний діяч, великий полководець і дипломат, фундатор Української козацької держави Богдан (Зіновій) Хмельницький.

Рис. 1 - Гетьман Богдан Хмельницький

Рис. 2 - Шабля з піхвами, булава, печатка та прапор Богдана Хмельницького

1.2 Богдан Хмельницький

Народився у 1595 р. у родині українського шляхтича Михайла Хмельницького, котрий служив у польського магната. За свою службу Михайло отримав хутір Су-ботів. Він послав Богдана до школи єзуїтів у Ярослав, де той дістав добру, як на ті часи, освіту, оволодівши польською та латинською мовами. У 1620 р. під час великої битви турків із поляками під Цецорою батько загинув, а сам Богдан потрапив у полон. Провівши два роки в неволі, Хмельницький повертається до Суботова. записується до реєстрових козаків, одружується й займається розширенням своїх маєтностей. Як заможний і обережний козак, Хмельницький вже уникає будь-якої участі у повстаннях 1625 та 1638 рр.

У 1638 р. завдяки добрим взаєминам з урядом він отримує посаду писаря Війська Запорозького і в 1646 р. вирушає у складі козацького посольства до короля Владислава IV. Хмельницький стає сотником Чигиринського козацького полку у 50-річному віці. Але життя Хмельницького, а разом з ніш і хід історії всього краю цілком змінив один типовий випадок магнатської зажерливості та пихи. У 1646 р., коли Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Даніель Чаплинський за підтримки місцевих магнатів зажадав маєтку Хмельницького, напав на Суботі в, убив молодшого сина Хмельницького і викрав жінку, з якою щойно овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив підняти проти поляків повстання і очолити його. Рятуючись від поляків, які розвідали про його наміри, Богдан зі своїми прихильниками у січні 1648 р. втікає на Запорозьку Січ. За короткий час він стає гетьманом.

Розуміючи, що великим недоліком козаків у боротьбі з поляками була відсутність кінноти, Хмельницький сміливо розв'язує цю проблему й звертається з пропозицією про союз проти поляків до давнього ворога козаків - кримських татар.

Першою перемогою Б. Хмельницького стала битва на Жовтих Водах (1648р.). По дорозі на Січ, впевнений у своїй перевазі 6-тисячний передовий загін поляків, який очолювали С. Потоцький та Я. Шемберг, зустрівся з об'єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами. 16 травня 1648 р. після тривалого бою, під час якого на бік повсталих перекинулися кілька тисяч посланих на допомогу полякам реєстрових козаків, польський авангард було розбито. 25-26 травня 1648р. неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку і знову зазнали поразки. Було завершено ліквідацію польських військ на Середньому Подніпров'ї. Б. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. У той час, коли на півдні збираються юрми повстанців. Річ Посполита раптом втрачає короля - помирає Владислав IV, командирів і армію.

Рис. 3 - Військові походи Б. Хмельницького

Перші перемоги Б. Хмельницького приголомшили поляків і водночас надихнули українців. Спочатку на Правобережжі, а згодом і на Лівобережжі козаки, селяни і міщани створюють полки й приєднуються до гетьмана. Протягом літа Хмельницький, розташувавшись під Білою Церквою, зосередився на створенні дисциплінованої, добре організованої армії. Ядро її складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями, як Ф. Джалалій, М. Нестеренко та І. Гиря. До того ж полковницькі булави отримали такі обдаровані, досвідчені й талановиті представники української знаті, як Д. Нечай, І. Богун, М. Кричевський, а також вихідці з міщан - М. Небабата та В. Золотаренко. Загоном легкої кінноти командував один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. Із добровольців створювалися нові частини, й під кінець літа українські сили налічували від 80 до 100 тис. осіб. Із них регулярне козацьке військо складало близько 40 тис. осіб.

Поляки теж не гаяли часу. Щоб затримати повстанців, вони вступили з Хмельницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тис. шляхти й 8 тис. німецьких найманців. 13(26) вересня 1648р. воюючі сторони зустрілися під Пилявцями. Козаки та їхні союзники татари за кілька годин знищили частину ворожого війська, а решта просто втекла з поля бою.

Битва під Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Коли він заглиблювався в землі Волині та Галичини, селяни вітали його та приєднувалися до повстання. На початку жовтня козацько-селянська армія оточила Львів, але за наказом Хмельницького не стала штурмувати, щоб не руйнувати, а задовольнилась викупом (1 млн. злотих). Попри вимоги радикально налаштованих полковників, Хмельницький відмовився вести своє військо на Краків і Варшаву. Через місяць, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що королем обрано Яна Казимира - людину, яку волів бачити на троні Хмельницький/Новий король запропонував гетьманові перемир'я.

Рис. 4. В'їзд гетьмана Богдана Хмельницького в Київ. Худ. М. Івасюк. 1912 р.

14 (27) грудня 1648 р. Б. Хмельницький повертається до Києва на чолі переможного війська. На Софійському майдані їх урочисто вітало прогресивне населення, православне духовенство, посланці Молдови, Туреччини, Трансільванії, Росії. Студенти і викладачі Києво-Могилянської академії вітали його як українського Мойсея, що звільнив свій народ від польського рабства, а єрусалимський патріарх Паїсій порівняв його з Костянтином Великим. І вже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. На переговорах з поляками, які згодом розпочалися, Хмельницький відстоює право українського народу на створення власної, незалежної держави.

Перемоги 1648 р. змінили політичний лад України. На звільненій території було знищено польсько-шляхетську владу і створено гетьманське управління. Почалося становлення Української держави.

На початку літа 1649 р. 200-тисячне польське військо розпочало наступ на повстанців. Війська Б. Хмельницького оточили частину польських військ під м. Збаражем і тримали їх в облозі півтора місяці. У серпні 1649р. відбулася вирішальна битва, і успіх був на боці козаків, але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від Б. Хмельницького припинити бій і розпочати переговори. Дослідники твердять, що на такий крок хана наштовхнув польський канцлер Оссолінський, підкупивши його.

18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський договір. Непересічне значення Зборівського договору полягає в тому, що це перший в Новітній історії України документ про державу. Його основні положення: територія Гетьманщини, тобто підпорядкована владі Хмельницького, визнається польським урядом в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Політичну владу на визначеній території здійснює гетьман та його адміністрація, резиденція глави держави - Чигирин. Вольності Війська Запорозького зберігаються, число реєстрових козаків становить - 40 тис. осіб. Проголошується амністія всім учасникам війни. Католицька і православна шляхта зрівнюється у правах, а православний київський митрополит мав увійти до польського Сенату. Питання про унію передається на розгляд сейму.

Селяни, які не потрапили до реєстру, поверталися до своїх панів. Польська шляхта могла повертатися на визволені території.

На визволених землях, що обіймали близько 200 тис. км2, - від р. Случ на заході до російського кордону на сході і від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні, - почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась українська національна держава -Гетьманщина. На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта. Проте завоювання народу не були закріплені законодавчо. Уряд молодої держави відстав від реального ходу подій і переважно перебував у полоні традиційних середньовічних уявлень про державну форму організації суспільства. На одне з центральних місць він ставив затвердження особливих пільг для козацтва як своєрідну плату за повалення польсько - шляхетського панування в Україні. Фактично козацтву відводилося те місце в суспільстві, яке раніше належало шляхті. Тим самим закладалися передумови для реставрації колишнього станового ладу, але вже на національній основі. Козаки й селяни стали вільними дрібними землевласниками. Міщани отримали змогу вільно і безперешкодно займатися ремеслами, промислами і торгівлею. Козацтво остаточно оформилося в окремий стан суспільства. Зменшення розмірів поборів і повинностей сприяло зростанню економічної спроможності селянських господарств. В містах відкрилися нові можливості для прояву підприємницької ініціативи ремісників і торговців. Зміцнилися позиції православного духовенства. Православ'я стало універсальним ідеологічним вченням, яке об'єднало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування.

хмельницький державність реформаторський

Рис. 5 - Гетьманщина 1648-1654 рр.

Річ посполита не могла змиритися з таким розвитком подій і у лютому 1651 р. перейшла у наступ, почався новий етап польсько-української війни. Гетьман Калиновський напав на м. Красне на Поділлі. Та основні польські сили були сконцентровані на Волині під м. Берестечком. Тут і відбулася вирішальна битва у червні 1651 р. Як на ті часи, чисельність військ суперників була величезною: польська армія налічувала 150 тис. воїнів, включаючи 20 тис. досвідчених німецьких найманців; українці ж мобілізували 100 тис. війська, яких підтримували 50 тис. татарської кінноти. Битва почалася 18 червня, тривала майже два тижні й закінчилася для Хмельницького страшною поразкою. Вирішальною її причиною були дії кримських татар, які у переломний момент кинули поле бою. Справа погіршувалася й тим, що татари викрали Хмельницького, який намагався умовити їх повернутися до бою, й відпустили його лише після битви. За цих тяжких обставин козакам на чолі з рішучим Полковником Іваном Богуном вдалося вивести із польського оточення частину українського війська. Поразка у битві під Берестечком негативно вплинула на бойовий дух армії. Хоч бої під Білою Церквою у вересні 1651 р. показали, що польська армія не в змозі подолати козаків, але й Хмельницький мав замало сил для наступу, а також не був певен у надійності хана, який міг стати на бік Польщі. Все це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися укладенням 28 вересня 1651 р. невигідної для України Білоцерківської угоди. За цією угодою автономія козацької держави обмежувалася київським воєводством, козацький реєстр скорочувався до 20 тис. осіб, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, польська шляхта могла повертатися у свої маєтки.

Події 1651 р. серйозно вплинули на оцінку Хмельницьким перспектив існування української держави. Він остаточно переконався, що Польща і Крим не допустять існування незалежної України і зрозумів, що реальна ситуація поставила його перед необхідністю шукати союзника більш надійного - турецького султана або московського царя. Цей крок давав змогу зберегти автономію козацької України.

Навесні 1652 р. Б.Хмельницький у битві під Батогом вщент розгромив 30-тисячне польське військо. Фактично було відновлено дію Зборівського договору. Боротьба продовжилася у молдовських походах і битві під Жванцем. Однак чим далі тривала війна, тим більше Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні Україна подолати Польщу не зможе, без сильного союзника війну не виграти.

Рис. 6 - Переяславська рада. Худ. Михайло Іванович Хмелько. 1951 р.

Б.Хмельницький схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати тільки російський "єдиновірний" цар. З пропозицією укласти військовий союз і згодою на васальні відносини гетьман кілька разів звертався до Москви, починаючи з червня 1648 р.

Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, цар волів почекати, доки козаки й поляки не виснажать одне одного, і вже тоді вдаватися до відповідних дій. Внаслідок тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор ухвалив рішення прийняти Військо Запорозьке "під свою государеву високу руку" й розпочати вій ну проти Речі Посполитої.

Для юридичного оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В. Бутурліна, й у січні 1654 р. зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорозького в Переяславі, біля Києва. 18 січня 1654 р. Переяславська Рада ухвалила рішення про прийняття протекції царя. А 21 березня 1654 р. цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили "статті Богдана Хмельницького" (так звані "Березневі статті"), які визначали становище України у складі Російської держави. Цей документ по суті визнавав існування автономної Української держави. Республіканська політична система, власна територія, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, судова влада, організація війська, в документі визначалась загальна кількість козацького реєстрового війська у 60 тис. осіб, право самостійних зовнішніх зносин, своя фінансова система - все це було зафіксовано у згаданому документі. Під актом Переяславської Ради Б. Хмельницький і старшина розуміли насамперед рівноправний військово-політичний союз, який дасть змогу нарешті закінчити тяжку боротьбу за незалежність від Польщі. Український уряд вважав найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з Польщею. В історичних умовах середини XVII ст. рішення Переяславської Ради відповідало інтересам України.

Щодо розуміння цього акту Москвою, то вона використовувала кожне необережне слово, кожну нечітку фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб реалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя. Натомість, обидві сторони урочисто декларували про необхідність виконання взятих на себе зобов'язань.

Історики і досі не дають однозначної оцінки суті Переяславської угоди та Березневих статей. Одні вбачали в ній унію двох держав (В. Сергеєвич); другі - васальну залежність України від Росії (В. Мякотін, М. Грушевський), треті як автономію України у складі Росії; четверті - військовий союз двох держав (В. Липинський), п'яті - возз'єднання українського та російського народів (більшість радянських істориків). На думку українського історика О. Алановича, договір не був для нас "ні трагедією, ні ганьбою". О. Бойко, даючи свою оцінку цій події, робить висновки, що "як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів". Одним із перших наслідків Переяславської угоди стала радикальна зміна політичних союзів у регіоні. Польща реагувала на союз України з Москвою об'єднанням своїх сил з татарами. Воєнні дії ввійшли в нову фазу. У 1654 р., тоді, коли українсько-московські війська успішно наступали у Білорусі, поляки, а особливо татари, спустошили Правобережну Україну. Роком пізніше Польща вже сама зазнала нападу шведів, що скористалися її ослабленням у війні з Україною. У серпні-жовтні 1656 р. за спиною Б. Хмельницького відбулися мирні переговори Москви з Польщею. Це ускладнило українсько-російські відносини. Б. Хмельницький мав претензії до Росії. Але підкошений невдачами, важко хворий, він помирає 6серпня 1657 р. на 62 році життя у Чигирині, похований у Суботові.

Зі смертю Б. Хмельницького Україна втратила одного з найвидатніших своїх діячів. Історики порівнюють його здобутки з досягненнями таких велетнів XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенідтайн у Богемії. Дослідник доби Хмельниччини О. Оглоблін про роль Б. Хмельницького в історії української держави пише так: "Яку б ділянку громадсько-політичного життя не взяти - Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату". М. Грушевський називає Хмельницького "великим діячем, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя, і Хмельницький як головний потрясатель зістанеться героєм української історії". "Хмельницький став керівником Визвольної війни завдяки тому, що здобув довір'я мас. Він ріс і жив серед козацтва, розумів його прагнення й інтереси. Народні маси зустріли Хмельницького з цілковитим довір'ям, розуміючи, що він є справжнім захисником їх інтересів" - писав Іван Крип'якевич. А Д. Дорошенко зазначав, що "він поводився так, неначе був монархом суверенної держави, й розвинув широку дипломатичну акцію на міжнародному полі для зміцнення свого становища".

Є й інші, не зовсім позитивні, оцінки. Наприклад, письменник і громадський діяч XIX ст. Пантелеймон Куліш гадав, що діяльність Б. Хмельницького - це "один руїнницький вибух темних соціальних сил, викликаний купкою егоїстів-авантюристів, котрим народні маси послужили тільки знаряддям, "гарматним м'ясом", обдуреним свободолюбними гаслами, а в результаті - руїна України, занепад культурного життя.. > На думку П. Куліша, "наш квітучий край обернув у пустиню, засипану попелом і засіяну квітками наших предків".

Безперечно, Богдан Хмельницький був видатним політичним діячем, який об'єднав у єдиному визвольному русі різні суспільні сили, він ніколи не відмовлявся від своєї мети - звільнення України від іноземного поневолення. Тому головним здобутком Богдана Хмельницького була Українська держава. Найбільшим досягненням Хмельницького у процесі Національно-визвольної війни українського народу було утворення й формування Козацько-гетьманської Держави - Війська Запорозького (1648 - 1764). У всіх галузях державного будівництва - у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, Хмельницький виступає, як державний діяч великого формату.

Шість років боротьби за Українську державу під час Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-1654 років продемонстрували надзвичайно високий як на той час рівень громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки і їхня легендарна відвага та умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу. У короткий термін і в екстремальних умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава мала всі риси державності і характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування.

Козацька держава періоду Б. Хмельницького мала всі характерні для будь-якої держави ознаки: політичну владу, територію, політико-адміністративний устрій, право, суд і судочинство, фінансову систему та податки, соціальну структуру населення, власне військо, активну зовнішню політику.

Політична влада на звільнених територіях України та Запорожжя перебувала в руках гетьмана та старшини, обраної козацькою радою. Навіть в умовах війни козацькі ради розв'язували найголовніші питання внутрішньої та зовнішньої політики. Обраний козацьким товариством гетьман виконував законодавчі та виконавчі функції (видавав універсали, накази, розсилав листи). З часом у руках гетьмана зосередилася необмежена влада. Б. Хмельницький вже називав себе "самодержцем руським", посол Венеції говорив про нього як про "справжнього государя", а керівник англійської революції Олівер Кромвель називав його "імператором запорозьких козаків".

Що стосується території, то спочатку козацьке самоврядування поширювалося тільки на територію Запорозької Січі. Саме вона стала першим острівцем свободи й надії українського народу. Підчас Національно-визвольної війни території, які були під владою козаків, значно розширилися. І хоч за українсько-польськими договорами цього періоду визволені території переходили з рук у руки. Середня Наддніпрянщина залишалася в центрі державотворчих процесів. Український історик І. Крип'якевич описав кордони української козацької держави по закінченні Визвольних змагань: "З Польщею: Яруга-Чернівці-Мурафа-Красне-Вінниця-Прилуки-Самгородок-Каменеброд-Макарів-Чорнобиль-Карпилівка; з Росією - традиційний кордон; з Туреччиною і Кримом - через так зване "Дике поле".

Політико-адміністративний устрій.

На всій території, яку зайняла козацька армія, були знищені органи влади Речі Посполитої. Замість них започатковано полково-сотенну систему, яка виникла ще на Запорозькій Січі. На місцях керували сотенний та полковий уряди. Полковий уряд складався з полковника та його урядовців. Сотенний уряд складався із сотника та його помічників. На вершині козацької ієрархії стояв гетьманський уряд (гетьман та його помічники, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані).

Великі міста мали магдебурзьке право, влада в них належала магістратам, у най важливіших - отаманам. Більшістю міст керували городові отамани, що обиралися, а селами - сільські отамани.

Найвищим органом влади залишалася генеральна (військова) рада, яка розв'язувала політичні, військові та господарські питання.

Право, суд та судочинство. На звільнених від Речі Посполитої територіях не діяло польське судочинство. Використовувалися юридичні норми звичаєвого та козацького права, магдебурзького права тощо. Зберегли силу й Литовські статути, які захищали інтереси української шляхти та козацької старшини. Усі види польського гніту були ліквідовані, скасовано суворі покарання за протиправні вчинки проти королівської влади та магнатів, шляхти, католицького духовенства. Установлювалися покарання за зраду українському народові, за відмову надати допомогу в битвах, непокору та шкоду, заподіяну козацькій старшині.

Відбулася певна зміна судової влади. Із зростанням ролі й авторитету гетьмана під час Національно-визвольної війни до нього перейшли найвищі судові функції. Гетьманські та полковницькі універсали, рішення козацьких рад визначали правовий характер відносин в Україні.

Фінансова система та податки. Відомий український історик В. Антонович зазначав, що Б. Хмельницький мав блискуче фінансове обдаровання, він обстоював правильну податкову систему, ніколи не знав, що таке брак грошей, у нього завжди була готова наперед платня для війська.

Український гетьман увів до обігу власну монету, яку карбували в Чигирині. На одному боці цієї монети була зображена шабля, на іншому викарбуване ім'я гетьмана. З часів Національно-визвольної війни при гетьмані запроваджено посаду генерального підскарбія, який відповідав за стан фінансів гетьманської держави, за розподіл натуральних і грошових податків, установлював мито та ін. Систему податків і повинностей установлювали й регулювали універсали Богдана Хмельницького.

Соціальна структура населення. В умовах визволення України з-під магнатсько-шляхетського гніту поступово складалася нова соціальна структура держави. У Гетьманщині визначалося п'ять станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство, селянство. Стани поділялися на окремі соціальні групи, які розрізнялися правовим та економічним становищем. До привілейованої групи належали: українська шляхта, козацька старшина, найвище православне духовенство, міська знать. їм значно поступалися в правах і соціальному становищі рядові козаки, міська біднота, селянство. В умовах Національно-визвольної війни козацтво отримувало помітну підтримку та увагу з боку Богдана Хмельницького. Щоб розширити соціальну базу Гетьманщини, він надав право селянам переходити в козацький чи міщанський стан.

У роки Національно-визвольної війни українське військо нараховувало до 300 тис. осіб. Воно складалося з представників різних верств суспільства й уперше в історії носило загальнонародний характер. В. Антонович вбачає велику заслугу Б. Хмельницького у створенні Української армії з цивільних людей (не козаків), які зовсім не знали ні військової справи, ні дисципліни. Українська армія була однією з найкращих у Європі за військовою організацією й тактикою. Під проводом Б. Хмельницького вона завдала поразки найкращим польським полководцям - Потоцьким, Вишневенькому, Чернецькому. У багатьох битвах Національно-визвольної війни українські війська виявили масову жертовність, героїзм, самопожертву в ім'я України.

Гетьманщина Б. Хмельницького здобула широке міжнародне визнання. Україна підтримувала постійні дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдовським князівством. Українську державу визнали Венеція, Волощина, Швеція та інші країни. Усі інтриги польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію Гетьманщини від європейського світу, зазнали провалу. Українська держава мала і свою символіку: прапор малинового кольору і герб, на якому було зображено козака з мушкетом і шаблею. За роки Національно-визвольної війни Україна Б. Хмельницького постала перед усім світом як суверенна, незалежна держава.

2. Україна Після смерті Б. Хмельницького. Руїна, її ознаки та наслідки

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства - передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

Період після смерті Б. Хмельницького позначився різким загостренням соціально-політичної боротьби й посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України.

Руїна - період історії України кінця XVII ст., що характеризується розпадом української державності і загальним занепадом.

Щодо хронології цього періоду, то деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів - ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663-1687 та територіально-Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Лівобережжя, так і до Правобережжя, і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи - 1658-1687.

Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко. П. Суховій, П. Тетеря). І. Виговський і П. Дорошенко були гетьманами, які зробили все, щоб вивести Україну із занепаду.

Термін Руїна історики взяли із численних народних переказів та дум, у яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни". Ось що пише про ці роки історик Олександра Єфименко: "Через якісь чверть віку, які минули з дня смерті Богдана, "руїна" Правобережної України досягла свого апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства-ці перлини польської корони - перетворилися на пустелю. Далі в глибину краю пустеля робилась зовсім безлюдною. Розкішні ниви заростали бур'яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими ще так недавно славилася Україна; здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками. Припинився торговельний рух, заросли дороги. В українській історії то був один із найчорніших і найстрашніших періодів.

Головними причинами руїни були: відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті; глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики; егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузько кланових та особистих; перетворення української території на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Кримського ханства та Османської імперії внаслідок внутрішніх чвар.

Рис. 7 - Юрій Хмельницький

2.2 Юрій Хмельницький

Гетьман України в 1657 р. та в 1659-1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колеги. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. підтиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці.

Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1069 р. взяв бік його супротивників П. Суховій та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. І на початку 1677 р. призначається Портою володарем "Руського князівства" зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був відкликаний до Стамбула.

60-80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як "доба Руїни". На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.

2.3 Іван Виговський

Характерною рисою Руїни стала боротьба між різними формами політичного управління: монархічною, започаткованою ще за життя Б. Хмельницького через введення інституту спадкового гетьманату, і республіканською, яка була відновлена генеральним писарем ІВАНОМ ВИГОВСЬКИМ (1657-1659). Виговський намагався зміцнити державу, обравши для цього модель республіканського розвитку. Прорахунки ї. Виговського в соціально-економічній сфері призвели до поновлення кріпацьких порядків в України, що викликало невдоволення в широких верствах населення. Внутрішньою нестабільністю скористались як окремі у групування української шляхти, так і сусідні держави, що прагнули поширити свій вплив в Україні. Так розпочалася довготривала громадянська війна, яка обернулася для України національною трагедією.

Рис. 8 - Іван Виговський

Зазначимо, що московський уряд довго зволікав з визнанням гетьманства І. Виговського, вимагаючи від нього чималих поступок, спрямованих на ліквідацію української держави. Прагнучи послабити владу гетьмана і сильніше прив'язати Україну до Росії, царський уряд підтримав внутрішню опозицію проти І. Виговського, яку очолили кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. У червні 1658 р. І. Виговський придушив цей виступ, але тодішня братовбивча війна коштувала Україні 50 тис. життів.

Саме ці обставини змусили Виговського, частину старшини і шляхти, навіть православного митрополита Діонісія Балабана, активізувати зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У вересні 1658 р. в м. Гадячі було підписано трактат, який, по-суті, припиняв дію "Березневих статей Б. Хмельницького". За ним Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Велике Князівство Руське, котре, поряд із Польщею та Литвою, ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої з повним збереженням гетьманського правління, прав і звичаїв українського народу.

Гадяцький договір Москва сприйняла як відверте оголошення війни. Саме тепер московський цар виявив себе противником самостійної України, пішовши на ліквідацію її автономії. Щоб домогтися цього, він спішно посилає в Україну 150-тисячну армію, яка в липні 1658 р. в битві під Конотопом зазнала однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. Зрозумівши, що силою зброї подолати Виговського важко, Москва вирішила організувати проти нього заколоти промосковських старшин, котрі звинуватили гетьмана в тому, що він продає Україну полякам. Унаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви І. Виговського було усунуто від гетьманства. Подавшись до Польщі, він дістав від неї Київське воєводство, а в 1664 р. за доносом полковника Тетері його стратили поляки.

Після падіння ї. Виговського в Україні продовжували наростати внутрішні суперечності, анархія й руїна. У 1659 р., сподіваючись, що авторитет роду.

Хмельницьких допоможе подолати ці негативні явища, промосковська старшина обирає гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663 рр.). Слабкий і безвольний політик, він став пішаком у руках старшинських угруповань. Користуючись цим, російські та польські війська, турецько-татарські орди безперешкодно грабували Україну.

Новий гетьман підтиском московського війська 27 жовтня 1659 р. підписав Переяславський договір, за яким Україна мала обмежену автономію. Розчарувавшись у промосковській орієнтації Ю. Хмельницький перейшов на польський бік, підписавши 18 жовтня 1660 р. Слободишенський трактат, який був погіршеним варіантом Гадяцького договору. Намагаючись об'єднати Україну, Ю. Хмельницький виступив проти Москви, завдавши поразки московському війську 1661 р. під Бужином на Дніпрі. Однак супротив лівобережної старшини призвів до нового спалаху громадянської війни внаслідок чого новим лівобережним гетьманом 1662 р. був обраний Я. Сомко. У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікся булави.

Отже, Переяславсько-Московський договір 1654 р. було фактично перекреслено. Почала знищуватися й українська козацька держава.

Вже на початку 1663 р., відчуваючи свою неспроможність, Ю. Хмельницький удруге склав булаву і пішов у ченці. Гетьманом Правобережної України обрали П. ТЕТЕРЮ (1663- 1665 рр.), якого підтримували поляки. Лівобережжя під впливом Москви обрало гетьманом запорозького кошового І. БРЮХОВЕЦЬКОГО (1663-1668 рр.), який вороже ставився до Польщі й орієнтувався на союз із Росією.

Рис. 9 - Павло Тетеря

Рис. 10 - Іван Брюховецький

Це був перший поділ України між Польщею і Росією, що започаткував розкол України, поділ її на сфери впливу - польську і московську. Значну провину в цьому поділяють Брюховецький і Тетеря. Саме ці кар'єристи, відкинувши широкі державні плани, вели народ під чужу владу - один під царя, другий під короля. Незабаром між ними почалася війна, яка закінчилася для поляків і Тетері поразкою. Відчувши загальну ненависть до себе, Тетеря 1665 р. зрікся гетьманування і втік до Польщі.

Відкрита промосковська орієнтація, занедбання власних інтересів призвели до втрати популярності І. Брюховецького на Лівобережжі. Не додало авторитету гетьманові й Андрусівське перемир'я, підписане між

2.4 Петро Дорошенко

Польщею і Московією 1667 р., про територіальний розподіл українських земель. В умовах братовбивчої громадянської війни з'являється діяч, який зумів піднятися над особистими амбіціями та інтересами, послідовно відстоюючи загальнодержавні пріоритети. Це був гетьман Правобережної України ПЕТРО ДОРОШЕНКО (1665-1676). Він був черкаським полковником і одним із соратників Богдана Хмельницького. Дорошенко заходився рятувати Україну від того розбрату і хаосу, який виник в часи "Руїни", намагався продовжити справу Богдана Хмельницького в творенні української державності.

Новий гетьман провів військову реформу: були набрані полки так званих сердюків - найманого війська з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів. Це була піхота, чисельність якої в окремі роки сягала 20 тис. Спираючись на найманців, Дорошенко приборкував непокірну старшину і придушував заколоти.

Зміцнивши своє внутрішнє становище і спираючись на допомогу татар, Дорошенко розпочав боротьбу з Польщею, що тривала з перемінним успіхом.

У 1667 р. Польща і Росія уклали Андрусівський договір про перемир'я на 13 років. За цим договором Лівобережна Україна залишалась під владою Росії, Правобережжя закріплювалось за Польщею, запорозькі землі мали бути під подвійним польсько-російським управлінням. Київ на два роки залишався під владою Росії, а потім мав перейти до Польщі, проте, цар його так і не віддав.

Андрусівський договір викликав обурення і протести на Україні. Відверте розчленування українських земель посилило серед українців прагнення до єдності. В цих умовах Дорошенко вирішив об'єднати під своєю владою Правобережжя і Лівобережну Україну. У1668 р. він переправився на лівий берег Дніпра і вирушив проти Брюховецького. Козаки Брюховецького вбили свого гетьмана під Опішнею і перейшли на бік Дорошенка, 8 червня 1668 р. Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра.

Однак єдності України Дорошенкові зберегти не вдалося. На Правобережжі проти нього почали наступати поляки, а на Лівобережжя рушили російські війська. На раді 1669 р. в Глухові лівобережні полки обрали гетьманом Дем'яна Многогрішного, який знову перейшов під владу царя. Тяжке становище для Дорошенка склалося і на Правобережжі. Запорожці і татари висунули на гетьмана Петра Суховія. Зрештою Дорошенкові вдалося його розгромити, але запорожці проголосили гетьманом Михайла Ханенка. Він і був офіційно визнаний польським королем.

Рис. 11 - Петро Дорошенко

Того ж таки 1669 р. Дорошенко переходить під протекцію турецького султана. Туреччина обіцяла йому підтримку у встановленні влади на всіх українських землях "від Перемишля до Путивля". В результаті походу на Польщу турецького султана Мехмеда IV у 1672 р., до якого приєднався Дорошенко, турки захопили Поділля, обложили Львів і примусили поляків підписати Бучацький мир. За цим мирним договором "Україна в давніх кордонах" віддавалася Дорошенку. Але Бучацький успіх був оманливим.

Турецькі й татарські війська принесли в Україну ще більше спустошення. Церкви перетворювали на мечеті, населення забирали в полон. Народ відвернувся від Дорошенка. Поляки не виконали умов договору і не вивели свої війська з Правобережжя.

Цього ж 1672 р. лівобережна старшина скинула з гетьманства Многогрішного і вибрала на конотопській раді гетьманом Івана Самойловича (1672-1687). Він також намагався відстояти українську державність. Прийшовши до влади за допомогою Москви, Самойлович швидко змінив свої політичні симпатії. Однією з причин стало підписання між Москвою і Польщею "Трактату про Вічний мир" (6 травня 1686 р.), за яким іноземні держави розподіляли територію України: Правобережна Україна залишалася за Польщею, Лівобережна разом з Києвом та Запоріжжям - за Москвою. Туреччина утримувала лише Поділля, яке в 1699 р. було передано до Польщі.

Але Туреччина не захотіла примиритися із втратою Правобережної України. У1677 і 1678 рр. велика турецько-татарська армія двічі брала в облогу Чигирин, який обороняли царські війська і козаки. Коли стало зрозуміло, що фортецю втримати не вдасться, гарнізон підірвав укріплення і відступив на Лівобережжя. Гетьманська столиця перетворилась на руїну.

У 1681 р. між Росією і Туреччиною було укладено Бахчисарайське перемир'я, за яким область між Дніпром і Південним Бугом мала залишатись нейтральною і незаселеною.

Росія та Польща підписали у 1686р. "вічний мир" і союз проти Туреччини. Польща визнавала Київ російським, за Що Росія сплачувала 146 тис. карбованців. Запорожжя переходило повністю в підданство царя. Поділ, встановлений Андрусівським перемир'ям, за яким Лівобережна Україна була під Росією, а Правобережна під Польщею, закріплювався.

Таким чином, протягом надзвичайно важкого для України періоду - руїни здобутки часів Хмельниччини були в значній мірі втрачені. Україна була поділена між могутніми сусідами на частини. Лише на Лівобережній Україні зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.

Наслідки Руїни для України були жахливими. Вона втратила територіальну цілісність і державну незалежність. Національно-державна ідея поступилися регіональним інтересам. Назва держави Військо Запорозьке почало розмиватися і дедалі активніше замінюватися на Малоросію на Лівобережжі та Україну на Правобережжі. Внаслідок кровопролитної громадянської війни та іноземної агресії українські землі зазнали страшних матеріальних втрат, масового знищення культурних пам'яток і саме найстрашніше - значних людських жертв. Та найтяжчим випробуванням стала духовна руїна, яка виявилася в деградації особистості, закріпленні в національному менталітеті ідеології провінційності та мало вартості, що негативно вплинуло на подальший перебіг подій української історії.

Причини цієї трагедії були як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх слід віднести те, що українська земля на той час стала ареною боротьби геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії і Речі Посполитої. Внутрішніми причинами були: розкол серед старшини - правлячої верстви українського суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ на основі розбудови української державності.

3. Гетьманщина. Поступове обмеження та ліквідація української державності

3.1 Лівобережжя ХУІІ ст.

Наприкінці ХУІІ ст. Лівобережжя стає центром політичного і культурного життя в Україні. Цей край українське населення називало Гетьманщиною. Гетьманщина - адміністративно-територіальна одиниця Лівобережної України, на чолі якої стояли гетьмани, вона знаходилась у складі Російської імперії як автономія і зберігала всі державні права, була центром політичного і культурного життя в Україні. Росія називала цю територію Малоросією. Гетьманщина являла собою ті українські землі, що підпорядковувалось гетьману, мали своє судочинство, зберігали права і вольності козацтва.

Територія Гетьманщини була визначена в результаті переговорів між Польщею і Росією (Андрусівська угода 1667 р., Вічний мир 1686 р.), що поділили знекровлену Україну навпіл по Дніпру. Вона становила приблизно одну шосту площі сучасної України і одну третину від тої, що колись була підвладна Хмельницькому. Це були землі уздовж лівого берега Дніпра на яких проживало близько 1,2 млн. чоловік. Гетьманщина налічувала 11 великих (полкових) міст, зокрема Стародруб, Глухів, Чернігів. Ніжин, Прилуки, Київ, Переяслав, Гадяч, Лубни, Миргород, Полтава, крім того 126 містечок, близько 1800 сіл.

Система управління гетьманщиною мало відрізнялась від часів Хмельницького. Вона поєднувала жорстку воєнну централізацію і монархічні засади керівництва з козацькою демократією. Главою держави був Гетьман, що обирався козацькою верхівкою і підписував із царем васальні статті, функції уряду виконувала генеральна старшина (її називали також керівництвом) куди входили генеральні - обозний, судці, осавули, писар, хорунжий, бунчужний і підскарбій. Основними адміністративно-територіальними одиницями були полки, яких налічувалось 10,на чолі з полковниками та їх адміністрацією. Офіційною резиденцією гетьмана й адміністративною столицею Гетьманщини з початку XVIII ст. був Батурин. В кожному полку було від 7 до 20 сотень. Місцевий рівень влади представляли сотники із своєю адміністрацією, що розташовувалась у сотенних містах та містечках. В сотню входили козацькі курені які стояли по селах.

Москва продовжувала посилювати диктат на українських землях. Новий цар Петро І (1689- 1725) з самого початку свого правління розгорнув боротьбу за підпорядкування гетьманської влади московському урядові. В цей час гетьманом Лівобережної України був /. Мазепа (1687-1709), який змінив засланого до Сибіру Самойловича.

Своє правління новий гетьман розпочав як політик чіткої про московської орієнтації. Про це свідчать підписані ним "Коломацькі статті" (25липня 1687 р.), які регламентували українсько-московські відносини. Цей документ значно розширював російську присутність в Україні та обмежував козацьку автономію. Так, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурйні при гетьмані розташувався московський стрілецький полк. Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Статті мали на меті остаточно ліквідувати залишки української державності.