Політика Центральної Ради щодо війни, укладення і реалізації Брестського мирного договору (березень 1917 - квітень 1918 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Запорізький державний університет

УДК 930:327.5.

Політика Центральної Ради щодо війни, укладення і реалізації Брестського мирного договору (березень 1917-квітень 1918 рр.)

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Притуляк Павло Петрович

Запоріжжя 1999

Дисертацією є рукопис

Дисертація виконана у Київському державному торговельно-економічному університеті Міністерства освіти України

Науковий керівник: Пиріг Руслан Якович, доктор історичних наук, професор, голова Державного комітету архівів України.

Гарчев Петро Іванович, доктор історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України, професор по кафедрі історї України Харківського держуніверситету, професор кафедри російської історії Таврійського національного університету ім. В. Вернадського

Геращенко Тетяна Сталівна, кандидат історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України, доцент по кафедрі новітньої історії України Запорізького держуніверситету, доцент кафедри соціально-економічних дисциплін Запорізького юридичного інституту МВС України

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра новітньої історії України

Захист відбудеться 10 грудня 1999 р. о 13 год на засіданні спеціалізованої вченої ради К17.051.01 у Запорізькому державному університеті Міністерства освіти України, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп.5, ауд. 327

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького державного університету Міністерства освіти України, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп.2

Автореферат розісланий 5 листопада 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради С.М. Тимченко

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

війна український політичний сепаратний

Актуальність теми зумовлена необхідністю комплексного вивчення діяльності такого феноменального інституту вітчизняного парламентаризму, як Центральна Рада, і, зокрема, у сфері вироблення та проведення власної зовнішньої політики. Цей аспект дослідження має як теоретичне, так і прикладне значення.

Демократизація суспільного життя, відкриття архівних джерел, звільнення історика від ідеологічних пут, дозволяють досить повно реконструювати загальну панораму функціонування Центральної Ради, визначити її успіхи, прорахунки та помилки.

Саме всебічність і об`єктивність дослідження теми сприятимуть подоланню таких залишкових стереотипів суспільної свідомості, як “контрреволюційність”, “націоналізм”, “продажність” Центральної Ради, і водночас допоможуть запобігти новітнім спробам дифірамбічної міфологізації діяльності першого українського парламенту.

Співвідношення внутрішніх і зовнішніх чинників у вирішенні долі української державності періоду визвольних змагань 1917 - 1920 рр. й понині складає поважну наукову проблему, розв`язання якої дає відповідь на сакраментальні запитання: “Чи продавала Центральна Рада Україну німцям?”; “Чи були у неї альтернативи і у якій площині вони лежали?”.

Актуальність роботи у практичному сенсі зумовлена необхідністю вивчення діяльності тодішньої української дипломатії. Адже сучасна незалежна Україна грунтує свою зовнішню політику на засадах добровільності, рівноправності та партнерства, виходячи з власних національних інтересів. За умов, коли європейський вектор стає домінуючим у загальному спектрі міжнародних стосунків України, особливої ваги набуває історичний досвід попередніх етапів державотворення, зокрема утвердження України як суб`єкта міжнародного права, укладення двох- та багатосторонніх угод, захисту національних політичних та економічних інтересів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження є складовою частиною міжвузівських наукових програм з історії української революції 1917-1920 рр. Вивчення обраної теми передбачено планами наукової роботи кафедри філософських та соціальних наук Київського державного торговельно-економічного університету.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють березень 1917 - квітень 1918 р. і визначені часом функціонування Центральної Ради - вищого представницького органу українського народу. Висхідна лінія збігається з початком національно-демократичної революції, яка кардинально вплинула на стан українського суспільства, розвиток його інститутів по шляху власного державотворення та виходу УНР на міжнародну арену. Нижня межа позначена підписанням у квітні 1918р. економічних угод між Україною та державами Центральної Європи згідно положень Брестського миру.

Мета даної дисертаційної роботи полягає у тому, щоб спираючись на науковий доробок попередників, архівні документи, опубліковані матеріали та інші джерела, об`єктивно висвітлити стратегію і тактику Центральної Ради по виведенню України з Першої світової війни, встановленню дипломатичних, політичних та економічних відносин з європейськими країнами.

Для реалізації цієї мети в дисертації поставлені такі дослідницькі завдання:

- показати вплив світової війни на соціально-економічне та зовнішньополітичне становище українських земель;

- з`ясувати розклад політичних сил у країні після Лютневої революції та їх ставлення до війни;

- дослідити вплив розвитку відносин між УНР і Радянською Росією на необхідність формування Україною власної зовнішньополітичної лінії;

- проаналізувати еволюцію політики Центральної Ради від загального до сепаратного миру;

- висвітлити процес мирних переговорів за участю делегації УНР та підписання нею Брестського миру;

- розкрити хід переговорів української та німецько-австрійської сторін по укладанню економічної угоди;

- показати значення Брестського миру для України доби Центральної Ради.

Преметом дисертаційного дослідження є зовнішня політика Центральної Ради, забезпечення виходу України з війни, утвердження УНР як суб`єкта міжнародного права, діяльність української дипломатії по відстоюванню національних інтересів у період підписання і реалізації Брестського миру.

Об`єктом дисертаційного дослідження є комплекс історичних джерел, які висвітлюють діяльність Центральної Ради та уряду УНР по укладенню Брестського миру. Насамперед, це неоприлюднені архівні матеріали, документальні публікації, преса, спогади, епістолярія.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в спробі розв`язання актуальної наукової проблеми, яка досі комплексно не досліджувалася, а загальні концептуальні підходи до її вирішення базувалися на ідеологічних постулатах, далеких від наукової об`єктивності.

На відміну від більшості праць, дотичних теми дослідження, автор розглядає проблему Брестського миру через призму інтересів України, як незалежної держави, а не Росії в цілому, як це робилося раніше. До того ж, на наш погляд, Брестський мир в плані зовнішньополітичної діяльності Центральної Ради дістав логічне завершення саме 23 квітня 1918 р., коли були закінчені економічні трьохсторонні переговори і підписано економічну угоду. Вперше включено до наукового обігу цілу низку нових, насамперед архівних документів.

Апробація результатів дисертації.

Дисертація апробована на кафедрі філософських та соціальних наук Київського державного торговельно-економічного університету, а її основні положення викладені в публікаціях. Одержані результати доповідалися на міжнародній конференції “Україна - Європейський Союз: зовнішньоекономічна діяльність і перспективи співробітництва”(Київ, листопад 1995 р.) та міжнародній науковій конференції “Центральна Рада і український державотворчий процес (до 80-річчя створення Центральної Ради)”. - Київ, березень 1997 р.

Зміст роботи відображено у 5 публікаціях загальним обсягом 3,0 друковані аркуші.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що в роботі систематизовано фактичний матеріал про Брестський мир, який разом із обгрунтованими положеннями і сформульованими висновками може бути використаний для підготовки узагальнюючих праць з історії України, зокрема, висвітлення проблеми визвольних змагань доби Української революції та зовнішньополітичної діяльності України на шляху національного державотворення.

Сформульовані пропозиції і рекомендації можуть прислужитися українським дипломатам, політичним партіям, громадським організаціям у практичній діяльності по розбудові української держави, утвердженню її міжнародного авторитету.

Особистий внесок дисертанта полягає в тому, що на основі аналізу архівних даних, документальних матеріалів та літератури, їх критичного осмислення і узагальнення, розкривається політика Центральної Ради щодо війни, підписання та реалізації Брестського мирного договору. Дисертантом визначено нові хронологічні рамки Брестської політики Центральної Ради.

Структура дисертації.

Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, поділених на вісім параграфів, списку використаних літератури та джерел. Загальний обсяг роботи становить 170 сторінок, список використаних джерел та літератури - 231 найменування.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, хронологічні рамки, визначаються його предмет та об`єкт. Окреслюються мета і завдання дисертаційної роботи, обгрунтовуються наукова новизна, практичне значення дослідження.

У першому розділі - “Історіографія, джерела та методи дослідження” - розглядається стан наукової розробки проблеми, робиться огляд джерельної бази та викладаються методика та методи, що були використані в дисертації.

Історіографічний доробок теми складають роботи різних поколінь істориків, політиків, публіцистів. З певною долею умовності їх можна розділити на кілька груп. Перша - праці провідних діячів Центральної Ради, уряду УНР; друга - українська емігрантська література; третя - радянська історіографія; четверта - праці зарубіжних авторів; п`ята - дослідження сучасних українських науковців.

Першими історіографами зовнішньополітичної діяльності України та Брестського миру були керівні діячі Центральної Ради, провідні урядовці УНР - М.Грушевський,

В.Винниченко, І.Мазепа, Д.Дорошенко та інші. Характеризуючи проблеми становлення державності в цілому, вони торкаються і питань зовнішньої політики Центральної Ради та підписання Брестського миру. Незважаючи на певний суб`єктивізм, автори дають загальний огляд зовнішньої політики України, відбивають погляди тодішнього керівництва на вибір орієнтації, стратегії і тактики виходу УНР з світової війни, передають цікаві для істориків спостереження, особисті враження. Зокрема, вони наголошували, що уряд розумів необхідність миру і намагався швидше закінчити війну, у той час як Раднарком Росії робив усе, щоб знищити Раду і тим самим не дати їй змоги заключити сепаратний мир з Центральними державами. Сам договір визнається вигідним для України, але справа полягала у вмінні його реалізувати.

Учені української діаспори створили чимало узагальнюючих праць з новітньої історії України. Багато з них у тій чи іншій мірі торкаються Брестського миру. Це роботи І. Борщака, І.Каменецького, О.Удовиченка, П.Боровського, Т.Гунчака, І.Майстренка, О.Субтельного, І.Нагаєвського,та інших. Частина з них лише у 1990-х рр. перевидана в Україні.

Більшість цих авторів, виходячи з державницьких позицій, вважають дії тодішнього українського керівництва, спрямовані на визнання УНР як суб`єкта міжнародного права цілком обгрунтованими, детермінованими низкою об`єктивних причин. Більшовицька експансія кваліфікується ними як головний чинник сепаратних дій УНР і акт самозахисту. Хоч наслідки німецько-австрійської присутності в Україні оцінюються більш різнорідно.

Таким чином, загальний огляд двох історіографічних груп дозволяє стверджувати, що саме цими працями було закладено досить міцне підгрунтя вивчення “брестської проблематики”. Сильною їх стороною була передача безпосередніх вражень, окремих епізодів і подробиць участі УНР у переговорному процесі. Проте вони не можуть переважити їх мемуарності, відсутності наукового аналізу, слабкої джерельної бази.

У радянській історіографії 1920-1930 рр. Центральна Рада загалом кваліфікувалася як установа “буржуазно-націоналістична”, “контрреволюційна”. Цілком зрозуміло, що й зовнішньополітична діяльність її в працях офіційних істориків М.Попова, А.Річицького, М.Скрипника, М.Яворського та інших оцінювалася негативно. Радянська історіографія 30-х рр. щодо проблематики діяльності Центральної Ради, участі УНР в укладенні Брестського миру набуває абсолютно упередженого, заідеологізованого характеру. Автори О.Шестаков, А.Білоусов, К.Гуслистий в цілому негативно оцінюють Брестський мир, підписаний делегацією УНР, фактично замовчують діяльність Центральної Ради та Генерального Секретаріату. Згадується лише про “деяких” українських делегатів.

У роки Великої Вітчизняної війни теж було видано ряд праць, що стосувалися в основному наслідків німецької та австрійської окупації України, випускаючи з поля зору брестські переговори та підписання миру.

З середини 50-х рр. інтерес радянської історіографії до проблеми Жовтневої революції і громадянської війни значно зріс. Вийшли спеціальні дослідження з історії Брестського миру А.Ахтамзяна, А.Чубар`яна, Г.Нікольникова та інших. Однак, не дивлячись на початок хрущовської “відлиги” у суспільстві, оцінка діяльності Центральної Ради, її Генерального Секретаріату залишалася заідеологізованою. Зокрема, в “Нарисах історії Комуністичної партії України”, об`ємній праці С.Королівського, М.Рубача, М.Супруненка “Победа Советской власти на Украине” про Центральну Раду лише згадується.

Важливою для аналізу історіографії цієї проблеми є зарубіжна, насамперед західнонімецька література. Намагання Німеччини закінчити війну на Сході з метою передислокації вивільнених сил на Захід трактується в західнонімецькій історіографії як єдиний і незмінний фактор для заключення сепаратного миру. Однак, ця думка, хоч і правдоподібна, але не відтворює всієї повноти причиннонаслідкових зв`язків брестської політики Німеччини. На думку західних істориків, необхідність заключення сепаратного миру була викликана бажанням правлячих кіл Німеччини закінчити війну на Заході військовими діями і на почесних умовах. При цьому затіняються інші, не менш важливі фактори, які змусили німецький уряд приступити до переговорів з Радянською Росією, а саме: посилення Німеччини, як здавалось, можливим шляхом економічного грабунку Росії та необхідності придушити революційні настрої всередині країни. Замовчуючи ці фактори, західнонімецька історіографія намагалася завуалювати грабіжницьку політику Центральних держав щодо України. Суттєвим чинником, який прискорив підписання сепаратного миру, на думку дослідників, був внутрішній стан Німеччини та Австро-Угорщини.

Основний висновок з аналізу цієї літератури полягає в тому, що політика Центральної Ради по укладенню миру фактично залишилися поза увагою західнонімецької історіографії.

І нарешті, остання історіографічна група - сучасна література з теми дослідження. Негативна оцінка Центральної Ради, її зовнішньополітичної діяльності починає поступово переглядатися у кінці 1980-х рр. У зв`язку з початком політичних трансформацій у суспільстві, наростанням критики ідеологічних постулатів КПРС історики, хоч і повільно, але відходять від традиційних для радянської доби кваліфікацій участі України у Брестському мирному договорі. Однією з перших у цьому ряду з`явилася праця Р.Симоненка - “Брест. Двобій війни і миру. - К., 1998”, у якій не тільки більш докладно, а й об`єктивно розглядаються підходи Центральної Ради до вирішення проблем війни і миру. В.Дорошкевич, М.Волошин, О.Романчук присвячують “брестській” проблематиці науково-публіцистичні роботи.

Новий етап історіографії проблеми розпочинається після проголошення незалежності України, що дало могутній імпульс дослідженню історії доби визвольних змагань 1917-1920 рр., в тому числі й Української Центральної Ради. У 1995-1996 рр. під загальною редакцією академіка НАН України В.Смолія, видано двотомник “Історія України: нове бачення”. Прагнучи відділити міфи від об`єктивної реальності, автори В.Верстюк, О.Гарань, В.Даниленко та інші аналізують джерела з наукових позицій, неупереджено висвітлюють історію України із залученням щойно відкритих архівних документів. Слід окремо виділити праці В.Верстюка, Т.Осташко, О.Копиленка, В.Солдатенка, Ф.Турченка та інших. Це одні з перших праць, де робиться спроба системно викласти історію Центральної Ради, надзвичайно насиченої подіями, позначеної важливими політичними здобутками і втратами. Саме під таким кутом зору йде мова про Брестський мирний договір. Зокрема, дослідники наголошують, що Брестський мир вніс значні корективи у хід міжнародного революційного руху, проголошення незалежності України тісно пов'язувалося із форсуванням укладання мирного договору з країнами Четвертого союзу та обороною України від більшовицького наступу.

Серед науково-публіцистичних праць сучасних істориків в Україні вагоме місце посідає висвітлення обставин укладення Брестської угоди УНР у 1918 р. Для них характерні намагання критично осмислити накопичений в історіографії матеріал щодо оцінки Брестського миру, а також його наслідків для майбутнього України. Насамперед це статті М.Жулинського, І.Хміля, А.Трубайчука, О.Копиленка. Ці автори приділяють певну увагу і підписанню Центральною Радою Брестського миру. Хоч слід зазначити, що в історіографії початку 90-х рр. не було одностайності в оцінці досліджуваних історичних подій.

Таким чином, аналіз усього неоднорідного історіографічного доробку дозволяє зробити такі висновки. Перший: проблема участі Центральної Ради, урядів УНР у підготовці та підписанні Брестського миру досліджена недостатньо. Другий: заідеологізовані оцінки радянської доби щодо брестського мирного процесу потребують глибокого наукового осмислення, грунтовної фактичної аргументації. Третій: розв`язання цієї вельми актуальної проблеми може бути здійснене шляхом проведення спеціального наукового дослідження.

Джерельна база дисертації може бути розділена на декілька груп. У першу чергу це документальні матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. Важливе значення мають фонди: 1115 - “Українська Центральна Рада”; 1063 - “Рада Народних Міністрів”; 1118 - “Міністерство Промисловості і Торгу”. Значна частина документів цих фондів вперше вводиться до наукового обігу.

Друга група джерел охоплює збірники документів і матеріалів, опубліковані в Україні та за кордоном, що відображають діяльність Центральної Ради та її виконавчих органів. Суттєву роль у дослідженні даної проблеми відіграла третя група джерел - преса. Дисертантом вивчені матеріали офіційних видань - “Вісті з Української Центральної Ради”; “Вісник Ради Народних Міністрів”, а також газети провідних політичних партій України цього періоду. У дисертації також використані мемуари та спогади учасників тогочасних історичних подій. Серед них спогади членів делегації УНР О.Севрюка, М.Залізняка, мемуари глав німецької та австрійської делегації Р.Кюльмана, М.Гофмана та О.Черніна.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали діалектичні принципи історичної дійсності - історизму, об`єктивності пізнання та науковості.

Для реалізації завдань дисертації автор застосував загальнонаукові, міждисциплінарні та власне історичні методи дослідження. Найбільш поширеним з них став проблемно-хронологічний метод, який дозволив визначити нові рамки брестської політики Центральної Ради та комплексно вивчити головні питання обраної теми.

У дисертації використані спеціальні історичні методи дослідження - описовий, історико-порівняльний, статистичний.

Розділ 2 - “Вплив революції на військово-політичну ситуацію в українських землях” - складається з трьох підрозділів. У першому 2.1. - “Україна в контексті подій Першої світової війни” - досліджено політичний та економічний стан українських земель у згаданий період.

Наголошується, що українські землі по обидва боки австро-російського кордону були однією з причин і предметом військового протиборства. Два чинники мали притягальну силу до цього регіону: перший - економічний (напередодні війни Україна виробляла 16 млн. т. хліба), другий - можливість використання величезних людських ресурсів України у воєнних цілях.

Війна внесла серйозні корективи у становище українського народу, який не мав власної держави, здатної захистити його національні інтереси. В умовах Першої світової війни на території України розміщувалися значні військові сили. Південно-Західний фронт упродовж усього періоду залишався найбільш важливим стратегічним чинником. Тут ставка тримала більше 40% усіх дивізій, які протистояли німецьким і австро-угорським військам.

У дисертації підкреслюється, що за роки війни Україна стала фактично тиловим районом Південно-Західного та VІІІ армії Румунського фронтів, а територія її західних губерній - ареною військових дій. Найближчим тилом Південно-Західного фронту був так званий Київський район, куди входило п'ять губерній.

Матеріали розділу доводять, що участь України у війні за чужі інтереси призвела до зниження продуктивності сільського господарства, зменшення кількості робочих рук, погіршення постачання села машинами та реманентом. Війна стала причиною великих змін і в промисловості. Заводи і фабрики були завантажені військовими замовленнями, виконання яких вимагало чималих матеріальних ресурсів. Положення робітничого класу було досить важким, про що свідчить кількість страйків за роки війни, що дорівнювала 410. Негативно відбивалося на становищі українського населення і постійне підвищення цін на продовольчі та промислові товари.

Саме Перша світова війна і народжені нею труднощі підвели український народ до усвідомлення необхідності радикальної зміни всього суспільного устрою для свого національно-державного статусу.

У підрозділі 2.2. - “Національно-демократична революція та необхідність виходу України з війни” - аналізується ситуація в Україні, що склалася після падіння російського державного деспотизму у кінці лютого 1917 р.

Зазначається, що навесні 1917 р. в Україні відновлюють свою діяльність старі та утворюються нові політичні партії, які претендують на керівництво українською революцією. Після лютого 1917 р. Україна стала ареною складних подій, що позначилося на соціально-економічному розвиткові країни. Поглиблюється загальне зубожіння суспільства, розпад його соціальної та політичної структури, що змінило світосприймання людей та створило благодатний грунт для соціального радикалізму.

У розділі аналізується позиція Центральної Ради щодо її ідеологічних та організаційних засад. Підкреслюється, що квітневий Національний конгрес поклав початок практичному втіленню у життя ідеї Української національно-демократичної республіки як складової частини Російської Федеративної республіки. Водночас підкреслено, що саме конгрес ухвалив цілком самостійницьку вимогу щодо участі України у майбутній мирній конференції воюючих держав.

У розділі підкреслено, що для втомлених війною солдатів ідея українізації армії була дуже привабливою. Це сприяло відродженню національної свідомості українців у російській армії. Були зроблені лише перші кроки на шляху об'єднання зусиль Центральної Ради і Українського військового комітету щодо українізації, але чіткого плану дій вироблено не було. Причиною стала певна політична ситуація, відсутність чіткого розуміння завдань і перспектив розвитку армії. Щодо Південно-Західного і Румунського фронтів, то напередодні більшовицького перевороту тут знаходилося 42 повністю і 11 частково українізованих полки.

Водночас велися спроби створення напіввійськових добровольчих утворень вільного козацтва на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині та Херсонщині. Їх загальна кількість становила близько 60 тис. чол.

Демократизація армії, початок її стихійного розвалу сприяли створенню умов для активізації українського військового руху та припинення світової війни.

У підрозділі 2.3.- “Політична платформа Центральної Ради з питань війни та миру” - наголошується, що одним із головних напрямків діяльності Центральної Ради в кінці 1917 р. стали заходи по встановленню перемир'я на фронтах та припиненню Першої світової війни. Вони включали в себе намагання негайного проголошення федеративної Російської республіки, представництва на мирній конференції недержавних народів, засудження кроків більшовиків щодо ведення переговорів з Центральними державами про перемир'я, які виходили за межі загальновизнаних норм міжнародного права.

Погляд Генерального Секретаріату цілком збігався з думкою впливових фракцій Малої ради про мир і перемир'я. Оскільки Раднарком не може представляти інтереси недержавних народів на переговорах, Центральна Рада визнала за потрібне негайно приступити до перемир'я. Вона розпочала вироблення конкретної програми миру, кінцева мета якої полягала у досягненні загальноєвропейського демократичного миру. Під впливом обставин УНР змушена була рахуватися з перемир'ям, що заключили більшовики з Центральними державами.

Розглядається прийняття рішення про участь УНР у переговорах у Бресті, яке українському уряду далося нелегко. У грудні 1917 р. точилися гострі внутрішні дискусії з цього питання, особливо на 8-й сесії Центральної Ради. Сесія прийняла рішення взяти участь у мирних переговорах від імені УНР нарівні з іншими державами й послати делегацію у Брест. Це давало можливість Україні закріпити й легалізувати на міжнародній арені свою державність.

Третій розділ - “Участь делегації УНР на переговорах у Бресті” - структурно складається з трьох підрозділів і присвячений розкриттю таких проблем. Підрозділ 3.1. - “Міжнародні та внутрішні чинники необхідності укладення Україною сепаратного миру” - відкривається аналізом політичної ситуації в Росії та Україні після Жовтневого перевороту в Петрограді. Повалення Тимчасового уряду відкрило перед національним рухом великі перспективи. Проте без чіткої концепції визвольної боротьби Центральна Рада не змогла вийти за рамки федералістських прагнень. З іншого боку Раднарком, не маючи достатньо сил в Україні для утвердження більшовицької влади, вирішив вести збройну боротьбу з Радою. Він посилив вплив на армії Південно-Західного, Румунського фронтів та Чорноморського флоту. Це підтвердили події що відбулися на надзвичайному з'їзді Південно-Західного фронту 16-24 листопада в м. Бердичеві, де більшовики отримали перевагу на виборах до військово-революційного комітету, що означало фактичне визнання влади Раднаркому.

Така поведінка більшовиків викликала протидію та контрзаходи Центральної Ради. Український уряд, враховуючи повний розлад двох фронтів, у грудні об'єднує Південно-Західний та Румунський фронти в єдиний Український фронт, що підпорядковується Генеральному Секретаріату.

З грудня 1917 р. Раднарком надіслав до Києва ультиматум, чим по суті поклав початок збройної інтервенції в Україну з метою знищення влади Центральної Ради. Підлили масла у полум'я війни, що розгоралася між УНР та РНК, і вибори до Установчих зборів у листопаді - грудні 1917 р.

Фактично з 6 грудня Радянська Росія та УНР перебували в стані війни. Кроки УНР щодо оборони краю від агресора виявилися недостатніми, і уряд почав шукати опори серед інших прихильних до України сил, якими стали Центральні держави.

Таким чином, хід політичних подій, що все більше заганяв УНР та її владні структури у глухий кут, примусив змінити тактику у питаннях миру з країнами Центральної Європи. Підштовхувана силою обставин, УНР включалася у переговорний процес, сподіваючись захистити свої власні інтереси.

Підрозділ 3.2. - “Підписання мирного договору” - присвячений аналізу участі делегації УНР у переговорному процесі в Бресті. Делегація УНР заявила, що вона бажає насамперед визнання України як самостійної держави, а умовою миру ставить приєднання до неї Холмщини, Підляшшя та проведення плебісциту в Східній Галичині, Буковині й Закарпатті.

Важливим для УНР стало пленарне засідання 10 січня, де було вирішене питання про статус української делегації як представника незалежної держави. 12 січня Центральні держави в особі О.Черніна підтвердили визнання української делегації самостійною і правомочною вести переговори від імені власного народу.

Водночас Раднарком намагається будь - що дискредитувати делегацію УНР перед своїм противником, використовуючи погрози, посилку нової делегації від Радянської України до Бреста, яка була включена у російську делегацію.

Далі в підрозділі наголошується, що делегація УНР чітко поставила питання щодо приєднання до України не лише Холмщини, а й Східної Галиччини та Буковини, а також питання щодо кордонів Східної Галичини. Делегація вимагала від Австро-Угорщини гарантувати культурні і політичні права українського населення шляхом створення із Східної Галичини та Північної Буковини окремої провінції у складі Австрії.

Характер і зміст Четвертого Універсалу у розділі розглядається під кутом зору брестської політики, адже мир, укладений не самостійною державою не мав би юридичної сили і міжнародного значення. Відтепер українська делегація у Бресті отримала всі юридичні права самостійно заключати сепаратний мир.

Не дивлячись на зростання напруженості на другому етапі переговорів з 30 січня, 9 лютого 1918 р. відбулося підписання миру між УНР та країнами Четверного союзу. Незважаючи на всі перешкоди, які чинили представники Росії, українська делегація довела справу до кінця, підписавши сепаратний мир з країнами Четверного союзу. Це був перший серйозний акт УНР на міжнародній арені.

Третій підрозділ 3.3. -“Брестський договір: зміст та ратифікація” - містить характеристику комплексу договорів, що визначаються як Брестський мир, а також ходу його ратифікації обома сторонами. Окрім головного були підписані додаткові договори УНР з кожною із країн Четвертого союзу, які фактично були аналогічні головному, за виключенням деяких пунктів, наприклад, відшкодування цивільних збитків, умови обміну військовополоненими тощо. Додаткові договори теж підлягали ратифікації.

У дисертації наголошується, що в Бресті було підписано ще один договір, що мав назву “Тайний договір про Галичину та Буковину”, який був підписаний між УНР та Австро-Угорщиною. Суть його зводилась до гарантій прав національних меншин поляків, євреїв, німців в Україні та українців в Австрії. До 31 липня 1918 р. австрійський уряд зобов'язався створити з Галичини та Буковини окремий коронний край в межах Австрійської імперії.

У третьому підрозділі досліджується ще один документ, що стосувався вирішення територіальних проблем - це додатковий протокол між Україною та Австро-Угорщиною, за яким Холмщина і Підляшшя мали відійти до України.

Мирний договір, згідно норм міжнародного права, мав бути ратифікований всіма сторонами і лише тоді вступав у дію. Спочатку це зробила Болгарія, пізніше Німеччина. 17 березня 1918 р. ратифікувала мирний договір і Україна. Юридична та економічна секції Малої Ради визнали договір таким, що відповідає інтересам УНР, враховуючи умови міжнародного становища.

Не ратифікувала мирний договір лише Австро-Угорщина, з огляду на незадоволення у польському суспільстві, встановленими кордонами України і таємним договором про Галичину. Таким чином, договір 9 лютого не був ратифікований однією з держав Четвертого союзу і не вступив у силу.

Четвертий розділ - “Виконання УНР умов Брестського миру” - охоплює період з 9 лютого по 23 квітня 1918 р. У підпункті 4.1. - “Німецька та австрійська військова присутність в Україні” - зазначається, що вже під час переговорів у Бресті уряд УНР звернувся за військовою допомогою до Німеччини та Австрії. Матеріали дисертації доводять необхідність військової допомоги УНР. З 24 лютого розпочався похід в Україну німецьких та австрійських військ силами 33 дивізій. Складність полягала у тому, що український уряд не досить чітко уявляв собі межі просування іноземного війська вглиб України. Умови компенсації за військову допомогу не були документально підтверджені.

Отже, Центральна Рада запросила військової допомоги для витіснення радянських військ і відновлення її влади в Україні. Не маючи власної боєздатної армії, вона мусила утримувати чужоземне військо взамін гарантії державної незалежності.

Підкреслюється, що у німців та австрійців були перш за все свої особисті інтереси в Україні. Це підтвердили представники німецької та австрійської сторони, а також український прем`єр В.Голубович.

Приступаючи до реалізації умов миру, уряд УНР уже 15 лютого 1918 р. розглянув питання про впровадження в життя таємного договору про Галичину та Буковину, запровадивши в Холмщині та Підляшші адміністративне та громадське урядування призначенням власного комісара. Це питання так і не було вирішене, оскільки австро-угорські цивільні й військові власті фактично не допустили його до виконання обов`язків, замінивши адміністрацію в Холмщині на користь Польщі.

У підрозділі 4.2. - “Підписання УНР економічної угоди з Німеччиною та Австро-Угорщиною” - розкриваються проблеми реалізації 7-ї статті договору щодо взаємного обміну надлишками продукції. На думку дисертанта, це було одне з основних положень Брестського миру, яке становило головну суть для нових союзників України. Матеріали дисертації доводять, що, враховуючи фактичний стан окупації, залежність уряду від німців, розміри запитів Центральних держав, слабкість української влади, комісія чимало досягла у поставлених перед нею завданнях. 28 березня розпочалася робота спільної комісії. Делегація УНР вимагала дешевих товарів, передусім сільськогосподарських машин та знарядь, вугілля, нафти, гасу, різних мастил, фармацевтичних та інших хімічних препаратів, текстильних товарів. Наголошується, що нові союзники ухилялися від вирішення питання про імпорт товарів і сировини в Україну, не давали конкретних відповідей на вимоги української сторони, істотно зменшували розміри поставок, часто висували заздалегідь неприйнятні умови договору. З іншого боку вони вимагали надходжень значної кількості продовольства до Центральних держав.

При вивченні протоколів засідання підкомісій, створюється враження, що українські представники в Бресті більш-менш прозоро натякнули німцям на можливість отримання з України багатьох таких продуктів, яких тут в дійсності було обмаль, а сумлінні іноземні чиновники намагалися одержати те, що було обіцяне.

Центральні держави, готуючи гетьманський переворот, одночасно вирішили прискорити закінчення переговорів щодо заключення економічної угоди, якою були однозначно незадоволені. Отже, підписанням економічного договору від 23 квітня 1918 р. завершився певний етап міжнародних відносин УНР з Центральними державами. Він став складовою частиною Брестського мирного договору від 9 лютого 1918 р.

Через цілу низку причин, вищий законодавчий орган УНР втрачав вплив на маси. Насамперед це активна агітація більшовиків, а також деяких фракцій і груп у самій Центральній Раді, втручання у внутрішні справи УНР з боку німців та австрійців, самовільний вивіз та реквізиції продовольства з України, але основною причиною, що найбільше ускладнювала ситуацію, були іноземні війська, статус яких не зовсім чітко був визначений.

Матеріали дисертації доводять, що політика Кабінету Міністрів УНР, очолюваного В.Голубовичем, була за умов німецької присутності досить незалежною, вільною від запопадливості, що зрештою й призвело до насильницького усунення уряду й арештів його членів.

Німецько-австрійська присутність перетворилася у фактичну окупацію.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ І ВИСНОВКИ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

З точки зору становлення незалежної української держави, Брестський мир був безумовно фактом позитивним і надзвичайно важливим. Він зміцнював українську самостійність, підносив значення України, зокрема, у сенсі міжнародному.

Україна заключила Брестський мир, стоячи перед великою небезпекою, і щоб врятувати свою державність їй довелося покликати на допомогу німецькі та австро-угорські війська. Німеччина та Австро-Угорщина були зацікавлені в Україні, бо могли отримати тут збіжжя.

Підписувати мирний договір могла тільки суверенна держава, а оскільки більшовицька Росія розпочала анексію України, ставало очевидним, що перебування у федеративному зв'язку з агресором є неможливим. Це підвело Центральну Раду до необхідності проголошення 4-го Універсалу.

У Брестському мирі вперше зафіксовано соборницькі устремління Центральної Ради, її турботу про долю західноукраїнських земель.

Антанта намагалася утримати УНР від зближення з Центральними державами, а існування незалежної України суперечило інтересам останньої. Крім того, більшовицький уряд звинувачував Центральну Раду в “буржуазності” і зраді національних інтересів. За цих умов Центральній Раді не залишалось іншого, як поступитися своїми симпатіями до західноєвропейських демократій і піти на вимушений союз з Центральними державами.

Підписання Центральною Радою Брестського миру спричинило тяжкі військові наслідки для союзників, а також розрив відносин України з Антантою. В результаті мирної угоди Центральні держави ліквідували український фронт, отримали можливість перевести свої дивізії на Західний фронт і створили там значну перевагу сил.

Зовнішня політика Центральної Ради викликала розчарування мас. Орієнтуючись спочатку на країни Антанти, вона всіляко відволікала справу укладення миру. Зважившись, нарешті, під тиском обставин, на укладення сепаратного миру з Німеччиною та її союзниками, Центральна Рада змушена була підписати мир в найбільш несприятливий для себе час.

Підготовка та підписання економічної угоди в Києві були активним продовження брестської політики українського уряду. Стратегія була вироблена в Бресті і вже потім після підписання миру була продовжена на переговорах у Києві. Це стратегія взаємовигідності, рівноправного партнерства, компромісів, захисту інтересів власної держави та її економічної незалежності.

ПУБЛІКАЦІЇ АВТОРА ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Статті:

1. Притуляк П.П. Брестський мир: зміст та наслідки// Питання історії України. Збірник наукових статей. Випуск 1. Чернівці, 1997. - С.165. - 172.

2. Притуляк П.П. Економічний договір УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною 1918 р. // Укр. іст. журн. - 1997. - № 1. - С.62-72.

3. Притуляк П.П. Ратифікація Брестського миру: за і проти // Наукові праці історичного факультету. - Вип. 6. - Запоріжжя: ЗДУ, 1999. - С. 140-148.

Тези виступів на наукових конференціях:

4. З історії торговельно-економічних стосунків між Україною та країнами Центральної Європи в період становлення української державності (1917-1920 рр.) // Україна - Європейський союз: проблеми зовнішньополітичної діяльності та перспективи співробітництва. Тези доповідей 22-23 листопада 1995 р. м.Київ. - С.46-48.

5. Брестський мир: зміст та наслідки// Центральна Рада і український державотворчий процес. Матеріали наукової конференції 20 березня 1997 р. (у 2-х частинах). - НАН України. Інститут історії України. - К., 1997. - С.392-400.

Размещено на Allbest.ru