Історія України

Парламентські вибори 2002 р. засвідчили, що більшість громадян України відкинула ідеї комуністичної реставрації і підтвердила вибір на користь незалежності, ринкової економіки та демократії. Однак проблеми структурування суспільства та створення у парламенті демократичної більшості, налаштованої на прискорене реформування державних структур, народного господарства та духовної сфери, залишилися актуальними.

28. Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні

русь україна історичний революція

У 1920-ті pp. за темпами промислового розвитку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. ВКП(б) узяла курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», перетворення СРСР на мілітаризоване індустріальне суспільство. У грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б) було оголошено курс на проведення індустріалізації. XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.

Індустріалізація -- це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни.

Причини проведення індустріалізації

· Необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення і можливої економічної ізоляції.

· Прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу робітничого класу.

Проведення індустріалізації мало низку труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головними вадами проведення індустріалізації було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи.

Складові індустріалізації

· Інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової.

· Примус населення до придбання облігацій державної позики.

· Збільшення випуску й продажу горілчаних виробів.

· Продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами.

· Використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух, неоплачувана праця на суботниках, недільниках).

· Широке використання праці в'язнів.

· Жорсткий режим економії бюджетних коштів.

Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928--1932 pp.) було збудовано заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракторний завод, у наступні п'ятирічки -- Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші підприємства.

Підсумки індустріалізації

Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну.

Зміцнилась обороноздатність країни.

Відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості.

Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку).

Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки.

Створено нову модель керівництва є кою -- адміністративно-командну.

29. Конституційні традиції в Україні. Прийняття Конституції України 1996 р. та її історичне значення

Україна має давні конституційні традиції. Ще за часів Київської Русі й Галицько-Волинського князівства діяла «Руська Правда». Під час перебування українських земель у складі Литви і Польщі діяли «Литовські Статути» (1529, 1566, 1588 рр.). У роки Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького основними правовими актами були універсали гетьмана, а з 1654 р. - Березневі статті, що визначали автономний статус України в складі Московської держави. Наступними актами, що визначали правовий статус України в складі Московської держави, були Переяславські статті, Московські статті, Глухівські статті, Коломацькі статті, «Рішительні пункти».

Пам'яткою політичної та юридичної думки XVIII ст. стала Конституція Пилипа Орлика «Пакти і Конституція законів і вільностей Війська Запорозького», датована 5 квітня 1710 р. Наприкінці XIX - на початку XX ст. з конституційними проектами виступили М. Драгоманов, М. Грушевський.

У роки Національно-демократичної революції 1917-1921 рр. була прийнята, але не набрала чинності Конституція УНР. Конституційне право поповнилося чотирма Універсалами Української Центральної Ради.

У радянській Україні діяли чотири Конституції - 1919, 1929, 1937 1978 рр.

Наприкінці 1980-х рр. під час здійснення політики перебудови стало зрозумілим, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідає принципам демократичного розвитку суспільства. Перший етап конституційного процесу розпочався 16 липня 1990 р. із прийняттям Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України, яка передбачала верховенство, самостійність, повноту і незалежність влади в межах території України.

У жовтні 1990 р. Верховна Рада створила Конституційну комісію з підготовки проекту Конституції.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України, який був підтриманий на Всенародному референдумі 1 грудня 1991 року.

Із проголошенням незалежності в Україні розгортається конституційний процес - розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції, її розділів і статей. Конституційний процес умовно можна поділити на кілька періодів.

Впродовж першого періоду (1990 - жовтень 1994 р.) була сформована Конституційна комісія на чолі з Президентом Л.Кравчуком і Головою Верховної Ради І.Плющем; до комісії також увійшли учені-правознавці, судді, працівники правоохоронних органів, народні депутати. Результатом роботи комісії стало створення двох варіантів проекту Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них прийнятий не був.

Другий період розпочався у листопаді 1994 р., після позачергових виборів Президента України і формування нового складу Верховної Ради.

Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. Нові проекти створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими проблемами були механізм прийняття Конституції, форма правління в Україні, питання власності, виборчої системи, державної мови і символіки.

У грудні 1994 р. Президент запропонував на обговорення Верховної Ради законопроект про державну владу та органи місцевого самоврядування, але цей документ не було прийнято. Протистояння між Президентом, котрий прагнув створити сильну законодавчу владу в країні, та Верховною Радою, що намагалася зберегти свої повноваження, закінчилося підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного договору, який збільшив повноваження Президента. За умовами договору Президент визнавався головою держави та головою виконавчої влади, він особисто визначав склад Кабінету Міністрів. Положення, що були закладені в основу Констутиційного договору, створили правову базу для діяльності органів виконавчої влади та президентської адміністрації. Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма 26 червня 1996 р. видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Суперечку викликали питання, що стосувалися співвідношення повноважень законодавчої та виконавчої влад, статусу російської мови, державної символіки та ін. На думку багатьох політиків, Конституційний процес зайшов у глухий кут.

У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутати Верховної Ради прийняли Конституцію України. її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради.

Конституція включає 161 статтю і 14 розділів (15-й розділ містить «Перехідні положення»).

Конституція України має найвищу юридичну силу. Вона визначає форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежної, суверенної, правової держави.

Найвищою соціальною цінністю за Конституцією є людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України. На сучасному етапі депутатами Верховної Ради обговорюється питання про внесення змін до Конституції України. Висновок. Прийняття нової Конституції стало важливим етапом у формуванні української державності. Конституція закріпила демократичні права і свободи громадян України, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Основу зовнішньої політики забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами.

Визначальною рисою чинної Конституції є її гуманістична і соціальна спрямованість. Майже третину статей Основного Закону присвячено правовому статусу людини і громадянина. Закріплено демократичні принципи формування і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування, втілено принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову з відповідним механізмом стримувань і противаг. Конституція України передбачила створення нових для нашої держави конституційних інститутів: засновано орган конституційного нагляду, створено підґрунтя для діяльності Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, запроваджено Рахункову Палату і т. ін. Низка положень Конституції випередили свій час, тож, вимагають створення процедури їхнього втілення.

Значення прийняття Конституції України можна розглядати в багатьох аспектах. У внутрішньодержавному - сам факт її прийняття мав суттєве політичне значення, оскільки став великим стабілізаційним фактором у державі, підґрунтям для зростання духовності української нації, фактором, який консолідував сили суспільства. У міжнародному - прийняття Конституції сприяло визнанню України як демократичної правової держави як у всьому світі, так і, у першу чергу, в Європі.

День 28 червня був оголошений національним святом України -- Днем Конституції.

30. Початок Української революції, утворення Центральної Ради

Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади -- Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади -- Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3--4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський -- відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський.

Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій.

Основні напрямки політичної програми УЦР

· Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель.

· Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки.

· Співпраця з Тимчасовим урядом.

· Надання національним меншинам рівних політичних прав,

Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 1917--1920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.

Маніфестаційна комісія Центральної Ради на чолі з Дмитром Антоновичем організовувала величаві маніфестації. Так, 29 березня 1917 р. на «Святі революції», яке проводила київська міська влада на підтримку Тимчасового уряду і нового демократичного ладу в Росії, уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід українських маршів.

1 квітня УЦР провела свою маніфестацію, що стала першою українською маніфестацією в новітній історії України. У поході брали участь понад 100 тис. осіб, у тому числі 30 тис. озброєного війська. Маніфестація проходила під гаслами: «Вільна Україна -- вільній Росії», «Автономію -- Україні!», «Хай живе Федеративна республіка!». Центральна Рада випустила перший інформаційний листок -- «Вісті з Центральної Ради».

На народному вічі на Софіївському майдані було прийнято резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, необхідність вимагати від нього декларації про автономію України, домагатися скликання Установчих зборів та Українського національного конгресу.

19--21 квітня 1917 р. в Києві в приміщенні Купецького зібрання проходила робота Всеукраїнського національного конгресу, у якому брали участь понад 900 делегатів від політичних партій і різних політичних організацій -- селянських, військових, робітничих, економічних, культурних. Головою з'їзду було обрано М. Грушевського. Серед них були представники не тільки Наддніпрянської України, а й Кубані, Галичини та всіх воєнних організацій, близько 600 гостей від українських установ Києва.

Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку. 21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Таємним голосуванням головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського. Тоді ж було обрано його заступників -- В. Винниченка й С. Єфремова, виконавчий орган -- Комітет, або Малу Раду. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу.

31. Політика суцільної колективізації і розселянення України. Її соціально-економічні наслідки

Колективізація сільського господарства була одним з важливих напрямів створення сталінської моделі соціалістичного суспільства.

Кооперація -- добровільне об'єднання людей, які вносять матеріальні засоби для спільної господарської діяльності.

Колективізація - Репресивна політика сталінського режиму в 30-і рр.., Яка полягала в насильницьке об'єднання селян у колективні господарства і ліквідації, самостійних селянських господарств.

У плані 1-й п'ятирічки передбачалося об'єднати до колгоспів 18-20% селянських господарств, а в Україні - 30%. Однак незабаром пролунали заклики до форсованої колективізації. Одним з її ініціаторів став генеральний секретар ЦК КП (б) У С. Косіор, що висловилися в листопаді 1929 р. за проведення колективізації в протягом року. Завданнями колективізації було:

прискорення процесу індустріалізації за рахунок пограбування села;

забезпечення промисловості дешевою робочою силою;

рішення хлібної проблеми в країні;

ліквідація заможного селянства - «ворога» радянської влади.

2. Хід колективізації в Україні.

У постанові ЦК ВКП (б) від 6 січня 1930 передбачалося завершити колективізацію на Україні навесні 1932 р. шляхом насильства, погроз, брехливих обіцянок до початку березня 1930 р. в Україні було охоплено колгоспами 62,8% селянських господарств. У колгоспи забирали все майно селян, що породжувало опір, у ряді місць навіть збройне. Але воно було придушене. У відчаї селяни почали продавати або забивати худобу, псувати інвентар. Це вело до дезорганізації сільськогосподарського виробництва, необхідні були термінових заходів для виправлення становища.

13 березня 1930 г-Сталін виступив у «Правді» до статті «Запаморочення від успіхів», в якій засудив «перегини» у колгоспному будівництві. Всю провину за репресивні методи проведення колективізації радянський лідер поклав на місцевих керівників. Селянам дозволили виходити з колгоспів. Але відтік селян виявився настільки масовим, що наприкінці 1930 р. керівництво вирішило його призупинити. У ході колективізації постало питання про долю заможного селянства. За пропозицією Сталіна було визначено стратегічне завдання - ліквідувати куркульство як клас. Особливо активно боротьба з кулаком розгорнулася в перші місяці 1930 Під «розкуркулення» потрапляли не тільки заможні селяни, які використовували найману працю (куркулі), але й ті, хто не погоджувався йти в колгосп. Вони оголошувалися «підкуркульників». Таким чином, ліквідація куркульства як «класу» була формою репресій щодо всього селянства. До кінця 1931 керівництво СРСР планував завершити, в основному, колективізацію в Україні. У 1931 р. тривала ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих, хто не бажав вступати в колгоспи. Всього в період колективізації було експропрійовані 200 тис. селянських господарств, від чого постраждали близько 1.2-1,4 млн. чоловік. Більшість з них були виселені до Сибіру і на Північ. Цих людей називали «спецпереселенцамі» і використовували на важких роботах. Багато хто з розкуркулених загинули.

3. Соціально-економічні наслідки колективізації.

Насильницька колективізація і голодомор призвели до руйнування продуктивних сил на селі, що зумовило глибоку кризу в сільському господарстві. Це змусило до певною мірою змінити політику уряду: перейти від примусу і репресій до встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально-технічному зміцненню колгоспів, а також посилення репресивного апарату. На протязі, по принаймні, чверть століття після колективізації, в тому числі в періоди мирного розвитку, обсяг сільськогосподарського виробництва не перевищував або був нижче обсягів, досягнутих в роки НЕПу.

Тільки поголів'я худоби зменшилося під час колективізації вдвічі - з 60 млн. у 1928 р. до 33 млн. в 1933-34 рр.. До 1953 воно піднялося до 58 млн., але так і не досягло доколхозного рівня. Головні завдання колективізації були досягнуті: було фактично закріпачене селянство, забезпечені дармові джерела для розвитку індустрії та військово-промислового комплексу. Колективізація була економічною і соціальною катастрофою, деякі наслідки якої не подолані до сьогоднішнього дня.

«Військовий комунізм»

1. Встановлення радянської влади.

3 січня 1919 р. Червона армія зайняла Харків, куди переїхав радянський уряд України. 6 січня була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (УРСР). До травня 1919 р. Червона армія контролювала майже всю територію України, що входила до складу Російської імперії. 1920 р. У початку 1920 радянська влада в Україні була відновлена в третій раз.

2. Державне будівництво.

1) Законодавство, форми, державної влади.

1919 р. основі державного будівництва була Конституція РРФСР (1918), у тому числі - нерівність представництва селян в порівнянні з робітниками на виборах до рад. III Всеукраїнський з'їзд Рад (6-10.03.1919) обрав радянську форму державності - УРСР. При цьому фактично вся влада належала РКП (б)-КП (б) У. Формально вищий законодавчий орган - Всеукраїнський з'їзд рад, між з'їздами - ВУЦВК (голова - Г. Петровський). Прийнята Конституція УРСР узаконила більшовицький режим.

2) Формування центральних органів влади.

1919 Після переїзду до Харкова в радянському уряді почалася боротьба за лідерство. Замість Г. П'ятакова головою обирають Ф. Сергєєва (Артема). Після апеляції Г. П'ятакова в ЦК РКП (б) главою уряду призначається X. Раковський, який на російський манер реорганізовує радянський уряд України в Раднарком УРСР.

1920 11 Грудень 1919 ВУЦВК і РНК УРСР на спільному засіданні в Москві утворили Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), якому передавалася законодавча і виконавча влада. У лютому 1920 р. Всеукрревком передав свої повноваження ВУЦВК на чолі з Г. Петровський і РНК на чолі з X. Раковським.

3) Формування місцевих органів влади.

1919 р. більшості міст і на селі створені ревкоми, що здійснювали диктатуру більшовиків. На селі більшовики спиралися на «комітети бідноти» (комбіди).

1920 р. виборах до рад у березні - квітні 1920 р. більшість місць отримали більшовики. Але реальна влада була не в рад, а у партійних органів. На селі комбіди стояли над радами, контролюючи їх склад і діяльність.

3. Обмеження суверенітету України.

1919 Раднарком і ЦВК РРФСР, РКП (б) фактично керували Україною. Додатковими знаряддями централізації стали також профспілки (об'єдналися під керівництвом Всеросійського центральної ради професійних спілок - ВЦРПС) і комсомольські організації (Комуністичний союз робітничої молоді України - КСРМУ - став складовою частиною російського союзу). Українські військові частини зведені в три армії, які підпорядковувалися Реввійськраді Росії.

Був встановлений РРФСР контроль над економікою України:

на неї поширювалася російської грошової системи;

УРСР не мала свого бюджету;

Український Рада Народного Господарства став частиною ВРНГ;

були об'єднані залізниці, поштово-телеграфний зв'язок.

1920 Спроби замаскувати прагнення радянської Росії до встановлення повного контролю над Україною - 04.12.1919 р. VIII Всеросійська залежність УРСР, а також визнати право українців навчатися на. українською мовою, застосовувати українську мову в радянських установах. На ділі це був тактичний хід, спрямований на те. щоб, як казав на початку 1920 р. Л. Троцький, «повернути Україну Росії, для чого всі засоби хороші ».

4. Економічна політика.

1919 Політика «воєнного комунізму»:

націоналізація підприємств;

мілітаризація праці;

широкий централізм;

продрозверстка - Фактично реквізиції продовольства продзагонами (у їхньому складі в основному були робітники);

заборону приватної торгівлі та державна монополія на хліб, цукор, чай, сіль;

ліквідація товарно-грошових відносин,

натуральна оплата праці, зрівнялівка в розподілі.

1920 Продовження політики «воєнного комунізму»:

розширюється націоналізація підприємств (у 1920 р. на 11 тис. націоналізованих підприємств припадало 82% промислових робітників);

починається мілітаризація промисловості: створена Українська трудова армія і орган управління нею - Українську Раду трудової армії, який здійснював контроль над заготівлею сировини, продовольства, пального; забезпеченням підприємств робочою силою.

5. Аграрна політика.

1919 р. рамках політики «воєнного комунізму», крім продрозверстки проводилася також колективізація:

ліквідувалися поміщицькі господарства;

створювалися радгоспи (їм відведено понад 1 млн. десятин землі) і комуни, куди селяни не бажали вступати. 1920 Більшовики обіцяли враховувати інтереси середнього селянства, обмежити масштаби радгоспного будівництва, забезпечити добровільність у створення колгоспів. Але політика «воєнного комунізму» тривала. У продзагони було мобілізовано 15 тис. робітників. Влітку продрозверстку збирала 1-а Кінна армія С. Будьонного. Відповідно до закону про землю (05.02.1920) конфіскована поміщицька земля віддавалася трудящим селянам без викупу. Поміщиків не тільки позбавляли землі та інвентарю, а й виселяли разом з сім'ями з маєтків.

6. «Червоний терор».

1919 Створено Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУЧК), яку з квітня 1919 очолив М. Лацис. Створювалися народні суди і революційні трибунали, робітничо-селянська міліція. Знищувалися «класові вороги»: поміщики, капіталісти, офіцери, члени антирадянських партій, священики, представники інтелігенції, селяни і ін Правові та моральні норми не приймалися в розрахунок. Методи: військова блокада, захоплення заручників, кругова порука, виселення сімей, масові страти. 1920 Керівником ВУЧК стає В. Манцев, переведений з посади заст. начальника ВЧК і голови Московської ЧК. У травні 1920 р. до України прибув загін з 1400 чекістів на чолі з головою ВЧК Ф. Дзержинським.

Знищувалися як противники більшовиків, так і випадкові люди. Головні жертви - колишні повстанці-махновці, селяни півдня України. Створені органи примусових робіт, оснащено 18 концтаборів, через які пройшли 25-30 тис. чоловік.

7. Політичні партії.

1919 р. серпні 1919 УСДРП (незалежні ліві) об'єдналася з УПСР (комуністами -- боротьбистами) в одну партію - Українську Комуністичну партію (боротьбистів) (УКП (б)). УКП (б) стала в опозицію правлячої КП (б) У. 1920 Керівництво УКП (б) уклало договір про спільні дії на умовах КП (б) У, частина членів УКП (б) увійшла до складу КП (б) У. Продовжувала існувати Українська Комуністична партія (УКП).

Таким чином, в 1919-1920 рр.. головними політичним, цілями радянського режиму були:

1) затвердження і зміцнення радянської влади;

2) встановлення повного контролю російського центру над Україною;

3) в основу економічного курсу була покладена політика «воєнного комунізму», потерпіла повний крах.

Але в 1920 р. більшовики намагалися створити враження про зміну своєї політики по відношенню до України:

1) проголошувалося визнання незалежності УРСР;

2) було дано обіцянка ширше враховувати інтереси середнього селянства, забезпечити добровільність у створенні колгоспів.

На ділі проголошення цих «змін», особливо щодо визнання незалежності України, носило обманний, демагогічний характер. До 1920 р. в Україні утвердилася політична диктатура КП (б) У у формі радянського режиму.

Голод 1932-1933 рр..

Страшній трагедією для українського народу став голод 1932-1933 рр.., організований сталінським керівництвом для того, щоб зламати опір українського села політиці суцільної колективізації. Хлібозаготівлі в 1930 р. в Україні склали 400 млн. пудів, а в 1931 р. - 380 млн. пудів. Це стало можливим за рахунок виснаження села. У селян вилучали все зерно, у тому числі й посівний фонд. Селяни не змогли повністю засіяти поля, але врожай 1932 р. був не набагато менше середнього і міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства. Головною безпосередньою причиною голоду стали безперервні хлібозаготівлі. Для вилучення хліба в Україну прибула спеціальна комісія ЦК ВКП (б) на чолі з В. Молотовим. До виконання плану по хлібозаготівлях Україна та інші хлібні райони заносилися на чорну дошку ». У республіку припинялися поставки товарів, вилучалися продовольчі та посівні фонди. Це фактично прирікало людей на голодну смерть. На початку 1933 р в Україні фактично не залишалося запасів продовольства. Дії партійного керівництва прирекли мільйони людей на повільну мученицьку смерть. Голод охопив також інші зернові райони -- Поволжя, Кубань. Північний Кавказ. Але самі жахливі масштаби голод набув саме в Україні. Люди вмирали цілими селами, живі не мали можливості ховати померлих. Часто зустрічалися випадки людоїдства і трупожерства. А в цей час на сусідніх залізничних станціях під озброєною охороною знаходилися тисячі пудів зерна, призначеного для вивезення, в тому числі - за кордон. Трагічні події голодомору оточувалися завісою мовчання. Вражені голодом райони були оточені внутрішніми військами, повертаються назад тих. хто намагався дістатися до міста. Охоплені відчаєм батьки, намагаючись врятувати дітей, везли їх у міста і залишали там - у лікарнях, магазинах чи просто на вулицях. Так як події 1932-1933 рр.. були засекречені, то немає й точних даних про кількість жертв голодомору. Різні дослідники називають цифри від 6 до 9 млн. чоловік.

32. Становище культури в Україні у 30-х роках. Розстріляне відродження

Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х -- на початку 30--х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру.

Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був М. Хрущов, прийнято постанову Центрального Комітету, якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане "недоцільним і шкідливим". Усі ці заклади закрили, були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомості людей національний нігілізм, продовжував великодержавну, русифікаторську політику царизму. Як і в передреволюційні роки, національні меншини опинилися перед реальною загрозою зникнення.

Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною.

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням".

33. Історія України XX-початку XXІ ст. Україна в другій світовій війні (1939-1945 pp.)

Рух Опору

Із перших днів окупації на території України розгорнулася антифашистська боротьба. Існували дві течії руху Опору (табл. 15, с 84).

Військова доктрина Радянського Союзу припускала ведення війни малою кров'ю на чужій території. Тому партизанська війна вважалася недоцільною, і в 1930-ті pp. було ліквідовано партизанські бази в прикордонних районах.

Фашисти дуже швидко просувалися Україною, тому в їхньому тилу залишилися цілі підрозділи радянських військ. Саме ці підрозділи стали базою радянського партизанського руху. Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху(УШПР, створений у червні 1942 р.

У перший рік війни дії партизан і підпільників, мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців, У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни, револьвери, пляшки із запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було обмаль. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. У з'єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння. Партизани діяли активно, самовіддано, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Однак ефективності їхніх дій заважала позиція Й. Сталіна. Він не довіряв активним діям народних мас. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. його було повністю ліквідовано.

Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 р. у Вінницькій, Житомирській, Кам'янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях. У містах і селах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля («Молода гвардія», місто Краснодон; «Партизанська іскра», село Кримки Миколаївської області).

Представники націоналістичного руху у роки війни намагалися відновити незалежність України. Вони воювали і проти фашистів, і проти радянських військ. Політичним центром націоналістичного руху була ОУН.

До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був утворений Легіон українських націоналістів. Керівництво ОУН розраховувало на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Проте спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, а також керівника радикального крила ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь керівники ОУН почала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія.

Діяльність партизанів як правило підпорядковувалася та узгоджувалася з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по воєнних об'єктах, розвідка, допомога в переправі через річки тощо. Найбільші координовані операції партизанів: «Рейкова війна» і «Концерт» по зриву перевезень воєнних вантажів на залізницях, а також рейди великих партизанських з'єднань по тилах ворога

Переважно діяла як самооборона населення -- витіснення окупаційної адміністрації, створення української, захист населення від сваволі влади, зрив спроби вивозу до Німеччини -продовольства, робочої сили, проведення оборонних боїв з карателями по периметру і в середині контрольованої території. Напади на воєнні об'єкти здійснювалися в основному з метою оволодіння зброєю

УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райони України.

Партизанські дії УПА були спрямовані проти німців та їхніх союзників, польських військових формувань і населення, радянських партизанських загонів, а згодом і підрозділів Червоної армії. Лише у жовтні--листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Кількість членів УПА за різними даними становила від 30 тис. до 100 тис. бійців.

Із приходом Червоної армії в Західну Україну радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 1950-х pp. і мала надзвичайно жорстокий характер.

І радянські партизани, і ОУН--УПА намагалися зібрати і сконцентрувати українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім Другим фронтом Великої Вітчизняної війни.

Размещено на Allbest.ru

...