Загальноосвітня школа західноукраїнського регіону в контексті суспільно-політичного життя другої половини 40-х - першої половини 60-х років ХХ століття

Особливу увагу приділено нами проблемі політехнізації школи, аналізу відповідного закону про школу 1958 р. У дисертації наголошується, що запровадження ранньої професіоналізації, монотехнічного навчання спричинювалось до поступового витіснення повної середньої освіти. Сподівання на школи працюючої молоді (вечірні, змінні, заочні) не виправдовувалось. Розширення мережі вечірніх та заочних шкіл працюючої молоді радянськими суспільствознавцями трактувалося однозначно як прояв піклування партії про піднесення освітнього рівня населення країни. І для такої оцінки, з огляду на значні фінансові затрати держави на їх утримання, справді були підстави. Водночас не слід закривати очі й на те, що причиною розширення мережі вечірніх і заочних шкіл стала нездатність денної школи виконувати покладені на неї функції. Постійними супутниками вечірніх і заочних шкіл були формальне комплектування, незадовільне відвідування учнями занять, низький рівень знань та постійний відсів учнів. У Дрогобицькій області, наприклад, впродовж 1956/1957 навчального року школи працюючої молоді залишило 1670 юнаків і дівчат. У Самбірській школі робітничої молоді, зокрема, припинили навчання 135 учнів з 322. У Судово-Вишнянському районі школи сільської молоді покинуло 80 відсотків учнів, Журавнівському - 45, Мостиському - 44, Старо-Самбірському - 36 відсотків.

Плани навчання юнаків та дівчат без відриву від виробництва рік у рік не виконувались. На 1955/1956 навчальний рік у Тернопільській області, наприклад, планувалося залучити до шкіл сільської молоді 7 тис. юнаків і дівчат. Фактично ж навчальний рік розпочало 3945 учнів, тобто 56 відсотків від плану. З них до I-IY класів тоді було зараховано 63 учні і до Y-YII класів - 3882. Тобто, йдеться про учнів не YIII-X класів, а I-YII, про дітей, які згідно із законом про загальну обов'язкову семирічну освіту мали отримати її у денних загальноосвітніх школах. Однак всіма засобами ідеологічного впливу на маси, особливо після прийняття закону про школу 1958 р., громадськості нав'язувалась думка про перспективність саме вечірньої і заочної форм освіти. Впродовж 1959-1964 рр. кількість учнів у школах працюючої молоді зросла більш, ніж у 3 рази. Якщо у 1958/1959 навчальному році у денних школах УРСР навчалося 74,5 відсотка всіх учнів, а у вечірніх і заочних - 25,5, то у 1963/1964 навчальному році у денних середніх школах навчалося вже 48,5 відсотка учнів, а у вечірніх і заочних - 51,5 відсотка. Орієнтація на вечірні і заочні школи, як державна політика, ускладнювала шлях молоді до здобуття нею середньої, а тим більше вищої освіти. Така спрямованість освітньої системи СРСР була безперспективною, вела її до кризи. Про це переконливо свідчать дані про рівень освіти молоді України віком 16-29 років за 1960 рік. З 10 млн. 506 тис. юнаків і дівчат УРСР вказаного віку того року освіту вищу за 7 класів, тобто за 8,9 чи 10 класів, мали лише 3 млн. 135 тис. чол. (29,8 відсотка). У західних областях УРСР цей показник був ще нижчий - 24 відсотки. До того ж, навчанням не було охоплено 63 тис. дітей та підлітків 7-15 років, а відсів учнів зі шкіл працюючої молоді становив у середньому 30 відсотків.

Запровадження масової професійної підготовки в школах не підкріплювалось матеріально, що позбавляло учнів права на вибір майбутньої професії з урахуванням індивідуальних нахилів та інтересів. У кожній конкретній школі організовувалась підготовка у кращому випадку з двох-трьох спеціальностей, і зумовлювалось це здебільшого не потребами народного господарства, а наявністю тієї чи іншої, вкрай обмеженої, матеріальної бази або й чисто випадковими обставинами. А це спричинювалось до того, що з числа учнів, які закінчували школу з виробничим навчанням, не більше 5-7 відсотків працювали за одержаною в школі спеціальністю, решта ж при зарахуванні на роботу заново оволодівали відповідними професіями.

На широкому фоні суспільно-політичного життя західного регіону у дисертації доводиться, що спрямована на задоволення потреб, насамперед, виробництва, загальноосвітня школа покликана була водночас забезпечити піднесення соціально-політичної і географічної мобільності населення країни в цілому і досліджуваного регіону зокрема. Економічними мотивами піднесення цієї мобільності виступали об'єктивні потреби модернізації країни - розвиток, хоч і екстенсивний, усіх галузей народного господарства. У західноукраїнському регіоні темпи розвитку народного господарства в досліджуваний період були вищими, ніж у середньому по УРСР. То ж кадрове забезпечення таких темпів розвитку здійснювалось у тому числі й за рахунок випускників загальноосвітньої школи. Політичними ж мотивами піднесення цієї мобільності виступали декларовані партією постулати інтернаціоналізації всього суспільно-політичного життя країни, формування нової історичної спільності - радянський народ. На досягнення цих цілей і спрямовувалася реорганізація загальноосвітньої школи. У виборі ж засобів досягнення поставленої мети партійно-радянське керівництво себе не обмежувало, верх при цьому брали інтереси держави.

У висновках до розділу констатується, що неглибоко обґрунтована науково і недостатньо забезпечена матеріально перебудова загальноосвітньої школи у масштабах країни віддаляла школу від запитів часу, ускладнювала роботу органів народної освіти та шкіл. Навчальні плани були перевантажені застарілим матеріалом і весь час коригувались, школа не відповідала багатогранним потребам сучасного високомеханізованого виробництва. Все це змусило органи народної освіти на середину 60-х рр. вживати невідкладних заходів поступового повернення молоді до загальноосвітньої середньої школи, що було закономірною необхідністю, настійною вимогою розвитку суспільства та його освіти.

Розділ четвертий - “Підготовка кадрів: статистичні та політичні параметри” - присвячений аналізу кадрової політики партійних та радянських органів у сфері освіти. На обширному архівному матеріалі розкриті джерела, форми і методи підготовки, перепідготовки та розміщення кадрів загальноосвітніх шкіл, показано особливості, притаманні лише західним областям республіки, проаналізовані кількісні та якісні зміни у складі педагогічного корпусу, спрямовані на формування нового радянського вчителя в західноукраїнському регіоні.

Особливу увагу в роботі приділено переміщенню педагогічних кадрів до регіону. Характерним у цьому плані є приклад Волинської області. Вже станом на 5 березня 1944 р. сюди був відряджений майже весь адміністративно-педагогічний персонал обласного, міських та районних відділів освіти - 12 працівників апарату обласного відділу, 27 - міських та районних відділів та 1292 вчителі, з яких добиралися працівники відділів освіти та керівники шкіл. Всього ж упродовж лише 1944 р. до західних областей України було відряджено на керівну роботу в апарати відділів освіти 303 працівники, серед яких 29 - з Ворошиловградської області, 24 - Київської, 42 - Полтавської, 51 - Харківської, 16 - Чернігівської та 73 - з наркомату освіти УРСР. Відрядження вчителів до регіону практикувалося аж до середини 50-х років.

Аналіз джерел показує, що обкоми партії та обласні відділи освіти східного регіону УРСР, виконуючи рознарядки на відрядження працівників освіти до західних областей, зустрічали серйозні труднощі насамперед політичного характеру. Вони, як і ті, кому доводилось від'їжджати, не знали реальних умов західних областей УРСР, а значна частина відряджених - і української мови. Це викликало невдоволення місцевої інтелігенції, студентів та учнів краю. Якщо ж врахувати, що вчительські колективи шкіл, педагогічні навчальні заклади аж до початку 50-х рр. перебували під особливо пильною увагою націоналістичного підпілля, то стане зрозумілою атмосфера в закладах освіти. Учителі, більше ніж будь-яка інша верства суспільства, виявились заручниками суспільно-політичної ситуації в краї. Тут проводились різноманітні і широкомасштабні заходи ідеологічного характеру, спрямовані на марксистсько-ленінське виховання і перевиховання населення регіону, формування місцевого активу, здійснювалась рішуча, насильницька ломка всього традиційного суспільно-політичного життя краю. Цьому рішуче протистояло підпілля ОУН-УПА. Центральний провід ОУН, наприклад, аналізуючи становище в регіоні, куди лише в 1945 р. з інших районів УРСР (СРСР) прибуло 86 тис. спеціалістів, вказував на русифікаторську місію “фахівців-москалів”. В одному із звернень до вчителів оунівці закликали їх: “Саботуйте русифікаційні заходи совєтської школи. Не прикладайте рук до цієї гидкої роботи!”, адже радянська школа “має завдання виховувати яничарів-зрадників українського народу”.

Все це мало безпосередній вихід на вчительство. Воно силою обставин змушене було виступати і як об'єкт впливу з боку представників партійно-радянського режиму та націоналістичного підпілля, і як суб'єкт дії, тобто виконувати директиви супротивних сил щодо навчання й виховання школярів, інтернаціонального чи національного, насамперед щодо спрямованості та перспектив соціалістичного будівництва в краї, особливо в утворенні колгоспного ладу; щодо ролі і місця Української греко-католицької церкви в житті населення краю, щодо суті й форми державності українського народу, що, власне, й було найголовнішою проблемою політичного супротивництва в регіоні. Саме цим і був зумовлений постійний політичний нагляд за особою вчителя, його світосприйняттям, навчально-виховною роботою в школі, лінією поведінки поза нею. Соціалістична перебудова краю, з її форсованою індустріалізацією, насильницькою колективізацією, обтяженою голодом 1946-1947 рр., наступом на релігію та ліквідацією Української греко-католицької церкви, масовими депортаціями місцевого населення - все це, в умовах опору націоналістичного підпілля органам радянської влади, визначало, прямо або ж опосередково, не тільки лінію поведінки вчителів, студентів, учнів, але й їхню долю. У боротьбі проти радянської влади підпільники ОУН-УПА вчинили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, жертвами яких стало не менш як 30 тис. партійно-радянських активістів, у тому числі й учителів. Водночас лише протягом 1944 р. в ході бойових операцій з регулярними військами загинуло понад 57 тис. учасників руху опору,а впродовж 1944-1952 рр. було заарештовано 104 тис. учасників ОУН-УПА. За ті ж роки у віддалені райони СРСР було виселено 171566 чол., у тому числі понад 40 тис. дітей. У всі ці роки політичного протистояння в краї вчителі змушені були виховувати в учнів любов до соціалістичної Батьківщини та ненависть до її ворогів. Значна частина вчителів не витримувала політичного тиску, залишала регіон або ж ставала жертвами репресій супротивних сил.

З початком 50-х років постійне, але все ж вибіркове, політичне фільтрування вчителів, їх “перевірка” на вірність радянській владі стає масовою, всеохоплюючою. Під кутом зору політичної надійності в усіх західних областях у квітні-травні 1950 р. була проведена перевірка особового складу вчителів спеціальними комісіями. Відповідну інформацію цим комісіям надавали й місцеві спецоргани. За наслідками цих перевірок до звільнення було представлено 1529 вчителів, з них 1129 місцевих і 400 - тих, що прибули в західний регіон зі східних областей УРСР. До початку 1951/1952 навчального року планувалося відрядити до регіону 8345 випускників вузів та вчителів зі східних областей, у тому числі 310 членів партії та 5560 комсомольців. Вони мали зайняти місця тих вчителів, яких звільнили з роботи внаслідок чистки 1950 р., та зміцнити партійно-комсомольський прошарок педагогічних колективів. Проте 976 випускників вузів, у тому числі 19 з Київського університету, 7 - Одеського університету, 50 - Київського, 22 - Запорізького, 11 - Житомирського педінститутів та інших, за призначенням не прибули. Однією з головних причин неявки випускників за призначенням залишалася суспільно-політична ситуація в краї.

“Доочищення” вчительського корпусу від тих, хто не викликав повної політичної довіри, продовжувалось і в наступні роки. У Станіславській області, наприклад, впродовж 1952/1953 навчального року із 7656 вчителів 2620 (майже 35 відсотків) були позбавлені можливості працювати в школах. У Тисменицькому районі тієї ж області в 1951 р. з 19 керівників шкіл було зміщено 10, у 1952 р. - ще 10 і в 1953 р. - 7. Подібною була плинність кадрів і в інших західних областях УРСР. У переважній більшості шкіл регіону впродовж 1950-1953 рр. педагогічні колективи були замінені на 50-100 відсотків, значна частина вчителів була репресована, депортована в різні райони СРСР.

Ліквідація організованого руху опору, прихильність до якого виявляла значна частина вчителів, студентської та учнівської молоді, зміцнення радянської політичної системи в краї зумовили зміну політичних настроїв вчительства. Переважна більшість його переходить на позиції конформізму. Однак і за таких умов впродовж всього досліджуваного періоду, як свідчить аналіз документів, простежується активність учителів у діяльності підпільних національно-патріотичних організацій, у тому числі й шкільних. Учителі та студенти складали майже 19 відсотків учасників дисидентського руху. Чимало з них пройшло через судові процеси 1965-1966 та наступних років. І хоч ці, здебільшого закриті, судові процеси відбувалися вже за хронологічними рамками нашого дослідження, вони свідчать, що вчительство західних областей України, переважна його більшість з числа місцевого населення протягом усього досліджуваного періоду залишалась вірною ідеям боротьби за незалежну українську державу.

У п'ятому розділі - “Школа, педагогіка та політика: уроки історичного досвіду” - розглядаються основоположні принципи побудови радянської школи в західному регіоні України, ідеологічне забезпечення освіти і контроль за ним, запровадження нових радянських педагогічних концепцій та ідей, що часто вступали у протиріччя з педагогічними поглядами провідних українських педагогів ХХ століття, на працях яких виховувалися і навчалися в народних школах покоління західних українців.

У роботі наголошується, що, здійснюючи освітньо-виховну політику партії, державні органи освіти створювали умови для того, щоб усі діти, підлітки, юнаки і дівчата відвідували школу, а отже, щоб усі вони з раннього віку проймалися партійно-комуністичними ідеями. Таке найголовніше “надзавдання” реалізовувалося різноманітними шляхами: впровадженням закону про всеобуч, чітко окресленими і витриманими в дусі комуністичної ідейності навчальними планами, постійним розширенням мережі навчально-виховних закладів, залученням дітей та учнівської молоді до піонерських і комсомольських організацій, різноманітними заходами позакласного впливу на учнів. Поставлене завдання вирішувалося передусім через зміст освіти, який реалізовувався в основних шкільних документах - навчальних планах, програмах, підручниках. Вони уніфікувалися, їх розробка перебувала під постійним контролем партійних органів.

Аналіз значної кількості педагогічних праць, методичних матеріалів, збірників, порад та рекомендацій, вказівок для вчителів шкіл дозволив констатувати, що централізація управління освітою, уніфікація навчальних планів, а отже, і підручників, заідеологізованість навчання і виховання визначали суть освіти в західноукраїнському регіоні у досліджуваний період. Суворе дотримування визначених критеріїв освітньої діяльності вчителя регламентувалось різними методичними вказівками та порадами, що базувались на постановах партійних органів і доводились до педагогічних колективів шкіл. Вони ж обгрунтовувались вченими-педагогами, а відтак - складали основу розвитку педагогічної науки в країні.

Аналіз архівних матеріалів, наукової літератури, досвіду роботи шкіл переконливо свідчать, що радянська система освіти і виховання, її партійно-комуністична заідеологізованість і політизація, нехтування національно-духовними традиціями спричиняли гальмування творчого потенціалу підростаючих поколінь, формування в них байдужості до рідної мови і культури, дворушництво і лицемірство, притуплення гуманних якостей. У школах наростали тенденції “заорганізованості” особистості, затискування її бюрократично-чиновницькими формами роботи, громадського контролю.

Особливе місце у розділі відводиться визначенню ролі загальноосвітньої школи західного регіону у політичному протиcтоянні 40-х-50-х рр., котре не обминуло та й не могло обминути освітні заклади. З одного боку, освітянські органи на місцях, керівники шкіл та вчителі зобов'язані були впроваджувати в життя радянську систему освіти, її навчальний зміст та методичне спрямування, а, з іншого боку, учасники національно-визвольного руху рішуче виступали проти радянізації освітньо-виховного процесу. Це протистояння пронизувало шкільні колективи, учительські і учнівські, в їх середовищі мало своїх прихильників. Як свідчать архівні документи, місцеві органи державної безпеки проводили постійну роботу з метою викриття та ізоляції учасників національно-визвольного руху і його прихильників серед учнів та вчителів. Водночас учасники націоналістичного підпілля, висловлюючи своє негативне ставлення до радянської системи освіти, не тільки обстоювали, а й намагалися, коли для цього виникали сприятливі умови, впроваджувати в практику роботи шкіл програмові засади ОУН щодо освіти. Основними з них були: національний характер навчання і виховання як за формою, так і за змістом; єдність школи і родини в навчально-виховному процесі; свобода творчої діяльності вчителя та ініціатива учнів; християнські цінності духовного життя та моралі; творчий пошук учених-педагогів. Такі намагання рішуче поборювались тоталітарним режимом. Однак протистояння і в сфері освіти в західних областях України продовжувалось аж до середини 50-х років. Лише подолавши організований спротив місцевого населення, партійно-радянські органи оволоділи ситуацією в регіоні та забезпечили повсюдне функціонування радянської системи освіти.

У висновках дисертаційного дослідження у концентрованому вигляді викладаються основні його результати, які й виносяться на захист:

на час приєднання західноукраїнських земель до Української РСР в регіоні діяла система освіти, заснована на національних традиціях і досягненнях української етнопедагогіки. Вона знайшла своє обґрунтування у працях відомих науковців-педагогів П. Біланюка, Г. Ващенка, В. Пачовського, С. Русової, І. Ющишина та ін. і була апробована на практиці багатьма вчителями державних та приватних навчальних закладів Західної України, Північної Буковини і Закарпаття. В умовах колонізаторської, асиміляторської політики Польщі, Румунії і Чехословаччини щодо західноукраїнського населення мережа державних навчальних закладів у регіоні постійно зменшувалась, а відтак - українське шкільництво самозберігалось на приватних засадах. На сторожі приватного шкільництва стояли численні політичні й культурно-освітні об'єднання і товариства та Українська греко-католицька церква. Утворення і постійна підтримка широкою громадськістю приватних навчальних закладів, що складало сутнісну особливість освітньо-виховної системи і водночас свідчило про пошанування українською суспільністю освіченості підростаючих поколінь, виступало важливішим чинником збереження національної, культурної та мовної ідентичності українців краю у їх боротьбі за державну самостійність. Національна система освіти в регіоні розвивалась у руслі загальноєвропейської педагогічної думки (теорією виховання, дидактикою, школознавством), у ній шкільне виховання нерозривно поєднувалось з громадським, національно-патріотичним, релігійним та родинним. Така система освіти й виховання розгорталася на національному ґрунті, збагаченому досягненнями світової культури, та забезпечувала формування всебічно розвиненої особистості, яка жила життям свого народу;

із звільненням західноукраїнських земель від німецько-фашистських окупантів тут відновлюється (Львівська (1959 р. до її складу увійшла Дрогобицька область), Станіславська (з 1962 р. - Івано-Франківська), Тернопільська, Ровенська (з 1991 р. - Рівненська), Волинська, Дрогобицька та Чернівецька області) та встановлюється (Закарпатська область) уніфікована радянська освітня система - державні початкові, неповні середні і середні школи. Загальноосвітня школа, як і середні спеціальні та вищі навчальні заклади СРСР, а отже, й досліджуваного регіону УРСР, керувалася в своїй діяльності марксистсько-ленінською педагогікою, перед якою комуністичною партією, в свою чергу, ставилось завдання обґрунтовувати проблеми комуністичного виховання, освіти і навчання, формування всебічно розвинутої особи. Центром розвитку педагогічної науки в усьому СРСР виступала Академія педагогічних наук Російської Федерації. Її кращі досягнення на основі педагогічних ідей класиків марксизму-ленінізму пов'язувались з іменами Н.К. Крупської, А.В. Луначарського, М.І. Калініна та А.С. Макаренка. Саме в АПН РРФСР розроблялись наукові й методологічні засади освіти і виховання, готувались підручники та посібники, призначені для навчальних закладів усього Радянського Союзу. Український науково-дослідний інститут педагогіки і психології, як і кафедри педагогіки вищих навчальних закладів УРСР, в розвитку педагогічної науки через її марксистсько-ленінську заангажованість, відігравали другорядну роль;

незаперечним досягненням радянської системи освіти в краї досліджуваного періоду є її значне кількісне зростання. Тут була утворена широка мережа початкових, неповних середніх і середніх шкіл з українською, російською, польською, угорською, румунською та іншими мовами навчання, доступ до яких було відкрито для всіх дітей шкільного віку, провадилась значна робота з ліквідації неписьменності дорослого населення. З різних джерел фінансувалось спорудження і ремонт шкільних приміщень, характерною ознакою шкільного будівництва стало зростання в загальній мережі середніх загальноосвітніх шкіл, запровадження у досліджуваний період обов'язкового семирічного (восьмирічного) навчання;

аналіз численних постанов, рішень та розпоряджень партійно-радянських органів як республіканських, так і місцевих, якими визначались суть та спрямованість освітньої системи досліджуваного періоду, дає підстави для висновків, що:

а) виконання закону про обов'язкову семирічну (восьмирічну) освіту молоді ускладнювалось причинами матеріально-технічного і політичного характеру, а відтак - значна кількість дітей шкільного віку не навчалась;

б) постійне “удосконалення” політехнічного навчання спричинило підміну його навчанням виробничим, тобто, орієнтацією загальноосвітньої школи на підготовку кадрів для різних сфер народного господарства, що, в свою чергу, призводило до знецінення середньої освіти. Впродовж досліджуваного періоду зменшувалась кількість тих учнів, які прагнули отримати загальну середню освіту у загальноосвітніх школах, натомість зростала кількість шкіл і учнів у них, робітничої і сільської молоді та заочних (з 1954 року) шкіл. Рівень знань, здобутих учнями у зазначених школах, був надто низьким для продовження освіти у вищих навчальних закладах. Кількість студентів-українців у вузах України в досліджуваний період постійно зменшувалась, а кількість студентів-росіян у тих же вузах зростала;

в) чітко простежується тенденція до русифікації загальноосвітньої школи і водночас до активізації географічної мобільності росіян у всіх сферах суспільно-політичного життя УРСР;

плани будівництва нових та ремонту існуючих шкільних приміщень за рахунок державного бюджету не виконувались, натомість турбота про забезпечення шкільного будівництва перекладалась на місцеві промислові підприємства та колгоспи і радгоспи, які, в свою чергу, у випускниках шкіл вбачали надійне джерело поповнення трудових резервів для цих же промислових та сільськогосподарських виробництв;

предметом постійної уваги партійних, радянських і освітянських органів була проблема учительських кадрів. До праці в школах залучалися місцеві вчителі, підготовка кадрів здійснювалась на різних курсах, у відкритих тут педагогічних училищах, учительських і педагогічних інститутах та в університетах, для роботи в закладах освіти західних областей відряджалися десятки тисяч випускників навчальних закладів і вчителів зі східних областей УРСР та з районів Російської Федерації;

становлення радянської освітньої системи, як і весь процес соціалістичної перебудови краю, зустріли протидію з боку значної частини населення, у тому числі й місцевих працівників освіти.

Це протистояння зумовлювалось рішучим зламом традиційних устоїв соціально-економічного, політичного й духовного життя населення краю, несумісністю традиційно усталеної тут освітньо-виховної системи і радянської, що приходила їй на зміну. Протистояння проявлялося, зокрема, в тому, що:

а) соціалістична перебудова краю здійснювалась методами жорстокого тиску партійно-радянського тоталітарного режиму і насамперед в інтересах держави, під гаслами “ощасливлення” місцевого населення в майбутньому. І хоч модернізація виробництва виступала об'єктивною потребою часу, темпи і методи її здійснення не сприймалися значною частиною учасників модернізації, соціально-економічні і політичні наслідки якої знецінювали реальні й конкретні інтереси особи. Насильницька колективізація сільського господарства, трагічні наслідки якої для селян УРСР, особливо з часів голодомору 1932-1933 років, були ще живі і в пам'яті населення західноукраїнського регіону, 1946-1947 років знову проявилися голодом у східних, а частково і в західних областях України, відчужувала землю від селянина, позбавляла його стимулів до раціонального господарювання. Духовне життя кожного громадянина стало підконтрольним режиму, марксистсько-ленінська ідеологія, без будь-яких сутнісних, а не формально декларованих ознак плюралізму думок та політичних свобод, пронизувала все суспільне життя, а найменші прояви інакомислення, вільної думки жорстоко присікались широко розгалуженим репресивним апаратом;

б) у традиційну освітньо-виховну систему, одним з головних сутнісних завдань якої впродовж століть було національно-патріотичне виховання підростаючих поколінь, запроваджувалися інтернаціоналістичні засади радянської системи. У них національно свідома громадськість справедливо вбачала загрозу національно-патріотичному вихованню. Науковий аналіз досліджуваної проблеми підтверджує слушність побоювань національно-патріотичних сил, що під гаслами інтернаціоналізму послідовно здійснювалась русифікація західноукраїнських областей. Причому зрусифікована школа виступала всеохоплюючим інструментом русифікації всього суспільно-політичного життя краю, яке, у свою чергу, диктувало потребу подальшої русифікації самої школи. Ця взаємообумовленість русифікації освітньо-виховної системи і суспільно-політичного життя, попри відносні спади її динаміки за певних умов, становила визначальну тенденцію “радянізації” регіону;

в) атеїстична спрямованість радянської системи освіти й виховання вступала в конфлікт із засадами виховання підростаючих поколінь у дусі християнської моралі, які обстоювали політичні та культурно-освітні об'єднання, за винятком комуністичних і прокомуністичних з часу їх утворення, а також церква, громадськість в цілому. Ціннісні орієнтири релігійного виховання закріплювались і поглиблювались у родинах, чим забезпечувалась цілісність і послідовність виховного процесу. Войовничий атеїзм радянської школи призводив до розриву шкільного виховання та родинного, до подвійної моралі школярів;

г) політична система західноукраїнського суспільства, що характеризувалася діяльністю різних політичних, економічних, культурно-освітніх та інших об'єднань різних соціальних, національних і вікових категорій громадян, поступалася місцем системі однопартійній. Комуністична партія зосереджувала в своїх руках всю повноту державної влади та необмежений контроль за економічним, ідейно-політичним та культурним життям суспільства. Органи місцевої законодавчої та виконавчої влади - обласні, міські, районні, селищні та сільські ради депутатів трудящих - обиралися без альтернативного вибору і лише маскували всевладдя партії, уніфіковані профспілкові, комсомольські, кооперативні та інші організації, як “приводні паси” партії до мас, покликані були впроваджувати в життя директиви партії. У системі освіти й виховання своєрідними чистилищами, через які мали пройти, бо іншого вибору не було, всі діти і підлітки, юнаки та дівчата, стали організації жовтенят, піонерів та комсомольців. Їхнє комуністичне виховання, що нерідко вступало в протиріччя з виховним ідеалом старших поколінь, у тому числі й батьків, досягалось не тільки марксистсько-ленінською ідеологічною спрямованістю, а й відповідними атрибутикою та ритуалами, так званими новими радянськими традиціями;

д) згідно з мірою сприйняття або ж несприйняття радянських ціннісних пріоритетів вирішувалась і проблема кадрів у західноукраїнському регіоні. Визначальною рисою кадрової політики партійно-радянських органів була недовіра до місцевих жителів як таких, що просякнуті духом приватновласницької буржуазної моралі, буржуазно-націоналістичної ідеології. Ця недовіра була всеохоплюючою, поширювалась на всі сфери суспільно-політичного життя. За таких обставин партійно-радянські органи намагалися вирішувати кадрову проблему за рахунок відрядження в західні області УРСР керівних працівників та спеціалістів з інших районів СРСР (УРСР), для більшості яких умови та історичні традиції краю були чужими або й ворожими. Ця обставина, поруч з необґрунтованою, окрім політичної “доцільності”, міграцією населення, включаючи й передислокацію військових частин, обмежувала соціальну мобільність місцевого населення, спричиняла соціальну, національну й політичну напругу в краї. У сфері освіти, зокрема загальноосвітньої школи, систематичні “перетрушування” кадрів на підставі перевірки їх ідейно-політичної “зрілості” призводили до величезної плинності кадрів. У більшості загальноосвітніх шкіл регіону вчительські колективи за досліджуваний період були змінені на сто відсотків, а в багатьох з них - і неодноразово. Учителів позбавляли права праці в школі за зв'язки з національно-патріотичним підпіллям та його прихильниками, з “куркульськими” елементами, за прояви релігійності та з інших мотивів. Ці “мотиви” для прийняття рішення про звільнення забезпечували місцеві відділи органів безпеки, які, в свою чергу, користувалися “послугами” широко розгалуженої і всеохоплюючої мережі конфідентів;

це протистояння знайшло свій вияв: 1) у відкритій збройній боротьбі проти радянської влади багатотисячної Української повстанської армії та підпільної діяльності Організації українських націоналістів до середини 50-х років; 2) у антирадянській діяльності в досліджуваний період, після розгрому підпілля ОУН-УПА, багатьох націоналістичних організацій, утворених у тому числі і в навчальних закладах та за участю вчителів (група Об'єднання, Український національний комітет, Українська національна партія, Ходорівська група на Львівщині, Українська робітничо-селянська спілка, Український національний фронт та ін.); 3) у діяльності шістдесятників, дисидентів, серед яких вчителі становили другу за кількістю всіх учасників окрему групу; 4) у вимушеному переході значної частини самодіяльного населення, насамперед працівників інтелектуальної сфери, у тому числі й вчителів, на позиції конформізму, з яких однаковою мірою був можливий перехід як на прорадянські, так і на антирадянські позиції.

Таким чином, відібраний з різноманітних джерел, критично проаналізований та систематизований у процесі дослідження фактичний матеріал, зроблені на його підставі оцінки і висновки історичного та етнополітичного характеру об'єктивно розкривають процес становлення та розвитку радянської системи освіти й виховання в західноукраїнському регіоні у другій половині 40-х - першій половині 60-х рр. в констексті суспільно-політичного життя краю та дають підстави для винесення відповідних уроків з огляду на сучасні процеси у сфері освіти й виховання незалежної України.

Основні публікації

1. Народна освіта у західноукраїнському регіоні: історія та етнополітика (1944-1964 рр.). - К.: “Правда Ярославичів”, 1998. - 238 с.

2. Становлення радянської системи освіти в західному регіоні України: традиції та проблеми. - К.: “Правда Ярославичів”, 1998. - 44 с.

3. Освіта у західноукраїнському регіоні в 1944-1964 рр. - К.:“Правда Ярославичів”,1998. - 40 с.

4. Школа в огні історії (1944-1953 рр.) - Івано-Франківськ: Альманах “Бібліотека часопису “Вперед”, 1996. - 90 с.

5. Освіта на західноукраїнських землях у повоєнний період //Український історичний журнал. - 1997. - № 2. - С. 28-42.

6. Система освіти в західних областях України у другій половині 40-х - першій половині 50-х років //Історія в школах України. - 1997. - № 3. - С. 15-21.

7. Педагогічні кадри в контексті етнополітики ЦК КП(б)У в західноукраїнських землях наприкінці 40-х - початку 50-х рр. “Справа вчителів” //Історія в школах України. - 1999. - № 2. - С. 11-17.

8. Молодіжний націоналістичний рух у школах та вузах західних областей України (1944-1953 рр.) //Галичина. - 1998. - № 1. - С. 144-150.

9. Документи таємних архівів ЦК КП(б)У про освітню політику ОУН - УПА перших повоєнних років (1944-1950 рр.) //Українознавство: документи, матеріали, рарітети. - Вип. I. - Івано-Франківськ, 1998. - С. 134-155.

10. Освітня політика в контексті етнополітики ЦК КП(б)У в західноукраїнських землях у перші повоєнні роки (1944-1953 рр.) //Наукові записки /Збірник. - К.: ІНВіП, 1997. - (Сер. “Політологія і етнологія”, Вип. 2). - С. 90-97.

11. Формування вчительських кадрів загальноосвітніх шкіл західних областей України в умовах загострення політичної боротьби (1944-1946 рр.) //Наукові записки з української історії. Вип. II. Культура і освіта в Україні. - Київ-Переяслав-Хмельницький. - 1994.-С. 44-54.

12. Закон про школу 1958 р. та його впровадження в освітню систему України //Наукові записки. - К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова. - 1998. - Вип.3. - С. 77-85.

13. Суспільно-політичні умови становлення і трансформації загальноосвітньої школи західних областей УРСР у перші повоєнні роки //Наукові записки: К., НПУ ім. М.П.Драгоманова. - 1999. - Ч. IY. - С. 225-229.

14. Етнос, школа, політика (народна освіта у контексті суспільно-політичної боротьби ОУН в західноукраїнських землях 40-х - початку 50-х рр. За матеріалами таємних архівів ЦК КП(б)У) //Вісник наукових досліджень. Міжнародний науковий журнал. - 1997. - № 12. - С. 51. (У співавторстві з Ю.Ю. Доценко, В.З. Ухачем).

15. Освіта західноукраїнських областей другої половини 40-х - першої половини 60-х років ХХ століття в історіографії //Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Івано-Франківськ: “Плай”, 1998. - Вип.1. - С. 147-166. (У співавторстві з С.М. Дерев'янком).

16. Шкільництво в західноукраїнських землях у ХХ сторіччі: аспекти історії та геополітики //Рідна школа (Нью-Йорк). - 1997. - Ч. 3. - С. 11-15.

17. Жінки-вчителі в полум'ї національно-визвольної війни на західноукраїнських землях (друга половина 40-х років) //Наше життя (Нью-Йорк). - 1998. - № 9. - С. 1-4.

18. Шкільництво західноукраїнських земель у контексті польсько-українських взаємин першої половини ХХ століття //Незалежний бюлетень (Springfield, США). - 1997. - Ч. 2. - С. 7-9.

19. Терор проти української інтелігенції чи інтелігенція західних областей України у вирі національно-визвольної війни другої половини 40-х-початку 50-х років //Незалежний бюлетень (Springfield, США). - 1997. - Ч.4. - С. 7-11.

20. Школа. Етнос. Політика //Визвольний шлях (Лондон), Кн.1. - 1999. - С. 42-52. (У співавторстві з Доценко Ю.).

21. Молодь в авангарді національно-визвольної боротьби в західному регіоні України (1944-1953 рр.) //Визвольний шлях (Лондон), 1998. - Кн. 9. - С. 1058-1064.

22. “Справа вчителів” західного регіону України 1949-1951 рр. //Визвольний шлях (Лондон). - 1999. - Кн. 4. - С. 440-448.

23. Корисне видання //Радянська школа. - 1990. - № 5. - С. 59.

24. Прикарпаття під прапором Рад /Ю.М. Головчанський, О.Ю.Карпенко, М.В.Кугутяк і ін. - Ужгород: Карпати, 1989. - 208 с.

25. Народна освіта Галичини в контексті українсько-польських взаємин (1944-1950 рр.) //Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.). - Івано-Франківськ: “Плай”. - С. 395-398. (У співавторстві з Ю.О. Кузьмінець).

26. Проблеми шкільної освіти в західних областях України наприкінці Другої світової війни //Матеріали міжнародної наукової конференції “50-річчя перемоги над фашизмом: наслідки та уроки” 4-5 травня 1995 р. - К., 1995. - Ч.II. - С. 108-113. (У співавторстві з О.В. Кузьмінцем).

27. Національно-патріотичне виховання в документах та матеріалах ОУН (1944-1953 рр.) //Збірник статей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції (Івано-Франківськ). - Коломия: “ВІК”, 1997. - С. 224-227.

28. Політичний тиск та початок репресій проти української інтелігенції в другій половині 40-х рр. //Львів: історія, населення, культура: матеріали українсько-польської наукової конференції. - Львів, 1994. - С. 15-17. (У співавторстві з В.В. Грабовецьким).

29. Політичні аспекти формування учительських кадрів західних областей України у 1944-1946 рр. //Формування національної свідомості студентів вузів і учнів загальноосвітніх шкіл: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. - К., 1994. - С. 25-26.

30. Політичні репресії проти школи М. Грушевського у повоєнні роки //Михайло Грушевський і Західна Україна (доповіді й повід. наук. конф. До 100-річчя від початку діяльн. М.Грушевського у Львівському університеті). - Львів, 1995. - С. 65-68. (У співавторстві з М.М. Нагорняком).

31. Концепція викладання українознавства у вищій школі в працях М. Грушевського //Тези доповідей та повідомлень наук.-практ. конф. присв. 125-річчю від дня нар. М.Грушевського. - Івано-Франківськ. - 1991. - С.66-68. (У співавторстві з І.Є. Цепендою).

32. Зміцнення навчально-матеріальної бази загальноосвітніх шкіл західного Поділля (1956-1961 роки) //YIII Подільська історико-краєзнавча конференція. Тези доповідей. - Кам'янець-Подільський. - 1990. - С. 48-49.

Размещено на Allbest.ru