Розвиток театрального мистецтва України в 1917-1920 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна Академія наук України

Інститут історії України

УДК 947.084.2/3(477)

Розвиток театрального мистецтва України в 1917-1920 рр.

07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Романько Ірина Іванівна

Київ 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі історії української революції (1917-1921рр.) Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор Реєнт Олександр Петрович, заступник директора Інституту історії України НАН України, зав. відділом історії України ХІХ-поч.ХХ століття.

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор Миронець Надія Іванівна, професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Осташко Тетяна Сергіївна, старший науковий співробітник відділу історії революції (1817-1921 рр.) Інституту історії України НАН України.

Провідна установа - Донецький державний університет, кафедра історії України. революція війна скоропадський влада

Захист відбудеться “ 28 ” січня 2000 р. о 14-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.235.01 в Інституті історії України НАН України (адреса: 252001, Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту історії України НАН України (252001, Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “____” _______________________.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор історичних наук Гуржій О.І.

Загальна характеристика дисертації

Актуальність теми. Творення, збереження і розвиток культури є складовою частиною історичного процесу. І сьогодні, коли Україна йде шляхом незалежності, визначення напрямів розвитку культури, її пріоритетів є найважливішим завданням. Його успішне розв'язання можливе лише на основі вивчення та критичної оцінки набутого досвіду. У зв'язку з цим особливу актуальність мають проблеми філософського, історичного, мистецтвознавчого осягнення художньо-культурної сфери життя суспільства як у далекому минулому, так і в новітні часи.

Період 1917-1920 рр. визначається як надзвичайно складний і суперечливий в розвитку культури України. Це була епоха української національно-визвольної революції, доба суверенітету і незалежності, початку відродження української культури. Водночас Україна переживала соціально-класові зрушення, жорстоку і кровопролитну громадянську війну. На розвиток культурно-мистецьких процесів в Україні справили величезний вплив обидва фактори. Досить рельєфно вони виявились у театральному мистецтві, яке є невід'ємним компонентом культурно-мистецького життя суспільства. Театральне мистецтво, попри військові дії та соціально-економічні негаразди, переживало період розквіту. Піднесення його ролі в громадсько-політичному житті в роки революції пояснювалося тим, що поряд з естетично-просвітницькою місією воно виконувало агітаційно-пропагандистські функції. Тому і національні уряди, і радянська влада приділяли значну увагу розвитку театру.

В сучасній Україні розбудова державності, національно-культурне відродження також відбуваються разом із зміною соціально-економічного ладу. Це робить досвід революції 1917-1920 рр. співзвучним сучасності. Таким чином, актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена необхідністю всебічного об'єктивного вивчення театрального мистецтва - важливої складової культурного процесу в Україні у 1917-1920 рр., в усіх його проявах. Аналіз як позитивного, так і негативного досвіду перетворень у галузі театру дає можливість використати його в розбудові культури сучасної України.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що у ній вперше в історичній науці робиться спроба дослідити розвиток театрального мистецтва в Україні у 1917-1920 рр., у період існування різних форм української державності. В роботі показано відродження національного театру в 1917-1918 рр. та його подальший розвиток у наступні роки. Проаналізовано театральну політику більшовицької влади, яка намагалася зробити театр знаряддям своєї агітації і пропаганди. Дано об'єктивну оцінку театральним новаціям, привнесеним в Україну з радянської Росії, визначено місце і роль радянської театральної самодіяльності в громадсько-політичному житті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною наукових планів відділу історії української революції (1917-1921 рр.) Інституту історії України НАН України.

Об'єктом дослідження є процес розвитку театрального мистецтва в Україні в контексті революційних перетворень, здійснених національними урядами та радянською владою.

Предметом дослідження є театр (професійний та аматорський) як невід'ємна складова частина культурного і громадсько-політичного життя України у досліджуваний період.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період 1917-1920 рр. Він починається з утворення Української Центральної Ради (березень 1917 р.) і обмежений: а) припиненням дії національних урядів на території України (листопад 1920 р.); б) остаточною перемогою радянської влади, фактичною втратою УСРР своєї державної самостійності (договір між Україною та Росією про укладення військового та господарського союзу від 28 грудня 1920 р.).

Метою дослідження є всебічний аналіз змін у театральному мистецтві, впливу на нього політики національних урядів та радянської влади. Для реалізації цієї мети автор поставив перед собою такі основні завдання:

- проаналізувати особливості культурного процесу в Україні під час революції та громадянської війни;

- визначити основні напрямки розвитку українського театру у добу національних урядів;

- дослідити діяльність Центральної Ради, Української Держави гетьмана П.Скоропадського та Директорії УНР у галузі театральної справи;

- визначити головний зміст театральної політики радянської влади в Україні;

- узагальнити та дати оцінку театральним новаціям, привнесеним в Україну з радянської Росії;

- охарактеризувати радянську театральну самодіяльність, її місце в громадсько-політичному житті України у 1919-1920 рр.

Методологічною основою роботи слугували принципи історизму і об'єктивності. Для їх реалізації використані проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний та статистико-аналітичний методи.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що вміщений у ній фактичний матеріал, основні положення та висновки можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії української революції, історії культури, а також підручників, посібників, при читанні нормативних лекційних курсів, спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри соціально-гуманітарних наук Державної льотної академії України (Кіровоград), відділу історії української революції (1917-1921 рр.) Інституту історії України НАН України. Окремі положення і висновки дисертації доповідались на наукових конференціях: IV Республіканській конференції з історичного краєзнавства (Миколаїв, 1989), Міжнародній науково-практичній конференції “Педагогічна спадщина В.О.Сухомлинського і розбудова національної освіти” (Кіровоград, 1993) та ін.

Основний зміст дисертації відображений у наукових публікаціях: 1 брошурі, 5 статтях, 2 науково-методичних розробках.

Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. Її тивно висвітлюють культурні 0 сторінок. Вона складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (30 сторінок, 233 назви).

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтована актуальність теми дослідження, визначені предмет, хронологічні рамки, наукова новизна, сформульовані мета і завдання роботи.

Перший розділ “Історіографія та джерела” присвячено аналізу літератури та джерел з теми дисертаційного дослідження. Спеціальних праць з історії театру у досліджуваний період небагато. Театральне мистецтво знайшло висвітлення у творах з історії культури та у загальних дослідженнях з історії української революції.

Наукову літературу з проблеми можна умовно поділити на три групи. До першої належать праці істориків української діаспори, які розглядали переважно культурне життя за часів національної революції. Початок аналізу національно-культурної політики українських урядів був закладений у 1917-1920 рр. в публіцистичних творах М.Грушевського, В.Винниченка, С.Єфремова, С.Русової, М.Василенка та ін. Тоді ж з'явились окремі праці, присвячені українському театру. Найбільш значною з них була стаття М.Могульського Могульський М. Український національний театр //Літературно-науковий вісник. - 1917. - Кн.V-VI..

Після поразки української революції її політичні та культурні діячі на еміграції намагались узагальнити досвід національно-державних зрушень, з якими були пов'язані культурні процеси. Праці В.Винниченка, П.Христюка, М.Шаповала, П.Феденка Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції (марець 1917 - грудень 1919). Ч.I-III. - К.-Відень, 1920; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917-1920. Т.I-IV. - Відень, 1921; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1928; Феденко П. Український громадський рух у XX столітті. - Подєбради, 1934. висвітлювали діяльність українських урядів в галузі освіти та культури, але несли на собі відбиток політичних переконань їх авторів, тому страждали суб'єктивізмом.

Вдалу спробу аналізу і оцінки культурного життя у добу революції здійснив видатний український історик Д.Дорошенко Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр.. - Т.I: Доба Центральної Ради. - Ужгород, 1932; Т.II: Українська Гетьманська Держава. - Ужгород, 1930.. Він зазначав, що розвиток освіти, культурно-мистецьке відродження були забезпечені політикою національних урядів та подвижницькою діяльністю української інтелігенції. На жаль, праці Д.Дорошенка хронологічно обмежувалися кінцем 1918 р.

Комплексне дослідження Д.Антоновича “Триста років українського театру. 1619-1919” Антонович Д. Триста років українського театру. 1619-1919. - Прага, 1925. містило невеликий розділ про театр доби національної революції. Автор зосереджував увагу, головним чином, на театрознавчому аналізі і майже не торкався питань громадсько-політичної ролі театрального мистецтва, яка надзвичайно зросла в Україні в роки визвольних змагань.

Після Другої світової війни посилився інтерес зарубіжних українських істориків до національно-культурних проблем. Ю.Борис, І.Майстренко, Є.Пастернак, Ф.Сильницький та ін. Борис Ю. Советизация Украины. 1917-1923. Коммунистическая теория и практика самоопределения наций. - Эдмонтон, 1980; Майстренко И. Национальная политика КПСС в ее историческом развитии. - Б.м., 1978; Пастернак Є. Україна під більшовиками (1919-1939). - Торонто, 1979; Сильницкий Ф. Национальная политика КПСС в период с 1917 по 1922 год. - Мюнхен, 1981. аналізували загальні тенденції ставлення більшовицької влади до української культури в перші роки революції. Періодизації та аналізу політики радянської влади була спеціально присвячена праця С.Николишина “Культурна політика більшовиків і український культурний процес” Николишин С. Культурна політика більшовиків і український культурний процес: Публіцистичні рефлексії. - Б.м., 1947..

У 80-х роках українські дослідники з діаспори П.Лончина, І.Кейван, В.Янів, М.Семчишин Лончина П. Українська культура: Короткий огляд. - Нью-Йорк, 1983; Кейван І. Нариси з історії української культури. - Едмонтон, 1984; Янів В. Нарис історії української культури. - Нью-Йорк, 1985; Семчишин М. Тисяча років української культури. - Історичний огляд культурного процесу. - К., 1993. опублікували ряд узагальнюючих праць з проблем розвитку української культури. Досліджувалися також окремі галузі, зокрема, театр у монографії С.Чорного Чорний С. Український театр і драматургія.- Мюнхен - Нью-Йорк, 1980., проте період 1917-1920 рр. у ній висвітлювався лише в нарисі, присвяченому Л.Курбасу. Через об'єктивні обставини закордонні автори не завжди спирались на достатню документальну базу, оскільки переважна більшість архівних та інших джерел була їм недоступна.

Другу, найбільш чисельну групу літератури з проблеми складає радянська історіографія, праці якої спирались на ідеологічні стереотипи, вироблені комуністичною партією. В літературі 20-х років тема дисертаційного дослідження частково висвітлювалась в роботах Г.Гринька, та Е.Гірчака, присвячених радянському культурному будівництву в Україні Гринько Г. Советское культурное строительство на Украине. - Харьков, 1921; Гірчак Е.Ф. Завдання національно-культурного будівництва на Україні. - Харків, 1927 та ін.. Як безпосередні учасники революції, вони порівняно об'єктивно висвітлювали культурні зрушення.

Першими дослідженнями, що підсумовували розвиток театральної справи в Україні, починаючи з 1917 р., були праці О.Кисіля, П.Руліна та низка колективних виданнь Кисіль О. Український театр. - К., 1925; Десять років українського театру. - К., 1929; Київський драматичний театр ім.І.Франка. - К., 1928 та ін.. Наявний фактичний матеріал давав вищеназваним авторам можливість показати українське театральне відродження, започатковане національною революцією. Але в їхніх працях переважав мистецтвознавчий аспект, проблеми суспільно-політичних функцій театру під час революції вони не розглядали.

З 30-х років історична наука в СРСР зазнала руйнуючого впливу тоталітарної ідеології комуністичної партії. Опоненти радянського ладу перестали існувати як об'єкт історичних досліджень, зокрема, українська державність була визнана контрреволюційною, тому діяльність національних урядів не вивчалася. Ідеологічні обмеження не дозволили створити повноцінні дослідження також і з історії української культури. У 50-60-х роках побачили світ праці С.Гутянського, І.Золотоверхого, І.Шевчука та ін. Гутянський С.К. В.І.Ленін і культурне будівництво на Україні. - К., 1965; Золотоверхий І.Д. Становлення української радянської культури (1917-1920 рр.). - К., 1961; Шевчук Г.М. Культурне будівництво на Україні у 1921-1925 рр. - К., 1963 та ін., присвячені культури часів соціалістичної революції. В них, як і в узагальнюючих дослідженнях, що вийшли у 70-80-х рокахРозвиток української культури за роки Радянської влади. -К., 1967; Історія Української РСР. У 8 т. - Т.5: Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні. 1917-1920. - К., 1977., новий фактичний матеріал щодо національно-культурних процесів в роки революції слугував лише коментарем до пропаганди ідей “ліквідації національних обмежень”, “створення єдиної радянської культури” та інших партійних рішень у галузі національної політики. Нових концептуальних підходів у ті роки не виникало.

Проблема культурного будівництва була представлена також у загальносоюзній історіографії. Це колективне дослідження “Великая Октябрьская социалистическая революция и становление советской культуры. 1917-1927”, праці С.Галіна, Л.Пінєгіної, М.Потапова, О.Фоміна та ін. Великая Октябрьская социалистическая революция и становление советской культуры. 1917-1927. -М., 1927; Галин С.А. Исторический опыт культурного строительства в первые годы Советской власти (1917-1925). - М., 1980; Пинегина Л.А. Советский рабочий класс и художественная культура. 1917-1932. - М., 1984; Потапов Н.А. Родом из революции. -М., 1985 та ін. У них Україна виступала як частка єдиного культурного простору разом з іншими радянськими республіками. Стверджувалось, що культурні надбання неросійських народів СРСР були досягнуті виключно завдяки втіленню в життя національної політики комуністичної партії та братерській допомозі російського народу.

Історія театру активно розроблялась мистецтвознавцями. Грунтовний розгляд мистецького життя України у досліджуваний період дано в багатотомній “Історії українського мистецтва”, інших узагальнюючих дослідженнях Історія українського мистецтва. У 6 т. - Т.4. - К., 1970; Белічко Ю.В. Українське радянське мистецтво періоду громадянської війни. - К., 1983 та ін., працях з історії українського театру Кисіль О.Г. Український театр. - К., 1968; Український драматичний театр: Нариси історії. У 2 т. - Т.2. - К., 1959; Рулін П.І. На шляхах революційного театру. - К.. 1972; Станішевський Ю.О. Театр, народжений революцією. Нариси історії української радянської театральної культури. 1917-1987. - К.. 1987 та ін.. Доробок українських театрознавців доби радянської влади так само, як і істориків, несе на собі відбиток ідеологічних стереотипів, притаманних тоталітарній політичній системі. Вони замовчували надбання національних урядів у відродженні українського театру, розглядаючи його піднесення в контексті зрушень, здійснених радянською владою.

Важливу інформацію про театральне життя України, вплив на нього суспільно-політичних подій містять нариси з історії театрів, народжених у часи революції - “Молодого театру”, театру ім. І.Франка, театру “Березіль” та ін. XX років театру ім. І.Франка. - К., 1940; Курбас О.С. Березіль. - К., 1988; Молодий театр: генеза, завдання, шляхи. - К., 1991 та ін. Значний фактичний матеріал присутній у біографіях діячів сцени, які стояли на чолі українського театрального відродження, - Г.Юри, Л.Курбаса, О.Загарова, В.Василька та ін. Бобошко Ю.М. Гнат Юра. - К., 1980; його ж. Режисер Лесь Курбас. - К., 1987; Нікєєв В.Д. Олександр Загаров і український театр. - К., 1969; Кравчук П.І. В.С.Василько - режисер. - К., 1980 та ін.

Після проголошення незалежності України сучасні дослідники отримали можливість грунтовного вивчення та об'єктивного аналізу української революції. За час, що минув, вітчизняна історіографія, праці якої складають третю групу літератури, досягла значних успіхів, в основу яких було покладено розширення джерельної бази, нові документальні публікації, масове перевидання праць істориків діаспори. Вийшли друком загальні праці, автори яких намагались об'єктивно викласти питання, які замовчувались або перекручувались радянською історіографією Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нарис політичної історії. - К., 1993; Історія України: нове бачення. У 2 т. - Т.2. - К., 1996; Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. - К., 1996 та ін.. Останнім часом з'явились дослідження, спеціально присвячені культурно-освітній політиці та діяльності національних урядів - дисертації О.Машевського, А.Пижика, статті Т.Осташко, О.Тимошенко та ін. Машевський О.П. Політика уряду гетьмана П.Скоропадського в галузі освіти, науки, мистецтва (квітень-грудень 1918 р.). Автореф. дис. … канд. іст. наук. - К., 1997; Пижик А.М. Культурно-освітня політика в добу Директорії УНР (1918-1920 рр.). Автореф. дис. … канд. іст. наук. - К., 1998; Осташко Т.С. З історії літературно-мистецького життя в Україні за часів Центральної Ради //Укр. іст. журнал. - 1998. - № 3. - С.24-38 та ін. Зазначені автори ввели до наукового обігу новий фактичний матеріал з історії театрального руху, проте розглядали театральне мистецтво побіжно, в ході дослідження інших питань.

З кінця 80-х років у вітчизняній історіографії почався процес поступового відходу від заідеологізованості та схематизму в дослідженні історії України доби соціалізму. У 90-х роках побачили світ праці В.Даниленка, С.Кульчицького, Г.Касьянова та інших істориків Даниленко В.М. До витоків політики “українізації” //Україна XX століття: культура, ідеологія, політика. Зб. статей. - К., 1993. - С.55-67; Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). - К., 1996; Касьянов Г.В. Українська інтелігенція 20-30-х років: соціальний аспект та історична доля. - К., 1992., які характеризували національно-культурні процеси з позицій об'єктивності та історизму. Автори доводили, що розбудова української культури в перші роки радянської влади базувалась на попередній діяльності національних урядів, тоді як більшовики надали їй лише відповідного ідеологічного спрямування.

Таким чином, аналіз історіографії з теми дисертаційного дослідження свідчить, що театральне мистецтво в Україні періоду революції 1917-1920 рр. досліджувалось фрагментарно. На сьогоднішній день не існує узагальнюючої праці, спеціально присвяченої театру як національно-культурному і суспільно-політичному явищу.

Джерельну базу дисертації складає комплекс документів і матеріалів з архівних фондів, документальних публікацій, періодичних видань, мемуарної літератури.

Автором використано документи 29 фондів восьми архівів України і Російської Федерації. Основний матеріал з проблеми сконцентровано у Центральному державному архіві вищих органів влади України (ЦДАВО). У фондах Народного Секретаріату (ф.1115), Ради Міністрів Української Держави (ф.1064), Міністерства народної освіти та мистецтв Української Держави (ф.2201), Головного управління мистецтв та національної культури Української Держави (ф.2457), Ради Народних Міністрів УНР (ф.1065), Міністерства народної освіти УНР (ф.2582), Міністерства преси і пропаганди УНР (ф.1113) та ін. зберігається офіційна документація, в якій міститься інформація про політику і діяльність державних установ у галузі театральної справи.

Великий масив документів з теми дисертації перебуває у фонді Народного комісаріату освіти УСРР (ф.166), який керував питаннями культури в радянській Україні. Відомості про ідеологічну спрямованість та організаційні зміни у театральному житті зустрічаються в документах Бюро Української преси (ф.1738) та Всеукрревкому (ф.2605).

Вивчалися автором матеріали Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва (ЦДАМЛМ) України, документи ряду обласних архівів.

Значна кількість матеріалів з досліджуваної теми зберігається в архівах Російської Федерації. У Державному архіві РФ (ДАРФ) дисертанткою були опрацьовані фонди Народного комісаріату освіти РСФРР (ф.2306) та Головполітосвіти (ф.2313), які були для УСРР директивними органами. Багато цікавої інформації є також у фондах Народного комісаріату національностей (ф.1318), ВЦРПС (ф.5451), Комуністичного університету ім.Я.М.Свердлова (ф.5221) та ін.

Відомості про організацію і діяльність театрів були виявлені в Російському державному військовому архіві (РДВА) у фондах Управління справами Народного комісаріату військових справ України (ф.25860), управління справами Київського, Одеського та Харківського військових округів (ф.25880, 25885, 25900).

В процесі дослідження використовувались опубліковані джерела з історії революції, громадянської війни, соціалістичних перетворень в Україні у 1917-1920 рр., серед яких найбільший інтерес становлять збірки з питань культури Культурне будівництво в Українській РСР (1917-1927 рр.). Збірник документів і матеріалів. - К., 1979; Культурное строительство в Черкасской области. 1917-1980 гг. Документы и материалы. - Днепропетровск, 1989.. Змістовними є також загальносоюзні збірники, присвячені театру періоду революції Советский театр. Документы и материалы: Русский советский театр. 1917-1921. - Ленинград, 1968; Театр народов СССР. - Ленинград, 1972.. Зокрема, в томі “Театр народов СССР. 1917-1921” є низка документів про театральні справи в Україні. Загалом опублікованих матеріалів з теми дослідження небагато і вони використовувались як додаткове джерело.

Джерельну базу дисертації суттєво збагатили матеріали тогочасних періодичних видань. Друковані органи національних урядів (“Вісник Генерального Секретаріату”, “Державний вісник”, “Вісник УНР”), політичних партій і громадських організацій (“Нова Рада”, “Робітнича газета”, “Відродження” та ін.) багато писали про театральне мистецтво. Офіціози радянського та партійного керівництва (“Вісник ВУЦВК”, “Більшовик”, “Комуніст”), місцева радянська преса пропагували ідеологічні зміни у театральному житті. Особливу цінність мають театрально-мистецькі часописи перших років революції: “Мистецтво”, “Театр”, “Вестник театра” та ін., які видавались у великих культурних центрах - Києві, Харкові, Одесі, а також у Москві. В них знайшли відображення мистецькі пошуки нової ролі театру в суспільстві, зміненому революцією.

Важливим джерелом вивчення театрально-мистецького життя України періоду революції є мемуарна література. Окремі згадки про театр зустрічаються у спогадах українських політичних діячів - В.Винниченка, Д.Дорошенка, П.Скоропадського та ін. Винниченко В. Щоденник. - Едмонтон-Вашингтон, 1980; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. - Мюнхен, 1969; Скоропадський П. Спогади. - К.-Філадельфія, 1995 та ін. Більш змістовними є спогади театральних діячів, які були безпосередніми учасниками театрального процесу Лесь Курбас. Спогади сучасників. - К., 1969; Василько В. Театру віддане життя. - К., 1984; Самійленко П.М. Незабутні дні горінь. - К., 1970 та ін.. І хоч мемуарна література не дає об'єктивного висвітлення подій і несе відбиток особистого їх сприйняття автором, вона багато в чому допомагає відтворити різнобарв'я театрально-мистецького життя України часів революції.

Використання всіх зазначених джерел та літератури дозволило вирішити основні завдання дисертаційного дослідження.

У другому розділі “Український театр доби національних урядів (1917-1920 рр.)” аналізується процес відродження українського театру, започаткований національною революцією.

Національні зрушення 1917 р. створили умови для розвитку української культури і мистецтва. 12 березня в Києві відбулися перші вільні збори театральних діячів, на початку квітня було засноване товариство “Вільне мистецтво”, а 24 квітня - Комітет українського національного театру. Першочерговим завданням було утворення нових труп, складання репертуару для них та переклад п'єс українською мовою, організаційна допомога театрам у провінції. З постанням першого українського уряду театральна справа отримала державну підтримку. У складі відділу мистецтв народного секретарства освіти діяла театральна секція на чолі з актрисою М.Старицькою.

Зусиллями Комітету та відділу мистецтв новий сезон 1917-1918 рр. у Києві починали чотири українські драматичні театри, в оперному театрі готувалися до постановки два оперних спектаклі українською мовою. Театральні трупи утворювались при місцевих “Просвітах”. До Музично-драматичної школи ім.Лисенка додались Українська народна школа та режисерсько-інструкторські курси, які готували працівників для провінційних та аматорських театрів.

Народжувався новий репертуар. Театральною секцією був виданий каталог, до якого увійшли п'єси українських драматургів. Вперше українські театри дістали можливість ставити твори світової драматургії, античну класику. Ліквідація національних обмежень дала змогу українському театру опанувати нові сучасні напрями театральної культури, які наближали його до європейського рівня. Зокрема, “Молодий театр” Л.Курбаса заявив, що робить прямий поворот до Європи і буде “йти власною українською дорогою” Робітнича газета. - 1917. - 23 вересня..

Піднесення театральної справи в Україні впродовж 1917 р. відбувалося за сприянням видатних діячів культури І.Огієнка, С.Єфремова, В.Винниченка, О.Кошиця, О.Олеся, С.Черкасенка, Ф.Кричевського, Л.Курбаса, І.Мар'яненка, М.Старицької, Л.Старицької-Черняхівської, Г.Нарбута та багатьох інших.За часів Української Держави гетьмана П.Скоропадського загальний прогрес культури українського театру тривав. Його основою слугувало національно-культурне піднесення часів Центральної Ради. Керував театральною справою відділ Міністерства освіти на чолі з Л.Старицькою-Черняхівською. Колишній комітет заступила Театральна рада, що виконувала функції дорадчого органу. В серпні 1918 р. було утворене товариство “Вільний театр”, яке займалося створенням українських театрів по губерніях та повітах.

Восени 1918 р. в Києві діяло шість українських театрів. Український драматичний (на чолі з Б.Кржевецьким та О.Загаровим) і Український народний (під керівництвом П.Саксаганського) мали статус державних. Активним сценічним життям жив “Молодий театр”. Його вистава за античною драмою Софокла “Цар Едіп” була високо оцінена не лише українським, а й російським глядачем.

На театральному житті періоду Директорії УНР позначилися складні політичні і військові обставини. І хоч уряд надавав підтримки українським театрам, це не забезпечувало задовільного існування. Разом з Директорією до Кам'янець-Подільського виїхала трупа Другого міського театру на чолі з М.Садовським, 12 листопада 1919 р. він одержав статус державного. Загальний рівень сценічної майстерності театру був невисоким, він виконував переважно пропагандистські функції в інтересах української державності. Під час денікінщини Міністерство освіти Директорії надавало матеріальну допомогу українським театрам Києва. Але внаслідок того, що під владою Директорії у 1919-1920 рр. перебувала зовсім незначна територія, театральне життя України відбувалося, головним чином, в умовах іншого політичного режиму - радянської влади.У третьому розділі “Радянське театральне мистецтво в Україні (1919-1920 рр.)” розглянуто найбільш суттєві зміни в театральному житті після встановлення радянської влади.

Радянська влада розпочала активне втручання в культурні процеси. Більшовики вважали мистецтво засобом пропаганди комуністичних ідей і висували завдання перебудови його за класовими принципами. Проголошена суверенність УСРР мала формальний характер, її зводило нанівець об'єднане державне керівництво, повна залежність КП(б)У від РКП(б). Наркомос РСФРР виконував функції директивного органу для Наркомосу УСРР, перетворення в культурі і мистецтві відбувались за зразком радянської Росії. Більшовицька влада свідомо гальмувала процес національно-культурного розвитку. Культура України мала стати єдиним цілим з соціалістичною культурою Росії.

На культурну політику радянської влади у 1919 р. справили вплив попередні події національної революції. РКП(б) вступила в політичний союз з лівою українською партією боротьбистів, їм було віддане керівництво Наркомосом. Завдяки цьому в царині культури, зокрема театральному мистецтві, надбання попередників не нищилися, українські театральні діячі в цілому згодилися працювати під контролем радянської влади.26 січня 1919 р. був утворений Всеукраїнський театральний комітет (ВУТЕКОМ)_ Культурне будівництво в Українській РСР. Збірник документів і матеріалів. 1917-1927. - С.77.. Основи театральної політики визначила постанова “Про театри і кінематограф”, за якою було розпочато націоналізацію театрів. 4 березня таке рішення ухвалив Харківський, а 15 березня - Київський губвиконкоми. У 1920 р. на Україну було поширено постанову ВЦВК РСФРР “Про облік сценічних і театральних працівників”. За наказом влади артисти мали брати участь в агітаційних кампаніях, виставах на фронті, обслуговувати державні установи.За радянської влади роль театру в житті суспільства зростала. Він став найбільш популярним жанром мистецтва. Розглядаючи театр як знаряддя пропаганди, партійне і радянські органи сприяли появі великої кількості нових професійних і аматорських театральних колективів. Пролеткультівці віддавали перевагу аматорському театру. Прихильники “академічного” напряму вважали, що новий театр повинен грунтуватись на культурних надбаннях минулого. На Україні ці дві концепції поєднувалися під впливом особливих соціально-політичних та національно-культурних умов.Як і раніше, центром театрального життя був Київ. Тут діяла міська художня рада у складі Л.Курбаса, О.Загарова, С.Висоцької, Г.Крижицького, О.Смирнова та ін. Відомі театральні колективи, що існували раніше, збереглися, водночас організовувалися нові театри: Українська музична драма, Червоноармійський театр, шість районних театрів, кілька експериментальних студій. Поряд з Києвом провідними театральними центрами залишалися Харків, Одеса. Незалежний театр у Житомирі, театр ім. Л.Українки в Проскурові, Театр-студія К.Кошевського в Чернігові, Вільний театр у Полтаві та ін. підтримували традиції української сцени. Найбільш значні російські трупи працювали в Києві, Харкові, Чернігові, Одесі, Херсоні. Поряд з українськими та російськими існували українсько-російські трупи.

Театральні діячі відчували труднощі з репертуаром. Нової революційної драматургії не існувало, тому зверталися до класики. Її піддавали ревізії, використовуючи для розкриття “актуальних” тем. “Ми будемо часто користуватись класичними творами як канвою для наших сценічних побудов”_ Цит. За: История советского театра. - Л., 1933. - С.65., - проголосив теоретик “театрального Жовтня” В.Мейєрхольд. За класичними творами ставились гостросоціальні вистави, застосовуючи метод “вульгарного соціологізму”. Пристосування театрального мистецтва до тогочасного життя полягало також у героїзації театру. Героїчна спрямованість стала офіційно декларованою лінією радянського театрального керівництва.

У складі вутекому працював репертуарний відділ на чолі з Г. Крижицьким. Він складався з української, російської, польської та єврейської секцій. До розробленого ним репертуарного списку увійшло більше 200 п'єс російської, української та західної класики. Власні списки п'єс пропонували місцеві органи радянської влади. Репертуар театрів України у 1919-1920 рр. складався переважно з класичних творів, інтерпретованих у дусі “ідеологічного замовлення” більшовиків. Але й на цьому шляху талановиті митці спромоглися створити справжні шедеври - вистава “Овеча криниця” за Лопе де Вега, поставлена К.Марджановим, вистави Л.Курбаса “Єретик” та “Гайдамаки” за Т.Шевченком тощо.У четвертому розділі “Радянський самодіяльний театр” досліджено нові форми театрального мистецтва, які виконували виключно пропагандистсько-агітаційні функції.

Оскільки професійний театр надто повільно переходив до нового репертуару, його соціальні функції перебрала театральна самодіяльність. Зміст цього терміну включав усі види масової творчості: театральні гуртки, вуличні святкування, клубні інсценівки, “живі газети” тощо. Радянська влада включила самодіяльний театр до системи культосвітньої роботи. У сфері самодіяльного театрального руху більшовики спирались на ідеї Пролеткульту.

Протягом 1919-1920 рр. відбувалось масове утворення аматорських театрів, головним чином робітничих і червоноармійських. У дисертації наведені відомості про поширення аматорського театрального руху серед робітників транспорту, цукрової, та швейної промисловості, а також у військових частинах Київського, Одеського та Харківського військових округів. В період від Другої (серпень 1920 р.) до Третьої (червень 1921 р.) Всеукраїнських нарад з питань освіти кількість самодіяльних театрів зросла з 140 до 1393_ ЦДАВО, ф.166, оп.1, спр.293, арк.21-22.. Швидке кількісне зростання за скрутних матеріальних умов та відсутності кваліфікованих керівників позначилося на художньому та естетичному рівні аматорського театру (обмежений репертуар, слабка театральна культура). Але в умовах низького культурного рівня народних мас такі театри були осередками не лише політичної, а й загальної освіти.В цей час виникла якісно нова форма агітації і пропаганди - масові театралізовані видовища. Вони вели своє походження від пролетарських політичних масовок - мітингів і демонстрацій. Радянські органи використовували в політичній роботі засоби театру у вигляді інсценівок, вистав просто неба, співу і танців. Масовий вихід театру на вулиці відбувався з приводу пролетарських свят, визначних подій, політико-пропагандистських кампаній. Організаторами завжди виступали професійні театральні режисери, виконавцями були як професійні, так і самодіяльні актори. Автором наведено відомості про найбільш значні святкування, такі як “Інтернаціонал”, “Політична карусель”, “Петлюріада” - у Києві, “Свобода” - у Луганську, “Повстання на броненосці “Потьомкін” - в Одесі.Широкого розповсюдження набули суто агітаційні видовища - “живі газети”, політсуди, сатирично-естрадні номери. Наведені у розділі приклади свідчать, що “живі газети” інтерпретували події внутрішнього та міжнародного життя у потрібному владі напрямі. Політсуди були спрямовані проти політичних противників більшовиків (світова буржуазія, Денікін, Петлюра, польські пани тощо) або культурно-мистецьких явищ, які влада засуджувала (політсуд у Києві над О.Вертинським - співцем “учорашнього дня”).

Агітаційний театр в усіх його проявах був відверто тенденційним. Віднести його до театрального мистецтва можна лише умовно, адже у ньому політика завжди домінувала над мистецтвом. У висновках сформульовано основні підсумки дисертаційного дослідження, весь зміст якого доводить, що у досліджуваний період театр відігравав роль не лише мистецького, а й суспільно-політичного явища. У добу національних урядів він слугував справі піднесення національної самосвідомості українського народу. Радянська влада поступово перетворювала театр на знаряддя комуністичної агітації і пропаганди. В результаті проведеного дослідження автор дійшов висновків, основні з яких виносяться на захист: - українська революція дала поштовх розвиткові національно-культурних процесів. Політика радянської влади була спрямована на ідеологічне перетворення української культури, надання їй класового, пролетарського змісту;- під час дії національних урядів відбулося відродження українського театру як у національному, так і в художньо-естетичному плані. Це виявилося в утворенні нових театральних колективів, розширенні репертуару, появі передових сучасних напрямів, які наближали театральну культуру до європейського рівня;- політика і діяльність національних урядів були спрямовані на всебічну підтримку розвитку національної сцени.

Загальний прогрес культури українського театру в період революції став доконаним фактом;- за радянської влади театр, з огляду на його розповсюдження та вплив на широкі верстви населення, одразу опинився під контролем держави. Націоналізувавши театральну справу як галузь культури, радянська влада обмежила свободу творчості у театральному мистецтві. Воно мало функціонувати лише в межах, які відповідали моралі та ідеології комуністичної партії;- радянський режим проголосив створення “робітничо-селянського” театру, розрахованого на нового масового глядача, тому сприяв поширенню і розвитку театрального мистецтва. Театр втрачав елітарність і поступово перетворювався на мистецтво, зрозуміле широким народним масам, проте збільшення кількості театрів супроводжувалось зниженням художнього та професійного рівня вистав;- ідеологічні обмеження для українського театру у 1919- 1920 рр. не були надто жорсткими. В його репертуарі переважали твори класичної драматургії, історична та народно-побутова драма. На вимогу влади їм надавалось соціально-класове або героїко-романтичне звучання. Прагнення до оновлення театрального мистецтва допомагало українським режисерам-новаторам знаходити спільну мову з радянською владою;- новим мистецьким явищем у період радянської влади став радянський самодіяльний театр, який виконував функції театралізованої агітації і пропаганди. Цей театр був повністю підпорядкований ідеологічним потребам влади, в ньому політика завжди домінувала над мистецтвом.

Публікації автора, що відбивають основні положення дисертації

1. Брошура:1.Театральна справа в Україні під час влади національних урядів (1917-1920 рр.) - К.: Ін-т історії України НАНУ, 1999. - 36 с.

2. Статті:2. Політичне виховання робітничого класу України в роки громадянської війни (1919-1920 рр.)//Актуальні проблеми вітчизняної історії XVIII-XX ст. Зб. наукових праць. Вип.1.- К.: Держ. ун-т ім. Т.Шевченка, 1990. - С.124-135.3.

3. Український театр в пошуках відродження національної культури (1917-1920 рр.) // Научные труды Академии. - Вып.1. - Кіровоград: ДЛАУ, 1995. - С.212-214.4.

4. Радянська влада і театр в Україні (1919-1920 рр.)//Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Зб.статей. Вип.5. - К.: Рідний край, 1999. - С.272-302.5.

5. Радянський самодіяльний театр (1919-1920) // Історія України - 1999. - № 38.6. Театралізовані форми комуністичної агітації і пропаганди (1919-1920ьні.) // Історія України. - 1999. - № 41.

6. Навчально-методичні матеріали:7. Українська та зарубіжна культура. Навчально-методичний посібник для курсантів. - Кіровоград: ДЛАУ, 1996. - 24 с. (у співаверші узагальнюючі дослідження, що підсумовували розвиток8. Українська та зарубіжна культура.

7. Навчально-методичний посібник для студентів. Частина ІІ: Українська культура. - Кіровоград: ДЛАУ, 1998. - 58 с. ( у театральної справи в Україні, починаючи з 1917 р. - пр21-42.К Тези:9.

8. Питання українського національного відродження в курсі історії України//Тези доповідей республіканської науково-методичної конференції “Проблеми викладання історії України в технічному вузі”. - К.: НКМ ВО, 1991. - С.268-269 (у співавторстві з О.І.Скловською).

Анотації

Романько І.І. Розвиток театрального мистецтва України в 1917-1920 рр. - Рукопис.Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. Інститут історії України НАН України. - Київ, 1999.У дисертації аналізується розвиток театрального мистецтва в Україні у 1917-1920 рр. в умовах національної та соціальної революції. На основі широкої документальної бази розглянуто політику і діяльність національних державних утворень Центральної Ради, Генерального Секретаріату, Української Держави гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР в галузі театральної справи. Показано процес відродження Українського театру в національному і художньо-естетичному плані. Досліджено театральну політику радянської влади в Україні, зміни в театральному житті у 1919- 1920 рр. Дано об'єктивну оцінку новим напрямам театрального мистецтва, привнесеним в України з радянської Росії. Визначено особливості культурного процесу в Україні у 1917-1920 рр.Ключові слова: українська революція, радянська влада, культурна політика, театр, репертуар.Romanko I.I. The development of theatrical art of Ukraine in 1917-1920. - Manuscript.

исіля, П.Рупandidateіна та колективні ви да specialнty 07.00.01 - History ofня._ Наявний багатий факistory of Ukraine ofтиhe National Academy of sciences of Ukraine - Kyiv, 1999.

Thesis deals with the analysis of the development of theatrical art in 1917-1920 under the conditions of national and social revolutions. Basing on the wide range of sources, author investigates politics and activities of national government bodies Centralna Rada, Generalny Secretariat, Hetman State of P.Skoropadsky, Direktoria UPR in the field of the theatre. The process of revival of ukrainian theatrical art both national and artistic-aesthetical is shown. The cultural policy of the Soviet power, the changes in theatrical life in 1919-1920 are also investigated. Thesis assesses objective estimates to new trends of theatrical art, introduced to Ukraine from Soviet Russia, defines features of Ukrainian cultural process in 1917-1920.

Key words: Ukrainian revolution, soviet power, cultural policy, theatre, repertoire.

Романько И.И. Развитие театрального искусства Украины в 1917-1920 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 1999.

В диссертации анализируется развитие театрального искусства в Украине в 1917-1920 гг. в условиях национальной и социальной революции. Рассмотрена политика и деятельность национальных государственных образований Центральной Рады, Генерального Секретариата, Украинской Державы гетмана П.Скоропадского, Директории УНР в области театрального дела. Показан процесс возрождения украинского театра как в национальном, так и в художественно-эстетическом плане. Результатом деятельности национальных правительств, общественно-политических и профессиональных организаций украинской интеллигенции, ряда деятелей искусства стало создание новых театров, расширение их репертуара, обращение к произведениям классики и современной мировой драматургии, организация театрального образования. Уже в 1917 г. появились передовые современные театральные коллективы, которые приближали театральную культуру Украины к европейскому уровню.

В результате проведенного исследования автор приходит к выводу, что в период национальной революции наблюдался общий прогресс культуры украинского театра, повышение его художественного и профессионального уровня. В работе отмечено, что во время революции театр выступал не только как явление искусства, но и как составная часть общественно-политической жизни. В период национальных правительств он служил развитию национального самосознания украинского народа, укреплению национальной государственности.

Политика советской власти, которая утвердилась на Украине с начала 1919 г., предполагала коренную ломку старой “буржуазной” культуры и построение новой, социалистической и интернациональной по содержанию. Однако завоевания украинской революции, подъем национального сознания народа, культурное возрождение заставили советское руководство признать важность национального вопроса в Украине, отказаться от национального нигилизма, присущего идеологии коммунистической партии.

Советская власть установила контроль над всей гуманитарной сферой жизни общества. Национализация театрального дела, проведенная советами, создала возможность прямого руководства и идеологического воздействия на театральный процесс. Советское руководство ограничило свободу творчества в театральном искусстве, оно должно было функционировать лишь в рамках пролетарской морали и идеологии. Театру отводилась роль средства коммунистической агитации и пропаганды.

Вместе с тем советский режим способствовал развитию театрального дела. Власть поставила своей задачей создание “рабоче-крестьянского” театра, рассчитанного на нового массового зрителя. Представленный в диссертации документальный материал показывает значительное увеличение количества театров, появление новых театральных коллективов не только в крупных культурных центрах, но и уездных городах, местечках. Таким образом, театр превращался из элитарного в массовое искусство. Однако новые театральные коллективы, особенно на периферии, имели невысокий художественный уровень, слабую профессиональную подготовку актеров и режиссеров.

Советские органы установили полный контроль над репертуаром театров, допуская лишь те спектакли, которые не противоречили целям и задачам рабоче-крестьянского государства. Однако факты свидетельствуют, что репертуарная политика не была слишком жесткой. Запрещены были, главным образом, современные пьесы, авторами которых были “буржуазные националисты” - политические деятели украинской революции. В репертуаре украинских театров преобладали произведения классической драматургии как украинской, так и западной, историческая и народно-бытовая драма. По требованию коммунистической власти подчеркивалась социально-классовая или героико-романтическая направленность.

Самодеятельный театр возник закономерно и отвечал запросам советской власти. В условиях, когда профессиональный театр слишком медленно переходил к служению большевистской идеологии, он был призван исполнять его социальную функцию.При содействии партийных организаций и органов Наркомпроса театральная самодеятельность была организована практически везде, где велась политико-просветительная работа, - на предприятиях, в армии, учебных заведениях и т.п.

Автор приходит к выводу, что относить самодеятельность к театральному искусству можно лишь условно, поскольку в ней политика всегда доминировала над искусством.

Ключевые слова: украинская революция, советская власть, культурная политика, театр, репертуар.

Размещено на Allbest.ru