Походження військово-самурайської державності у традиційній Японії (середина І тис. до н.е. - ХІV ст. н.е.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут сходознавства імені А. Кримського

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

07.00.02 - Всесвітня історія

Походження військово-самурайської державності у традиційній Японії (середина І тис. до н.е. - ХІV ст. н.е.)

Рубель Вадим Анатолійович

Київ 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків Київського університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти:

- доктор філософії, професор, іноземний член НАН України Пріцак Омелян Йосипович, почесний директор Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України

- доктор історичних наук, старший науковий співробітник Гура Віктор Костянтинович, завідувач відділу Азії та Африки Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

- доктор історичних наук, професор Черненко Євген Васильович, провідний науковий співробітник Інституту археології НАН України

Провідна установа - Харківський державний університет, м. Харків.

Захист відбудеться « 19 « травня І999 р. о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.174.01 в Інституті сходознавства ім. А. Кримського НАН України за адресою: 252001, м. Київ, вул. Грушевського 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України.

Автореферат розісланий «19» квітня І999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Бубенок О.Б.

1. Загальна характеристика роботи

військовий самурайський державність японія

Структура дисертаційної праці обумовлена логікою та масштабом проблеми, що розробляється, а також специфікою поставлених автором мети й завдань дослідження. Робота складається із вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, а також додатків у вигляді таблиць і схем, що ілюструють динаміку змін у владно-політичному устрої Японії на її шляху до створення цілісної системи військово-самурайської державності.

Повний обсяг дисертації - 350 с., з яких 25 с. займають додатки (З таблиці та 14 схем), а 24 с. - список використаних джерел і літератури (265 найменувань) українською, російською, англійською та японською мовами.

Вступ. У науковій літературі доволі поширеною є точка зору про те, що будь-яка історична «концепція, яка предметом дослідження вважає інститут держави», неодмінно містить у собі масу «органічних недоліків» [1], а отже апріорі штучно звужує можливості науковця у пошуку істини. Окрім Льва Гумільова цю тезу поділяли: А. Дж. Тойнбі, Г. Лебон, М.С. Грушевський, М.О. Чмихов, Ю.В. Бромлей, Р.Г. Подольний та багато інших поважних дослідників. Аргументували вони це тим, що політична історія віддзеркалює лише один бік суспільної еволюції, причому далеко не завжди визначальний, іноді непередбачуваний (бо частіше залежить від суб'єктивних дій політиків, ніж від сили об'єктивних законів соціо-еволюційного розвитку), а отже малопродуктивний з огляду на відсутність у ньому достатнього прогностичного потенціалу.

На перший погляд, таке бачення проблеми дійсно має рацію. Держави творять люди, людей формують етнічні гени й традиції, матеріальне й духовне буття, а політичне життя - лише віддзеркалює глибинні процеси соціокультурного розвитку, будучи «надбудовою» (як влучно іменувала її марксистська історіографія) над фундаментом із продуктивних сил і виробничих відносин. Та чи можна зводити державність тільки до політичної організації соціуму? Адже навіть доволі скромний досвід самостійного українського державотворення переконує, що державність - це не просто політичні інститути, герб, гімн, прапор і конституція. Державність - це і економіка, і етнопсихологічний стан нації, і її воєнний, науковий та культурний потенціал, і зовнішньополітичний статус країни, і чи не в першу чергу - шар історичних традицій, на яких усе це ґрунтується. А отже державність - це надзвичайно складний соціальний феномен, до якого майже примикає таке доволі синонімічне категоріальне поняття як «цивілізація», що уже визначає пріоритетність та актуальність тих галузей і напрямків історичних досліджень, що займаються її історією.

Серед заперечень можна зустріти і такі: що може дати Україні науковий аналіз соціально-політичної еволюції традиційної Японії? Чи не краще займатися вивченням вітчизняної історії, зосередивши зусилля українських гуманітаріїв тільки на дослідженні в усіх її проявах саме української державності? Однак, по-перше, народ, що цікавиться тільки власною історією, сам себе примушує обов'язково усе творити власними руками і «з нуля» будувати політичні й економічні доктрини методом «випробувань та помилок», а це завжди шлях до автаркії та відсталості. По-друге, в історії теж діють свої закономірності, тільки працюють вони не так прямо, як у природничих чи технічних науках. Адже якщо в основі законів матерії закладена неодмінна повторюваність явищ і феноменів, то в основі законів соціальної еволюції покладене дещо суттєво менш абсолютне - відтворення подібностей. І тут без досвіду інших народів не обійтися, оскільки історична екстраполяція на базі єдиного прецеденту (навіть якщо це історія твоєї батьківщини) не має сенсу і може претендувати на істинність тільки при спиранні на висновки, отримані через врахування максимальної кількості тих самих подібностей, знайти які можна лише в історіях інших країн і народів.

Не можна обминути й чисто наукову, академічну доцільність та актуальність детального аналізу проблем походження військово-самурайської державності у традиційній Японії, яка визначається:

- важливістю процесу державотворення у загальному цивілізаційному розвитку будь-яких суспільств східного типу, до яких належала, в тому числі, традиційна Японія;

- потребою у науковому аналізі державотворення у традиційній Японії з нових методологічних позицій східно-західної цивілізаційної дихотомії;

- наявністю загальносвітової тенденції до перегляду самого феномену державності, його ролі в історії людських спільнот;

- специфікою японського шляху суспільно-політичного розвитку, який хоча й відбувався в межах східного напряму соціокультурної еволюції, проте містив у собі значний шар оригінальних, не до кінця осмислених у науковій літературі особливостей;

- потребою у науковому аналізі місця та ролі воєнних інститутів в історії традиційної японської державності, враховуючи їхню визначну роль у створенні та усій подальшій соціальній еволюції «Країни Вранішнього Сонця»;

- можливістю використання результатів даного дослідження для створення науково-обґрунтованих концепцій, щодо історіософського осмислення соціального розвитку як самої Японії та далекосхідного регіону, так і для оновлення існуючих теорій загальносвітової типології та динаміки людських цивілізацій;

- об'єктивним посиленням ролі й ваги сходознавчих дисциплін у загальній структурі наукової та освітянської системи в Україні;

- своєрідністю моделі розвитку традиційної японської державності, яка суттєво різниться від класичних далекосхідних зразків саме високою ступенем стабільної воєнізації усіх суспільних інституцій.

Логікою наукового аналізу визначаються предмет і об'єкт дослідження. Його предметом стала державотворча діяльність політичних лідерів, кланів, владних органів та інституцій по створенню традиційної державності в Японії та її переростанню у систему стабільної легітимної військово-самурайської диктатури. Об'єктом дослідження є становлення, розвиток, трансформаційні аспекти та спрямованість суспільно-політичної еволюції традиційної Японії на шляху зародження й формування її військово-самурайської державності в межах цивілізації східного типу.

Зважаючи на актуальність, предмет і об'єкт дослідження визначається двоєдина мета поданої дисертаційної праці:

- виявити передумови, цивілізаційний характер, хід і сутність та встановити періодизацію і хронологічний момент завершення процесу формування військово-самурайської державності;

- з'ясувати причини унікальної політико-економічної стабільності, часової тривалості та високої культурно-господарської ефективності державності мілітарно-диктаторського типу в середньовічній Японії.

На думку автора, досягнення цієї мети є можливим за умови розв'язання наступних проблем, які у сукупності визначають основні завдання запропонованого дослідження:

- виявити та проаналізувати коло джерел, які стосуються проблеми походження військово-самурайської державності;

- дослідити передумови, цивілізаційний характер, сутність і хронологічні межі зародження традиційної японської державності;

- прослідкувати цивілізаційний вектор та визначити основні етапи суспільно-політичної еволюції традиційної Японії від зародження перших протодержавних утворень на теренах архіпелагу до завершення процесу формування військово-самурайської державності;

- з'ясувати передумови, причини та джерела виникнення, а також часові рамки зародження самурайства й самурайських кланів;

- відстежити форми і методи цивільно-бюрократичного державного управління, запроваджені в Японії під впливом континентальних доктрин, а також виявити причини їхнього поступового занепаду й мілітаризації;

- проаналізувати розвиток державно-правового процесу у традиційній Японії з урахуванням тогочасних японських політико-історичних доктрин з метою уникнення небажаних для такого типу досліджень вад європоцентризму та квазінаукового модернізму;

- розкрити особливості, закономірності та основні структурні елементи процесу традиційного японського державотворення на шляху до суспільно-політичної системи легітимної військово-самурайської диктатури з урахуванням доктрини про східно-західну цивілізаційну дихотомію.

Рівнем поставлених задач визначаються хронологічні рамки дисертаційного дослідження, які охоплюють часовий проміжок від зародження традиційної японської цивілізації, що датується серединою І тис. до н.е. - до моменту завершення процесу створення повнокровної військово-самурайської державності, яке припадає за авторською концепцією на кінець ХІУ ст.

За результатами дисертаційного дослідження автором виносяться на захист такі основні положення:

- походження традиційної японської державності датується кінцем І тис. до н. е. - початком І тис. н.е., коли під впливом соціальних ідей та технологічних здобутків континентальних пришельців ямато острівна поліетнічна спільнота Японського архіпелагу перетнула межу первісності та ступила на шлях цивілізаційного розвитку;

- з самого зародження традиційна японська державність набула ознак класичної суспільно-політичної системи східного типу, що стало природним наслідком іригаційно-рисівничої спрямованості її господарсько-економічного розвитку;

- соціо-історичний розвиток традиційної японської цивілізації не може бути адекватно осмислений в категоріях європоцентристських історіософських концепцій рабовласництва й феодалізму, оскільки він відбувався у рамках східного шляху суспільної еволюції, базовими основами якого виступали: абсолютний примат колективних, общинних, кланових, державних інтересів над індивідуальними, значне (іноді навіть тотальне) одержавлення економічного життя й деспотичний тип влади;

- якісною ознакою, яка визначала специфіку внутрішнього устрою традиційної японської державності від народження, був її клановий, а не класовий, фундамент, зумовлений синтезним типом самої японської цивілізації та особливостями природно-кліматичного, господарсько-технологічного та воєнно-політичного характеру;

- першою цілісною державною системою Японії можна вважати «державу Ямато» (ІІІ - УП ст.), в рамках якої вперше було зроблено спробу створити стабільну суспільно-політичну структуру на базі поєднання національних японських державницьких тенденцій з теоріями китайсько-конфуціанської політичної доктрини. Результатом стало утвердження в «Країні Вранішнього Сонця» політичного інституту легітимного двовладдя, притаманного місцевій державності протягом, практично, усієї її подальшої історії;

- наступна епоха в історії традиційної японської державності (645-1156) характеризується посиленням її цивільно-бюрократичних функцій та органів внаслідок всебічної китаїзації місцевого суспільно-політичного організму та штучного насадження в країні запозиченої з континенту державно-соціальної моделі китайсько-конфуціанського типу. Проте в умовах пануючого в тогочасній Японії сінто-буддійського релігійно-ідеологічного дуалізму, реліктів системи двовладдя та пов'язаної з цим відносної хиткості місцевих політичних інститутів, результати прокитайських реформ були підкріплені на початку УШ ст. доктриною кланової ріцурьо кокка («правової держави»), в системі якої традиційна японська державність розвивалася через усі свої подальші трансформації;

- режим цивільно-бюрократичної державності виявився для Японії неефективним, оскільки будучи результатом штучної вольової активності певних лідерів, а не комплексної природної суспільної еволюції, він не відповідав ані глибинним традиціям розвитку острівної соціально-політичної системи, ані місцевим природно-господарським умовам, ані поточним воєнно-дипломатичним вимогам. Це спричинило глибоку перманентну кризу традиційної японської державності, у стані якої вона перебувала за правління регентів-канцлерів Фудзівара (784-1072) та екс імператорів-монахів (1072-1156), що переконало острівне суспільство у необхідності кардинальної перебудови існуючої соціально-політичної системи на принципах мілітарної диктатури;

- політичною силою, яка взяла на себе відповідальність за впровадження режиму воєнної диктатури, стали бусі (самурайство) - спадковий стан військових, зародження якого припадає на кінець Х - початок ХІ ст.;

- виникнення стану бусі загалом і самурайських кланів зокрема сталося внаслідок складного соціального процесу воєнізації частини витіснених на службу до провінції аристократичних родів шляхом зміни «профілю діяльності» на військовий самих аристократів і частково їхніх слуг з одночасним включенням до складу цих кланів частини гьосі (привілейованих військових поселенців), що спричинило соціальну мутацію таких кланів із аристократичних у самурайські та призвело до появи у суспільній структурі традиційної Японії нового стану професійних спадкових військових - бусі (самурайства);

- утвердження та розбудова цілісної системи повнокровної військово-самурайської державності в середньовічній Японії сталися протягом 1156-1392 рр. у тривалій багатовекторній боротьбі:

а/ аристократичних прибічників курсу на повернення до принципів цивільно-бюрократичної державності китайсько-конфуціанського типу;

б/ «червоних» самурайських екстремістів півдня, які пропонували цілковито відкинути напрацьовані аристократично-імператорською Японією канони ріцурьо кокка та запровадити в країні режим прямої мілітарної диктатури з опорою на масове насильство проти незгодних, тобто тільки на збройну силу пануючих бусі;

в/ «білих» самурайських кланів півночі, які виступали за створення системи легітимної військово-самурайської державності (сьогунату або бакуфу) з опорою не лише на бойову силу самурайських дружин, але й на канони кланової «правової держави», відповідне реформування всієї політичної та соціально-економічної структури країни, активізацію та широку підтримку просамурайських тенденцій у культурно-ідеологічному житті суспільства тощо;

- боротьба за створення військово-самурайської державності завершилася напр. ХІУ ст. повною перемогою «білих» самураїв та їхнього політичного курсу;

- відновлення у 1392 р. воєнно-політичного контролю бусі над всією територією Японії супроводжувалося перемогою принципів військово-самурайської державності не лише у політиці та праві, але й у економіці, ідеології, культурі і навіть у людській свідомості. Цe стало запорукою унікальної політико-економічної стабільності, часової тривалості та високої культурно-господарської ефективності системи мілітарно-диктаторської державності протягом п'яти наступних століть японської історії.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що у ній розвиток традиційної японської державності вперше розглядається з позицій доктрини про фундаментальну відмінність східного й західного шляхів цивілізаційної еволюції, причому традиційна Японія розглядається в якості типово східного суспільства. В роботі викладене принципово нове бачення причин появи та державно-правових функцій таких специфічних японських політичних інституцій як система двовладдя, сінто-буддійсько-конфуціанський релігійно-політичний синкретизм, кланова «правова держава», режими сессю та інсей, система бакуфу; дістало подальший розвиток осмислення політико-кланової сутності та причин провалу «Реставрації Кемму», відмінностей між Камакурським та Асікагівським сьогунатами; удосконалено наукову періодизацію державно-цивілізаційного розвитку традиційної Японії від найдавніших часів до кінця ХІУ ст.

Результати дисертаційного дослідження знайшли практичне застосування при створенні нових програм вузівських навчальних дисциплін «Історія країн Азії та Африки в середні віки», «Культура середньовічного Сходу», «Типологія та динаміка людських цивілізацій» для студентів історичних факультетів, а також навчальної програми курсу «Історія японської цивілізації» для студентів відділення східних мов. Япономовні документальні матеріали, винайдені, перекладені й тим вперше введені автором у слов'яномовний науковий обіг, використовуються для підготовки першої в Україні тематичної хрестоматії з історії середньовічного Сходу. У перспективі, фактичний матеріал дисертаційної праці, її висновки та положення можуть знайти подальше практичне використання у науково-дослідній роботі при створенні вузько проблемних та узагальнюючих праць з історії класичної Японії та середньовічного Сходу в цілому, а також у вузівському навчальному процесі при підготовці нових підручників, розробці нормативних і спеціальних курсів з проблем сходознавства, класичної історії, країнознавства, історії держави і права зарубіжних країн, культурології, історіософії та політології.

Основні результати роботи пройшли апробацію і були оприлюднені у виступі на Міжнародній науковій конференції «Другі сходознавчі читання А. Кримського» (Київ-Звенигородка, червень 1998 р.), доповідях на двох щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Київського університету імені Тараса Шевченка (квітень 1994, березень 1995), повідомленнях на науковому семінарі Інституту сходознавства імені А.Ю. Кримського НАН України (грудень 1994, лютий 1998), виступі на міжнародній конференції «Амір Темур та його епоха» (Київ, вересень 1996), а також при читанні автором нормативного курсу «Історія середньовічного Сходу» та спецкурсу «Культура середньовічного Сходу» для студентів і дисципліни «Типологія та динаміка людських цивілізацій» для магістрантів історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, професійно-орієнтованої дисципліни «Історія Японії» для студентів гуманітарного факультету Національного університету «Києво-Могилянська Академія», базового курсу «Історія японської цивілізації» для студентів Інституту «Схід-Захід» та відділення східних мов Київського державного лінгвістичного університету.

Теоретичний та фактичний матеріал дисертації відображений у публікаціях автора. Докладному викладу та фактологічному обгрунтуванню авторського бачення концептуально-теоретичних аспектів дисертаційної проблематики присвячена монографія «Історія середньовічного Сходу» [1]. У ній на широкому історичному матеріалі подана загальна концептуальна методологія, на якій базується авторське розуміння сутності й відмінностей соціоісторичного розвитку цивілізацій Сходу й Заходу, запропоноване нове бачення сутності середньовіччя як епохи глобального політико-економічного, культурно-технологічного та воєнного преволювання державно-колективістської східної моделі суспільної еволюції над індивідуалістичною західною, представлена класифікація мозаїчного світу афро-азіатського середньовіччя, визначене місце й роль традиційної японської цивілізації в системі далекосхідного

У монографії «Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність» [1] на базі доведених в попередній книзі концептуально-теоретичних висновків подається авторське бачення розвитку традиційної державності «Країни Вранішнього Сонця» від її утворення до краху й ліквідації у другій половині ХІХ ст., на базі японських аутентичних і перекладених джерел та з урахуванням здобутків світової історіографії розробляються різноманітні аспекти походження військово-самурайської державності в середньовічній Японії, викладаються рекомендації щодо використання позитивного досвіду класичного японського державотворення в реформуванні суспільно-політичної та культурно-господарської структури сучасної України.

Окремі аспекти дисертаційної проблематики знайшли своє відображення також у десяти інших публікаціях автора.

2. Основний зміст

У першому розділі «Історіографія проблеми. Джерельно-документальна та концептуально-методологічна база дослідження» розкривається стан наукової дослідженості дисертаційної проблематики, характеризується коло використаних при роботі над темою джерел, викладається загальна теоретична концепція та методологія, на які спирається дисертаційна праця.

Питання зародження, становлення та розвитку різних форм державності у традиційній Японії посідають значне місце як у японській, так і у європейській та американській історіографії, що стало органічною складовою загального прогресу, який переживає світова японістика в останні десятиріччя. Передусім це пов'язано з надзвичайно продуктивною діяльністю японських науковців по публікації, практично, усіх класичних японських літописів, літературних творів, політичних та економічних трактатів, масового перевидання праць представників класичної історіографії. Така робота дала в руки європейських орієнталістів, за умови оволодіння японською мовою, майже необмежені можливості в доступі до аутентичних першоджерел з історії традиційної японської цивілізації, що дозволило не лише суттєво поглибити, але й принципово переглянути ті непорушні в минулому наукові догми, які виявилися в світлі нових документів абсолютно неадекватними реаліям минулого.

Проте ні в якому разі не применшуючи заслуг японської школи історії у справі публікації чисельних документальних матеріалів з національної японської історії, не можна не відзначити її внесок у безпосереднє осмислення власного минулого, що насамперед стосується насичених колосальним обсягом фактичного матеріалу праць історико-довідникового та енциклопедичного характеру [1].

Означені роботи містять обширну інформацію стосовно історії становлення та розвитку усіх складових традиційної японської цивілізації, біографії видатних діячів національного державотворення, короткі відомості про найвидатніших японістів минулого й сучасності та про сутність їхніх поглядів на історію класичної японської державності тощо. Однак із цілком зрозумілих причин (враховуючи специфіку довідникових видань) названі праці, при всій інформативності, не висвітлюють динаміку соціо-історичного розвитку традиційної японської державності, обмежуються лише констатуючим позитивістським висвітленням її суспільно-політичної еволюції, зовсім не торкаються питань причинно-наслідкових взаємозв'язків, що звужує спектр можливого використання цих робіт при дослідженні процесів походження військово-самурайської державності тільки до меж сконцентрованих масивів вкрай потрібної, проте «сирої» інформації, яка потребує не лише уважного, але й критичного осмислення.

Певною мірою, характеристика, надана історико-енциклопедичним виданням Японії, стосується також узагальнюючих праць академічного характеру [2]. Їх вирізняє послідовність та чітка структурованість у викладі матеріалу, глибока узгодженість та скурпульозна перевірка кожного наведеного історичного факту чи коментаря, проста й доступна мова. Проте наукова цінність таких видань майже завжди є мінімальною, оскільки їхня основна функція полягає, насамперед, у компілятивному викладі загально визнаного спектру знань з тієї чи іншої проблеми, а отже у них викладаються лише ті концепції та погляди, які визнаються абсолютною більшістю науковців, а це далеко не завжди тотожне істині.

Аналізуючи монографічні праці японських учених необхідно одразу зауважити, що усі вони лише фрагментарно або навіть побіжно торкалися питань походження військово-самурайської державності у традиційній Японії. Зокрема, такої характеристики заслуговують праці Аокі Мітіко [1] та Міцубасі Такесі [2], присвячені аналізу історизму стародавніх японських міфів, книга Хане Мікісо, в якій автор спробував подати комплексний нарис формування, етапів еволюції та внутрішніх складових традиційної японської цивілізації як цілісного соціального організму [3], а також доволі солідна за джерельним забезпеченням, але не дуже оригінальна за висновками монографія Мідзуно Ю, предметом дослідження якої виступали питання зародження, внутрішньої структури і міжнародних стосунків та зникнення найперших ранніх японських вождівств [4]. Не можна не згадати з цього приводу також капітальну працю Уеди Масакі, в якій автор подав повний спектр класичних концепцій щодо зародження традиційної японської державності станом на кінець 1950-х рр. [5].

Дещо осібно до праць, що дотримуються класичної інтерпретації традиційного японського державотворення, стоять монографії відомого японського археолога Егамі Наміо, в яких він, спираючись на деякі паралелі у поховальному ритуалі тунгусо-маньчжурських кочовиків Великого Євразійського Степу та частини розкопаних ним курганів Японії, що датуються першими століттями н. е., обґрунтував свою оригінальну концепцію про континентально-номадичне походження японської державності [1]. Звичайно, поворот, який пропонував здійснити Егамі Наміо у поглядах на зародження «держави Ямато», виявився занадто крутим, щоб його теорію прийняли одразу. Тим вагомішою виглядає авторська спроба знайти аргументи на користь «теорії вершників» у писемних джерелах [2].

Предметнішими з огляду на дисертаційну проблематику виглядають праці японських вчених, коло наукових інтересів яких охоплює проблеми правової аристократичної державності, історію самурайства та епоху воєнно-диктаторських режимів у традиційній Японії [3]. Але означені автори залишають без відповіді ряд ключових питань історії традиційної японської державності, оскільки ідуть у своїх наукових пошуках за жорстким шаблоном майже канонізованих японістикою догм про наявність у докапіталістичній Японії феодалізму як пануючого ладу, а отже намагаються пояснити феномен походження військово-самурайської державності виходячи з європоцентристських аналогій та побудованих на цьому соціоісторичних схем. Ось чому праці японських науковців і досі залишають без адекватного пояснення причини живучості системи багатовладдя в середньовічній Японії, краху китайсько-конфуціанської моделі державотворення в часи Пізнього Хейану (Х ст.), швидкої загибелі військово-диктаторського режиму Тайра і в той же час тривалого стабільного функціонування системи бакуфу як різновиду тої ж воєнної диктатури в часи сьогунатів, майже не досліджують механізм зародження самурайства і самурайських кланів, а то і взагалі намагаються довести наявність у Стародавній Японії рабовласницької формації античного типу.

Західна історіографія теж має серед своїх здобутків окремі енциклопедичні словники вузько спеціалізовані на проблемах японознавства [1]. Проте за обсягом, інформативністю та джерельним забезпеченням вони якісно поступаються аналогічним японським виданням, що робить доволі обмеженими можливості їхнього використання у науковій роботі. Зовсім іншої оцінки заслуговують англомовні твори з історії класичної Японії узагальнюючого характеру [2]. Вони містять обширну інформацію про виникнення та розвиток традиційної японської державності, детально характеризують хід політичної, суспільно-економічної, природно-господарської, воєнно-кланової та етно-культурної еволюції «Країни Вранішнього Сонця», подають цікаві дані щодо ролі видатних особистостей в історії Японії, ґрунтуються на солідній джерельній базі.

Характеризуючи проблемно-наукові монографічні праці з питань походження військово-самурайської державності у традиційній Японії, варто одразу зазначити, що бодай одного цілісного й комплексного дослідження даної проблеми серед робіт західних авторів винайти не вдалося, а якщо врахувати, що такі праці не згадуються навіть в енциклопедично інформативному історіографічному огляді, вміщеному до «Кембріджської історії Японії», можна з високою ступенем впевненості стверджувати, що їх не існує взагалі. Важливу інформацію про суспільно-культурне та матеріальне життя у традиційній Японії подають у своїх роботах С.Дж. Данн і Л. Фредерік [3]. Вкрай цінним та важливим для висвітлення феномену зародження самурайських кланів є матеріал щодо діяльності стану гьосі (воєнізовано-привілейованого селянства), поданий Г. Норманом [4]. Певної уваги, з огляду на тематику дисертаційного досліження, заслуговують праці, спрямовані на всебічне осмислення самурайства та його ролі в політичній, соціально-економічній та культурній історії Японії [1]. Зберігає свою наукову цінність монографія Дж.К. Хьорста, присвячена феномену екс-імператорського управління в Японії [2]. Однак усі згадані автори базуються на європоцентристській концептуально-теоретичній базі, а тому лише констатують, проте залишають поза увагою причини появи самурайських диктатур, описують, але не аналізують сутність інсеївської системи правління, а також ігнорують феномен ріцурьо кокка при дослідженні середньовічної державно-політичної еволюції «Країни Вранішнього Сонця» XІ-ХІУ ст.

Певні здобутки в дослідженні теми має російська японістика, причому як дореволюційної, так і радянської та пострадянської доби. Першим російським японістом, який спробував послідовно викласти на папері повну історію японської цивілізації, був A.А. Ніколаєв[3], книга якого і досі вражає кількістю опрацьованого матеріалу та ґрунтовністю висновків. Як переконливий позитивіст, А.А. Ніколаєв глибоко занурився в аналіз кланової системи традиційного японського суспільства, спробував накреслити періодизацію історії острівної цивілізації, її державно-політичних і соціально-економічних інститутів. В радянські часи продовжити позитивістські традиції в японістиці спробував Н.І. Конрад, проте після ув'язнення, уже з з кінця 1930-х рр. і до самої смерті (1970) він описував надалі японську історію тільки у межах канонізованої п'ятичленки, доводячи наявність не лише феодального, але й навіть рабовласницького ладу у традиційній Японії [4].

Втручання влади дорого коштувало російській японістиці: за три наступних десятиліття історію острівного далекосхідного сусіда описували дуже коротко, стисло і все більше з позицій класової боротьби [1]. Лише з появою фундаментальних праць М.B. Воробйова [2] російська японістика почала своє наукове відродження. Тим більше, що наукова планка, яку виставив М.В. Воробйов уже в перших своїх роботах, виявилася надзвичайно високою. Його монографії містять обширну інформацію про державно-політичну, етно-культурну, суспільно-кланову та соціально-економічну еволюцію класичної Японії. Проте необхідно враховувати, що верхньою межею своїх наукових пошуків М.В. Воробйов обрав УШ ст., а отже його висновки про крах системи ріцурьо кокка після занепаду режиму регентів-канцлерів Фудзівара в Х ст. виглядають щонайменше не аргументованими, бо ґрунтуються не на самостійному науковому аналізі, а на некритично сприйнятих шановним професором ідеях більшості його колег.

Певну увагу державотворчій еволюції Японії приділила у своїй праці з класичної японської історії Є.К. Симонова-Гудзенко [3], чого не можна сказати про першу спробу створення російськомовного підручника з історії Японії [4], оскільки у ньому основна увага була приділена проблемам соціально-економічної та культурної еволюції при майже повному ігноруванні політико-кланової та воєнно-державної складової традиційної японської історії.

Окремі аспекти дисертаційної проблематики розроблялися у працях Ю.Д. Михайлової, Т.Г. Сіла-Новицької, Г.Г. Свиридова, А.А. Толстогузова, В.А. Проннікова, І.Д. Ладанова [1]. Цікавий аналіз етно-політичних процесів на островах Японії часів зародження місцевої цивілізації міститься у роботах М.Г. Левіна, Р.С. Васильєвського, Н.А. Невського, Ч.М. Таксамі й В.Д. Косарева [2]. Проблемами релігійно-ідеологічної еволюції традиційної Японії плідно займаються Г. Светлов та А.Н. Ігнатович, В. І. Корнев, А.Н. Мещеряков [3]. Є серед праць російських науковців і роботи, присвячені самурайству [4]. Однак у своїх висновках означені науковці, переважно, обмежуються констатацією уже визнаних істин, віддають належне економічному детермінізму марксистського напряму, мало уваги приділяють історії самурайських кланів, а тому цілком логічно продовжують розглядати процес японського державотворення з європоцентристських позицій, непридатних для опанування класичного східного матеріалу.

Багатоплановість проблематики дослідження зумовила потребу в залученні до роботи над дисертаційною темою різнотипного комплексу джерельних матеріалів, який складають:

1. Офіційні середньовічні японські літописи [1], що дозволяють детально реконструювати офіційну міфолого-політичну доктрину, на якій ґрунтувалося традиційне державотворення Японії, містять обширну інформацію про формування та поточну еволюцію її кланово-політичної системи, описують конкретний хід державної, релігійно-ідеологічної, воєнної, культурно-господарської, кланово-станової, етно-демографічної та зовнішньополітичної історії Японії від «ери богів» до 887 р.

2. Кланово-генеалогічні списки [2], які являють собою цінний матеріал стосовно внутрішньої структури та принципів формування органів влади в Японії досамурайської доби.

3. Середньовічні тексти релігійно-культового характеру [3], що містять інформацію стосовно вірувань і ритуалів японців, а також висвітлюють питання етно-політичної та соціально-економічної історії, перебіг придворної боротьби за владу, детально описують сакрально-владні повноваження імператорського роду, міжконфесійні стосунки, відносини між державою та основними церковно-культовими організаціями традиційної Японії.

Концептуально-теоретичною базою дисертаційного дослідження став постулат про східний тип традиційної японської державності, що відкидає можливість усвідомлення її історії через призму європоцентристських історіософських схем. Він передбачає, що розвиток стародавньої та середньовічної Японії відбувався не в межах рабовласницької (античної) та феодальної формацій, а в рамках далекосхідної поліцивілізаційної спільноти, класична історія якої підпадає під координати східного шляху соціальної еволюції, під котрим розуміються суспільства, ладово-базовими основами яких виступали: абсолютний примат колективних, общинних, кланових, державних інтересів над індивідуальними, значне (іноді навіть тотальне) одержавлення економічного життя та деспотичний тип влади, джерелом фінансування якої служили не податки, а рента державі як тотальному власнику (співвласнику) всіх засобів виробництва країни. Органічною складовою авторського розуміння історичного процесу є також принципово нове усвідомлення сутності середньовіччя як епохи глобального політичного, культурного, економічного й технологічного превалювання державно-колективістської східної моделі суспільної еволюції над індивідуалістичною західною.

Різнотипність джерельної бази спричинила потребу у використанні різноманітних методів роботи з історичними документами, проте враховуючи високий рівень існуючої джерелознавчої методології автор надав пріоритет традиційним методам історичного дослідження:

- критичному та порівняльному методам роботи з текстами;

- проблемно-хронологічному методу аналізу історичних фактів;

- комплексному методу праці з джерелами різних класів;

- методу системного аналізу, що використовувався для реконструкції тих складових соціального минулого, які не знайшли прямого безпосереднього віддзеркалення у наявних джерелах.

У другому розділі «Виникнення державності в Японії» аналізується процес зародження і здійснюється соціо-історична ідентифікація ранньояпонських вождівств, досліджується феномен утворення та суспільно-політичної еволюції кланової держави Ямато, виникнення системи двовладдя та реформи Сьотоку Тайсі у площині початків тотальної китаїзації традиційної японської державності.

Походження традиційної японської державності пов'язане з появою у другій половині І тис. до н.е. на островах «людей ямато» (вадзін) - прямих етнічних пращурів сучасного японського етносу, лінгво-антропологічний тип яких став домінуючим при створенні наступними століттями строкатої за походженням, проте надзвичайно монолітної на фінішу етногенезу японської народності. Суттєвий внесок у цей процес зробили також інші аборигенні народи архіпелагу (айни, ідзумо, хаято/кумасо, ама тощо). На час приходу вадзін ці різношерсті етноси вже виробили у своїх структурах зародки протодержавних інститутів і стратифікованого суспільства, створили багатогалузеву економіку з домінуванням відтворюючих, а не привласнюючих типів господарювання, заселили та освоїли абсолютну більшість острівних теренів, проте так і не встигли сформувати розвинену державність, не знали писемності й орного рільництва, не вміли обробляти метали. Інакше кажучи, хоча певні кроки до цивілізації як специфічного етапу людського існування, принципово відмінного від первісності, були ними зроблені, проте сама вона до приходу в Японію ямато вибудована не була. Отже зародження традиційної японської державності можна умовно датувати кінцем І тис. до н.е. - поч. н.е., коли під впливом континентальних пришельців, їхніх соціальних ідей та технологічних здобутків острівна поліетнічна спільнота відносно швидко перетнула межу первісної історії та ступила на шлях цивілізаційного розвитку.

На формування основ традиційної японської державності суттєво вплинули природно-географічні особливості архіпелагу. Острівне розташування спричинило певну автохтонність місцевих державницьких процесів, потяг до спирання на власні сили, ресурси й таланти, етно-культурну самоповагу і навіть неприкритий японоцентризм. Проте вирішальним фактором, що визначив вектор генерального розвитку острівних суспільно-політичних структур, став прихід рисівництва, запозиченого з Кореї. У комплексі з періодичними землетрусами і тайфунами, обмеженістю ресурсів та складним рельєфом воно виховало в японцях надзвичайне працелюбство, дотошність і винахідливість, терплячість та психологічну стійкість перед можливими ударами долі, природними чи соціальними катаклізмами, а також, винятковий сімейно-клановий корпоратизм, який тільки й дозволяв ямато боротися з примхами грізної природи та відвойовувати необхідні для розселення землі в аборигенів архіпелагу. Не дивно, що все це японці перенесли і до свого соціально-політичного життя, зробивши саме клановість основою своїх державницьких традицій уже на стадії створення перших острівних «царств». Рисівництво визначило також східний тип самої японської державності, оскільки індивідуалістична західна модель цивілізаційного розвитку (до якої схилялися у своєму соціальному розвитку аборигенні етноси архіпелагу до приходу ямато) не могла забезпечити на тому рівні технологій, суспільної свідомості, технічних та інтелектуальних можливостей людства належну організацію колективної праці, без якої функціонування складних іригаційних систем (необхідної складової рисівничого господарства) виявилося не можливим. В той же час, ніяка інша культура (окрім рису) не могла забезпечити аналогічний рівень продуктивності праці, а отже й споживання, в умовах жаркого й вологого клімату Японії, браку родючих земель та відносно примітивних засобів праці.

Вирішальним чинником, що створив умови для формування в Японії перших зрілих державних утворень, можна вважати освоєння острів'янам мистецтва залізообробки, датоване Ш-ІУ ст. Збільшивши продуктивність праці та забезпечивши необхідний для постійного утримання органів професійної публічної влади рівень додаткового продукту, масове використання залізних засобів праці в господарстві стало тим останнім фактором, що дозволив створити на островах справжню державність, найяскравішим прикладом котрої може служити царство Ямато.

Попри товстий шар специфічних особливостей у розвитку яматоської державності досить швидко набув великого значення цивілізаційний вплив континентальних сусідів (Китаю, Кореї), наслідком якого стала поступова китаїзація японського політичного організму. Особливо відчутно це проявилося з приходом на острови китайського варіанту буддизму (552) та впровадженням у життя проконфуціанських за духом реформ Сьотоку Тайсі (574-622). Паралельно, яматосці зберегли клановий характер своїх політичних систем, високу ступінь їхньої воєнізації та унікальну сакральність «божественної» царської родини, оскільки лише за умов збереження цих інститутів ямато (як народ-завойовник) могли відносно стабільно розбудовувати власну державність в умовах строкатої географії та постійного протиборства з аборигенами. Однак абсолютно гармонійне поєднання усіх названих політичних чинників виявилося не можливим, що призвело до утвердження в державній системі Японії своєрідного інституту двовладдя, в межах якого політико-доктринальним фундаментом традиційної японської державності став сінто-буддійський релігійно-ідеологічний дуалізм, сакральній особі царя-імператора (тенно) залишили статус і функції першосвященика національної релігії сінто та надзвичайно обмежені представницькі ознаки формального «володаря», а найсильніший реально на даний момент рід виконував загальнодержавні владні функції в політичній, воєнній, економічній, фіскальній та дипломатичній сферах.

На середину УП ст. Японська держава являла собою результат впровадження у життя вкрай різноспрямованих політичних доктрин, а отже була системою надзвичайно нестабільною, що не могло тривати довго. Виходом із політичної кризи могло бути впровадження в країні або мілітарної диктатури, або цивільно-бюрократичної державності китайсько-конфуціанського типу.

У третьому розділі «Формування та розвиток традиційної японської державності китайсько-конфуціанського типу. Створення ріцурьо кокка («правової держави»)» досліджується процес утворення в Японії чиновницько-бюрократичної державності та системи кланової ріцурьо кокка, розкриваються причини, хід і наслідки падіння режиму прямого імператорського правління напр. УШ ст., аналізується розвиток традиційної японської державності в умовах послідовного домінування регентів-канцлерів Фудзівара та правлячих екс-тенно.

В умовах цивілізаційного відставання ранньосередньовічної Японії від її континентальних сусідів вирішальним фактором, який визначив генеральний вектор подальшої соціально-економічної та політичної трансформації традиційної японської державності в УП-УШ ст., став вражаючий приклад і безпосередній інтелектуально-цивілізаційний вплив з боку імперського Китаю. Результатом була всебічна китаїзація місцевого суспільно-політичного організму та штучне насадження в Японії запозиченої з континенту готової державно-соціальної моделі китайсько-конфуціанського типу, основними складовими якої виступили: всевладна монархія, державна надільна система та преволювання у внутрішній політиці уряду його цивільних функцій (та органів) над військовими. Природним наслідком масштабних прокитайських державницьких ілюзій, що домінували в середині УП ст. у колах організованої політичної еліти Японії, став переворот Тайка (645) та низка, так званих, «великих реформ», завершенням яких можна вважати впровадження у життя кодексу законів «Тайхорьо» (702). Результатом реформ виявилося створення в Японії імперсько-монархічної державності, побудованої на засадах тотально-планового цивільно-бюрократичного командно-адміністративного управління в китайсько-конфуціанському дусі. Проте в умовах сінто-буддійського релігійно-ідеологічного дуалізму, реліктів системи двовладдя та пов'язаної з цим відносної (в порівнянні з Китаєм) хиткості й недостатньої стабільності місцевих політичних інститутів, результати масштабних прокитайських реформ другої половини УП ст. підкріпили суттєвим специфічним нововведенням: доктриною ріцурьо кокка («правової держави»). Саме з тих часів до фундаментальних принципів, на яких ґрунтувалася традиційна японська державність, увійшла доктрина абсолютного верховенства існуючих законів, обов'язкових не лише для підданих, але й для володарів (оскільки відтепер будь-які укази й настанови останніх не могли номінально протирічать легітимним настановам кодексу).

Пореформену імператорсько-монархічну державність другої половини УП-УІІІ ст. можна розглядати тільки як результат штучної вольової активності певних лідерів. Вона не була наслідком природної соціальної еволюції, а тому не відповідала ані глибинним попереднім традиціям розвитку острівної соціально-політичної системи, ані місцевим природно-господарським умовам, ані поточним воєнно-дипломатичним вимогам, що ледь не скінчилося крахом імператорської династії та впровадженням в «Країні Вранішнього Сонця» режиму буддійської теократії у 760-х рр. Тимчасовим виходом із соціально-політичної кризи кінця УШ ст. стало відродження в політичній системі країни інституту двовладдя у формі аристократично-бюрократичної диктатури клану Фудзівара (784-1072), які при збереженні релігійно-церемоніальних функцій тенно, легітимно й ексклюзивно закріпили за представниками тільки своєї родини усі ключові урядові посади (регента, канцлера, більшості міністрів і радників), чим зосередили у власних руках повноту державної влади. Природним супутником глибоких політичних змін виявилася кардинальна ломка японської господарської системи (планову командно-адміністративну економіку замінила система напівприватних сьоенів) та релігійно-ідеологічних основ суспільного життя (з переходом від сінто-буддійського релігійного дуалізму до доктрини сінто-буддійського синкретизму). Однак припинивши шляхом масової аграрної приватизації економічний спад та знявши вдалою ідеологічною політикою загрозу релігійних воєн, режим регентів-канцлерів Фудзівара не зумів вивести соціум із тривалої політичної кризи, яка проявилася у неспроможності цивільних аристократичних управлінців професійно-грамотно керувати країною, у масовому зростанні злочинності та криміналізації самої влади, невдалих війнах і посиленні недостатньо структурованої, а тому загрозливої для соціальної системи східного типу суспільно-майнової диференціації серед підданих. Це свідчило про органічну неможливість нормального функціонування традиційної японської державності в умовах штучно нав'язаної їй цивільно-бюрократичної владної моделі китайсько-конфуціанського типу.

Останньою спробою врятувати систему цивільно-бюрократичної державності в Японії стало створення політичного режиму інсей - правлячих екс-імператорів-монахів буддійського віросповідування (1072-1156), які не порушуючи канонів ріцурьо кокка спромоглися перебрати на себе усі владно-управлінські функції через створення паралельного уряду. Використавши політичну інертність Фудзівара та спираючись на підтримку сінтоїстських і буддійських храмів, армії й чиновництва, інсеї зуміли напр. ХІ ст. перехопити владу у контрольованого регентами й канцлерами імператорського уряду, проте крах державної надільної системи залишив екс-імператорський уряд без надійної фінансової бази, а провал його непопулярної економічної політики спричинив масові соціальні заворушення. Дискредитацію системи інсеївського правління довершили воєнні негаразди у битвах з айнами. Це підтвердило політичну неспроможність та безперспективність місцевого режиму цивільно-бюрократичної влади й створило на поч. ХП ст. всі умови для переходу традиційної японської державності у режим військово-самурайської диктатури.

У четвертому розділі «Зародження самурайства та воєнізованих державних інститутів» аналізується походження самурайства (бусі) та самурайських кланів, досліджується розвиток традиційної японської державності в умовах першої військово-самурайської диктатури Тайра, розкриваються причини краху владного режиму «червоних» самураїв та утворення сьогунату Мінамото.

Причиною зародження військово-самурайського стану був вкрай низький бойовий потенціал та фактичний розклад системи збройних сил японської держави, що комплектувалися за рахунок загальної військової повинності, в умовах краху пов'язаної з нею державної надільної системи, всебічного занепаду системи цивільно-бюрократичної державності та неспроможності японської армії старого зразка ефективно виконувати свої функції по захисту існуючих кордонів та здійсненню необхідних завоювань. Джерелами формування самурайства виступали: частина колишніх аристократичних кланів (куге), що програли боротьбу за владу в столиці та були витіснені на службу до провінції, а також частина гьосі - привілейованих військових поселенців, поява яких була свого часу інспірована державою для захисту та розширення кордонів Японії в умовах кризи попередньої армійської системи. Поява самурайських кланів пов'язана з мілітаризацією згаданих аристократичних родів, яка відбулася внаслідок складного соціального процесу воєнізації родів куге, що вижили у провінції шляхом зміни «профілю діяльності» на військовий самих аристократів і частково їхніх слуг, з одночасним включенням до складу цих кланів частини гьосі. Це спричинило соціальну мутацію таких кланів із аристократичних у самурайські та призвело до появи напр. X - на поч. ХІ ст. у суспільній структурі Японії нового стану професійних спадкових військових - бусі (самурайства).

Глобальна суспільно-політична та фінансово-економічна криза, в яку завело країну правління інсеїв, переконала японців у необхідності будувати якісно інші, нові системи державоустрою, які змогли б забезпечити острівній цивілізації політичну єдність, економічну стабільність, суспільний спокій, надійний захист і бажане розширення кордонів та водночас гарантували б достойне фінансування (а отже й гармонійний розвиток) національній культурі і науці. У ХП ст. єдиною силою, яка була готова і виявилася у змозі взяти на себе відповідальність за розв'язання цих болючих проблем, відчули себе військово-самурайські клани. Тому вже у першій половині ХП ст. вони взяли курс на встановлення в країні мілітарної диктатури.

Першою спробою впровадження військово-самурайської державності можна вважати диктатуру мілітарного клану Тайра (1156-1185). Даний рід був лідером (і тому представляв інтереси) південно-західних «червоних» самураїв, виникнення яких пов'язане з охороною океанічних портів, що з'єднували архіпелаг з континентом, та з боротьбою японців за повний контроль над островами Кюсю, Сікоку, південно-західною окраїною острова Хонcю й архіпелагом Рюкю. Причому прихід саме родини Тайра до влади у загальнояпонському масштабі зумовлений за цих обставин не стільки загальними причинами об'єктивного характеру, скільки суб'єктивними чинниками: воєнно-політичним хистом їхнього лідера Кійоморі, недбалістю конкуруючих самурайських кланів, географічною відірваністю північно-східних «білих» самурайських родів від столичних проблем «високої політики», необхідністю для «білих» бусі вести паралельно з міжсамурайськими збройними конфліктами постійні виснажливі війни з айнами тощо.