Дипломатичні представництва Української Народної Республіки в країнах центральної Європи за доби Директорії (1918-1920 рр.)

????????? ?? http://www.allbest.ru/

Запорізький державний університет

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

07.00.01 - Історія України

Дипломатичні представництва Української Народної Республіки в країнах центральної Європи за доби Директорії (1918-1920 рр.)

Соловйова Вікторія Вікторівна

Запоріжжя 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Київського державного лінгвістичного університету.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Терещенко Юрій Іларіонович, Київський державний лінгвістичний університет, завідувач кафедри історії України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Андрусишин Богдан Іванович, завідувач кафедри правознавства Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова (м. Київ);

кандидат історичних наук, доцент Удод Олександр Андрійович доцент кафедри російської історії Дніпропетровського державного університету.

Провідна установа: Київський національний університет ім. Т.Шевченка, кафедра новітньої історії України.

Захист відбудеться "29" червня 1999 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 по захисту дисертацій у Запорізькому державному університеті (адреса: 330600, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус V, актовий зал).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького державного університету за адресою: 330600, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, к.11.

Автореферат розісланий "26" травня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Тимченко С.М.

1. Загальна характеристика роботи

дипломатичний представництво український директорія

Актуальність теми дослідження. Відродження України і всебічна розбудова національної державності неможливі без її активної зовнішньополітичної діяльності і утвердження на міжнародній арені. В ході тривалої національно-визвольної боротьби український народ зумів визволитися від національного гноблення, здобув суверенність і міжнародне визнання у світовому масштабі.

Розвиток української дипломатії на сучасному етапі не може здійснюватись успішно без вивчення і узагальнення історичного досвіду міжнародної діяльності України, її дипломатичної служби в добу національно-визвольних змагань 1917-1921рр., коли вперше після тривалої історичної перерви вона знову увійшла у світове співтовариство. Звичайно, позиції сучасної України на міжнародній арені є набагато міцнішими, масштаби її визнання у світі незрівнянно ширшими, порівняно із здобутками усіх національно-державних утворень 1917-1921 рр. Однак, досвід діяльності дипломатичних представництв України у зазначений період важко переоцінити. Він і сьогодні має важливе практичне значення у визначенні змісту зовнішньої політики України, формуванні характеру її стосунків як з ближчими сусідами, так і партнерами у різних частинах світу.

В наш час незалежна Україна є спадкоємцем дипломатичної діяльності усіх державних утворень на її території і, насамперед, Української Народної Республіки, яка започаткувала вихід України на міжнародну арену. У багатогранній діяльності української дипломатії доби визвольних змагань вагоме місце посідало зовнішньополітичне представництво Директорії УНР у країнах Центральної Європи. Слід зазначити, що саме Директорії, спираючись на діяльність попередніх державних утворень і незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні умови, вдалося розбудувати якнайширшу мережу своїх дипломатичних представництв у десятках країн світу та інтегрувати справу боротьби українського народу за свою державність у світовий зовнішньополітичний контекст.

Зв'язок з науковими темами. Тема дисертаційного дослідження має зв'язок з науковою темою кафедри історії України Київського державного лінгвістичного університету "Соціально-економічні і політичні перетворення в Україні у 1917-1921 рр.".

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від листопада 1918 р. до 1921 р. Нижня хронологічна межа співпадає з початком діяльності Директорії УНР. Верхня - визначається часом, коли вона примушена була згорнути свою діяльність на українських землях, після остаточного утвердження радянського режиму в Україні.

Територіальні рамки дослідження визначаються межами восьми держав, які входять в центральноєвропейський регіон: Німеччина, Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Швейцарія, Італія, Ватикан, Польща.

Стан наукової розробленості теми. Наукові праці, які тією чи іншою мірою висвітлюють проблеми, пов'язані із створенням та діяльністю дипломатичних представництв УНР доби Директорії в країнах Центральної Європи, а також взагалі з питанням зовнішньої політики цього періоду, можна розділити на чотири групи: 1.Дослідження і мемуари учасників національно-визвольних змагань, 1917-1920 рр.; 2.Праці радянських істориків; 3.Дослідження науковців української діаспори; 4.Дослідження сучасних українських істориків.

Значний інтерес викликають публікації безпосередніх учасників цих подій, які були організаторами зовнішньополітичної служби та її діяльності у 1917-1920 рр, керівниками українських дипломатичних представництв за кордоном.

Написані здебільшого в 20-40-і рр., ці праці, хоча і не позбавлені партійно-політичних упереджень, полемічних випадів проти політичних опонентів, містять чимало важливих спостережень, є цікавим свідченням епохи. Зокрема, у праці В. Винниченка (голови Генерального Секретаріату УНР (1917-1918), голови Директорії (1919)) «Відродження нації» відобразились всі суперечності, які існували у керівництві Директорії щодо зовнішньої політики. Автор скептично оцінює як внутрішню, так і зовнішню політику УНР у 1919-1920рр., вбачаючи прорахунки у відході керівництва УНР на чолі з С. Петлюрою від т. зв. соціалістичних принципів.

Монографії О. Шульгина (Генерального Секретаря - міністра міжнародних справ УНР) « Політика: Державне будівництво України і міжнародні справи», «Без території», його статті в часописах і збірниках «Початки діяльності міністерства закордонних справ України», «Симон Петлюра та українська закордонна політика» розкривають процес формування зовнішньої політики УНР, з'ясовують напрямки тої чи іншої зовнішньополітичної орієнтації, їх причини, аналізують наслідки цього процесу. Як історику, О. Шульгину притаманна виваженість в аналізі історичних подій, що робить його працю «Без території: Ідеологія та чин уряду УНР на чужині» цінним внеском у дослідження проблеми становлення дипломатичних репрезентацій УНР в країнах Центральної Європи.

Особливе місце в дослідженні проблеми займають праці Д. Дорошенка (міністра закордонних справ Української Держави), фахового історика, який досить докладно розглядає питання становлення міждержавних зв'язків України з Центральними державами, розкриває перші кроки дипломатичної служби в добу Центральної Ради і Української Держави. «Мої спомини про недавнє-минуле» Д. Дорошенка виходять за межі жанру мемуарної літератури, оскільки автор намагався із властивою йому виваженістю і об'єктивністю дослідника проаналізувати міждержавні стосунки України з Центральноєвропейським регіоном, показати процес формування торговельно-економічних зв'язків, діяльність військово-санітарних місій УНР і взагалі узагальнити сукупність прорахунків та помилок у зовнішній політиці Директорії.

Праця відомого українського політичного діяча П. Христюка (одного з лідерів Української партії соціалістів-революціонерів), написана із залученням значної кількості архівних документів і матеріалів преси, безперечно є цінним джерелом для вивчення теми. Проте характеристика як зовнішньополітичного курсу Директорії, так і дій українських дипломатичних місій подається через призму ідеологічних міркувань автора, активного діяча УПСР, який намагається перекласти всю відповідальність за всі вади зовнішньополітичного курсу УНР на соціал-демократичний уряд республіки і його представників у дипломатичних місіях.

Окремому питанню зовнішньополітичної орієнтації УНР на Польщу присвячена праця С. Шелухина (міністра юстиції УНР) «Варшавський договір між поляками й С.Петлюрою 21 квітня 1920 р.». Монографія має безпосереднє відношення до теми дослідження і допомагає з'ясувати міждержавні стосунки УНР і РПП з правової сторони. На думку вченого, С. Петлюра протиправно підписав угоду, не маючи на те повноважень від інших членів Директорії. Одночасно автор показує негативні наслідки Варшавського договору для України, оскільки від самого початку двосторонні стосунки між обома державами були для України дискримінаційними.

«Спомини» М. Галагана, голови Української надзвичайної місії в Угорщині виходять за межі мемуарної літератури. На нашу думку, вони є цінним джерелом для вивчення процесу створення і діяльності дипломатичних представництв УНР і ЗО УНР в цій країні. Особливо цінним є спостереження автора, пов'язані зі змінами політичної влади в Угорщині в цей період і їх впливом на діяльність українського представництва. Автор також публікує цікаві документи, які торкаються функціонування дипломатичної служби УНР в Угорщині, що значно підвищує інформаційну вагомість праці.

Голова уряду УНР (ІХ.1919 - У.1920) І. Мазепа, який безпосередньо очолював інституції, що відали як внутрішньою, так і зовнішньою політикою Директорії, у своїх працях «Большевизм і окупація України», «Україна в огні і бурі революції» розкриває процес державотворення в Україні в цей період. Автор намагається проаналізувати як свої власні прорахунки щодо формування зовнішньополітичної орієнтації країни, так і державного апарату, часто пов'язаних з некомпетентністю і відсутністю професіоналізму серед керівників Міністерства закордонних справ і дипломатичних представництв.

Певним підсумком дослідження зовнішньополітичної діяльності уряду Директорії взагалі і закордонних репрезентацій УНР, зокрема, можна вважати тематичний збірник альманаху «Червона калина» за 1939 р. що вийшов під загальною назвою «Україна на дипломатичному фронті». У статтях колишніх працівників дипломатичних представництв висвітлюються основні напрямки роботи української дипломатії в Європі. Дослідження Д. Антончука, Б. Галайчука, М. Данька, Д. Левицького безпосередньо торкаються теми дисертації і мають наукову цінність не лише як свідчення учасників українсько-польських переговорів про замирення, процесу організації зовнішньо-інформативної служби тощо, але й як перша спроба узагальнення досвіду дипломатичних представництв УНР в Центральній Європі.

Деякі праці співробітників українських дипломатичних представництв за кордоном і насамперед в Центральній Європі з'являються у післявоєнний час. Серед них слід виділити спогади і статті Є. Онацького, який протягом 1919-1922 рр. працював на різних посадах в Надзвичайній українській дипломатичній місії в Італії.

Окрему групу наукових праць становлять дослідження радянських істориків, що торкаються проблеми зовнішньополітичної діяльності Директорії і формування дипломатичної служби УНР. Серед них - кілька спеціальних праць, які, однак, позначені крайнім суб'єктивізмом, пов'язаним з ідеологічними настановами КПРС щодо оцінки української державності. В дослідженнях О.Е. Карпенка, А.В. Лихолата, І.А. Петерса, Р.Г. Симоненка, А.Д. Скаби, М.І. Супруненка, П.П. Удовиченка, І.С. Хміля та ін., присвячених вивченню зовнішньополітичної діяльності української радянської республіки, її міжнародним стосункам, повністю замовчується позитивний досвід багатогранної праці українських дипломатичних представництв Директорії взагалі і у Центральноєвропейському регіоні, зокрема, або навпаки сприймається цілком негативно, як нібито ворожий українському народові.

Проте через призму компартійних ідеологічних нашарувань, притаманних радянській системі, ряд досліджень часто вміщують значний фактичний матеріал, щодо діяльності українських дипломатичних місій і делегацій, які дають можливість краще зрозуміти складність міжнародної ситуації в Європі, умови існування української державності протягом 1919-1920 рр. і розстановку політичних сил в Центральноєвропейському регіоні. В цьому ж зв'язку слід згадати дослідження московських авторів В.А. Зоріна, О.І. Пушкаш, Г.А. Язькової та ін., які присвячені окремим питанням зовнішньої політики Радянської Росії у Центральній Європі, і безпосередньо торкаються планів країн цього регіону щодо України в контексті протистояння між РСФСР і державами Заходу.

Групу наукових праць, які стосуються досліджуваної проблеми складають роботи представників української діаспори. Це здебільшого узагальнюючі дослідження з історії національно-визвольних змагань в Україні 1917-1921 рр., історії суспільно-політичних процесів, військової історії. У більшості цих праць тою чи іншою мірою розглядається проблема зовнішньополітичних зв'язків Української Народної Республіки з країнами Європи і в тому числі її центрального регіону. Аналізуючи процес державотворення в Україні, його негативні і позитивні наслідки І. Лисяк-Рудницький схильний бачити причини прорахунків Директорії в зовнішній політиці насамперед у нерозв'язаності внутрішніх проблем, що стояли перед УНР. Кваліфікований аналіз сукупності факторів, які вплинули на формування зовнішньополітичної орієнтації УНР, її подальші зміни, дозволили автору знайти нові підходи у визначенні основних напрямків діяльності дипломатичних представництв у Центральній Європі та їх впливу на формування міждержавних стосунків.

Окремо слід зупинитись на ґрунтовних працях М. Стахіва, в яких автором використано велику кількість матеріалів західних архівів, що суттєво доповнюють коло джерел дослідження. Разом з тим автор висвітлює лише окремі напрямки зовнішньої політики Директорії і ЗУНР, зосереджуючи свою увагу головним чином на двосторонніх зв'язках з Польщею та Радянською Росією. Українсько-польським стосункам присвячені також праці П.Мірчука і А. Крезуба. В них виклад перебігу воєнних подій поєднується із висвітленням низки зовнішньополітичних кроків, до яких вдавались і ЗУНР, і УНР під час українсько-польської війни.

Правовій характеристиці виходу України на міжнародну арену і становленню її двосторонніх зв'язків з країнами Четверного союзу присвячені статті М. Геца «Українська держава 1918 р. як предмет міжнародного права» і Б. Галайчука «Берестейський мир і окупація України: правна і політична оцінка».

Серед праць українських істориків діаспори лише деякі безпосередньо торкаються теми дослідження. Це монографії А. Господина «Три визначні дипломати: граф М. Тишкевич, князь І. Токаржевський, барон М .Василько», І.Хоми «Апостольський престіл і Україна, 1919-1922», «Збірник на пошану Олександра Шульгина, 1889-1960», а також статті Л. Винара «Євген Онацький - чесність з нацією, 1894-1979», яка опублікована в часописі «Український історик» та В.Т рембіцького «Українська консульська служба, 1918-1924», надрукованій в «Літературній Україні».

Окрему групу становлять наукові дослідження, що вийшли друком в сучасний період розвитку української державності. Активізація наукової розробки проблеми наприкінці 1980-1990-х рр. пов'язана з виходом України на міжнародну арену як незалежної держави. З'явилась низка наукових досліджень з історії зовнішньої політики України, її двосторонніх відносин з країнами Європи. Певною мірою це зумовлено необхідністю звернення до історичного досвіду перших кроків зовнішньополітичної діяльності України. Серед дисертаційних досліджень, які присвячені загальним проблемам міжнародної політики УНР у 1917-1920 рр. слід виділити праці Д.Вєдєнєєва і С. Варгатюка. Однак діяльність дипломатичних представництв України в Центральноєвропейському регіоні розглядається ними побіжно. Окремі питання зовнішньої політики Директорії у досліджуваний період розглядаються в дисертаціях Н. Городні, О. Дуброви, І. Ліхтей, О. Павлюка. Деяким аспектам проблеми присвячені наукові статті С. Віднянського, Л. Гентош, М. Держалюка, Т. Єременко, О. Павлюка, П. Притуляка, І. Срібняка. Певною мірою вони також знайшли своє висвітлення в узагальнюючих працях В. Верстюка «Українська Центральна рада», «Вячеслав Липинський: З епістолярної спадщини», Я. Грицака «Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття», «Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз».

Отже, як свідчить аналіз історіографії проблеми, ще й досі не створено спеціальних наукових праць, в яких би комплексно розглядалась проблема діяльності українських дипломатичних представництв в країнах Центральної Європи.

Метою дослідження є вивчення діяльності українських дипломатичних представництв Директорії Української Народної Республіки у країнах Центральної Європи у 1919-1920 рр., висвітлення їх місця і ролі у зовнішньополітичній діяльності Директорії. Відповідно до поставленої мети висувалися такі дослідницькі завдання:

Показати діяльність державних чинників пов'язаних із виходом України на міжнародну арену;

Охарактеризувати формування зовнішньополітичної орієнтації Директорії УНР;

Дослідити процес створення українських дипломатичних представництв в країнах Центральної Європи;

З'ясувати структуру, кадровий склад і функції дипломатичної служби Директорії УНР у центральноєвропейських державах;

Охарактеризувати основні напрямки діяльності представництв Директорії УНР, розкрити їх роль у формуванні міждержавних стосунків УНР з країнами Центральної Європи;

Охарактеризувати основні напрямки діяльності представництв Директорії УНР, розкрити їх роль у формуванні міждержавних стосунків УНР з країнами Центральної Європи;

Простежити роль представництв УНР у її торговельно-економічних зв'язках з центральноєвропейськими країнами;

Розкрити діяльність консульської служби, пресово-інформаційних установ українських посольств і надзвичайних дипломатичних місій та воєнно-санітарних місій.

Предметом дослідження є діяльність дипломатичних представництв Української Народної Республіки в центральноєвропейських країнах і їх роль в міжнародному утвердженні України як незалежної держави.

Об'єктом дослідження стали витоки, шляхи формування зовнішньої політики Директорії Української Народної Республіки в країнах Центральної Європи, численні джерела, що засвідчують місце і роль діяльності дипломатичних репрезентацій УНР в еволюції європейської суспільно-політичної думки про Україну.

Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження складають принципи історизму, об'єктивізму та всебічності які реалізуються за допомогою використання як загальнонаукових методів - історичного та логічного, так і загальноісторичних - історично-порівняльного, синхроністичного.

Джерельна основа Відповідно до мети і завдань дослідження добиралися та аналізувалися джерельні матеріали. У роботі використано 17 фондів центральних державних архівів Києва і Львова, опрацьовано понад 300 архівних справ. До наукового обігу значна частина архівних матеріалів вводиться вперше. За походженням, формою і науковою цінністю друковані та архівні джерела можна розділити на 4 групи:

документи і матеріали центральних органів влади і управління (друковані, архівні);

документи і матеріали українських дипломатичних представництв УНР за кордоном (друковані, архівні);

документи і матеріали особистих фондів (друковані, архівні);

матеріали періодичної преси.

До першої групи джерел належать постанови, розпорядження, директиви Центральної ради, Ради народних міністрів УНР; Ради міністрів Української держави; Міністерства закордонних справ Директорії УНР; Головного управління Генерального штабу Армії УНР. Вони дають можливість прослідкувати процес організації і діяльності зовнішньополітичної служби України протягом 1918-1920 рр. Ці документи дозволяють показати діяльність державних чинників, пов'язаних із виходом української держави на міжнародну арену.

Найбільше інформації з досліджуваної теми міститься у документах Міністерства закордонних справ УНР, канцелярії Директорії, управління преси та інформації УНР. Це відозви, постанови, директивні документи Директорії, Ради народних міністрів УНР; циркуляри, обіжники, звіти про роботу Міністерства закордонних справ, протоколи нарад голів дипломатичних представництв України у Відні і Карлсбаді; накази про призначення і відставку керівників посольств, дипломатичних і військово-санітарних місій; листування з департаментом чужоземних зносин міністерства. Зазначені матеріали дають можливість охарактеризувати формування зовнішньополітичної орієнтації Директорії УНР і дослідити процес створення українських дипломатичних представництв в країнах Центральної Європи.

Більшість джерел цієї групи зосереджена в Центральному державному архіві вищих органів влади України. Дисертантом були використані 14 фондів цього архіву, 4 з них належать до першої групи джерел. Це документи Міністерства закордонних справ УНР (ф.3696); Канцелярії Директорії УНР (ф.1429); Управління преси та інформації УНР (ф. 1113); Головного управління Генерального штабу Армії УНР (ф.1078); а також фонд з колекції Центрального державного історичного архіву України у м. Львові: Матеріали про діяльність урядів УНР і ЗУНР (ф.581).

До цієї групи джерел відносяться також документи і матеріали, опубліковані в збірниках «Українська Центральна Рада»; «Українська революція: Документи, 1919-1921»; Доценко О. «Літопис української революції: Матеріали і документи до історії української революції, 1917-1923»; Храпко І. «Збірник законів і постанов Українського правительства відносно закордонних інституцій».

Другу групу джерел становлять документи і матеріали дипломатичних представництв УНР за кордоном. До них належать звіти про роботу посольств і дипломатичних місій в країнах Центральної Європи, огляди політичної ситуації в країнах призначення, штатні розклади і звітність про грошові витрати. Документи дають можливість з'ясувати структуру, кадровий склад і функції дипломатичної служби Директорії УНР у центральноєвропейських державах; охарактеризувати основні напрямки діяльності представництв, розкрити їх роль у формуванні міждержавних стосунків УНР, у її торговельно-економічних зв'язках з центральноєвропейськими країнами, показати діяльність консульської служби, пресово-інформаційних відділів українських репрезентацій за кордоном та військово-санітарних місій.

До роботи були залучені документи і матеріали українських посольств, торговельно-економічних і військово-санітарних місій УНР в Центральній Європі з фондів ЦДАВО України: Української надзвичайної місії у Речі Посполитій Польській (ф.2211); Посольства Української Держави в Австро-Угорщині (ф.3198); Посольства УНР у Німеччині (ф.3619); Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині (ф.3518); Української надзвичайної місії в Швейцарії (ф.4211); Надзвичайної дипломатичної місії УНР в ЧСР (ф.3519); Української торговельно-економічної місії в РПП (ф.2486); Українського консульства в Цюріху (ф.4455); Української військово-санітарної місії в справах полонених в Берліні (ф.3192).

Третю групу джерел становлять документи і матеріали особистих фондів, що зберігаються в ЦДАВО України : історика, політичного і державного діяча, міністра закордонних справ Української Держави Д.Дорошенка (ф.4186) і ЦДІА України у м. Львові: історика, громадсько-політичного діяча, члена делегації ЗУНР на Мировій конференції в Парижі С. Томашівського (ф.368); голови Української делегації на Мировій конференції в Парижі; М. Тишкевича (ф.681); громадсько-політичного діяча, уповноваженого в справах преси і пропаганди ЗУНР О. Назарука (ф.359). Архівні матеріали цієї групи суттєво доповнюють загальну картину становлення зовнішньої політики УНР і ЗУНР. Це здебільшого документи про діяльність надзвичайних дипломатичних місій в Італії, Польщі, посольств України в Німеччині і Австро-Угорщині, делегації УНР і ЗУНР на Мировій конференції в Парижі. В них подається детальна характеристика низки діячів дипломатичної служби, показано їх професійний рівень і політичні позиції. Безперечно, не всі вони містять об'єктивний аналіз діяльності дипломатичних представництв за кордоном, оскільки відображають політичну орієнтацію авторів, що позначалась на суб'єктивній оцінці подій, політичного проводу УНР і окремих осіб.

Незважаючи на суб'єктивізм і фрагментарність, ці документи мають виняткову наукову цінність. В більшості з них подається цікавий фактичний матеріал, відтворюється яскрава картина подій, що допомагає узагальнити досвід, досягнення і помилки в діяльності українських дипломатичних представництв в країнах Центральноєвропейського регіону.

Значний і різноманітний матеріал про становлення дипломатичної служби УНР за кордоном міститься у періодичній пресі 1918-1921 рр. Зокрема, автором були використані повідомлення і звіти про формування і діяльність дипломатичних репрезентацій України, директивний матеріал Міністерства закордонних справ УНР, інформація про українські посольства і надзвичайні місії, налагодження двосторонніх зв'язків України з державами Центральної Європи, торговельно-економічні стосунки, роботу консульської служби, зовнішньоінформаційних підрозділів і військово-санітарних місій.

До аналізу залучені часописи різних політичних напрямків, центральні та закордонні видання. Серед них необхідно виділити найбільш інформативні українські газети: «Вісник Української Народної Республіки» - друкований орган Директорії; «Нова Рада» - друкований орган Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ); «Робітнича газета» - друкований орган Української соціал-демократичної робочої партії (УСДРП); «Народна воля» - друкований орган ЦК Всеукраїнської ради селянських депутатів (Селоспілка); «Новини» - друкований орган Міністерства преси і пропаганди УНР ; незалежні часописи «Відродження», «Трибуна»(Київ), «Україна» (Винниця). Серед українських періодичних видань, які виходили за межами УНР, найбільше інформативного матеріалу про діяльність дипломатичних представництв України за кордоном містять часописи « Воля» (Відень), «Трибуна України» (Варшава), «Українське слово» (Берлін), «Український прапор» (Відень), «Шлях» (Зальцведель).

Комплексний підхід до вивчення друкованих і архівних документів та матеріалів доби Директорії УНР, публікацій періодичних видань 1918-1921 рр., спогадів провідних діячів українського національно-визвольного руху дає можливість з достатнім ступенем достовірності дослідити створення і діяльність українських дипломатичних представництв в країнах Центральної Європи.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше комплексно вивчається процес створення та діяльності українських дипломатичних представництв Директорії УНР в країнах Центральної Європи. Вносяться суттєві доповнення у вивчення зовнішньополітичного курсу Директорії в центральноєвропейських державах, розкриваються головні етапи формування посольств і дипломатичних місій УНР за кордоном, аналізується їх кадровий склад, структура. Вперше охарактеризовано низку діячів дипломатичної служби, показано їх професійні і загальнополітичні позиції.

Вперше введено великий корпус нових архівних документів, матеріалів преси, які дозволили висвітлити конкретно-історичну діяльність представництв Директорії у центральноєвропейських країнах у міждержавних стосунках, організації консульської служби, торговельно-економічній і пресово-інформаційній сферах діяльності.

Апробація роботи проводилась на кафедрі історії України Київського державного лінгвістичного університету, де відбулось обговорення дослідження і рекомендація його до захисту. Її основні результати опубліковані в наукових статтях вміщених у збірниках Київського державного лінгвістичного університету, Запорізького держуніверситету, Бердянського інституту підприємництва, доповідались на наукових конференціях КДЛУ, ЗДУ. Результати дослідження використані при читанні курсу "Історія України" на кафедрі соціально-гуманітарних дисциплін Бердянського інституту підприємництва.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому систематизовано матеріал, який може бути використаний для узагальнюючих праць з історії України, а також історії новітніх міжнародних відносин, підготовці спецкурсів та посібників для вищих і середніх навчальних закладів.

Матеріали дослідження, ряд висновків та узагальнень можуть бути використані дипломатичною службою України при потребі звернення до історичного досвіду її взаємин з центральноєвропейськими державами на сучасному етапі.

Достовірність результатів історичного дослідження забезпечується комплексом документів і матеріалів, а також сучасною методологією і методиками, на основі яких виконана дисертація.

Структура дисертації обумовлена об'єктом, предметом, метою і завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, приміток і списку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації складає 180 сторінок. Основні матеріали дисертації містяться у 3 статтях фахових видань.

2. Структура і основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну і практичне значення теми, визначені її мета і завдання, основні положення, що виносяться на захист.

У першому розділі - "Історіографія і джерельна основа дослідження", характеризуються та аналізуються стан наукового дослідження теми та джерельна основа теми.

У другому розділі - "Становлення зовнішньополітичної діяльності УНР" розкривається поступ дипломатичної активності українських урядів. Розглядаються проблеми виходу України на міжнародну арену за доби Центральної ради і Української Держави, відновлення УНР, а також перші кроки формування зовнішньополітичної орієнтації Директорії.

Більшовицька агресія спонукала керівництво Центральної ради зробити свій політичний вибір на користь країн Четверного союзу і його лідера - Німеччини. З свого боку підтримка процесу усамостійнення України відповідала національним інтересам Німеччини, яка намагалась створити противагу своєму потенціальному ворогові - Росії. Україна, як великий ринок збуту німецької промислової продукції та джерело сільськогосподарських товарів мала розвиватись в орбіті німецьких впливів. Австро-Угорщина, змушена у тяжких економічних умовах підписати Берестейський мир і визнати незалежність України, будувала свою політику відносно останньої на принципах вичікування і пролонгації переходового стану в стосунках обох держав.

Після укладення Берестейського мирного договору УНР набула усіх прав і обов'язків суб'єкта міжнародного права і увійшла на міжнародну арену як незалежна держава, однак дипломатичні зносини з країнами Антанти були остаточно перервані.

На час перевороту після підписання договору в Бересті Центральна рада мала дипломатичні стосунки з Австро-Угорщиною, Німеччиною і Туреччиною.

Діапазон зовнішньополітичної діяльності Української Держави суттєво зріс. Розширюючи сферу міжнародних зв'язків, вона надсилає дипломатичні представництва також до Болгарії, Фінляндії, Польщі, Румунії, Швейцарії. Українську Державу визнали Данія, Персія, Греція, Норвегія, які акредитують у Києві своїх дипломатичних представників.

Прийшовши до влади, Директорія опинилась перед складним переплетінням воєнно-політичних сил і на жаль, не спромоглася чітко визначити свою зовнішньополітичну орієнтацію. До цього значною мірою спричинились розходження в середовищі її лідерів. Зовнішньополітична ситуація України ускладнювалась, як це не парадоксально на перший погляд, актом злуки УНР із Західно-Українською Народною Республікою, який фактично поставив нову соборну українську державу у стан війни з Польщею. Остання, підтримувана Францією, утвердилась у Львові і вела активні бойові дії з метою ліквідації української влади на території Галичини і Західної Волині. Таким чином, до протибільшовицького і протибілогвардійського фронтів УНР додався і протипольський.

Слід зауважити, що попри проголошення акту злуки державно-політичні структури і Галицької України і Наддніпрянської фактично продовжували своє окреме існування і проводили самостійну зовнішню політику.

Український національно-визвольний рух, прагнення українців до самостійного державного існування не отримали підтримки держав Антанти. Розчаровані такою позицією країн-переможець у Першій світовій війні, керівні кола УНР перестали орієнтуватися на Францію, США, Великобританію й стали шукати в інших країнах підтримки своїм національно-державним устремлінням. Важливу роль у цьому відіграла дипломатична активність Директорії в країнах Центральної Європи.

У третьому розділі - "Створення дипломатичних представництв в країнах Центральної Європи" відображається розбудова української дипломатичної служби в центральноєвропейських країнах, показано фактори і умови, які впливали на діяльність дипломатичних репрезентацій.

Українські посольства в Німеччині і Австрії, найбільш впливових країнах Центральної Європи, засновані в період Української Держави, продовжили своє існування і за республіканського уряду. Їх керівництво і склад були кардинально змінені, як і головні напрямки діяльності. На відміну від українських дипломатичних представництв в країнах Антанти і нейтральних державах, що керувались метою добитися визнання УНР, посольства України в Берліні і Відні прагнули переконати Німеччину і Австрію, що УНР, попри всю складність і мінливість воєнно-політичної ситуації в Україні, залишається надійним перспективним і політичним партнером. В умовах відсутності сталого зовнішньополітичного курсу УНР, нормальних умов для дій уряду і оперативного зв'язку дипломатичні представництва в Берліні і Відні відігравали роль координуючих центрів для інших українських посольств і дипломатичних місій.

Українські надзвичайні дипломатичні місії в Угорщині і Чехословаччині виникли і працювали в ході розбудови цих держав. Надзвичайна дипломатична місія УНР в Угорщині була створена постановою Директорії від 26 січня 1919 р. У складі голови Миколи Галагана, радника Миколи Шрага, аташе Івана Флюнта, службовця Михайла Курнака вона відбула на місце призначення.

Після соціалістичного перевороту у зовнішній політиці Будапешту, яку формував комісар закордонних справ Бела Кун, чітко визначилась переорієнтація на радянську Росію. Активні кроки української дипломатії у напрямку створення "потрійного союзу радянських республік" не сприяли авторитетові УНР на міжнародній арені. Необережність в висловах, які підхоплювались пресою, активно використовували вороги України, аби заафішувати її уряд, як "більшовицький".

Головою української надзвичайної місії в Празі було призначено відомого громадсько-політичного діяча і публіциста М. Славінського. Чехословаччина не визнала УНР de jure, разом з тим українська надзвичайна місія фігурувала в офіційних списках дипломатичного корпусу, акредитованого в Празі і користувалась усіма дипломатичними привілеями.

В Швейцарії головою дипломатичної місії був відомий дипломат М. Василько, який в своїй дипломатичній діяльності намагався привернути на бік України румунських, польських і чеських дипломатів, що мали високий рівень акредитації в Європі і могли сприяти їй вийти на міжнародну арену.

Надзвичайну дипломатичну місію в Італії до грудня 1919 р. очолював авторитетний політичний і громадський діяч Д. Антонович. На жаль, в дипломатичному представництві виникли непорозуміння між його членами з огляду на приналежність до різних політичних партій. Інколи політичні амбіції членів місії приводили до прямої шкоди країні, яку вони репрезентували. Зокрема, радник В. Мазуренко, який змінив на посаді голови місії Д.Антоновича, все яскравіше виявляв свою ліву соціал-демократичну орієнтацію, налагодивши тісні стосунки з лідером Соціалістичної італійської партії Серраті. Наприкінці серпня 1920 р. головою місії було призначено М. Василька, який залишався на цій посаді до ліквідації місії в 1922 р.

Надзвичайно важливе значення в утверджені України на міжнародній арені мало встановлення дипломатичних відносин з Ватиканом. Величезний моральний авторитет папського престолу, його якнайширші міжнародні зв'язки могли б сприяти справі міжнародного визнання Української Народної Республіки. До активних контактів з Римом Директорію спонукало також об'єднання УНР і ЗУНР в одній державі, у якій відтепер значну частину населення складали греко-католики.

23 січня 1919 міністерство закордонних справ повідомило графа М. Тишкевича про його призначення дипломатичним представником при Ватикані.

Важливим досягнення української місії у Ватикані було призначення Бенедиктом XV апостольського візитатора для України О. Дженоккі.

Одним з найчисельніших дипломатичних представництв у Європі була дипломатична місія УНР у Варшаві, що, безперечно, свідчило про серйозні політичні зацікавлення України в Польщі. 22 квітня 1920 р. була підписана політична конвенція між Польщею і Україною, згідно з якою Річ Посполита Польська визнавала Українську Народну Республіку і Директорію на чолі з С.Петлюрою як верховну владу в Україні. Ця політична а також військова конвенція надавала можливість продовження боротьби за визволення України від більшовицької агресії.

У четвертому розділі - "Основні напрямки діяльності дипломатичних представництв УНР" розглядається та аналізується діяльність української дипломатії у центральноєвропейських країнах, яка здійснила значну роботу з метою налагодження з ними співробітництва у політико-дипломатичній, економічній, торговельній, військовій, науковій та культурній сферах.

Головним завданням консульських установ була правова охорона громадян України, які з тих чи інших причин опинилися за кордоном, надання їм фінансово-матеріальної допомоги. Одночасно вони вели торговельно-економічні справи з країнами, з якими Україна мала торговельні угоди; опрацьовували програми для можливих економічних взаємин; здійснювали роботу по поверненню на батьківщину українських військовополонених. Консульська діяльність мала певною мірою компенсувати відсутність офіційного визнання УНР у ряді країн Європи і стала важливим напрямком дипломатичної роботи.

Зовнішньоінформаційна робота українських дипломатичних місій і посольств в країнах Центральної Європи була важливим фактором представництва України на міжнародній арені. Безперечно, об'єктивне інформування європейських країн про українську справу надавало можливість створити позитивні умови для розвитку двосторонніх міжнародних стосунків. В той же час інформаційну службу українських дипломатичних представництв за кордоном слід розглядати як засіб розвідувальної діяльності, оскільки вона була зорієнтована на збір інформаційних даних для державного проводу УНР з метою подальшого коригування політичного курсу України.

Військово-дипломатичні місії, а також делегації з питань репатріації військовополонених українців здійснювали значну роботу по організації повернення військовополонених в Україну. Саме в країнах Центральної Європи зосереджувались десятки тисяч українців-полонених, які знаходились часто у дуже важких умовах і потребували надання їм матеріальної, медичної і гуманітарної допомоги під час перебування у таборах.

Успіхи українських дипломатів в налагоджені торговельно-економічних стосунків з країнами Центральної Європи певною мірою пом'якшували ті труднощі, з якими зіткнулась молода українська держава в політичній сфері. Зацікавлення в економічному потенціалі України європейських банкірів і фінансистів змушували політичні кола країни, які під тиском Антанта не погоджувались на її визнання, до двосторонніх торговельно-економічних зв'язків. Українська дипломатія зуміла зацікавити європейський світ перспективами зовнішньоекономічних зв'язків з УНР, що було одним з найважливіших досягнень української зовнішньої політики доби Директорії УНР.

Висновки наукового дослідження

Національно-політичне визволення України відкрило шлях для її зовнішньополітичної діяльності. Вихід новоповсталої української держави у міжнародний світ був необхідною передумовою її повнокровного соціально-економічного і культурного розвитку, подолання хибних поглядів на українську проблему, як внутрішню справу Росії чи Австро-Угорщини. Вже з перших кроків своєї діяльності молодій українській дипломатії довелось долати наслідки тривалого періоду бездержавності і роз'єднаності українських земель, які на початку ХХ століття стали об'єктом гострих суперечностей і прямих зазіхань з боку великих держав.

Прихід до влади Директорії не змінив неприхильного ставлення до української державності країн Антанти, які продовжували підтримувати політичний курс на відновлення «єдиної і неділимої» Росії. Розчаровані такою позицією країн-переможниць у Першій світовій війні, керівні кола УНР шукають в інших країнах підтримки своїм національно-державним устремлінням. Важливу роль у цьому відіграла дипломатична активність в країнах Центральної Європи.

Активізація дипломатичної діяльності Директорії зумовлювалась прагненням домогтися встановлення дипломатичних контактів, а в перспективі і повноправних дипломатичних відносин, з якомога ширшим колом учасників зовнішньополітичного процесу, намаганням здобути міжнародну підтримку у боротьбі за українську державність. Попри невизнання України de jure, Директорії вдалося значно розширити мережу своїх дипломатичних представництв за кордоном, у тому числі і у центральноєвропейському регіоні. Розбудова репрезентацій Директорії в країнах Центральної Європи спиралась на вагоме законодавче і організаційне підґрунтя, закладене тут як Центральною радою, так і Українською Державою. Українські посольства в Німеччині і Австрії, найбільш впливових країнах центральноєвропейського регіону, засновані в період гетьманату П.Скоропадського, продовжили своє існування і за урядування Директорії. Маючи у своєму складі висококваліфікованих дипломатів і спираючись на розвинений службовий апарат, вони відігравали важливу координаційну роль в діяльності інших українських представництв в Європі.

Українські надзвичайні дипломатичні місії в Чехословаччині і Угорщині виникли і працювали в процесі розбудови цих держав після розвалу Австро-Угорської монархії. Українській дипломатії вдалося зробити в цих країнах важливий крок на шляху юридичного визнання УНР. Протягом короткого терміну було організовано апарат представництв і досягнуто їх акредитації. Голови місій входили до складу дипломатичного корпусу і користувались дипломатичними привілеями, за встановленим міжнародним правом.

Українські дипломатичні місії в Італії, Ватикані й Швейцарії мали напівофіційний статус, проте вжили ряд важливих заходів до визнання України de jure. Зокрема, суттєвим досягненням української місії у Ватикані було призначення папського візитатора в Україну, що було попереднім кроком до призначення папського нунція і визнання УНР як незалежної держави.

Найчисельнішою була дипломатична місія УНР у Варшаві, що свідчило про надзвичайно важливі політичні зацікавлення Директорії в Польщі. Українська дипломатія домоглася офіційного визнання УНР з боку Польщі і укладення з нею політичної і військової конвенції, що дало можливість продовження боротьби за визволення України від більшовицької агресії.

Українським представництвам в країнах Центральної Європи, як і її дипломатичній службі в цілому, доводилось діяти у надзвичайно складних умовах. Часті зміни воєнно-політичної ситуації в Україні, які супроводжувались різким скороченням території, де реально існувала влада Директорії, не могли не відбитись негативно на діяльності її представництв за кордоном. Давалася взнаки відсутність постійного і надійного зв'язку з урядовим центром, що нерідко викликало неузгоджені із останнім політичні кроки, часом навіть безвідповідальні заяви, що шкодили загальнодержавним інтересам. До цих прикрих явищ спричинилась також і міжпартійна ворожнеча у керівництві УНР, яка часто переносилась і на ґрунт дипломатичного представництва за кордоном. Суттєвої шкоди нормальному функціонуванню дипломатичної служби завдала соціалістична за ангажованість Директорії, яка нерідко впливала на відповідні службові призначення і призвела до усунення ряду визначних фахівців, які успішно працювали за часів Української Держави. В результаті конфліктів між представниками різних партій у представництвах України за кордоном мали місце зловживання службовим становищем, невиправдані фінансові витрати, аморальна поведінка службовців тощо.

Суттєвої шкоди завдала престижу України на міжнародній арені відсутність єдиного українського дипломатичного представництва після проголошення УНР і ЗУНР. На практиці обидва уряди продовжували свою дипломатичну діяльність нарізно, часто діючи у протилежних політичних напрямках, підриваючи тим самим саму ідею соборності України.

Складне політичне та економічне становище УНР не давало можливості на належному рівні утримувати свої представницькі інститути за кордоном. Вже наприкінці 1919 р. їх штати були скорочені на половину, зменшилися витрати на заробітну плату, представницьку діяльність. На кінець 1920 р. ситуація погіршилась ще більше.

І все ж діяльність дипломатичних місій УНР за кордоном, у тому числі в країнах Центральної Європи, суттєво сприяла процесам державотворення, зміцненню міжнародних зв'язків України, піднесенню її престижу в очах європейської і світової громадськості. Слід мати на увазі, що за час перебування Директорії при владі, суттєво розширилась мережа її закордонних представництв. Крім 25 дипломатичних місій український уряд надсилав у різні країни спеціальні торговельно-економічні, військово-дипломатичні місії, а також делегації з питань репатріації військовополонених українців.

Українська дипломатія в країнах Центральної Європи здійснила значну роботу з метою налагодження з ними співробітництва у політико-дипломатичній, економічній, торговельній, військовій, науковій та культурній сферах. Особливо важливого значення набула діяльність, пов'язана з організацією повернення військовополонених в Україну. Саме в країнах Центральної Європи зосередились десятки тисяч українців-полонених, які знаходились часто у дуже важких умовах і потребували надання їм матеріально, медичної і гуманітарної допомоги під час перебування у таборах. Українським дипломатичним репрезентаціям доводилось протидіяти представникам російської і польської армій, які намагались залучити у свої частини якомога більше українських полонених.

Надзвичайно важливу роботу здійснювали консульські установи, які надавали практичну допомогу громадянам українського походження, біженцям і військовополоненим з метою їх повернення на батьківщину. Консульська діяльність мала певною мірою компенсувати відсутність офіційного визнання УНР у ряді країн Європи і стала важливим напрямком дипломатичної роботи поряд з інформаційно-пропагандистською і торговельно-економічною діяльністю. Консульські заклади взяли активну участь у підготовці економічних угод УНР з Польщею, Італією, Швейцарією та іншими європейськими країнами.

Суттєво розширилась інформаційно-пропагандистська діяльність української дипломатичної служби в державах Центральної Європи. Необхідність об'єктивного інформування їх урядових кіл і громадськості про справжній зміст українського національно-визвольного руху, конкретний розвиток подій в Україні була вкрай важливою з огляду на інтенсивну антиукраїнську пропаганду червоної і білогвардійської Росії, польських шовіністичних кіл. Було зроблено багато для того, щоб змінити уяву європейського світу про Україну як провінцію Росії і Польщі, ознайомити європейську громадськість з досягненнями української культури, історією України тощо.

Діяльність українських представництв у Центральній Європі сприяла виходу УНР з кільця ворожого оточення і допомагала налагодити розмаїті зв'язки з країнами Європи і світу. Вона вплинула на те, що західні політики почали реалістичніше підходити до факту існування України як цивілізованої держави і налагодження з нею політичних та економічних відносин.

Список опублікованих праць дисертанта з досліджуваної проблеми

Соловйова В.В. З історії дипломатичних відносин Директорії УНР і Раднаркому РСФСР у 1919 // Наукові праці історичного факультету Запорізького держуніверсітету. Вип.ІІІ. - Запоріжжя, 1998. - С.27-35.

Соловйова В.В. Дипломатичні представництва УНР у Німеччині та Австрії // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія "Історія, економіка, філософія". Вип.2. - 1998. - С.89-97.

Соловйова В.В. Зовнішньоінформаційна діяльність українських дипломатичних представництв у країнах Центральної Європи (1918-1920 рр.) // Вісник Київського державного лінгвістичного уеіверситету. Серія «Історія, економіка, філософія.» - Вип. 3. - К., 1999. - С. 155-166.

Анотація

Соловйова В.В. Дипломатичні представництва Української Народної Республіки в державах Центральної Європи доби Директорії (1918 - 1920 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. - Запорізький державний університет, Запоріжжя, 1999.

Захищається дисертація (рукопис), основні положення якої викладено у 3 наукових статтях. В ній вперше комплексно вивчається процес створення та діяльності українських дипломатичних представництв УНР в країнах Центральної Європи за доби Директорії. Завданням української дипломатії у центральноєвропейських країнах була нейтралізація, на скільки це було можливим, тих негативних наслідків, які мало для України невизнання її незалежності провідними країнами Антанти. Ставка лідерів держав-альянтів на «єдину і неділиму» Росію у міжнародній політиці привела Україну до фактичної ізоляції від світового співтовариства і поставило перед її дипломатичними представництвами завдання розірвання ланцюгу невизнання і встановлення всебічних контактів із зовнішнім світом. Діяльність української дипломатії була спрямована на пошуки як окремих партнерів, так і груп країн, які могли б реально сприяти Україні у боротьбі за незалежність.

В роботі розглядається практична діяльність українських дипломатичних представництв у торговельно-економічній, пресово-інформаційній сферах, консульській справі, що були важливими компонентами державотворчої діяльності.

Ключові слова: дипломатичні представництва, Українська Народна Республіка, Директорія, зовнішня політика.

Annotation

Soloviova V.V. The diplomatic representations of Ukrainian People's Republic in the states of Central Europe of the of Directory (1918 - 1920) - Manuscript.

The thesis to scholarly degree of candidate of history scholarship, faculty 07.00.01. - History of Ukraine, Zaporizhzha State University, Zaporizhzha, 1999.

The thesis (manuscript) is defended, the main ideas of which are exposed in 3 scientific articles. The process of foundation and the activity of Ukrainian diplomatic representation of Directory of Ukrainian People's Republic are being learnt here in a complex for the first time. The thesis is devoted to the analysis of the foundation and activity of diplomatic embassies and extraordinary missions of Directory in Central European states, which have contributed to the breakthrough of the de facto blockade of Ukrainian People's Republic and to the establishing its relationship with Europe.