Історія України

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Розквіт Київської Русі за Ярослава Мудрого

2. Імперські реформи 1860-70х рр. в російській Україні

3. Радянський партизанський рух 1941-1944 рр.

ярослав мудрий реформа русь

1. Розквіт Київської Русі за Ярослава Мудрого

Остаточно руська держава була сформована за Ярослава Володимировича. Після смерті Володимира його сини також розпочали війну за владу. Головними супротивниками були Київський князь Святополк і новгородський князь Ярослав. Святополк спирався головним чином на київську дружину і допомогу свого тестя - польського короля Болеслава Хороброго. Ярослав мав новгородські війська і допомогу скандинавів, для чого одружився на шведській принцесі Ірині. Польщу Ярослав намагався нейтралізувати союзом з германським імператором Оттоном І. Після чотирирічної війни переміг Ярослав, а Святополк був підступно вбитий. В цьому ж році Ярослав мав конфлікт з іншим братом - тьмутороканським князем Мстиславом, але залагодив його мирним шляхом. Русь була поділена між братами, а після смерті Мстислава у 1036 р. Ярослав об'єднав обидві частини Русі і правив аж до смерті у 1054 р. Ярослав уславився насамперед своєю державотворчою, просвітницькою та законодавчою діяльністю.

Саме за Ярослава остаточно сформувалася структура державної влади. На чолі держави стояв старший князь. Члени князівського роду мали під своєю владою окремі території Київської Русі. Князь правив спираючись на дружину. В період правління Ярослава дружинники являли собою вже не тільки професійний військовий загін. До так званої старшої дружини входили бояри - фактично придворна аристократія, яка не тільки отримувала від князя земельні володіння у довічне користування, але й грошове утримання (близько 200 срібних гривень). Дружина являла собою основу війська. В разі великої війни князь також збирав піше міське ополчення і міг наймати загони степових вершників. По провінціальних містах князь призначав управителів - посадських, яким в свою чергу підпорядковувалися дрібніші чиновники - тисяцькі, тивуни тощо. Князь був також головою судової влади. Вищий суд здійснював він сам, по окремих регіонах - відповідні князівські чиновники. Для здійснення судочинства за Ярослава була створена перша на Русі писана збірка законів - “Руська правда”. Хоча “Правда” базувалася на звичаєвому праві, більшість фізичних покарань у ній були замінені на “виру” - грошовий штраф.

У правління Ярослава данина була остаточно замінена оподаткуванням. Це вело також до поступового розпаду племінної та родової єдності і утворення територіальної і етнічної. Тепер податки платило не плем'я, а окрема сільська община. Відтак податок отримав назву “дим” або “соха”. Також князівська скарбниця поповнювалася за рахунок штрафів, платні за здійснення судочинства, мита на торгівлю. Князі іноді також брали участь у торгівельних оборутках безпосередньо, або ж отримували прибутки від передачі на одкуп багатим купцям та боярам монополій на торгівлю цінними товарами.

Незважаючи на загалом мирний характер діяльності, Ярослав здійснив кілька важливих військових справ. У 1021-21 рр. він повернув Прикарпаття, а у 1036 р. остаточно розбив печенігів. Крім того широкими були дипломатичні зв'язки Київської держави. Крім дипломатичних союзів Ярослав започаткував низку династійних шлюбів з правителями Європи. Так, донька Єлизавета була дружиною варязького короля Гарольда, Ганну видали заміж за французького короля Генріха І, Анастасію - за угорського короля Андрія І. Це свідчило про європейське визнання східнослов'янської держави. Ярослав добився навіть певної незалежності руської церкви від Константинопольського патріарха.

У найдавніших джерелах Київської Русі варяги вперше згадуються саме як відчайдушні й розбишакуваті купці. У VIII--ЇХ ст. від своїх поселень на Балтійському узбережжі вони по волзькому шляху рухалися на схід аж до Каспійського моря, де вступали в контакти з купцями мусульманського світу. На ІХ ст., коли центр торгівлі перемістився на південь, до Константинополя, головною торговою артерією для Києва став славнозвісний шлях «із варягів у греки». Відтак заморська торгівля стала складати основу економічної системи Київської Русі. Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Візантією ( 911р.), згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. Коли у XII--XIII ст. у результаті пограбування Константинополя хрестоносцями та частих нападів кочовиків на торгові шляхи по Дніпру став занепадати обмін з Візантією, дедалі більшого значення для Києва набували торговельні зносини з Західною Європою, що головним чином йшли через Краків -- Прагу -- Регенсбург.

На противагу середньовічному Заходу, де земельна аристократія ухилялася від торговельної діяльності, в Київській Русі торгівлею активно займалися не лише бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші правителі витрачали на збір данини у близьких і далеких землях своїх володінь, на перевезення її до Києва та на спорядження великої флотилії, що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутра, льон, мед, віск та інший товар, який обмінювався на предмети розкошів. Навіть коли князі й бояри стали більш осілими й прибирали у власність великі земельні володіння, значна частина продукції їхніх господарств призначалася для чужоземних ринків. Для заняття торгівлею існували різноманітні можливості, оскільки в руських містах сформувався численний прошарок купців, а його найбільш впливові й заможні представники вели заморську торгівлю й користувалися однаковими з боярами політичними та юридичними правами. Але у величезній більшості його складали просто дрібні крамарі, які торгували на внутрішньому ринку й часто визискувалися та закабалялися заможнішими купцями.

За оцінками сучасних учених, 13-15 % населення Русі мешкало у міських осередках. Як засвідчують літописи, у країні налічувалося близько 240 міст і селищ. Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли собою укріплені поселення напівземлеробського люду. Серед майже 90 великих селищ і міст найбільшим був, поза всяким сумнівом, Київ. До монголо-татарської навали чисельність його мешканців становила близько 35--40 тис. (Лондон досяг таких цифр лише через 100 років). Для порівняння, такі важливі центри, як Чернігів та Переяслав, Володимир-Волинський, Львів і Галич, налічували не більше 4--5 тис. жителів кожен. Населення цих міст переважно складалося з дрібних торговців та ремісників, оскільки великого поширення набули ремесла. Так, у Києві було представлено від 40 до 60 різних ремесел, найважливішими серед них були теслярство, ковальство, гончарство та кожум'яцтво.

Деякі історики підкреслюють комерційну спрямованість економіки Київської Русі. Інші, на противагу їм, доводять, що її основу становило землеробство. Цієї ж думки трималися видатні українські дослідники Михайло Грушевський, Дмитро Багалій та Ярослав Пастернак, а також провідні радянські фахівці з цього питання. Вони вважали, що оскільки слов'яни традиційно були людом землеробським, то малоймовірно, що у Київську добу вони раптом змінили спосіб життя. Додатковимпідтвердженням цієї гіпотези є часті згадки про землеробську діяльність на Русі у літописах, аграрна орієнтованість календаря та міфології давніх слов'ян і археологічні знахідки.

Недавні розкопки виявили, що у Х ст. на Русі користувалися залізним лемешем і що тут, як і в Західній Європі, дістала поширення відносно прогресивна дво- і трипільна система сівозміни (за якою одна друга чи одна третя орної землі лишалася під паром). Культивувалися переважно пшениця, овес, жито та ячмінь. Значного поширення серед селян на Русі набуло розведення худоби. Це забезпечувало їх не лише м'ясом та молоком, але й шкірою для одягу і взуття. Те ж саме можна сказати про розведення коней, свиней, овець, гусей, курей і голубів. Використання волів уможливлювало землеробство у ширших масштабах. Хоч селяни часто мали власні сільськогосподарські знаряддя, вони, як правило, об'єднувалися в колективи, або общини (до них входили кровні родичі кількох поколінь на чолі зі старійшиною), допомагаючи один одному. Пізніше община виникала на основі спільності території, об'єднуючи сусідів, не пов'язаних спорідненістю.

Зважаючи на переконливі аргументи прибічників як «торговельної», так і «сільськогосподарської» інтерпретацій економічної історії Київської Русі, сучасні історики й тут схильні йти на компроміс. Погоджуючись, що князь, його дружина та найбагатші купці були заінтересовані передусім у жвавій та прибутковій заморській торгівлі, яка особливо процвітала до XII ст., вони також визнають, що у переважній своїй більшості населення Київської Русі займалося сільським господарством.

2. Імперські реформи 1860-70х рр. в російській Україні

Поразка у Кримській війні стала справжнім шоком для правлячих кіл Російської імперії. У 1856 р. був підписаний ганебний для Росії Паризький мир, згідно якого Росія втрачала частину Закавказзя, їй заборонялося мати бойовий флот на Чорному морі. Хоча кріпосницькі порядки ще могли існувати досить довгий строк, не викликаючи серйозних заворушень, новий імператор Олександр ІІ вирішив провести превентивне реформування державно-політичної системи з метою прискорення суспільно-економічного розвитку країни. Наприкінці 1857 р. були створені дворянські комітети в губерніях і Таємний комітет при імператорі, які мали виробити умови звільнення селян від кріпосної залежності. При обговоренні реформи виникли два провідних варіанти :

· Поміщики чорноземних губерній (у тому числі і України) прагнули звільнити селян з якомога меншою кількістю землі;

· Поміщики нечорноземних губерній погоджувалися віддати селянам землю за якомога більший викуп.

Уряд Олександра ІІ взяв за основу компромісний варіант. Умови звільнення селян дуже відрізнялися відповідно до певного регіону Російської імперії. 19 лютого 1861 р. імператор підписав “Положення про селян” і маніфест до населення імперії, який був урочисто оголошений по церквах. Селяни звільнялися від особистої залежності з наділом землі і отримували частину громадських прав, зберігалася сільська община з круговою порукою для виконання повинностей та викупних платежів. Селяни мали сплачувати викупні платежі протягом кількох десятиліть. Для того щоб забезпечити селян коштами, держава створювала Селянський банк, що сплачував поміщикам викуп, 25% суми селянин не сплачував, решта вважалася наданою селянину у позику під 6% річних. Втім і поміщик не отримував всю суму повністю. Вона переводилася на його рахунок у Дворянському банку, з якої він отримував відсотки. При цьому з суми викупу автоматично відраховувався борг поміщика державі. Таким чином єдиним, хто гарантовано виграв від реформи була держава.

Умови проведення реформи одразу викликали численні селянські заворушення. Багато хто з селян навіть вірив, що поміщики обманули царя, змінивши умови реформи. Так, селянин до укладення особистої угоди з поміщиком мав відробляти панщину, поміщик міг до укладення угоди замінити селянський наділ, добавити або відрізати землі від селянського наділу. В результаті на Україні селяни отримали найменші по імперії наділи землі, втративши в середньому 30-35% наділу і до 1907 р. сплатили загалом 503 млн. крб. за землю ринковою вартістю 128 млн. крб. Дещо кращим було становище селян на Правобережжі, де після польського повстання 1863 р. держава повернула селянам відрізки і зменшили загальну суму викупу. Ще у кращому становищі опинилися державні селяни, які отримали повний наділ і сплачували менший викуп.

Звільнення величезної маси населення вимагало від царя цілої низки заходів, які б пристосували державну систему Росії до нових умов. Найбільш нагальними були зміни у судовій системі. Судова реформа була проведена у 1864 р. Вона скасувала становий суд, ввела з певними обмеженнями відкритий суд з 12 присяжними засідателями, і змаганням між прокурором та адвокатом. Суд був незалежним від царської адміністрації. Для вирішення дрібних справ була введена посада мирового судді. На Україні було створено 3 судові палати, які об'єднували губернські судові палати. Вищою апеляційною інстанцією вважався сенат Російської імперії. Водночас для селян був окремий волосний суд, що свідчило про неповні права цього стану. Окремі суди були для військових та духовенства.

У 1864 ж році була проведена земська реформа, яка ввела по імперії, за винятком Правобережної України земства - органи місцевого самоврядування, які займалися організацією освіти, медичного обслуговування та комунального господарства під контролем царської адміністрації. При виборах у земства царизм прагнув забезпечити перевагу дворян, аби допомогти їм пристосуватися до нових умов. У цьому ж році в імперії була введена єдина система початкової освіти (освітня реформа 1864 р.). Останньою стала військова реформа 1872 р., яка замінила рекрутський набір загальною військовою повинністю з обов'язковим строком служби в армії 7 років, а на флоті 9 років, і перебуванням на військовому обліку до 40-річного віку.

Реформи створили умови для вдосконалення Російської суспільності, але тут же породили багато проблем насамперед для самодержавства, яке повинно було рахуватися з появою нових суспільних сил. Крім того, реформи 1860-70х рр. не дали того поштовху для розвитку економіки Російської імперії, на яке розраховували її правлячі кола.

3. Радянський партизанський рух 1941-1944 рр.

З початку німецько-радянської війни на території захопленій ворогом, почали створюватись антифашистське підпілля та партизанські загони. Організаторами їх, як правило, були комуністи. У своєму розвитку радянський партизанський рух пройшов кілька умовних етапів.

Перший тривав від початку війни до кінця 1942 р. Було визначено оптимальні організаційні форми і ефективні методи боротьби у ворожому тилу. Слід зазначити, що на першому етапі війни виступи партизан були нечисленними і слабоорганізованими. На те були свої причини. Якщо до початку 30-х років радянські керівники допускали, що в разі ворожого вторгнення в тилу ворога потрібно організувати партизанську війну, то наприкінці 30-х -- пануючою стала наступальна воєнна доктрина, згідно з якою війна буде вестись виключно на території противника і тому всі підготовчі роботи було згорнуто. При цьому таке згортання значною мірою було зумовлено пропагандою міфу про «армійську змову», що має на меті повалити сталінський режим. Як наслідок, в армійських штабах і органах НКВС було вилучено та знищено інструкції та посібники з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань. Крім того, відбулась тотальна ліквідація партизанських схованок та баз, було згорнуто розробку, випробування і виробництво засобів ведення «малої війни». На початку війни, коли партійні та військові органи почали створювати підпілля, формувати партизанські загони, ці прорахунки далися взнаки. Об'єктивні труднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю і формалізмом у доборі кадрів та підготовці їх до діяльності в нелегальних умовах, закладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративних квартир, налагодженні засобів зв'язку тощо. Нове покоління партизанських лідерів значною мірою формувалось уже в ході війни. До кінця 1941 р. підготовку до «малої війни» пройшли лише 15 відсотків усіх тих, хто був залишений на окупованій території для організації боротьби в тилу ворога. Серйозною перешкодою розгортанню партизанського руху була відсутність військових фахівців-радистів, мінерів-підривників, шифрувальників тощо. Тому не дивно, що багато поспіхом організованих, слабко підготовлених партизанських загонів та підпільних груп не змогли вести активну боротьбу з гітлерівськими каральними органами. Мали місце випадки саморозпуску партизанських загонів, підпільні організації зазнали непоправних втрат від зрадників та репресій окупантів. Внаслідок цього, як свідчить один з керівників партизанськ руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, залишених у перший рік війни на окупованій території червень 1942 р. були відомості про наявність лише 22 діючих загонів, а з утворених на початку війни 685 підпільних органів в різний час діяли 223. Серйозним чинником, що з самого початку війни стримував розгортання партизанського руху, була діяльність окупаційного режиму, який намагався придушити народний опір у зародку. На початку 1942 р. ситуація на фронтах ускладнювалась і диктувала нагальну потребу централізації керівництва партизанською боротьбою. 30 травня при Ставці Верховного Головнокомандуючого було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць Український штаб партизанського руху.

На другому етапі відбулася стабілізація партизанського руху. Він продовжувався до середини 1943 р. і характеризувався появою штабів партизанського руху значних масштабів. Матеріальна допомога Великої землі давала змогу народним месникам не тільки боронити власні бази і протистояти каральним акціям фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Етап характеризується великомасштабними диверсіями, численними рейдами в тил противника, активною взаємодією з формуванням Червоної Армії. Так, у червні 1942 р. німці розгорнули великий наступ у напрямку Сталінграда і Кавказу. Для того щоб ослабити німецький тиск, Москва вирішила активізувати партизанську війну в Україні. У червні--липні партизанські загони О. Сабурова і С. Ковпака вийшли з брянських лісів і почали робити наскоки на гарнізони і шляхи сполучення. 28 червня вони взяли на кілька годин Ямпіль і відступили із значними трофеями. Щоправда, через кілька тижнів усе населення району пройшло через контроль спеціальних загонів поліції і СД. В результаті було розстріляно в районі Конотоп--Кролевець 318 чол., Ямпіль--Середина-Буда -- 215 чол., у повітах Новгород-Сіверсько-го, Середини-Буди -- 1508 чол. У цей час партизанський загін С. Ковпака, який по суті був винуватцем цієї каральної акції німців, відступив у ліси.

Третій етап тривав до повного розгрому фашистів. Радянські партизани руйнували німецькі комунікації, створювали напруженість та безладдя в тилу ворога. Особливо ефективною виявилася «рейкова війна», що перешкоджала постачанню фронту німецькими підкріпленнями. У 1943 р. партизани підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. Майже скрізь вони мали постійний зв'язок з військовим командуванням та центральним керівництвом. На партизанських аеродромах регулярно приземлялись літаки зі зброєю, одягом, харчами, медикаментами тощо. З центру переправлявся також кваліфікований командний склад та диверсійні групи. Улюбленою тактикою радянських партизанів було проведення далеких рейдів із «партизанських республік», тобто контрольованих ними великих недоступних районів Полісся та Волині. Всього протягом війни партизанські формування провели 19 рейдів -- це 52 тис. км. Найбільшими загонами були партизанські з'єднання С. Ковпака, О. Федорова, М. Наумова та ін. Активізація дій загонів, як правило, ув'язувалась з подіями на фронтах. Улітку 1943 р. перед початком Курської битви С. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Поставлене воєнне завдання -- знищення промислів у Прикарпатті, а також знищення загонів націоналістів. Завдання не було виконано, а значна частина з'єднання загинула.

Радянська історіографія стверджує, що підпілля в Україні -- це масовий інтернаціональний рух представників 62 національностей. Але в загонах, які формувались і діяли в Україні, саме українців було менше половини, а у з'єднанні С. Ковпака -- третина. За всі роки війни у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалось близько 180 тис. чол. (у тому числі ті хто брав участь у боротьбі на території країн Південно-Східної та Центральної Європи), 30 % з них загинули.

Література

Великая Отечественная война. Энциклопедия - М.,1985

Історичні постаті України - Одеса, 1993

Історія України. Нове бачення. Ч.1-2 - К., 1995

Котляр М. , Кульчицький С. Довідник з історії України. - К.,1996

Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні - Париж - Нью-Йорк - Львів , 1993

Курило В.М., Терещенко Ю.І. Історія України. У 2-х книгах.- К.,1995

Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства : Україна і світ. - К.,1995

Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2.--К., 1992

Рибалка І.К. Історія України. Ч.1-3 - Харків, 1995-1997

Размещено на Allbest.ru