Колонізація українських земель Литвою і Польщею

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти, науки і молоді України

Реферат на тему:

«Колонізація українських земель Литвою і Польщею»

Київ 2013

План

1. Особливості Литовської експансії на українських землях

2. Суспільно-політичний устрій українських князівств під владою Литви

3. Польські та Литовські унії та їх наслідки для України

Висновок

Список використаних джерел

1. Особливості Литовської експансії на українських землях

Об'єднання литовських племен і виникнення держави

Здавна в українських літописах згадується про успішні походи київських князів проти литовських племен, які платили данину Київській Русі. Та після Батиєвої навали, яка дуже підірвала зовнішній вплив Русі, «Литва почала ярмо руське із себе скидати й з лісів виходити», а незабаром і на українські землі прийшла.

Об'єднанню литовських племен у єдину державу сприяли:

* розвиток феодальних відносин;

* загроза з боку лицарів Тевтонського ордену;

* послаблення впливу Русі на Литву.

Початок литовської доби на Русі-Україні

Першим великим князем Литви став Міндовг (1230-1263 pp.). Він об'єднав литовські племена для боротьби з Тевтонським орденом і переважно мирним шляхом поширив свою владу на землі Західної Русі (Білорусь). Великий князь Гедимін (Гедимінас, 1316-1341 pp.) започаткував правлячу династію й почав наступ на південно-західні руські (українські) землі, проте історики вважають, що початок литовської доби в Україні поклав син Гедиміна Любарт (свояк Юрія II), який у 1340 році приєднав до своєї держави Волинь та Галичину. Проте ненадовго. Протягом багатьох десятиліть ці землі переходитимуть від Литви до Польщі й навпаки, аж поки ці держави не вирішать об'єднатися.

Згодом про свої наміри приєднати до Литви «всю Русь» заявив брат Любарта, литовський князь Ольгерд (1345-1377 pp.), який у 50-60-х pp. XIV ст. поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину. 1362-1363 pp. він здійснив успішний похід проти монголо-татар на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки ханам Хачебею, Кутлобугу й Дмитру. Після цього Поділля було приєднане до Великого князівства Литовського, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося.

Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш-менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення. Литовські правителі й собі казали українським князям: «Ми старовини не зачіпаємо й новини не вводимо». Ольгерд залишив на своїх місцях багато місцевих князів і бояр. Литовці, які переселилися на українські землі, швидко асимілювалися, поріднившись династичними шлюбами з українцями. Своє привілейоване становище зберегла православна церква (10 з 12 синів Ольгерда стали православними). Староукраїнська мова стала державною, збереглися правові традиції часів «Руської правди». Чимало українських можновладців у Литовській державі зайняли високі державні посади й навіть увійшли до складу князівської ради. Вагомий вплив на Литву справила українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку, ніж литовська.

Незагарбницький характер політики литовців і відсутність кровопролитних дій на території України дали підставу багатьом історикам твердити, що Литовська держава -- це продовження давньої української державності. Так, М. Антонович писав: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об'єднанні довкола династії Гедиміна... Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду».

Іншу думку виклав відомий український історик Д. Дорошенко. Він уважав, що в певний історичний період, коли Литва ще не посилилася й не мала розгалуженої системи влади на місцях, справді було враження, що українські князі мали пріоритети. Історик пише: «Литва не мала свого виробленого державного апарату, щонайбільше вона могла дати князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада на Литві не мала органів управи областями... Будування фортець, їх укріплення, об'єднування залогами, княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд -- усе це запозичилося в Русі... Столиця Вільно в XIV ст. була власне столицею не литовської, а литовсько-руської держави. У складі цієї держави тепер етнографічні землі займали всього одну десяту частину». У наступний відрізок часу, уважає Д. Дорошенко, стався поворот Литви до Польщі (чому це відбулося, розглянемо нижче), особливо після Кревської унії 1385 року, «на українські землі прийшов зовсім інший уклад життя, ніж це було за Великого князівства Литовського в ранні часи. Знищується її незалежність та давній спосіб життя України-Русі».

Частина істориків уважає, що Литовсько-Руська держава на початковому етапі відносин України з Литвою була федерацією, але коли литовський князь Вітовт посадив на місце удільних князів своїх намісників, відбувся відхід від широкої внутрішньої автономії українських земель.

На противагу цій думці, учені М. Грушевський та І. Крип'якевич уважали політику Литви щодо України загарбницькою, у результаті якої остання втратила свою незалежність і перетворилася на литовську провінцію.

Сучасні дослідники української державності (Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна), спираючись на праці М. Грушевського та І. Крип'якевича, уважають, що:

* державна влада в Литовсько-Руській державі сконцентрувалася у великого князя литовського й була необмеженою;

* великий князь був повним і єдиним розпорядником матеріальних ресурсів [земель, передусім тих, які він роздавав за службу. -- Авт.] та війська;

* українські землі мали тільки обмежене самоврядування, яке поширювалося лише на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію;

* починаючи з Ольгерда, відбувалося усунення удільних князів і їхня заміна родичами великого князя чи намісниками.

Тому ці науковці переконані, що Велике князівство Литовське не мало характеру української держави.

2. Суспільно-політичний устрій українських князівств під владою Литви

експансія унія україна князівство

Після занепаду Галицько-Волинської держави, зумовленого васальною залежністю від Золотої Орди та внутрішніми боярськими заколотами, західні та південно-західні землі Русі опинились під загрозою прямого втручання в їхнє політичне та суспільне життя з боку сусідніх держав. Успішні походи польських правителів завершились підпорядкуванням в середині 14 ст. Галичини і Холмщини польському впливу, а в 1387 році їх остаточно було включенню до складу коронних земель. У 50-х роках 14 ст. Розпочалося просування литовців на Волинь та Подніпров'я, результатом чого стало приєднання цих територій разом із Чернігово-Сіверщиною до Литви. Згодом сюди увійшло і Поділля. Оскільки 90 % населення Литовсько-Руської держави складала українська та білоруська народність, то реально це була середньовічна феодальна федерація, яка успадкувала від Київської Русі та Галицько-Волинської держави інститути державної влади, правову систему, судоустрій та судочинство, військову та адміністративну організацію. Українські князівства користувались широкою автономією оскільки на той час Литва, ще не сформувала ефективного державного апарату для здійснення управління приєднаними князівствами. Руські князівства у складі Литви зберігали деякий час свою автономію. Між Великим Литовським князем і князями Руської землі встановилися відносини васалітету - сюзеренітету. У рамках Литовсько-Руського об'єднання українські землі зберігали важливі елементи національної державності, територію, національну суспільно-політичну організацію, військо, фінансову та судову системи, систему оподаткування тощо. Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського, на перший погляд, істотно не змінило їх суспільно-політичний устрій. Литовська Великокнязівська влада фактично залишила не доторканими права місцевих феодалів на земельну власність, проте давніх місцевих князів з роду Рюриковичів замінила представниками з роду Литовської великокнязівської династії. Поряд із цим 14 на початку 15 ст. Почалися малопомітні зміни у територіально-адміністративному поділі, що вели до поступової централізації Литовської Руської держави. Всі волості, що складали територію удільного князівства і роздавались у давньоруську добу на правах умовного держання князем-васалом тепер підпорядковувались удільним князям Гедиміновичам. Вони здійснювали фіскальне, судово-адміністративне та військове управління у волостях-повітах через своїх намісників, або державців на Київщині та Волині та воєвод на Поділлі. Юрисдикція державців або воєвод поширювалася виключно на військово-феодальні стани - службових князів, зем'ян, бояр, слуг, дверних. Могутня феодальна знать, яка володіла великим земельними маєтностями на підставі спадкової власності, зуміла забезпечити собі імунітет звільнитися від підпорядкування місцевій владі. Іншим аспектом розвитку суспільних феодальних відносин у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служби, великої кількості представників різних верств населення, що супроводжувалося відповідною роздачею землі в умовне володіння. Причому таке масштабне зростання дрібного службового стану відбувалося не лише за рахунок феодальних верств, а й за рахунок «нижчих» категорій - двірських слуг та заможних селян. Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалося утвердження в різних формах умовного землеволодіння, що надавалося за військову службу і чітко регламентувалося певним колом зобов'язань. Такими формами землеволодіння були: тимчасове користування без чіткого визначення терміну, землекористування впродовж певного часу та довічне користування. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетворення пекарного землеволодіння на успадковану земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням стало основою так званої «державної» форми феодалізму, що певною мірою відрізнялось від його класичних Західноєвропейських зразків. Відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості феодалів у Литовсько-Руській державі за отримання ленів чи бенефіцій була в першу чергу виконання їх обов'язків перед державою, а не результатом договірних відносин васала перед сюзереном (як у західноєвропейських державах). Поряд із умовним землеволодінням існувала форма давнього вотчинного володіння - привілейованого спадкового землеволодіння замкнутого кола старої знаті, увійти до якого було надзвичайно складно. Перенесення у Литовсько-Руську державу всієї давньоруської феодальної ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвиту державного феодалізму, зумовила специфіку української феодальної ієрархії 14 - 15 ст. Соціальні відносини розвивались у напрямку оформлення замкнутих суспільних верств на зразок західноєвропейських станів. Станова організація, якої не існувало у Київській Русі, прийшла в Україну з заходу, через Польщу. На відмінно від класів, які відображали відношення певних верств до засобів виробництва, віддзеркалюючи їх економічний статус, стани виникали внаслідок окреслення у законі прав, привілеїв та обов'язків населення. Спочатку правові відмінності між трьома основними станами - дворянством ( шляхтою ), духовенством і міщанами - було не чітким. Люди могли переходити вільно із одного класу в інший. Проте згодом розмежування між станами, а особливо між шляхтою і іншими, стало спадковим і майже не переборним. Уже в 15 - 17 ст. Станова приналежність не менш важливим критерієм правового і соціального визначення становища людини, ніж віросповідання чи національність. На вершині соціально-станової ієрархії були князі - нащадки литовської правлячої династії Гедиміновичів, і інші литовські князі, нащадки колишніх удільних князів давньоруської династії - українські та білоруські князі, які і хоч були позбавлені політичних прав, обмеженні в права на володіння своїми колишніми уділами, проте зберегли великі землеволодіння. Разом вони становили могутню верству магнатів, «княжата» - аристократію, єдиний замкнутий стан, увійти до якого було не можливо, навіть за наявності багатства або високої урядової посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовсько-Руській державі та стали елементами реальної влади у новій державній системі. Проте слід зауважити, що князівська верства була не однорідною. Поряд із цим існувала значна кількість князів, чиї землі не перевищували земель середнього шляхтича, свій вплив вони мали завдяки знатному походженню. Наймогутніші княжі роди називалися в документах «княжими головами», решта «княжатами-повітниками». Основою землеволодіння перших у 15 ст. були службові уділи їхніх предків кінця 14 ст., що закріпились за певною гілкою роду на частині території колишніх династичних уділів цього роду. Отже «головні княжата» поряд із великою власністю мали безперервне спадкове землеволодіння невідмінно від «княжат повітників», які були власниками вочинин-вислуг, наданих свого часу за межами їх родовитих гнізд. У межах території князівського землеволодіння і князі-отчиники, і князі - власники вислуги користувалися суверенними правилами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалувальних вольних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежно від державних податків, повинностей, пільг, суду над підданими тощо. Удільні князі-династи були повними сюзеренами свого володіння, тим часом як князівський суверенітет у службових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи міг відібрати великий князь за протиправні вчинки. Існувало правило: якщо службовий князь подався до сусідніх держав, його володіння не конфісковувалось, а переходило до інших представників роду; удільні ж князі-династи могли вийти із складу держави із своїми володіннями. Саме так перейшли у підданство великому князю московському представники удільних порубіжних династій - Більські, Требецькі, Одоєвські, В'яземські та ін. «Головні князя» не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки мали імунітетне право підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалось на «княжат- повітників». За «головними княжатами» було закріплено право участі у великокнязівській раді, їхні збройні загони виступали під час війни, як окремі самостійні формування із своїми родовими гербами, що відрізняло їх від повітового ополчення. У становищі, подібно до князівського перебувала верхівка бояр, або панів. Ця не чітко визначена категорія відрізнялась від решти не титулованих феодалів насамперед давністю роду, очним характером землеволодіння і певними імунітетними правами щодо великих та удільних князів. Чимало представників великого боярства ( верхнього прошарку панів ) входили до складу панів-ради, за своїм економічним і політичним впливом вони поступово зрівнялися із князями, позбавлених уділів. Середній прошарок бояр, так звані зем'яни, складався із представників військового служивого стану, які прагнули розширити свої права на землю і вийти із під юрисдикції великих феодалів. У продовж 15 ст. відбувалося поступове зближення давньої родовитої знаті, сформованої за княжо-дружиницької доби, з новим військово-служивим станом. Останній дедалі активніше закріплював за собою цілу низку майнових і особистих імунітетних прав, що фактично поставила його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті сформувався єдиний привілейований стан - шляхта, аналогічний західноєвропейському рицарству. Переважно саме із цих двох верств - князів та пнів-бояр - формувався державний апарат. У військовий похід їх представники ішли під власними «хоругвами», тому їх ще називали «хоругвовими панами». Із загальної кількості ополченців, які мали виставляти українські землі, три чверті виступали під знаменами магнатів. Вони не несли жодних, крім військових повинностей, податків не сплачували до них не застосовувалось тілесних та ганебних покарань. Особливо виділялися князі та пни-радні, які дістали право судити не тільки простих людей, а й дрібних та середніх феодалів. Пани-радні входили до складу найвищого органу державної влади - сейму, брали участь у виборах великого князя. Переважну більшість феодального стану складали дрібні бояри і шляхта, які мешкали на землях магнатів і великого князя, що надавали їх за військову службу. Дрібне боярство, яке мало маєтки у 10- 15 сіл, по суті монополізувало все місцеве управління на українських землях. У Литві дрібні і середні бояри не мали таких прав, як у Київській державі. Вони були переважно держателями, а не власниками землі. Великий князь міг відібрати у боярина землю, якщо той не виконував своїх обов'язків, які переважно стосувалися військової служби. Бояри також були зобов'язані допомагати будувати князеві будувати фортеці, міста, дороги, здійснювати ремонтні роботи міських укріплень. Шляхта надавала основну масу постійного війська, потреба в якому існувала завжди. За це уряд наділяв її різними привілеями, як-от: звільнення від податків, не підлеглість місцевій адміністрації тощо. Титул боярина могли отримати представники і з інших верств - міщани, духовенство, заможні селяни. Існували свого роду перехідні ступені до боярства - путні бояри, боярська шляхта, панцерні слуги. Після приєднання західних земель Русі до Литви та Польщі місцеві дрібні феодали певний час не користувалися тими правам та вольностями, які мали землевласники коронних воєводств. Разом із всім народом вони зазнавали релігійної, національно-етнічної, станової, сімейно-побутової дискримінації. Лише в першій половині 15 ст. привілеями короля Казимира 4 на них було поширені деякі інститути польського права, чим узаконювалось формування української шляхти. У половині 15 ст. шляхта стає найважливішим станом в Литовсько-Руській державі. Шляхетський титул передавався в спадок, або надавався великим князем. Для спірних випадків існував спеціальний порядок так званого «виводу в шляхетство», який полягав у надані письмових доказів, або свідчень декількох свідків шляхтичів. Верхівка шляхти володіла вотчинними землями, решта удільними. Вона була звільнена від податків і повинностей, окрім так званої земської служби, тобто обов'язку виставляти (залежно від земельного наділу ) певну кількість кінних воїнів, і повинностей пов'язаних з обороною країни. Шляхта мала право отримувати від підлеглого населення податки, вимагати несення повинностей. Особа шляхтича вважалась не доторканою, тільки особливий шляхетський трибунал міг піддати його покаранню. Вагомим привілеєм шляхтича було право обіймати державні посади. Згідно із Городельською унією 1413 р. Шляхтичі-католики могли одружувати своїх дітей тільки із католиками. Всі вони повинні були мати свої герби, або переходити у підпорядкування (тобто ставати васалами), до тих литовських чи польських родів, які вже мали свої герби. Спочатку шляхта була досить не однорідною, до неї належали не тільки нащадки колишньої аристократії, а й військові слуги, міщани, та звільнені від феодальних повинностей селяни. Привілей Казимира Ягайловича 1447 року зрівняв у правах усі прошарки шляхти, що забезпечило її консолідацію продовж 14-15 ст., шляхта отримала імунітетні права, зокрема право панського суду над своїми підданими. Вона була звільнена від грошових податків на користь казни, мостового і шляхового обов'язку, замкової служби тощо. Загалом шляхта у Литовсько-Руській державі 15- 16 ст. стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу, була основною опори великокнязівської влади. Своїми привілеями правителями держави остаточно оформили в єдиний привілейований стан. Складаючи лише 5 % населення в країні, шляхта поступово домоглася такого самого правового становища в країні, яке мали князі чи пани-бояри. Складовою частиною урядової підтримки було надання шляхті прав торгівлі, експорту сільськогосподарських продуктів, а також ввезення сільськогосподарських товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у власних маєтках ремісничі майстерні, мануфактури, млини розвивали промисли. Така протекціоністська політика держави щодо шляхтичів гальмувала зокрема розвиток міст, сприяла збереженню натурального господарства, перешкоджала утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку, як основи політичної централізації. Окремою привілейованою верствою населення було духовенство. До нього належали не тільки священнослужителі та їхні родини, а й численний церковний причет. Духовенство поділялося на біле (світські священики) і чорне (монахині та монахи). У містах нараховувалося до десяти церков, деякі православні церкви мали навіть невеликі села. Не рідко церкви засновували князі, магнати, надаючи їм земельне пожалування, гроші, купуючи церковне облаштування, а також влаштовуючи при них шпиталі, школи, притулки для сиріт та хворих. У монастирях перебувало по декілька служителів церковного культу, які не рідко вододіли маєтками, містами і селами, тобто по суті були великими феодалами значення духовенства у Литовсько-Руській державі було досить вагомим. Традиційно, ще за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, церква перебувала під опікою держави та мала великі привілеї та користувалася авторитетом у суспільстві. Правителі Литовсько-Руської держави не чинили перешкоди церкві, підтримували її діяльність. Показовим, щодо цього є відношення великим князем 1458 р. Метрополії у Києві, що було зроблено на противагу на домагання московського митрополита підпорядкувати своїй владі все православне населення, яке проживало на землях колишньої давньоруської держави. Окрему суспільну організацію складав стан міщан, який виділився у 14 - 15 ст., складаючи до 15 % усього населення. Проте навіть значна питома вага міських жителів не дозволила останнім набути такого важливого значення, як у Західній Європі. Міста в Литовсько-Руській державі були слабо розвинутими ремісничими і торговельними центрами. Таку ситуацію спричинила політика держави спрямована на дання значних пільг у цих сферах феодалам, а також всевладдя, а іноді і свавілля магнатів. Великі литовські князі надаючи містам привілейоване магдебурзьке право - вони стають самостійними організаціями із своїм самоуправлінням. У 1374 р. Таке право одержав Кам'янець Подільський, 1432 р. - Луцьк, 1497 р. - Київ. Що правда, згідно із статутом німецького права, повною правоздатністю користувалися тільки міщани-католики. Православних українців зобов'язували проживати в певних частинах міста, вони були позбавлені права брати участь у діяльності органів місцевого самоврядування, а також обмежувались у правах на заняття певними ремеслами, ведення торгівлі, тощо. Міські міщани, які користувались самоврядуванням, хоч і були юридично не залежними, однак виконували, як загальнодержавні повинності (зокрема сплачували податок ), так і ті що, встановлювались міською владою. До останніх належало утримання міської адміністрації, варти князівського війська, сплати грошових податків до міської скарбниці. Міста України були важливим грошовим надходженням для державної скарбниці, тому на міщан, незалежно від категорії міста, поширювалися всі загальнодержавні податки - серебщина, воловщина, подимний збір та ін. І все-таки магдебурзьке право істотно полегшувало становище міщан, що залежали від феодалів. Іноді навіть приватновласницьким містам вдавалося одержати від уряду грамоти на самоуправління, що спряло їхньому прогресивному розвитку. Щодо не католицького населення міст з магдебурзьким правом не рідко чинили усілякі утиски й обмеження, що викликало не вдоволення, а іноді і боротьбу українського міщанства за рівні права із католикам. Причому міщани не обмежувались проханнями і скаргами, а вживали активні дії. У деяких містах, як наприклад у Черкасах і Каневі 1536 р., у Вінниці і Брацлав 1541 р., доходило до збройних сутичок і навіть збройних повстань проти старост і воєвод. Міське населення на українських землях було організовано за німецьким зразком: воно поділялось на корпорації, серед яких привілейоване становище займало купецтво. Всі категорії населення об'єднувалися у цехи, які згодом стали самоправною громадою, з власним статутом судом і виборними органами на чолі. Громадсько-культурним та релігійним об'єднанням православних міщан, які являли собою своєрідну українську общину в містах; вони захищали православне міщанство, виступали із скаргами до судів та представників влади, здійснювали просвітницьку та попечительську діяльність. Найчисленнішою верствою Литовсько-Руської держави, як і всіх феодальних країнах, було селянство, що складало майже 80 % населення. Воно ніколи не було однорідним, а до середини 16 ст. у його середовищі досить помітними були різноманітні за своїм майновим та соціальним статусом прошарки. Характерною рисою селянського устрою 14 - 15 ст. було досить строкате правове становище, як самих жителів, так і населених пунктів. Існували села руського права, німецького, польського, волоського, та інших. У перших домінували давньоруські правові традиції та звичаї із залишками колишнього громадського ладу. Основою господарства було «дворище», яке очолювалося головою, що об'єднував декілька хат, воно було одиницею оподаткування і виконання повинностей. Кілька дворищ утворювали сільську громаду (село). Яка обирала свого голову (отамана, старосту). Громада володіла колективно власністю - лісами, луками, пасовиськами, озерами та ставками, мала свою адміністрацію, здійснювала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву та священнослужителів. Села об'єднувались у волость на чолі із волосним отаманом або старшиною, якого обирали на власному вічі всією громадою (копою). На таких зібраннях здійснювали і судочинство (копні суди).Селянство було антиподом шляхтича: чим більше прав і привілеїв здобував осатаній тим гірше ставало жити простим товаровиробникам. Селянство поділялось на три основні категорії: вільні селяни (смерди), напіввільні (закупи) та не вільні (холопи, слуги, раби). Всі вони залежали до феодально-залежного населення, а їхній статус свободи визначався наявністю власної землі. Держава за допомого норм права захищала вільне селянство. Навіть набуття шляхтичем помістя на селян права на землю, а за вбивства смерда передбачалося таке саме покарання, як за вбивство дрібного шляхтича. З поглибленням феодальних відносин соціальні прошарки селянства почали збільшуватись. Поступово формувався єдиний клас кріпаків. Обов'язкові селянські роботи на користь свого пана, названі «панщиною», спочатку не були точно визначені. У 15 ст. вони становили півмісяця на рік, потім істотно зросли. Одночасно із встановленням панщини селяни втратили громадські та майнові права - права власності на землю, право суду, вільного переходу до іншого феодала та ін.

3. Польські та Литовські унії та їх наслідки для України

У період укладення трьох угод про політичний союз (унію), що тривав понад 180 років, змінювався характер підпорядкування українських земель польсько-литовській короні. Залишаючись за своїм типом середньовічною феодальною державою, Литовсько-Руська держава змінює внутрішню форму, режим правління стає дедалі жорсткішим, а влада - чужинською. Першою була Кревська унія 1385 року. Відповідно до неї Великий литовський князь Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став королем Польщі під ім'ям Володислава II. Він зобов'язався приєднати до Польщі литовські, українські й білоруські землі, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Литовсько-українські землі щедро роздавали польській знаті. Із правової точки зору Кревська унія означала інкорпорацію Литовсько-Руської держави до складу Королівства Польського. Однак на практиці й після 1385 р. держава Гедиміновині в й надалі існувала як окремий соціально-політичний організм. Цьому сприяла загалом негативна оцінка змісту унії з боку сепаратистськи налаштованих литовських удільних князів та місцевих земських еліт. Цілковитому загарбанню Польщею територій, споконвічно заселених русинами-українцями, завадили внутрішні чвари у Литві. Князя Вітовта, який з допомогою зброї в 1392 р. прийшов до влади в Литві, українсько-білоруські князі визнали "королем Литовським і Руським". За його князювання експансію Польщі було стримано, а у Грюнвальдській битві 1410 р. об'єднані українсько-польсько-литовські війська завдали нищівної поразки німецьким рицарям-хрестоносцям. Наступник кроком до зближення Литви й Польщі стало укладення в Городлі в 1413 р. Городельської унії, яка зрівняла у правах польську та литовську шляхти. Українські та білоруські феодали зав'язували родинні стосунки з польською знаттю, приймали католицьку віру. Польща дедалі дужче контролювала литовські, українські та білоруські землі. За підтримки Польщі в Литві розгорнулася активна діяльність із ліквідації автономії українських земель. Спершу її втратили найбільші удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), де почали правити великокнязівські намісники. У 50-х роках XV ст. литовський уряд остаточно скасував поділ України-Руси на князівства. Тут постали воєводства, які підлягали Великому Литовському князеві. Але обидві держави ще зберігали суверенітет. Передумовою Люблінської унії 1569р. було те, що на початку XVI ст. Литва була близька до занепаду. Передумовою Люблінської унії 1569р. було те, що на початку XVI ст. Литва була близька до занепаду. Із заходу їй погрожував Тевтонський орден мечоносців; зі сходу зміцніла Московська держава заявила претензії на всі землі колишньої Київської Русі, а тим часом захопила Чернігівщину та Смоленщину. Країну спустошували постійні набіги кримських татар. Усе це спонукало правлячу литовсько-руську феодальну верхівку до союзу з Польщею. Остання також була зацікавлена у подальшому зміцненні обопільних зв'язків, висуваючи при цьому головну умову - об'єднання Польщі й Литви в єдину державу. У 1569 р. у Любліні скликали спільний польсько-литовський сейм, який узаконив утворення держави Речі Посполитої. За польською державною традицією, на чолі держави був єдиний король, якого обирав сейм. Нова держава опікувалася зовнішніми відносинами, податковою політикою, фінансами. Водночас Литва певний час зберігала ознаки автономії: систему судочинства, військо, місцеве самоврядування тощо. Згідно з унією до Польщі відійшла переважна більшість українських земель - уся Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина (західноукраїнські території Польща анексувала ще раніше). Литовсько-руська форма державності українського народу припинила існувати.

Висновок

Отже із вище всього сказаного можна зробити наступні висновки:

1. Литовсько-Руська держава багато чого запозичила у своєму адміністративному, політичному та економічному устрою від Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

2. За період існування західноукраїнських земель у складі ВКЛ остаточно сформувався її суспільний стан із класовим розшаруванням.

3. Початкові відносини Литовського князівства та удільних українських князівств складались на засадах васалітету та сюзеренітет.

Що дає нам право стверджувати, що Українські землі були на початкових своїх засадах вільними, а з часом попали у правове володіння Литовських князів та Речі посполитої.

Список використаних джерел

1. Історія держави і права України. Академічний курс: У 2 т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. К., 2000. - Т.1. С.128-202.

2. Історія держави і права України: Підручник: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина. - К., 1996. - Ч.1. С.102-169.

3. Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у 12 - 16 ст. - Львів, 1996.

4. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11т., 12кн. - К., 1994 - 200. Т.5

5. Юшков С. История государства и права СССР, ч. І, 3 вид. М. 1950;

6.Кульчицький В. Кодифікація права на Україні у XVIII ст. Л. 1958; Статут Великого Княжества Литовского 1529 года, під ред. k. Яблонскиса. Мєнськ 1960.

Размещено на Allbest.ru