Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

1. Українська повстанська армія

2. Партизанська боротьба в Україні

3. Українське питання у міжнародній політиці напередодні та на початку Другої світової війни

4. Культурне життя в Україні в період Другої світової війни

1. УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ

Початки формування Української Повстанської Армії (УПА) як військового формування українського повстанського руху сягають перших місяців війни, коли загони під такою назвою створювалися у північно-західних українських землях (на Поліссі та Волині) за ініціативою Тараса Бульби (Боровця). Ще у липні 1941 р. Т. Бульба організував тут загони "Поліської Січі" для боротьби із червоноармійцями, що залишилися в німецькому тилу. Бульба не був оунівцем, а користувався підтримкою уряду УНР в екзилі (Варшава). Потім він назвав свої загони УПА і боровся одночасно з німецькими гарнізонами і з радянськими партизанами. Проте, як зазначають дослідники (В. Коваль), воєнна активність цих формувань не була високою. Отож, ініціатива створення УПА не належала ОУН. У даному випадку вона лише намагалася встигнути за подіями.

Восени 1942 р. ОУН(б) взяла курс на створення партизанської армії, в основі якої мало бути широке підпілля ОУН. Перших два відділи були сформовані й виступили на Волині у жовтні 1942 р Об'єктами їхньої боротьби тоді були радянські партизани та, головно, загони польської підпільної Армії Крайової, що палили українські села, вбивали українських селян. Проте справжнє військо, яке за своїм складом було переважно селянське (Ю. Киричук), було створене лише протягом третьої декади березня 1943 р., коли за наказом Проводу ОУН пішла в ліси майже вся Українська допоміжна поліція Волині та Полісся, сформована бандерівцями ще у 1941 р. Враховуючи сумний досвід визвольних змагань 1917-1921 рр., бандерівці нещадно боролися проти всякої отамани. Вони перебрали собі вдалу назву партизанської армії, адже бульбівські загони у 1943 р. роззброїли і поглинули. Також в явочному порядку до складу УПА були включені й збройні формування ОУН(м).

Структура УПА відповідала структурі регулярної армії (К. Бондаренко, Ю. Киричук). На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб, які були створені на основі ухвал проводу ОУН Північно-західних українських земель і Крайового військового штабу (1 травня 1943 р.). Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Першим командиром УПА до часу своєї загибелі у бою з німецьким військовим підрозділом (13 травня 1943 р.) був Василь Івахів. Після нього обов'язки Головного Командира УПА (від 15 травня до листопада 1943 р.) виконував колишній провідник ПЗУЗ "Клим Савур" (Дмитро Клячківський). Штаб ділився на відділи: організаційно-оперативний, розвідувальний, постачання, персональний, ви-шкільний, політичного виховання, зв'язку, медично-санітарний та ін.

Армія ділилася на три Генеральні військові округи: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, українські землі у складі Польщі), УПА-Схід (УПА-Південь) - Кам'янець-Подільська, Вінницька області та Крем'янеччина. Кожна Генеральна військова округа (ГВО) поділялася на військові округи (ВО). На початку 1944 їх було в УПА-Північ - 3, УПА-Захід - 6, УПА-Схід - 2. У серпні 1944 УПА-Північ реформовано на 2 ВО, а УПА-Захід - на 4. УПА-Схід фактично припинила своє існування. ГВО і ВО керували командир та штаб на чолі з шефом штабу та штабними відділами. Існував також поділ на теренові відтинки (ТВ).

В УПА було запроваджено традиційну систему рангів, базовану на Прусському статуті. Існували ранги рядових: стрілець і старший стрілець; підстарший: вістун, старший вістун, булавний, старший булавний; старшина, поручник, сотник, майор, підполковник, полковник, генералів: генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник (останні два звання ніколи не присвоювались). За час існування УПА лише тричі присвоювалися генеральські знання.

Основною бойовою (тактичною) одиницею УПА була сотня (рота). За статутом у сотні налічувалося 136 бійців, але фактично її чисельність становила 130-200 осіб. Сотня мала по три ноти (поділялася на три рої). Декілька сотень (4-5) становили курінь (батальйон). Групи куренів утворювали загони (полки). Усі військові одиниці ВО становили групу (дивізію) з різною чисельністю - від 12 до 36 сотень. Окрім бойових одиниць, в УПА при кожній сотні існували інтендантська група, санітарна група, розвідка та польова жандармерія, зв'язок.

Складовою організаційної структури УПА була система підготовки кадрів. Ще у 1941 р. ОУН організувала підпільні старшинські (офіцерські) та підстаршинські школи (за Ю. Киричуком,- всього через вишкіл лише трьох шкіл, створених 1944 p. у Карпатах, пройшло 700 майбутніх старшин), курси медперсоналу, зв'язківців, саперів.

Тактика УПА впродовж війни зазнавала змін. Так, після Сталінградської битви, зрозумівши, що Гітлера буде розбито, Провід ОУН вже не мав наміру воювати з німцями і готувався до повернення в Україну сталінської влади. Попри те, що загони на місцях вели численні бої з німцями, що грабували українські села і зганяли людей до відправки в Німеччину, головною для УПА стала боротьба проти радянських партизанів, загони яких Український штаб партизанського руху спеціально перекидав у західні області з інших регіонів республіки, а згодом - і регулярні війська Червоної армії. Звичайно, що протистояти відкрито могутній як технічно, так і чисельно Червоній армії, УПА було не під силу. Після кількох успішних боїв з регулярними досить чисельними частинами радянських військ, було прийнято єдино можливу партизанську тактику. А це зумовило її реорганізацію.

У 1944-1950 рр., коли УПА протистояли війська і підрозділи НКДБІМДБ і НКВСІМВС, понад 300 винищувальних батальйонів, на які були перетворені недавні партизанські загони, а часто й червоноармійські частини, тактичними одиницями формування стають "бригади" (бл. 400 чол.). Бригада ділилася на загони, а ті-на відділи і підвідділи. Тактичні одиниці УПА ідентифікувалися за кодовими назвами, іменами історичних осіб, подій, загиблих бійців. Іноді вживалися шифри чи порядкові номери. Основу УПА й далі складали піхотні підрозділи, хоча кожен ВО мав по 1-2 сотні кінноти, а також відділи важкої артилерії.

Найбільш суперечливими в історії УПА є відомості щодо озброєння та, особливо, чисельності УПА. Дослідники (ІО. Киричук, К. Бондаренко) фактично спростовують суперечливі дані про використання частинами УПА у бойових діях захоплених у противника танків і літаків. Натомість стверджують, що найбільш розповсюдженою зброєю вояків УПА були автомати німецького виробництва ("Шмайсер" тощо), гвинтівки типу "Карабін", пістолети-кулемети Шпагіна (ППШ) та ручні кулемети Дегтярьова. Щодо чисельності українського повстанського руху, то на 1944 рік німецькі офіційні документи наводили цифру 100-200 тис. осіб. Така оцінка часто присутня в працях істориків на Заході. Натомість, за даними радянських джерел, чисельність УПА була удвічі меншою близько 90-100 тис. осіб. Відповідно, така цифра наводиться у радянській та пострадянській історіографії. Іноді представники останньої пишуть окремо про чисельність УПА (до 100 тис. осіб) на час вигнання німців із Західної України і про ще стільки ж - бандерівське запілля. Проте така цифра видається перебільшеною, якщо взяти до уваги оцінку (Я. Содоль) чисельності УМА станом на 1944 р.: "приблизно 25-30 тисяч вояків і старшин" або твердження (І. Марчук) про те, що на завершальному етапі Другої світової війни карально-репресивним органам УРСР, зокрема на Волині і Поліссі, протистояло не більш ніж 4-5 тисяч підпільників, які були налаштовані вести тривалу боротьбу з радянським окупаційним режимом. Можна погодитися з тими дослідниками (Ю. Киричук який стверджують, що за весь час збройної боротьби у роки Другої світової війни і післявоєнний період через УПА й підпілля ОУН перейшло понад 400 тис. чол. А це майже вдвічі більше, ніж через червоні партизанські загони.

Український національно-визвольний рух на заході республіки набрав масштабів громадянської війни. Як і будь-яка громадянська війна, боротьба точилася часто у найжорстокіших о)юрмах. Про жорстокості бандерівців, якщо врахувати газети, мабуть, написані незліченні мільйони сторінок. Та цю жорстокість було спрямовано виключно проти тих, кого бандерівці вважали національними зрадниками, агентурою антинародного сталінського режиму. Проти населення, народу бандерівці ніколи не виступали, бо тільки на нього й спиралися, самі були його частиною. Попалені хати, спалені й знелюднені села (нерідкістю була ситуація, коли "бандитськими" оголошувалися цілі села) у Західній Україні - це справа рук не бандерівців, а тих, хто з ними боровся. Чинячи свої звірства, карателі перевдягалися в упівців, щоб перекласти на них свої злочини (І. Білас наводить чимало таких даних) і тим самим дискредитувати підпілля.

2. ПАРТИЗАНСЬКА БОРОТЬБА В УКРАЇНІ

До найвідоміших командирів радянських партизанів належали Сидір Ковпак, Олександр Сабуров та Петро Вершигора. Знаменитий Ковпак поселився на Поліссі на початку 1943 р. Спираючись на штаб добре навчених офіцерів та поставки зброї, що йшли через таємні аеродроми, він створив військо в кілька тисяч бійців. Улітку 1943 р. Ковпак розпочав великий рейд до Карпат. Операція ця не здійснила основного свого воєнного завдання - знищення нафтових промислів у Прикарпатті, а більша частина його з'єднання загинула. Але цей рейд справив значне психологічне і політичне враження, продемонструвавши нездатність німців забезпечити свої тили й нагадавши про можливість повернення більшовиків.

Початок Другої Світової війни та бойові дії, що розгорнулись на території України з 1941 по 1944 рр., призвели до виникнення національного Руху опору. Паралельно із створенням радянського підпілля та партизанських загонів, українські організації, що знаходились за кордоном, так само розпочали бурхливу діяльність. Організація Українських Націоналістів (ОУН) виразно ставила від початку свого існування принцип, що для визволення України з-під ярма різних окупантів необхідною буде українська військова сила.

Один із найвизначніших членів ОУН, Степан Бандера, так визначив основні елементи ОУН:

"Український націоналістичний, революційно-визвольний рух, сформований Організацією Українських Націоналістів, зродився і виріс органічним порядком з двох основних елементів: націоналістичної ідеології і з революційної дії, безкомпромісної збройної боротьби за державну самостійність з боку Української Військової Організації".

Від лютого 1940 р. військовим референтом в Революційнім Проводі ОУН був Роман Шухевич.

Насамперед, відмітимо загони Тараса Боровця-Бульби, що отримали назву Поліська Січ (за місцем базування). Бульба-Боровець розраховував, що його діяльність стане в центрі визвольних змагань, тому йшов на зустріч побажанням лідерів української еміграції на співпрацю. Діяльність "похідних груп" ОУН (М) призвели у 1941 р., до їх входження в Київ і розгортання в столиці активної пропаганди.

Влітку 1941 р. ОУН провадила широку діяльність на відтинку підготовки власних військових кадрів.

Після проведення деяких змін, майор Роман Шухевич почав реалізувати вищу від суто підпільної стадію визвольної боротьби. Цією новою стадією був перехід до розширеної повстанської боротьби, спільно і побіч підпільної боротьби. Згодом стадія повстанської боротьби повинна була ще більше розширитися до розмірів всенародної збройної визвольної боротьби.

В боротьбі з окупантами України росли ОУН і УПА. Між ними витворилося таке відношення, як між Урядом і військом у кожній державі. Навіть прийнято вживати формулу "ОУН-УПА" з огляду на нерозривне пов'язання обох формацій, бо фактично обидві вони були невіддільні одна від другої.

Добрим прикладом якнайтіснішої співпраці між ОУН і УПА була конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, відбута в листопаді 1943 р. Політичним рушієм і керівником її була ОУН. Але багато практичних завдань приєднання до спільного фронту різних націоналістичних формацій виконала УПА. Другим прикладом є ділянка розвідки: ОУН мала свою референтуру Служби Безпеки особливо для політичного відтинку. Зате УПА мала аналогічний відділ для військового відтинку. Органічне поєднання УПА з ОУН виразно бачимо в ділянці політичного вишколу й організаційних пов'язань. Політичний вишкіл в УПА був фактично ідентичний з таким же вишколом в ОУН, а організаційно всі відділи УПА були пов'язані з територіальною сіткою ОУН.

Все більша інтенсифікація боротьби ОУН-УПА і німцями, росіянами і поляками примушували УПА до якнайтіснішої співпраці з ОУН. Дійсність змушували УПА бути боєво-збройною організацією.

Питання діяльності Української Повстанської Армії досі викликають неоднозначні оцінки в українському суспільстві. Гарячі дискусії на теле- та радіоканалах, публікації в пресі є яскравим свідченням цього. Проте жодні емоційні обговорення проблеми ОУН та УПА не здатні виконати того, що повинна зробити неупереджена наукова оцінка цього явища в нашій історії. Наукове дослідження цієї тематики щойно розпочинається, а тому вкрай важливо, щоб спеціалісти з цієї проблематики не тільки готували чергові розвідки чи збірники документів, а висловлювали свої думки та судження під час дискусій з іншими науковцями.

3. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ТА НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Наприкінці 30-х років українське питання було одним з основних у міжнародній політиці. Україна була роз'єднаною, її землі були складовими 4-х держав напередодні Другої світової війни, і це дестабілізувало політичне життя Європи.

Українське питання у вузькому розумінні -- це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому -- це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.

Зацікавлені у вирішенні цього питання держави поділилися на 3 групи:СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина -- країни, до складу яких входили українські землі (Їхня основна мета -- втримати вже підвладні землі й приєднати нові);Англія, Франція і частково США (країни -- творці Версальсько-Вашингтонської системи), які прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси; Німеччина для загарбання території і Угорщина для повернення Закарпатської України. Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади -- у березні--травні 1933 р. -- Розенберг під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України».

В червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України для раціональнішого використання цієї родючої території. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держави. Нацисти стверджували що, захопивши Україну, вони захистять Європу від більшовизму .

Уряди Англії та Франції, щоб відвернути від себе загрозу агресії пішли на Мюнхенську змову (29--30 вересня 1938 p.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання подальшої долі Закарпатської України -- однією з головних складових цієї проблеми. В Закарпатській Україні були зацікавлені Німеччина,Угорщина, Польща. Гітлер використовував українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах як з противниками, так і з потенціальними союзниками. У цей період у Німеччині думали над створенням «Великої України», проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, центром цього руху зробити Закарпатська Україна. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Німецької партії», організовано «Німецько-українське культурне товариство». Гітлер переходить до певного зближення і підтримки Карпатської України.

З огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізує свою діяльність навіть японська дипломатія. Згодом Німеччина змінила свій курс. Всіляко демонструвала свою незацікавленість в українських землях, щоб заспокоїти Польщу. Та не зважаючи на Закарпатська Україна опинилася під владою рейху, а Гітлер наказав готувати напад на Польщу,що розглядалося як прелюдія перед нападом на Францію та Англію. Тоді Гітлер вирішив укласти союз з СРСР, яка могла заважати йому, бо також мала плани на Західну Україну. Ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав трьох важливих для себе цілей: ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакта Угорщину; забезпечував нейтралітет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення. СРСР розуміло, що конфліктувати з Німеччиною на той момент їй було невигідно, тому пішла на зближення, але висунула свої вимоги: відмова Гітлера від «Великої України», визнання її інтересів в Балтиці, Південно-східній Європі, після задоволення яких СРСР та Німеччина пакт Молотова-Ріббентропа (договір про ненапад).

4. КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Друга світова війна вкрай негативно відобразилася на становищі української культури, ще раніше знекровленої комуністичним режимом. Всі її сфери зазнали величезних людських і матеріальних втрат.

Під час німецької окупації України українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної і творчої інтелігенції, музейні цінності 1 тощо в обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. Те, що залишилося в архівах, бібліотеках, картинних Галереях, музеях, наукових установах, дограбовували нацисти. Загалом до Німеччини було вивезено не менше 330 тис. експонатів, без урахування розкраденого окупантами в приватному по-I рядку. .

Першими з Другою світовою війною зіткнулося населення західних областей, приєднаних у 1939 р. до України. У місцеві школи прийшла рідна мова, освіту було оголошено безкоштовною, запроваджено радянські навчальні плани. Проте перебудова шкільництва на радянський лад супроводжувалась русифікацією. Обов'язковим стало атеїстичне виховання.

Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. Дещо поблажливіше ставились нацисти до населення Галичини. Тут вони-майже не нищили українських початкових шкіл, дозволялося навчання рідною мовою, у підручниках певною мірою відображалась українська культура.

Радянське шкільництво з початком радянсько-німецької війни передусім спрямовувало зусилля на перебудову школи відповідно до умов воєнного часу. Значну частину навчальних закладів разом із вихованцями було евакуйовано у східні райони. Ще під час війни ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (існувало до 1954 р.); з'явилися нові тиші навчально-виховних закладів тощо.

З визволенням України від окупантів уже до 1950 р. було відновлено довоєнну мережу шкіл, яка охопила 6,8 млн. дітей. Створювалися вечірні школи. Запроваджено загальну обов'язкову 7-річну освіту. Серед проблем шкільництва цього часу залишалися його заідеологізованість та закостенілість навчально-виховного процесу.

Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об'єднані в Інститут суспільних наук. Його фахівці проводили активну роботу серед червоноармійців, у тилу, виступаючи з лекціями, статтями в газетах і журналах, видаючи наукові праці.

На передовому рубежі боротьби проти нацистів перебувала література. У своїх творах письменники звеличували героїзм тих, хто боровся проти ворога на фронтах, самовіддану працю трудівників тилу, викривали людиноненависницьку ідеологію нацизму. Високим патріотичним пафосом сповнені рядки М. Бажана ("Клятва"), П. Тичини ("Похорон друга"), М. Рильського ("Слово про рідну матір"), В, Сосюри ("В голини гніву"), А. Малишка ("Україно моя!"), О. Довженка ("Україна у вогні") та ін.

Активно розвивалася українська література і в повоєнні роки. Серед най відоміших творів того часу -- романи О. Гончара "Прапороносці", М. Стельмаха "Велика рідня", В. Некрасова "В окопах Сталінграда" та ін. Однак відбувалося ідеологічне цькування письменників з боку компартійних органів. Каятися за неіснуючі гріхи змушені були Ю. Яновський, І. Сенченко, М. Рильський, В. Сосюра, С. Голованіський, О. Вишня та багато інших. Такою самою була ситуація і в інших сферах культури.

Патріотичний плакат і сатирична карикатура під час війни домінували в образотворчому мистецтві. Чимало їх створили О. Шовкуненко, М. Дерегус, К. Трохименко, М. Глущенко, В. Касіян та ін. їхня продукція розповсюджувалася на фронті, серед населення прифронтових і окупованих територій, закликаючи до боротьби із загарбниками.

У післявоєнний період героїка недавніх подій залишалася однією з головних тем. їй присвятили свої картини О. Будников - - "Стояти на смерть", Ю. Волков -- "Подвиг п'яти героїв-севастопольців", П. Перхет -- "Подвиг моряків" та ін. Водночас українські митці звертали увагу на пересічного українця, його працю. Популярністю користувалися полотна О. Максименка "Господарі землі", Т. Яблонської "Хліб", В. Костецького "Повернення" та ін.

Близько 350 музичних творів, написали під час війни композитори України. Справжніми подіями в українській музиці стали симфонія "Україно моя", написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата "Клятва" на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса. Чимало ансамблів української пісні й танцю давали концерти на фронті.

Активною в роки війни була творча праця 42 евакуйованих з України театральних колективів, які діяли в радянському тилу. Працювали українські театри й на окупованих нацистами територіях, зокрема у Львові, Станіславі, Тернополі, Києві, Харкові, Херсоні. У фронтових концертах, які нерідко відбувалися просто неба, виступали видатні майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та ін.

Після війни театральне життя, хоч і перебувало під ідеологічним пресом, але все ж дещо пожвавилося. На поч. 50-х років у республіці діяли бл. 70 професійних театрів, більшість з яких ставили вистави українською мовою. Захоплення мільйонів глядачів викликала майстерність видатних майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри, А. Бучми та ін.

Незважаючи на евакуацію українських кіностудій до Середньої Азії, працювали над створенням художніх і хронікально-документальних фільмів кіно-митці України. Зокрема, у 1943 р. режисер М. Донський поставив фільм "Райдуга", який отримав премію американської Академії кіномистецтва "Оскар", а у 1946 р. -- Державну премію СРСР.

Особливої ваги в роки війни набуває документальне кіно. Фронтові кінооператори, часто ризикуючи життям, фіксували на плівці безцінні свідчення про героїзм і трагедію Другої світової війни. Велику популярність здобули документальні фільми "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні...", створені О. Довженком.

Кінематограф відігравав важливу роль у розвитку масової культури і в післявоєнний період. В УРСР працювали 3 кіностудії -- Київська, Одеська і Ялтинська. Популярними стали кінокартини "Сільська вчителька", "Педагогічна поема", "Весна на Зарічній вулиці", "Тарас Шевченко" та ін.

Отже, українські науковці, освітяни, письменники, художники, композитори, як і інші верстви суспільства, своєю самовідданою працею доклали значних зусиль у боротьбу проти нацизму. Їхні технічні винаходи, наукові дослідження, патріотичні літературні і мистецькі твори стали вагомою складовою здобутої перемоги. Однак у повоєнні роки безперечні успіхи в розвитку освіти, науки та культури значною мірою нівелювалися догматизмом тоталітарної системи.

армія повстанська партизанський національний

ЛІТЕРАТУРА

1. Орест Субтельний Україна Історія. Київ. "Либідь". 1993.

2. Андріанов В.Н. Участь чекістів у партизанській боротьбі в роки Великої Вітчизняної війни. М., 1990.

3. Коровін В.В. Радянська розвідка і контррозвідка в роки Великої Вітчизняної війни. М., 1998.

4. Мищенко Г.П., Мигрин Г. П. Задача особливої важливості. Київ, 1985.

5. Кисельов В.К. Партизанська розвідка, Мінськ, 1980.

6. Олександр Алфьоров. Стаття "Нариси діяльності гетьманців у рядах Руху опору Другої Світової війни на теренах України".

7. Україна: друга половина XX ст. Нариси історії. Київ, "Либідь" 1997.

8. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Мюнхен: "Ціцеро", 1953.

9. Советская историческая энциклопедия. -- Т. 7. -- М.: И-во "Советская энциклопедия", 1965.

Размещено на Allbest.ru