Православна церква в Запорізькій Січі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ

Областю самобутнього функціонування православної церкви на українських землях здавна була Запорізька Січ. Відмовившись від відтворення в козацькому товаристві багатьох законів, норм, відносин, притаманних поза січовому суспільству (нерівність, кріпацтво, шлюбне життя та ін.), козаки, однак, перенесли в новозасноване ними товариство майже в повному обсязі релігійне світосприйняття й світорозуміння. В межах запорізьких вольностей релігійно-церковна зорієнтованість козаків мала свої, інколи досить істотні особливості і була нерідко дієвішою, аніж царські укази чи гетьманські грамоти. В деяких випадках релігійні норми, приписи виявлялися чи не єдиними ефективними регуляторами розбурханої, далеко не завжди дисциплінованих і керованих козацьких мас.

Особливості процесу будівництва церков у Запорізькій Січі

Якщо починати розгляд історії православної церкви в Січі з будівництва культових споруд, то багате на парадокси козацьке Запоріжжя підносить ще один: за перші 240 років тут побудовано тільки п'ять церков, причому в XVI ст. -- лише одну. Логічно було б припустити, що в період, який вченими пов'язується з піднесенням, розвитком цього унікального військово-державного утворення, релігійні, несімейні, постійно наражені на небезпеку козаки мали б активно зводити церкви, монастирі, каплиці з тим, щоб у такий спосіб одержати духовну підтримку, впевненість, надію на майбутнє. Однак гіпотетичного релігійно-будівельного буму не було. Близько 1576 р. побудовано першу запорізьку церкву -- старосамарську святителя Миколая, що пізніше дала початок Самарському Пустельно-Миколаївському монастирю. Відомий історик запорізького козацтва Д. Яворницький писав, що з цього часу й починається історія церкви в межах Січі.

Причин того, що за перші два з половиною століття січовими козаками, релігійність яких широко відома, побудовано так мало церков, на нашу думку, кілька.

По-перше, домінуючий спосіб життя козаків у цей період -- польовий, похідний, рухливий, без якихось постійних, довготривалих місць осідку, з якими аж ніяк не в'язалися будь-які стаціонарні бази, споруди, в тому числі й культові. Військові союзи з сусідами -- Росією, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною не гарантували тривалої стабільності.

По-друге, варіант похідних церков у воєнний час, користування традиційними церквами в містах, селах, монастирях, періодичне відправлення культу в зимівниках, в слободах, очевидно, протягом тривалого часу цілком задовольняли релігійність козаків.

По-третє, активне будівництво церков у період Нової Січі почалося вже тоді, коли на землях козацьких вольностей почали набувати сили політичні, економічні, соціальні, духовні процеси, які, на нашу думку, суперечили січовим першоосновам і з часом підірвали б козацьку республіку, козацтво як інститут і без царського погрому 1775 р.

Прискорено почала здійснюватися колонізація південних і південно-східних земель, заселення їх. У зрілу стадію ввійшов процес соціально-класового розшарування козацького товариства: цементуючі його в минулому ідеї рівності, братерства, незалежності, взаємодопомоги, колективного вирішення найважливіших питань на січових радах стали здебільшого спогадами, перетворилися під натиском життєвих реалій у неповторну минувшину. Давався взнаки міцніючий великоросійський абсолютизм, його військово-адміністративний і церковний тиск. Йшов фронтальний наступ на все те, що робило запорізьке козацтво унікальним, контрастуючим із самодержавною системою, неповторним; наступ, що мав за мету перетворити цей величезний острів на карті імперії в тривіальну й залежну провінцію.

Чим інтенсивніше проходили всі ці процеси, тим менше козацька громада ставала схожою на колишню вільну, народоправну попередницю XVI--XVII ст. Церкві з її могутньою, всепронизуючою структурою, чітким підпорядкуванням, дисципліною й багатовіковим досвідом впливу на народні маси в цих стратегічних планах великоросійського самодержавства щодо неспокійного, вільнолюбивого козацтва відводилася роль миротворця. Пригадаймо, що саме до ченців "козацького" Києво-Межигірського монастиря звернувся Петро І за сприянням, коли частина запорізьких козаків підтримала гетьмана Мазепу. Саме через церковні структури, духовенство всіх рівнів в Україні створювалася громадська думка, що засуджувала дії Мазепи та його прихильників. І в трагічному фіналі Запорізької Січі духовенство, церква зайняли неабияке місце; начальник січових церков закликав козаків скласти зброю перед царськими військами генерала Текелі, що оточили Січ на річці Подпільній в 1775 р. Аргумент запорізького архімандрита не чинити опір, оскільки "він (москаль) хоч і недруг, але все ж православної віри чоловік", відіграв не останню роль у здачі Січі.

Отже, зовсім не випадково, а внаслідок дії цілого ряду чинників і, не в останню чергу, гострої зацікавленості російського самодержавства на Запорізьких козачих Вольностях з 1734 р. велось активне церковне будівництво. Брак цих чинників чи слабка вираженість їх певною мірою пояснюють повільність такого будівництва в попередню добу.

На величезній території Запорізьких Вольностей площею понад 13 млн. десятин, за підрахунками Д. Яворницького, в XVI--XVIII ст. стало не менше 47 церков. У цю кількість ввійшли культові споруди, про які збереглися бодай фрагментарні документальні згадки в багатостраждальному архіві Запорізької Січі або в інших джерелах.

Тривалий час церков у традиційному розумінні -- як стаціонарних будівель культового призначення у православних козаків, ймовірно, не було. Умовам тогочасного буття запорізького козацтва з його постійною передислокацією, загрозами несподіваного нападу численних ворогів, неусталеністю структури й складу козацьких формувань тощо мала відповідати церква спеціального типу. Козацтво, що постійно було на марші, в поході, могло мати переважно тільки таку церкву -- похідну. Звичайно, практикувалися й інші засоби задоволення особистісної чи групової релігійності -- запорожцями влаштовувалися каплиці, скити, обладнувалися спеціальні місця поклоніння іконам, які, на думку "дніпровських молодців", мали чудодійні властивості. У період раннього козацтва, коли міграція ще досить сильно залежала від кліматичних умов дикого степу і козаки з настанням зимових холодів переходили ближче до міст, сіл, слобод, зимівників, реалізація релігійних потреб козацтва мало чим відрізнялася від віросповідної практики корінного, осілого населення.

Вони відвідували місцеві церкви, монастирі, каплиці або мандрували до релігійних святинь Києва, Межигір'я, Чернігова, Переяслава, а то й Афону. Сюди нерідко транспортувалися поранені, тяжко хворі козаки. Тому таким доцільним був подарунок, даний "за рицарські відважні служби" козакам польським королем Стефаном Баторієм 20 серпня 1676 р., -- запорожці отримали місто Трахтемирів з монастирем, який на тривалий час став і релігійним центром козацтва.

Православні церкви Січі й навіть цвинтарі поблизу них часто поділяли долю самих козацьких вольностей: їх знищували, спалювали, а коштовне церковне начиння грабували, дзвони знімали й переливали на гармати. Нерідко з однаковим завзяттям це робили чужинці-іновірці й свої одновірці. Під час погрому Січі царськими військами під командуванням Яковлева та Галагана в 1709 р. російська армія, за спогадами очевидців, творила "чого і в язичництві, за стародавніх мучителів, не водилося: мерців з домовин багатьох не тільки з товариства, але й (з) ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру знімали й вішали". Було зруйновано не тільки Січ, але й січову церкву Покрови. Не виключаємо, що саме у зв'язку з подіями 1709 р. втрачено назавжди документальні згадки про ряд запорізьких церков.

Монастирі на запорізьких землях

Виділялася головна аскетична святиня -- Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, відомий з 70-х років XVI ст. Своїм козаки вважали Трахтемирівський Хрестовоздвиженський (перейменований в 1627 р. на Успенський) монастир. Д. Яворницький, слідом за М. Максимовичем, вважав, що перша січова церква другої половини XVI ст. була підпорядкована по церковній лінії саме цьому монастиреві.

«Тутешнім військовим» називають документи архіву Запорізької Січі Нехворощанський Успенський монастир поблизу р. Орелі. Недалеко існувала Софронієва пустинь, що пізніше дала початок Григоріївському Бізюківу монастирю. Близьким для запорізьких козаків був і знаменитий Свято-гірський монастир.

У цьому переліку монастирів, безумовно, першорядне місце займав Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. З ним пов'язані важливі сторінки історії не тільки запорізьких церков, але й українського козацтва в цілому. Перша монастирська церква стала історично першою з відомих на сьогоднішній день церков на запорізьких землях. Монастирський чин богослужіння, введений тут на початку XVII ст., став камертоном, що задавав рівень організації богослужбової справи в інших церквах православного Запоріжжя. За давньою українською традицією при монастирі діяла школа, яка давала освіту не тільки дітям запорізьких козаків, а й українським дітям з Гетьманщини, Правобережжя. В особистій власності деяких ченців були книги "руською, латинською, німецькою мовами". Ще в 1904 р. в монастирській бібліотеці зберігалося близько 150 рукописних і друкованих книг XVІІ--ХVIII ст.ст.

Не раз монастир ставав фортецею проти ворогів, притулком для поранених і хворих козаків. Будучи органічно пов'язаним з козацтвом Запорізької Січі, Самарська обитель змушена була ділити з ним і недолю: кілька разів монастир доводилося підіймати з руїн. У 1775 р. тільки звернення архімандрита Києво-Межигірського монастиря та намісника Самарського монастиря до князя Г.Потьомкіна зберегло монастир від знищення.

Узагальнення історії православної церкви Запорізької Січі

Запорізькі козаки, ці специфічні парафіяни (що постійно воювали, ризикували життям, мешкаючи в дикому степу, не маючи сім'ї, спадкоємців), вже з огляду на такі неординарні умови життя зверталися до "духовних правил спасіння", прагнучи задовольнити свої релігійні потреби і почуття.

Становлення церковної організації в Запорізькій Січі відбувалося за умов дії різних, нерідко протилежних чинників. З одного боку, це була основоположна, принципова орієнтація Січі на автономність свого існування, незалежність від офіційних структур, законів і норм позасічового суспільства, а з іншого -- неможливість через релігійно-церковну специфіку православ'я реалізувати цю незалежність поза церковними контактами з великоросійським самодержавним православ'ям та його ієрархами. Звідси -- складні, часто напружені відносини православної церкви Запорізької Січі з владою Московського патріарха, Київського митрополита.

Автономність, незалежність, своєрідність суспільного устрою козацької християнської республіки забезпечували можливість відносно автономного розвитку козацької церкви. Були умови для збереження й розвитку особливостей, традицій київської гілки православ'я: вирішення більшості церковних питань самою Січчю і лише номінальна залежність запорізької церкви від московських патріархів, Синоду, в тому числі -- з питань церковних кадрів; фактична недія столичних церковних указів і розпоряджень, спрямованих на зросійщення церкви; могутній пласт козацького православного україномовного середовища, сформованого ще з часів Сагайдачного на традиціях захисту, збереження народності й віри та ін.

Тенденція посилення залежності запорізької церкви від Петербургу складалася поступово, стала очевидною на час існування Нової Січі, але після 1734 р. про реальну залежність запорізької церкви від самодержавних структур говорити не доводиться.

Насильницька ліквідація Запорізької Січі "со истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков" поклала край не тільки цьому унікальному стихійно-демократичному утворенню, а й історичній можливості збереження в усій повноті особливостей православної церкви в Україні. Вже на кінець XVIII -- початок XIX ст. Катеринославська єпархія, створена на землях Запорізької Січі, мало чим відрізнялася від великоросійської церков но-релігійної моделі.

Роль і місце Православного священика в Запорізькій Січі

церква монастир запорізька січ

Українська земля впродовж всього свого періоду існування зазнавала значних утисків від своїх сусідів-загарбниць. Такий період ми можемо спостерігати після розпаду Київської Русі та її наступниці Галицько-Волинського князівства, коли Україна будучи розділеною перебувала під владою Речі Посполитої з однієї сторони та Московського князівства з іншої. Звичайно що люди не бажаючи бути підвладними чужій державі і зазнавати гніту деспотів тікали у незасвоєні південні землі, де для них існувала можливість мирного життя. Хоча і у матеріальному плані життя було і справді чудове це і вдосталь риби, тварин, землі. Однак у духовному плані люди вітчували потребу оскільки за словами апологета Церкви Тертуліана: “Людська душа по своїй природі християнська”,вона тягнеться до першопочаткової сили, до Бога, а тим більше якщо вона вихована у Православній вірі.

З'єднавшись у поселення і об'єднувавшисьу військовій цілі ці люди у майбутньму і стали основоположниками Запорізької Січі.

Всім нам прекрасно відомо, що запорізькі козаки були глибоко віруючими людьми. Це пояснювалося самим складом життя воїнів. Хто перебуваючи на полі битви не возносив свої молитви до Бога з проханням захисту у скрутну хвилину? Мабуть всі дійсно віруючі люди.

Про високу релігійність козаків свідчить і той факт, що під час переміщення Січі з одного місця на інше перш ніж збудувати будинок, для свого проживання, чи частокіл для оборони від набігів татар, споруджувалась церква у якій козаки могли б возносити свої молитви до Бога. У всіх походах козаків над їхніми головами майоріли малинові стяги, та хоругви на яких зображувалися хрести та святі особливо шановані на Січі. Крім того майже всі козаки, які доживали до похилого віку йшли у монастир, де в скорому часі ставали монахами Межигірського Спасо-Преображенського монастиря.

Дивлячись на духовне життя запорожців, глибоку віру мимоволі постають питання: Хто навчив їх цьому? Хто давав їм зерна віри? Хто виховував у них моральний дух? Відповідь проста-духовенство. Саме цим людям належить роль наставників, душ пастирів для тілесних хранителів віри_ запорізьких козаків. Роль священників у Запорізькій Січі безкінечно велика і хоча у політичних справах духовенство і не мало значного впливу, як наприклад питання про початок чергового військового походу, однак у суспільному житті духовенство домінувало повністю.

Перш за все, як і належить священику, служилися служби, під час проведення яких козаки стояли непорушно немовби перед самим Богом. Службу проводили на церковно-словянській мові, однак проповідь священик повинен був виголошувати тільки на українській. Богослужіння на Січі проводилися за Греко-Афонським монастирським уставом.

Слід згадати і про катехізаторську діяльність священників. Саме священики очолювали зібрання, на яких проповідуючи навчали козаків істин православної віри, та виховували їх у духовному плані.

Про важливу роль свідчить і той факт, що саме священик приймав присягу під час вступлення козака на Запорізьку Січ, де майбутній воїн присягаючи на Євангелії, зобов'язувався захищати Батьківщину і віру Православну. Пастирю належало і виступати до новообранця з промовою-настановою.

Міг священник втручатася і в судову справу. Оскільки, як нам відомо, на Січі існувала смертна кара. Так ось у випадку її призначення священик міг подати клопотання переглянути цей вирок, таким чином заступившись за винуватця.

Крім того, ні один похід козаків не обходився без священичого благословення. Майже в усіх битвах козаки ішли в бій лише тоді, коли священик окропить їх святою водою. Нерідко бувало,що у цих битвах гинув і сам пастир. Яскравий приклад можемо навести з відомої всім нам битви під Берестечком, про яку ми молодше поколння вивчали в школі, однак в жодному підручнику шкільного викладання не сказано, що у цій битві у таборі козаків перебував православний митрополит Коринфський Іосаф, який і загинув від рук ворога. За наказом польського короля Яна Казимира останки єпископа були поховані біля Михайлівської Церкви села Острів (Рівненська обл.). Пізніше у 1912 році, як нам відомо, цю церкву було перенесено в с. Пляшева (Рівненська обл.) для створення музею-пантеону «Козацькі Могили», а могила митрополита Іосафа і по сьогодні знаходиться в с. Острів і становить неоціненний скарб поломницького відвідування.

На священників покладалися обов'язки не лише у лікуванні душ козаків, але і тіл. Так при монастирях були створені шпиталі у яких лікувалися поранені козаки.

Крім того діяльність священика не обмежувалася лише межами Запорізької Січі, оскільки у межах Вольності Війська Запорізького проживала теж велика кількість запорожців, які потребували духовного піклування, їх світочами було біле духовенство. Перед тим як піти священику на даний йому прихід він повинен був скласти присягу на вірність Запорізькій Січі та Київському митрополиту.

Звичайно, щоб потрапити служити безпосередньо на Запорізьку Січ священик повинен був відповідати певним критеріям. Так від священика вимагалося: щоб він був обов'язково не одружений (тобто чи перебував би в монашому чині чи в целібатстві), начитаність у Слові Божому, красномовність, голосистість. Згідно з документами які дійшли до нас, на Запоріжжя один раз на рік у вересні місяці їхало два монахи(диякон і уставщик) і декілька послушників, яких Запорізькій Січі надавав Спасо-Преображенський монастир. Після проходження річної служби особи монашого сану повертались на Січ. Однак існувало одне але, уставщики та послушники за своїм бажанням могли залишитися на Січі у військовому званні старшини, ще на один рік, з правом продовжити цей контракт в майбутньому ще на один рік. Таким чином ми бачимо що це по суті і була перша контрактна угода між лицями духовенства та військових сил. Це ж поширювалося на священників, які проводили свою пастирську діяльність в межах Вольностей Війська Запорізького. Однак ці священики укладали переважно довгострокові угоди.

Слід зазначити і про головну святиню козаків Самарський пустинний Свято-Миколаївський монастир, який утримувався за рахунок коштів війська Запорізького. Цей монастир монастир названий в честь святого Миколая невипадково, оскільки цей святий здавна шанувався у людей як покровитель плаваючих та подорожуючих.. Монастир являв собою пристановище для козацтва. У ньому козаки могли полікувати не тільки свої духовні рани, але і тілесні. При цьому ж монастирі діяли і освітні курси на яких запоріжців навчали грамоти в період їхнього лікування в шпиталі. Отже духовенство вело ще і освітню діяльність.

Крім святителя Миколая запоріжці святкували ще багато свят: Різдво, Великдень, Михайла, П'ятидесятниці. Однак найважливішими престольними святами вважалася Покрова Пресвятої Богородиці в честь якої і називалася церква на Запоріжжі.

В цілому з початку і до падіння Січі на Запоріжжі нараховувалось 44 церкви, 13 часовень, 2 скити і одна чудотворна ікона.

Можна перераховувати ще ряд фактів з духовного життя козаків однак всі вони будуть стверджувати одне і теж, а саме, що духовенство являлося світочем козацької держави, яке провадило запоріжців до християнської гуманності, оскільки козаки майже усі свої статки у випадку своєї смерті заповідали роздати убогим, або передати церкві.

Рекомендована література

1. Голобуцкий В.А. Запорожское козачество. К., 1957.

2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. Київ -- Львів, 1913, 1991.

3. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. К., 1992.

4. Історія релігії в Україні. К., 1999. Том 3: Православ'я в Україні.

5. Наливайко Дм. Козацька Християнська республіка. К., 1992.

6. ПолонськаВасиленко Н. Історія України: В 2 т. Т.2. К., 1992.

7. Скальковский А. История Новой Сечи. К., 1995.

8. Яворницъкий Д.Л. Історія запорізьких козаків. В 3 т. Т.1. К., 1990.

Размещено на Allbest.ru