Меншовики в Україні у роки революції і громадянської війни (1917 - 1920 рр.)
Характеристика політичних поглядів меншовиків у пореволюційну добу, особливості стратегії й тактики РСДРП в Україні на різних етапах Української національно-демократичної революції, стосунки меншовиків з українськими урядами та більшовицькою владою.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 31.01.2014 |
| Размер файла | 40,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.Н.КАРАЗІНА
На правах рукопису
ГОЛІКОВА Олена Михайлівна
УДК 329.14 (477) “1917/1920”
МЕНШОВИКИ В УКРАЇНІ У РОКИ РЕВОЛЮЦІЇ І
ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ (1917 -- 1920 рр.)
07.00.01 -- Історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Харків - 2000
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник: доктор історичних наук, доцент
КРАВЧЕНКО ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ,
кафедра українознавства Харківського
національного університету ім. В.Н. Каразіна
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
ГРЕЧЕНКО ВОЛОДИМИР АНАТОЛІЙОВИЧ,
кафедра українознавства
Університету внутрішніх справ (м. Харків)
кандидат історичних наук
ГАВРИЛЮК ГЕННАДІЙ ІВАНОВИЧ
кафедра філософії та політології Харківської
державної академії культури
Провідна установа: Донецький державний університет Міністерства освіти і науки України (кафедра історії України)
Захист відбудеться: “29” червня 2000 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.64.051.10 у Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, аудиторія 4-65)
З дисертацією можна ознайомитися в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна
Автореферат розісланий “24” травня 2000 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Є.П. Пугач
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Розбудова незалежної Української держави на сучасному етапі неможлива без вдумливого урахування попереднього історичного досвіду. Особливу увагу дослідників привертає період Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., коли у порядок денний були поставлені питання державного будівництва, відображені у теоретичних концепціях численних політичних партій, що діяли на той час в Україні. Вивчення історії цих партій дає змогу заповнити наявні прогалини у вітчизняній історіографії, дозволяє краще усвідомити сучасні політичні процеси та сприяє зростанню політичної свідомості народу нашої країни.
Важлива роль у політичному житті тогочасної України належала партіям соціал-демократичної спрямованості, серед яких помітною була партія російських меншовиків. Вивчення історії меншовизму в Україні є актуальним не лише через вплив російської соціал-демократії на перебіг подій у добу революції. Меншовики були однією із соціалістичних партій, що знаходилася в опозиції до більшовиків -- іншої соціалістичної партії, яка монополізувала право вирішувати долю усього народу. З огляду на довготривалий комуністичний експеримент у країні, а також на те, що соціал-демократичний рух посідає значне місце у сучасній політичній боротьбі, актуальними залишаються питання: чи могла соціал-демократична альтернатива втілитися у життя? Про що треба пам'ятати сучасним соціал-демократам, щоб їхня політика не перетворилася на низку декларативних заяв?
Широко відомим є твердження про те, що революцію задумують романтики, здійснюють прагматики, а плодами її користуються циніки. Саме до романтиків революції, на наш погляд, належали меншовики. Що стосується ідей та тактики меншовизму, то сьогодні, на початку XXI ст., коли політичний романтизм остаточно зійшов нанівець, казати про їх “науковість” не доводиться. Проте, ідеологія соціал-демократії формувалася навколо життєво необхідних завдань забезпечення хлібу насущного, задоволення елементарних людських потреб. Тому в сучасних умовах, коли ці ж проблеми багато у чому не вирішені, досвід масового політичного руху не повинен залишатися поза межами суспільної свідомості.
Сучасне суспільство ближче, ніж будь-коли, підійшло до можливості дати меншовизму по-справжньому об'єктивну оцінку, з урахуванням мотивів, що визначали політичну поведінку меншовиків.
Предметом даного дослідження є Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовиків) в Україні у період від Лютневої революції 1917 р. до закінчення громадянської війни у 1920 р.
Об'єктом дослідження є програма меншовицької партії, точніше, ті програмні вимоги, які визначали її діяльність з лютого 1917 р. до кінця 1920 р. і частково до ліквідації партії 1924 р.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від лютого 1917 р. до кінця 1920 р. Нижня хронологічна межа відповідає зміні стратегії й тактики партії після Лютневої революції. Верхня збігається з завершенням у цілому громадянської війни, коли виразно виявилася безплідність меншовицької політики умовної підтримки Радянської влади.
Мета дисертаційного дослідження визначена з урахуванням актуальності обраної теми та рівня її наукової розробки і полягає у комплексному вивченні історії меншовицької партії у добу Української національно-демократичної революції та громадянської війни 1917-1920 рр. Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:
вивчення теоретичних та політичних поглядів російського меншовизму в пореволюційну добу;
характеристику організаційних основ діяльності РСДРП в Україні, соціальної бази партії, її соціального складу, чисельності та еволюції політичного впливу;
визначення стратегії й тактики РСДРП щодо українських урядів (кінець 1917-1918 роки);
вивчення політики РСДРП щодо більшовиків на різних етапах революції в Україні;
дослідження внутрішньопартійного життя РСДРП та причин організаційних розколів серед меншовиків в Україні.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації вперше в українській історіографії на основі новітніх досягнень світової та вітчизняної історичної думки зроблено спробу комплексно дослідити діяльність РСДРП в Україні у роки національно-демократичної революції і громадянської війни 1917-1920 рр. Зокрема:
введено до наукового обігу невідомі та маловідомі документи меншовицької партії -- поточні, ретроспективні, аналітичні, прогностичні тощо;
в результаті вивчення стратегії й тактики РСДРП в Україні показано, що меншовизм в Україні мав свої особливості, які зумовлювалися політичною нестабільністю України і необхідністю пристосування партії до умов Української національно-демократичної революції;
автор дослідження довів, що соціал-демократична політика не знайшла широкої підтримки серед робітничого класу України внаслідок змін, що сталися в складі пролетаріату в результаті Першої світової та громадянської воєн;
у дисертації доведено, що еволюція програми РСДРП в Україні з національного питання віддзеркалювала спроби місцевих меншовиків зберегти загальнопартійний курс на відновлення державної єдності Росії в специфічних умовах розвитку революційного процесу в Україні;
з'ясовано характер взаємовідносин РСДРП з українськими урядами та зроблено висновок, що ставлення до українських урядів визначалося меншовиками в залежності від їх характеру -- як його розуміли меншовики;
вперше предметом окремого дослідження стала діяльність Головного комітету (Головкому) РСДРП в Україні, яка фактично була поза увагою дослідників з наведеної проблеми. Автор не лише порівняв політику Головкому з курсом центральних установ партії, але й визначив причини “полівіння” Головкому, який під час другого встановлення Радянської влади визнав радянську форму організації влади за єдино можливу;
в роботі проаналізовано причини поляризації крайніх крил в партії. Автор з'ясував, що суть внутрішньопартійних розходжень серед меншовиків в Україні визначалася різним ставленням до Радянської влади;
у дослідженні доведено, що, визнавши Радянську владу, меншовики, з одного боку, підтримали комуністів на фронті, оголосивши мобілізацію членів РСДРП до Червоної Армії, а з іншого, залишалися партією, опозиційною більшовикам. Наслідком такої “умовної” підтримки меншовиками Раднаркому стали репресії більшовицького уряду проти РСДРП;
зроблено висновок про те, що основна політична лінія меншовиків у роки Української національно-демократичної революції та громадянської війни виявилася помилковою, оскільки виходила із теоретичних концепцій лідерів меншовизму про загрозу революції з боку контрреволюції, перемога якої призвела б до встановлення в країні буржуазної диктатури. Одначе, не буржуазне, а тоталітарне переродження загрожувало Радянській владі, що зрозуміли російські і закордонні соціал-демократи (Р.Гільфердінг) лише у 30-х роках.
Практичне значення роботи визначається придатністю її матеріалів, висновків, архівних документів, для використання у підготовці лекційних курсів з історії України, спецкурсів з проблем історії меншовизму, при написанні курсових і дипломних робіт, підготовці узагальнюючих праць з історії нашої країни. Досвід меншовизму, як масового політичного руху, має не лише наукове, але й політичне значення. Результати дослідження дають можливість уникнути на сучасному етапі таких фатальних помилок, яких припустилися меншовики у 1917-1920 рр. і які врешті-решт перетворили партію на “жменю емігрантів, майже символ минулого” (П. Гарві) та призвели її до політичної загибелі.
Апробація дослідження. Основні висновки і положення дисертації обговорювалися на методичних семінарах і засіданнях кафедри українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, доповідалися на наукових конференціях у Харківському державному аграрному університеті ім. В.В. Докучаєва. За результатами дослідження автором опубліковано 4 статті.
Структура дисертації обумовлена характером і змістом, метою і завданнями дослідження. Вона складається з вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Обсяг дисертації становить 196 сторінок; з них список використаних джерел і літератури (334 найменування) -- 23 сторінки.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовується актуальність наукової розробки проблеми, вказуються предмет, об'єкт, мета, завдання дослідження, визначаються хронологічні рамки роботи, наукова новизна, практичне значення дисертації та її апробація; розкривається структура виконаної роботи.
Перший розділ “Історіографія та джерельна база дослідження” присвячений вивченню наявної літератури і джерел по темі дисертації.
Перемога більшовизму в Росії висунула перед російськими соціал-демократами завдання з'ясувати причини політичної поразки меншовиків. З іншого боку, комуністичні ідеологи, пояснюючи монопольне захоплення влади більшовиками, так само не могли не звернутися до історії меншовизму. Меншовицька еміграція та перенесення діяльності РСДРП за кордон сприяли виникненню в Європі, а потім, з кінця 30-х -- початку 40-х років, у США, центру по вивченню історії РСДРП, автори якого, збираючи документальні джерела, узагальнювали окремі проблеми історії меншовизму. Зрозуміло, що західна історіографія меншовизму розвивалася відокремлено від радянської та впритул до 90-х років розглядалася останньою як така, що підриває офіційно затверджені висновки щодо цілковитої закономірності ідейного та політичного краху меншовизму.
З урахуванням усього комплексу критеріїв, включаючи власне наукові, концептуальні, ідейно-політичні, -- історіографію меншовизму можна умовно поділити на три періоди:
З 1917 року до середини 50-х років XX сторіччя, в межах якого можна виділити окремі етапи. Радянська історіографія поділяється на два етапи: 1) від революції до початку 30-х років, на якому відчутно відбилося протистояння часів революції та громадянської війни; 2) із середини 30-х років до середини 50-х років, що було зумовлено встановленням тоталітарного режиму та виникненням жорсткого ідеологічного контролю з боку влади над істориками. Західна історіографія меншовизму так само поділяється на два окремі етапи: 1) від революції до кінця 30-х років включно, що пов'язано з перемогою більшовизму та виникненням у Європі -- спочатку в Берліні, а з 1933 р. у Парижі -- політичного центру меншовиків, які емігрували з Радянської Росії внаслідок репресій, яких зазнав меншовицький рух; 2) з початку 40-х років до середини 50-х років -- гітлерівська окупація Європи примусила соціал-демократів перенести свою діяльність до США та призвела до зміни напрямків історичних досліджень та загального ставлення меншовицьких авторів до радянської системи: від спроб поєднати “найкращі риси” більшовизму з демократичним соціалізмом (Ф. Дан) до принципового неприйняття радянського тоталітаризму (Р. Абрамович).
З другої половини 50-х до кінця 80-х років XX сторіччя тривав другий етап історіографії історії меншовизму -- від короткочасної лібералізації радянської політичної системи -- через посилення ідеологічного тиску на істориків -- до краху тоталітаризму. Закордонні дослідники меншовизму не могли не зважати на політичні процеси в СРСР. Результатом цього стало утворення наприкінці 50-х років Міжуніверситетського центру по вивченню історії меншовизму та видання великої кількості літератури, автори якої ретельно збирали та систематизували наявні історичні джерела й істотно розширювали коло наукового пошуку.
Сучасний період розпочався на межі 80-х -- 90-х років XX сторіччя. Крах тоталітаризму та зміна політичної обстановки в колишньому СРСР зумовили можливість об'єктивного висвітлення історії меншовизму та залучення до наукового пошуку всіх відомих джерел і літератури, як радянських, так і закордонних. З іншого боку, нові можливості для вивчення історії меншовизму в Україні дозволяють визначити дійсне місце російської соціал-демократії у перебігу подій Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.
Детальніше охарактеризуємо розвиток історіографії пореволюційного меншовизму в межах окреслених періодів.
Жорстке протиборство часів громадянської війни на початку 20-х років знайшло своє продовження на історичному “фронті”. Окремі проблеми з історії меншовицької партії висвітлені на сторінках численних творів більшовицьких авторів І. Вардіна (І.Мгеладзе) та М. Попова, колишнього меншовика. Особливе значення має робота Б.Колєснікова -- її цінність полягає у зібраних автором документальних джерелах, за допомогою яких він викривав “контрреволюційну” діяльність меншовиків. У цілому зміст робіт більшовицьких авторів того часу зводився до ідеологічного виправдання тієї безкомпромісної боротьби, що вели комуністи проти соціал-демократів.
Після “самоліквідації” РСДРП у середині 20-х років інтерес до меншовиків з боку РКП(б) помітно ослаб. Лише у зв'язку з фальсифікованим процесом “Союзного бюро меншовиків” (1931 р.), останні знову стали об'єктом критики. Публіцисти -- П. Лісовський, П. Лепешинський, П. Грішин, О. Шліхтер та ін. -- головним своїм завданням вважали доведення “терористичної та підривної діяльності” меншовиків.
Наприкінці 30-х років “Короткий курс історії ВКП(б)” кваліфікував меншовиків як “банду шпигунів, шкідників, диверсантів, вбивць та зрадників батьківщини”. Не будучи самостійними в своїх наукових пошуках, радянські історики заднім числом оформлювали меншовизм в систему опортуністичного антирадянського напрямку.
Значну активність у написанні історії власної партії виявили меншовицькі автори. Перший нарис історії РСДРП до початку 20-х років належить Ф. Дану -- він був виданий як продовження “Історії російської соціал-демократії” Ю. Мартова. Історія меншовизму знайшла своє відображення в роботах Р. Абрамовича, Д. Даліна, Г. Аронсона, М. Валентинова. Найвагоміший внесок у вивчення історії РСДРП зробив Б. Ніколаєвський, якого слушно вважали “живою енциклопедією революційного і визвольного руху” (І. Гессен). Історичні дослідження більшості меншовицьких авторів належать західній історіографії, яка перейняла з їхніх творів багато висновків і оцінок.
Підсумовуючи розвиток історіографії пореволюційного меншовизму від революції до початку 50-х років, зауважимо, що протягом цього часу була розпочата робота по збиранню та вивченню основних джерел з наведеної проблеми, хоча історія меншовизму в Україні не стала предметом самостійного вивчення.
Перша спроба переглянути найбільш одіозні оцінки меншовизму в радянській історіографії була розпочата незабаром після ХХ з'їзду КПРС редколегією журналу “Вопросы истории”. Одначе, вже у березні 1957 р. позиція журналу була піддана розгромній критиці в спеціальній постанові ЦК КПРС, а потім у директивній статті журналу “Коммунист”.
Лише у 60-70-х роках у радянській історіографії з'явилися спеціальні дослідження про діяльність меншовиків під час революції та громадянської війни. Історикам -- П.Соболевій, Л. Спіріну, М.Рубану, Т. Сивохиній, П. Подболотову -- вдалося поширити тематику досліджень й ввести до наукового обігу значний фактичний матеріал. Проте, всі наведені роботи базувалися на старій теоретичній і методологічній основі, були свідченням певної ідеологічної упередженості.
70-80-ті роки виявилися помітною межею у вивченні меншовицького руху в Україні. Дослідники Р. Вєтров, Б. Корольов, Ю. Гамрецький, М. Савчин, Т. Тригуб, І.Курас ввели до наукового обігу новий фактичний матеріал, хоча традиційна методологічна запрограмованість не дозволила їм скласти об'єктивну картину діяльності РСДРП в Україні. Посилення адміністративного тиску на істориків у 80-ті роки вплинуло на значне зниження теоретичного рівня досліджень. Це стосується й єдиної з історії меншовизму в Україні монографії Р. Вєтрова, де багатий фактичний матеріал поєднується із застарілими оцінками політичної еволюції меншовизму. Підсумки радянської історіографії пореволюційного меншовизму підбили П. Подболотов і Л. Спірін. Проте, збереження старих методологічних позицій знецінює ретельно зібраний ними фактичний матеріал. До того ж, зміст і еволюція партійної програми не знайшли у цих авторів достатньо повного відображення, а деякі провідні документи меншовизму (наприклад, платформа 1919 р. “Що робити?”) не вказані зовсім.
80-ті роки стали помітним рубежем у створенні радянськими дослідниками історіографії пореволюційного меншовизму. Найбільш повний історіографічний нарис відповідної літератури був складений П. Подболотовим. Загалом, характер викладення матеріалу і висновки робіт радянських авторів були жорстко обумовлені тоталітарною ідеологічною кон'юнктурою.
Натомість, за межами СРСР з другої половини 50-х років розпочалося широке дослідження історії РСДРП. Восени 1959 р. групою ліберальних американських істориків був заснований Міжуніверситетський Проект по вивченню історії меншовизму, в межах якого, під редакцією відомого дослідника Л. Хаймсона, були видані ґрунтовні дослідження з історії меншовицької партії. У 1974 р. в США вийшла колективна робота Д. Даліна, Ю. Деніке, Л. Ланде, С. Воліна, Б. Сапіра, де висвітлена історія меншовизму від Лютневої революції до 1934 р.. У 1987 р. було видано запис розмов з Б. Ніколаєвським, Ю. Деніке та Л. Дан про їхню ранню революційну діяльність. В останній збірці міститься й стаття Л. Хаймсона, де він простежує вплив меншовизму на еволюцію російської інтелігенції. Інші роботи Л. Хаймсона, видані за нових умов у пострадянській Росії, роблять його найбільш помітним й об'єктивним дослідником історії РСДРП. Публікацію матеріалів Міжуніверситетського Проекту продовжив Ю.Фельштинський. У 1988 р. було видано збірку статей Б. Сапіра, Ю. Деніке, Б. Ніколаєвського, Л. Ланде та ін.. Наступна збірка статей і спогадів меншовиків Б. Ніколаєвського, С. Воліна, Г.Аронсона вийшла у 1990 р. та охоплює період від жовтневого перевороту до НЕПу.
Вагоме значення для нашого дослідження має робота С. Воліна “Меншовики в Україні (1917-1921 рр.)”, написана на замовлення Міжуніверситетського Проекту ще у 1962 р., але видана у Бенсоні (Вермонт) тільки у 1990 р.. Широке коло документальних джерел, що збереглися в архівних центрах зарубіжжя, дозволило автору скласти хронологічно-послідовне викладення історії меншовицької партії в Україні в добу революції та громадянської війни. На відміну від радянських авторів, С. Волін визнає, що саме український національний фронт визначав специфіку меншовицького руху в Україні. Проте, багато фактів С. Волін, як меншовик і учасник революційних подій, оцінює з точки зору меншовицьких поглядів на перебіг подій в Україні. Деякі питання автор розкрив неповно чи лише поставив ту чи іншу проблему, про що докладніше говориться в дисертації.
Протягом 60-80-х років західні історики видали добре документовані біографії Г.Плеханова (С. Берон), П. Аксельрода (А. Ашер), Ю. Мартова (І. Гецлер), І. Церетелі (В. Рубол), монографічні дослідження з історії РСДРП у 1917-1918 рр. (Дж. Безіл, В.Бровкін, Л. Хаймсон, В. Бройдо, Р. Вільямс).
Увагу західних дослідників привертали не лише окремі проблеми історії РСДРП. У 1968 р. у Стенфорді (США) була видана найбільш змістовна бібліографія творів меншовицьких авторів від початку сторіччя до пореволюційної еміграції (до грудня 1965 р.). Цей довідник, складений А. Бургіною, за участю її чоловіка Б. Ніколаєвського, є зараз найважливішим посібником для вивчення історії РСДРП. Із закордонних історіографів меншовизму також треба відзначити А. Ашера (США), який підготував короткий, але змістовний огляд радянської та західної літератури про меншовиків.
Таким чином, з середини 50-х до кінця 80-х років два історіографічні потоки -- радянський та західний, як і раніше, існували майже окремо один від одного. Проте, саме цей, західний потік, підготував той інформаційний прорив, що стався незабаром -- на межі 80-90-х років у радянській, а потім пострадянській історіографії.
Нові підходи до вивчення історичної спадщини російського меншовизму запропонували на рубежі 80-90-х років В. Міллер, М. Капустін, С. Тютюкін, В. Шелохаєв, Г.Йоффе, О. Волобуєв, Г. Ільящук, В. Крилов та ін.. Характерною рисою історіографії меншовизму другої половини 90-х років став перехід істориків від висвітлення окремих питань з історичного минулого РСДРП до узагальнення історичного досвіду російської соціал-демократії. Сучасні українські дослідники тільки приступили до комплексного вивчення меншовицького руху. Сприятливі умови, що склалися в Україні для наукового пошуку, дають підстави вважати, що історія пореволюційного меншовизму, як невідривна частина українських революційних подій, приверне до себе увагу сучасних дослідників.
Таким чином, загальний огляд історіографії свідчить про те, що історія меншовизму в Україні 1917-1920 років не стала предметом комплексного вивчення. Стратегія й тактика російських соціал-демократів на різних етапах Української національно-демократичної революції залишилася поза увагою вітчизняних істориків. Тривалий час їхні погляди були прикуті лише до бурхливих подій 1917 р. -- перших місяців 1918 р. Стосунки РСДРП з українськими урядами не стали предметом спеціального дослідження, як і стосунки меншовиків з комуністами за часів чергових повернень останніх до влади. Теоретичні та програмні основи пореволюційного меншовизму, як і внутрішнє життя РСДРП, майже не вивчалися. Отже, обрана тема дисертації до цього часу досліджена ще далеко не повно і може бути об'єктом самостійного вивчення.
Джерела по темі дисертації багаті і різноманітні. Основний масив джерел можна умовно поділити на чотири групи.
До першої групи відносяться друковані документи РСДРП. У 1919-1921 роках меншовики тричі легально видавали документи своєї партії, а також видали дві збірки статей, які дозволяють з'ясувати політику РСДРП в 1919-1920 роках. У 1996 р., вперше за нових умов, російськими істориками була видана ґрунтовна збірка документів меншовицької партії -- документи за 1917 р. дозволяють дослідити історію РСДРП до жовтневого перевороту.
Наступна група джерел -- архівні документи. До них належить архів ЦК РСДРП 1917-1923 рр., який зберігається у Російському центрі збереження і використання документів новітньої історії (фонд 275) і за яким можна конкретизувати ті чи інші офіційні партійні документи. Фонд 95 містить документи про діяльність Центрального Бюро Київської Ради профспілок, які дозволяють вивчити стосунки меншовиків з позапартійними робітничими конференціями. Деякі нелегальні періодичні та неперіодичні друковані видання ЦК РСДРП і місцевих установ партії зібрані у фонді 622. І хоча ці видання відносяться до періоду 1921-1924 років, за ними ми можемо з'ясувати окремі питання попередньої політики партії. Також до дослідження були залучені матеріали Державного Архіву Російської Федерації -- Ф.Р. -- 376, де зберігся невеличкий фонд Б. Ніколаєвського, а також документи профспілок друкарів за 1919-1923 роки. За документами Центрального державного архіву громадських об'єднань України (фонд 1, документи ЦК КП(б)У і місцевих організацій 1921-1924 рр.) та за документами Харківського обласного держархіву (фонд 1, документи Харківського губкому КП(б)У 1919-1924 рр.), через боротьбу комуністів проти РСДРП, можна з'ясувати окремі питання історії меншовизму.
Третя група джерел представлена соціал-демократичною періодикою. Детальний огляд меншовицького друку в Україні автор наводить у дослідженні. Найважливішими для вивчення історії РСДРП в Україні є органи київського комітету РСДРП “Знамя труда”, харківського -- “Социал-демократ”, одеського -- “Южный рабочий”, орган Головкому РСДРП в Україні “Наш голос” і орган київської організації РСДРП і Головкому “Начало”. Велике значення для дослідження має центральний орган РСДРП “Рабочая газета”, соціалістична газета “День” (Петроград), а також газета “Вперед” -- орган спочатку московського, а потім Центрального комітету РСДРП. Документальні джерела містить й двотижневий журнал ЦК РСДРП “Партийные известия”, а також щотижневий політичний журнал “Новая Заря” (Москва). У Харкові з січня до червня 1919 р. видавався щотижневий марксистський журнал “Мысль”, що зібрав навколо себе всіх видатних теоретиків меншовизму. З лютого 1921 р. емігрантська організація меншовиків видавала у Берліні журнал “Социалистический Вестник”, який з жовтня 1922 р. став центральним органом РСДРП.
До четвертої групи джерел належить мемуарна література. Спогади О.Єрманського, І. Майського, М. Рафеса, О. Мартинова цікаві з точки зору з'ясування мотивів, що зумовили еволюцію їх авторів від меншовизму до більшовизму. У 20-х роках були видані “тюремні” мемуари Ф. Дана та Г. Аронсона -- меншовиків, які і в еміграції залишилися на соціал-демократичних позиціях. Спогади членів ЦК РСДРП у 1921-1924 роках Б. Двінова та Г. Кучина були видані в межах Міжуніверситетського Проекту в 60-х роках -- ці роботи мають цінність для вивчення ідейно-теоретичних дискусій навколо партійної програми.
Всі вказані вище джерела мають, так би мовити, “меншовицьке походження”. Зрозуміло, що наведена характеристика не охоплює всього спектру джерел, використаних у дисертації. Розкриваючи тему, автор звертався до творів основоположників марксизму, робіт лідерів німецької соціал-демократії, великими прихильниками якої були меншовики; використані у дисертації праці вождів більшовицької революції. Автор звертався також до надрукованих документів та періодики більшовицької партії та до різноманітних тематичних і статистичних збірників. Велике значення для дослідження мають мемуари, автори яких представляють різні полюси суспільного протистояння у роки революції -- В. Винниченка, Д. Дорошенка, М. Суханова, А. Денікіна, В. Мякотіна, А. Гольденвейзера та ін.
Аналіз джерельної бази по темі дослідження свідчить, що вона цілком достовірна і достатня для розкриття теми.
У другому розділі “Загальна характеристика меншовизму” автор окреслив теоретичні та ідеологічні принципи, що стали підгрунтям пореволюційного меншовизму. Як теоретична доктрина і як політична течія меншовизм сформувався в результаті поєднання “ортодоксального” марксистського напрямку в європейській соціал-демократії з особливостями революційної боротьби в Росії. “Ортодоксальний” марксизм, головним виразником якого в Німеччині на початку ХХ ст. залишався К. Каутський, виходив з необхідності революційного перетворення суспільства лише тоді, коли процес об'єктивного економічного розвитку підготує для цього всі передумови.
Російських меншовиків не можна вважати простими учнями західних теоретиків. Якщо розвиток західної соціал-демократії на початку ХХ ст. відбувався, образно кажучи, зліва направо, від К. Маркса до Е. Бернштейна, то в Росії праві у своєму консерватизмі перевершували навіть Е. Бернштейна, а партія, якою керував Ю. Мартов, у пореволюційні роки займала, як правило, позиції лівіше за К. Каутського.
У 1917 р. партія меншовиків вступила розколотою. Суть незгод визначало ставлення до війни: оборона вітчизни та “національна” згода з буржуазією (Г. Плеханов, О.Потресов, М. Лібер), чи боротьба за негайний демократичний мир в інтернаціональному союзі соціал-демократів усіх воюючих країн (Ю. Мартов, Ф. Дан, І. Церетелі)? Після повалення самодержавства розкол в партії ще більше посилився. І. Церетелі та Ф.Дан очолили так званих “революційних оборонців”, які закликали до захисту революції від навали німецького імперіалізму. Блок “революційних” і “чистих” оборонців визначав політику партії з березня до жовтня 1917 р. З Ю. Мартовим -- лідером лівого крила -- спочатку залишилися декілька соратників (Р. Абрамович, О. Мартинов, І. Астров, Д. Далін та ін.). Вони й очолили партію з жовтня 1917 р. та керували її діяльністю протягом наступних років.
Досвід двох російських революцій вплинув на еволюцію теоретичних поглядів меншовиків. На їх думку, Жовтнева революція була наступним етапом буржуазної революції, хоча й виступала під прапором соціалізму. Змінилися й колишні уявлення про характер рушійних сил: восени 1917 р. мова йшла про буржуазну революцію без буржуазії. Через невдалий досвід коаліційного кабінету меншовики звернулися до ідеї однорідного соціалістичного уряду, який повинен був очолити радикальні перетворення в межах буржуазної революції. У той же час, більшовики, на думку лівого ЦК РСДРП, залишалися партією робітничого класу, а їхня справа, з точки зору буржуазної революції, була історично виправданою. Звідси -- нейтральна позиція РСДРП у протистоянні більшовиків і сил так званої “демократичної контрреволюції”.
Такі висновки підштовхнули меншовиків до спроб “вписатися” в більшовицьку систему. У грудні 1918 р. РСДРП проголосила практичним завданням партії перехід до соціалізму. 12 липня 1919 р. погодження між більшовиками і меншовиками було закріплено у спеціальній платформі ЦК РСДРП “Що робити?”, а в квітні 1920 р. лівий курс ЦК знайшов підтвердження в тезах “Світова соціальна революція та завдання соціал-демократії”. Лише восени 1922 р., під впливом негативного досвіду більшовизму, меншовики стали на той шлях, який колись пройшли Е. Бернштейн, К. Каутський, Г. Плеханов -- від диктатури пролетаріату до демократичного соціалізму.
У третьому розділі “Меншовики в Україні в 1917 році: від Лютневої революції до жовтневого перевороту” висвітлюються організаційні основи діяльності РСДРП в Україні після повалення самодержавства, соціальна база та соціальний склад партії, її чисельність та еволюція впливу меншовиків протягом 1917 р. Окремо вивчається історія об'єднаних соціал-демократичних організацій, а також ставлення РСДРП до українського національного руху від утворення Центральної Ради до більшовицької революції в Петрограді.
Російський пролетаріат та зрусифіковане населення українських міст були основними верствами, серед яких поширювали свою політику меншовики, хоча не можна заперечувати інтересу до РСДРП українців, а також того, що серед меншовиків було багато євреїв. Незважаючи на національність, провід РСДРП захищав перш за все державні інтереси Росії. В умовах Української національно-демократичної революції це мало для партії негативні наслідки -- часто до неї ставилися вороже саме через національні причини.
У своїй практичній діяльності меншовики традиційно спиралися на найсвідоміший “середній” шар робітничого класу. Зміни у соціальному складі пролетаріату, внаслідок воєн та революцій, істотно звузили соціальну базу РСДРП в Україні. Робітники України зовсім інакше -- не так, як розраховували меншовики -- реагували на руйнівні зміни свого існування, що свідчило про непридатність “ортодоксальних” висновків меншовиків щодо соціальної бази партії. До того ж, меншовики втратили опору серед пролетаріату внаслідок суперечності між соціальною базою партії та її соціальним складом -- переважаючу більшість РСДРП складала дещо відокремлена від робітництва “соціалістична інтелігенція”, а також через те, що РСДРП все більше замикалася в собі, як виключно міська партія.
РСДРП в Україні навесні 1917 р. досягла блискучого успіху: ряди партії швидко зростали, меншовики мали значну перевагу в міських радах, профспілках, робітничих організаціях. Своєю довірою робітники України вперше й востаннє надали РСДРП унікальну можливість здійснити свою програму демократичного оновлення країни. У роботі автор вивчає, чому соціал-демократи не скористалися цією нагодою.
Важливою проблемою післялютневої історії меншовизму було утворення спільної з більшовиками соціал-демократичної організації на підставі визнання обома фракціями буржуазного характеру революції. В дисертації простежується вирішення цього питання в головних центрах меншовицького впливу на різних етапах революції: з березня 1917 р. до липневих подій, а потім -- до Жовтневої революції. Не викликає сумніву, що головний удар по об'єднавчим тенденціям завдали більшовики, націлені на оволодіння державною владою. У дослідженні автор визначає міру відповідальності меншовиків за розкол демократичного табору країни. Беззастережна вірність теорії, істотні політичні помилки, насамперед, коаліція з кадетами, непереборені внутрішньопартійні розходження мали своїм результатом те, що наприкінці 1917 р. меншовизм, не діставши згоди, розколовся на безліч фракцій та груп. Питання про об'єднання з більшовиками переросло у питання про єдність самої РСДРП. Звідси -- неспроможність меншовиків запобігти більшовицьким експериментам.
Меншовики в Україні реальніше, ніж їхні російські лідери, ставилися до українського національного руху. Однак, міцних контактів з українськими спорідненими партіями -- УСДРП та УПСР -- у меншовиків не склалося через неприйняття ними національної програми цих партій. Співробітництво РСДРП з Центральною Радою, що розпочалося в липні 1917р., було ускладнено взаємними підозрами. У цей час меншовики поділяли автономістські ідеї та були запеклими противниками федерації.
У четвертому розділі “Стратегія і тактика меншовицької партії в Україні (кінець 1917 р. -- 1918 р.)” вивчається політика РСДРП в Україні від більшовицького перевороту в Петрограді до другого встановлення Радянської влади наприкінці 1918 р.
Жовтневий переворот, до якого меншовики поставилися вкрай негативно, впевнив їх у тому, що іншого демократичного претендента на владу, ніж Центральна Рада, в Україні не існує. Тому, незважаючи на суперечливе ставлення до Центральної Ради, меншовики визнали її крайовою владою і вважали за необхідне всіляко підтримувати її як осередок антибільшовизму і відновлення державної єдності Росії.
Меншовики були рішучими противниками сепаратних переговорів Центральної Ради з Німеччиною. Проте, незважаючи на розсудливість й передбачливість меншовицьких застережень щодо наслідків сепаратних переговорів, їх курс не привернув до себе увагу українських діячів. З огляду на розпочату більшовиками війну проти УНР, у Центральної Ради іншого виходу не було.
1917 рік позначився змінами у ставленні меншовиків до українського руху. Меншовики зробили крок від культурно-національної автономії до федерації, яку, одначе, розуміли як засіб до поновлення державної єдності Росії.
В умовах війни Радянської Росії проти УНР меншовики підтримали Центральну Раду. Водночас, зміст своєї діяльності РСДРП розуміла як боротьбу на два фронти -- проти більшовизму і проти українського сепаратизму, що, у свою чергу, ослаблювало партію та руйнувало єдність української та російської демократії, про яку так непокоїлися меншовики.
Перше встановлення Радянської влади в Україні у грудні 1917 р. призвело до загострення протиріч між оборонцями та лівими. Інтернаціоналісти підтримали загальний курс партії на оволодіння радянськими установами; оборонці заперечували владні функції рад і вагу у своїй діяльності перенесли на повернення Центральної Ради та роботу в органах міського самоврядування.
РСДРП негативно поставилася до німецької окупації. Тактика партії по відношенню до окупаційної влади зводилася до політичного невизнання Бресту, що, з одного боку, відбивало спроби ЦК РСДРП домовитися з більшовиками про організацію однорідного соціалістичного уряду, а з іншого, свідчило про нездатність меншовиків більш вагомо впливати на політичні процеси.
Ставлення до українських урядів за часів німецької окупації визначалося меншовиками в залежності від їх характеру -- як його розуміли меншовики. Демократичний характер Центральної Ради не викликав сумніву -- тому меншовики надали їй підтримки, поклавши провину за окупацію України цілком на більшовиків. Владу гетьмана П. Скоропадського РСДРП визнала за режим відкритої реакції і головним своїм завданням проголосила збройну боротьбу з гетьманщиною. Теоретична та політична упередженість не дозволила меншовикам звернутися до позитивних боків гетьманської програми. Курс на збройну боротьбу, через обмеженість соціальної бази, мав лише пропагандистське значення і штовхав меншовиків до пошуку погодження з більшовиками. Власних сил на здійснення своєї програми меншовики не мали, а з-поміж можливих союзників найближчими до них були більшовики. Тому можна сказати, що політичне примирення двох партій, що сталося наприкінці 1918 р. на ґрунті визнання соціалізму за стратегічну мету РСДРП, в Україні мало своє коріння -- курс на збройну боротьбу з гетьманщиною. Стосунки РСДРП з Директорією взагалі були короткочасними. Невизначена політична програма Директорії, дрібнобуржуазна, на погляд меншовиків, соціальна база цієї влади, обмежене виборче право, -- все це не сприяло порозумінню сторін. Головні надії на майбутнє України меншовики пов'язували з демократизацією російської влади, що повинно було стати, на їхній погляд, фундаментом для “возз'єднання” Росії. Тому головною проблемою для РСДРП стали стосунки з більшовиками.
1918 р. ознаменувався поверненням меншовиками впливу в профспілках. Українська Центральна рада профспілок фактично перебувала під необмеженим впливом оборонців. У той же час, загальнопартійні дебати щодо одержавлення профспілок не набули в Україні актуальності.
З метою координації політичної діяльності в квітні 1918 р. був утворений Загальноукраїнський комітет РСДРП в Україні, який перебував під впливом оборонців. Загальне “полівіння” меншовизму в Україні відбилося на його долі: він отримав назву Головного комітету РСДРП в Україні та переїхав восени 1918 р. до Харкова, де його очолив лідер харківських інтернаціоналістів І. Бер.
У п'ятому розділі “РСДРП в Україні у 1919-1920 роках” викладення матеріалу розпочинається з аналізу політики меншовиків в Україні під час другого встановлення більшовицької влади. Певна поміркованість заходів Раднаркому на початку 1919 р. породила серед меншовиків надії на співробітництво з більшовицьким урядом з метою демократизації його політики. Не маючи широкої соціальної підтримки та прагнучи зберегтися, як робітнича партія, меншовики пристосовувалися до радянських умов. У квітні 1919 р. РСДРП в Україні визнала радянську форму влади єдино можливою не лише для Росії, але й для майбутніх європейських революцій. Цей висновок Головкому був набагато радикальнішим за офіційний курс РСДРП: наприкінці 1918 р. ЦК меншовицької партії, висунувши курс на соціалізм, визнав радянський лад лише де-факто, а не як принцип.
У травні 1919 р., у зв'язку з наступом А. Денікіна, Головком проголосив мобілізацію членів РСДРП до Червоної Армії. ЦК партії наслідував українській ініціативі лише 1 жовтня 1919 р., хоча курс на підтримку більшовиків висунула ще травнева (1919 р.) нарада РСДРП.
Проголошення відкритої підтримки Раднаркому призвело до посилення внутрішньопартійних суперечностей, що було свідченням невпевненості багатьох українських комітетів РСДРП у вірності запропонованого ЦК курсу. Праві, заперечуючи курс центральних установ партії, закликали до “боротьби з антидержавним рухом більшовиків”. Інтернаціоналісти у роки війни вели перед у багатьох комітетах партії і, спираючись на підтримку ЦК, не зупинялися на виключенні окремих фракцій правих меншовиків -- і навіть всієї Одеської організації -- з РСДРП. Але, підтримавши Радянську владу на фронті, в тилу меншовики всіляко підкреслювали свою опозиційність більшовицькому урядові. Така “умовна” підтримка меншовиками Раднаркому, через свою небезпеку для останнього, вилилася незабаром у репресії уряду проти соціал-демократів.
Головним завданням профспілкового руху меншовики вважали збереження його незалежності від правлячої більшовицької партії, що надавало РСДРП можливість утриматися на політичній сцені пореволюційної Росії. Загальноменшовицькі дебати про одержавлення профспілок набували в Україні актуальності лише за часів Радянської влади. За часів гетьманату, денікінської диктатури, які меншовики розуміли, як перемогу контрреволюції, на перше місце висувалося завдання збереження легальності та організаційної єдності профспілок, з метою організації боротьби з контрреволюцією.
Денікінська окупація призвела до посилення впливу оборонців у деяких комітетах РСДРП та профспілках. У той же час, політика Центрального Бюро профспілок у Києві відповідала загальноменшовицькому курсу на збройну боротьбу з контрреволюцією. Тому процес над київськими меншовиками-членами Центрального Бюро у березні 1920 р. свідчив, що більшовики не могли пробачити РСДРП не співробітництва з денікінцями в профспілках, а самого існування незалежних профспілок під керівництвом РСДРП.
Останнє встановлення Радянської влади наприкінці 1919 р. передало до рук більшовиків всі важелі тиску на соціал-демократів. На кінець громадянської війни РСДРП в Україні не могла протистояти комуністам на рівних. Вся наступна історія меншовицької партії в Україні -- це історія нескінчених арештів соціал-демократів.
У висновках підведені підсумки дисертаційного дослідження.
Меншовизм -- це російський варіант міжнародного демократичного соціалізму. У протистоянні з більшовиками меншовики представляли “західний варіант” робітничого руху, з більшою опорою на легальність, демократизм, самодіяльність робітничих мас. У цьому була їхня сила -- тому після Лютневої революції меншовики вели перед у більшості робітничих організацій. Але “європеїзм” РСДРП ніс у собі зародок її майбутньої загибелі. Ще в 1917 р. О. Потресов застерігав, що Росія -- не Європа, що західний марксизм, торкнувшись російського ґрунту, набуває не властивих йому на Заході рис. Вихід з цього складного для РСДРП становища знайшли більшовики: вони, переставши бути соціал-демократами, першими усвідомили роль політичної влади, як головного важеля соціальних перетворень і використали її для здійснення своїх радикальних програм. Меншовики, навпаки, залишалися партією “ортодоксального” марксизму, яка замість швидкого політичного успіху обрала вірність теорії.
Меншовизм в Україні мав свої особливості, головна з яких полягала у залежності стратегії й тактики партії від перебігу подій Української національно-демократичної революції. Іншою характерною рисою меншовицьких організацій була фатальна нездатність їх лідерів домовитися між собою. Незгоди, перенесені з російських столиць, набували особливого значення в специфічних умовах розвитку революції в Україні. Утворення навесні 1918 р., з метою координації партійної лінії, керівного органу партії в Україні -- Головкому РСДРП -- ще більше посилило розходження між політикою ЦК РСДРП та курсом меншовицьких організацій в Україні. Політика Головкому відрізнялася більшою зацікавленістю у пошуках погодження з більшовиками.
Незважаючи на наполегливі спроби меншовиків захистити майбутнє пролетаріату, результатом їх діяльності стала політична ізоляція РСДРП в Україні. Вона відбулася як через звуження соціальної бази партії, так і через низку політичних прорахунків лідерів меншовизму. Ще однією важливою причиною падіння політичного впливу РСДРП в Україні було прохолодне ставлення меншовиків до українського національного питання. Після другого встановлення Радянської влади в Україні головною проблемою для російських соціал-демократів стали стосунки з більшовицькою владою, тим більше, що власних сил на реалізацію своєї програми меншовики не мали.
Головний зміст політики РСДРП протягом 1919-1920 рр. полягав в організації спільної з більшовиками боротьби з контрреволюцією з одночасними спробами демократизувати політику Раднаркому. Хоча цей курс формувався під впливом різних об'єктивних обставин, він ніс у собі пристосування до політики, нав'язаної країні комуністами. Проте, змагатися з більшовиками на рівних меншовики були не в змозі. Лише у часи приходу до влади антибільшовицьких сил РСДРП помітно зміцнювала свої позиції. Чергові повернення більшовиків до влади завдавали меншовицькій партії нових, більш сильних ударів. Комуністи не могли пробачити меншовикам їх опозиційної діяльності в тилу -- результатом цього став перехід партії на нелегальне становище. Робітничій партії не знайшлося місця в системі диктатури пролетаріату.
Надаючи підтримки більшовикам, РСДРП прагнула не допустити встановлення в країні контрреволюційної буржуазної диктатури. Але історія розсудила інакше. Не буржуазне, а тоталітарне переродження загрожувало Радянській владі. Тому вся основна політична лінія меншовиків виявилася помилковою.
Основні положення і висновки дисертації викладені автором у таких публікаціях:
Меншовики Харкова в 1917-1920 рр.: динаміка політичного впливу в робітничому середовищі// Вісник Харківського університету. №401. Історія України.-- Харків: Основа, 1998. -- С.45-55.
Звуження соціальної бази меншовиків в Україні у 1917-1920 рр. та його наслідки// Вісник Харківського університету. №401. Історія України. -- Харків: Основа, 1998. -- С.93-100.
Меншовики: боротьба за вплив у профспілковому русі України (кінець 1917-1920 рр.)// Вісник Харківського державного університету. №442. Історія України. -- Харків: Видавничий центр ХДУ, 1999. -- С.78-84.
Меншовики в Україні в 1917 р.: до проблеми існування об'єднаних соціал-демократичних організацій// Збірник наукових праць ХДПУ: Серія історія та географія. Вип.4. -- Харків: Основа, 2000. -- С.225-236.
АНОТАЦІЇ
меншовизм революція націонал-демократія уряд
Голікова Олена Михайлівна. Меншовики в Україні у роки революції і громадянської війни (1917-1920 рр.). -- Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 -- Історія України. Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна. Харків, 2000.
Дисертація є першою комплексною роботою у вітчизняній історіографії з історії меншовицької партії в Україні у роки революції та громадянської війни 1917-1920 рр. Зокрема, основні питання дослідження включають: загальну характеристику теоретичних та політичних поглядів меншовиків у пореволюційну добу; особливості стратегії й тактики РСДРП в Україні на різних етапах Української національно-демократичної революції; стосунки меншовиків з українськими урядами та більшовицькою владою; досліджується політичний вплив меншовиків у робітничих організаціях. Робиться висновок, що соціал-демократична альтернатива не могла втілитися в життя не лише через звуження соціальної бази партії чи неприйняття меншовиками української національної ідеї. Зберігаючи вірність теорії та прагнучи захистити майбутнє пролетаріату, меншовики були примушені пристосовуватися до умов, нав'язаних країні більшовиками, що врешті-решт привело партію до політичної загибелі.
Ключові слова: російська соціал-демократія, меншовизм, “ортодоксальний” марксизм, революція, соціалізм, оборонці, інтернаціоналісти, фракція, опозиція.
Голикова Елена Михайловна. Меньшевики в Украине в годы революции и гражданской войны (1917-1920 гг.). -- Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 -- История Украины. Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина. Харьков, 2000.
Диссертация является первой комплексной работой в отечественной историографии по истории меньшевистской партии в Украине в годы революции и гражданской войны 1917-1920 гг. В частности, основные вопросы исследования включают: общую характеристику теоретических и политических воззрений меньшевиков в пореволюционный период; изучение организационных основ деятельности РСДРП в Украине после свержения самодержавия; анализ социальной базы и социального состава партии, а также численности меньшевиков в Украине. Отдельно изучается история объединенных социал-демократических организаций и решение вопроса об объединении с большевиками в главных центрах меньшевистского влияния; определяется мера ответственности меньшевиков за раскол демократического лагеря страны. Предметом специального изучения стала национальная политика РСДРП в Украине. Особое внимание уделено изучению стратегии и тактики меньшевиков на разных этапах Украинской национально-демократической революции. Доказано, что политическая изоляция РСДРП в Украине произошла как из-за сужения социальной базы партии в годы революции и гражданской войны, так и вследствие серьезных политических просчетов лидеров меньшевизма. Еще одной причиной падения политического влияния партии в Украине было традиционно прохладное отношение РСДРП к украинскому национальному движению (хотя меньшевики в Украине более ответственно воспринимали украинскую национальную идею, чем их российские лидеры). Отсюда -- ограниченные контакты РСДРП с украинскими социалистическими партиями и достаточно напряженные отношения с украинскими национальными правительствами. Общее разочарование РСДРП в намерениях и возможностях украинских правительств окончательно отвернуло меньшевиков от сотрудничества с ними. Главной проблемой для российских социал-демократов стали отношения с большевистской властью.
Впервые предметом самостоятельного изучения стала деятельность Главного комитета РСДРП в Украине. Автор сравнил политику Главкома с курсом центральных органов партии и определил причины большей, по сравнению с политикой ЦК РСДРП, “левизны” руководящего органа меньшевиков в Украине. Проанализированы причины крайней поляризации меньшевистских фракций в Украине и доказано, что суть внутрипартийных расхождений заключалась в неприятии некоторыми комитетами РСДРП в Украине предложенного ЦК и Главкомом РСДРП курса на сотрудничество с Советской властью. Поддержав Совнарком, меньшевики, с одной стороны, вступили в непосредственное сотрудничество с коммунистами для организации совместной борьбы с контрреволюцией, а с другой, всячески подчеркивали свою оппозиционность большевистской власти. Коммунисты не могли простить социал-демократам их оппозиционной деятельности в тылу. Результатом этого стали репрессии большевистской власти против меньшевиков. В диссертации делается вывод о невозможности осуществления социал-демократической альтернативы в стране в изучаемый период. Храня верность теории, и стремясь защитить будущее пролетариата, меньшевики были вынуждены приспосабливаться к условиям, навязанным стране большевиками, что, в конечном итоге, привело партию к политической гибели. Политический курс меньшевиков в годы гражданской войны формировался на основе признания ими того факта, что стране угрожают две опасности: или победа контрреволюции, или бонапартистское перерождение Советской власти. Поддержав большевиков на фронте, социал-демократы полагали, что результатом их деятельности станет консолидация пролетариата, который сумеет организовать борьбу за свое действительное освобождение. Но история распорядилась иначе. Не буржуазное, а тоталитарное перерождение угрожало Советской власти. Поэтому вся основная политика меньшевиков оказалась ошибочной.
...Подобные документы
Загальні відомості щодо революції. Причини перемоги більшовиків у громадянській війні, встановлення польської влади на західноукраїнських землях, поразки української революції. Уроки української революції 1917–1921 рр., використання в подальшій історії.
реферат [17,8 K], добавлен 16.12.2010Характеристика отаманщини як явища у період української визвольної революції 1917-1920 років. Обмеженість суверенітету УСРР на початку 20-х років ХХ ст. Діяльність Українського таємного університету у Львові. Ініціатори створення дивізії "СС - Галичина".
контрольная работа [26,1 K], добавлен 13.06.2010Діяльність П.В. Феденка, відомого діяча Української Соціал-демократичної Робітничої партії у період Української національної революції та його погляди на неї. Оцінка політики гетьмана П. Скоропадського та його роботи в уряді УНР за часів Директорії.
реферат [27,8 K], добавлен 12.06.2010Революційні події в Росії. Посилення національно-демократичного руху в Україні. Утворення Західної Української Народної Республіки. Завоювання власних національно–політичних прав. Захист українських інтересів. Стан України як автономного утворення.
реферат [24,5 K], добавлен 11.03.2011Визначення причин виникнення голоду на Україні в період національно-визвольної революції 1648-1653 рр., аналіз його соціальних наслідків. Утворення Переяславської Ради як результат зближення молодої козацької держави із Москвою в часи голодного лиха.
статья [28,4 K], добавлен 20.09.20101917-1918 рр. - період української національно-демократичної революції. Українська Центральна Рада (УЦР) під керівництвом М.С. Грушевського. Напрямки політичної програми УЦР, її прорахунки. Політичний курс більшовиків, наслідки політики індустріалізації.
презентация [6,4 M], добавлен 06.01.2014Передумови та причини революції 1917 року на Херсонщині. Органи міського самоврядування в період революції. Завершення революції. Політична діяльність партій. Події 1917 року на Херсонщині в контексті національного і культурного відродження України.
курсовая работа [74,2 K], добавлен 17.03.2015Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст. Створення і діяльність українських політичних партій на початку XX ст. Україна в роки революції 1905-1907 рр. Громадсько-політичний рух в роки революції 1905 -1907 рр. Земельна реформа П. Столипіна.
лекция [27,3 K], добавлен 29.04.2009Умови, в яких формувалися соціологічні погляди видатного громадського і державного діяча, лідера національно-демократичної революції Михайла Грушевського. Ідея суверенності українського народу. Плани М. Грушевського щодо розвитку соціології в Україні.
контрольная работа [24,0 K], добавлен 21.03.2014Характеристика первісного суспільства і перші державні утворення на території України. Сутність українських земель у складі Литви і Польщі. Особливості розвитку Української національно-демократичнлої революції. Національно-державне відродження України.
книга [992,2 K], добавлен 13.12.2011Нова економічна політика. Голодомор 1921-1922 рр. Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно важким. Виступи робітників, повстання селян. Розправи з незадоволеними більшовицькою політикою.
доклад [7,5 K], добавлен 21.05.2003Історичні передумови Помаранчевої революції. Перспективи і загрози Помаранчевої революції. Соціально-психологічний аспект Помаранчевої революції. Помаранчева революція: Схід і Захід. Помаранчева революція в оцінках західної та російської преси.
реферат [35,0 K], добавлен 17.04.2007Характеристика поглядів сучасних польських істориків на причини української Національно-визвольної війни середини XVII ст. Розгляд еволюції підходів та їхнє місце в інтелектуальній традиції. Інтелектуальні зміни в козацькому середовищі, їх трактування.
статья [18,7 K], добавлен 14.08.2017Загальні тенденції суспільного та культурного розвитку України. Етнічні складники формування української культури. Політика українізації, її позитивні результати. Розвиток видавничої справи та друкарство книг. Літературний процес після революції.
реферат [30,4 K], добавлен 24.01.2014Дослідження внеску іспанських істориків та їх колег із Великої Британії і США в історіографію громадянської війни в Іспанії. Розкриття української складової вивчення теми громадянської війни в Іспанії, оцінка можливостей її покращення та розширення.
статья [64,9 K], добавлен 11.09.2017Аналіз дипломатичної роботи одного із провідних громадсько-політичних діячів Галичини. Державотворчі заходи періоду революції - у складі Української Національної Ради, у відомствах закордонних справ Західноукраїнської й Української Народних Республік.
статья [41,9 K], добавлен 18.08.2017Визначення основних передумов і аналіз об'єктивних причин жовтневої революції 1917 року. Характеристика політичних, військових і економічних обставин, що визначають неможливість переходу влади до буржуазії. Основа соціалістичного шляху розвитку Росії.
реферат [23,7 K], добавлен 17.12.2010Україна - арена найбільш хаотичних і складних подій громадянської війни. Гетьманщина, анархія, Дерикторія. Більшовики, повстання проти більшовиків. Боротьба на заході. Розв'язка. Перемога більшовиків.
реферат [65,8 K], добавлен 12.09.2007Бойові дії на території України в роки Першої та Другої світової війни. Утворення Української Народної Республіки. Причини і суть гетьманського перевороту П. Скоропадського. Національно-визвольний рух у Галичині. Політика сталінської індустріалізації.
шпаргалка [65,7 K], добавлен 19.03.2015Аналіз основних причин зростання національного руху в Наддніпрянській Україні в кінці ХІХ – початку ХХ століття. Конфлікт всередині Революційної української партії та його наслідки. Національно-революційна течія під керівництвом М. Міхновського.
курсовая работа [38,5 K], добавлен 19.09.2010
