Затвердження християнства на Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

з історії Київської Русі

Затвердження християнства на Русі



Зміст

Вступ

1. Особливості прийняття християнства в Київській Русі

1.1 Дохристиянські вірування східних слов'ян. Запровадження християнства як консолідуючої релігії

1.2 Поширення християнства на Русі. Історичне значення християнства для долі українства

2. Значення прийняття християнства в розвитку Київської Русі

2.1 Особливості культури Київської Русі після прийняття християнства

2.2 Розвиток культури після запровадження християнства в Київській Русі

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Предки наші в дохристиянську добу стикалися з багатьма різними релігіями, які помітно вплинули на їх власну віру. Це були християнство, іслам, юдаїзм тощо. Певно, через ці впливи уже тоді вони дійшли до розуміння єдиного Бога. Що це справді було так, підтверджує грецький історик VI ст. Прокопій, який пише про наших предків, що вони "визнають владикою всіх єдиного Бога, який посилає блискавку, в жертву йому приносять корів або іншу жертву".

Але нова віра - християнство - з тріумфом просувалася по Європі і вже в IX ст. всі сусідні з Київською Руссю землі (крім угрів) прийняли цю віру.

Не можна говорити, що християнство було новою релігією для русів, воно мало своїх прихильників на землях Київської Русі ще за Андрія Першозваного.

З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких колоній, з Балканського півострова, з Хазарського каганату, з Великої моравської держави. Але віру цю приймала головним чином еліта суспільства - князі, бояри, міська аристократія, які не наважувалися стати відкрито християнами, а тим більше навіть думки не допускали про схрещення народу, який мав свою споконвічну віру.

Так, християнами були князь Ігор, його дружина княгиня Ольга, яка не змогла зробити християнином свого сина Святослава, але прищепила любов до нової віри онуку Володимиру, на плечі якого й лягла почесна задача - проголошення християнства державною релігією Київської Русі.

Володимир був надто мудрим політиком, щоб не розуміти, що стара віра не могла об'єднати його державу - надто самостійною та демократичною вона була. Без сумніву, ще більше впливало на нього те, з якою швидкістю християнство завойовувало народи та країни. В 864 p., охрестилась Болгарія, в 928-935 pp. - Чехія, в 962-992 pp. - Польща. Для Володимира стало ясно, що, тільки прийнявши християнство, Київська Русь зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав. З літописів невідомо, де й за яких умов прийняв християнство Володимир. "Повість временних літ" наголошує, що зробив він це у Корсуні. В 987 p. візантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів Василя II та Костянтина. Останні звернулися до Володимира за допомогою. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою імператорів Ганною, а вони як передумову шлюбу - його схрещення. Тоді Володимир і охрестився.

При його допомозі Варда Фока був розбитий. Проте, позбавившись небезпеки, візантійські царі відмовляються від своєї обіцянки - віддати в дружини Володимиру свою сестру. Вони виконували заповіт свого діда - Костянтина Порфірородного, який писав: "Коли хозари, турки або русичі чи який інший північний народ... почне просити чи домагатися щоб посвоячитися з імператором, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина - треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Костянтина".

У відповідь на це Володимир бере в облогу, а потім і здобуває одну з найкращих візантійських колоній в Криму - Корсунь. Це примусило Візантію виконати обіцянку та направити Ганну до Корсуня, де її було обвінчано з Володимиром. Це був апогей його слави.

Єдиний власний володар величезної держави, який отримав моральне благословення Другого Риму, він міг наважитись привести свій народ до нової віри. Трапилось це в 988 році.

За "Повістю временних літ", схрещення Русі відбулося надзвичайно просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро старих богів і в призначений день вийти всім до ріки. Люди з піснями входили в воду, а святенники читали молитви. І була "радість на небеси й на земли, толико душ спасаемых".

Звичайно, не все було так просто. По схрещенні киян, коротко нотує літописець, "почав Володимир ставити по містах церкви та священиків, та зганяти людей на хрещення по всіх містах та селах". Треба думати, що хрещення народу розтяглося не на один десяток років.

Першими охрестилися київські землі, головним чином, великі міста, бо села приймали нову віру дуже неохоче. Зайнявся Володимир також і схрещенням північних земель держави, тих, що пізніше склали Московське князівство.

Тут християнство наштовхнулося на великі перепони. У 991 p. Володимир послав єпископа до Новгорода з метою підготувати новгородців до нової віри. Як оповідають літописи, хрещення відбулося тут силою: "Путята (тисяцький) хрестив їх мечом, а Добриня (посадник) - вогнем".

Схрещення Русі викликало багато дискусій і з приводу того, яке духовенство хрестило народ. Видатні історики, зокрема історики Церкви Є. Голубинський, В. Пархоменко, дотримувалися погляду, що хрестити народ Володимиру допомагало візантійське духовенство. Але ця концепція викликала заперечення. По-перше, у візантійських джерелах не згадується така важлива подія, як хрещення Київської держави за Володимира, тоді як у багатьох з них згадується схрещення окремих осіб за Оскольда. По-друге, тяжко уявити собі успіхи християнізації за допомогою візантійського духовенства, яке проповідало чужою для народу мовою.

Ці невідповідності привели до появи в 1913 p. гіпотези М. Присєлкова, який доводив, що перше духовенство в Київську Русь прибуло не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував незалежний патріархат. Незабаром ця точка зору стає пануючою, і не безпідставно. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки.

В політичному відношенні Болгарія була менш небезпечною, ніж Візантія. Великим аргументом була близькість мов, і священики болгари могли легко порозумітися з новою паствою.

Цікаву рису до цієї гіпотези додав П. Курінний. Досліджуючи рештки Десятинної Церкви, що її збудував Володимир у Києві, він прийшов до висновку, що техніка цієї будови аналогічна храмам Охріди, а не Візантії. Все це говорить, що першими вчителями християнства й церковними проповідниками на Русі були болгари.

Темою курсової роботи є дослідження особливостей прийняття християнства та його значення в розвитку культури Київської Русі.

Згідно мети дослідження в курсовій роботі обумовлено вирішення наступних задач:

- розглянути дохристиянські вірування східних слов'ян. Запровадження християнства як консолідуючої релігії;

- проаналізувати особливості поширення християнства на Русі. Історичне значення християнства для долі українства;

- дослідити особливості культури Київської Русі після прийняття християнства;

- розглянути напрями розвитку культури після запровадження християнства в Київській Русі.

Об'єктом дослідження даної теми є особливості прийняття християнства в Київській Русі.

Предмет дослідження - обґрунтування значення прийняття християнства в розвитку культури Київської Русі.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків. Для написання курсової роботи було використано наукові праці, матеріал з підручників, навчальних посібників вітчизняних та закордонних авторів щодо особливостей прийняття християнства та його значення в розвитку культури Київської Русі. Для вирішення поставлених у дослідженні завдань, отримання вірогідних даних і перевірка гіпотез було застосовано комплекс методів дослідження: теоретичні, емпіричні, статистичні.

Практичне значення дослідження: основні його результати можуть бути використані у процесі аналізу досліджень особливостей прийняття християнства та його значення в розвитку культури Київської Русі.



1. Особливості прийняття християнства в Київській Русі

1.1 Дохристиянські вірування східних слов'ян. Запровадження християнства як консолідуючої релігії

Виникнення Давньоруської держави було безпосередньо пов'язано з перемогою феодальних відносин. Головною формою експлуатації на Русі була продуктова рента, а не відробітки, як на Заході, у Франкській державі. Давньоруська держава переходила до феодалізму не від рабовласництва, а від первіснообщинного ладу. Соціальна диференціація зумовила зародження державного утворення та формування імперії. Очолювали це утворювання царі, проте їх влада обмежувалась всенародним віче. Археологічні матеріали ІХ-Х ст. відображають наявність сформованого класу феодалів.

Політичні стосунки були млявими, мінливими й невиразними, а політичні проблеми часто розв'язувалися за допомогою сили. І все ж зростав рівень політичної, соціальної, та економічної організації Київської Русі, розвивалася її культура.

Розповсюдження християнства на східнослов'янській території на зламі VIII-IX ст. стало найактуальнішою проблемою. Нова віра рішуче прокладала собі дорогу, набуваючи на Русі солідну підтримку. На порядку денному стала офіціальна християнізація Русі.

Відомий тезис про введення християнства на Русі Володимиром Святим у кінці Х ст., освячений авторитетом православної церкви, набув значення догмату, який не підлягав ні обговоренню, ні сумніву. Перша християнізація Русі за часів Аскольда та патріарха Фотія виявилася завуальованою, відсунутою на задній план історичного процесу. У зарубіжних джерелах відсутні дані про Хрещення Русі близько 988 р.

В 1888 р. у зв'язку з 900 - річчям "Володимирова хрещення", Ф. Фотинський провів спеціальне дослідження, шукаючи про це хоча б найменші сліди та натяки в європейських часописах та документах. Висновок був приголомшуючий: у жодному тексті не знайшлося ніяких відомостей з приводу Хрещення Русі у кінці Х ст.

Ще більше подиву викликає мовчання православних джерел, у першу чергу візантійських та болгарських. Аналогічна картина простежується і у східних джерелах, які визначають Русь ІХ-Х ст. християнською країною. Відсутність в іноземних джерелах відомостей про хрещення Володимиром Русі пояснюється тим, що уперше офіційний акт введення християнства в Київській державі відбувся у 860 р., при Аскольді.

На межі III і II тис. до н. е., з індоєвропейської спільноти виділяється германо-балто-слов'янська група, що дає підстави стверджувати про початок праслов'янської історії. Протягом тривалого часу на українських землях формувалася праслов'янська культура, і в цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонного етносу, з іншого - культурні зв'язки із сусідніми народами.

Суттєві зміни в історії давніх слов'ян приходять в І тис. н. е. Це пов'язано з їхнім великими розселенням, що стало вагомим фактор у формуванні етнокультурної та політичної карти слов'янських народів на території Центральної та Східної Європи. Найяскравіше творчий геній давніх слов'ян на території України виявися в зарубинецькій (II ст. до н. е. - II ст. н. е.) та черняхюській (II-V ст. н. е.) культурах.

Однією з найважливіших ознак державності є територія. Земля, на якій проживає український народ, починаючи з палеоліту і до наших часів, ніколи не була незаселеною. Один з найвидатніших археологів України - П. Курінний - говорить, що тут "покоління людей виростали одне по одному. Культурний тягар на українських землях не переривалася ніде, ніколи". Сучасний стан археології дає право стверджувати, що український народ є автохтоном своєї батьківщини і жив на цій території, починаючи за неоліту. Правда, наука ще не може з певністю відповісти на питання, від якого неолітичного племені походять українці. Дані археологічних та історичних досліджень говорять про те, що першими достовірними предками українців є анти. Питання про походження антів неясне. В. Щербаківський вважав, що іменем "анти" називали ряд українських племен, а М. Грушевський у всіх своїх дослідженнях прямо називає антів українцями. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена.

До нас дійшло багато відомостей про громадську та політичну організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов'янами та антами не править хтось один, здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Запам'ятаємо цю інформацію, тому що, можливо, в цей час формується одна з найважливіших рис українців - демократичність вдачі, яка пізніше виразилась у народоправстві.

В часи небезпеки анти обирали вождя, авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 p. створив союз для боротьби з остготським царством Віні-тара. Анти в цій боротьбі потерпіли поразку. Історія донесла до нас імена інших антських вождів - Межамира, Ардагаста, Мусокія. З певністю можна стверджувати, що об'єднання антів носили державний характер. Так, Йордан, писав, що анти мають спадкову царську владу. Факт об'єднання антів важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті. Держава антів проіснувала від кінця IV до початку VII ст. і впала під натиском аварів.

Друга досить велика держава виникла на Волині, Аль-Масуд називає її Валінана. Цю державу очолює цар Маджак, якому покоряються багато племен. В. Ключевський говорив, що великий воєнний союз в Карпатах у VI ст. можна поставити на початку історії східного слов'янства.

Назва "слов'яни" виникає майже одночасно з назвою "анти". Останній раз термін "анти" зустрічається в 602 p., а в X ст. зникає ім'я слов'ян. Його заміняють назви окремих племен. До українських племен належали: поляни, сіверяни, деревляни, дуліби (бужани та волиняни), уличі, тиверці та хорвати. Серед цих племен провідного значення набувають поляни. Інтенсивний розвиток торгівлі приводить до подальшого розвитку елементів державності, початок якої М. Грушевський датує VIII, а може й VII століттям. У всякому разі, процес формування української державності не був зупинений падінням антської держави в VII ст.

"Повість временних літ" підкреслює, що всі східнослов'янські племена мали своє княжіння. Довгий час ми не бачимо спроб заснувати тут єдину державу, яка об'єднала б різні племена. Формування елементів державності відбувається в рамках окремих князівств. Дуже цікаво малює заснування Києва трьома братами - Києм, Щеком та Хоривом - "Повість временних літ". Пам'ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір - Щекавиці та Хоревиці. Цю легенду записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він розповідає про заснування Києва в землі полунян (полян). Зберіг літопис згадку і про те, що "Кий княжаше в роде своєм", їздив до Царграда і "якоже сказають... велику честь приял от царя".

Археологічні дослідження підтвердили існування в Києві трьох окремих міст, які були об'єднані лише за княжої доби. Серед усього багатоголосого слов'янського народу "Повість временних літ" виділяє плем'я полян, піднесено розповідає про їхні звичаї та вдачу, стверджує, що саме вони на чолі з Києм почали зводити на березі Дніпра сучасний Нестору злотоглавий град. Розповідає також про почесний прийом полянського князя у Царграді, похід Кия на Дунай, де він заснував "градок мал" - Києвець (подібну версію про похід першого полянського князя подає також Ніконівський літопис).

До нашого часу не збереглось документів, які б вказали точну дату походу першого полянського князя та перетворення Києва в політичний центр слов'янських племен.

Проте історик Нестор правильно підійшов до розв'язання цієї проблеми: розмістив оповідь про діяльність Кия перед такими історичними подіями у Східній Європі, як похід волзьких болгар на Дунай, поява білих угрів у Європі, слов'яно-аварські війни.

Мова тут про події другої половини VI ст.

Активність князя Кия академік Б.А. Рибаков відніс до часів правління візантійського імператора Юстиніана (527-565 pp.), з яким, цілком ймовірно, Кий мав дипломатичні відносини. Отже, Нестор переконливо визначає хронологічні межі діяльності легендарного полянського князя Кия і перетворення міста в політичний і культурний центр східного слов'янства.

Літописи свідчать, що поляни не були єдиним племенем. Більш-менш міцна держава виникла тільки у полян на території, яка в силу різних причин, сприятливих для сільського господарства, вже не раз ставала важливим осередком суспільного життя і торгівлі.

На час формування держави українські племена стояли на більш високому рівні розвитку, ніж великоруські та білоруські. В цьому немає нічого дивного або образливого для інших народів.

Об'єктивні умови розвитку і перш за все місцевість проживання привели до того, що українські племена раніше перейшли до землеробства і торгівлі. За доби, яка передувала появі Київської держави, у VII-VIII ст. - Придніпров'я переживало економічне піднесення у зв'язку з розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабськими державами. У VII ст. місцеві майстри на Придніпров'ї виробляють високохудожні речі - посуд, зброю, прикраси, в яких переплітаються як місцеві традиції, так і чужоземні впливи. Формування держави тут йшло в ногу з формуванням своєї культури.

Отже, напрошується висновок, що русичі створили ряд державних об'єднань ще до виникнення Київського князівства. Це були політичні утворення - варварські, дофеодальні. На початку IX ст. економічний розвиток українських земель посилюється. В цей час виникають передумови для об'єднання існуючих у VIII ст. державних утворень в єдину поляно-руську державу - Київську Русь.

Як відомо, радянська офіційна наука відмовляла українському народу в існуванні його державності взагалі, не кажучи вже про Київську Русь. Добре сказав з цього приводу М. Грушевський: "До тих пір, коли не буде доведено, що в Києві і його околицях в IX-XII ст. проживали великоруські племена, котрі перенесли потім форми політичного, суспільного та культурного життя на береги Клязьми і Москви, нам доведеться з простої логічної послідовності вважати ці форми набутком української народності, оскільки ці українські племена IX-XII ст. були її безпосередніми предками".

Слов'яни традиційно розвивали землеробство - провідну галузь господарства протягом тривалого часу. Воно було орним, але екстенсивним. Ділянки експлуатувалися до повного виснаження. їхня родючість відновлювалася шляхом довготривалого або короткочасного перелогу - залежно від потреб господарства.

Перехід до інтенсивного землекористування відбувся у VIII ст. у зв'язку з поліпшенням кліматичних умов і збільшенням народонаселення. Невід'ємною складовою обробітку ґрунтів, особливо в Поліссі, була підсічна система - засіб розчищення нових земель під посіви.

Прогрес у землеробстві супроводжувався вдосконаленням сільськогосподарських знарядь праці. На межі нової ери носії зарубинецької культури користувалося дерев'яним ралом, а плужним ралом із залізним наральником і череслом.

У VIII-X ст. збільшуються їхні розміри, вдосконалюється конструкція в напрямі до перевертання підрізаного пласта, збільшується глибина оранки до 10-15 см. Врожаї збирали невеликими серпами, відомі й залізні коси.

На VIII-X ст. припадає масове використання жорен. Широке використання плуга із залізним лемешем підвищувало продуктивність хліборобської праці, значно збільшувало якість обробітку землі та спряло освоєнню цілини.

Складовою землеробства було тваринництво й птахівництво Уже в перших століттях нової ери з'явилися пружинні ножиці для стрижки овець. Серед промислів, що також займали певне місце в господарстві землеробів, слід назвати мисливство. Від нього мали доповнення до продуктів харчування та отримували хутра і шкіру для шиття одягу чи взуття. Шкурки пухнастих звірів часто йшли на обмін. За свідченням східних авторів, у І тис. н. е. хутро було одним із ходових товарів, яким торгувало слов'янське населення на причорноморських і прикаспійських ринках. Хозари отримували данину від слов'янських племен також хутром. Одним з найдавніших занять слов'ян було бортництво - збирання меду диких бджіл.

Розвиток землеробства визначив прогрес інших галузей господарства, в тому числі й ремесел: металургійна справа, ковальство, гончарство, оброблення дерева, шкіри, каменю, прядіння, ткацтво, виноробство, борошномельне виробництво. Провідним у господарському житті східних слов'ян було залізне ремесло (добування заліза та його оброблення), що одно з перших виділилося в окрему галузь. Вражає асортимент залізних виробів, їх досить високий технічний рівень. Давньослов'янським металургам була відома сталь та різні способи її виплавляння. У VII-IX ст. у слов'ян з'являються спеціальні поселення металургів.

Значних успіхів досягло гончарство. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - із сірої глини за допомогою гончарного круга. Починаючи з II ст. н. е., гончарне виробництво стає масовим, орієнтуючись на ринок. Особливо високим технічним рівнем відзначалась черняхівська кераміка (кожна обпалювальна піч могла одноразово пропустити близько сотні виробів). їй була притаманна висока художня якість в оформленні керамічних виробів. Керамічні вироби прикрашалися вигадливим орнаментом та зображеннями, що мали не лише естетичний, а й магічний зміст. Окремі екземпляри є справжніми витворами декоративного мистецтва.

Важливе місце у виробничій діяльності слов'ян займала деревообробна справа. Археологічні знахідки дають підставу вважати, що токарний верстат, з'явившись у III-IV ст., вже не зникає з виробництва. Деревооброблення досягло високого рівня спеціалізації в галузі будівельної та столярної справи.

У середині І тис. н. е., значного розквіту набула ювелірна справа. Асортимент виробів сягав сотні найрізноманітніших предметів, що вписуються в коло євразійської групи ювелірного мистецтва. У VI-VII ст. з'являються виїмчасті емалі, пальчасті фібули, застосовуються складні технології: чернь, зернь, філігрань, інкрустація, різні види позолоти. Поряд із штампованими ювелірними виробами масового вжитку виготовлялися високохудожні речі із золота та срібла, виконані в складних технологіях.

Територія між Дніпром, Карпатами і Дунаєм досить густо заселялася давньоукраїнськими племенами. Поселення розташовувались на відстані 3-5 км. Тут були прості будинки з дерева і глини, вкриті соломою та очеретом. Усі будівлі ховалися за земляним валом, огородженим великими гострими кілками, будували дерев'яні вежі та укріплення. Так виникали міста-городища (від слова "городити"). Звідси походить старослов'янська назва міста - град.

Животворним джерелом і основою духовної культури слов'ян була усна народна творчість, що зародилась в давні часи. У чудових поетичних творах - історичних і обрядових піснях (весільних, поховальних тощо), в казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах - народ оспівував свою працю, любов до рідної землі, її захисників, непримиренність до несправедливості й неправди, виливав свою радість і тугу.

Особлива сторінка духовної культури слов'ян - міфологія. Життя слов'ян великою мірою залежало від природних явищ.

Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями. Особливий інтерес становить Збруцький ідол, що є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких богів.

Подібна триярусна конструкція Збруцького ідола та ієрархічність його окремих частин ілюструють космогонічні уявлення східних слов'ян. Всесвіт розподілявся ними на небо - світ богів, землю - світ людей та підземний світ. Головне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості, бог Перун, зображений як воїн із шаблею, та ще дві фігури із суворими очима. Богів верхнього ярусу об'єднує шапка, що, можливо, відображує різні іпостасі єдиного слов'янського бога. У середньому ярусі зображена земля з хороводом жінок і чоловіків, у нижньому - підземні боги.

Міфологічні персонажі за характером їхніх зв'язків з колективом, важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). До таких богів відноситься головний бог у слов'ян-язичників - Сонце, або Дажбог. Пізніше - це Хоре.

На честь Сонця слов'яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем скотарства - Велес, богом вогню та ковальства - Сварог, богинею мудрості й краси - Лада.

У дохристиянську пору для слов'ян було характерним об'єднання доброго й злого начала в образі одного й того самого бога. Наприклад, образ Велеса уособлював як добро (покровитель скотарства), так і зло (демон, який приносить смерть).

До наступного рівня могли відноситись божества, пов'язані з господарськими циклами, сезонними обрядами та цілісністю замкнених колективів. Це - Рід, Ярило, Купала, більшість жіночих божеств, з-поміж яких виділяється Мокоша.

Нижчий рівень за функціями, що їх виконували божества, був найабстрактнішим, оскільки характеризував загальні поняття: Доля, Лихо, Смерть, Правда, Кривда тощо.

Більшість з цих міфологічних персонажів входило до казкових сюжетів. Казкові герої ймовірно, виступали як учасники ритуальних дійств у їх міфологічному образі: баба-яга, кощій, чудо-юдо тощо. Найнижчий міфологічний рівень представлений не індивідуалізованими істотами: духами, тваринами, рослинами, джерелами, горами, камінням.

Вони просторово співіснували з людиною і уособлювалися домовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками тощо.

Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак з оточуючого міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу. Універсальну, синтезовану функцію, що узгоджувала всі між рівневі стосунки, виконувало райське дерево. Біля нього приносили жертви, воно поєднувало світ людей і світ богів, землю і небо. Це було світове дерево, світова вісь, центр світу і втілення світу в цілому. У фольклорних текстах, прислів'ях, загадках, обрядах, замовляннях у цьому образі виступає Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Трьом головним частинам райського дерева відповідали різні тварини: гілкам та верховіттю - птахи, стовбуру - бджоли, корінню - плазуни тощо.

У східних слов'ян-язичників не було храмів. Дерев'яні зображення богів стояли просто неба. Сюди люди приносили дарунки. Навколо них танцювали і співали, просили багатого врожаю, успіху на полюванні, гарної погоди. Головними святами у слов'ян були Новий рік, Масниця, Івана Купала. Ці та інші свята уособлювали різні важливі події в житті людей. Відображуючи певні пори року, вони стверджували глибоку віру в добро і щасливе життя, радість, перемогу над ворогом і нечистою силою.

Очевидний крах давньоруського язичництва примусив великого князя серйозно замислитись про подальші заходи щодо релігії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді "вибору віри" - досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції "Повісті временних літ", що дійшла до нас. "Сказаніє про Володимирове хрещення" носить складний характер та розпадається на декілька епізодів, не з'єднаних органічно одне з одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями (це спеціально підкреслено у тексті): ісламу - від Волзької Болгарії, католицизму - від Німеччини, іудаїзму - від Хазарії, православ'я - від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Болгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшись додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про "красу церковну", яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: "Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь". Володимир дав себе переконати та спитав: "Где будем крестится?" - "Где захочешь", відповіли посли. Наступний епізод, датований 988 р. розповідає про похід Русі на Херсонес (Корсунь), причини та ціль якого не роз'яснені. З подробицями оповідає про облогу міста, захват його за допомогою зрадника Анастас. Після захвату Корсуня, київський князь вимагає від грецьких царів Василя ІІ та Костянтина VІІІ віддати за нього їх сестру Анну. Імператори погодилися, але за умови, що Володимир охреститься. Князь дав згоду. Царі не без труднощів умовили сестру вийти заміж за київського князя та відправили її у Корсунь у супроводі священників та проповідників. Коли вони прибули на місце, царівна стикнулася з несподіванкою: її наречений уперто не хотів іти у храм. Тоді сталося щось схоже на диво: У Володимира розболілися очі та він втратив зір. Анна сказала: "Якщо хочеш позбавитися хвороби, негайно охрестися". Тільки тоді Володимир наказав виконати над собою обряд. Хрестив, Володимир повернув Корсунь візантійськім царям (перед цим пограбувавши його) та відбув у Київ з дружиною Анною, священиком - зрадником та захопленим у місті добром.

По прибуттю додому він негайно почав впроваджувати нову віру: ліквідував створений їм же самим пантеон язичницьких богів, а на другий день наказав хрестити усіх киян поголовно. Після хрещення киян Володимир наказав будувати храми на тих місцях, де стояли ідоли. Отже, після прийняття християнства у слов'ян новий рік збігся з Різдвом і Святками. Люди складали колядки - пісні-побажання, ворожили про майбутній врожай і долю, дівчата мріяли дізнатися ім'я свого судженого. Давні слов'янські свята дійшли й до наших днів - Коляда, Івана Купала, зустріч весни.

У складних історичних умовах слов'янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій. Стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу, у цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів, передусім антів, з іншого, культурні зв'язки із сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю і самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

1.2 Поширення християнства на Русі. Історичне значення християнства для долі українства

Історична наука XIX ст., скептично відносилася до версії "Повісті временних літ" Хронологічні розбіжності, філософсько-теологічні помилки та явні анахронізми були знайдені у літопису багатьма вченими - істориками. Можливо це є наслідком багатьох редакцій документу.

Ми не будемо проводити зараз історичне дослідження на предмет виявлення реального ходу подій. Найголовніше, що у Київській Русі остаточно перемогла християнська релігія, яка стала державною. Язичницькі обряди та вірування частково сплелися з християнськими і в такому, майже невпізнанному вигляді збереглися і по наш час.

В часи правління Володимира Святославовича Русь досягла нечуваної величі та могутності.

Затвердження християнства на Русі мало далекосяжні та багатогранні наслідки для всебічного розвитку суспільного життя. Це був закономірний акт, підготований усім ходом історичного розвитку та глибоко мотивований об'єктивними потребами епохи. На відміну від язичництва християнство було ідеологічну систему не первіснообщинного, а класового устрою. Затвердження нового феодального базису визначило безперечну перемогу нової надбудови, якою в умовах середньовічної Русі могло бути тільки християнство.

Встановлення нової релігії реально захоплювало будь-які прояви соціального життя. Укріплюючи феодальний устрій на Русі, християнство тим самим сприяло укріпленню Давньоруської держави та зміцненню її політичної могутності. Рівною поміж рівних виступала Київська Русь у світовому оточенні.

Християнська діалектика, активно використовувана давньоруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньоруської культури. Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди на Русі не знали науки, творчості, мистецтва, але бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія. В монастирських брамах концентрувалися основні кадри вчених того часу, письменників, публіцистів, художників, архітекторів. Судовий монастирський статут, який було введено на Русі у другій половині ХІ ст., зобов'язував ченців започатковувати у себе бібліотеки, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші заклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво-Печерський, який став можливо найвизначнішим центром давньоруської культури. З нам пов'язана діяльність визначних публіцистів (Феодосій Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьох інших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном.

Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та розповсюдження грамоти. Як відомо, східнослов'янська писемність сформувалася раніше від офіційної християнізації країни та незалежно від неї, але використовувалася переважно у чисто практичних цілях. Принципово важливим етапом була поява книжок у середині ІХ ст.

Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогативою одного тільки духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу.

Церква активно сприяла розвитку давньоруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам'яних споруд, збудованих на протязі Х-ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.

Культура Київської Русі виступала як частина єдиної середньовічної цивілізації, підпорядкована тим закономірностям, які були властиві останній, незалежно від національних особливостей та специфіки. У першу чергу це стосується суспільної думки, яка у всій Європі розвивалася під безпосереднім впливом християнської ідеології.

У 988 р. Володимир хрестив Русь не лише з дипломатичних міркувань та через прагнення прилучитися до імператорської влади, а, звичайно, і з огляду на необхідність входження до світової культури. Завдяки християнству Русь долучилася до світової культури, налагодились інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією.

Християнство є релігією письма. Йому притаманне шанобливе ставлення до Слова. А слово - це культура. Священні тексти і весь світ сприймався християнами як книга. Культура набирає книжного змісту.

А крім усього, християнство - могутня база язичницького міфологічно-ліричного епосу. На культурно-історичний процес активно впливають два чинники:

- світова інтелектуальна, антична культура, грецька думка;

- язичницька духовна і матеріальна культура.

Так буває завжди в переломні моменти історії: річище культури могутнішає.

Митрополит Іларіон, перший митрополит з українців, духівник Ярослава Мудрого у своєму "Слові про закон і благодать" підкреслював: "Великою буває користь від навчання книжного. Це ріки, які наповнюють всесвіт, це джерела мудрості. Адже в книгах глибина, ними ми заспокоюємось у печалі. Якщо пошукати в книгах, то знайдеш велику користь для своєї душі".

Християнське учення стало головним у формуванні самосвідомості індивіда. Воно, проголосивши принцип всезагальної гріховності, перенесло центр уваги людини на осмислення себе в системі людських відносин, свого місця у світі, своєї відповідальності перед Богом.

Християнство змінило культ сили в язичництві на нові моральні цінності, перш за все любов до ближнього, милосердя, всепрощення. Моральному прогресові сприяли принципи рівності перед Богом. Християнство зберегло обрядовість, основні магічні дії язичництва - молитву, хрещення, причащання.

Християнство ввело Русь до складу європейських країн, розширило взаємовпливи в духовній та матеріальній культурі.

Християнство дало ідеї цілісного світу, в якому конкретні прояви буття пов'язані єдиною першопричиною. Це дало можливість і для глибокого освоєння духовної культури людства.

Слідом за Києвом християнство поступово приходить в інші міста Київської Русі: Чернігів, Новгород, Ростов, Володимир-Волинський, Полоцк, Туров, Тмутаракань, де створюються єпархії. При князя Володимира переважна більшість російського населення прийняв християнську віру, і Київська Русь стала християнською країною. Куди більший опір надали жителі півночі і сходу Русі. Новгородці збунтувалися проти надісланого у місто єпископа Іоакима в 991 році. Для підкорення новгородців була потрібна військова експедиція киян, очолена Добринею і Путята. Жителі Мурома відмовилися впускати в місто сина Володимира, князя Гліба, і заявили про своє бажання зберегти релігію предків. Подібні конфлікти виникали і в інших містах Новгородської і Ростовської земель. Причиною такого ворожого ставлення є прихильність населення традиційних обрядів, саме в цих містах склалися елементи релігійної язичницької організації (регулярні та стійкі ритуали, відокремлена група жерців - волхви, чарівники). У південних, західних містах і сільській місцевості язичницькі вірування існували, скоріш, як забобони, ніж як сформувалась релігія.

У сільській місцевості опір християнству було не таким активним. Хлібороби, мисливці, які вклонялися духів річок, лісів, полів, вогню, найчастіше поєднували віру в цих духів з елементами християнства.

Двовірство, що існувала в селах протягом десятиліть і навіть століть, лише поступово подолали зусиллями багатьох і багатьох поколінь священнослужителів. І зараз все ще долається. Треба зауважити, що елементи язичницького свідомості володіють великою стійкістю (у вигляді різних забобонів). Так багато розпорядження Володимира покликані зміцнити нову віру, були пройняті язичницьким духом.

Однією з проблем після формального хрещення було просвітництво підданих у християнському дусі. Це завдання виконували священики іноземці, в основному, вихідці з Болгарії, жителі якої ще у IX століття прийняли християнство.

Болгарська церква мала незалежністю від константинопольського патріарха, зокрема, могла обирати голову церкви. Це обставина відіграла велику роль у розвитку церкви на Русі. Не довіряючи візантійського імператора, Володимир вирішив підкорити російську Церква болгарською, а не грецьким ієрархів. Такий порядок зберігався до 1037 і був зручний тим, що Болгарія користувалася служебником слов'янською мовою, близьким розмовній російській.

Час Володимира не можна вважати періодом гармонії влади і суспільства. Історичне значення цього часу полягала в наступному:

Залучення слов'янського-фінського світу до цінностей християнства.

Створення умов для повнокровного співробітництва племен Східноєвропейської рівнини з іншими християнськими племенами і народностями.

Русь була визнана як християнська держава, що визначило більш високий рівень відносин з європейськими країнами і народами.

Безпосереднім наслідком прийняття християнства Володимиром і поширення його в Руській землі було, зрозуміло, побудова церков. Володимир одразу ж після хрещення велить будувати церкви і ставити їх по тих місцях, де раніше стояли кумири: так, поставлена була церква святого Василія на пагорбі, де стояв ідол Перуна та інших богів. Володимир звелів ставити церкви і визначати до них священиків також і по інших містах і приводити людей до хрещення по всіх містах і селах. Тут виникають два питання - за якими містах і областях і в якій мірі було поширене християнство за Володимира, і потім - звідки з'явилися при церквах священнослужителі? Є відомості, що митрополит з єпископами, надісланими з Царгорода, з Добринею, дядею Володимира, і з Анастасом ходили на північ і хрестили народ, природно, що вони йшли спочатку по великому водному шляху, вгору по Дніпру до північного кінця цього шляху - Новгорода Великого. Тут були хрещені багато людей, побудована церква для нових християн, але з першого разу християнство було поширене далеко не між усіма жителями, з Новгорода, цілком ймовірно, водним шляхом проповідники вирушили на схід, до Ростова.

Цим скінчилася діяльність першого митрополита Михайла в 990 році, в 991 році він помер. Легко уявити, як смерть його повинна була засмутити Володимира в його новому положенні, князя ледве могли потішити інші єпископи і бояри, скоро, втім, був покликаний з Царгорода новий митрополит - Леон, за допомогою поставленого ним у Новгороді єпископа Іоакима Корсунянина язичництво тут було зламане остаточно. Ось цікаве звістка про це з так званої Єгоякимового літописі: "Коли в Новгороді дізналися, що Добриня йде хрестити, то зібрали віче та поклялися все не пускати його до міста, не давати ідолів на повалення ", і точно, коли Добриня прийшов, то новгородці розметали великий міст і вийшли проти нього з зброєю, Добриня став, було умовляти їх ласкавими словами, а вони й чути не хотіли, вивезли дві машини (вади) і поставив їх на мосту, особливо вмовляв їх не коритися головний між жерцями, тобто волхвами їх, якийсь Богоміл, прозваний за красномовство Солов'єм.

Російська церква, що розвивалася у співпраці з державою, стала силою, яка об'єднує жителів різних земель в культурну і політичну спільність.

Перенесення на російський ґрунт традицій монастирського життя додало своєрідність слов'янської колонізації північних і східних слов'ян Київської держави. Місіонерська діяльність на землях, населених тюркськими племенами, не лише залучила ці племена в орбіту християнської цивілізації, але й трохи пом'якшила хворобливі процеси становлення багатонаціональної держави.

Це держава розвивалася на основі не національної, а релігійної ідеї. Воно було не стільки російською, скільки православним.

Коли ж народ втратив віру - держава розвалилася. Державний розпад Русі відбивав що відбувався розпад етнічної системи: хоча у всіх князівствах жили як і раніше, російські і всі вони залишалися православними, почуття етнічної єдності між ними руйнувалася.

Прийняття християнства сприяв широкому розповсюдженню на Русі грамотності, насолоди освіти, появі багатою, перекладеної з грецької мови літератури, виникнення власної російської літератури, розвитку церковного зодчества та іконопису.

Оскільки християнізація давньоруського суспільства була ідеологічної акцією, здійсненої великокнязівської владою з метою висвітлення феодальних відносин, то прилучення Київської Русі до християнства стимулювало соціально-культурний розвиток наших предків не прямо, а опосередковано. Розвиток процесом християнізації одних видів соціально-культурної діяльності супроводжувалося одночасним протидією по відношенню до інших. Наприклад, заохочуючи живопис (фрески та ікони потрібні були для культових цілей), ново утвердилась церква засуджувала ліпка (скульптурі в православному храмі місця немає). Культивуючи спів а капела, яким супроводжується православне богослужіння, вона засуджувала інструментальну музику, якої не було богослужбового застосування. Переслідувався народний театр (скоморошество), піддавалося осуду усна народна творчість, винищувалися як "язичницьке Спадщина "пам'ятники дохристиянської слов'янської культури.

Таким чином, з приводу прийняття християнства на Стародавньої Русі можна сказати однозначно тільки одне: вона стала новим витком у розвитку громадських відносинах східних слов'ян.



2. Значення прийняття християнства в розвитку Київської Русі

2.1 Особливості культури Київської Русі після прийняття християнства

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва.

Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком.

Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав "сином" імператора, тобто васалом.

Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського "варвара", володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах ні про який васалітет не могло бути й мови.

Володимир хрестився сам (згідно з "Повістю временних літ" ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах.

Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) - до Воскресіння Ісуса Христа і т. д.

Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в "нижчі духи". Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.

Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для "білого" духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або "чорне" духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха.

Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

З прийняттям християнства культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель.

На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священників, письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт та минулі цивілізації.

Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра заснована у 1051 році. Назву "Печерський" монастир отримав від печер, де мешкали його перші поселенці.

Засновниками монастирі вважалися ченці Антоній та Феодосій. Тут працювали Нестор-Літописець, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар Агапіт. Запровадження християнства як державної релігії (988-989 рр.) відіграло величезну роль в консолідації феодальної держави. Християнство відображало ідеологію феодального ладу. Разом з позитивними якостями, релігія виправдовувала соціальну нерівність і гноблення людей. Церква, як згодом стала великим землевласником, надавала велику ідеологічну підтримку державі, щоб стабілізувати становище правлячого класу.

Прийняття християнства було важливим й для підняття престижу Київської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням християнства Візантійська література почала потрапляти у Русь. Таким чином запровадження християнства допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.

...